Підприємство в сучасній системі господарювання

Тема: Підприємство в сучасній системі господарювання

Предмет, завдання науки та методи її вивчення, зв’язок з іншими науками економічного циклу.
Особливості аграрного виробництва та врахування їх в економічній діяльності підприємств.
Підприємство як економічний суб’єкт.
Правові основи функціонування підприємств в Україні.
Основні виробничі та економічні показники діяльності аграрних підприємств.

Предмет, завдання науки та методи її вивчення, зв’язок з іншими науками економічного циклу

Вона вивчає механізми дії економічних законів і законів природи в сільському господарстві, специфічні умови і особливості господарювання, управління і планування, процеси розвитку агропромислової інтеграції, горизонтальної, вертикальної кооперації, комплексування і комбінування виробництва та розвиток агропромислових формувань, закономірності і особливості суспільного й територіального поділу праці, розміщення і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, формування зон і районів товарного виробництва зерна, цукрових буряків, льоноволокна, картоплі, городини, плодів, ягід, винограду, молока, м'яса, яєць, вовни та інших видів продукції.

Вивчаючи виробничі відносини, економіка сільського господарства має враховувати постійні зміни в розвитку продуктивних сил, організації, техніці і технології виробництва, виявляти застарілі форми господарства і неефективні методи господарювання і пропонувати нові, визначати ефективність застосування тих чи інших засобів виробництва і трудових ресурсів, технічних, агротехнічних, зоотехнічних, комплексно-меліоративних, природоохоронних та інших заходів, перспективи розвитку сільського господарства.

Економіка підприємства охоплює весь комплекс проблем господарської діяльності підприємств – від маркетингових досліджень, планування роботи й організації управління всіма сферами діяльності підприємства до визначення форм і методів вимірювання й оцінки результатів функціонування як підприємства загалом, так і кожного з його структурних підрозділів. Особлива увага в економіці підприємства повинна приділятися розробці методологічних підходів до визначення економічної ефективності інвестицій, зокрема впровадження нової техніки і технологи, використання всіх ресурсів підприємства, пошукам і обґрунтуванню найдоцільніших напрямів розвитку підприємств, розробці їх маркетингових програм, пошукам нових ринків збуту і ринкових ніш, питанням соціального розвитку їх колективів тощо. Конкретні завдання виробничого і соціального розвитку підприємства можуть визначатися відповідними техніко-економічними показниками державних замовлень та внутрішніх планів. Наукова розробка систем цих показників та методологічного забезпечення їх впровадження й використання в економічній роботі на підприємствах – предмет відповідних галузевих економічних наук.

Дуже важливо вибирати об'єкт дослідження, дати йому наукове визначення і обґрунтування щодо необхідності дослідження.

Для успішного розв'язання завдань, поставлених перед аграрною економікою як наукою, в процесі дослідження розвитку в галузі потрібно спиратися на методологію економіки і керуватися методологією досліджень в галузі сільського господарства.

Економічна наука при вивченні сільського господарства як галузі суспільного виробництва розробила і використовує такі методи досліджень:

абстрактно-логічний;
монографічний;
статистико-економічний;
розрахунково-конструктивний;
балансовий;
економіко-статистичний;
картографічний;
економіко-математичний;
системний та інші.

За допомогою абстрактно-логічного методу можна вивчити закони і закономірності розвитку економічних явищ і процесів, логічного їх розчленування на складові частини, абстрагування і виділення основних категорій і понять, в яких приховуються усі найважливіші ознаки економічних явищ і процесів, що вивчаються, знаходять формулювання в основних теоретичних і концептуальних положеннях економіки та організації сільського господарства.

Цей метод дослідження передбачає спостереження за виробничою діяльністю людей і процесами матеріального виробництва, взаємодію людини і природи; наукову абстракцію з використанням аналізу, синтезу і аналогії, індукції і дедукції; теоретичні висновки з формулюванням економічних законів, які відображають закономірності і особливості економічних явищ у процесі визначення економічних категорій і понять, використання результатів наукових досліджень у господарській практиці.

Монографічний метод використовується при вивченні окремих типових суспільних явищ і досвіду передових господарств. Він охоплює обстеження сільськогосподарських підприємств, аналіз і оцінку їх господарської діяльності, прогресивних методів господарювання, впровадження передового досвіду.

