Драма Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти»

На початку XX ст. відбувався швидкий розвиток Німеччини, її економіки тощо. Розпочалося активне проникнення країни на Близький та Середній Схід, в Африку. Німецькі монополії досягли значних успіхів в економічному проникнекнні в балканські країни. Німеччина очолила коаліцію центральних держав у Першій світовій війні (1914-1918 рр.) проти Франції, Великобританії, та Росії (до 1917 р).

Перша світова війна та її наслідки відіграли вирішальну роль в усій подальшій історії Німеччини XX ст. Війна катастрофічно вплинула на економічне становище країни та до краю загострила суспільно-політичну ситуацію. Вона дорого коштувала німецькому народові: 2 млн осіб було вбито, понад 4,5 млн було поранено, 1 млн потрапило у полон. Німеччина ледве дихала в лабетах розладу господарства, дорожнечі, голоду, неймовірно зросли податки. Було запроваджено трудову повинність, робочий день збільшився, заробітна платня не гарантувала робітникам та їхнім родинам прожиткового мінімуму. Країна опинилася на порозі великих потрясінь. Лише в 20-30х роках ситуація в Німеччині почала стабілізуватися.

Саме в 20-30х роках в Німеччині відбулося повалення монархії, була прийнята конституція, за якою Німеччина проголошувалася республікою, щодо економіки, то вона була кардинально змінена, було ліквідоване безрробіття, Німеччина була виведена з кризи. Але встановлення нацистської диктатури також потягнуло за собою й негативні наслідки.

Зазнавши поразки та будучи частково окупованою, Німеччина була зобов'язана Версальським договором виплачувати репарації, втратила колонії, Польські землі та Ельзас-Лотарингію. Внаслідок Німецької революції 1918-1919 років був скинутий Кайзер і монархи, та створена Веймарська республіка, нестабільна парламентська демократія.

Не пройшли ці події й мимо відомого письменника Бертольда Брехта, який втілив у своїх творах цю переломну епоху не лише для самої Німеччини, а й для половини усього світу.

Бертольт Брехт найбільший представник німецької літератури ХХ століття, художник великого й малого таланту. Його перу належать п’єси, вірші, новели. Він театральний діяч, режисер і теоретик мистецтва соціального реалізму. П’єси Брехта, дійсно новаторські дивлячись на їх зміст і форму, обійшли театри багатьох країн світу, і усюди знаходили признання у найширших колах глядачів.

Що до іноземних мислителів, то С. Каффнер у «Драматургії першої половини ХХ ст.» зробив висновок, що Бертольт Брехт «…починаючи вже з його перших театральних рецензій, віршів та п`єс, завжди супроводжувався різкою полемікою, його творчість була приводом для гострих естетичних дискусій та ідейно-політичної боротьби. Так було в Мюнхені та Берліні у 20-х — на початку 30-х років, так було і в період його перебування в еміграції, й після повернення на батьківщину ¹

Під впливом подій, які були відмічені навесні 1918 року, коли Брехт мусив піти до армії й стати санітаром в аугсбурзькому військовому шпиталі, була написана "Легенда про мертвого солдата" у якій він описав свої враження від «м’ясорубки» гвинтиком якої самому довелося стати, п’єса була сповнена нещадного сарказму, спрямованого проти німецького мілітаризму.

Розчарування в революційних силах німецького народу відображено у його творчості, зокрема в драмі «Бій барабанів серед ночі (1919)». 29 вересня 1922 р. ім'я Б. Брехта стало відомим усій Німеччині: цього дня відбулася прем'єра п'єси «Бій барабанів серед ночі», а 24-річний драматург отримав літературну премію імені Клейста. Незважаючи на безсумнівний тріумф у світі мистецтва, буржуазна публіка не сприйняла завзятого молодого письменника. У листопаді 1923 р. під час гітлерівського путчу в Мюнхені його ім'я було занесене до чорного списку осіб, які знаходилися під особливим наглядом цензури. У своїй статті «Бертольд Брехт» Л. Фейхтвангер помічає, що ці ранні п`єси («Барабанний бій у ночі», «Ваал»), написані «дикою, міцною, кольоровою мовою, не вичитаною з книг, а підслуханою з вуст народних», були вільні від патетичної декламації і звичайних для експресіоністичної драми²

У 1928 р. Б. Брехт був змушений переїхати до Берліна після постановки «Тригрошової опери». Письменник розумів, що життя потребує ідейно-філософського осмислення, вимагає від художника свого вираження у мистецтві адекватній естетичній формі.

