Тема 1. Сутність фінансів підприємств

1.1 Фінанси підприємств та сфери фінансових відносин. 1.2 Функції фінансів. 1.3 Фінансові ресурси підприємства. 1.4 Фінансовий механізм. 1.5 Фінансова робота та фінансовий контроль.

1. Фінанси підприємств у загальній системі фінансів, їх сутність.

2. Фонди грошових засобів та фінансові ресурси.

3. Основи організації фінансів підприємств.

4. Фінансова діяльність та зміст фінансової роботи.

1. Фінанси підприємств у загальній системі фінансів, їх сутність

Фінанси підприємств як частина фінансової системи охоплюють процеси створення, розподілу і використання ВВП у вартісній формі. Фінанси підприємств є ланкою фінансової системи, вони мають важливе значення для формування державних фінансів, сплачуючи податки і створюючи робочі місця.

Фінанси підприємств – це економічні відносини, які виникають в процесі формування, розподілу та використання доходів і грошових фондів суб’єктів господарювання.

Фінанси підприємства – економічні відносини, які пов’язані з кругообігом засобів, створенням, розподілом і використанням фондів грошових коштів. При цьому сфера фінансових відносин складається:

• з відносин між підприємством і його засновниками (власниками) з приводу формування статутного фонду;

• між підприємством і державою у межах законодавства про оподаткування, соціальне страхування, формування загальних державних цільових грошових фондів;

• відносини між підприємством і банками з приводу одержання і повернення кредитів, а також сплати відсотків за користування ними;

• відносини між підприємством і його постачальниками і покупцями з приводу виконання господарських договорів і зобов’язань;

• відносини між підприємством і його підрозділами з приводу розподілу прибутку, а також формування фондів нагромадження і споживання;

• відносини між підприємством і його працівниками з приводу створення фонду оплати праці, матеріального заохочення та інше;

• відносин між підприємством і страховими компаніями та фінансовим ринком.

Функції фінансів:

У процесі відтворення фінанси підприємства проявляють та виражають свою сутність через певні функції:

• оперативна – формування фінансових ресурсів у процесі господарської діяльності;

• розподільча – розподіл і використання фінансових ресурсів для забезпечення діяльності виконання зобов’язань перед фінансовою банківською системою та для економічного розвитку підприємства;

• контрольна – контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів підприємства шляхом оцінки ефективності його діяльності.

Рис.1. Схема дії функцій фінансів підприємства на виробничо-господарську діяльність

Обов’язковими передумовами ефективного функціонування підприємств є:

1. наявність різноманітних форм власності;

2. свобода підприємництва та самостійності прийняття рішень;

3. обмеження та регламентація державного втручання в діяльність підприємств;

4. самофінансування підприємств;

5. вільне ринкове ціноутворення та конкуренція;

правове забезпечення правил економічної поведінки всіх суб’єктів підприємницької діяльності та ін.

1.2 Фонди грошових засобів та фінансові ресурси

Основою фінансів підприємств є фінансові ресурси – сума коштів, яка перебуває в розпорядженні підприємства та призначена для виконання ним фінансових зобов’язань. В пасиві балансу фінансові ресурси відображаються як джерела формування активів, а в активі – як засоби, у тому числі й грошові кошти. Таким чином, засоби і грошові кошти виступають матеріальним виразом фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси умовно можна поділити на грошові кошти у фондовій та нефондовій формі. Грошові фонди підприємства – це виокремлена частина грошових коштів, які характеризуються цільовим спрямуванням і використанням. Це, зокрема, може бути статутний, пайовий капітал, фонд оплати праці, гарантійний фонд, резервний фонд, фонд матеріального стимулювання, фонд розвитку підприємства, фонд соціального розвитку та ін. Інша частина грошових коштів функціонує у нефондовій формі, вони використовуються для виконання зобов’язань підприємства перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими компаніями, організаціями.

Фінансові ресурси – централізовані і децентралізовані грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу і перерозподілу національного багатства, сукупності суспільного продукту та національного доходу і призначені для використання у відповідності з завданням соціально-економічного розвитку суспільства і колективів окремих підприємств.

Децентралізовані фонди грошових коштів, які використовуються в процесі фінансової діяльності представляють собою фінансові ресурси виробничих об’єднань підприємства і галузей народного господарювання, а також населення.

Фінансові ресурси підприємства – грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу і перерозподілу національного багатства, сукупності суспільного продукту та національного доходу, а також використання у статутних цілях підприємства.

Фінансові ресурси формуються за рахунок власних та залучених джерел. Власні фінансові ресурси підприємства утворюються при формуванні його статутного капіталу та поповнюються завдяки отриманого прибутку й амортизаційних відрахувань. Крім того, підприємство може отримувати фінансові ресурси від емісії своїх акцій, отримання дотацій, субсидій, субвенцій, а також дивідендів, відсотків на цінні папери інших емітентів. Якщо підприємству не вистачає власних фінансових ресурсів, воно вправі залучити їх на фінансовому ринку у вигляді банківських кредитів, кредиторської заборгованості, коштів від емісії боргових зобов’язань (облігацій, векселів) тощо.

Рис. 2. Класифікація фінансових ресурсів підприємств

Загальна сума фінансових ресурсів у кожному підприємстві складається з статті з таких елементів:

• статутний фонд;

• додатковий капітал;

• резервний фонд;

• централізовані кошти для фінансування капітальних вкладень;

• спеціальні фонди і цільове фінансування;

• амортизаційний фонд;

• відстрочена податкова заборгованість;

• резерви наступних виплат і платежів;

• нерозподілений прибуток у господарському обліку;

• довготермінові і короткотермінові кредити комерційних банків;

• позикові кошти від реалізації власних цінних паперів (крім первинної емісії акцій);

• кредиторська заборгованість всіх видів;

• інші кошти, які відображаються в пасиві бухгалтерського балансу підприємства.

Здобуті уявлення про те, яка сума фінансових ресурсів (власних і позичених) є у розпорядженні підприємства у даний момент можна підрахувавши їх за сальдовим балансом . Актив балансу дає відповідь на запитання як підприємство розмістило наявні фінансові ресурси і куди вони спрямовуються на дату складання бухгалтерського звіту .

1.3. Основи організації фінансів підприємств

Фінансовий механізм підприємства – це система управління фінансами, призначена для організації взаємодії фінансових відносин і грошових фондів з метою оптимізації їхнього впливу на кінцеві результати його діяльності. Оптимальна взаємодія фінансових відносин досягається використанням усіх фінансових категорій (виручка, прибуток, амортизація, оборотні кошти, кредит, бюджет, податки), нормативів, різного роду стимулів, пільг, санкцій та інших фінансових важелів.

Значення управління фінансами підприємств полягає в такій організації роботи фінансових служб, яка дає змогу залучити додаткові фінансові ресурси на найвигідніших умовах, інвестувати їх за найбільшим ефектом, проводити прибуткові операції на фінансовому ринку.

Дуже важливим у процесі управління фінансами підприємств є визначення такої потреби в оборотних коштах, яка б забезпечувала б мінімально необхідні розміри виробничих запасів, незавершеного виробництва, залишків готової продукції для виконання виробничої програми. За браком власних оборотних коштів для поточного інвестування необхідно визначити потребу в позичкових коштах.

Управління фінансами включає також сферу фінансового забезпечення капітальних вкладень на технічне переобладнання, реконструкцію та розширення підприємств.

Безпосереднім завдання управління фінансами підприємств є забезпечення формування та правильного розподілу виручки від реалізації продукції для відновлення оборотних коштів, формування амортизаційного фонду, валового та чистого доходу.

Управління фінансами підприємств включає також сферу формування, розподілу та використання прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Розподіл прибутку є однією з форм реалізації економічних інтересів учасників процесу відтворення.

Функціонування фінансів підприємств здійснюється не автоматично, а за допомогою цілеспрямованої їх організації.

Під організацією фінансів розуміють форми, методи, способи формування та використання ресурсів, контроль за їх кругообігом для досягнення економічних цілей згідно з чинними законодавчими актами.

В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок. За ринкової економіки господарський механізм саморозвитку базується на таких основних принципах: саморегулювання, самоокупність та самофінансування. Цим принципам відповідає комерційний розрахунок, тобто метод ведення господарювання, що полягає в постійному порівнюванні (у грошовому виразу) витрат та результатів діяльності. Його метою є одержання максимального прибутку за мінімальних витрат капіталу та мінімально можливого ризику. Питання про те, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти, за ринкових умов для підприємств визначається основним орієнтиром - прибутком.

Комерційний розрахунок справляє вплив на організацію фінансів підприємства. Він передбачає, що фінансові відносини підприємств регламентуються державою в основному економічними методами - за допомогою відповідної податкової амортизаційної, валютної, протекціоністської політики. Збитки (в тому числі втрачена вигода), що їх зазнало підприємство внаслідок виконання вказівок, які суперечать чинному законодавству, державних органів та посадових осіб, повинні бути відшкодовані відповідними органами.

Суб'єкт господарювання має справжню фінансову незалежність, тобто право самостійно вирішувати, що і як робити, кому реалізовувати продукцію, як розподілити виручку від реалізації продукції, як розпорядитися прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати, але в рамках чинних законів.

Суб'єкти фінансових відносин несуть реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов'язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов'язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. За невиконання зобов'язань підприємством до нього застосовується система фінансових санкцій.

Справді, самостійне підприємство покриває свої витрати та збитки за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку.

Джерелом формування фінансових ресурсів підприємств є реально зароблені доходи від реалізації продукції та від фінансових інвестицій. Економічна відповідальність підприємства настільки велика, що його можуть оголосити банкрутом у разі завеликих збитків та неспроможності виконати зобов'язання перед кредиторами.

У підприємств формуються партнерські взаємовідносини з банками та страховими компаніями.

У підприємств формуються різноманітні взаємовідносини з бюджетом та державними цільовими фондами, створеними для підтримання комерційних засад в організації підприємництва.

Держава встановлює податкові платежі, обов'язкові збори та внески. Бюджетні асигнування виділяються підприємствам у вигляді цільових субсидій та субвенцій.

Зараз є такі форми власності:

- державна;

- комунальна;

- кооперативна;

- орендна;

- акціонерна;

- приватна;

- змішана.

У державному секторі перебувають ті установи та організації, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету.

Створюються також підприємства зі змішаною формою власності, що в них держава є основним держателем корпоративних прав - електроенергетика, вугільна промисловість та ряд інших.

На організацію фінансів впливають:

- Організаційно-правові форми господарювання;

Акціонерне товариство закритого типу засновує обмежена кількість акціонерів. При цьому будь-який член товариства не може продати свого паю без згоди інших акціонерів, які мають переважне право на придбання цього паю.

Акціонерне товариство відкритого типу орієнтовано на більшу кількість акціонерів через встановлення відкритої передплати на акції. При цьому акціонер має право на власний розсуд продавати, дарувати чи заставити свої акції.

Акціонерне товариство організується на добровільних засадах фізичними та юридичними особами. У статутний фонд вони можуть вносити не тільки грошові засоби (в тому числі в іноземній валюті), а й робити внески у вигляді нерухомості, обладнання, інтелектуальної власності, інших основних фондів.

В Україні передбачено можливість реєстрації різних видів товариств.

Особливо поширеним є товариство з обмеженою відповідальністю. Кожен із учасників такого товариства вносить визначений пай у статутний фонд і згідно з ним одержує частку в доходах та майні товариства. У подальшому відповідальність учасника товариства обмежується його паєм або внеском. Члени товариства за зобов'язаннями товариства не відповідають. Товариство відповідає за своїми боргами тільки тим майном, яке є в його активі. Товариство з обмеженою відповідальністю є юридичною особою, має свій статут. У статуті визначено порядок розподілу прибутку й ту частку, яку розподіляють між членами відповідно до їхніх внесків.