Статистично-економічний метод використовується при вивченні масових явищ і процесів у суспільному житті. Для їх пізнання необхідно вивчити усю сукупність умов і чинників без єдиного виключення, які охоплюють певне явище чи процес. Цей метод базується на основі масових спостережень; економічного групування з використанням узагальнюючих і аналітичних і результативних показників (окремих відносних величин, показників варіації, кореляційних залежностей; статистико-економічного аналізу взаємозв'язків і взаємозалежностей; паралельних рядів індексів та інші).

Розрахунково-конструктивний метод використовується для обґрунтування перспектив розвитку сільського господарства. Основні складові частини методу такі: вивчення об'єктивної реальності, а також найновіших даних сільськогосподарської науки і передової практики з виявленням сили дії, усталених закономірностей; розробка найбільш доцільних варіантів розв'язання назрілих економічних проблем з урахуванням найновіших досягнень науково-технічного прогресу, теоретична, технічна, технологічна, економічна і організаційна оцінка варіантів розв'язання назрілих проблем; розробка конкретних заходів щодо реалізації розроблених заходів.

Балансовий метод використовується при проектуванні структурного завершеного, цілісного, збалансованого розвитку агропромислового комплексу. Цей метод має на меті вивчення залежностей, взаємозв'язків і взаємообумовленостей розвитку сільського господарства; визначення провідної ланки в розвитку аграрного сектора економіки; виявлення диспропорцій і складання балансів з використанням балансових розрахунків у практиці управління і планування розвитку сільськогосподарського виробництва.

Математичний метод використовується при вивченні економічних залежностей, тісноти зв'язків, визначення ступеня і типу зміни явищ і процесів, достовірно стриманих середніх величин; дисперсного аналізу, графічно-аналітичного і аналітичного аналізу, лінійного програмування, віднайдення найкращого варіанту використання ресурсного потенціалу, оцінки достовірності теоретичних висновків.

Картографічний метод використовують при дослідженні закономірностей і особливостей територіальної організації сільськогосподарського виробництва, розміщення його окремих галузей, культур і продуктивної худоби та розробки рекомендацій щодо удосконалення зональної, внутрішньозональної, обласної і внутрішньо-обласної спеціалізації.

Експериментальний метод використовується для вивчення економічної ефективності розроблених заходів їх економічної оцінки. Він забезпечує високу результативність економічних досліджень, оскільки експериментальна перевірка їх результатів дає можливість вибирати найбільш ефективні заходи, спрямовані на розвиток сільського господарства.

Експериментальний метод найчастіше використовують для оцінки різних агро- і зоотехнічних заходів, форми оплати праці, організації госпрозрахунку та ін. В основі експериментального методу лежить організація експерименту відповідно до поставлених завдань, кількісна і якісна оцінку отриманих результатів, математична і статистична їх обробка, експериментальна перевірка, висновки щодо впровадження їх у прикладання людської праці господарську практику.

Таким чином, лише сукупність методів може забезпечити достовірність економічних досліджень, їх високу якість і практичну значущість.

Економіка підприємства як наука пов'язана з багатьма іншими галузями економічної науки: економічною і соціальною географією, соціоекономікою, статистикою, математикою, кібернетикою та іншими науками. Оскільки економічні відносини в сільському господарстві, як і в інших галузях господарського комплексу, визначаються особливостями розвитку продуктивних сил, їхньою організацією і характером розвитку, то економіка сільського господарства у поєднанні з загальноекономічними відносинами у їхньому галузевому прояві розглядає систему не лише економічних, але й технічних, технологічних і організаційних відносин.

Особливості аграрного виробництва та врахування їх в економічній діяльності підприємств

Аграрне виробництво, а особливо його головна галузь – сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої ресурси на користь інших виробництв.
В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси – основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної) вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах – добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними обставинами – посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство – це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього – позичкових, тобто за рахунок кредитів.

