До рідного порогу, до двора

Творчий проект з народознавства

(проект презентації світлиці народознавства)

Мета: ознайомити присутніх з народними звичаями та традиціями українського народу, викликати інтерес до історії рідного краю, його символів, культури, формувати національну свідомість, любов до рідної землі, свого народу; виховувати громадянина-патріота української держави, формувати творчу працелюбну особистість, умілого господаря з відповідними навичками і вмінням, з усвідомленням себе частиною природи, відчуттям відповідальності за неї як за національне багатство; виховувати любов до української пісні, слова, поезії.

Село моє, воно, мабуть, не плакало,

Коли мене за руку провело

В широкий світ. Лиш запалало маками,

І яблунями пишно зацвіло...

Село моє, воно, напевне, вірило,

Що я вернусь до нього ще колись,

Мені услід дивилося докірливо,

Немов благало: “Ти ж не забарись...”

Спливли літа. Було в житті по-всякому,

Та я село своє не забував,

Бо там ще й нині сяє ватра макова

І душу мені щедро зігріва...

(Олексій Дерев’яненко)

Вчитель:

У всіх нас є одна єдина – Батьківщина – наша рідна Україна. Але для кожного з нас найріднішим і найсвятішим є те місто або село, де народився і живеш, де живуть твої рідні. Як не любити ту землю, де ти робив перші кроки, де ти вперше побачив синє небо і почув чарівний звук маленької пташки?...Як не любити всього цього? А любити – значить вивчати і берегти.

(фонограма пташиних звуків, на її фоні –читець):

...Світає. Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють.

Між ярами, над ставками,

Верби зеленіють .

Сади рясні похилились,

Тополі поволі стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

(Т.Шевченко)

Так, неможливо уявити собі села без білої хатини та садка. Рідна хата – наша берегиня. (Додаток 1). Вона зігріта теплом материнської любові, бабусиної ласки, осяяна мудрим усміхом батька, щедрою добротою дідуся.

Біла хата... Біла барва України – це символ чистоти , душевної краси. Чепурними білими стінами пишається вона серед зелені вишнево-яблуневих садів. Вона – символ добра і надії.

( звучить фонограма легкої музики ):

Читець:

Стоїть хата небагата, солом’яна стріха;

Причілочки в китицях, мальовані вікна;

Обмазана, підведена, а сама – біленька.

На подвір’ї – барвіночок, трава зелененька.

Ще й садочок, як віночок, хатину квітчає.

У віконце з неба сонце в хату споглядає.

(Звучить пісня О. Білаша “Хата моя, біла хата”).

Читець:

Ви знаєте, як українська хата

Уміє чепуритися до свята?

Чарівними руками рідних дочок

Уміє скрасить кожен свій куточок.

Он – білі-білі з вербами хатини

Запрошують самі вас на гостини.

Віконниці барвисті, мов метелик,

Проміння сонця лине до світелок.

А край вікна – любисток і калина,

Низенько призьба – червоненька глина.

Біля хати в гарної господині жевріють червоні маки, пломеніє жовтогаряча красоля впереміш із добірними квітками кульбаби. А сині квітки крученого паничу поплелися і повисли аж на причілку.

Але і без зеленого садочка годі уявити собі українську хату (Додаток 2) В ньому обов’язково мають бути черешні, вишні, груші, яблуні, сливи. Любов до цих дерев в українців здавна.

Прокинувся ранок, протер сонні очі,

Поглянув на сонце – вставати не хоче...

Черешням червоним запалює щічки,

І будить пташок після темної нічки.

А пригадайте пахощі перших стиглих ягід: малини, полуниць, смородини і порічок. Вони завжди мали місце в садибі. Аякже, і цілющий чай з ягодами від різних недуг, та і так – малечі смачненьким поласувати...

Отже, Яблуні уже відквітували,

Вишні і черешні одцвіли,

Як мої батьки не бідували,

А таки садок уберегли.

(М. Луків).

Мабуть, і тепер чимало знайдеться садів, де росте калина – символ рідної землі, отчого дому, батьківської хати, а ще – дівочої краси. Без верби і калини – нема України, - каже народне прислів’я. (Додаток 3, 4). А як забіліють квіти калини - дівчата ними коси прикрашали, а коли кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. Ідеш селом – а хати, наче в коралах,- червоніють до пізніх заморозків...

