Календарні свята та обряди

На допомогу вчителю та вихователю ГПД

Календарні свята та обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї. Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар. До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін. Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба:

• забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді,

• високий урожай та плодючість худоби,

• відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього.

Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності. Узагалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними до дальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Елементи календарних свят та обрядів нині широко використовуються у творчості професійних та самодіяльних митців, у декоративно-прикладному і театральному мистецтві тощо.

СВЯТВЕЧІР (багата кутя, вілія, коляда) – вечір 24 грудня за ст. Юліанським календарем, 6 січня за новим календарем, напередодні Різдва. З ним було пов'язано багато звичаїв і обрядів. 24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили. На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом – книшем. При цьому господиня наслідувала квоктання курей – це мало забезпечити їх високу несучість наступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку й рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння. Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На Святвечір робили деякі прогнози й ворожили. Зокрема вважало ся, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік.

К ОЛЯДУВАННЯ – давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю. Колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований.

Зірка – традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфлеємська зоря". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні с южети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря". Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі.

"Коза" – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем – парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні: Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає. Де коза ногою, там жито копою, Де коза рогом, там жито стогом.

Вертеп (шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця) – популярний у XVII – XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та "мандрівні дяки", пізніше – мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою. Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами виконавців, відомий під різними назвами: "Іроди", "Героди", "Королі", "Ангели", "Пастирі" тощо.

НОВИЙ РІК – одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. 3 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV – XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Нового року 1 січня існувала ще з кінця XIV ст.,

"МАЛАНКА" ("Меланка") – традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня, за новим на 13 січня. Ще у недалекому минулому обряд "Маланка" був поширений на значній території України. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа – Маланки – грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата. Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо.

РЯДЖЕНІ (перебрані, перебиранці, цигани) – традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад. Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні – Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь; з культом предків пов'язані антропоморфні маски Діда і Баби, а також маски змішаного походження (наприклад, Чорта). Популярними були побутові маски (Маланка, Василь, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професійні (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін. Отож, структура традиційного рядження по-своєму відображала реальний світ соціально-побутових відносин в українському селі.

ЩЕДРУВАННЯ – давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень – щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від колядування, щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до сьогодні.

Весняний цикл свят

Разом із пробудженням природи від зимового сну починається цикл весняних свят, що супроводжується піснями, іграми, хороводами. До весняного календаря наші прадіди зараховували й свято 

Стрітення (15 лютого), яке вважалось перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу: це був день першої зустрічі зими з літом. Але справжній прихід весни пов'язувався з появою перших птахів:

прилітаючи з вирію, вони на крилах несуть весну-літо, а в образі птахів прилітають душі новонароджених та прабатьків, які охороняють врожай.

Приблизним початком весни вважався день преподобної мучениці Євдокії, або Явдохи (14 березня). За старим стилем Євдокії святкували 1 березня, а цей день вважали початком нового року, який приходить із пробудженням природи. У цей день прокидається байбак, але тільки вийде з нори, «тричі свисне й знову лягає на другий бік»; далі прокидається ховрашок; ще далі – риба хвостом лід розбиває.

Весняний цикл календарних свят мав особливе значення, бо пов'язувався з закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуальних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Вони вірили, що весна принесе щедрі дари, коли її шанувати, співати їй хвалу, закликати її. Так як цей період пов'язувався ще й із пробудженням людських почуттів, то весняна обрядовість багата розмаїтими молодіжними розвагами та поетичними народними співами - веснянками, що пронизували не одне свято та обрядове дійство.

Головним святом весняного циклу є ВЕЛИКДЕНЬ  (Воскресіння Господнє) - найбільше християнське свято, яке органічно поєднує язичницькі ритуали та церковні обряди, а завершується весняний обрядовий цикл Вознесінням Господнім на сороковий день після Великодня, щорічно у четвер.

Українські народні звичаї та обряди літнього циклу

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян пов’язувались із троїцько-русальною обрядовістю, в основі якої лежали культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю.

На Зелені свята (так у народі називали християнське свято Трійці) українці обов’язково обмаювали подвір’я, хату, господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації тощо. Гілки встромляли у стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Одночасно підлогу або земляну долівку встеляли запашними травами: любистком, м’ятою, пижмою, аїром та ін.

На Зелені свята, як і на проводи, провідували померлих родичів, на кладовищах влаштовували панахиди й спільні поминальні трапези. Рештки глибокої старовини зберегли звичаї завивання берези, троїцький обряд водіння куща. Головними компонентами останнього, згадуваного ще в літописах ХІІ ст., були церемонія прикрашення «куща» (дівчинки або дівчини) у рослинний наряд і обходи дворів із виконанням спеціальних поздоровних пісень. Функціональне призначення обряду полягало в накликані багатого врожаю.

Івана Купала – 7 липня. Купала в селі відзначали в ніч на 24 червня за старим календарем, в пору літнього сонцестояння, коли природа перебуває в стані свого найповнішого розквіту.

Свято це дуже давнє за своїм походженням. В основі його лежать умови життя і побуту древніх слов’ян-землеробів, їх засоби спілкування з навколишніми силами природи. Стародавні предки слов’ян радісно вітали пору найщедрішого сонця, під проміннями якого все навкруги розквітало. Великими групами збиралися вони на берегах річок, озер, на лісових галявинах, заквітчували себе квітами, травами і піснями, танцями, іграми на лоні природи величали її життєдайні сили. Саму назву вчені виводять від слів купіль, купатися, що ними супроводжувалося торжество.

Християнська церква спочатку взяла курс на повне знищення Купала. До нас дійшли численні укази, розпорядження церковників про сувору заборону вільних від аскетизму купальських розваг, які церква прямо називала «бесовскими», «скверными», «сатанинскими». Саме це переслідування і є свідченням того, що Купала ніколи не було церковним святом. Церква пристосувала легенду про святого Іоанна Хрестителя, який нібито народився 24 червня, і до цієї події приурочили Купала, назвавши його православним святом Івана Купала. Так, переслідуванням язичества церква сприяла процесу вивітрювання культових, магічних елементів з купальських обрядів, перетворенню їх в традиційну символіку, розваги.

У дореволюційному українському селі свято Купала було народним театралізованим дійством, своєрідним поетичним гімном природі, що в цю пору переживала своє найповніше цвітіння і будила в людині найкращі почуття.

Напередодні свята дівчата, а за ними й діти, ходили на луки, поля, по гаях, лісах збирати яскраві квіти та духмяне зілля на купальські вінки. Закосичені цими вінками, вони в ніч під Купала збиралися на просторому майдані або на вигоні за селом, чи десь біля ставу, річки, куди парубки приносили невеличке зрубане деревце липи, вишні, калини, берізки, сосни або чорноклену. Це деревце вкопували в землю, і дівчата любовно прикрашали його віночками, стрічечками, квітами, свічечками. В одних місцевостях його називали «мареною», в інших «купайлом», «купайлицею», а подекуди – гільцем, вільцем, а то й просто купальським деревцем.

Часто біля купальського деревця хлопці ставили виготовлене з соломи опудало, яке вбирали в жіночу сорочку, прикрашали намистом. Тут же молодь влаштовувала хороводи, ігри, забави, співала купальських пісень.

Ось одна з них, записана на Волині закоханою в купальську поезію Лесею Українкою:

Стоїть Іванко при воротах,

Ой стоїть же він при куточку,

Ой грає, грає у дудочку.

Він грав, грав – вигравав,

Свою Марисю викликав:

- Вийди, Марисю, серце моє,

Поллємо зілля майове,

Та поберемося, серце моє.

З настанням темноти парубки запалювали велике багаття – купальський вогонь. Дохристиянська релігія наділила його силою оберігу людей від усього злого. Ще й наприкінці минулого століття на ньому подекуди спалювали сорочку хворої людини, щоб відігнати таким чином від неї недуг.

Через вогонь скакали парубки й дівчата, парами й поодинці, виявляючи спритність і молоду відвагу. Яскраво палаюче вогнище в темряві літньої ночі виглядало досить урочисто й романтично, єднало людей у спільному почутті. Навколо нього водили хороводи, співали пісень, а набавившись, з сміхом і жартами спалювали на ньому купальське деревце і солом’яне опудало.

Дослідники нерідко називають Купала святом кохання. І справді, цими мотивами сповнені всі купальські ігри, дівчата вплітали собі в коси траву, що в народі називалася ліпником (щоб «хлопці липли»), прикрашали себе любистком (для любощів), терпкою м’ятою, духмяними васильками (для пахощів) і т.п.

Дорослі на Купала збирали цілющі трави, зілля, квіти. Саме з цим святом народна фантазія пов’язала уявлення про казковий світ папороті, яка ніби розквітала в ніч під Івана Купала. В цю ніч цвіло все довкола. Отож – думали люди – повинна цвісти і папороть. І хто знайде цвіт папороті купальської ночі, перед тим відкриються всі скарби, заховані в землі. На основі цієї легенди Гоголь написав сповнене чарівної поезії оповідання «Вечір проти Івана Купала».

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято Ожинок, багате обрядодійствами і піснями. Один з його компонентів – звичай спасової бороди, яку зав’язували з останніх пучечків незжатого колосся й лишали на хлібній ниві. Дослідники правомірно вбачають у цьому звичаї рештки жертвоприношення матері-землі.

З останнього колосся жниці робили також гарний сніп і вінок, який, причепуривши квітами і стрічками, одягали найкрасивішій дівчині. Зі снопом у руках, у супроводі натовпу жниць ї косарів її вели до панського двору.

У таких випадках, коли обжинки влаштовувалися після збирання врожаю толокою, власник поля одержував символічний сніп і вінок. Обжинковий вінок зберігався в коморі до весни, коли зерном з нього починали сівбу. Так, через символічну естафету хліба замикалося коло аграрного календаря.

Рішучі кроки до утворення реальної незалежності України відкривають шлях зрушень на терені загальнолюдської моралі й гуманістичних ідеалів. Якщо ці тенденції візьмуть гору, можна чекати відчутного ренесансу народних традицій, підвищення авторитету національної культури.

Так, після багатолітього панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Трійця. Ця акція вливається у загальний рух за відродження національної самосвідомості, мови, культури, що став прикметою нашого часу.

Осінній цикл

Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. У центральних районах України влаштовували «Свіччине весілля», що тривало цілий тиждень. Вранці на Семена до хати сходились сусіди, родичі. Заквітчували свічку, засвічували її і ставили урочисто на стіл. Після цього починалася гостина. На Поліссі у кожній хаті урочисто запалювали «посвіт», «лучник», «каганець». Він мав горіти до Великодня. При ньому кожен майстер намагався «засидіти вечір» — розпочати якусь роботу. В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці.

На «Михайлове чудо» — день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе-таки уникати важких робіт чи в полі, чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту і т. ін. Гуцули вірили, що цього дня не треба ні з ким сваритися, а тим паче — проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися.

Великим святом був день Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня). У народі його називали Другою Пречистою, чи Другою Маткою. До нього колись пекли калачі, готували різні страви, влаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам'ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.

У день Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) повсюдно дотримувалися посту. На Бойківщині того дня варили пісну картопляну юшку— «сапорок» і пекли пироги з яблук — «ябчаники». Згідно з народними повір'ями, у цей день земля «здвигається» до зими. Коли задзвонять церковні дзвони, в певних місцях земля «роздвигається», і плазуни (гадюки, змії, ящірки) в ті отвори ховаються на зиму — до Благовіщення. На землі залишаються лиш ті, які «прогрішили» за літо — вкусили когось. Тому цього дня категорично заборонялося йти до лісу чи в поле.

З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.

Поминальні мотиви характерні для дня пам'яті апостола і євангеліста Луки (31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. На Слобожанщині колись у таку суботу спеціально влаштовували поминання покійних предків. До неї готувалися, як до важливого свята. До церков, де відбувалися панахиди, несли хліб, яйця, мед, бублики. Після відправи влаштовували вдома урочисті гостини, на які запрошували родичів, сусідів, знайомих. Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки». У Карпатах не працювали в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв'як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився», а потім не проклинав свого господаря, що примушував його працювати на Луки. У тих заборонах бодай фрагментарно виражено мотив поминання предків.

Ці поминання приурочувались до субот, які передують дню великомученика Дмитрія Солунського (8 листопада) та Собору архангела Михаїла(21 листопада). Святкування починалося відправами в церкві, а завершувалося святковою трапезою вдома. Місцями після закінчення панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Згодом у церкві їли по черзі коливо (кутю), а обіди влаштовували вдома. Для цього готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні для певної місцевості святкові страви.

За обідом з кожної страви по ложці відкладали в окрему посудину і ставили на ніч на вікно. Тут же виставляли глечик з водою, вивішували рушник — щоб душі померлих могли помитись і пообідати. Гуцули в «дідову» Дмитрівську суботу справляли своєрідні осінні «гробки». Цього дня навіть найбідніші гуцули виносили на гроби своїх родичів святкові страви, а багатші влаштовували там цілі гостини. На гроби клали хліб з запаленими свічками. Після відправи гостилися, обмінювалися стравами «за простибіг», обдаровували хлібами бідних і жебраків — «за померлі душі». Подібно відзначали і михайлову «родительську суботу», відому в східних районах України, на Поліссі. На Холмщині до урочистого поминання покійних спеціально випікали круглий пшеничний пиріг, приправлений, як і коливо чи кутя, медом. До і після обіду всі присутні молилися «за померлі душі». Частину першої чарки виливали під стіл. Під час обіду заборонялося човгати ногами під столом, щоб не вдарити когось з «невидимих гостей», які, згідно з народним повір'ям, навідували своїх кревних. Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним постом, званим Пилипівкою.

На день смерті апостола Пилипа (27 листопада) влаштовували заговини, або, як казали в Галичині, «запусти». Ходили в гості до родичів, кумів, сусідів. Наступного дня ті, що спільно влаштовували «пилипівські заговини», приходили, як і в перший день Великого посту, «полоскати зуби». А в східних районах України, як і під час Масляни, побутував колись звичай «в'язати колодку». Її в'язали батькові за те, що сина не оженив, а матері — що доньку заміж не видала впродовж осінньої пори. В осінньому циклі, який завершував річне календарно-обрядове коло, знову повторюються всі мотиви, властиві для інших циклів. Так формувалося безперервне циклічне обрядове коло святкових дат з різними атрибутами і символами, але одними і тими ж мотивами.