Вступ
Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася власна національна система виховання і освіти.
В епоху державного і духовного відродження України пріоритетна роль належить розвитку національної системи освіти і виховання, яка має забезпечити вихід молодої незалежної української держави на світовий рівень.
Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є те, що в процесі формування особистості, а отже і підростаючих поколінь, найефективнішими є шляхи пізнання від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до планетарного, світового. Національна система виховання, що ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, якнайбільше сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складників духовності людини.
Національна система виховання постійно відтворює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний потенціали рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу – найвищої цінності нації, держави.
Національне виховання реалізує глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі – пізнання кожним студентом самого себе як індивідуальності і як частки своєї нації, а через неї і всього людства.
Під час підготовки виховної години на тему «Рушник наче доля…» звернуто увагу на національне виховання під час підготовки молодих спеціалістів, дослідження етнічного, суспільно-політичного, культурно-історичного життя народу на різних ступенях розвитку, його багатогранну духовність, якості, які формувалися протягом віків (національний характер, психологію, світогляд).
Вивчаючи скарби народної культури, сповідуючи традиції, звичаї та обряди українського народу молодь духовно збагачує себе. У процесі дотримання звичаїв і обрядів рідного народу студентами засвоюється культура дідів і прадідів, тобто справжня народна культура, яка лежить в основі сучасної української національної культури. Звичаї, обряди і символи – це те життєдайне коріння, яке живить духовність, зокрема ідейність, моральність, естетику кожної людини.
Мета виховання молоді, підтверджена історією розвитку всіх народів, багатовіковим вітчизняним досвідом, є цілеспрямоване і систематичне виховання підростаючих поколінь на культурно-історичних традиціях рідного народу з творчим використанням елементів національного надбання.
Сценарій проведення виховної години на тему:
«Рушник – наче доля…»
Метою виховної години є відродження національної свідомості студентів, повага до звичаїв народу, які створювались віками. Це – багатство нашого народу. Наше завдання – не розгубити його, передати це живе, іскристе диво наступним поколінням.
Обладнання: Вишиті рушники різних регіонів України, коровай.
Запрошені: Студенти коледжу, народні умільці.
Вступне слово викладача:
Україна – край смутку і краси, радості й печалі, розкішний вінок рути і барвінку, над яким сяють ясні зорі. Україна – це милосердна рідна мова, вишитий рушник і задушевна лірична пісня.
Український рушник, оздоблений квітами, птахами, калиною, вербою, мальвами і колоссям. Він пройшов крізь віки, він і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям.
Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його функціональні призначення найрізноманітніші: святкові й буденні, обрядові й побутові… Окремі види рушників використовувались лише в обрядових дійствах. При цьому рушники виконували винятково важливі функції. Їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам’ять про близьку людину.
Однією з характерних особливостей вишивки українських рушників є яскраво виражена регіональна самобутність в характері, орнаментиці, техніці виконання, в кольорі.
У вишиваних рушниках Київщини, Полтавщини, Чернігівщини переважає рослинний візерунок, розташований вертикально, який має вигляд вазона – дерева життя. Часто під візерунком – горизонтальна орнаментальна смуга вздовж краю тканини.
Київські рушники виконуються червоним, чорним та синім кольорами.
Полтавські мають найбагатшу гаму кольорів – від чисто-білого, червоного до коричневого, синього. Саме Полтавщина славиться всіма техніками вишивки рушників.
На Поділлі геометричний, геометризований малюнок укладається паралельними смугами, горизонтальними, вертикальними, скісними, однією розеткою, а також деревом життя.
Волинські рушники оздоблюються однією горизонтальною смугою геометричного орнаменту, виконаною занизуванням, колір червоний із синім.
У Прикарпатських рушників переважають композиції чорних, червоних або жовтогарячих кольорів, шитих низзю.
Своєрідністю відзначаються кролевецькі рушники на Сумщині, заткані по всьому полю червоними смугами геометричного або стилізованого рослинного орнаменту у сполученні з антропоморфними і зооморфними мотивами.
З покоління в покоління дбайливо, з любов’ю передають вишивальниці кращі досягнення своїх попередників, шліфуючи їх і доводячи до досконалості.
Мистецтво вишивання рушників активно відроджується. Вони є неодмінним атрибутом сучасного життя.