Посадіть калину коло школи,

Щоб на цілий білий світ

Усміхнулась щиро доля –

Материнський ніжний цвіт.

Посадіть калину коло тину,

Щоби злагода цвіла!

Буде щедрою родина –

Буде честь їй і хвала!

Посадіть калину коло хати,

Щоб на всенькеє життя

Кожен ранок був би святом,

Дітям буде вороття...

А щоб цвіт її не стерся,

Де рясніють спориші,

Посадіть і коло серця,

Щоб цвіла вона в душі...

(Пісня “При дорозі кущ калини...”)

Зверніть увагу на плетений тин – перелаз. Він є свідком таємних побачень чорнявих хлопців та веселих дівчат. На ньому господарка частенько сушила глечики, макітри, інший посуд. А далі – он, почепився і повис старий гарбуз, ніби підглядаючи: що діється за двором?... А ще – білесенькі квіточки надоїдливої берізки ледь-ледь хитаються від подиху лагідного вітру та наївні грицики бавляться з променями сонця...

За перелазом – барвінок. Не знайдеться в Україні такого міста чи села, де б не росла ця рослина! Не боїться ні затінку, ні морозу! Барвінок – символ вічності життя, шлюбу, пам’яті.

Читець:

Нещодавно ще гуляла метелиця, іще лежить в низинах сніг,

А вже з барвінку листя стелеться зеленим килимом до ніг.

Воно під снігом і під кригою всю зиму зелень берегло.

І перше стрінуло з відлигою весняне сонце і тепло.

Із перемогою і славою весна з’являється на світ.

І квітне радістю яскравою барвінковий зірчастий цвіт. (Н. Забіла).

З калиною твій переплівся шлях,

З калиною твій цвіт блакитний виник.

Немов калина, - дівчина в піснях,

І хлопець у піснях – немов барвінок... (Д. Білоус).

А ще – рожеві мальви, синьо-голубі півники, небесні волошки та білосніжні ромашки, шавлія, любисток, канупер, пижма і м’ята, і, звичайно ж, - мамині чорнобривці!

(Виконується пісня “Чорнобривці”).

Кожна садиба в українському селі має своє серце – криницю з журавлем. Криниця – найсвятіше місце, символ Батьківщини, безсмертя і духу народного.(Додаток 5) Життєва дорога людини починається і закінчується водою. Ось чому криниці вважалися найсвятішим місцем, широко оспівувалися в народних піснях. Віддавна вода, як і вогонь, обожнювалися нашими предками, бо безцінним даром, прісною водою із земних глибин починається і закінчується людське життя... Вода символізує рідну домівку, джерело високої духовності народу.

Читець:

Понад сосновою криницею зітхне журливо журавель,

І вщерть напившися водицею, відерце схлипне, мов живе.

І села змінюються селами, і тихі верби край ставків,

І хати з ружами веселими, що виростають із віків.

(А. Малишко)

Де стали в ряд стрункі ялиці, гойдають зелень молоду,

Там й досі батькова криниця хлюпоче в рідному саду...

Прийти б до неї знов, напитись її прозорої снаги,

І низько, низько їй вклонитись за всі несплачені борги.

(П. Грецький)

Сьогодні насторожують наслідки прогресу – екологія країни в плачевному стані. Гляньмо правді у вічі, признаймося собі у своїх гріхах , схаменімося і подаймо рятівну руку нашій матінці-природі. Бо :

Читець:

Зітхає батькова криниця, ***

Зовсім порожня, без води,

Прихожим боляче дивиться,

Хто погляд кидає сюди...

Припасти б спраглими вустами,

Й себе побачити на дні.

Так ми ж другими тепер стали,

Духовно танем день при дні.

До чого нам ота криниця,

І батька погляд з-під руки?...

Та ми ж “крутиє” і годиться

Забути край і рушники...

Верба й калина у минуле

Туманом з пам’яті зійшли.

І наші душі обминули,

А чи черствими і були?..

Бо не знайшлося місця й скраю,

(А пробудитися пора!)

Тепер криниця й помирає,

Не дочекавшися добра...

Там ясен подумки всихає,

Зникають ріки і ставки,

У стрісі пташечки немає,

І не вертають ластівки...

І лише згадка: три вербиці,

До болю ріднеє село,

І дно студеної криниці...

Було колись, колись було...

Росла калина недалеко,

Буяла, пахла і цвіла,

А на вербі щодень лелека

Сімейний спокій берегла...

