Готуємось до ЗНО «Обличчя Української революції: Ісаак Прохорович Мазепа»

Опис документу:
Для самостійно опрацювання та закріплення набутих знань з курсу з історії України та підготуватись до ЗНО й ДПА. Теми охоплюють історію України від заселення території до подій сучасності. ©В.Солдатенко

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

«Ми хочемо самі порядкувати своїм життям»

(Ісаак Прохорович Мазепа)

Партійний і політичний діяч, автор праць з історії Української революції народився 16(28) серпня 1884 р. в с. Костобобр НовгородСіверського повіту Чернігівської губернії.

Походив із хліборобської сім'ї. Навчався у повітовій бурсі, згодом – у духовній семінарії в Чернігові. Оскільки семінаристів до університетів не приймали, юнаку довелося екстерном скласти екзамени за курс гімназії, а в 1904 р. він вступив на природничий факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1910 р. З 1905 р. він систематично бував в «Українському літературновокальномузичному товаристві» – по суті українському земляцтві, яке було під ідейним впливом Революційної української партії. В кінці 1905 р. вступив до місцевої групи УСДРП, почав активно цікавитись національною проблемою. «Моє почуття українця, – згадував пізніше, – зміцнилося особливо після того, як я познайомився з теоретичними підставами необхідності автономного життя на Україні. Пам'ятаю, що з того часу, як я переконався, що централістична Росія гальмує й нищить нормальний розвиток українського народу, гасло вільної України стало в моїх очах догмою».

В березні 1907 р. петербурзька група УСДРП делегувала І. Мазепу на черговий з'їзд партії до Києва. Тут він ближче познайомився зі всіма визначними її провідниками – В. Винниченком, А. Жуком, П. Дятловим, зміцнив контакти з М. Поршем і С. Петлюрою. Влітку 1907 р. І. Мазепа працював у нелегальній організації УСДРП в Полтаві, відвідував практично всі партійні осередки губернії, готуючи губернську конференцію. Зазнав арешту та негайної висилки до Петербурга.

Після поразки революції брав участь у діяльності просвітницького гуртка «українознавства» при Петербурзькому університеті, українського клубу «Громада». В 1910 р. за дорученням ЦК УСДРП І. Мазепа виїжджав для налагодження організаційної роботи на Полтавщину, де деякий час мешкав нелегально, під чужим прізвищем. Потім, за відрядженням Міністерства землеробства Росії, вивчав агробіологію в Австрії, Німеччині, Данії, Швеції, а з 1912 р. працював агрономом у Нижньогородському губернському земстві. З початком Першої світової війни «як мобілізований агроном» працював на Північному Кавказі, потім разом з родиною (дружиною та двома доньками) повернувся в Україну – до Катеринослава, де в губернському земстві займався справою постачання армії.

Не полишає й партійної роботи, хоч вплив УСДРП в робітничому середовищі був замалим – ефект давала лише співпраця з більшовиками.

Ситуація кардинально змінилася після Лютневої революції. Українство значно активізувалося, виникли численні національні організації. Пролетарський Катеринослав зі здивуванням спостерігав за жовтоблакитними кольорами, що несподівано пишно уквітчали першотравневу демонстрацію, перетворили її мало не на національну маніфестацію. На губернському українському з'їзді, який відбувся наприкінці травня 1917 р. відповідно до ухвал національного конгресу, з доповіддю з центрального питання – про автономію України – виступив І. Мазепа. У повній згоді з тогочасними уявленнями керманичів Української революції з'їзд висловився за федеративнореспубліканський лад в Росії і національнотериторіальну автономію для України. З'їзд обрав представників від Катеринославщини до Центральної Ради і сформував Губернську раду, яка в перший період своєї діяльності займалась переважно просвітницькими питаннями.

Більшу політичну вагу мала місцева Рада робітничих і солдатських депутатів, членом якої як «делегат від українських робітників Брянського заводу» був обраний і І. Мазепа. Однак перевага представників загальноросійських партій, передусім меншовиків і есерів, паралізувала всі ініціативи українських представників, зокрема у культурноосвітній сфері.

Невисоким залишався вплив українських соціалістів у Катеринославі і влітку 1917 р. На виборах до міської думи із 113 місць українці спромоглися вибороти лише 9. Серед обраних виявився і І. Мазепа, який працював тоді членом управи губернського продовольчого комітету.

