Готуємось до ЗНО «Обличчя Української революції: Борис Миколайович Мартос»

Опис документу:
Для самостійно опрацювання та закріплення набутих знань з курсу з історії України та підготуватись до ЗНО й ДПА. Теми охоплюють історію України від заселення території до подій сучасності. ©В.Солдатенко

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

(Борис Миколайович Мартос)

Громадськополітичний діяч, ученийекономіст, організатор кооперативного руху народився 20 травня (1 червня) 1879 р. в м. Градизьк Лубенського повіту Полтавської губернії.

Походив зі старого козацького роду. Закінчив зі срібною медаллю Лубенську класичну гімназію. Навчаючись на математичному факультеті Харківського університету, Б. Мартос став активним учасником українського національного руху. У 1898–1899 pp. виявив себе діяльним співробітником харківської студентської громади. За словами її учасника О. Коваленка, завжди «брав на себе відповідальні, часто дуже небезпечні справи». Ще студентом за політичну діяльність тричі був арештований й відбував покарання. Член РУП (з 1905 р. – УСДРП). Лише в 1908 р. зміг здобути вищу освіту.

У 1906–1910 pp. Б. Мартос викладав у гімназіях та на вищих курсах Харкова, але як «неблагонадійний» був позбавлений педагогічної практики. Протягом 1910–1913 pp. працював у кооперативних організаціях Волині та Кубані, в 1911–1913 pp. керував фінансовим відділом Управління ЧорноморськоКубанської залізниці і входив до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.). Паралельно вів курси української мови та літератури у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через два роки вернувся в Україну і протягом 1913–1917 pp. працював інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві. Продовжував опановувати економічну науку. Приділяв особливу увагу розбудові споживчих та промислових кооперативів і поширенню в масах економічних знань. Був обраний головою ради Дніпросоюзу.

Після Лютневої революції Борис Миколайович повністю поринув у громадськополітичну діяльність. Взяв участь у конференції УСДРП 4–5 квітня 1917 р. в Києві, ввійшов до керівного ядра партії. Був одним із керівників Всеукраїнського селянського з'їзду наприкінці травня – на початку червня і обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки і Центральної Ради. Невдовзі його ввели і до складу Малої Ради (Президії ЦР). Б. Мартос став одним із фундаторів утвореного у березні 1917 р. Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру) – найвищого органу кооперації в Україні, який спрямовував її виробничу, наукову, статистичноекономічну та освітню діяльність. За ініціативи Б. Мартоса в Україні у 1917 р. відбулися два кооперативні з'їзди, для яких він підготував «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів».

15 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ.

Захищаючи інтереси українського селянства, на засіданні Генерального Секретаріату 29 червня 1917 р. заперечував проти переважання у Центральній Раді представників міських організацій. Він вважав, що це може «підірвати довіру до неї з боку селянського населення». Під час обговорення Малою Радою 22 липня 1917 р. політичної кризи у Петрограді запропонував порадити направленій туди делегації ЦР заявити, що «Україна завше уявляла з себе найбільший ґрунт для соціалістичних ідей, і через це для неї цілком приемлемо чисто соціалістичне міністерство». Але Мала Рада схвалила резолюцію про коаліційний уряд «на основі платформи Тимчасового уряду від 8 липня».

На Всеукраїнському робітничому з'їзді, який працював у Києві 11–14 липня, Б. Мартос виступив із доповіддю з земельного питання. Він підкреслив, що селянство, яке становить більшість населення, перебуває в найгіршому становищі, хоч інтереси робітників і селян тісно пов'язані.

