Організація інфраструктури аграрного ринку
Тема: Організація інфраструктури аграрного ринку
Організація інфраструктури аграрного ринку
Сільськогосподарська обслуговуюча кооперація
Організація збуту сільськогосподарської продукції
Організація виробництва шляхом формування агропромислових кластерів
Організація інфраструктури аграрного ринку
Успішне функціонування ринку можливе тільки за умови створення необхідної інфраструктури збуту. Ринкові інституції мають бути розвиненими не лише на національному, а й на регіональному рівні. Вони мають бути сполучені в єдину систему: місцевий, національний і зовнішній ринки. Лише за таких умов товаровиробник зможе повною мірою скористатися вигодами кон’юнктури ринків, раціонально розробити маркетингову стратегію.
Відсутність чи недосконалість відповідної інфраструктури збуту стримує вихід на міжнародний рівень. Особливо гостро постає ця проблема перед виробниками сільськогосподарської продукції, оскільки їхній товар, як правило, об’ємний, швидко псується, потребує спеціальних видів транспорту чи попередньої підготовки до реалізації. До того ж рослинницька продукція має сезонний характер виробництва, тому виникають проблеми, пов’язані з довгостроковим її зберіганням, великими партіями, створенням власних каналів розподілу. Саме тому великі обсяги реалізації продукції АПК потребують організованої оптової торгівлі й відповідних організаційних форм, наближених до товаровиробника.
Сучасний ринок є об’єктивно необхідною формою ефективного розвитку народного господарства та його галузей.
Він має складну внутрішню будову, яка охоплює різноманітні взаємозв’язані види ринку та його інфраструктуру.
Сільське господарство обслуговується системою ринків, що включає такі їх види:
ринок основних видів сільськогосподарської продукції (зерна, цукрового буряка);
ринок засобів виробництва;
ринок послуг;
ринок робочої сили;
ринок цінних паперів.
Переважна більшість торгових операцій виконується безпосередньо працівниками сільськогосподарських підприємств, але дедалі більше ця діяльність вимагає участі посередників, особливо торговельних підприємств і фірм, як допоміжних ланок.
Отже, функціонування будь-якого ринку перебуває у прямій залежності від стану інфраструктури.
Важливе значення для товаровиробників має не тільки факт наявності цих установ та організацій, а й вартість наданих ними послуг. Формуванню мережі інфраструктурного ринку сприяла приватизація майна підприємств: харчової, борошномельної, круп’яної промисловості; сервісних, будівельних, підприємств фірмових, торговельних, несільськогосподарських підприємств і організацій АПК та створення на цій основі ВАТ. Власниками таких підприємств стали їх працівники, що мали пільгове право на придбання акцій.
Сільськогосподарська обслуговуюча кооперація
Залежно від видів діяльності Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» поділяє обслуговуючі кооперативи на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та багатопрофільні. Детальніший перелік послуг, що їх можуть надавати обслуговуючі кооперативи:
зберігання і реалізація сільськогосподарської продукції;
переробка сільськогосподарської продукції і лісової сировини;
матеріально-технічне постачання;
ремонт сільгосптехніки та технічне обслуговування її;
транспортне обслуговування;
газифікація, телефонізація, електронізація і комп’ютеризація сільського господарства;
виконання окремих видів сільськогосподарських робіт (оранка, збирання врожаю, боротьба з шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур, штучне осіменіння тварин, ветеринарне обслуговування);
виконання будівельних робіт і виготовлення проектної документації;
консультаційне обслуговування (бухгалтерське, фінансове, аудиторське, агрономічне, зоотехнічне, економічне тощо).
Особливості обслуговуючого кооперативу:
належить сільськогосподарським товаровиробникам – своїм членам-клієнтам і керує ними на демократичних засадах;
надає своїм членам ті послуги, які необхідні для їх власних колективних, фермерських чи особистих підсобних господарств і є продовженням цих господарств;
не ставить за мету отримання прибутку для себе, а має на меті збільшення прибутку господарств своїх членів.
Це має важливе стимулююче значення, сприяє орієнтації інтересів учасників кооперативного підприємства перш за все на пошук економічної вигоди в групових діях.