“Топтати ряст” не довго будем,

Лишаєм пустки, далебі,

То ж схаменімось, добрі люди,

Шукаймо зло в самих собі.

Дістанем з вами дно небесне,

Лиш вгору руки слід піднять.

Тоді добро в душі воскресне,

І струни ласки задзвенять.

І щоб не боляче дивиться,

Як сохне сад і гине став,

Тамуймо спрагу із криниці,

Що батько в спадок передав.

“До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитися навколо – геть чисто все зелене та буйне. А сад як зацвіте весною!

А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте! Цвіте малина, смородина, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!”

Ці слова, сказані Олександром Довженком, дуже близькі й нам. Наші бабусі, мами заквітчують свої двори. І передається це вміння від серця до серця, від роду до роду, з покоління в покоління. І, сподіваємось, так буде завжди.

Стоять жоржини мокрі, сплять діамантові жуки.

Під грушею, у дикій моркві, до ранку ходять їжаки.

(Л. Костенко).

В народі мовиться: тільки в доброго господаря у дворі може оселитися лелека (Бузько, чорногуз). Взимку гніздо пустує, а весною оселяються в нім лелеки, аби вивести пташенят, підняти їх на крило і відлетіти у вирій. Тому господар, спилявши верхівку сухого дерева, поклавши на нього велике колесо, чекав... І гордий був, коли раптово чув незвичайний звук лелечого дзьоба у дворі.... (Додаток 6 ).

А тепер завітаймо до господи.

Зліва – мисник, де по-господарськи розташувалися макітри, полумиски, миски, мисочки; далі – дерев’яна лавка, застелена тканим рядном; на стінах, на вишиванках та портретах – рушники (Додаток 7); далі – піч – родинне вогнище. Існує цікаве повір’я, що у печі живе домовик, тому н ніч піч не закривали, щоб домовик міг прийти через комин у хату. Піч – оберіг тепла, її елементи - припічок, запічок, челюсті, лежанка тощо. Закривається піч заслінкою, а ще – наміткою або витинанкою.

В хаті піч трохи не пів кімнати,

З запічком і припічком із глини,

Вічно тепла – то жолудок хати,

Величезний, як живіт дитини.

Ось так про піч пише Іван Франко.

Біля печі стоять рогачі, кочерги.

Трохи далі – стоїть стара велика скриня (Додаток 8). А скільки добра у ній! І керсетки, і спідниці, і очіпки, і вищивані сорочки та рушники, і намисто, і пояси, і кольорові кісники. І все те поділене на святкове та буденне.

Далі – “почесний кут” – покуть. Він мусить бути обличчям до сонця. Тут же знаходиться і покутнє вікно. У почесному кутку висять ікони, образи з найкращими вишитими рушниками. Вони називалися божниками. Під іконою звисає каганець, уподібнений до панікадила – лампадка. ЇЇ запалюють, щоб ангели прилітали до оселі. На покуті ставили галузки освяченої верби та пляшечку з святою водою з Водохрещення. Покуть – найсвятіше місце в оселі. З пошани народилось прислів’я – посаджу батька на покуті. Першу купіль новонародженого проводили на покуті. Коли людина помирала, то її також клали на покуть головою, до божниці і запалювали свічку, бо це був останній перепочинок небіжчика...

Далі – стіл – символ єдності, міцності сім’ї. Він першим уносився в хату, на нього клали хліб і сіль, слов’янські символи достатку. Коли ж продавали хату – його лишали на місці, не виносили. Неповнолітні діти ніколи першими не сідали за стіл, сідав батько, мати , а потім усі члени сім’ї.

Багато загадок та прислів’їв побутує в народі:

Під одним бриликом чотири панночки стоять (стіл).

За чиїм столом сидить, того й пісню співає.

За чужим столом не наїстися.

На столі завжди мала лежати Біблія, накрита біленькою хустинкою, або носовичком.

В іншому кутку розташований піл з подушками, тут не було перини чи м’яких лаштунків, рядно чи одіяло та маленькі подушечки. Над поликом висіла калинова колиска , де мали спати немовлята, що народжувалися. Вона причіплялася до великого залізного гачка або прямо до сволока. Її можна було розгойдувати, коли малюк плакав. Тут же стоїть прядка, на якій працювала господиня. На підлозі у заможних господарів лежали ткані доріжки або килимки. У біднішій оселі підлога була земляна, періодично вимазувалася глиною, та встелялася зеленню (осокою, лепехою, аїром).