Таблиця 1.1

Класифікація організаційних форм за фінансово-економічними ознаками

Організацій-но-правова форма та вид фірми	Участь у розподілі прибутку	Відповідальність за зобов`язаннями фірми	Розподіл майна при припиненні діяльності фірми	Статутний фонд
1	2	3	4	5
Акціонерне товариство (відкрите, закрите)	Розподіл прибутку згідно з вартістю акцій. Використання прибутку на виплату дивідендів згідно із статутом	Відповідає усім своїм майном в межах незалежних акціонерам акцій	Розподіляється між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених законом та установчими документами	1250 мінімальних заробітних плат
Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ)	Розподіл прибутку згідно з внеском у відповідності до установчих документів	Учасники товариства несуть відповідальність в межах своїх внесків	Розподіляється між учасниками пропорційно їх внескам	100 мінімальних заробітних плат
Товариство з додатковою відповідальністю	Розподіл прибутку згідно з внеском у відповідності до установчих документів	Так само, як ТОВ. При недостатності цих сум – додатково належним їм майном для всіх учасників в однаково кратному розмірі до внеску кожного учасника	Розподіляється між учасниками пропорційно їх внескам

В умовах переходу до ринкових відносин і отримання підприємствами повної самостійності майже у всіх галузях підприємництва принципи організації фінансів підприємств повинні забезпечувати прийняття ефективних стратегічних і тактичних фінансових рішень. На їх основі розробляється фінансова політика підприємства, тобто формування власного і залученого капіталів, активів, способів збільшення майна і об'єктів продажу, формування і використання прибутку, оптимізації грошових потоків.

При розробці фінансової стратегії підприємства вчені та практики рекомендують враховувати такі стратегічні цілі: максимізація прибутку підприємства; оптимізація структури капіталу; досягнення прозорості фінансово-економічного стану підприємства; забезпечення інвестиційної привабливості підприємства; створення ефективного фінансового механізму; використання ринкових способів залучення додаткових фінансових ресурсів.

Реалізація фінансової політики та стратегічних завдань підприємства за допомогою фінансового механізму базується на певних принципах, адекватних сучасним умовам господарювання.

Принципи сучасної організації фінансів підприємств:

Принцип плановості — забезпечує відповідність обсягу продажу і витрат, інвестицій потребам ринку.

Фінансове співвідношення термінів — забезпечує мінімальну різницю в часі між отриманням і використанням коштів, що особливо важливо в умовах інфляції і зміни курсів валют. При цьому під використанням коштів розуміється і можливість їх збереження від знецінення при розміщенні в швидколіквідні активи (цінні папери, депозити тощо).

Гнучкість (маневрування) —забезпечує можливість маневру у випадку недоотримання планових обсягів продажу, перевищення планових витрат із поточної чи інвестиційної діяльності.

Мінімізація фінансових витрат — фінансування фінансових інвестицій та інших витрат має забезпечуватись "найдешевшим" способом.

Раціональність — вкладення капіталу в інвестиції повинно мати достатньо високу ефективність і забезпечити мінімальні ризики.

Фінансова стійкість — забезпечення фінансової незалежності, тобто дотримання критичної межі частки власного капіталу в загальній його величині (0,5) і платоспроможність підприємства, тобто його здатність погасити свої короткострокові зобов'язання.

У період розвитку ринкової економіки в сучасних умовах в Україні ці принципи доповнюються іншими принципами перехідного періоду, а саме:

Зацікавленість в результатах діяльності підприємства — означає, що форми, системи та розмір оплати праці, стимулюючі, компенсаційні виплати та інші види доходів самостійно встановлюються господарюючим суб'єктом.

Матеріальна відповідальність — означає, що за порушення договірних, кредитних, податкових зобов'язань підприємство несе матеріальну відповідальність у вигляді штрафів, пені, неустойки; застосування цього принципу залежить від правового поля, в якому функціонує підприємство, яке в сучасних умовах в Україні збалансоване не за всіма нормативними та законодавчими актами та є досить недосконалим.

Здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю — передбачає розвиток внутрішнього та зовнішнього вартісного контролю; в Україні достатнього розвитку набув зовнішній контроль за виконанням податкових зобов'язань та використанням державних коштів, а інші види фінансового контролю потребують розвитку та удосконалення.

Створення достатніх фінансових резервів — забезпечує захищеність підприємства в умовах недосконалого ринку, інфляції, нерозвинутого правового поля, фінансових та інших страхових ризиків; з розвитком держави, підприємства та ринкових відносин, системи фінансового менеджменту та поліпшення економічного стану в країні значення цього принципу буде поступово знижуватись.

Звичайно, реалізація цих принципів має здійснюватись при розробці фінансової політики і організації системи управління фінансами конкретного підприємства.

Організація фінансів підприємств відбиває галузеві особливості, специфіку виробництва, рівень його технічного забезпечення та рівень технологічних процесів, склад і структуру виробничих витрат, вплив природнокліматичних факторів на виробництво

1.4. Фінансова діяльність та зміст фінансової роботи.

Фінансова діяльність – це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує діяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Фінансову діяльність підприємств спрямовано на виконання таких основних завдань:

• фінансове забезпечення операційної, інвестиційної діяльності;

• пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

• своєчасність виконання фінансових зобов’язань перед суб’єктами господарювання, бюджетом, банками;

• мобілізація фінансових ресурсів у обсязі, необхідному для фінансування виробничого і соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

• контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

• фінансове прогнозування та планування;

• оперативна, поточна фінансово-економічна робота;

• аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності.

Тема 2. Організація грошових розрахунків підприємств

2.1 Сутність грошових розрахунків підприємств. 2.2 Безготівкові і готівкові розрахунки.

2.3 Проведення касових операцій. 2.4 Види банківських рахунків і порядок їх відкриття.

1. Суть і значення грошових розрахунків в господарській діяльності підприємств.

1. Порядок відкриття розрахункових та інших рахунків у банках.

2. Види грошових розрахунків: готівкові та безготівкові.

3. Організація і форми безготівкових розрахунків.

4. Розрахунки платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, чеками, акредитивами.

5. Вексельна форма розрахунків. Клірингові розрахунки. Розрахунки з використанням факторингу.

Розрахунково-платіжна дисципліна. Санкції в системі грошових розрахунків

1. Суть і значення грошових розрахунків в господарській діяльності підприємств.

У процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, а також виконання різного роду зобов’язань у грошовій формі відбуваються різноманітні розрахунки та платежі. Платежі також здійснюються при розподілі і перерозподілі грошових коштів. Сукупність усіх платежів створює грошовий оборот.

Грошовий оборот – це виявлення сутності грошей у русі. Він охоплює процеси розподілу й обміну. На обсяг і структуру грошового обороту на підприємстві справляють вплив стадії виробництва та споживання.

Грошовий оборот на кожному підприємстві пов’язаний з такими напрямками:

• забезпечення процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих, виплата заробітної плати);

• реалізація продукції ( робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і формування доходів;

• сплата податків, обов’язкових відрахувань і зборів;

• забезпечення спільної діяльності підприємств;

• отримання і погашення кредитів і сплата відсотків за кредит кредитним установам.

Від правильної організації грошових розрахунків у цілому залежить оперативність їх здійснення і фінансовий стан підприємства.

2. Порядок відкриття розрахункових та інших рахунків у банках

Суб’єкти підприємницької діяльності для зберігання коштів і здійснення всіх видів банківських операцій відкривають рахунки в банках на власний вибір і за згодою цих банків.

Кожне підприємство може відкривати два і більше поточних рахунків у національній валюті та рахунки в іноземній валюті.

Відкриваючи рахунки підприємству, установа банку повідомляє про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунка та Національний банк протягом трьох робочих днів із дня відкриття рахунку. Операції за рахунками здійснюються тільки після отримання повідомлення від податкового органу про взяття цих рахунків на облік.

За наявності двох поточних рахунків у національній валюті власник рахунків протягом трьох робочих днів із дня відкриття або закриття кожного наступного рахунка визначає один із них як основний і повідомляє його номер податковому органу за місцем реєстрації та банкам, в яких відкрито додаткові рахунки в національній та рахунки в іноземних валютах. У свою чергу, банки, що в них відкрито додаткові рахунки в національній та рахунки в іноземних валютах, також протягом трьох робочих днів повідомляють про це банк, в якому відкрито основний рахунок.

Підприємства та їхні відокремлені підрозділи можуть мати такі рахунки в національній валюті:

• поточні рахунки, що відкриваються для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів банківських операцій;

• бюджетні , що відкриваються підприємствами, яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджетів для цільового їх використання;

• кредитні, що відкриваються в будь-якій установі банку, котра має право видавати кредити;

• депозитні, що відкриваються між власником рахунка та установою банка на визначений строк.

Для відкриття поточних рахунків підприємства подають установам банків такі документи:

• заяву на відкриття рахунку;

• копію свідоцтва про державну реєстрацію;

• копію статуту, засвідчену нотаріально чи органами реєстрації;

• копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;

• картку зі зразками підписів осіб, яким надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів зі зразком відбитка печатки підприємства;

• копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України.

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на:

• поточні рахунки відкриваються підприємству для проведення розрахунків у безготівковій та готівковій іноземній валюті у разі здійснення поточних операцій;

• розподільчі рахунки призначені для попереднього зарахування коштів у іноземній валюті;

• кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, наданих способом оплати розрахункових документів чи способом переказу кредитних коштів на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди;

депозитні (вкладні)

3. Види грошових розрахунків: готівкові та безготівкові

Грошові розрахунки можуть набирати як готівкової, так і безготівкової форми.

Безготівковим грошовим розрахункам надають більшу перевагу. Це пояснюється тим, що за використання безготівкових розрахунків досягають значної економії витрат на їх здійснення. В широкому застосуванні безготівкових розрахунків сприяють банківські установи, в тому числі в них зацікавлена держава, саме з точки зору вивчення, регулювання і контролю грошового обороту.

Сферу безготівкові і готівкові розрахунків розмежовано.

Готівкова форма розрахунків застосовується для обслуговування населення, а саме – для виплати заробітної плати, матеріального заохочення, дивідендів, пенсій, грошової допомоги. В свою чергу населення витрачає ці кошти на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює платежі.

Чинний порядок організації готівкових розрахунків передбачає, що розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами проводяться як за рахунок коштів у одержаних з кас банків так і за рахунок готівкової виручки, здійснюються через касу підприємств із веденням касової книги встановленої форми.

Проведення касових операцій

Касові операції підприємства пов’язані як з прийняттям, так і з видачею готівки. Порядок ведення касових операцій регламентується НБУ і поширюється на всі підприємства незалежно від форм власності.

Усі підприємства, які мають поточні рахунки в банку, зобов’язані саме там зберігати свої кошти. Отримувати готівку з власного рахунку підприємства можуть на заробітну плату, матеріальне заохочення, на відрядження та на загальногосподарські витрати .

Отримання готівки з поточного рахунку здійснюється з використанням грошового чеку. Виписуючи грошовий чек, підприємство тим саме дає розпорядження банку видати вповноваженій особі зазначену в чекові суму готівки. При оформленні чека не допускаються ні які виправлення.

Розрахунки готівкою підприємствами всіх видів діяльності та форм власності проводяться з оформленням таких документів:

• податкова накладна;

• прибутковий і видатковий касовий ордер;

• касовий або товарний чек;

• квитанції;

• договір купівлі-продажу;

• акти про закупівлю товарів або виконання робіт.

Форми податкової накладної, ведення книг обліку придбання та продажу товарів (робіт, послуг), порядок їх заповнення, а також систему обліку цих операцій визначає Державна податкова адміністрація.