Сільське господарство є менш інвестиційно-привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;
роззосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;
доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;
потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;
необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Підприємство як економічний суб’єкт

Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Визначення поняття підприємства та правові засади його функціонування сформульовано у главі 7 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) №436-IV від 16.01.2003 p., чинного з 01.01.2004 р. у ГКУ встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

Його метою є забезпечення зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвитку підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості відповідно до вимог Конституції України, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України, сприяння гармонізації її з іншими економічними системами.

У практиці господарювання кожне підприємство представляє собою складну економічну систему, що здійснює багато видів діяльності.

Виконання основного завдання підприємства вимагає вирішення таких окремих завдань:

постійне підвищення ефективності виробництва;
своєчасне і термінове впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво;постійне зростання культурно-технічного та професійно-кваліфікаційного рівня працівників підприємства і залучення їх до творчої діяльності (винахідництво, раціоналізаторство, Основними ознаками підприємства є:
виробничо-технічна єдність;
економічна єдність;
організаційна єдність.

Виробничо-технічна єдність підприємства визначається спільністю призначення продукції (послуг) або спільністю процесів її виробництва. Вона визначає єдину систему технічної документації, загальну технічну політику окремих ланок підприємства тощо.

Економічна єдність підприємства проявляється в єдності плану, обліку, спільності матеріальних, технічних і фінансових ресурсів, економічних результатів роботи та єдиної системи стимулювання.

Організаційна єдність підприємства передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації і управління виробництвом, загальної системи їх обслуговування, що визначає спільну відповідальність за здійснювану діяльність.

У практиці господарювання кожне підприємство здійснює безліч різних операцій, які за ознаками спорідненості можна об'єднати в окремі напрямки. Основним напрямком діяльності кожного підприємства, який власне і визначає доцільність започаткування виробництва в умовах жорстких конкурентних відносин, є вивчення конкурентного середовища і ринку, на якому функціонує чи на який планує вийти підприємство зі своєю продукцією (послугами).

Правові основи функціонування підприємств в Україні

Економічну основу ринкової економіки становлять відокремлені господарські суб'єкти як власники. Унаслідок цього кожен власник вільний і в змозі вирішувати, як і для чого використовувати ресурси, що належать йому, виробляти саме ті чи інші товари, необхідні суспільству, або об'єднуватися з іншими власниками для цієї мети.

Власник також може продавати свою цінність – здатність до праці. Отже, головним елементом економічної основи ринкової економіки є приватна власність на чинники виробництва, що породжує приватний характер його результатів.

Легко уявити приватного власника майстерні з надання послуг, приватного власника міні-молокозаводу чи м'ясопереробного цеху, фермера і важко сприйняти одного власника великого гіганта (металургійного комбінату, залізниці тощо). Проте ці об'єкти також можуть перебувати у власності, бо ринкова економіка створює можливості об'єднання індивідуальних капіталів, навіть най дрібніших. Можуть виникати (коли це вигідно) і групові форми приватної власності, але привласнення засобів виробництва повинно відповідати стану і рівню розвитку об'єктів привласнення. Якщо привласнення не відповідає цим вимогам, то рано чи пізно виявляється неадекватне привласнення результатів виробництва, порушення інтересів учасників виробництва, нераціональне використання ресурсів. Тоді виникають протиріччя і необхідність трансформації власності, в тому числі й на державну форму.

Досвід розвинутих країн, де матеріально-технічна база характерна різноманітністю засобів виробництва і забезпечує різні види діяльності, засвідчує обов'язкове існування різних способів присвоєння: індивідуально-приватного, групового, асоціативного і у формі державного.

Отже, умова ефективного функціонування ринкової економіки - наявність різних форм власності на чинники виробництва.

Проте, кожне підприємство, незалежно від форми власності, має діяти і вести господарську діяльність у межах чинного законодавства.

Основним юридичним актом, що регламентує роботу підприємства, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

Статут підприємства – головний установчий документ, а колективний договір регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Законодавство України визначає види й форми підприємств, правила їх організації та ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності, створює однакові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності, визначає їх права і форми відповідальності у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання та державою.

Згідно з положеннями Господарського кодексу України, кожне підприємство може бути створене відповідно до рішення власника чи власників майна. Підставою для створення підприємства може бути примусовий поділ іншого підприємства відповідно до чинного антимонопольного законодавства або через відокремлення зі складу діючого підприємства окремих структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів і за згодою власника майна.