Влітку спали на земляній підлозі, щоб набратися сили від землі-матінки.

Традиційна українська хата мала троє вікон – причілкове, покутнє і застільне. Про злих людей говорили: це така баба, що їй сам чорт на махових вилах у вікно чоботи подавав, а підступитися боявся. На Закарпатті хрещену дитину подавали через вікно; на Сумщині через вікно подавали нехрещене немовля кумові в тому разі, коли попередні діти з якоїсь причини помирали. У Липоводолинському районі і досі зберігся звичай 40 днів після похорону лишати їжу на вікні... Розмальовані або однотонні віконниці - обрамляли вікно. “Кругом хати – сині лопати”, - говорили. І відгадували, що це – віконниці.

(Виконується пісня “Віконниці кленові “).

З покоління в покоління, з віку в вік від бабусі до онуків, від матері до доньки передавали люди свою шану й повагу до краю, праці й збереження традицій, свій життєвий досвід, пізнання секретів майстерності й розуміння краси. З любові до життя та спробами висловити і показати себе у праці, виникали різноманітні ремесла, тобто виробництво ручним способом та простими інструментами виробів домашнього вжитку.

Кожен майстер прагнув зробити їх не тільки корисними, а й зручними, різними за формою та кольором. Це стосується і вишивки – оздоблення речей узорами. . Для вишивки використовували золоті та срібні нитки, бісер, намисто. Вишивка слугувала не лише для прикрас, а й для оздоблення повсякденного одягу, жіночих та чоловічих сорочок, плахт, жупанів, спідниць, весільного одягу, рушників, серветок, скатертин. (Додаток 9)

(Учні розглядають вишивані речі, звучить фонограма пісні “А мати вишивала рушники”).

За допомогою вишивки люди намагалися виразити свій художній світ, розкрити неповторний талант. Вважалося, що у вишитому вбранні, речах, інтер’єрі людина досягне усіх мрій, і при цьому злі сили не скривдять її.

Найчастіше на рукавах та подолі сорочки вишивали грона калини – символ крові та невмирущого роду. Дуб і калина – на парубочих сорочках – символи сили й краси. Виноград – радість і краса створення сім”ї. З давніх- давен на Україні святили мак, ним обсівали людей і худобу, бо вірили в чарівну силу, яка захищає від усякого зла. Ніжна, трепетна квітка несе в собі незнищенну пам’ять роду. Тому й вишивали узори маку на сорочках. Таємницю життя приховує в собі квітка – лілія, що символізує чари, чистоту, цноту. Ружа – улюблена квітка українців. Вона означає вогненну кров. Узори з ружами укладалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням. Узори із зображенням хмелю – молодіжна символіка. Для хлопця це означає бути готовим до одруження.

Чорнобривці – милують наше око, лікують наше тіло, а тому й просяться на біле поле рушника чи сорочки.

А ще – різні птахи виспівують на сорочках та українських рушниках. (Додаток 10)

Соловей та зозуля – “соловей щебече – пару собі кличе”, пави – птах сімейного щастя. Шлюбну пару символізують соколи, півні, голуби – символ нової сім’ї, ластівки – вірні супутниці людської оселі, вони приносять вісті.

Символічні кольори: для людей похилого віку – сині, сірі, чорні, зелені, коричневі; для молодих – червоні, зелені, світло-сині, жовті, оранжеві. Це видно на вишиваних сорочках – буденних і святкових..

Повертаючись до вишивки, ми робимо добру справу, бо не даємо загаснути цьому ремеслу. Вишиті речі допомагають зробити наш дім неповторним, індивідуальним. Народне вишивання - живе мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстрів. Наше завдання – не розгубити його, а передати це живе, іскристе диво наступним поколінням, куди ми можемо вписати і своє ім’я.

А українській хаті і двору вклонімося низенько і поважно! І нехай вічно стоїть українська хата із широко розчиненими віконницями та білими стінами на перехресті віків і століть! Нехай злітають у височінь її гаптовані рушники, як руки матері, що ніколи не знають спокою і тиші! (Додаток 11)

Нехай вона буде вічною, як мрія, як пісня, як саме життя !..

(дівчата виконують танок “Ой скоро вечір, зійде зоря”).