Сервісні кооперативи мають на меті зменшення витрат членів кооперативу шляхом надання їм необхідних послуг кращої якості та за нижчими цінами, ніж ті, що пропонуються комерційними фірмами. Це стає можливим тому, що сервісний кооператив створюється членами для самозабезпечення необхідними послугами, і ці послуги надаються за їх фактичною собівартістю (це неможливо в разі користування послугами комерційних фірм, які до собівартості додають ще певну і часто досить значну норму прибутку, що підвищує кінцеву ціну послуги). Багатофункціональні кооперативи можуть поєднувати кілька видів діяльності. Вони надають своїм членам широкий спектр послуг з постачання, збуту, спільного використанню техніки, переробки продукції, різних видів сервісу.
Найважливіший напрям діяльності кооперативів – забезпечення грошових надходжень, потрібних для відшкодування витрат виробництва та обігу, своєчасних розрахунків з державою, банками, іншими суб’єктами господарювання, формування прибутку. Внутрішні грошові надходження кооперативів згідно з усталеною практикою обліку і звітності включають:
виручку від реалізації продукції, робіт і послуг, яку кооперативи отримують внаслідок основної операційної діяльності;
виручку від іншої реалізації, яку кооперативи отримують внаслідок іншої операційної діяльності;
доходи від інвестиційної діяльності;
доходи від фінансової діяльності;
доходи від надзвичайної діяльності.
Результатом господарської діяльності кооперативу є різниця між надходженням та витратами за кожним видом діяльності.
Після виконання зобов’язань кооперативу та відшкодування можливих збитків за минулі періоди результат має бути розподілений загальними зборами у такому порядку:
відрахування до обов’язкового резервного фонду у встановленому розмірі;
розподіл частки господарської діяльності у вигляді кооперативних виплат (доплат до ціни на поставлену кооперативу продукцію або знижок ціни на поставлені членам кооперативу засоби виробництва чи послуг) пропорційно до участі кожного члена в діяльності кооперативу.
Переважна частина зазначених коштів, як правило, повертається у вигляді так званих кооперативних виплат, що фактично є поверненням частини коштів, сплачених членами кооперативу за користування його послугами. Інша частина спрямовується на поповнення резервів кооперативу, потреби громади і лише обмежену частину фінансового результату можна використовувати як нарахування на паї.
Частка результату, яка розподілятиметься як результат господарської діяльності, виноситься за пропозицією правління (голови) на розгляд загальних зборів:
відрахування до можливих додаткових фондів;
розподіл у вигляді нарахувань на паї (згідно з чинним законодавством – до 20%).
Прибуток обслуговуючого кооперативу розподіляється між його членами пропорційно до обсягу роботи, виконаної через кооператив. Загально прийнято, що кооперативні організації мають статус безприбуткових, оскільки їх завдання не одержувати прибуток, а бути їх учасниками. У той же час кооперативи можуть мати певний прибуток, який потрібно розподіляти.
Щодо неприбуткового характеру обслуговуючого кооперативу, то виявляється, що він має місце тільки у випадку відмови від фінансування членами кооперативу свого підприємства. Зрозуміло, що таке ставлення до кооперативу зробить його не конкурентоздатним, адже кошти кооперативу потрібні не тільки на спільні потреби, а й на виробничий розвиток.
Організація збуту сільськогосподарської продукції
Виробничо-господарська діяльність колективно-кооперативних сільськогосподарських підприємств і товариств селянських (фермерських) домашніх підсобних господарств охоплює собою цілеспрямовану з метою забезпечення реалізації і одержання прибутку організацію збуту (продажу) виробленої сільськогосподарської продукції.
Здійснення збуту (продажу) вироблених і виготовлених продуктів харчування та сільськогосподарської сировини становить собою:
реалізацію виробником належного йому права власності на цю продукцію, реалізацію його права розпорядження нею;
організацію збуту (продажу) своєї продукції, що є проявом його права на підприємницьку діяльність;
раціональну організацію збуту (продажу) продукції, що забезпечує одержання її власником відповідного прибутку (доходу), без чого виробничо-господарська діяльність була б недоцільною і непотрібною.
Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. поширює свою чинність на юридичні і фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю, а тому його норми становлять собою правову основу регулювання відносин сільськогосподарських товаровиробників щодо організації збуту (продажу) продукції, яку вони виробляють і виготовляють. З прийняттям нового Цивільного кодексу України відповідні правові норми про підприємництво будуть закріплені в ньому, а потреба в Законі «Про підприємництво» відпаде.