Створене підприємство підлягає реєстрації за місцем розташування, на підставі заяви, рішення засновника про створення, Статуту й інших документів, визначених Кабінетом Міністрів України. Реєстрація здійснюється за оплату. Підприємству присвоюється ідентифікаційний цифровий код, на підставі чого воно заноситься до державного реєстру України.

Підприємство може припинити діяльність у випадку прийняття відповідного рішення власником майна, порушення регламентованих законодавством норм господарювання або визнання його банкрутом. Ліквідацію підприємства здійснює створена власником майна комісія, а у випадку банкрутства – суд або арбітраж. Про ліквідацію підприємства повідомляють через пресу і впродовж установленого терміну приймають претензії. Ліквідаційна комісія оцінює майно, розраховується з кредиторами і складає ліквідаційний баланс, який передає власникові. Підприємство визнане ліквідованим від часу вилучення його з державного реєстру України.

Нормативною базою визначено загальні принципи управління підприємством, яке здійснюється відповідно до його

Статуту. Передбачено поєднання прав власника і принципів самоврядування трудового колективу. Власник майна може сам безпосередньо або через уповноважених здійснювати управління підприємством. Управлінські права можуть бути делеговані правлінню. У такому випадку вищим органом підприємства є загальні збори власників майна, а виконавчі функції належать правлінню.

Підприємство визначає структуру управління, встановлює штати, самостійно здійснює поділ його на підрозділи. Власник майна може наймати або призначати на посаду керівника підприємства, з яким укладає угоду, де визначає термін найму, права, коло обов'язків, відповідальність та умови матеріального забезпечення. Керівникові надається право приймати на роботу і звільняти у випадку потреби заступників, спеціалістів і керівників окремих структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив має конкретні повноваження стосовно участі в управлінні й розв'язанні широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності підприємства. Залежно від права власності на засоби виробництва, ці повноваження можуть мати різні особливості. Наприклад, трудовий колектив з правом найму працівників може брати участь у розробленні проекту колективного договору, наданні соціальних пільг певним категоріям персоналу, розглядати і вносити зміни та доповнення до Статуту підприємства, брати участь в обговоренні питань про його вступ до певного добровільного об'єднання або вихід з нього, про створення нових підрозділів підприємства та ін.

До майна підприємства, джерелами формування якого є грошові та матеріальні внески засновників, належать матеріальні активи й обігові кошти, інші цінності, вартість котрих відображена в балансі й котрі належать підприємству на правах власності або господарського використання. Збільшення обсягів майна відбувається за рахунок доходів від реалізації продукції, надання послуг, від цінних паперів, кредитів банку та інвесторів, дотацій із державного й місцевого бюджетів, доброчинних внесків підприємств, організацій і окремих громадян, надходження від роздержавлення та приватизації власності.

Підприємство може продавати майно, здавати в оренду, обмінювати, передавати в користування іншим підприємствам або громадянам засоби виробництва й інші матеріальні цінності.

Воно може володіти землею, іншими природними ресурсами, але при цьому повинно вживати природоохоронних заходів.

Використання чинників виробництва і ведення господарської діяльності відбувається на засадах самоокупності. Підприємство самостійно планує діяльність і визначає оперативні цілі, передбачає перспективи розвитку відповідно до попиту на його продукцію. Воно реалізує продукцію споживачам за угодою або через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами, що встановлює самостійно, чи за цінами, регульованими державою або ринком.

Основним узагальнюючим показником результатів господарської діяльності є прибуток. Його використання визначає власник підприємства. Підприємство сплачує податки згідно з податковим законодавством, і встановлює фонд оплати праці, мінімальний розмір якої не повинен бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого державою.

Виробничо-економічні відносини з державними й іншими підприємствами, організаціями, окремими громадянами ґрунтуються на основі договорів. Держава охороняє інтереси та гарантує права підприємства. Підприємству дозволено здійснювати будь-яку діяльність і приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству України. Втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Заподіяні від такого втручання збитки відшкодовуються за рахунок винних.