Віра в те, що навіть найближчі люди можуть нас зрадити («Шпигун»), зрада своєму професіональному обов’язку і життєвому призначенню через страх («Правосуддя», «Професіональні хвороби»), згода з шовіністичним викривленням науки («Фізики»)—все це володіє внутрішньою єдністю, все це викриття фашистської отрути. Не менше уваги Брехт виділяє викриттю злочинних методів фашизму і лицемірної демагогії «третього рейху».

О. Чирков, досліджуючи сенс вислову Б. Брехта – «В міру того, як я зростав, мені неприємними ставали люди мого класу», стверджує, що «Підтвердити ці слова можна обрисами з біографії, та тим, що він зображував в своїх п’єсах. Боротьба людей фізично та морально, злість, ненависть, все це оточувало тогочасний люд, а те, що Брехт приймав участь глядача на полі бою, де працював санітаром у військовому шпиталі. Все це відобразилось у думках, на серці, а потім і у творах автора, вже починаючи з віршів, п’єси «Ваал», «Барабани в ночі»…»³

Бертольт Брехт застерігав світ: «Культуру буде врятовано тоді, коли будуть врятовані люди!» Брехт закликав, звертаючись до совісті людства: «Необхідно підвестися на боротьбу і стати на перешкоді злочинам фашистів».

Провідним напрямом у німецькій драматургії того, часу був експресіонізм, який, за словами Брехта, «проголосив визволення людини і не здійснив його». Саме у цей час розгубленості та непевності Брехт заговорив про необхідність створення «бойового мистецтва» — мистецтва, що змушувало б людину визначити власну позицію в реальному житті, мистецтва, що, звертаючись до розуму людини, пробуджувало б цей розум від летаргічного сну. Він назвав його «епічним театром». Епічний театр Брехта є втіленням метода соціального реалізму, прагнення зірвати з дійсності містичні покрови, виявити справжні закони суспільного життя на ім’я її революційного змінення⁴ .

Б.І. Зінгерман прокоментував у своїх «Обрисах історії драми 20 століття», де дослідив причину створення Брехтом епічного театру: «З причиною, що привела Брехта до створення «епічного театру», допомагає його вислів про літературу. В есе «Про популярність детективного роману» Брехт вказує на деякі збіги детективного жанру і тієї художньої системи, що він створював протягом усього свого життя. Детективний жанр, писав Брехт, зосереджений на дослідженні причинності. ЇЇ джерела – не у суб’єктивній психології, а в соціальній дійсності. Причинність має статистичний характер».⁵

Індивідуальна своєрідність ранньої творчості Брехта значною мірою відображена у його ставленні до експресіонізму. Однак, на відміну від експресіоністів, Брехт прагнув тверезо оцінити діючі пружини життя та стимули людських вчинків. Філософічність і умовність його творів не тягли за собою відчуження від незмінних, але реальних сторін людського існування. Драматургія експресіоністів принципово однопланова. Умовність, підкоривша собі усі параметри п’єси, була реалізацією авторської ідеї про життя, відображаючи деякі важливі риси дійсності, але відходячи від конкретного життєвого матеріалу. Як виражався настороженим відношенням до експресіонізму австрійський романіст Роберт Музіль, – це був синтез без аналізу. Та все ж таки реальні взаємовідносини Брехта з експресіоністичною драмою не так однозначні.

Один із літераторів нової Німеччини зазначає «Значення ідеї розуму, народженої в полеміці з декадентським театром, ідея розуму вже в 20-х роках була протестом проти інтуїтивізму, фрейдизму та близьких йому течій». Логічним висновком з цього була вимога критичного ставлення до природи й суспільства. «Критичне відношення до ріки,- писав Брехт,- складається в тому, що виправляють її русло; до плодового дерева – у тому, що йому роблять щеплення; до пересуванні у пространстві – в тому, що створюються нові засоби транспорту; до суспільства – в тому, що його обновлюють». Символіка Брехта ніколи не мала містичного характеру, його деталі завжди матеріальні, його фантастика, гротеск підкорені звичайній земній, з усіх ідей. Та неодмінно, він був правий, коли у статті з програмною назвою «Широта і багатообразність реалістичної манери письма» писав: «Реалізму треба припускати широту, а не вузькість. Сама дійсність широка, багатообразна, суперечна...»