За своїм економіко-соціальним змістом відносини організації збуту (продажу) продукції ототожнюються із терміном маркетинг, що походить від англійського слова market – ринок.
Питання належної організації збуту (продажу) сільськогосподарської продукції мають важливе виробничо-господарське економічне значення як для виробників, так і для органів державного управління сільським господарством. Цим питанням приділена увага в правових актах, якими визначені повноваження органів державно-правового регулювання сільського господарства.
Організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції є складним управлінсько-розпорядчим, економічним і організаційним процесом. Кожний з видів сільськогосподарської продукції, зокрема, продукція переробки, будучи товаром, підпорядкована загальним засадам реалізації, що відпо-вимогам ринкових економічних відносин. Практичне застосування маркетингу потребує спеціальної комерційно-методичної розробки науково-практичних засад, умов, порядку і особливостей реалізації сільськогосподарської продукції та продукції її переробки.
Для удосконалення збуту сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки необхідно здійснити цілий комплекс заходів: організаційно-правових, організаційно-управлінських, агротехнологічних, матеріально-технічних, зміцнити економіку сільськогосподарських підприємств, істотно підвищити рівень професіоналізму спеціалістів і керівників.
Маркетинг являє собою наукову концепцію та засновану на систему управління виробничою та збутовою діяльністю підприємств АПК, що забезпечує виявлення потреб споживачів, і виробництво відповідних цим потребам видів сільськогосподарської продукції, просування товарів до споживачів одержання на цій основі максимального прибутку.
Здійснення маркетингових дій охоплює собою наступні складові частини: дослідження ринку;
сегментування та відбір цільових ринків;
розробку комплексу заходів щодо вивчення товару, покупців, конкурентів, ринку, прогнозування наявного та наступного попиту, організації виробництва та збуту товару, фінансування своєї діяльності;
реалізацію кожного із зазначених заходів.
Ефективне застосування маркетингу на підприємствах АПК перебуває у безпосередньому зв'язку з досконалим менеджментом, тобто управлінням його діяльністю. Таке управління охоплює собою організацію керівниками і спеціалістами АПК раціональної та якісної роботи співробітників цілеспрямований вплив менеджера на підлеглих йому працівників (персонал) в інтересах успішного вирішення завдань, що поставлені перед ними, та результативної роботи підприємства.
Істотним компонентом маркетингу є попит.
В процесі організації збуту (продажу) сільськогосподарської продукції має значення формування попиту. Йому сприяє обізнаність покупців про поживні якості товару, про наявність на ринку необхідного покупцеві товару, про потреби, які цей товар задовольняє, про наявність у цього товару рис якості, що задовольняють потреби покупця; про якість задоволення потреб, опис споживчих якостей товару, про гарантії захисту покупців, якщо вони не будуть задоволені якісними властивостями товару.
Умовою застосування маркетингу треба розглядати способи інформування потенційних споживачів. З цією метою проводиться відповідна реклама цього виду товару через всі доступні її засоби: виставки, ярмарки, аукціони, плакати, фільми, рекламні буклети, каталоги, рекламні планшети та листівки. Наведені та інші способи інформації призначені в першу чергу для тих, хто приймає рішення щодо придбання товару. Заходи щодо формування попиту мають за мету забезпечити ввезення на ринок товарів ринкової новизни, зокрема, нові сорти сільськогосподарських культур, нові породи тварин, найсучасніші види сільськогосподарської техніки (комбайни, сівалки), отрутохімікати та ін.
Результативність маркетингу настає за умови стимулювання збуту (продажу) сільськогосподарської продукції залежно від призначення товарів чи то для виробничого чи особистого користування. Стимулювання полягає в заінтересованості посередників продавати товар з максимальною енергією, розширювати коло його покупців, надавати цінові знижки найбільш необхідним товарам. Стимулювання реалізації продукції можливе внаслідок різкого збільшення оплати праці посередників, якщо ними забезпечено збут (продаж) зумовленої кількості товару.