Після Жовтневого повстання більшовиків у Петрограді ситуація на місцях загострилася. В Катеринославі вона деякий час не мала чітко вираженого характеру, оскільки організація РСДРП(б), її представники в Раді робітничих і солдатських депутатів висловлювались за можливість співпраці з українськими партіями, з губернською радою, виявляли згоду на визнання Центральної Ради крайовою владою з наступним її переобранням на з'їзді Рад.

Однак тенденція розмежування, поляризації сил і тут перемогла. Перебуваючи в таборі прибічників Центральної Ради, І. Мазепа намагався чинити перешкоди діяльності представників Радянської влади, зокрема у питанні постачання продовольства в Росію, увійшов навіть у особистий конфлікт з надзвичайним комісаром Півдня Росії Г. Орджонікідзе, але марно. Управа продовольчого комітету, до якого входив І. Мазепа, була розпущена.

На початку січня 1918 р. на загальних зборах губернського земства І. Мазепу було обрано членом губернської земської управи, де він завідував відділом агрономії і сільськогосподарської статистики. Спочатку більшовики не втручалися в роботу земських і міських рад. Але після ухвали Катеринославською міською радою резолюцій протесту проти підписання Брестського миру більшовики призначили в демократичні земства і міські ради своїх комісарів, які відразу розпочали кадрову «чистку». Однак наступ австронімецьких військ вніс свої корективи. Залишивши на початку березня Київ, більшовики обрали Катеринослав для проведення II Всеукраїнського з'їзду Рад.

На цьому з'їзді І. Мазепі довелося бути у складі фракції українських соціалдемократів, які блокувалися з правими есерами. Фракція налічувала близько 20 чол., проте вирішила оприлюднити свою позицію. Від її імені було доручено виступати Ісааку Прохоровичу. Його появу на трибуні зустріли непривітним шумом. Головуючий М. Скрипник ледве заспокоїв зал. Промовець почав із захисту позиції Центральної Ради, яку більшовики звинувачували у підписанні такого миру з Німеччиною, за яким Україна опинялася під іноземною окупацією. Проте ж мир з Німеччиною підписав і Раднарком, парирував І. Мазепа. І критиків підписаного договору чимало не лише в Україні, але й у Москві. Отже, справа не в договорах, а в тому, що ми тут у себе, в Україні не хочемо ніякої опіки народних комісарів. Ми хочемо самі порядкувати своїм життям. І хіба не позиція Раднаркому змусила Центральну Раду підписати мир? Продовжити виступ після цих слів І. Мазепі вже не дали.

Після зайняття Катеринослава австронімецькими військами українські національні партії опинилися в скрутному становищі. Авторитет Центральної Ради різко впав. У Катеринославі ніхто не погоджувався взяти на себе обов'язки губернського комісара. На нараді місцевих українських організацій було ухвалено утворити колективний орган – губерніальну революційну Раду з функціями вищої влади в губернії. Головою Ради було обрано І. Мазепу. Проте працювати їй довелося недовго. Згодом І. Мазепа зізнався: «але й за цей короткий час мав добру нагоду переконатися, що то значить будувати державу без власних підготованих сил. Ми не мали людей не тільки для обсадження органів влади в губернії, але навіть для встановлення якогобудь ділового контакту та зв'язку з поодинокими повітами. Майже половина губерніальної Ради складалася з катеринославських робітників. Вони енергійно взялися за налагодження апаратів влади на місцях, але це не давало бажаних наслідків: українських сил не вистачало для того, щоб на руїнах більшовицького панування організувати свою міцну владу в усіх 8ми повітах, з яких складалася Катеринославщина. Наша «вища влада» в губернії, так би мовити, «висіла в повітрі». Центральна українська влада в Києві, очевидно, перебувала не в кращому стані. Як і раніше, ми не діставали звідти ніяких директорів – ні писаних, ні словесних. Київ не відповідав навіть на наші листи…».

Гетьманський переворот П. Скоропадського фактично передав владу окупантам, які спиралися на російські реставраторські кола. На початку травня була розпущена Катеринославська міська дума, а її місце зайняла дума дореволюційного складу, в якій не було жодного українця.