(На фоні пісні «Україна». Слова і музика О. Синютіна).
Світла земле моя,
Усміхнися мені рушниками.
Зодягни в вишиванку,
Піснею душу зігрій.
Уклонюся за все,
Що надбала мені віками,
І що стільки в мені
Розбудила крилатих мрій.
Я тримаю тебе –
Стражденну і героїчну,
Із блакитним Дніпром,
Дарованим в спадок нам,
Щоб пронести в душі,
Прописати у серці навічно,
А відтак передати синам.
Ведучий. Рушники – одвічні обереги українського народу. Вони супроводжували людину впродовж усього життя – од колиски і до домовини. На вишиті рушники приймала повитуха немовля, ним благословляли на щасливу життєву долю, скріплювали обряд кумівства, дарували в далеку дорогу; якщо юнак йшов до війська – обнадіювали на щасливе повернення.
Рушники мали цілий ряд обрядових призначень у багатьох моментах життя людини. З давніх часів використовували рушник у хлібопекарських обрядах.
У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом, попереду ступав батько й ніс на рушнику хліб-сіль, а мати несла всяке частування в кошику, накритому рушником. На зеленому полі його розстеляли, клали їжу, пригощалися.
Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. По завершенні жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а надівали на господаря обжинковий вінок.
Ведуча. Спеціально виготовленими рушниками дівчина, давши згоду на шлюб, пов’язувала сватів; наречені на рушнику давали одне одному клятву на подружню вірність.
З рушником входили в нову оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату.
Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; ним обв’язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.
Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері й бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов’язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.
Читець 1. У нас сьогодні – наче вечорниці,
Милують око диво-рушники,
Дівочий спів лунає у світлиці
Як добре, що є звичаї такі.
Добре збиратися разом, співати,
Про Україну – неньку розмовляти,
Дізнатись більше про традиції, обряди,
Культуру та історію – ми завжди раді.
А як же не згадати про пісні:
Сумну й веселу, радісну і тужну.
Вона то у блакить зрина небесну,
То серце крає від жалю!
Скільки багатства в нашого народу!
В криниці мудрості не висиха вода
Свято шанують закони роду,
Душі народної скарбниця не згаса.
Ведучий. Український рушник… Його можна порівняти з піснею, витканою та вишитою на полотні. Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата: вишиті рушники. А тому на Україні не було жодної оселі, де б не полум’яніли рушники.
Ведуча. Хатні рушники були обов’язковим атрибутом кожного помешкання. Вони виконували не лише естетичну функцію – прикрашали житло, їм відводилась особлива оберегова роль – охороняти оселю від усього лихого, підступного і нечистого. Їх вивішували саме на тих місцях (над дверима й вікнами), звідки могли з’явитись злі сили. При спалахах пошестей рушниками «оперізували», зв’язуючи їх один з одним, майдан біля сільської церкви.
Символічні знаки на узорах хатніх рушників «Дерево життя», вироби з сюжетами якого вивішували на стінах та іконах та «Берегиня» – рушники з якою вивішували на вушаках хатніх дверей та вікон.
Читець 2. (Бере в руки прабабусин рушник). Вишитий прабабусин рушник – літопис життя нашого. Нехай в кожного з вас на мить в уяві оживе світлий образ прабабусин, красивої, найкращої в світі, її вправні руки, які мережили довгими вечорами при свічці оцей рушник.
Свою бабусю знаю
Я з давніх-давніх пір,
Її обличчя любе,
Її ласкавий зір.
Замислиться бабуся,
Зажмуриться на мить, –
І знов, дивись, сміється,
Ласкаво гомонить.
Та над усе на світі
Сподобались мені
Її ласкаві руки,
Умілі та міцні.
О, цій руці хорошій
Робота не важка,
Бо шиє, вишиває
Бабусина рука.
Читець 3. Висить рушник на стіні
В нашій тихій привітній оселі
Тільки квіти на ньому чомусь
Вже поблідли, бо роки пройшли.
Вишивала його ще моя прабабуся
І висить рушничок цей, як згадка жива
Про маму моєї бабусі.
Що є ріднішого в світі від мами?
Дозвольте усіх запитати
Через те, що онуки, діти й правнуки
Повинні про рід свій завжди пам’ятати.
(Пісня «Світлиця» Слова Б.Стельмаха. Музика І. Білозіра).