У другій половині 20-х років багато важливих рис світогляду й стилю Брехта набувають особливої ясності та визначеність з «новою діловитістю». Більшість без сумніву пов’язувало письменника з цим напрямком — жадібна пристрасть до прикмет сучасного в житті, активний інтерес до спорту, заперечення сентиментальної мрійливості архаїчної «краси» та психологічних «глибин» на честь принципів практичності, конкретності, організованості, та тому подібне і разом з тим багато, що відокремлювало Брехта від «нової діловитості», починаючи з його різко критичного відношення до американського способу життя. Усе більш проникаючись марксистським світоглядом, письменник вступав у безвихідний конфлікт з одним з головних філософських постулатів «нової діловитості» — з релігією техніцизму. Він повставав проти тенденції затвердити первісток техніки, що ліг соціальними і гуманістичними початками життя: досконалість сучасної техніки не засліплювала його на стільки, щоб він не вплів недосконалості сучасного суспільства напередодні другої світової війни. Перед уявним поглядом письменника вже вимальовувалися зловісні контури катастрофи, що насувається.

Брехт теоретично обґрунтовує і вводить в свою творчу практику, як принциповість обов'язкового моменту, так званий «ефект відчуження». Метод соціалістичного реалізму, основа системи – «ефект відчуження» –естетична форма знаменитого положення К. Маркса : «Філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його»⁶.

По своїй суті «ефект відчуження» – це певна форма об'єктивізації змальовуваних явищ, він покликаний звільнити від чар бездумний автоматизм глядацького сприйняття. Глядач пізнає предмет зображення, але в той же час сприймає його образ, як щось надзвичайне «відчужене»... Інакше кажучи, з допомогою «ефекту відчуження» драматург, режисер, актор показують ті або інші життєві явища, і людські типи не в їх звичайному, знайомому й надокучливому вигляді, а з якої – не-будь неочікуваної й нової сторони. Що змусить глядача здивуватися, по-новому поглянути на, здавалося б старі і вже відомі речі, активніше ними зацікавитися і глибше їх зрозуміти. «Сенс цієї техніки «ефекту відчуження», – пояснює Брехт, – складається в тому, щоб вселити глядачеві аналітичну, критичну позицію по відношенню до змальованих подій». Створена між глядачем і сценою дистанція, необхідна для того; щоб глядач міг «зі сторони» спостерігати і робити висновок, щоб він «сміявся над тим, хто плаче і плакав над тим, хто сміється», тобто щоб він далі бачив і більше розумів, чим сценічні персонажі; щоб його позиція по відношенню до дії була позицією духовного підняття і активних рішень. Це завдання, яке, згідно теорії епічного театру, повинні спільно вирішувати драматург, режисер і актор.

У драмі Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти» втілено всі основні риси брехтівських п'єс — філософічність, жорстока логіка, нещадний аналіз, який співвідносний з умовним ігровим началом.

П’єса була написана у 1939 р., напередодні Другої світової війни як пересторога про небезпеку. Літературним джерелом її стала повість німецького письменника XVII от. Г.Гриммельсгаузена "Дивовижний життєпис бувалої обманщиці та заброди Кураж", в якій йшлося про шахрайські пригоди маркітанки. Використавши окремі мотиви повісті, Брехт створив свій оригінальний твір про трагедію та провину матері, про драматичну долю народу взагалі.

За жанром — це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п’єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає ні філософсько-епічну оцінку). Таким чином, п’єса-парабола має два плани. Перший — роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п’єса "Матінка Кураж..." — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план — блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п’єси — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством.

У п’єсі можна виділити такі риси епічного театру: викладення змісту і на початку кожної картини; запровадження зонгів, які коментують дію; широке використання розповіді (наприклад, третя картина — торг за життя Швейцеркаса); монтаж, тобто поєднання частин, епізодів без їхнього злиття, що спричиняє потік асоціацій у глядача; параболічність; ефект "відчуження".

Змальовуючи події XVII ст., Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. Він писав: "Завдання автора п’єси в тому, щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж... Авторові потрібно, щоб глядач прозрів. Прозріння Кураж суперечило б не тільки її характеру, а й перебігу подій у Німеччині 30-х років XX ст. Так трактування образу могло б замаскувати небезпеку "звичайного фашизму", проти якого насамперед і спрямована п’єса. На думку Брехта глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель.