У сутності гетьманської влади, її антинародної, антиукраїнської спрямованості І. Мазепі довелося переконатися на власному досвіді. У жовтні 1918 р. він був кинутий до в'язниці за видання в Катеринославі українського тижневика «Наша справа» і за участь у роботі видавництва «Каменяр». Звільнившись, Ісаак Прохорович приєднався до тих опозиційних гетьманові сил, що гуртувалися навколо Українського національного союзу. Коли відділ УНС було створено в Катеринославі, його управа вирішила направляти своїх делегатів до Києва для з'ясування ситуації і з проханням про військову допомогу: Катеринославу загрожувала перспектива швидкого приходу до влади місцевих більшовиків. Делегати – І. Мазепа та І. Труба – добралися до Києва 15 листопада – в день оголошення Директорією антигетьманського повстання. І. Мазепі імпонувало бажання керівництва Національного союзу відродити ідею демократичності, колективності вищої влади. Його піднесеного настрою не зіпсував навіть обстріл потяга, на якому катеринославські делегати поверталися додому.

Та невдовзі оптимістичний настрій І. Мазепи почав нестримно танути. Прийшовши до влади, Директорія так і не спромоглася оволодіти ситуацією. У створеному нею уряді відповідно до суперечностей між головним отаманом С. Петлюрою та головою Директорії В. Винниченком зіткнулися дві орієнтації: одні стояли за порозуміння з Антантою, інші – за союз з Москвою. Одночасно велися переговори і з командуванням французького десанту, що висадився в Одесі, і з ленінським Раднаркомом. Переважали в уряді В. Чехівського ті, хто готовий був за визнання УНР і припинення кровопролиття згодитись на «радянську платформу». До такого погляду схилялися і М. Грушевський та В. Винниченко. Але спроби останнього досягти порозуміння з Москвою (місія С. Мазуренка) були заблоковані С. Петлюрою. Для максималіста І. Мазепи перспектива союзу з «диктаторською» Москвою була абсолютно неприйнятною, бодай навіть у формі тимчасової угоди. Приїхавши до Києва на VI з'їзд УСДРП, він у суперечках незмінно доводив, що Радянська влада є диктатурою комуністів, до того ж ворожою до ідеї незалежності України. В умовах, коли майже все керівництво партії схилялося до «українських совітів», сподіваючись у такий спосіб уникнути війни УНР з Радянською Росією, позиція катеринославців здавалася зарані програшною. Це, однак, не завадило І. Мазепі твердо її обстоювати. Першим в ЦК УСДРП на його аргументи пристав М. Порш, заклавши ідею засудження переходу на «радянську платформу» у резолюцію майбутнього з'їзду.

Полеміка на з'їзді УСДРП (10–12 січня 1919 р.) відбила дуже широкий спектр настроїв, що панували в середовищі українських соціалдемократів у складний момент становлення влади Директорії. В умовах, коли із заходу наступали поляки, з півночі – полки Червоної армії, а на півдні України висадився десант французів і греків, нелегко було визначити стратегію подальших дій. Головним ідеологом радянофільської групи на з'їзді виступив колишній міністр внутрішніх справ в уряді Центральної Ради М. Ткаченко. Голова уряду В. Чехівський у своїй промові відкидав більшовизм, але висловився за Радянську владу «у чистому, неопоганеному вигляді». Завдяки катеринославцям (незадовго перед тим вони стали іменуватись січеславцями) з'їзд недвозначно висловився за демократію, проти диктатури. Однак 10 делегатів виявили незгоду з більшістю і заявили, що створюють свою «незалежну» фракцію УСДРП на радянській платформі.

І. Мазепа був обраний з'їздом до складу ЦК УСДРП і секретарем ЦК. З цього часу провід партії перейшов до рук «катеринославців» (І. Мазепа, П. Феденко, І. Романченко).

На засіданнях Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.) І. Мазепі (він був обраний делегатом від селян Катеринославщини заочно) та іншим членам соціалдемократичної фракції форуму знов довелося захищати ідею демократичного устрою УНР у суперечках з представниками «радянства» на чолі з М. Грушевським. Ще до початку конгресу фракція оприлюднила декларацію, в якій говорилося, що українська соціалдемократія розуміє владу трудового народу в Україні лише у формі виборного парламенту УНР. З огляду на складність моменту, вона пропонувала до скликання парламенту залишити владу в руках Директорії, ввівши до її складу представника від Галичини. Положення декларації були використані конгресом при затвердженні його ухвал і, насамперед, «Закону про форму влади на Україні». Однак вже через кілька днів керівництво УПСР відмовилося його визнавати, заявивши про те, що стає на ґрунт соціалістичної революції і приймає радянську форму влади в Україні.

Таким чином, кінець січня наочно продемонстрував глибокий вододіл у таборі українських соціалістів. Інтернаціональна за своїм змістом соціалістична ідея, що стала домінантою революційних подій на терені колишньої Російської імперії, ввійшла у гостру суперечність з ідеєю вільної, незалежної України.