Після подолання урядової кризи Б. Мартоса 21 серпня 1917 р. в новому кабінеті В. Винниченка було затверджено товаришем генерального секретаря земельних справ. Він став одним із авторів земельного закону Центральної Ради. Виступаючи під час обговорення земельного законодавства на восьмих Загальних зборах Української Ради, зауважував, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного». Підкреслюючи, що проект було підготовлено спільно із земельним комітетом, Б. Мартос, на відміну від членів комітету, які наполягали на скасуванні інституту земельної власності, виступав за скасування лише приватної власності і за забезпечення прав громадської власності. «Я вважаю, – наголошував він, – що краще було б не касувати власності, а просто передати всі землі земельним комітетам». На його думку, треба рахуватись із правами власності іноземців. Висловив він занепокоєння з приводу скасування власності на землю взагалі. Це означатиме, що «кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться, посилаючись на те, що земля є всенародна». Фактично констатуючи, що III Універсал Центральної Ради, скасувавши право приватної власності на землю, спричинився до земельної анархії, Б. Мартос зауважував, що Генеральне секретарство земельних справ рішуче бореться із безладдям. Після палких дискусій Рада не схвалила законопроект, відклала його.

У 1917 р. Б. Мартос був головним редактором тижневика УСДРП «Воля». У 1918 р. очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. В політичному житті гетьманської Української Держави політичного місця соціалісту Б. Мартосу, природно, не залишилося.

Указом Директорії УНР від 26 грудня 1918 р. була призначена Рада Народних Міністрів, у складі якої Борис Миколайович обійняв посаду міністра продовольчих справ, а потім виконував ті ж функції і в уряді С. Остапенка. З 9 квітня по 27 серпня 1919 р. він очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів.

То був надзвичайно складний, у повному розумінні слова драматичний етап історії Української революції. Внутрішні суперечності, перманентні конфлікти в політичному проводі між наддніпрянцями на чолі з С. Петлюрою і галичанами на чолі з Є. Петрушевичем, розгул отаманщини, домінування військового начала над всіма іншими, низка заколотів, за якими стояли праві сили (зокрема член Директорії – П. Андрієвський), розхитували українську державність, вселяли мало оптимізму щодо її перспективи. Дедалі погіршувалось міжнародне становище УНР, яка повинна була відстоювати своє право на існування у збройній боротьбі проти радянських військ, денікінців, поляків. 17 травня 1919 р. урядові установи змушені були евакуюватись до Галичини (Броди, Золочів, Тернопіль). Звідти вдалось розпочати наступ на Проскурів.

Однак незгоди в соборному таборі не лише не зменшувалися, а дедалі наростали. Ускладнило ситуацію проголошення Є. Петрушевича диктатором ЗУНР і, у відповідь, створення міністерства для Галичини на чолі з С. Вітиком, вихід Є. Петрушевича зі складу Директорії (до якої він був запрошений після Акта злуки від 22 січня 1919 p.), регіоналістська домінанта у поведінці командування Української Галицької армії. Єдиний національний фронт неухильно рушився. Було бездарно втрачено і шанс на підтримку Директорії і Ради Народних Міністрів повстанцями, які діяли в радянському тилу. Водночас соціалістисамостійники, хліборобидемократи та соціалістифедералісти за участі представників галицького уряду готували в оточенні Директорії ґрунт для нових переворотів з метою повалення уряду Б. Мартоса. Змагання особистих амбіцій, прагнення будьщо здобути владу відсували на другий план головне завдання українського руху – розбудову національної державності.

За таких умов катастрофічно падав авторитет української влади у селянському середовищі.

Після низки конфліктів між есерами і соціалдемократами нестабільність уряду досягла крайніх меж, і в результаті міжфракційних переговорів було досягнуто угоду про нові принципи формування уряду (по суті, на умовах УСДРП) і заміну голови Ради Народних Міністрів. 28 серпня 1919 р. Б. Мартос офіційно проголосив про відставку, мотивуючи свій крок перевтомою. Наступного дня Кабінет Міністрів заслухав його заяву про згоду Директорії на залишення ним поста прем'єра і доручив сформувати новий уряд члену УСДРП, міністру внутрішніх справ І. Мазепі. У рішенні засідання записано: «висловити від імені Кабінету Міністрів жаль з приводу складення Борисом Миколайовичем з себе обов'язків голови Ради і Кабінету Міністрів, а також щиру йому подяку за вмілу та корисну в ці тяжкі часи для Батьківщини працю, яка мала своїми наслідками міцне об'єднання Кабінету Міністрів та тверду і непохитну його політику». Разом з тим члени кабінету висловили задоволення з приводу залишення Б. Мартоса на посаді міністра фінансів в уряді І. Мазепи і висловили впевненість, що його подальша праця також «принесе певні і бажані для республіки наслідки, а також сприятиме загальній праці Кабінету Міністрів». На цій посаді Б. Мартос залишався до кінця травня 1920 р.