Читець 4. Зупинись на хвилиночку мить,
Розкажи про життя моєї бабусі,
Розкажи, як жила, як росла,
Розкажи, як мережила квіти.
На лляному оцім полотні,
Розкажи, як голубила діток,
Як навчала добра їх й краси.
Оживають ці квіти сьогодні
Набирають нової сили й снаги,
Бо рушники ці – це наше коріння,
А без коріння ми не зможемо далі рости.
Ведучий. А скільки праці, недоспаних ночей потрібно було, щоб у руках у неї був ось такий рушник.
Ведуча. А скільки народних приказок існує про український рушник.
Ведучий. Хата без рушників – родина без дітей.
Ведуча. Рушники на кілочку – хата у віночку.
Ведучий. Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати, буде чим гостей шанувати
Ведуча. А скільки існує народних пісень про рушник. Давайте послухаємо уривки з них.
Ведучий. На вишитий рушник повитуха приймала немовля, а мати заздалегідь їх вишивала, не знаючи хто народиться: хлопчик чи дівчинка. Рушником прикрашали колиску.
Ведуча. Рушники для хлопчиків називалися «грайликами». На них стежкою посередині вишивали чорнобривці, збоку волошки і синій барвінок, а між ними – листя дуба. Ще вишивали листя любистку й вусики хмелю.
Ведучий. Рушники для дівчаток називалися «росяночками» і на них були вишиті цвіт яблуні і вишні, нижче ромашки і незабудки, а між ними дрібненькі листочки барвінку і вишні.
У дівочий вік (14-18 років) до цих візерунків додавалися зображення квітів мальви і грон калини.
Читець 5. Дивлюся мовчки на рушник,
Що мати вишивала,
І чую: гуси зняли крик,
Зозуля закувала.
Знов чорнобривці зацвіли,
Запахла рута-м'ята,
Десь тихо бджоли загули,
Всміхнулась тихо мати.
І біль із серця раптом зник,
Так тепло-тепло стало.
Цілую мовчки той рушник,
Що мати вишивала.
Читець 6. Вишивала серцем рушничок –
Краю рідного полум’яний цвіт,
Що прославився на весь білий світ.
Візерунок падає на рушник
Нехай квітка радує щиро всіх.
То не просто квітки-квіточки
То любові нитки-ниточки.
Ведучий. Готуючись вийти заміж кожна дівчина готувала чимало рушників. Сватам, щоб зв’язати в церкві руки молодим, рушники, на яких клали весільні калачі. Висіли рушники над головами молодих. На весілля вишивали до 15 рушників або й більше.
(Діалог матері та дочки)
Дочка. Ой ти мати, пораднице в хаті,
Порадь мені, що людям сказати?
А чи мені рушники давати,
А чи мені іншого чекати?
Мати. Дожинай, доню, та іди додому,
Бо у тебе аж троє гостей.
Аж троє гостей, всі старости.
Ой одні стали аж за садами,
Другі стали під ворітьми,
А треті стали під сіньми кіньми.
Що за садами – тим відказали,
Що за воротами – тим слово дали,
Під сіньми-кіньми – тим рушники дали.
Дочка. То спасибі тобі ненько,
Що будила раненько
Та рушників напряла,
По тихому Дунаю білила,
На сухому бережку сушила.
Мати. Ой стелися, рушничку, стелися,
Щоб на тобі дві долі зійшлися.
А ви, молодята, станьте на рушник,
Щоб прожити разом довгий вік.
(Пісня «Вишиваночки». Слова Л.Реви. Музика В.Тилика)
Ведуча. На щастя-долю давала мати рушник синові. Тим то і зачіпає і не вмирає пісня про рушник. Вишивала мати – думала, добра бажала, і загорне син в рушник хліб, і смакуватиме йому: чи постелить в чужому краю – матір згадає. Бо то не рушник, а пам’ять і оберіг.
Читець 7. Ти з перших днів завжди зі мною.
Із купеля матусенька моя
Мене повила, рушничок, тобою.
У перший клас на рушничок
Ступив несмілою ходою,
Із школи проводжали рушничком,
Бабуся умивала свяченою водою.
Уже й до війська час іти,
Чекаю виклик я до військомату, –
Матуся вишиває рушничок,
«Щасливої дороги», – каже тато.