Тимчасом становище УНР дедалі ускладнювалось, і 2 лютого 1919 p., перед неминучим захопленням Києва радянськими військами, Директорія перебазувалася до Вінниці. Вона стрімко втрачала рештки свого первісного впливу. Невдача з реалізацією проросійської орієнтації неминуче висувала на авансцену української історії тих, хто розраховував на допомогу Антанти, від імені якої взялись вести переговори представники французького командування в Одесі. Умови французької сторони, за словами І. Мазепи, «здивували навіть найбільших прихильників згоди з Антантою». Йшлося про таку форму протекторату Франції, яка повністю виключала державну незалежність України. І хоча ці умови викликали в уряді загальне обурення, переговори вирішено було продовжити.

Чи не єдиним їх конкретним результатом стало залишення B. Винниченком поста голови Директорії (начебто для поїздки на соціалістичну конференцію до Берна, хоч І. Мазепі той зізнався, що то лише привід для еміграції до Франції), відставка з посади голови уряду В. Чехівського, вихід з УСДРП

C. Петлюри та відкликання всіх українських соціалдемократів з Ради Народних Міністрів. Останню було доручено сформувати С. Остапенку, який лише напередодні залишив УПСР До уряду ввійшли праві елементи. Згодом І. Мазепа, беручи на себе частку відповідальності, кваліфікував як серйозну помилку ухвалу соціалістів поступитися владою на користь правих українських партій. Адже ті політичні діячі, які прийшли до керівництва Директорією у лютому 1919 р., не мали ніякої опори у власному народі.

Практично відразу стала очевидною необхідність заміни уряду С. Остапенка. Українські есери пропонували піти й далі: розпустити дискредитовану Директорію. Питання про її реорганізацію і новий уряд розглядалося на кількох міжпартійних нарадах. І. Мазепа разом з прибічниками з ЦК УСДРП відстоював думку, що остаточної катастрофи не уникнути без налагодження контактів з лівими українськими угрупованнями по той бік фронту. Замість того щоб жити ілюзіями про допомогу Антанти, треба вжити заходів для мобілізації власних сил. Лише соціалістичний уряд, вважав І. Мазепа, може активізувати українські маси у боротьбі за національну державність. Але його опоненти з уряду С. Остапенка стояли на своєму, наполягаючи на продовженні переговорів із Францією, хоч кораблі Антанти вже залишили Одеський порт. До останньої можливості позиції правого уряду відстоював і С Петлюра. Однак справа виглядала вже настільки безнадійною, що 9 квітня в Рівному було створено соціалістичний уряд УНР на чолі з Б. Мартосом. І. Мазепа одержав у ньому посаду міністра внутрішніх справ. Крім соціалдемократів, до уряду увійшли есерицентристи і представники соціалдемократів та радикалів Західної України. У зверненнях до народу новий уряд наголошував на тому, що орієнтуватиметься на власні сили, не укладатиме ніяких договорів з іншими державами. Однак саме на цей час припали найкрупніші прояви «отаманщини» – спроби заколотників Оскілка, а потім Болбочана зброєю усунути від влади соціалістичний провід, повернути його до рук правих партій. Не залишався осторонь і Є. Петрушевич – претендент на голову Директорії після зміщення С. Петлюри. Українська Національна Рада Західної області УНР проголосила голову Ради Є. Петрушевича диктатором. У Кам'янціПодільському в липні 1919 р. зійшлося два українських уряди і дві армії, які ніяк не могли виробити спільної політичної лінії. Є. Петрушевич і його радники, орієнтуючись на Антанту, сподівалися на «справедливе» вирішення долі Галичини якимось міжнародним трибуналом і не бажали зв'язувати її долю з Наддніпрянською Україною. Суперечки знижували боєздатність УНР, що зазнавала військового тиску на всіх фронтах – найбільше з боку радянських військ та Польщі.