Усім підприємствам, які мають рахунки в установах банків і здійснюють касові операції з готівкою, встановлюються ліміти залишку готівки в касі. Цей ліміт встановлюється банківською установою з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, відстані його від установи банку, від розмірів касових оборотів, установлених строків і порядку передавання готівки в банк.

Підприємство має право тримати в своїх касах готівку тільки в межах лімітів, які можуть бути переглянуті на потязі року.

Усі надходження і видача готівки в національній валюті підприємства реєструють у касовій книзі.

Записи до касової книги проводяться касиром після одержання або видачі грошей за кожним прибутковим касовим ордером і видатковим документом. Щоденно наприкінці робочого дня касир виводить залишок грошей у касі на наступне число і передає до бухгалтерії як звіт. Контроль за правильним веденням касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.

На кожному підприємстві у встановлені керівником строки ( не рідше одного разу на квартал) проводиться ревізія каси. Залишок готівки в касі звіряється з даними обліку за касовою книгою.

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами Державної податкової адміністрації, Державної контрольно-ревізійної служби, фінансовими органами та установами банків.

Відповідальність за дотримання касової дисципліни покладається на керівників підприємств, головних бухгалтерів, керівників фінансових служб і касирів.

Безготівкові форми розрахунків – це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, тобто коли кошти списуються з рахунку платника і переказуються до рахунку утримувача коштів.

Розвиток ринкових відносин призвів до певних змін у системі колишніх розрахунків. Так, наприклад, постановою НБУ від 11 жовтня 1998 року №473 всі готівкові розрахунки між підприємствами можуть здійснюватися як за рахунок коштів, отриманих у касі банку, так і за рахунок виручки від реалізації продукції та інших касових надходжень.

Відповідно до територіального розміщення підприємств і банківських установ, що їх обслуговують, безготівкові розрахунки поділяють на:

• місцеві

• міжміські

• міжнародні.

Безготівкові розрахунки поділяють:

• розрахунки за товарними операціями – розрахунки пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг.

• розрахунки за нетоварними операціями - пов’язані з фінансовими операціями, тобто з кредитною, бюджетною системами і сплатою фінансових санкцій.

Безготівкові операції здійснюються завдяки наступним безготівковим розрахункам:

• платіжними дорученнями;

• платіжними вимогами-дорученнями;

• чеками;

• акредитивами;

• векселями;

• інкасовими дорученнями.

3. Організація і форми безготівкових розрахунків

Ефективне функціонування економіки в цілому і на підприємстві значною мірою залежить від організації розрахунків.

Принципи організації:

• підприємства обов’язково повинні зберігати грошові кошти на рахунках в установах банку;

• підприємствам надано право вибору установи банку для відкриття рахунків усіх видів;

• підприємство самостійно вибирає форму розрахунку і закріплення їх у своїх договорах та угодах;

• кошти з розрахунку підприємства списуються за розпорядженням його власника;

• поточні рахунки підприємства відкриваються тільки при умові повідомлення про це податкових органів;

• момент здійснення платежу має бути максимально наближеним до часу відвантаження товарів, виконаних робіт, наданих послуг;

• платежі здійснюють в межах залишку коштів на рахунках платника або в межах наданого банківського кредиту;

• розрахунки між суб’єктами підприємницької діяльності можуть здійснюватися готівкою. При цьому постачальник – отримувач коштів повинен суму отриманої готівки провести через касову книгу і повернути її в повному обсязі на свій рахунок у банк.

2.5. Розрахунки платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, чеками, акредитивами

Розрахунок платіжними дорученнями

Платіжне доручення – письмове доручення власника рахунку перерахувати відповідну суму із свого рахунка на рахунок отримувача коштів.

Платіжне доручення застосовується в розрахунках щодо місцевих, а також міжміських поставок за товари, роботи і послуги. Вони забезпечують максимальне наближення строків отримання товарно-матеріальних цінностей і здійснення платежу, прискорюють обертання оборотних коштів; запобігають виникненню кредиторської заборгованості покупців.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються також за нетоварними операціями (платежі в бюджет, до цільових державних фондів, платежі кредиторських установ і т.д.).

Розрахунок платіжними вимогами-дорученнями

Платіжне вимога-доручення – комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина – вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця сплатити вартість товару, робіт, послуг. Нижня частина – доручення покупця ( платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунку на рахунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює постачальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві ( платник коштів). Покупець, якщо він згоден оплатити товар, заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк для переказу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника.

Розрахункові платіжні вимоги-доручення можуть бути з акцептом або без акцепту. Платники мають право повністю відмовитись від акцепту платіжної вимоги-доручення, якщо товари не було замовлено або відвантажено на непогоджену адресу, крім того, коли товари поставлено з порушенням строку , коли товари недоброякісні, некомплектні або коли непогоджено ціну товару. Часткова відмова від акцепту платіжної вимоги-доручення можлива тоді, коли поряд із замовленими товарами відвантажено і додаткові товари, коли документально встановлена наявність недоброякісного або не укомплектованої частини товару, у разі завищення цін або арифметичних помилок у товарних транспортних документаціях.

Розрахунок платіжними вимогами-дорученнями застосовують переважно в міжміських розрахунках за відвантажені товарно-матеріальні цінності, виконанні роботи і наданні послуги.

Основою відмови від акцепту може бути порушення умов контракту. Про відмову від акцепту платник зобов’язаний у встановлений термін повідомити банк і постачальника, зазначивши.

Розрахунок чеками

Чек – письмове розпорядження своєму банку сплатити зі свого рахунку пред’явнику чека відповідну грошову суму.

У розрахунках між підприємствами застосовуються розрахункові чеки.

Розрахунковий чек – документ стандартної форми з дорученням чекодавця своєму банку переказати кошти на рахунок пред’явника чека. Розрахунковий чек заповнює платник, чек передається платником підприємству безпосередньо під час здійснення господарської операції. отримувач платежу подає у свій банк чек для оплати.

Для отримання готівки з рахунків у банківських установах використовують грошові чеки (для виплати зарплат, премій, винагород, дивідендів, кошти на відрядження, на господарські витрати).

Чекова форма розрахунків потребує від банківської установи дотримуватися відповідних правил і банк зобов’язаний упевнитися в достовірності чека (форма, термін дії, відсутність виправлень, відповідного підпису).

Чекова форма розрахунків має певні переваги перед іншими формами, так як характеризується відносною швидкістю розрахунків, що сприяє зменшенню кредиторської заборгованості.

Розрахунок акредитивами

Акредитив – це розрахунковий документ із дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально задепонованих коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажений товар.

Існує кілька видів акредитивів.

• Покритий – це такий акредитив, який передбачає попереднє депонування коштів. У цьому разі банк платника (банк-емітент) списує кошти з розрахункового рахунку платника і переказує ці кошти у банк постачальника (банк-виконавець) на окремий балансовий рахунок „Акредитив”.

• Непокритий – це акредитив, коли платежі постачальнику гарантує банк. У такому разі платник звертається до свого банку з клопотанням виставити для нього гарантований акредитив.

• Відзивний - це акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом на вимогу покупця без попереднього погодження з постачальником.

• Безвідзивний - це акредитив, який не можна змінити або анулювати без згоди постачальника, на користь котрого було відкрито акредитив.

Рис.3. Схема акредитивної форми розрахунків

2.6.Вексельна форма розрахунків. Клірингові розрахунки. Розрахунки з використанням факторингу.

Вексельна форма розрахунку – розрахунок між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів) з відстрочкою платежу, який оформляється векселем.

Вексель – письмове безумовне зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власнику вимагати сплати у визначеній в векселі суми від особи, яка видала вексель у відповідний строк і у відповідному місці.

Розрахунково-платіжна дисципліна. Санкції в системі грошових розрахунків.

У процесі фінансово-господарської діяльності можуть застосовуватися економічні санкції до підприємства – примусова міра покарання що застосовується за порушення встановленого порядку здійснення господарсько-фінансової діяльності.

Залежно від того які суб’єкти застосовують санкції останні поділяються на договірні, банківські (кредитні), фінансові.

Договірні – спрямовані на забезпечення повного й безумовного виконання господарських угод (сплати неустойки, яка визначається у % до суми невиконаного зобовязання);

Банківські – застосовуються до підприємств за порушення ними кредитної дисципліни (нецільове використання кредитних ресурсів,повернення отриманих кредитів).

Фінансові - застосовуються до підприємств за порушення ними фінансової дисципліни. Застосовуються державними органами,податковими адміністраціями.

Штрафні санкції – господарські санкції к вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).

Неустойка – визначена законом або договором грошова сума, яку одна сторона повинна сплатити ін. стороні в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань.

Різновидами неустойки є :

 пеня

* штраф.

Пеня – встановлений законом або договором штраф за порушення строків виконання зобов’язань, а саме – сплати платежів і внесків. Нарахування за кожний день прострочення платежу або за невиконання ін. зобов’язань і визначаються у відсотках.

Штраф – санкція, яка може бути застосована за будь-яке порушення зобов’язання (не тільки невиконання, але і неналежне виконання зобов’язань).

Визначена також (санкція 50 неоподатковуваних мінімумів) до установ комерційних банків за не встановлення ними суб’єктам господарювання лімітів залишку готівки в касі.

До доходів від позареалізаційних операцій відносять прибуток минулих років.

Види асигнування із бюджету:

• дотації – особливий вид асигнування з державних і місцевих бюджетів для збалансування доходів і витрат по окремим видам продукції для ліквідації збитків або стимулювання виробництва вцілому.

Дотації можуть бути у вигляді списання збитків.

• субсидії – допомога у грошовій формі, що надається державою або місцевим бюджетами, а також спеціальними фондами юридичним і фізичним особам.

• субвенція – вид грошової допомоги місцевим органам влади, яка спрямована на фінансування певного заходу (програм, проектів і т. д.).

Тема 3: Грошові потоки, доходи і витрати підприємств

3.1 Склад і характеристика грошових надходжень підприємства. 3.2 Виручка від реалізації продукції, робіт та послуг. 3.3 Виручка від іншої реалізації. 3.4 Грошові надходження від фінансово-інвестиційної діяльності. 3.5 Доходи від позареалізаційних операцій. Асигнування із бюджету. 3.6 Розподіл виручки від реалізації продукції, робіт та послуг.

1. Принципи і порядок оцінки руху грошових коштів (грошових надходжень і видатків)

2. Доходи і витрати підприємств, їх класифікація за видами діяльності та загальні принципи оцінки.

3. Доходи від операційної діяльності та особливості їх оцінки.

4. Операційні витрати та їх класифікація.

3.1. Принципи і порядок оцінки руху грошових коштів (грошових надходжень і видатків

Грошові кошти, які одержує підприємець у результаті своєї діяльності, називаються грошовим потоком. У фінансовому менеджменті грошовий потік трактується як надходження та вибуття грошових коштів та їх елементів у результаті виробничо-господарської діяльності підприємства.

Показник грошовий потік або чистий грошовий потік почав використовуватись у 50-х роках ХХ століття американськими аналітиками при аналізі цінних паперів і звітності підприємства.

І.А.Бланк досить предметно трактує грошовий потік підприємства являє собою сукупність розподілених в часі надходжень та виплат грошових коштів підприємства,які генеруються його господарською діяльністю.

Інформація про рух грошових коштів на підприємстві відображає форма №3 «звіт про рух грошових коштів». Інформаційною базою для складання звіту є показники балансу,,звіту про фінансові результати та дані аналітичного бухгалтерського обліку.

Головними складовими грошового потоку є надходження та витрати грошових коштів.

Найважливішою стороною діяльності підприємства є забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкодування витрат виробництва та обігу, своєчасного виконання фінансових зобов’язань перед державою,банками та іншими суб’єктами господарювання, формування доходів і прибутку підприємства.