Ми на весільнім рушничку
Стояли з нареченою, вродливі,
Нам посміхався вишитий рушник,
І ми були удвох щасливі.
У хаті чути крик малят,
Бабуся бавить всіх внучат
І вишиває рушничок
Собі в останню путь-дорогу.
Останній дзвін… Остання путь…
А ти – рушник, і тут в дорозі –
На кришці – рушничок і білий хліб
Несуть його, хто йти уже не в змозі.
Отак – із дня у день, із року в рік, –
Усе життя – рушник зі мною,
В тобі і радість, смуток і любов,
Родинна стрічка в’яжеться тобою.
О, мій рушник!
Вклонюсь тобі низенько!
Що вишивав мій рід тебе,
Тебе, моє серденько.
(Пісня «А мати вишивала рушники». Слова Т.Корнецької. Музика С.Шевченка).
Ведучий. З рушником та на рушникові проводжали людину в останню путь. Такі рушники називалися ритуальними або «жалобними», «поховальними», «поминальними». На знак жалоби на воротах чи при вході вішали рушник. Ним перев’язували руки покійному. На рушниках труну опускали в могилу.
Тому не випадково в народній пісні дівчина, яка виходить заміж за нелюба, знаючи, що її чекає важке життя, каже матері: «Рушниками, що придбала, спусти мене в яму».
Ведуча. Рушниками обдаровували людей, які допомагали родині в похованні покійного.
Протягом 40 днів після смерті рушник викладали на підвіконня, вірячи, що на ньому відпочиває душа померлого.
А в поминальні дні вивішували рушник за вікно, щоб померлі батьки по ньому ввійшли в хату.
Ведучий. При похованні неодруженої дівчини у труну клали весільний рушник.
Після поховання пов’язували жалобний рушник на хрест. Цей звичай зберігся і до наших днів: рушники в’яжуть на 40-й день після похорон, на роковини смерті, на поминальні тижні (гробки), на місце загибелі людини або у дворі на дереві.
У деяких місцевостях є традиція на другий день після похорону приходити на могилу і застеляти її рушником, на який кладуть сніданок – пиріжок, крашанку, цукерки. Цього рушника не забирають – так він там і зотліває.
Ведуча. Рушниками прикрашають ікони в церкві. Кращими рушниками обв’язували хрести, що стояли на перехрестях доріг і битих шляхах. Їх не можна було міняти, поки вони самі не впадуть від негоди.
Ведучий. Вишитий український рушник надихав багатьох митців. А тому в літературі ми часто зустрічаємось з цим оберегом. До вашої уваги уривок з твору Нечуя-Левицького «Дві московки» :
Читець 8. «Склала Ганна, що було зайве в скрині. Нічого їй не було так жалко, як отих рушничків. Повиймала з скрині, розіслала по всьому столі, розвішала по образах, на стінах, щоб хоча надивитись. А рушники все гарні, біло-біло убілені, повишивані орлами та червоним хмелем. Обійшла Ганна, підперла голову рукою, оглядаючи рушники, згадала своє дівоцтво.
Рушники ви мої вишивані. Чи я вас не вибілила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання. Я вас пряла, ночей недосипала, білила вас в зеленому лузі, під червоною калиною: вимочувала вас, як соловейко почав щебетати. Давала я вас милому, а знати, моя недоля тоді між старостами в хаті стала!
Рушники ви мої шовкові переписані! З вами я ждала свого милого, чорнобривого, розстеляла все при шовковому місяці, щоб мій милий був гарний, як місяць в небі, щоб життя було ясне, як ясні зорі. Не продам я вас зроду-віку. Тільки мені й радості, що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво, своє женихання, своє залицяння, не продам вас, не продам».
Читець 9. В тітки Василини
Рушники на стінах.
Ще в літа дівочі вишивала їх –
Пестила в долонях
Півників червоних,
З ними розмаїття квітів запашних.
На свята в світлиці пахли чорнобривці,
Півники співали – всі на полотні
Ще як Василина чоловіка й сина
Ждала-виглядала довго на війні.
Гей від самотини посмутніли стіни,
На обличчя тітки борозни лягли.
Не співають в хаті півні патлахаті
Навіть чорнобривці – й ті перецвіли.
Окропили роки долю одиноку –
Удовину долю, як вода в грозу…
Тими рушниками дві старенькі рами
Вкотре пов’язала, витерши сльозу.