Скориставшись з тимчасово сприятливої обстановки на Волинській ділянці фронту (Радянська Росія шукала шляхів допомоги через Румунію Радянській владі в Угорщині), Українська армія здійснила наступ на Київ. Він розвивався успішно, і 30 серпня Галицькі січові стрільці, що становили основу керованого С. Петлюрою війська, увійшли до міста. Проте буквально за кілька годин ганебно капітулювали перед денікінцями, відвівши свої частини з Києва. Для українців то був страшний удар. Особливо тяжко пережив І. Мазепа те, що саме напередодні того дня, як війська УНР увійшли до Києва він став прем'єром уряду. За цих умов слід було негайно оголошувати війну Денікіну. Денікінці терором і відновленням поміщицької влади викликали загальне обурення, і, в разі рішучих дій проти них, армія УНР могла розраховувати на підтримку населення. Але представники галицького уряду виступили за порозуміння з А. Денікіним. Почались затяжні та безплідні дискусії. Лише коли стала абсолютно ясною безкомпромісна позиція Денікіна, який і чути не бажав не лише про самостійну Україну, а й про Україну взагалі, і перехоплено його наказ про наступ проти армії УНР, було вирішено почати воєнні дії проти Добровольчої армії.

24 вересня 1919 р. Директорією і урядом УНР, а також Є. Петрушевичем було підписано декларацію із закликом до створення об'єднаного фронту боротьби за незалежну Україну. Заявляючи про свою готовність «до кінця боротися за нашу державну незалежність, свободу і народні соціальнодемократичні реформи», автори декларації закликали громадян непохитно боротися за здобутки Української революції.

Хоч і дещо запізніла, декларація все ж прояснила наміри керівництва українського руху, породила надії на співпрацю з галицьким урядом. Але контролювати ситуацію не вдалося. Почалися осінні холодні дощі, в армії лютував тиф, налагодити скількинебудь регулярне постачання її боєприпасами, ліками, продовольством уряд був уже неспроможний. Йшов гарячковий пошук виходу з ситуації.

І. Мазепа був безпосередньо причетним до ініціатив, спрямованих на досягнення угод з більшовиками (місії Ф. Платтена, зусилля есерів, особливо боротьбистів, делегації представників Української Галицької армії до радянського командування). Однак умовою примирення голова уряду УНР вважав самостійність України, невтручання у її внутрішні справи. Він вважав також неможливим налагодження стосунків з Польщею за рахунок поступок західноукраїнськими землями і без участі в цьому процесі представників галицьких політичних кіл.

Проте командування УГА воліло краще укласти сепаратну угоду з А. Денікіним, фактично капітулювати перед ним. Перейшовши «у повне розпорядження» денікінського командування, Галицька армія повернула зброю проти наддніпрянських військових частин. Вони стали поспіхом відступати у напрямі Проскурова і Старокостянтинова.

Коли рештки армії УНР, залишившись без керівництва (Голова Директорії та Головний отаман С. Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави), вирішили продовжувати боротьбу і через території, зайняті денікінцями, пробиватися з боями на південь, прем'єр УНР волів бути разом з армією і протягом більш як двох місяців аж через румунську територію нелегально діставався до війська, щоб розділити всі тяготи і незгоди партизанського рейду, що ввійшов у історію як Перший зимовий похід. У Бухаресті І. Мазепа одержав листа від посла УНР в Австрії Г. Сидоренка. «Ви не можете собі навіть уявити, – говорилося в ньому, – яке колосальне значення для самостійності і суверенності нашої Республіки і для рахування з нею, як з державою, має цей факт в Європі, факт, що уряд УНР залишився при таких скрутних обставинах в межах нашої республіки, а не розбігся і не втік. Цей факт спас нашу державність і золотими літерами буде записаний в історію нашої державності. Ваше перебування на місці, в межах республіки, і надалі буде спасати нашу державність навіть при Вашій слабості, бо нам треба буде пережити ще небагато часу, щоб нарешті стати на ноги і бути визнаними». Прогнози посла виявились нездійсненими, але оцінка ним позиції І. Мазепи в час зимового походу, мабуть, не була перебільшенням. Вона і справді заслуговує на повагу. Він не втратив оптимізму і мужності, у найскрутнішу годину прагнув особистим прикладом надихати останніх оборонців УНР. «Необхідно при всяких обставинах, – писав він у листі до командарма армії УНР М. ОмеляновичаПавленка, – твердо стояти на позиції Самостійної Народної Республіки. Тільки Народна Республіка може бути нашим кличем. Поки існує це правительство, воно не зійде з цієї позиції і буде триматися до кінця».

У Могилеві над Дністром І. Мазепа почав організацію бригади армії УНР, командиром якої став О. Удовиченко. Об'єднання бригади з основними силами армії УНР відбулося після успішних боїв в районі Ямполя на початку травня 1920 р. Зусиллями таких патріотів, як І. Мазепа, вдалося зберегти хоча б ядро армії УНР – осередок, навколо якого гуртувалися борці за українську ідею, за українську справу.