Застосування заходів, спрямованих на стимулювання своєчасного і вигідного для виробника сільськогосподарської продукції або ж сільськогосподарської техніки повною мірою залежить від нього самого. Поряд із звичайними факторами забезпечення ефективного збуту (продажу) продукції існують чинники, які виходять за межі внутрішньогосподарської діяльності виробника. До цих чинників слід віднести врахування виробником конкуренції як фактору, що функціонує поряд з виробником конкретного виду товару. Цей чинник полягає в тому, що на ринку товарів — видів продукції сільського господарства або ж товарів для цієї галузі народного господарства є інші виробники такого роду продукції. Саме вони виступають на ринку конкурентами, тобто виникає фактор конкуренції, який має безпосередній вплив на маркетинг усіх, виробників.
За своїм суспільно-економічним змістом конкуренція становить собою суперництво між товаровиробниками за кращі економічно вигідніші умови виробництва і реалізації продукції. Це суперництво полягає в діяльності, обумовленій належною обізнаністю щодо попиту на ринку відповідних товарів сільськогосподарської продукції і товарів для сільськогосподарських виробників, з якісними показниками і можливостями для задоволення потреб покупців, з ціновим фактором, тривалістю зберігання і придатністю для споживання та ін.
Британський інститут маркетингу визначає маркетинг як функцію управління, що полягає в організації і координації всіх форм ділової активності, пов'язаної з оцінкою платоспроможності споживанням і перетворенням її ефективного попиту на певний товар, просуванням товару чи послуги до кінцевого споживача або клієнта з метою досягнення прибутку чи інших цілей, намічених компанією.
У зарубіжній літературі щодо маркетингу визначаються такі засади – правила:
виробляйте те, що можна продати, замість того, щоб прагнути продати те, що можете виробляти;
вивчайте потреби і задовольняйте їх;
любіть клієнта, а не товар.
Безперечно, що зарубіжний досвід треба вивчати, узагальнювати і впроваджувати.
4. Організація виробництва шляхом формування агропромислових кластерів
Пріоритетний розвиток аграрного сектору як важливої складової національної економіки можливий за умови його забезпечення матеріально-технічними і фінансовими ресурсами. Вирішення цієї проблеми можливе через створення та діяльність кластерів, оскільки таким чином активізується механізм повноцінного інвестування за рахунок власних ресурсів та створюються умови для надходження зовнішніх інвестиційних ресурсів.
Така система спрямована на створення конкурентоспроможної продукції.
Кластерна організація розвитку агропромислового виробництва передбачає формуванням на певній території замкнутих циклів «виробництво, зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції» на засадах інтеграції з використанням механізмів корпоратизації та кооперації для одержання учасниками кластерів конкурентоспроможної продукції й підвищення прибутковості.
Виникнення кластерів, як правило, ініціюється самими підприємствами з огляду на такі вигоди від співпраці, як краща ефективність, здобуття нових знань, кооперування тощо. Як зазначає О. В. Ульянченко: «Процес кластеризації регіональних АПК доцільно проводити поступово шляхом прийняття науково обґрунтованих середньострокових регіональних програм розвитку кооперативних, інтегративних і кластерних об’єднань».
До основних завдань щодо створення кластерних об’єднань в агропромисловому комплексі належать:
підвищення конкурентоспроможності учасників кластера за рахунок впровадження інноваційних технологій;
зниження рівня виробничих витрат і підвищення якості виробничої продукції за рахунок ефекту синергії;
уніфікований підхід до керування якістю, логістики, інжинірингу, інформаційних технологій;
створення нових робочих місць та забезпечення постійної зайнятості в умовах реформування економіки;
спільне лобіювання інтересів учасників кластера в органах державної влади;
забезпечення якомога повнішого виробничого циклу;
доступ до світових ринків аграрної продукції та аграрних бірж;
створення дієвої системи доступу та обміну інформацією щодо попиту та пропозиції на ринку.