Письменник розглядав своє мистецтво як "бойове", що силою прозріння і оцінок може протистояти жорстокому світові. Але "бій" він розумів по-своєму — це боротьба за душу людини, за правду, за "прекрасні паростки добра", які є в кожному. Драматург бачив своє завдання в тому, щоб пробудити свідомість глядача і змусити його замислитись над "клятими питаннями епохи". "Від літератури до дії!" — таке гасло висунув автор епічного театру, сподіваючись на щасливе завершення своїх п’єс у житті.

Під час Тридцятилітньої війни, яка була у XVII столітті, торговка Анна Фірлінч, яку за характер прозвали «Кураж», хоче нажитися на війні і їде у фургоні, який тягнуть її сини, слідом за військами. Вона знає, що може втратити все, але бажання розбагатіти сильніше за всі страхи та моральні принципи.

Одного за одним матінка Кураж втрачає своїх дітей. Старшого сина вбивають за мародерство, за яке раніше хвалили. Другий син, чесний, але не дуже розумний, гине через жадібність Анни — вона занадто довго торгувалася за його викуп. Німа донька Катрін була дуже доброю. Вона жаліла людей, які потерпали від війни, дітей, які залишилися без батьків і загинули, рятуючи від ворогів місто Галле.

Матінка Кураж так чи інакше по черзі зраджує своїх дітей. Та справи її ідуть добре, і вона величає війну — годувальницею, бо вважає, що про мораль добре говорити на ситий шлунок, а для голодного — шкідливо. Взагалі-то вона, можливо, і непогана людина: весела, гарна хазяйка, по-народному поміркована. Вона може навіть комусь і допомогти, якщо це не буде дуже обтяжувати її кишеню. Але героїня чи то з власної волі, чи то тому, що так склалися обставини, поставлена в такі умови, коли найкращі людські якості приводять до трагічних наслідків. Вона пройшла через усе, але так нічому й не навчилася. У її свідомості все перевернуте з ніг на голову настільки, що вона бачить у війні не смерть, а життя. «Я не дам вам зробити так, щоб війна мені спротивилась! — говорить матінка Кураж. — Слабкі гинуть і в мирний час. Тільки війна краще, ніж мир, годує людей». Це та ж сама ідея, яку гітлерівці вкладали в голови простих німців під час Другої світової війни.

Розповідаючи про події XVII століття, Бертольд Брехт говорить про своїх сучасників, їхня ідейна сліпота, егоїзм призводять до влади гітлерівців. П'єса «Матінка Кураж та її діти» — про необхідність подолання своєї інерції, німоти, як зуміла це зробити Катрін, яка, намагаючись врятувати інших, гине сама.

Але матінка Кураж, навіть втративши все, не розуміє, де правда. У фіналі п'єси вона тягне сама свій віз, промовляючи: «Треба знову торгівлю налагоджувати». «Ей, захопіть і мене з собою», — кричить вона солдатам, які проходять мимо.

Бертольда Брехта часто звинувачували в тому, що його героїня так і не прозріла. Але письменник бачив своє завдання в тому, щоб заставити глядача дивитися і бачити. Брехт ставить питання про відповідальність простих людей за хід історії, за саме життя. Він наголошує на тому, що неможливо залишитися чистим, якщо йдеш на компроміс із совістю.

Матінка Кураж може бути метафоричним образом Німеччини 30-х років. Розпочинаючи війни, німці вірили, що можуть розбагатіти; втрачаючи своїх дітей у боях, вважали, що вони загинули за велику ідею.

Кожен із дітей Кураж мав принаймні одну чесноту, яка за мирних часів допомогла б влаштуватися в житті, заслужити повагу співгромадян. Один із героїв драми, священик, з гіркотою промовляє: "Тут винні ті, хто розв'язував війну, хто вивертає назовні найгидкіше, що є в людях". Так старший син Кураж, на ім'я Ейліф, був хоробрим, сильним. Але війна спрямувала його чесноту на вбивство, тому що війна - це і є вбивство. Через це й гине Ейліф, який втратив моральні орієнтири, тому що війна їх перевернула.

Брат його Швейцеркас мав іншу чесноту - він був чесною людиною, позбавленою жадібності й корисливості. Завдяки цій чесноті він стає охоронцем полкової каси і гине, захищаючи її. Виходить, що його чеснота стала причиною загибелі. Та чи означає це, що чесність, безкорисливість - зайві в людському суспільстві? Ні, це війна спотворює справжні моральні цінності. Так сталося і з німою доброю дівчиною Катрін. Дочка матінки Кураж, на відміну від неї, схильна жаліти людей, співчувати чужому болю. Саме тому вона залізла на дах з барабаном, хоч це загрожувало їй смертю. Вона попередила місто про загрозу, а сама наклала головою. Загинула не просто людина - цілий світ, у якому головною чеснотою була доброта. Мовчазна дівчина зробила те, що веліло їй серце, сповнене співчуття й любові до людей.