Безперечно, І. Мазепа був людиною особисто сміливою, відважною. Це довів не лише відчайдушний зимовий похід. Це яскраво засвідчили такі, прямо скажемо «нестандартні» ситуації для прем'єрміністра держави як діяльність під польською окупацією в Кам'янці й Могилеві, в тилу більшовицької влади, рейд з фіктивними документами на радянську територію через Дністер і навіть «знайомство» з практикою ЧК в Тирасполі тощо.

Сталося так, що очолюючи Раду міністрів УНР, І. Мазепа не міг контролювати всіх кроків, які робились від імені уряду, імені УНР, зокрема Головою Директорії С Петлюрою. Ісаак Прохорович не сприйняв підписаного у квітні 1920 р. Варшавського договору, різко критикував його і, не бажаючи нести відповідальності за наслідки неправомірної і, навіть, ганебної угоди, залишив у травні прем'єрство.

У новому складі уряду, яким з 25 травня 1920 р. став головувати В. Прокопович, перевагу одержали представники правих партій. І. Мазепу умовили зайняти пост міністра земельних справ. Однак його перебування на відповідальній посаді виявилось нетривалим. Уже 18 червня 1920 р. сталася сутичка між міністром земельних справ і міністром фінансів X. Барановським. Останній запропонував негайно розпочати продаж державних, міських та націоналізованих земель. Оскільки С. Петлюра і В. Прокопович, на словах умовляючи І. Мазепу не залишати в тяжких обставинах відповідального поста, пішли на ділі назустріч X. Барановському, І. Мазепа змушений був податися до демісії, пробувши міністром земельних справ всього близько місяця. Передавши справи міністерства Є. Архипенкові, він виїхав 5 липня 1920 р. до Львова на крайову конференцію УСДРП Галичини, а далі – за кордон в еміграцію.

Опинившись поза межами батьківщини, І. Мазепа деякий час не вважав справу Української революції програною остаточно. Він продовжував вірити у майбутнє незалежної України. Не полишав він і соціалістичної платформи. У збірнику «Вільна Україна», виданому ЦК УСДРП у Львові 1921 p., a також у місячнику «Соціалістична думка» І. Мазепа твердо обстоював ідею вільної незалежної УНР і програму демократичного соціалізму. Соціалізм, на його глибоке переконання, міг розвиватися лише на базі демократії; тільки поєднання з демократією робило здійсненними лозунги рівності, свободи, справедливості, народоправства. І. Мазепа гадав, що, йдучи шляхом політичної і господарської демократії, капіталізм поступово й безболісно вростатиме в соціалізм. Такі політичні погляди були «співзвучні» з ідеологічною системою, якою керувався у своїх діях Соціалістичний робітничий Інтернаціонал – міжнародне об'єднання соціалдемократичних партій, створене на Гамбурзькому конгресі 1923 р. Ісаак Прохорович брав участь у цьому, а також у Марсельському (1925) та Брюссельському (1928) конгресах СРІ.

І в Гамбурзі, і в Марселі І. Мазепа настійно проводив думку про те, що нерозв'язність національної проблеми на сході Європи стане постійним джерелом нестабільності на всьому континенті. Одну з гарантій демократичного мирного розвитку всієї Європи він вбачав у створенні незалежної демократичної України. Українській соціалдемократії довелося провести чималу роботу серед соціалістичних організацій Європи, щоб національні проблеми сходу Європи зайняли належне місце на конгресах Соцінтерну.

Весною 1923 р. І. Мазепа переїхав до Праги, пізніше прибули дружина з двома доньками. Працюючи доцентом Української господарської академії в Подебрадах, а пізніше доцентом Українського технічногосподарського інституту, Ісаак Прохорович поряд із заняттями агроботанікою, захоплювався політологією, готував до друку свої мемуари. Його дослідження флори полонин Карпатської України, праці з методики дослідження луків і пасовиськ, курс лекцій з морфології рослин дістали високу оцінку фахівців. Однак, душа дедалі більше тяжіла до суспільствознавства. У 1931 р. він захистив докторську дисертацію при Українському вільному університеті в Празі по факультету права і суспільних наук.