Особливістю кластерної організації виробництва є те, що основна частина прибутку від реалізації продукції розподілена між учасниками кластера відповідно до частки витрат у кінцевому продукті. Це дає змогу пом’якшувати негативний вплив диспаритету в агропромисловому комплексі. І лобалізація сучасної економіки робить другорядним традиційний її поділ на сектори та галузі. Основним організаційним підходом стає кластерна організація розвитку. Кластерний підхід повністю змінює принципи реалізації державної агропромислової політики. Конкурентоздатність агропромислового комплексу на сучасному етапі є невисокою через те, що держава не запроваджує політику кластерної структуризації економічних відносин. Традиційні моделі розвитку на основі використання інвестицій та факторів сільськогосподарського виробництва є мало результативними. Реалізація кластерно-конкурентної та інноваційної моделі розвитку агропромислового виробництва принципово змінила би ситуацію в цій сфері.
Для вирішення проблеми щодо створення кластерів необхідно вжити комплекс заходів щодо:
внесення змін до законодавства щодо визначення поняття «кластер»;
проведення інформаційної компанії серед потенційних учасників та заінтересованих осіб щодо роз’яснення конкурентних переваг кластерів в умовах перехідної та ринкової економіки;
сприяння реалізації проектів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності учасників кластера;
сприяння підвищенню ефективності системи підготовки кадрів професійного та безперервного навчання;
використання (створення) промислових парків і технопарків як інфраструктури для розвитку кластерів;
зниження адміністративних бар’єрів.
Для подальшого ефективного розвитку економіки України на кластерній основі, зокрема сільського господарства, необхідно забезпечити належну підтримку з боку держави. Передусім потрібно вдосконалити нормативно-правову базу для регламентування діяльності кластерів. Саме на загальнодержавному рівні необхідно створювати відповідні програми розвитку та підтримки кластерних утворень в аграрній сфері, розробити дієвий механізм співпраці наукового сектору з виробничим, що дасть змогу підвищити рівень конкурентоспроможності галузі.
Виокремлюють такі основні обмежуючі фактори в розвитку аграрних кластерів в Україні, як:
недосконалість законодавчої бази;
слабкість діючих аграрних кластерів у зв’язку з низьким рівнем конкуренції на ринку;
неналежна організація співпраці освіти, науки та аграрного виробництва;
неготовність та небажання багатьох підприємницьких структур до обміну інформацією та відсутність єдиної інформаційної бази про існуючі та потенційні кластери.
Крім того, не сприяє кластеризації АПК брак іноземних інвестицій та венчурного капіталу, оскільки в Україні тривалий час існує проблема неврегульованості законодавчої сфери, що зумовлює ризик втрати коштів іноземних інвесторів.
Перехід на кластерну організацію розвитку агропромислового виробництва та сільських територій має бути відображеним в аграрній політиці як довгострокове програмне завдання, успішне виконання якого потребує координації зусиль виробничих формувань, інфраструктурних складових соціально-побутового й культурного обслуговування мешканців сільських територій, аграрної науки та освіти органів місцевого самоврядування, регіонального і державного управління, спрямування їх складених коштів на досягнення визначених для кожного агропромислового й соціально-економічного кластера напрямів і пріоритетів. Такого рівня взаємодії в рамках існуючої системи та застосовуваних технологій управління аграрним сектором «зверху-донизу» досягти неможливо. Необхідно перебудувати систему державного й громадського управління агропромисловим виробництвом і соціальною сферою села на засадах децентралізації та розвитку самоврядування.
Значно ускладнює реалізацію єдиної політики у сфері соціально-економічних перетворень, збільшує загрозу виникнення регіональних криз, перешкоджає формуванню загальнодержавного ринку товарів і послуг процес поглиблення дисбалансу в економічно-соціальному розвитку на регіональному та місцевому рівнях, що не дозволяє повною мірою використовувати наявний потенціал міжрегіонального співробітництва й ускладнює вирішення екологічних проблем.
У сучасних умовах визначальною стосовно особливої ролі сільськогосподарського виробництва в економіці країни та суспільному бутті стає не стільки його частка у формуванні ВВП, а соціальна значимість галузі в забезпеченні життєдіяльності населення, передусім сільського. Тому в стратегічному баченні місію й цілі агропромислового виробництва доцільно визначати не тільки в плані продовольчої безпеки країни, а насамперед як економічної першооснови сільського розвитку. Досягненню цих взаємозв’язаних стратегічних цілей і мають бути підпорядковані заходи щодо формування конкурентоспроможного агропромислового виробництва.