На сьогодні грошові надходження включають:

1 доходи від основної (операційної) діяльності - виручка від реалізації продукції, робіт та послуг;

2 доходи від іншої операційної діяльності – реалізація оборотних активів, іноземної валюти, від операційної оренди, операційних курсових різниць, одержані штрафи, пені неустойки, від списання кредиторської заборгованості,одержані гранти субсидії, тощо;

3 доходи від фінансових операцій – від спільної діяльності, інвестиції в асоційовані та дочірні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки по облігаціям,тощо;

4 доходи від іншої звичайної діяльності – реалізація фінансових інвестицій, основних засобів, нематеріальних активів, інших необоротних активів, ліквідація необоротних активів, не операційних курсових різниць, безоплатно отриманих оборотних активів, уцінки необоротних активів та фінансових інвестицій;

5 доходи від надзвичайних подій – відшкодування збитків від надзвичайних подій, інші надзвичайні доходи.

Витратами визначаються ти з них, які зменшують активи (наприклад,витрати сировини, матеріалів) чи збільшують зобов’язання (нарахована заробітна плата, вартість послуг з операційної оренди і та ін.)

Одним із найважливіших показників фінансового стану підприємства – чистий грошовий потік – різниця між загальною сумою валового доходу та сумою валових витрат.

Грошові надходження підприємства відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і фонди грошових коштів, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, а також удосконалення і розширення власного підприємства.

Грошовий потік може бути від операційної (основна), фінансової (сукупність операцій,які призводять до зміни величини та складу власного та позикового капіталу) та інвестиційної діяльності (сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових необоротних активів, а також короткострокових фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів).

Негативні наслідки дефіцитного грошового потоку виявляються в зниженні ліквідності і рівні платоспроможності підприємства, зростанні простроченої кредиторської заборгованості, затримці у виплаті зар.плати…

Негативні наслідки надлишкового грошового потоку виявляються у втратах реальної вартості тимчасово вільних грошових коштів від інфляції, втратах операційного доходу…

Рис.6. Складові формування грошових надходжень підприємства

3.3.Виручка від реалізації продукції, робіт та послуг

1. Виручка від реалізації робіт, послуг, продукції залежить від основної діяльності підприємства – це частина виручки, яка залишається після вирахування матеріальних, трудових та грошових витрат на виробництво і реалізацію продукції (сума коштів, які надійшли на рахунок підприємства за реалізовану продукцію). Реалізація продукції  це кінцева стадія кругообігу коштів підприємства. Вона свідчить про завершення процесу виробництва і доведення продукції до споживача.

Розмір виручки залежить від:

• Кількості (обсягу виробництва)

• Якості.

• асортименту продукції.

• реалізації цін і платіжної дисципліни.

Прямий вплив на розмір виручки справляє рівень відпускних цін.

На окремі види продукції держава може встановлювати фіксовані чи регульовані ціни.

Фіксовані ціни встановлюються адміністративно (державою) переважно на послуги першої необхідності і на товари, які монопольно виготовляються державою (газ, елекроенергія).

Регульовані ціни встановлюють обмеження рівня рентабельності товарів першої необхідності (хлібобулочні вироби до 15%, дитяче харчування).

Вільні ціни  при їх встановленні враховують собівартість продукції і рентабельність. Потім нараховують акцизний збір, якщо це підакцизні товари і нараховується ПДВ.

Вона є основним джерелом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємства. Виручка від реалізації також є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво, реалізацію продукції і утворення доходів підприємства.

Виручка від реалізації робіт, послуг, продукції, незважаючи на зовнішні ознаки (виконані роботи, зроблені послуги, регулярність надходження) не є доходом у повному розумінні слова,тому що з нього треба відшкодувати зроблені витрати,виплатити заробітну плату. Залишкова частина набуває форми чистого доходу підприємства.

Валовий дохід - визначається як різниця виручкою та матеріальними й амортизаційними відрахуваннями у складі собівартості продукції.

Чистий дохід - різниця між валовим доходом і заробітною платою.

Розподіл виручки від реалізації продукції, робіт та послуг

Реалізація продукції і надходження виручки є завершальною стадією кругообігу коштів підприємства, яка має велике значення для нормальної діяльності.

За рахунок грошових надходжень від реалізації продукції:

• сплачуються податки, збори та ін. обов’язкові платежі до бюджету ( ПДВ, акцизний збір, ввізне мито, податки і збори, які включаються в собівартість продукції: відрахування на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг, відрахування в державний інноваційний фонд.).

• відшкодовується вартість спожитих в процесі виробництва засобів виробництва:

* відшкодовується вартість матеріальних витрат, що безпосередньо пов’язані виробництвом продукції і обумовлені технологією та організацією виробництва.

* платежі на обов’язкове страхування майна

* витрати на виплату відсотків за фінансовими кредитами одержаними для планування власних коштів, а також придбання виробничих фондів і нематеріальних активів

* формується валовий доход підприємства Його можна одержати, якщо із реалізованої продукції відняти податкові платежі та вартість спожитих засобів із валового доходу:

 виплачується основна і додаткова заробітна плата постійним, тимчасовим і сезонним працівникам підприємства

 перераховуються відрахування на державне соціальне страхування і пенсіцне забезпечення, до державного фонду сприяння зайнятості населення

 інші витрати (допомога по непрацездатності внаслідок виробничих травм за рішенням суду, виплати працівникам звільненим у зв’язку з реорганізацією або скороченням штатів підприємства.

Таким чином, виручка від реалізації робіт, продукції та послуг є одним із важливих джерел фінансових ресурсів підприємства. Виручка створює економічні умови для нового виробничого циклу. Розмір і строки надходження виручки прямо впливають на фінансове положення і платоспроможність підприємства.

Доходи від фінансово-інвестиційної діяльності

Пошук фінансових джерел розвитку підприємства у напрямку найефективнішого інвестування фінансових ресурсів, операції з цінними паперами та ін.

Підприємства отримують доходи від таких видів фінансової діяльності:

• придбання акцій, облігацій, ін. цінних паперів та їх реалізація

• цільові грошові вклади

• валютні операції

• пайові внески та часткова участь у діяльності ін. підприємств

• надання позик (вексельні операції, товарні кредити)

• лізингові та орендні операції.

Важливим напрямком фінансової діяльності в умовах ринкової економіки є раціональне використання фінансових ресурсів, пошук ефективного інвестування коштів, які даватимуть підприємству додатковий прибуток. Прибуткове інвестування грошових коштів здійснюється на фінансовому ринку.

Лізинг - форма довгострокової оренди, яка передбачає права користування майном суб’єктам підприємницької діяльності на платній основі і на визначений угодою термін.

Об’єктом лізингу є матеріальні цінності, які входять до складу основних засобів.

У лізинговій угоді беруть участь три сторони :

• підприємство постачальник

• лізингова фірма

• орендатор, який отримує нерухоме майно і користується ним протягом визначеного часу.

Є два види лізингу:

• фінансовий – передбачає виплату постачальнику (лізинговій фірмі) вартості обладнання, яке замовлено орендатором і передачу його в оренду.

При фінансовому лізингу, строк оренди його відповідного строку амортизації. Фінансовий лізинг має також назву лізингу з повною виплатою або з повною окупністю. Це означає, що лізингодавець протягом чинності договору повертає собі всю вартість майна і отримує прибуток від лізингових операцій. Після закінчення строку дії договору, орендатор може викупити об’єкт лізингу за залишковою вартістю або повернути його лізингодавцю, або укласти новий контракт на оренду.

• оперативний лізинг – укладається на час менший за амортизаційний період майна.

Після закінчення договору, об’єкт лізингу повертається лізингодавцю або знову здається в аренду.

Важливим аспектом лізингового договору є лізингова плата, яка залежить від виду основних засобів, строку лізингу та ін. умов договору. Як правило лізингова плата є фіксованою і вноситься однаковими частинами протягом усього терміну дії договору.

В умовах ринкової економіки результати фінансово-інвестиційної діяльності є постійним джерелом грошових доходів і балансового прибутку підприємства.

4. Операційні витрати та їх класифікація.

Операційні витрати - це витрати підприємства, пов’язані з виробництвом і реалізацією продукції.

Структура операційних витрат.

1. Витрати, пов’язані з виробництвом, які становлять виробничу собівартість реалізованої продукції:

- прямі матеріальні витрати (вартість сировини, матеріалів,покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів);

- прямі витрати на оплату праці(заробітна плата працівників, зайнятим безпосередньо у виробництві продукції,робіт послуг);

- інші прямі витрати (відрахування на соціальні заходи,, плата за оренду ,амортизація тощо);

- загальновиробничі витрати – витрати з обслуговування виробництва й управління роботою цехів і інших підрозділів основного та допоміжного виробництва. (витрати на управління виробництвом, амортизація ОЗ загально виробничого призначення; витрати на експлуатацію та ремонт,страхування,операційну оренду ОЗ,інших необоротних активів загальновиробничого призначення; витрати на вдосконалення технології й організації виробництва, витрати на опалення,освітлення,водопостачання виробничих приміщень; витрати на заробітну плату, охорону праці; охорону навколишнього природного середовища).

2. Адміністративні витрати (загально-корпоративні витрати, витрати на службові відрядження, винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські), витрати на зв'язок, амортизація нематеріальних активів загальногосподарського призначення, плата за розрахунково-касове обслуговування, інші послуги банків,ін.)

3. Витрати на збут (витрати пакувальних матеріалів, витрати на ремонт тари, оплата праці працівникам,що забезпечують збут,витрати на рекламу, витрати на передпродажну підготовку товарів, витрати на відрядження працівників збуту,витрати на утримання, оренду, ремонт, опалення, охорону, амортизацію основних фондів,пов’язаних зі збутом, витрати на транспортування ін..)

4. Інші операційні витрати (витрати на дослідження та розробки,собівартість реалізованих виробничих запасів, списана сума безнадійної дебіторської заборгованості,втрати від операційної курсової різниці, витрати від знецінення запасів, витрати від знецінювання цінностей,визнані штрафи, пені, неустойки, витрати на виплату матеріальної допомоги.).

5. Витрати від неопераційних курсових різниць.

Тема 4: Формування і розподіл прибутку

4.1 Сутність прибутку 4.2 Види прибутку та методи їх формування.4.3 Сутність і методи обчислення рентабельності та норми прибутку.4.4 Розподіл і використання прибутку.

1. Формування прибутку підприємства.

2. Прибуток від реалізації продукції, його формування та методи розрахунку.

3. Сутність і методи обчислення рентабельності.

4. Розподіл і використання прибутку.

   1. Формування прибутку підприємства.

   2. Прибуток від реалізації продукції, його формування та методи розрахунку

Ефективність фінансової діяльності виражається в досягнутих фінансових результатах. Для визначення фінансового результату діяльності підприємства за період порівнюються доходи та витрати, що понесені для одержання цих доходів.

Фінансові результати відображаюсь мету підприємницької діяльності, її доходність, і є вирішальними для підприємства. Уся детальна інформація про фінансові результати підприємства міститься у другій формі бухгалтерського обліку, що включена до фінансової звітності – «Звіт про фінансові результати (Звіт про сукупний дохід)» (рис. 15.1).

Звіт про фінансові результати покликаний відображати величину доходів за видами, величину і склад витрат, понесених у зв’язку з одержанням цих доходів і, відповідно до цього, – фінансовий результат діяльності підприємства за минулий період.

Основним фінансовим результатом підприємства є його прибуток, іноді його заміняють показником доходу.

Прибуток підприємства в загальному значенні є частиною вартості додаткового продукту та є складовою доходу підприємства. Усі підприємства, здаючи замовнику готові об'єкти або реалізуючи продукцію, відшкодовують свої витрати на виробництво, купують основні виробничі фонди та нормовані оборотні засоби, та для нормальної діяльності вони повинні отримувати понад це певний прибуток.

Прибуток підприємства в загальному значенні є частиною вартості додаткового продукту та є складовою доходу підприємства. Усі підприємства, здаючи замовнику готові об'єкти або реалізуючи продукцію, відшкодовують свої витрати на виробництво, купують основні виробничі фонди та нормовані оборотні засоби, та для нормальної діяльності вони повинні отримувати понад це певний прибуток.

Таким чином, прибуток – це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу та комерційну діяльність підприємства.

Прибуток – найважливіша економічна категорія, основна стратегічна мета підприємства, основна умова функціонування підприємств в ринковій економіці.

Прибуток характеризує кінцевий результат діяльності підприємства, його отримання – обов’язкова умова розширеного відтворення підприємства, забезпечення самофінансування та укріплення його конкурентоспроможності на ринку.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази та продукції, усіх форм інвестування. Він слугує джерелом сплати податків. Враховуючи значення прибутку, вся діяльність підприємства спрямована на його зростання.

Прибуток як економічний показник об’єднує інтереси держави, підприємства, господарюючих суб’єктів, працівника та власника.

Чистий дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)

мінус (-)

Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг)

дорівнює (=)

Валовий прибуток

плюс (+)

Інші операційні доходи

мінус (-)

Адміністративні витрати; витрати на збут; інші операційні витрати

дорівнює (=)

Фінансові результати від операційної діяльності

плюс (+)

Доходи від участі в капіталі; інші фінансові доходи; інші доходи мінус (-)

Витрати від участі в капіталі; інші фінансові витрати; інші витрати

дорівнює (=)

Фінансовий результат до оподаткування

мінус (-)

Витрати (дохід) з податку на прибуток

плюс (+)

Прибуток (збиток) від припиненої діяльності після оподаткування

дорівнює (=)

Чистий фінансовий результат (чистий прибуток)

Операційна діяльність

діяльність Інша

Рисунок 15.1 – Схема формування фінансових результатів за даними фінансової звітності

Прибуток виконує ряд функцій:

1. Оціночна. Прибуток підприємства використовується підприємства використовується як оціночний показник, що характеризує ефект його господарської діяльності.

2. Розподільна. Її зміст полягає в тому, що прибуток використовується як інструмент розподілу чистого доходу суспільства на частину, що акумулюється в бюджетах різних рівній та залишається в розпорядженні підприємства.

3. Стимулююча. Прибуток є джерелом формування різних фондів стимулювання трудового колективу підприємства, що сприяє підвищенню зацікавленості працівників в удосконаленні та розвитку господарської діяльності для зростання прибутку.

У процесі управління прибутком підприємства різноманітні ознаки його класифікації.

1. За видом діяльності виділяють прибуток від операційної та іншої діяльності. Операційний прибуток є результатом операційної (виробничо-збутової або основної для даного підприємства) діяльності. Прибуток від іншої діяльності відображається в доходах від участі в спільних підприємства, від володіння цінними паперами, від депозитних вкладів, від реалізації майна, а також непрямий ефект від залучення капіталу з зовнішніх джерел на умовах більш вигідних ніж середньоринкові.

2. За порядком розрахунку відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку «Звіт про фінансові результати (Звіт про сукупний дохід)» виділяють валовий прибуток, прибуток від операційної діяльності, прибуток до оподаткування та чистий прибуток.

Валовий прибуток розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізованої продукції:

Пв = ВР - ПДВ - АЗ - Вв ,

(15.6)

де ВР – виручка від реалізації продукції підприємства; АЗ – акцизний збір; ПДВ – податок на додану вартість;

В_в – виробнича собівартість реалізованої продукції.

Прибуток від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку, іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат:

По = Пв + Доп.ін – АВ - ВЗ – Воп.ін ,

(15.7)

де Д_оп.ін – інші операційні доходи; АВ – адміністративні витрати; В_З – витрати на збут; В_оп.ін – інші операційні витрати.

Прибуток до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку від операційної діяльності, доходу від участі в капіталі, фінансових та інших доходів (прибутків), втрат від участі в капіталі, фінансових та інших витрат (збитків):

Поп = По + Дк + Дф + Дін – Вф - Вк -Він ,

(15.8)

де Д_к – доход від участі в капіталі; Д_ф – інші фінансові доходи; Д_ін – інші доходи; В_ф – фінансові витрати;

В_к – втрати від участі в капіталі; В_ін – інші витрати.

Чистий прибуток розраховується як алгебраїчна сума прибутку до оподаткування, витрат (доходу) з податку на прибуток та прибутку (збитку) від припиненої діяльності після оподаткування:

ЧП = Поп – ПНП+Ппд,

(15.9)

де ПНП – податок на прибуток; П_пд – прибуток від припиненої діяльності після оподаткування.

Ця сума підлягає розподілу на підприємстві.

3. За методикою оцінки виділяють номінальний та реальний прибуток. Номінальний прибуток характеризує фактично одержану величину прибутку. Реальний прибуток – це номінальний прибуток, перерахований з огляду на інфляцію. Він характеризує реальну купівельну спроможність чистого доходу, отриманого підприємством.

4. Залежно від мети визначення розрізняють бухгалтерський та економічний прибуток. Бухгалтерський прибуток відповідає обсягу прибутку за даними фінансової звітності. Економічний прибуток є різницею між виручкою від реалізації та всіма витратами підприємства, в тому числі витратами втрачених можливостей

5. Залежно від розмірів прибуток підприємства характеризується як мінімальний, цільовий або максимальний.

Такі види прибутку пов'язані з визначенням обсягів діяльності, досягнення яких зумовлює знаходження підприємства в зоні збитковості, беззбитковості або прибутковості. Беззбитковості підприємство досягає за таких обсягів діяльності, коли за інших рівних умов доходи дорівнюють загальній сумі витрат.

3. Розподіл і використання прибутку.

Для розвитку підприємства і задоволення інтересів власників велике значення має розподіл (використання) прибутку.

Розподіл і використання чистого прибутку підприємства регулюється державою непрямими методами. Чистий прибуток знаходиться у повному розпорядженні власника підприємства та одночасно є предметом управління фінансами в частині державного регулювання інвестиційної діяльності, використання вільних грошових коштах на фінансовому ринку та ін.

У зв’язку з розподілом витрат на поточні і капітальні та принципами управління фінансами в підприємствах можна виділити такі основні напрямки використання чистого прибутку:

^ фонди накопичення:

• в иробничо-технічний розвиток підприємства;

-	створення резервного (страхового) фонду;	фонди
 фонди споживання:	спеціально-
-	соціальний розвиток;	го призна-
-	матеріальне заохочення працівників;	чення

• пенсійне страхування;

• позичковий фонд для працівників;

• виплата дивідендів;

• сплата в бюджет економічних санкцій, пов'язаних з порушенням підприємством чинного законодавства;

• відрахування на благодійні цілі;

• погашення цільового кредиту;

• інші витрати.

Для визначення основних напрямків пошуку резервів збільшення

прибутку, фактори, що впливають на можливість і розміри його отримання, класифікують на внутрішні і зовнішні фактори.

Внутрішні фактори поділяються на:

1) Виробничі фактори – характеризують наявність і використання основних і оборотних активів, трудових і фінансових ресурсів:

• екстенсивні – впливають на процес одержання прибутку через кількісні зміни: обсягу основних і оборотних активів, фінансових ресурсів, часу роботи устаткування, чисельності персоналу, фонду робочого часу;

• інтенсивні – впливають на процес одержання прибутку через «якісні» зміни: підвищення фондовіддачі основних фондів, прискорення оборотності оборотних активів, зростання продуктивності праці, підвищення кваліфікації персоналу, застосування прогресивних видів сировини і матеріалів, впровадження нових технологій, підвищення ефективності використання фінансових ресурсів тощо.

2) Невиробничі фактори (постачальницько-збутова діяльність, соціальні умови праці тощо).

Також внутрішні фактори можна поділити на основні (обсяг продажу, собівартість продукції, структура продукції і витрат, ціна продукції) і неосновні фактори (цінові порушення, порушення умов праці і вимог до якості продукції, які ведуть до штрафів і економічних санкцій).

До зовнішніх факторів належать природні умови; транспортні умови; соціально-економічні умови; державне регулювання цін, тарифів, відсотків, ставок податків; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків; ціни на виробничі ресурси тощо.

Рис.12. Схема розподілу і використання прибутку підприємства

4.Сутність і методи обчислення рентабельності.

Прибуток показує абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, тому його слід доповнювати відносним показником – рентабельністю. Відносні показники мають ту перевагу, що вони не перебувають під впливом інфляції, оскільки є різновидом співвідношення прибутку та вкладеного капіталу. Економічний зміст таких показників полягає в тому, що вони характеризують прибуток, який отримується з кожної гривні засобів, що вкладаються в підприємство.

На основі абсолютних показників прибутковості визначаються ціла низка показників рентабельності:

1. Загальний рівень рентабельності підприємства:

Ця модель дає змогу оцінити вплив кожного із узагальнених факторів на зміну прибутку від операційної діяльності, встановити причини його зростання чи зменшення. Глибшої деталізації факторного аналізу можна досягнути, розкривши структуру узагальнених факторів, оцінивши вплив факторів так званого другого рівня, перелік і порядок розрахунку впливу яких визначаються методикою формування відповідних показників (узагальнених факторів) і наявною інформаційною базою.

У результаті розкриття структури узагальнених факторів за даними бухгалтерського обліку під час факторного аналізу деталізується зміна кожного узагальненого фактора, що впливає на зміну операційного прибутку (збитку), відображається у вигляді суми змін простих факторів. Як фактори формування прибутку від операційної діяльності виділяють: кількість і якість продукції, собівартість та рівень ціни одиниці продукції, структурні зміни у складі продукції тощо. Щоб виявити вплив цих факторів на величину операційного прибутку або його основної складової – валового прибутку, складають (формують) відповідну модель залежності прибутку від згаданих факторів і здійснюють факторний аналіз за допомогою одного з традиційних прийомів елімінування (способом ланцюгових підстановок, абсолютних різниць, відносних різниць чи індексним способом).

Планування прибутку – складова частина фінансового планування, її здійснюють окремо за видами діяльності підприємства, оскільки відрізняється методологія обчислення та оподатковування прибутку видів діяльності. Розробляючи фінансові плани, враховують всі фактори, що впливають на розмір прибутку, та моделюють ці зміни за квартал, півріччя. У загальному випадку виділяють три методи планування прибутку:

1. Метод прямого рахунку застосовують у разі виробництва невеликого асортименту продукції. В його основу покладено розрахунок прибутку від реалізації продукції за асортиментом. Об'єктом планування є елементи чистого прибутку та передусім прибутку від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг. Основою розрахунку прибутку є прогнозований обсяг продажу який обмежується наявними виробничими потужностями.

Планову суму прибутку розраховують на підставі відомих показників ціни та собівартості випуску товарної продукції і залишків готової продукції на початок і кінець планового періоду:

Ппл..р  Поп  Птп  Пок,

(15.19)

де П_пл.р – прибуток від реалізації продукції у плановому періоді, грн.; П_оп,П_ок – прибуток у залишках готової продукції на початок і кінець

планового періоду, грн.;

П_тп – прибуток від випуску товарної продукції в плановому періоді,

грн.

2. Економічний (аналітичний) метод застосовується у разі незначних змін в асортименті продукції та за відсутності інфляції, зростання цін і собівартості. Перевага аналітичного методу полягає у відображенні впливу різних факторів на величину прибутку. Розрахунок ведеться у такій послідовності:

1) за допомогою базової рентабельності розраховують прибуток планового року та обсяг товарної продукції планового року за базовою собівартістю:

Рб 	По	100%,	(15.20)
Стп

де Р_б – базова (очікувана) рентабельність, %; П₀ – очікувана сума прибутку за звітний період, грн.;

С_тп – собівартість товарної продукції базового року, грн.;

2. розраховують зміну (+,-) собівартості продукції в плановому році;

2. визначають вплив зміни асортименту, якості та продукції;

2. після обґрунтування ціни на готову продукцію планового року визначають вплив зростання (зниження) цін;

2. підсумовують вплив на прибуток усіх перерахованих факторів. Прибуток від виробництва порівнянної продукції в плановому році визначають з урахуванням прибутку, обчисленого на першому і наступних етапах;

2. враховують зміну прибутку в нереалізованих залишках готової продукції на початок і кінець планового періоду.

3. Метод на основі точки беззбитковості припускає визначення такого значення обсягу та вартості продажу, за яких підприємство здатне покрити всі свої витрати, не одержуючи прибутку. Ґрунтується на принципі розподілу витрат на постійні та змінні та розрахунку маржинального прибутку, а планування прибутку основане на ефекті операційного (фінансового) важеля.

Ефект операційного важеля полягає в тому, що будь-яка зміна виручки від реалізації приводить до ще істотнішої зміни прибутку:

Ов 	Пм		Др  Взм	,	(15.21)
П	П

де О_в – операційний важіль; П_м – маржинальний прибуток, грн.; П – прибуток балансовий, грн.;

Д_р – дохід, виручка від реалізації продукції, грн.; В_зм – змінні витрати, грн.

Дія цього ефекту пов'язана з пропорційним впливом постійних і змінних витрат на фінансовий результат у разі зміни обсягу виробництва і реалізації. Що вища частка постійних витрат у собівартості продукції, тим сильніший вплив операційного важеля, і навпаки, якщо зростає обсяг продажу, частка постійних витрат у собівартості знижується і вплив операційного важеля зменшується.

4.4. Розподіл і використання прибутку.

Прибуток є основним джерелом розширеного відтворення, розвитку соціальної сфери та нагромадження підприємства.

Розподіл прибутку здійснюється в два етапи :

1. На цьому етапі учасниками розподілу є держава і підприємства. Пропозиції розподілу між ними визначається податковою політикою держави. На цьому етапі підприємство сплачує прямі податки до бюджету: податок на землю і податок на прибуток підприємства.

Крім того за згодою підприємства можуть створювати за рахунок прибутку централізовані грошові фонди і резерви на рівні міністерств і відомств, які використовують на конкретні заходи програми в яких зацікавлені підприємства.

2.розподіл і використання прибутку, що залишився у розпорядженні підприємства. На цьому етапі можуть створюватись по бажанню підприємства цільові фонди :

Фонд нагромадження (накопичення)

• резервні фонди (до 5 %)

• фонди розвитку і вдосконалення виробництва

• фонди коштів, що спрямовані на соціальні потреби

Фонд споживання:

• фонди заохочення

• дивідендний фонд (виплата дивідендів).

Підприємство самостійно вирішує, яку частину чистого прибутку направити до резервного фонду, до фонду вдосконалення і розвитку виробництва та інших фондів, виходячи із конкретних задач розширення і розвитку виробництва, підвищення його ефективності та вирішення соціальних питань розвитку підприємства.

Фонд коштів, що спрямовані на розвиток і вдосконалення виробництва, використовуються на будівництво виробничих споруд і приміщень, на придбання техніки і обладнання, на формування основного стада, на приріст нормативу оборотних коштів на інші операційні витрати.

Фонд коштів, що спрямовані на соціальні потреби використовуються на покриття збитків від експлуатації житлово-комунального господарства, на утримання об’єктів культури, спорту, охорони здоров’я, дитячих дошкільних закладів і т. ін.

Розмір відрахувань до резервного фонду підприємства встановлюють з урахуванням негативного впливу погодних умов у сільському господарстві, зниження рівня економіки в окремі роки та необхідності ведення діяльності на відповідному рівні.

Принципове значення в розпорядженні чистого прибутку має досягнення оптимального співвідношення між фондами нагромадження і фондами споживання.

На сьогодні в процесі використання прибутку суб’єкт господарювання повинен балансувати інтереси підприємства щодо тезаврації прибутку – це спрямування прибутку на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної діяльності; та політики грошових дивідендних виплат.

ТЕМА 6: Фінансове забезпечення відтворення основних засобів підприємства.

1. Сутність основних засобів та їх відтворення. Знос і амортизація основних фондів.

2. Методи нарахування амортизації. Показники стану та ефективності використання основних засобів. Сутність і склад капітальних вкладень. Джерела фінансування капітальних вкладень.

1. Сутність основних засобів та їх відтворення.

2. Показники стану та ефективності використання основних засобів.

3. Знос і амортизація основних засобів.

4. Сутність і склад капітальних вкладень та джерела їх фінансування.

6.1. Сутність основних засобів та їх відтворення.

Підвищення ефективності використання основних засобів підприємств є одним з основних питань в сучасних умовах тому, що від вирішення цієї проблеми залежить фінансовий стан підприємства та конкурентоспроможність його продукції на ринку.

Основні засоби – це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності підприємства понад одного календарного року с початку введення їх в експлуатації.

Відтворення основних виробничих засобів – це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють:

1. просте відтворення – здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається заміна окремих зношених частин основних фондів або зміна старого устаткування на аналогічне, тобто тоді коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

2. Розширене відтворення – передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних фондів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування.

Процес відтворення основних виробничих засобів має характерні ознаки:

1.Основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вартість виробленої продукції;

2.У процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух вартості основних засобів;

3.Нарахування амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадженням в грошовій формі, частково перенесеної вартості основних виробничих засобів на готову продукцію;

4. Основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

У процесі господарської діяльності кругообіг основних виробничих засобів проходить три стадії:

1.Відбувається продуктивне використання основних виробничих засобів та нарахування амортизаційних відрахувань. На цій стадії в процесі експлуатації зношуються основні засоби і нараховується сума зносу.

2.Відбувається перетворення частини основних виробничих засобів, які перебували в продуктивній формі на грошові кошти через нарахування амортизації;

3.В процесі виробництва відбувається поновлення споживчої вартості частини основних виробничих засобів.

Засоби виробництва – знаряддя і предмети праці.

Залежно від цільового призначення основні фонди поділяють:

• основні виробничі фонди (с/г призначення, виробництво не с/г призначення, торгівля, будівництво, громадське харчування);

• основні невиробничі фонди (офіси, контори).

Згідно з Положенням (стандартом) бух. обліку 7 «Основні засоби», до основних засобів відносять матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх в процесі виробництва або постачання товарів і послуг, надання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соц.-культ. функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше року. Відповідно до пункту 5 П(С)БО 7 «Основні засоби» для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються за групами, об’єднаними у дві великі групи (рис. 1): основні засоби: земельні ділянки; капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом; будівлі, споруди та передавальні пристрої; машини та обладнання; транспортні засоби; інструменти, прилади, інвентар (меблі); тварини; багаторічні насадження; інші основні засоби; інші необоротні матеріальні активи: бібліотечні фонди; малоцінні необоротні матеріальні активи; тимчасові (нетитульні) споруди; природні ресурси; інвентарна тара; предмети прокату; інші необоротні матеріальні активи.

Під терміном “Основні фонди” слід розуміти матеріальні цінності, шо призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

У процесі виробництва основні фонди зношуються фізично і старіють морально. Ступінь фізичного запасу основних фондів визначається рівнем нарахування амортизації.

6.2. Показники стану та ефективності використання основних засобів.

До основних показників, що характеризують забезпеченість та ефективність використання основних фондів, належать:

Фондоозброєність – це відношення балансової вартості основних виробничих фондів до середньооблікової чисельності працівників.

Фондозабезпеченість – відношення балансової вартості основних виробничих фондів до вартості виробленої продукції.

Фондовіддача – це відношення вартості виробленої продукції до балансової вартості виробничих фондів.

Коефіцієнт зносу виробничих фондів – це відношення суми зносу основних виробничих фондів до балансової вартості основних виробничих фондів.

Коефіцієнт придатності основних виробничих фондів – відношення залишкової вартості основних фондів до балансової вартості виробничих фондів (або – коефіцієнт зносу).

Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів – відношення вартості введення основних фондів за звітний період до вартості основних фондів на кінець року.

Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів – це відношення вартості виведених основних фондів за звітний період до вартості основних фондів на початок року.

Рентабельність основних виробничих фондів – це відношення чистого прибутку до балансової вартості основних фондів на кінець звітного періоду, виражене у відсотках.

Рис. 1. Класифікація основних засобів підприємства

6.3 Знос і амортизація основних фондів

Особливо важливе значення в механізмі відтворення основних засобів має амортизація, оскільки вона, з одного боку, є елементом виробничих витрат, що включається в собівартість продукції, а з іншого – є джерелом коштів для реновації (відновлення основного засобу на якісно новій основі). Це важливий важіль управління процесом відтворення.

Амортизація – це процес поступового перенесення вартості виробничих фондів і нематеріальних активів з врахуванням витрат на їх придбання, з виготовлення або поліпшення згідно з нормами амортизаційних відрахувань, встановлених законодавством, на продукцію, що виготовляється за їх допомогою. Таким чином, амортизація є економічним зносом, який виражений в грошовій формі.

Під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань.

Амортизації підлягають витрати на :

• придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладання і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;

• самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати, які були зайняті на виготовлення таких основних фондів;

• проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;

• капітальні поліпшення землі, не пов’язані з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати на :

1. Придбання і відгодівлю продуктивної худоби

2. Вирощування багаторічних насаджень

3. Придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам.

Не підлягають амортизації і проводяться за рахунок відповідних джерел фінансування :

1. Витрати бюджетів на будівництво та утримання споруд благоустрою та жилих будинків, придбання і збереження бібліотечних і активних фондів.

2. Витрати бюджетів на утримання автомобільних доріг загального користування.

Витрати на придбання і збереження національного архівного фонду України, а також бібліотечного фонду, що формується та утримується за рахунок бюджетів та архівних фондів.

Загальні положення методики та організації податкового обліку основних засобів визначаються у Податковому кодексі України.

Податковий кодекс визначає об’єкти основних засобів, що підлягають та не підлягають амортизації (таблиця 1).

Мінімально допустимі строки амортизації основних засобів визначаються п.1 статті 145 Податкового кодексу України (таблиця 2).

Відповідно до п.1 статті 145 Податкового кодексу України нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється наказом по підприємству при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не менше ніж визначено в пункті 145.1 і призупиняється на період його виводу з експлуатації (для реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання, консервації та інших причин) на підставі документів, які свідчать про виведення таких основних засобів з експлуатації).

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати: очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності; фізичний та моральний знос, що передбачається; правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.

Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається в разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання, але він не може бути меншим, ніж визначено в пункті 145.1 Податкового кодексу України.

Амортизація об'єкта основних засобів нараховується, виходячи з нового строку корисного використання, починаючи з місяця, наступного за місяцем зміни строку корисного використання (крім виробничого методу нарахування амортизації).

Амортизація основних засобів провадиться до досягнення залишкової вартості об'єктом його ліквідаційної вартості.

Таблиця 1.

Об’єкти основних засобів, що підлягають та не підлягають амортизації відповідно до Податкового кодексу України

Пункти статті Податкового Кодексу України	Зміст*
п.1 статті 144	Амортизації підлягають:
витрати на придбання основних засобів, нематеріальних активів та довгострокових біологічних активів для використання в господарській діяльності;
витрати на самостійне виготовлення (створення) основних засобів, нематеріальних активів, вирощування довгострокових біологічних активів для використання в господарській діяльності, в тому числі витрати на оплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні (створенні) основних засобів та нематеріальних активів;
витрати на проведення ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних засобів, що перевищують 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів, що підлягають амортизації, на початок звітного року;
витрати на капітальне поліпшення землі, не пов'язане з будівництвом, а саме іригацію, осушення та інше подібне капітальне поліпшення землі;
капітальні інвестиції, отримані платником податку з бюджету, у вигляді цільового фінансування на придбання (створення) об'єкта інвестування (основного засобу, нематеріального активу) за умови визнання доходів пропорційно сумі нарахованої амортизації по такому об'єкту відповідно до положень підпункту 137.2.1 пункту 137.2 статті 137 Податкового кодексу України;
сума переоцінки вартості основних засобів, проведеної відповідно до статті 146 Податкового кодексу України;
вартість безоплатно отриманих об'єктів енергопостачання, газо- і теплозабезпечення, водопостачання, каналізаційних мереж, побудованих споживачами на вимогу спеціалізованих експлуатуючих підприємств згідно з технічними умовами на приєднання до вказаних мереж або об'єктів;
вартість основних засобів, безоплатно отриманих або виготовлених чи споруджених за рахунок коштів бюджету або кредитів, залучених Кабінетом Міністрів України чи під гарантії Кабінету Міністрів України, у разі виконання зобов'язань за гарантією Кабінетом Міністрів України;
вартість безоплатно отриманих для експлуатації підприємствами залізничного транспорту загального користування основних засобів транспортної інфраструктури, що перебували на балансі інших підприємств;
вартість основних засобів, визначена на рівні звичайної ціни, отриманих в концесію відповідно до Закону України «Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності»
п.2 статті 144	Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу витрат за звітний період витрати платника податку на:
утримання основних засобів, що знаходяться на консервації;
ліквідацію основних засобів;
придбання (виготовлення) сценічно-постановочних предметів вартістю до 5 тисяч гривень театрально-видовищними підприємствами – платниками податку;
витрати на виробництво національного фільму та придбання майнових прав інтелектуальної власності на національний фільм
п.3 статті 144	Не підлягають амортизації та проводяться за рахунок відповідних джерел фінансування:
витрати бюджетів на будівництво та утримання споруд благоустрою та житлових будинків, придбання і збереження бібліотечних і архівних фондів;
витрати бюджетів на будівництво та утримання автомобільних доріг загального користування;
Пункти статті Податкового Кодексу України	Зміст*
п.3 статті 144	витрати на придбання та збереження Національного архівного фонду України, а також бібліотечного фонду, що формується та утримується за рахунок бюджетів;
вартість гудвілу;
витрати на придбання/самостійне виготовлення та ремонт, а також на реконструкцію, модернізацію або інші поліпшення невиробничих основних засобів

*Зміст наводиться у повній відповідності Податковому кодексу України.

Таблиця 2

Мінімально допустимі строки амортизації основних засобів відповідно до Податкового кодексу України

Групи	Вид основних засобів	Мінімально допустимі строки корисного використання, років
група 1	земельні ділянки	-
група 2	капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом	15
група 3	будівлі,	20
споруди,	15
передавальні пристрої	10
група 4	машини та обладнання	5
з них: електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, пов'язані з ними комп'ютерні програми (крім програм, витрати на придбання яких визнаються роялті, та/або програм, які визнаються нематеріальним активом), інші інформаційні системи, комутатори, маршрутизатори, модулі, модеми, джерела безперебійного живлення та засоби їх підключення до телекомунікаційних мереж, телефони (в тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує 2500 гривень	2
група 5	транспортні засоби	5
група 6	інструменти, прилади, інвентар (меблі)	4
група 7	тварини	6
група 8	багаторічні насадження	10
група 9	інші основні засоби	12
група 10	бібліотечні фонди	-
група 11	малоцінні необоротні матеріальні активи	-
група 12	тимчасові (нетитульні) споруди	5
група 13	природні ресурси	-
група 14	інвентарна тара	6
група 15	предмети прокату	5
група 16	довгострокові біологічні активи	7

Методи нарахування амортизації

Амортизація основних засобів (крім інших необоротних матеріальних активів) нараховується згідно П(С)БО №7 із застосуванням таких методів:

1. Прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних засобів

2. Зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з результату відділення ліквідаційної вартості об’єкта на його первісну вартість.

3. Прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється виходячи зі строку корисного використання об’єкта, і подвоюється.

4. Кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується. та кумулятивного коефіцієнту. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об’єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання.

5. Виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації розраховується діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) із використанням об’єкта основних засобів.

Амортизація основних засобів нараховується із застосуванням методів: прямолінійного; зменшення залишкової вартості; прискореного зменшення залишкової вартості; кумулятивного; виробничого (таблиця 1, див.1.3). Дані методи застосовуються відповідно до положень П(С)БО 7 «Основні засоби».

Метод прискореного зменшення залишкової вартості застосовується лише при нарахуванні амортизації до об'єктів основних засобів, що входять до груп 4 (машини та обладнання) та 5 (транспортні засоби).

Амортизація об'єктів груп 9, 12, 14, 15, визначених у пункті 145.1 Податкового кодексу України, нараховується за методами, що наведені в підпунктах 1 і 5 підпункту 145.1.5 цієї статті. Амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може нараховуватися за рішенням платника податків у першому місяці використання об'єкта в розмірі 50 відсотків його вартості, яка амортизується, та решта 50 відсотків вартості, яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу) внаслідок невідповідності критеріям визнання активом або в першому місяці використання об'єкта в розмірі 100 відсотків його вартості.

На основні засоби груп 1 та 13 амортизація не нараховується.

Суми амортизаційних відрахувань не підлягають вилученню до бюджету, а також не можуть бути базою для нарахування будь-яких податків та зборів.

Нарахування амортизації в цілях оподаткування здійснюється підприємством за методом, визначеним наказом про облікову політику з метою складання фінансової звітності, та може переглядатися в разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання.

Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації.

Визначення вартості об'єктів амортизації здійснюється згідно зі статтею 146 Податкового кодексу України.

Облік вартості, яка амортизується, ведеться за кожним об'єктом, що входить до складу окремої групи основних засобів, у тому числі вартість ремонту та поліпшення об'єктів основних засобів, отриманих безоплатно або наданих в оперативний лізинг (оренду) або отриманих в концесію чи створених (збудованих) концесіонером відповідно до Закону України «Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності», як окремий об'єкт амортизації.

Амортизація об'єкта основних засобів нараховується протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, установленого платником податку, але не менше мінімально допустимого строку, встановленого пунктом 145.1 Кодексу, помісячно, починаючи з місяця, що наступає за місяцем введення об'єкта основних засобів в експлуатацію і зупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання, консервації та інших видів поліпшення та консервації.

Амортизаційні відрахування розрахункового кварталу за кожним об'єктом основних засобів визначаються як сума амортизаційних відрахувань за три місяці розрахункового кварталу, обчислених із застосуванням обраного платником податку методу нарахування амортизації відповідно до кожної групи основних засобів.

Придбані (самостійно виготовлені) основні засоби зараховуються на баланс платника податку за первісною вартістю.

Первісна вартість об'єкта основних засобів складається з таких витрат: суми, що сплачуються постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків); реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються у зв'язку з придбанням/отриманням прав на об'єкт основних засобів; суми ввізного мита; суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо вони не відшкодовуються платнику); витрати на страхування ризиків доставки основних засобів; витрати на транспортування, установлення, монтаж, налагодження основних засобів; фінансові витрати, включення яких до собівартості кваліфікаційних активів передбачено положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку; інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних засобів до стану, в якому вони придатні для використання із запланованою метою.

У разі здійснення витрат на самостійне виготовлення основних засобів платником податку для власних виробничих потреб вартість об'єкта основних засобів, яка амортизується, збільшується на суму всіх виробничих витрат, здійснених платником податку, що пов'язані з їх виготовленням та введенням в експлуатацію, а також витрат на виготовлення таких основних засобів, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі якщо платник податку зареєстрований платником податку на додану вартість, незалежно від джерел фінансування.

Первісна вартість об'єктів основних засобів, зобов'язання по розрахунках за якими визначені загальною сумою за кілька об'єктів, обчислюється розподілом цієї суми пропорційно звичайній ціні окремого об'єкта основних засобів.

Первісною вартістю основних засобів, що включені до статутного капіталу підприємства, визнається їх вартість, погоджена засновниками (учасниками) підприємства, але не вище звичайної ціни.

Первісна вартість об'єкта основних засобів, отриманого в обмін на подібний об'єкт, дорівнює вартості переданого об'єкта основних засобів, яка амортизується, за вирахуванням сум накопиченої амортизації, але не вище звичайної ціни об'єкта основних засобів, отриманого в обмін.

Первісна вартість об'єкта основних засобів, отриманого в обмін (або частковий обмін) на неподібний об'єкт, дорівнює вартості переданого об'єкта основних засобів, яка амортизується, за вирахуванням сум накопиченої амортизації, збільшеній/зменшеній на суму коштів чи їх еквівалента, що була передана/отримана під час обміну, але не вище звичайної ціни об'єкта основних засобів, отриманого в обмін.

Первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов'язаних із ремонтом та поліпшенням об'єктів основних засобів (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція), що приводить до зростання майбутніх економічних вигод, первісно очікуваних від використання об'єктів у сумі, що перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів, що підлягають амортизації, на початок звітного податкового року з віднесенням суми поліпшення на об'єкт основного засобу, щодо якого здійснюється ремонт та поліпшення.

Сума витрат, що пов'язана з ремонтом та поліпшенням об'єктів основних засобів, у тому числі орендованих або отриманих у концесію чи створених (збудованих) концесіонером у розмірі, що не перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного року, відноситься платником податку до складу витрат.

Сума перевищення доходів від продажу або іншого відчуження над балансовою вартістю окремих об'єктів основних засобів та нематеріальних активів включається до доходів платника податку, а сума перевищення балансової вартості над доходами від такого продажу або іншого відчуження включається до витрат платника податку.

Сума перевищення доходів від продажу або іншого відчуження над первісною вартістю придбання невиробничих основних засобів та витрат на ремонт, що здійснюються для підтримання об'єкта в робочому стані, включається до доходів платника податку, а сума перевищення первісної вартості над доходами від такого продажу або іншого відчуження включається до витрат платника податку.

Сума перевищення доходів від продажу або іншого відчуження безоплатно отриманих основних засобів або нематеріальних активів над вартістю таких основних засобів або нематеріальних активів, що була включена до складу доходів у зв'язку з отриманням, включається до доходів платника податку, а сума перевищення вартості, що була включена до складу доходів у зв'язку з безоплатним отриманням над доходами від такого продажу або іншого відчуження включається до витрат платника податку.

Дохід від продажу або іншого відчуження об'єкта основних засобів та нематеріальних активів для цілей застосування цієї статті визначається згідно з договором про продаж або інше відчуження об'єкта основних засобів та нематеріальних активів, але не нижче звичайної ціни такого об'єкта (активу).

Нарахування амортизації окремого об'єкта припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем виведення з експлуатації такого об'єкта основних засобів або передачі його до складу невиробничих необоротних матеріальних активів за рішенням платника податку або суду.

У цьому ж порядку відбувається виведення основних засобів з експлуатації внаслідок їх відчуження за рішенням суду.

У разі зворотного введення такого об'єкта в експлуатацію або передачі до складу виробничих основних засобів, для цілей амортизації приймається вартість, яка амортизується на момент його виведення з експлуатації (складу виробничих засобів) та збільшується на суму витрат, пов'язаних з ремонтом, модернізацією, модифікацією, добудовою, дообладнанням, реконструкцією тощо. При цьому нарахування амортизації за таким об'єктом розпочинається у місяці, наступному за місяцем зворотного введення об'єкта в експлуатацію або передачі до складу виробничих засобів.