Трохи складнiше з Катрин, яка попри обставини, в яких виросла, починає розумiти злочиннiсть вiйни. Але Катрiн нiма, свою позицiю вона доводить дiями, але не може нiкому нiчого пояснити словами.

Її нiмота символiчна: тi, що намагаються жити вiйною, однак не почули б думки, що не збiгається з їхньою. Та вона здатна зробити iнше. Пiд час зупинки поблизу мiста Галле, поки Матiнка Кураж торгує, з'являються ландскнехти, що можуть знищити мiсто, i Катрин б'є у барабан, поки мешканцi мiста не прокидаються. Тож навiть нiма людина може при бажаннi щось змiнити.

Зi смертю доньки життя Матiнки Кураж остаточно втрачає сенс, та що вона робить? Знову впрягається в свiй фургон i поспiшає за солдатами!

Антивоєнний пафос й алегоричний сенс:

І. Зав'язка дії - думка про війну. (Ще до того як дія розпочинається, ми чуємо діалог вербувальника з фельдфебелем. І останній виголошує думку, що мир- це безладдя, основа аморальності суспільства, "тільки війни творять лад". Війна для нього захоплива фа, у якій гравці починають боятися миру, бо тоді доведеться підраховувати, скільки вони програли.)

II. Війни не буває без солдатів. (Матінка Кураж живиться з війни, бо вона маркитанка й торгує у війську. Та коли і її сина Ейліфа хочуть забрати до війська, вона промовляє: "То хай чужі сини ідуть у солдати, а не мої". Але хитрий вербувальник таки вмовляє хлопця записатися до війська, поки матінка Кураж торгувалася.)

III. Хоче хто війною жити, Мусить їй щось та сплатити. Матінка Кураж зустрічає свого сина Ейліфа лише за два роки, але він хоробрий і має повагу у командувача. Він жорстоко розправляється з селянами, та війна все списує. Поки що. І другого сина Кураж Швейцеркаса забирають до війська казначеєм, бо він чесний і порядний. За це й постраждав, бо, намагаючись вберегти касу полку, був розстріляний. Матері не дали оплакати та поховати Швейцеркаса. Гине й Ейліф, бо вбиває селянську родину саме під час короткого миру. А матінка Кураж у цей час намагається налагодити матеріальні справи. Нарешті гине й дочка Катрін, коли мати пішла до міста по товар. І знову вона йде дорогами війни, навіть не маючи часу поховати дочку.

IV. Алегоричний сенс образів дітей матінки Кураж. (Кожен із дітей матінки Кураж - уособлення якоїсь чесноти. Ейліф - хоробрий, сміливий. Швейцеркас- чесний, порядний. Катрін - небалакуча й добра. Але всі вони гинуть на війні. Така доля і чеснот людських, які гинуть серед морального розпаду. Не випадково священик говорить, що війна вивертає все навиворіт і демонструє найстрашніші людські вади, які за мирного часу, може б, і не виявилися: "Тут винні ті, хто розв'язував війну, хто вивертає назовні найгидкіше, що є в людях".)

V. У чому смисл прихованої іронії. (Уже в самій назві Кураж названа не матір'ю, а матінкою. Чому? Бо тут прихована іронія. Чи може справжня мати бажати війни? Звісно ж ні, навіть якщо це стосується не її дітей. Та й до своїх вона ставиться не надто турботливо. Щоразу, коли вирішується доля її дітей, вона десь торгується. Вона торгується навіть тоді, коли йдеться про життя її сина - чесного Швейцеркаса. Іронія автора поширюється й на інші образи - священика, кухаря, фельдфебеля, солдатів тощо. Це тому що вони живуть за вивернутими навиворіт моральними правилами. Іронія допомагає зрозуміти алегоричний сенс драми Брехта.)

VI. Сенс кінцівки драми. (Коли Брехтові дорікали за те, що його героїня не прокляла війну, він говорив, що мета в нього інша: хай глядач сам дійде висновку. Хоч матінка Кураж і промовляє: "Бодай вона запалась, ця війна!" - але цьому нема віри, адже вона продовжує наживатися на війні. Останні слова її: "Я мушу торгувати далі".)