Держава створює для всіх підприємств однакові економічні й правові умови господарювання. Вона сприяє розвитку ринку, регулюючи відносини за допомогою економічних методів і антимонопольного законодавства, стимулює впровадження прогресивних технологій і створення нових робочих місць, надає пільги за оподаткування та державне кредитування.

Окремі види діяльності підприємства контролює податкова інспекція й державні органи з нагляду за безпекою виробництва й праці в межах їх компетенції, передбаченої законами України.

Основу діяльності кожного підприємства становить Статут, що відображає обов'язкові правила взаємовідносин у самому підприємстві й у відносинах з іншими суб'єктами господарювання. Статут повинен відповідати вимогам і положенням Господарського кодексу України.

У статуті підприємства зазначено Його найменування та місце розташування, власник або засновники, мета і напрями діяльності, органи управління, порядок їх формування, повноваження трудового колективу та його виборних органів, джерела і порядок формування майна, господарська діяльність, процедура реорганізації та ліквідації підприємства. В окремих підприємств може бути передбачена зовнішньоекономічна діяльність. У Статуті визначено орган, який має право репрезентувати інтереси трудового колективу. Ці функції можуть виконувати рада трудового колективу або профспілковий комітет.

Важливий документ, що регулює виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, – колективний договір. Він укладається між профспілкою та власником підприємства. Колективний договір передбачає зобов'язання адміністрації стосовно поліпшення умов праці, заходи з охорони праці та зростання її продуктивності й оплати, підвищення кваліфікації кадрів і соціального захисту працівників підприємства. У колективному договорі обумовлені конкретні зобов'язання адміністрації за основними напрямами діяльності колективу (безкоштовне перевезення робітників власним транспортом).

Колективний договір укладається щорічно; впродовж року на раді трудового колективу заслуховується взаємозвіт про його виконання.

Основні виробничі та економічні показники діяльності аграрних підприємств

В умовах перебудови народного господарства на основі науково-технічного прогресу, переходу на сучасні методи господарювання, розповсюдження прогресивних форм оплати праці в сільському господарстві кадри повинні мати високу кваліфікацію і високий рівень економічного мислення. У формуванні їх лежать знання економічних показників.

На сільськогосподарських підприємствах в неї включають: вартість валового збору всіх сільськогосподарських культур у поточному році (В₁), витрати на вирощування молодих багаторічних насаджень (В₂), зміну (збільшення, зменшення) вартості незавершеного виробництва у рослинництві від початку й до кінця року (В₃), вартість всієї продукції від використання сільськогосподарських тварин — молока, м'яса, яєць, вовни та ін. (В₄), вартість продукції вирощування всіх видів сільськогосподарських тварин і птиці, приріст живої маси, приплід (В₅), вартість виготовленого в господарстві інвентаря й інших виробів, а також грошові надходження за роботи й послуги, виконані на сторону (В₆).

Валову продукцію визначають у поточних і порівняльних цінах за формулою:

Вона включає: вартість продукції, реалізованої заготівельним організаціям в рахунок плану державних закупок і споживспілці (Т₁), вартість продукції, реалізованої іншим організаціям і підприємствам (Т₂), вартість продукції, реалізованої на колгоспному ринку (Т₃), вартість продукції, реалізованої колгоспникам, робітникам і службовцям в рахунок оплати праці і відпущеної для громадського харчування (Т₄), вартість продукції, відпущеної в рахунок оплати праці залучених з сторони працівників (Т₅).

Товарну продукцію визначають за формулою:

Визначають по господарству, галузях і окремих видах продукції в процентах за формулою:

Собівартість визначають у вигляді величини витрат на всю продукцію, показника витрат на одиницю продукції.

Валовий дохід визначають за формулою:

де В – валова продукція;

М – матеріальні витрати (уречевлена праця).

Обчислюють його за формулою:

Вибір показників для оцінки економічної ефективності проводять з урахуванням їх особливостей і суті.

Ефективність виробництва – це вихід валової і товарної продукції, валового і чистого доходу на 1 га сільськогосподарських угідь, на середньорічну умовну голову худоби, на 1 грн. основних виробничих фондів, на 1 грн. виробничих витрат, на 1 люд.-год. затрат живої праці, на 1 грн. сукупних витрат, рівень рентабельності.

П итання для самоконтролю: