Статичні рослини, як вважалося, мали рухому душу. Якщо рубати зачароване дерево – воно закричить людським голосом. Люди вірили, що у дерева є душа на зразок людської, вірили, що дерева у минулому могли бути людьми, і тому їх не можна кривдити, а якщо вже конче треба зрубати – слід попрохати пробачення.

Легенда про вербу

Ж ила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:

-Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі,зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.

А коли приходили женихи, вона вимагала:

-  Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем,

Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.

Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:

- Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою,

по зеленому волоссі, кивнула привітно:

Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш.

—  Покохав  я тебе, діво, міцно й  навіки.  Не  зустрічав такої краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються у володінні моєму.  Будь мені  за дружину, зроблю тебе царицею водяного царства.  Все для тебе зроблю,  чого зажадаєш, бо силу
маю велику. І стрепенулася дівчина:

—  Все можеш зробити? Так! Наказуй!

—  Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити во­дяного  володаря.— Буду   ттвоєю, але...зроби   так, щоб  вічно  мійпрекрасний   образ   відбивався  у  дзеркалі   твоїх   вод,  щоб  з   року в рік він ставав усе гарніший і гарніший...

Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відобра­женою в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.

- Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері,  але станеш ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними...
Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…

Легенда про шипшину

Ж ила в далекій станиці бідна дівчина-козачка. Єдиним її багатством була надзвичайна краса. Полюбила вона молодого козака, на нещастя, теж бідного. Присягнулися молоді люди у вірній любові один одному, але вже нависла  над ними біда. 
Примітив красиву дівчину станичний отаман і став переслідувати її, а молодому козакові прийшла пора йти на військову службу. Ненавистю відповідала красуня на усі домагання отамана, але це не зупинило лиходія і в одну з темних ночей його слуги викрали дівчину з рідної домівки. Довго тримав він її в темниці, але в день весілля вдалося їй убігти в найближчий ліс. Згадалися їй щасливі зустрічі з коханим, не витримала вона сердечних мук і позбавила себе життя. А на місці її загибелі виріс пишний кущ з ніжно-рожевими запашними квітами. 
Побачив одного разу отаман красивий кущ, хотів зламати квітучу гілку, але усі вони миттєво покрилися колючими шпильками. 
А восени на цих гілках з'явилися яскраво-червоні, схожі на краплі крові плоди. Добрі люди збирають ці плоди, п'ють з них чай, і цей чай повертає їм бадьорість і здоров'я. 

Легенда калину

К олись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив:

– Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля!

Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина:

– Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи!

Дівчина простягла вишивану хустину:

– Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання!

Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом.

Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітли сади і тьохкали соловейки на село з дикими згуками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були напасники.

Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляк:

– Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?!

– А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут…

З невимовною мукою мовив батько:

– Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!…

Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не завваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа:

– Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і затнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!!

– Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись!

Та дівчина вже все зрозуміла:

– Проклинаю тебе, зраднику!

– Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам.

– Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику…

Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубонув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заяріли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло:

– Проклинаю…проклинаю…

Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки.

А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю.

Легенда про дуб

К расивий парубок покохав молодицю. Хотіли вони одружитися та кляті вороги на Русь набігли. І пішов парубок землю рідну захищати. Просив він дівчину, щоб пам’ятала та чекала його. Проте, не витримала молодиця і віддала своє серце іншому. Повернувся парубок додому і заплакав з відчаю. Не став їй докоряти, а лише просив Бога зробити його дубом в її садочку. Щоб виходила вона в садочок і слухала, як він плаче, щоб кожного мандрівника міг він своїми гілками вкрити і розповісти про свою долю. І зробив його Бог дубом в тім садочку, і тепер, кожен раз коли відпочиваєш під дубом, чуєш розповідь про долю того парубка:

Господи! Спасибі тобі,

Що не розлучив мене з коханою моєю не во плоті.

Буду я віками стояти, любов прославляти,

Добро людям давати,

Рани промивати,

Недуг проганяти.

Прости мені, Господи, хоробрим я був,

Молодицю кохав!

Забула вона мене, зрадила.

Користь роду людському несу,

В віках земную красу.

Здоровими вам кохання хранити!

Їжте мене, рота промивайте,

Від голоду спасу, теплом зігрію,

Недуг прожену, темні сили здолаю,

Від зливи я вкрию, серце заспокою!

Спаси і помилуй, Господи, рід людський! ..

Легенда про тернину

О дин козак утік з своєю милою і ніде не міг повінчатись: куди він не приїздив у село, ніде не заставав дома попа. І став козак на горі терном, а дівчина на долині стала калиною. Вийшли їх матері терну рвати, калини ломати і обидві впізнали своїх дітей.

Легенда про тополю

П окохала дівчина козака, але волоцюгу — без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє.
Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи.
Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» — i дівчина, як стояла — та й стала на горбі тополею.

Легенда про березу

Р усалки не повинні були у давні часи при світлі дня показуватися над озером. Як тільки перші промені сонця пробивалися над озером - русалка мала піти у свій прохолодний дім. І рік за роком так і жила собі одна юна русалка. Але одного разу загралася русалка і не встигла сховатись. Побачила вона Бога всемогутнього сонця Хорса і полюбила його. І йому запала в душу її вдумлива краса. Потягнувся він до неї своїми променями. Спочатку зігріваючи, а потім обпалюючи. Спробувала було піти від нього русалка, але не відпустив її Хорс. І Русалка перетворилася на дерево.
Зелень волосся обернулася листям, гілками вгору зметнулися руки, тонкий стан обернувся стволом, а ніжна шкіра білою корою, з обоженными плямами на ній від поцілунків-променів бога Сонця