Новий глава уряду вважав, що Б. Мартос взагалі не був політиком, більше тяжів до господарськофінансової діяльності. «Взагалі, на мій погляд, головне джерело незадоволення Мартосом як міністром ховалося в його нещасливій вдачі, – писав І. Мазепа. – Занадто впертий і самовпевнений, досить дріб'язковий і недовірливий, він не вмів поводитися з людьми й цим власне викликав постійне незадоволення і навіть гострі конфлікти там, де всього цього можна було легко оминути…

Поза всім цим, Мартос, без сумніву, працював щиро для добра українського народу і робив все те, що було в його силах».

Багато фахівців уважають, що основною причиною демісії Б. Мартоса була неможливість співпраці з Є. Петрушевичем і чергова зміна ідейних орієнтацій С. Петлюри, який в даний момент еволюціонував у бік принципів загального парламентаризму, відходу від ідей трудової демократії.

З 1920 р. Б. Мартос перебував на еміграції в Німеччині, згодом в Чехословаччині. Був одним із організаторів та професором (з 1924 р.) Української господарської академії в Подебрадах, у 1936–1938 pp. – директором Українського технічногосподарського інституту. У 1945 р. він переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945–1949). З 1948 р. – дійсний член Української вільної академії наук (УВАН, Мюнхен) і дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Працював в Інституті вивчення СРСР (1954–1956 pp. – президент, 1956–1957 pp. – віцепрезидент, 1957–1958 pp. – секретар його вченої ради). З 1958 р. жив у США, де й помер 19 жовтня 1977 р.

Наукові дослідження пов'язані з теорією кооперативного руху та фінансовою справою. Їх вивчення допомагає у з'ясуванні важливих аспектів функціонування українських державних утворень переламної історичної доби.

Праці Б. М. Мартоса

Хліборобські спілки (співавтор Синявський О.). – К., 1918.

До аграрної реформи на Україні: (Чому наша партія повинна вимагати землі без викупу? // Вільна Україна. – Львів – Київ, 1921.

Українська валюта 1917–1920 років // Наукові записки Українського технікогосподарського інституту. – Мюнхен, 1970. – Т. 20. – (Те ж само // Літопис Червоної Калини (Львів), 1929. – № 1–3; Те ж само // Україна. – К., 1992. – № 2.

Золоті роковини: До 50річчя великої Української національної революції та відновлення Української державності, 1917–1967. – НьюЙорк, 1960.

Українська держава і кооперація (Спогади про 1917–1918 pp.) // Вільна Україна (НьюЙорк). – 1970. – № 62.

Перші кроки Центральної Ради // Український історик. – НьюЙорк – Мюнхен, 1973. – № 3–4.

Гроші Української Держави (співавтор – Зозуля Я.). – Мюнхен, 1972.

Оскілко й Болбочан: спогади. – Мюнхен, 1958.

Література про Б. М. Мартоса

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І–III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 pp. – Т. І. – Ужгород, 1932.

Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Ч. 3. – Прага, 1943.

Осташко Т. С. Мартос Борис Миколайович. // Енціклопедія історії України. Т. 6. – К., 2009.

Революция на Украине по мемуарам белых. – М. –Л., 1930.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918–1920 pp.). – К., 1999.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есехроніки: В 4х т. – Т. І–IV. – Харків – Київ, 2008–2010.

Уряди України в XX ст. Науководокументальне видання. – К., 2001.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І–IV. – Прага, 1921–1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

  • 04.09.2019
  • Історія України
  • 10 Клас, 11 Клас
  • Інші методичні матеріали
  • 94
  • 0
  • 1
  • Стежити

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
3
міс.
1
0
дн.
1
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!