Більшість тогочасних політологічних і публіцистичних праць Мазепи були опубліковані органом УСДРП – журналом «Соціалдемократ». Головна увага в них зосереджувалась на осмисленні ролі української ідеї та уроків революції 1917–1920 pp., аналізі сутності більшовицького режиму, що переміг в Україні, діалектиці диктатури і демократії. Ці ж теми були центральними у книзі «Большевизм і окупація України», яка з'явилася 1922 р. у Львові, а через рік – у німецькому перекладі в Берліні. В 1923 р. англійською і німецькою мовами вийшла книга «Голод на Україні». Це був підготовлений ЦК УСДРП аналітичний матеріал про голод 1921–1922 pp. Основна причина трагедії пов'язувалася з політикою комуністичної парії.

І. Мазепі довелось повною мірою відчути всієї гіркоти життя в еміграції. Особливо пригнічували суперечності всередині вчорашніх спільників, що тепер виливались у гострі конфлікти, де сторони не гребували жодними засобами. Зіткнення з групою В. Винниченка, що вважала Мазепу «людиною Петлюри», набрало таких форм, що справа розглядалась у чеському суді. Редакція «Нової України», що її видавали В. Винниченко та М. Шаповал, за вироком суду мусила вибачатися перед І. Мазепою за образу честі.

З демократичних, наукових позицій критикував І. Мазепа теоретичні праці Д. Донцова. Культ «геніальних циніків», пропаганда «сліпого невмотивованого хотіння», що їх поширював Д. Донцов, була органічно ворожою світогляду І. Мазепи. На жаль, не обходилось з обох боків і без особистих випадів.

Спростовуючи націоналізм як спосіб мислення і дії, Ісаак Прохорович вважав більш відповідним для характеристики обстоювання національних традицій і цінностей поняття патріотизму.

Входячи до проводу закордонної УСДРП, І. Мазепа брав незмінну участь у всіх її акціях, зокрема, спрямованих на донесення до світової громадськості інформації про становище в Радянській Україні, систематично вміщував у періодиці публіцистичні виступи на злободенні теми українського життя.

Природно, що думкою І. Мазепа дуже часто повертався до власного життєвого апогею, що співпав з одним з найяскравіших періодів історії українського народу – національнодемократичної революції 1917–1920 рр. Він довго (значно довше, ніж інші його колеги) працював над одним з найвизначніших своїх творів – тритомником «Україна в огні й бурі революції».

Закінчена в жовтні 1941 р. і випущена українським видавництвом «Пробоєм» у Празі в 1942 р. праця не несе на собі жодного відбитку моменту та обставин появи, що навіть викликає певне здивування. Але це справді так. Сам автор називає книгу у передмові спогадами. Вона дійсно відповідає значною мірою стандартам саме цього історичного жанру. В центрі розповідей – переважно події, в яких брав безпосередню участь І. Мазепа. Тому праця складається начебто з двох нерівноцінних частин. З початку революції і до січня 1919 р. І. Мазепа жив і працював у Катеринославі, був, так би мовити, працівником губернського масштабу. Відповідно відбито і події регіонального характеру. В них своя вага і своя цінність – з такими подробицями Українську революцію у всіх її проявах і суперечностях на місцях мало кому вдалось відтворити. З січня 1919 р. І. Мазепа стає діячем загальнонаціонального масштабу, державним керівником найвищого рівня. Відповідних трансформацій набуває і історична панорама, змальована у творі.

Відразу слід зазначити, що вона небездоганна, точніше не всі її елементи рівнозначні. Розмова точиться, головним чином, навколо керівних сил УНР і невиправдано мало торкається ситуації на місцях. Тому картина (панорама) явно неповна. Однак, це практично безперервна хроніка подій про діяльність Директорії, уряду, про їх численні наради, засідання, на яких розглядались різні поточні справи, в першу чергу, керівництво військовими діями. Останній аспект особливо важливий, оскільки історія військової боротьби за українську ідею, за українську державність відбита в історіографії чи не найгірше – причини тут різні. Тож твір І. Мазепи – своєрідна канва, путівник – орієнтир по військових операціях 1919, почасти 1920 pp., зокрема Першому зимовому походу армії УНР. У всякому разі, серед наявних видань важко знайти щось більш цільне і послідовне, хоч знову доводиться констатувати, що в цьому «путівнику» бойові дії швидше позначені, ніж розкриті, майже начисто відсутні деталі, подробиці операцій, описання їх перебігу.

До позитивних же моментів варто віднести метод відтворюваних процесів, явищ. І. Мазепа неодноразово згадує, що він вів щоденник, до якого ретельно заносив дані про події і факти, які вважав важливими, про документи, яких, окрім нього, іноді ніхто більше не бачив, про поведінку різних діячів, їх позиції, виступи на різних зібраннях, часто занотовував промови зі стенографічною точністю і повнотою тощо. Користувався він і записами своїх друзів, зокрема М. Шадлуна. Звісно, звертався і до документів, що збереглися в домашньому архіві, а також опублікованих у різних виданнях.

Не кваплячись з оприлюдненням власних матеріалів, думок, оцінок, І. Мазепа критично осмислював появу публікацій інших учасників революції, що, врешті, стимулювало і його працю. Мотивуючи її необхідність, Ісаак Прохорович писав: «До цього мене спонукає також те, що багато з наших визначніших діячів тої доби, на мою думку, в своїх спогадах дають оцінку революційних подій тих часів на підставі занадто суб'єктивного неісторичного підходу до справи. Взагалі мені здається, що наші мемуаристи чомусь занадто вже віддаються гіперкритиці й за дрібним повсякденним намулом тих бурхливих часів не бачать величі самих змагань пробудженого українського народу».

Зважившись на подібний закидміркування, І. Мазепа прагнув того, щоб його праця долала прикрий недолік творів попередників.

Кожен із вищеперерахованих елементів, попри згадані недоліки, формує досить високий ступінь довіри до книги І. Мазепи, виводить її за рамки суто мемуарного жанру, вирізняє в кращий бік з великої кількості публікацій по проблемі, перетворює на історіографічне явище, варте особливої уваги.

Не випадково, мабуть, ім'я Ісаака Прохоровича в уяві будьякого історика асоціюється передусім, і найбільшою мірою, з тритомником «Україна в огні й бурі революції» (він був перевиданий у Мюнхені в 1951 p.), а сам І. Мазепа міцно займає місце серед найавторитетніших, провідних істориків Української революції.

Оселившись у цьому німецькому місті восени 1945 p., Ісаак Мазепа приступив до створення українського політичного представництва на чужині – Національної ради. На першій сесії УНРади його було обрано головою виконавчого органу цієї організації.

УНРада мислилася І. Мазепою та його однодумцями як авторитетне представництво ідеї самостійності України у світі. Велася робота по створенню пресбюро ради, її друкованого органу. Але незгоди, що буквально роздирали українську еміграцію, паралізували роботу Національної ради, можливо, й прискорили смерть (це сталося 18 березня 1952 р.) одного з лідерів Української революції, її талановитих інтерпретаторів.

Науковий доробок І. П. Мазепи – важлива складова вітчизняних українознавчих набутків.

Праці І. П. Мазепи

Большевизм і окупація України. – Соціальноекономічні причини недозрілості сил української революції. – Львів – Київ, 1922.

З історії української революції. (Відбиток із збірника пам'яті Симона Петлюри) (співавтор Феденко П.). – Прага, 1930.

Україна під червоною Москвою. – Львів, 1934.

Огнева проба. Українська політика й стратегія в добі зимового походу 1919–1920. – Прага, 1941.

Україна в огні й бурі революції 1917–1921. – Т. І. Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія. – Прага, 1942. Т. II. Кам'янецька доба – Зимовий похід. – Прага, 1942.; Т. III. Польськоукраїнський союз. Кінець збройних змагань УHP – Прага, 1943. (Перевидання – Мюнхен, 1951, Дніпропетровськ, 2001–2002 – у двох т.).

Карпатські полонини. – (Б. м.) 1944.

Підстави нашого відродження. – Ч. І. Причини бездержавності. –(місто?) 1946. – 178 с

Література про І. П. Мазепу

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І–III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 pp.: Документи і матеріали. У 2х т., 3х част. – К., 2006.

Державний центр УНР в екзилі: Статті і матеріали. Філадельфія – К. – Вашингтон, 1993.

Довідник з історії України: у 3х т. – Т. 2. – К., 1995.

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 pp. – Т. І. – Ужгород, 1932.

Енциклопедія українознавства. – Т. 4. – Львів, 1994.

Короткий довідник з історії України. – К., 1994.

Млиновецький Р Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918. – Львів, 1994.

Нагорни Л. П. Прем'єр Української Народної Республіки (Ісаак Мазепа) // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994.

Уряди України у XX ст. Науководокументальне видання. – К., 2001.

  • 04.09.2019
  • Історія України
  • 10 Клас, 11 Клас
  • Інші методичні матеріали
  • 90
  • 0
  • 1
  • Стежити

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
3
міс.
0
8
дн.
0
5
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!