Доцільність кластерної організації агропромислового виробництва зумовлена потребою створення цілеспрямованої системи на якісний результат – кінцеву продукцію, з еквівалентним розподілом прибутку між учасниками кластера. Відтак формування територіально-виробничих кластерів в АПК необхідно проводити на основі спеціалізації товаровиробників та концентрації галузей агропромислового виробництва з метою ефективного використання природно-геогргфічних та економіко-просторових переваг сільських територій, формування на такому економічному підґрунті кластерних організацій соціально спрямованого типу для підвищення іміджу села та формування належних соціально-економічних умов для сільського населення.
Формування ефективної інтегрованої системи товаровиробників в АПК можливе на основі кластерного підходу, сутністю якого є створення дієвої схеми взаємодії підприємств відповідної спеціалізації, які об’єднані одним технологічним процесом, а кінцевий продукт є спільним досягненням діяльності всіх учасників об’єднання.
Проблеми оптимізації розміщення галузей та регіональної спеціалізації стають актуальними в періоди значних економічних перетворень, оскільки кластер є агломерацією провідних підприємств, постачальників комплектуючих, послуг і матеріалів, а також пов’язаних з цією галуззю структур, що забезпечують ресурсами, необхідними для розвитку.
Вагомим аргументом на користь розвитку кластерної організації в аграрному секторі, що може суттєво змінити роль і місце його в загальній структурі національного господарства, є його постійна потреба в державній підтримці.
Так, економічно розвинені країни застосовують політику міжгалузевого перерозподілу ВВП на користь агросфери. Незважаючи на високу затратність сільського господарства для державного бюджету, існують вагомі аргументи на його підтримку і розвиток, а саме:
гарантування необхідної кількості продовольства, оскільки продовольча безпека є невід’ємною частиною економічної безпеки держави;
важливе місце сільського господарства в системі народногосподарських зв’язків, яке забезпечує завантаження ресурсопостачаючих, переробних галузей, транспорту й торгівлі;
зберігання робочих місць, економія з виплати допомоги безробітним;
захист суспільства від соціальних конфліктів;
запобігання міграції сільського населення до міст, збереження й захист традицій сільського способу життя тощо.
Розвинені країни, маючи можливість надавати значні фінансові ресурси для вирішення проблем в аграрному секторі, все ж таки досить часто опинялись перед складністю їх вирішення щодо надвиробництва продовольства та зменшення доходів фермерів.
Для реалізації кластерної моделі розвитку необхідно забезпечити певні умови: збалансування економічних інтересів учасників кластера, формування інформаційного середовища, наявність інвестиційно-інноваційного забезпечення, консультаційної підтримки, розвиток вертикальної та горизонтальної інтеграції.
При створенні кластерного об’єднання економічні інтереси забезпечують основні умови підприємницької чи загальної структури, що обов’язково базується на наявності зацікавлених учасників кластерних об’єднань і отримання ними економічної вигоди.
Так, згідно з проведеними дослідженнями, на сучасному етапі розвитку кластерний підхід необхідно використовувати з метою визначення співпраці об’єднань суб’єктів господарювання, рамки якої не обмежуються організаційно-правовими формами, що передбачені нормами чинного законодавства, програмно-цільовим механізмом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів розвитку АПК, прогнозно-аналітичним механізмом державного і корпоративного регулювання ефективного функціонування та розвитку великотоварних інтегрованих структур за принципами управління по «граничних умовах» і «точках зростання»; координаційним механізмом управління інтегрованих науково-виробничих агробізнес-формувань.
Необхідно цілеспрямовано формувати територіально-виробничі агропромислові кластери з високим рівнем спеціалізації та концентрації галузей агропромислового виробництва для найповнішого використання природних і просторових переваг сільської території і на цій економічній базі розбудовувати соціально-економічні кластери для створення належних умов життєдіяльності сільських жителів і формування привабливого іміджу села.
Питання для самоконтролю:
Що таке інфраструктура ринку?
Які особливості інфраструктури товарного ринку?
Що характерно для обслуговуючих кооперативів?
Що лежить в основі організації збуту сільськогосподарської продукції?
Що таке агропромисловий кластер?
Література:
Батіг А.І. та ін. Планування та організація діяльності аграрного підприємства: Посібник / За ред. А.І. Батіг. – К.: Аграрна освіта, 2003. – с. 51 - 52; 68 - 74.