Євген Адамцевич – кобзар, життя якого пов’язане з Кременеччиною

(стаття)

Євген Адамцевич – представник кобзарського мистецтва, чиє життя і творчість пов’язані із Кременеччиною. Інформації про митця є небагато. Його ім’я згадується у працях Жеплинського, в газетних публікаціях [1, 3, 5, 6, 7, 8].

Майбутній кобзар народився 1 січня 1904 року в селі Солониця Лубенського району, що на Полтавщині, у сім’ї залізничника. Любов до пісні зародилася у нього ще від батьків. Мати його була артисткою, тонко відчувала музику, а батько мав сильний голос.

Євгенові було всього два роки, коли він захворів на віспу. Хвороба дала ускладнення і хлопчик осліп… Бог дав йому талант – чутливу до музики душу. Його мати товаришувала із відомою актрисою Ганою Затиркевич-Карпинською. Вона брала Євгена до театру. Його там найчастіше садовили до оркестрової ями, і він змалечку запам’ятовував усі увертюри та музичні партії.

В одинадцять років Адамцевич почав навчатися у київській школі для сліпих, де він за системою Брайля опановував музичну грамоту, навчився грати на скрипці та сопілці. Та навчального закладу завершити не вдалося, хлопця забрала до себе у Ромни бабуся, куди незабаром переїхала і вся його родина.

Підростаючи, юнак усе сильніше почав проявляти свої музичні здібності. У 1925 році Євгена віддали до відомого роменського кобзаря Мусія Олексієнка. Хлопець зачарувався новим інструментом. З того часу він вдосконалювався у грі на кобзі. Від нього Адамцевич перейняв давню речитативно-глибинну манеру співу і вимогливе ставлення до інструмента, і до пісні. З часом він сам удосконалив свою бандуру – доробив щоку на басах, познімав приструнки верхньої октани, щоб зручніше розташувати півтони. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків і складалося враження звучання двох, а то і трьох бандур. Він же розробив техніку гри самими пучками, часом стираючи пальці до крові. «Співати треба душею, а не горланкою», – не раз повторював він [1].

У 1927 році утворилася капела, бандуристом якої став Євген Адамцевич. У його подорожах по містах з групою брала участь і дружина кобзаря – Лідія.

Капела давала концерти у містах Сумщини, Полтавщини, Харківщини. Слава Адамцевича росла. І у 1939 році його запросили на республіканську нараду кобзарів і лірників, а наступного року – на всесоюзну нараду народних співаків до Москви.

Євген Олександрович належав до тих кобзарів, котрі виховувалися як земляки та послідовники Остапа Вересая, однак митець вклав до традицій багато нового.

Йому вдалося уникнути репресій. У голодний 33-й він з кобзарем Спицею ходив дворами Ленінграда, заробляючи на хліб. Війну пережив у Тернопільській області, бував у криївках УПА, виступав перед повстанцями. Пізніше кобзарював у робітничих вагонах, забитих людьми. Не раз його міліція ганяла, садила в тюрму. А одного разу викинула з кобзою далеко за містом, але знайшлися добрі люди і допомогли Адамцевичу.

Відвідував славний кобзар і Кременеччину, адже сюди, у село Великі Бережці, що поблизу Кременця, переїхала, одружившись, його дочка Лариса Євгенівна Зібарєва.

Взагалі, до середини 50-х років у Києві забули про існування Адамцевича. Відродження уваги до його постаті сталося в 1955 році, коли до Ромен приїхала делегація на відкриття пам’ятника на могилі Затиркевич-Карпинської. У 1969 році в Національній опері відбувся концерт новоствореного Об’єднання кобзарів, Євген був найпомітнішою персоною, на цій же сцені вперше на широкий загал пролунав його твір «Запорізький марш» [7].

У 60-ті роки ХХ століття Адамцевич знову приїжджав до Кременця і мешкав у дочки майже рік. Тоді ж давав концерти у Кременецькому будинку культури, музичній школі, педінституті, їздив із концертом і до Тернополя. Познайомився і потоваришував з багатьма кременчанами.

У 1982 році поширилася хвиля репресій, утисків української культури. Адамцевич змушений був залишити Ромни і переїхати до Криму. Зміна клімату підірвала здоров’я кобзаря. 28 листопада 1972 року його не стало. За давнім звичаєм його відспівував сліпий кобзар Михайло Башовка [6].

Після смерті Є. Адамцевича хормейстер колективу, у якому виступав кобзар, перебуваючи у Кременці, М. Матерський подарував місцевому краєзнавчому музею кобзу Євгена Адамцевича, а згодом його дружина передала сюди частину особистих речей митця.

До 100-річчя з дня народження кобзаря була відкрита виставка у музеї, де експонуються листи дружини до кобзаря, прижиттєві фотографії, та особисті речі. Зараз частина речей Є. Адамцевича розміщена у вітрині Шевченківського залу музею.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адамцевич Євген Олександрович: Електронний ресурс. – Режим доступу: uk.wikipedia.org.

2. Вертій О. З історії двох ювілеїв кобзаря Євгена Адамцевича [текст] // Міфологія і фольклор. – 2014. – № 1-2. – С. 100 – 101.

3. Данилюк О. Дзвінка струна Євгена Адамцевича[текст] //Діалог. – 2004. – 17 січня. – С.4.

4. Запорізький марш. – Київ, 1995. – С. 3-23.

5. Кулиняк Д. Автор «Запорозького маршу» [текст] //Молодь України. – 1994. – 18 січня. – С.3.

6. Легкун О. Внесок бандуристів у розвиток музичної культури на Волині у 20-30-х рр. ХХ століття//Культура і мистецтво у сучасному світі: наукові записки КНУКМ [текст]. – К, 2011. – 136-140.

7. Позняк Н. Правдивий кобзар Євген Адамцевич [текст] //Без цензури. – 2004. -13- 19 лютого. - №6(48). – С.14.

8. Роменський кобзар Євген Адамцевич: Електронний ресурс. – Режим доступу: history.sumynews.com/istorik….ch.html.

9. Чернихівський Г. Кременеччина від давнини до сучасності [текст]. – Кременець, 1999. – С. 146.