Отож і виходить, що загибель дітей матінки Кураж відображає трагічну долю людських чеснот в умовах війни. Таким чином автор алегоричної драми виголошує вирок війні, яка здатна перекручувати й нищити моральні цінності - основу буття людства.

У вставних пiснях-монологах (зонгах), якi були зробленi у виглядi прямого звертання до глядача, Брехт пiдбиває певнi пiдсумки подiям. Один iз зонгiв так i називається "Пiснею про велику капiтуляцiю", саме у нiй викладено життєву фiлософiю Ганни Фрiлiнг:

На жаль, потрiбно крокувати,

Чекати i чекати, i чекати!

Настане час, настане строк!

Бо ти ж людина, ти не Бог -

Краще почекати!

Ця пісня — один з художніх прийомів «ефекту відчуження». За задумом автора вона покликана перервати на короткий час дію, щоб дати можливість глядачеві подумати і проаналізувати вчинки нещасної і злочинної торговки, роз’яснити причини її «великої капітуляції», показати, чому вона не знайшла в собі сили і волі сказати «ні» принципу: «з вовками жити – по вовчому вити». Її «велика капітуляція» складалася в наївній вірі, що за рахунок війни можна було непогано нажитися. Так доля Кураж зростає до грандіозної моральної трагедії «маленької людини» в капіталістичному суспільстві. Зонг — «Пісня про велике примирення», це складний вигляд «відчуження», коли автор виступає немов від імені своєї героїні, загострює її помилкові положення і тим самим сперечається з нею, вселяючи читачеві сумнів в мудрості «великого примирення».

Вiдсутнiсть вiри у власну спроможнiсть щось змiнити i змушує "маленьку людину" пристосовуватися до обставин. У цьому конкретному випадку - шукати прибутки на вiйнi, навiть не намагаючись опиратися.

Але цей шлях призводить лише до трагедiї. Коли йдеться про вiйну або iнший злочин подiбного масштабу, важко провести межу мiж пристосуванням i активною спiвучастю. Фiлософiя капiтуляцiї неминуче веде Матiнку Кураж до трагiчної розв'язки.

Насамперед проти неї й застерiгає Брехт у своїй п'єсi. Доля Матiнки Кураж перетворюється на метафоричне узагальнення наслiдкiв подiбної позицiї, яку роздiляла бiльшiсть нiмцiв у фашистськiй Нiмеччинi. Не нацiонал-соцiалiстiв, не когось iншого з чiткими полiтичними переконаннями попереджав вiн i закликав замислитися, а пересiчних громадян, подiбних до Матiнки Кураж, яких завжди бiльшiсть.

Брехт вiдштовхувався вiд того, що глядачi самi повиннi визначати свою позицiю щодо зображуваних у п'єсi подiй i проектувати їх на сучаснiсть. Матiнка Кураж не робить жодних висновкiв зi своєї трагедiї - це мають зробити саме глядачi. Вона лишається заслiпленою - але у iнших людей розкриваються очi на проблему. На цьому грунтується iдея його новаторського "епiчного театру". Достатньо, що її доля викликає у них емоцiї й вже цим пробуджує активнiсть. Кураж в останнiх рядках закликає: "Збирайтеся в похiд, всi, хто живi i хто дихає", але для людей, що спостерiгали за розвитком подiй у п'єсi, цей заклик пробуджує протилежне бажання: не йти у похiд, а сказати вiйнi своє "Нi!".

Список використаної літератури

1. Брехт Б. Копійчаний роман. Матінка Кураж та її діти. Кавказьке крейдяне коло. К., 1976р.;

2. Брехт Б. Стихотворения. Рассказы. Пьесы. М., 1972р.;

3. Брехт Б. Про мистецтво театру. К., 1977р.;

4. Брехт Б. Театр. Т.5/1, Т.5/2.М., 1965р.;

5. Глумова-Глухарева Э.И. Драматургия Бертольда Брехта. М., 1962р.;

6. Клюев В. Бертольд Брехт – новатор театра. М., 1961р.;

7. Клюев В.Т. Театрально-эстетические взгляды Брехта. М., 1966р.;

8. Маркс К., Енгельс Ф. Соч., т.3.

9. Сурина Т. Станиславский и Брехт. М., 1975р.;

10. Фрадкин И.М. Бертольд Брехт. Путь и метод. М., 1965р.;

11. Фрадкин И. М. Предисловие.//Шумахер Э. Жизнь Бертольда Брехта. М., 1988р.;

12. Эткинд Е. Театральная теория Бертольда Брехта.//Брехт Б. О театре. М., 1960р.