Ведуча. Відлітають роки, минають віки, змінюється мода, але ніщо не затьмарить краси вишитих рушників. З сльозами на очах цілують вишитий рушник іноземні туристи, для яких Україна – рідна земля їх батьків чи дідів.
А як найдорожчий подарунок з України везуть рушник. Бо на ньому оживають до болю знайомі і рідні спогади – шум дібров, кетяги калини, довгі коси українських верб – все те, чого немає там, на чужині.
Читець 10. Доріжки білі ненька вишивала,
А заполоч блакитну з хвилі брала,
З клубочка свого серця жар – червону,
Із пасма ночі та із смутку – чорну…
П’ять ниточок на голку,
П’ять під голку,
Ой білий шовку, непокірний шовку!
Швидкі роки ковзнули п’ятірнею
За матір’ю ласкавою моєю.
Та в'ю із хмелю радощі зелені,
Бо вірю я у вишивання нені,
Хто сам малюнок долі вибирає,
Той пустоцвіту у житті не має.
Ведучий. Хліб і рушник – одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушнику – то ознака гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили цю давню слов’янську святиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку шану тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов віки, став доброю традицією і нині.
(Виходять троє дівчат з короваєм).
Дівчина 1. Ми раді вам у нашім ріднім домі,
Прийміть цей коровай на рушнику
По всіх роках нещастя і неволі
Знов Україна квітне у вінку.
Дівчина 2. Вітаєм Вас під барвінковим небом,
Де рідна пісня душу наповня,
Бо нам так віри, віри в Бога треба,
Святих джерел для кожного життя.
Дівчина 3. Нехай сія цей звичай наш народний,-
Гостям бажати віку і добра.
Дзвенить у душах наших дух соборний
І кличе сіяти святі слова.
(Пісня «Хай щастить». Слова В.Крищенка. Музика І.Поклада).
Висновки
Українська нація, як і всі нації світової співдружності, має свою самобутню історію, глибоко гуманістичну ідеологію, власну філософію буття, оригінальну національну систему виховання.
Ідеями національного єднання, міцної дружби, товариської взаємодопомоги і милосердя, звеличення людини просякнуті усі сфери творчої праці, природно-історичного життя українців: державно-політична діяльність, право, мораль, економіка, культура, мистецтво, національні традиції і звичаї, виховання підростаючих поколінь. Перевірені багатовіковим досвідом надбання народної мудрості становлять ідейно-моральну основу виховання, яке має національні та загальнолюдські аспекти.
Виховання – це насамперед засвоєння кожною особистістю духовності, культури рідного народу, його національного духу, способу життя. Відтворюючи себе з покоління в покоління (фізично і духовно) і турбуючись про вічність існування в дружнім колі народів світу, кожна нація (етнос) піклується про виховання молоді, щоб вони продовжували у віках історично-культурну спадщину батьків, дідів і прадідів.
Національне виховання – це виховання молоді на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній традиції, духовності, національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського морального рівня.
Сучасна культура зосереджує увагу на конкуренції і загострює бажання бути швидшим, сильнішим і успішнішим, ніж інші. Однак не слід забувати традицій нашого народу.
Особливого значення в складному і багатогранному процесі становлення людини набуває формування особистості, тому необхідно студентів залучати до дослідження української культури, надбань свого народу. Молоді люди навчаться цінувати національні традиції і звичаї.
Необхідно, щоб наші вихованці були людьми, які знають і поважають звичаї і традиції свого народу, щоб поєднували в собі повагу до народних надбань, духовне багатство, моральну чистоту, несли почуття культу рідного народу, життєву мудрість.
Література:
Антонович Є.А. та ін. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992.
Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1993.
Ганжа П.О. Таємниці українського ремесла. – К.: Мистецтво, 2016.
Захарчук-Чурай Р.В. Українська народна вишивка. – К.: Либідь, 2015.
Кара-Васильєва Т.В. Українська вишивка. – К.: Либідь, 2005.
Легенький Ю.Г. Народні ремесла. – К.: Мистецтво, 1996.
Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996.
Українознавство, за ред.. Сайко В.Т. – К.: Зодіак-Еко, 1994.
Українці. Свята, традиції, звичаї, уклад. Коверець І. – Донецьк: Альфа-Прес, 2014.