У разі ліквідації основних засобів за рішенням платника податку або в разі якщо з незалежних від платника податку обставин основні засоби (їх частина) зруйновані, викрадені чи підлягають ліквідації, або платник податку змушений відмовитися від використання таких основних засобів внаслідок загрози чи неминучості їх заміни, руйнування або ліквідації, платник податку у звітному періоді, в якому виникають такі обставини, збільшує витрати на суму вартості, яка амортизується, за вирахуванням сум накопиченої амортизації окремого об'єкта основних засобів.

Варто звернути увагу що до 01.01.2011 р існував ще податковий метод (згідно з Законом України «Про податок на прибуток») суть якого полягає в тому що основні засоби поділені на групи, для кожної з яких визначена норма амортизації у відсотках. Цей метод використовувався для визначення амортизаційних витрат при обчислені податку на прибуток.

Підприємство повинно застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством. В даному випадку норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал)

На рік Було

Гр. 1 – 2% 8% 1) 1,25 – 5%

Гр. 2 – 10% 40% 2) 6,25 – 25%

Гр. 3 – 6% 24% 3) 3,75 – 15%

Гр. – 15% 60%

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних засобів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування. Нарахування амортизації проводиться щомісячно.

Балансова вартість груп основних засобів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

Ба= Бз + Па + Ва – Аа

де, Ба- балансова вартість основних засобів на початок звітного періду;

Бз - балансова вартість основних засобів на початок періоду, що передував звітного; Па – сума витрат, понесених на придбання ОЗ, здійснення капітальних ремонтів,реконструкція, та інші поліпшення ОЗ протягом періоду, що передував звітному; Ва – вартість виведеної з експлуатації відповідної групи ОЗ протягом періоду, що передував звітному; Аа- сума амортизаційних відрахувань у періоді, що передував звітному.

Відповідно до чинного законодавства суб’єктом підприємницької діяльності пропонується як базу для нарахування амортизації застосовувати залишкову вартість основних виробничих засобів, скориговану на суму капітального ремонту понад суми віднесені на витрати виробництва з поправкою на індекс інфляції.

Платник податку може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищує норми амортизації встановлені законодавством.

Зазначене рішення:

• приймається платником податку до початку звітного податкового року та не може бути змінене протягом такого року;

• доводиться до відома податкового органу разом із поданням декларації за перший квартал такого звітного податкового року.

Відповідно до податкового законодавства, підприємства всіх форм власності мають право застосовувати щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації (Кі), який визначається за формулою:

Коефіцієнт індексації (Кі) = (Індекс інфляції року – 10) / 100

Якщо значення (Кі) не перевищує одиниці (10%), індексація не проводиться.

Амортизація окремого об’єкта ОЗ групи 1 проводиться до досягнення балансовою вартістю 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тоді залишкову вартість відносять до валових витрат, а вартість об’єкта вважається нульовою.

Амортизація ОЗ гру 2-4 проводиться до досягнення балансовою вартістю нульового значення.

6.4. Сутність і склад капітальних вкладень

Капітальні вкладення –це витрати на створення нових реконструкцій і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте так і розширене відтворення основних засобів. Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних витрат, тобто розрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення.

Бюджет капітальних витрат включає такі дані :

1. Первісну вартість усіх основних засобів на початок планового періоду.

2. Наявність не використаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду.

3. Сума амортизаційних відрахувань, яка буде нарахована протягом планового періоду.

4. Орієнтований підрахунок вартості устаткування, який підлягає заміні або продажу протягом планового періоду.

5. Визначається орієнтована сума амортизаційних відрахувань на придбання основних засобів протягом планового періоду.

6. Визначається вартість основних засобів та сума амортизаційних відрахувань, яка буде на підприємстві на кінець планового періоду.

Вихідними передумовами розробки бюджету капітальних вкладень є :

1. Календарний план реалізації інвестиційного проекту

2. Бюджетні заявки на виконання окремих видів робіт і придбання матеріалів, механізмів, устаткування, розроблених виконавцями окремих функціональних блоків проекту

3. Загальна стратегія фінансування інвестиційного проекту

4. Попередній графік потоку інвестиційних витрат, складений на етапі розробки бізнес-плану проекту

5. Фінансовий стан інвесторів проекту.

Бюджет капітальних вкладень включає слідкуючі розділи :

1. Капітальні вкладення

2. Фінансування або надходження витрат.

Капітальні вкладення включають: розширення,реконструкцію, технічне переозброєння.

Джерела і порядок фінансування капітальних вкладень

Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема :від оподаткування доходів підприємства; темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Тоді основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз :

• По-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень;

• По-друге, можливого обсягу залучення додаткових коштів, пов’язаного із подорожчанням капітальних витрат.

Джерела фінансування капітальних вкладень:

1) Власні фінансові ресурси:

- кошти засновників підприємства;

- прибуток підприємства;

- амортизаційні відрахування;

- кошти від продажу власного майна;

- кошти від здавання власного майна підприємства в оренду, заставу;

- використання внутрішніх ресурсів у будівництві.

2) Централізовані фінансові ресурси:

- кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

- кошти державних бюджетних фондів;

- кошти благодійних фондів.

3) Залучені та позичені фінансові ресурси:

- довгострокові кредит комерційних банків;

- кошти від емісії та реалізації цінних паперів;

- іноземні інвестиції.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування капітальних вкладень можуть бути :

Власні фінансові ресурси; Позичені фінансові ресурси; Кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів; Кошти державного бюджету та місцевих бюджетів; Кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства, амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді засобів, резервів у процесі господарської діяльності.

Сума амортизаційних відрахувань, що спрямовується на капітальні вкладення, залежить від балансової вартості основних засобів, норм амортизаційних відрахувань, структури основних виробничих засобів. Сума прибутку, що використовується на капітальні вкладення, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Коли капітальне будівництво здійснюється господарським способом, у підприємства утворюються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються в процесі будівництва.

Мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві є джерелом фінансування капітальних вкладень тоді, коли в процесі будівництва скорочується потреба в оборотних коштах на плановий період.

Сума мобілізації (іммобілізації ) внутрішніх ресурсів (М) визначається за формулою :

М = (О – П ) – (К1 – К2)

де О – очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового періоду;

П – планова потреба в оборотних коштах на кінець планового періоду;

К1 – наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду;

К2 – перехідна кредиторська заборгованість на кінець планового періоду.

Якщо результат буде зі знаком «+», – це свідчить про мобілізацію внутрішніх ресурсів. Знак «–», – це іммобілізація оборотних коштів. У такому разі необхідне залучення оборотних коштів.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт.

За підрядного способу будівництво об’єктів здійснюється відповідними підрядними організаціями.

Підрядна організація добирає потрібне устаткування, замовляє його, монтує, виконує будівельні роботи і здає об’єкт. Замовник надає проектну документацію, купує і доставляє на будову устаткування, конструкції та деталі.

Відповідальність за об’єкт будівництва покладається на генерального підрядчика, який виконує основні будівельні роботи.

Підприємство-замовник і підрядчик укладають договір на будівництво із зазначенням: форми розрахунків; договірної вартості будівництва; об’єктів будівництва із вказівкою на наявність проекту й кошторису для кожного об’єкта; джерел фінансування будівництва та інших необхідних даних.

Фінансування будівництва й розрахунки згідно з договором можуть мати форму авансованих платежів за виконані елементи робіт або здійснюватися після завершення робіт на об’єкті будівництва.

Господарський спосіб будівництва застосовується за будівництва невеликих об’єктів, реконструкції та розширення діючих підприємств. Господарський спосіб відрізняється від підрядного тим, що підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні роботи, тобто об’єднує функції і замовника, і підрядчика. Після завершення будівництва підприємство визначає інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента в складі об’єкта будівництва.

ТЕМА 7. ОБОРОТНІ КОШТИ ТА ЇХ ОРГАНІЗАЦІЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Сутність і основи організації оборотних коштів; Визначення потреби в оборотних коштах та сутність їх нормування; Джерела формування оборотних коштів; Визначення наявності ефективності оборотних коштів.

1. Сутність, склад та класифікація оборотних засобів.

2. Нормування оборотних коштів підприємства.

3. Показники стану і ефективності використання оборотних коштів.

4. Характеристика використання оборотних коштів підприємства на основі показників їх обігу.

7.1. Сутність, склад та класифікація оборотних засобів

Оборотні засоби споживаються в одному виробничому циклі, і їхня вартість ціл­ком переноситься на вартість виготовленої продукції. При цьому одна їхня частина в речовій формі входить у створений продукт і набирає товарної форми, в якій її буде використано споживачем. Інша частина також повністю споживається в процесі виробниц­тва, але, втрачаючи свою споживну вартість, у речовій формі в продукт праці не входить (наприклад паливо).

В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності оборотних коштів. Дехто з економістів спрощено трак­тує їх як «предмети праці», «матеріальні активи», «гроші, що пе­ребувають в обігу». Найчастіше можна натрапити на два визна­чення оборотних коштів:

оборотні кошти — це грошові ресурси, що їх вкладено в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безпе­рервного виробництва та реалізації виготовленої продукції;

оборотні кошти — це активи, які протягом одного вироб­ничого циклу або одного календарного року можуть бути пере­творені на гроші.

Оборотний капітал проходить три стадії кругообігу: грошову, ви­робничу й товарну.

У виробничій сфері оборотний капітал (оборотні кошти) авансуються в оборотні виробничі фонди і фонди обігу:

ОБОРОТНІ ЗАСОБИ

Оборотні виробничі фонди (сфера виробництва)

Фонди обігу

(сфера обігу)

Оборотні кошти у виробничих запасах

Оборотні кошти у виробництві

Готова продукція

Кошти і кошти у розрахунках

- сировина, основні матеріали, куповані напівфабрикати. Допоміжні матеріали;

- тара, паливо, запасні частини;

- незавершене виробництво;

- напівфабрикати власного виробництва;

- витрати майбутніх періодів.

На складі

Відван-тажена

- кошти на рахунках у банках і в касі підприємства;

- кошти в розрахунках. Дебіторська заборгованість.

Ненормовані оборотні кошти

Нормовані оборотні кошти

Рис. 1. Склад і розміщення оборотних коштів.

Оборотний капітал (оборотні кошти) — це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забез­печення безперервності процесу виробництва, реалізації продук­ції та отримання прибутку.

Склад оборотних коштів — це сукупність окремих елемен­тів оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних коштів — це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів.

Стан і використання оборотного капіталу окремого підприємства залежать від стану економіки держави в цілому. Своєю чергою, стан економіки держави зале­жить від стану кожного окремого підприємства й ефективності використання ним оборотного капіталу.

Організація оборотних коштів справляє неабиякий вплив на результативність і ефективність роботи підприємства, його фінансову стійкість.

Оборотні кошти підприємств класифікують за трьома ознаками:

1. Залежно від участі їх у кругообігу коштів (поділяються на оборотні кошти, вансовані в оборотні виробничі фонди, та обо­ротні кошти, авансовані у фонди обігу);

2. За методами планування, принципами організації та регу­лювання (на нормовані та ненормовані);

Необхідність розподілу оборотних коштів на нормовані й ненормовані випливає з економічної доцільності досягнення найліп­ших результатів за найменших витрат. Установлення нормативів за окремими статтями оборотних коштів уможливлює забезпе­чення безперервної діяльності підприємства за умови оптималь­них виробничих запасів, розмірів незавершеного виробництва, залишків готової продукції.

До нормованих оборотних коштів належать оборотні кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві та витратах майбутніх періодів, у залишках готової продукції на складах під­приємств.

Ненормовані оборотні фонди включають фонди обігу за винят­ком готової продукції на складі.

3. За джерелами формування (власні та прирівняні до них, залучені, інші).

Класифікація оборотних коштів має важливе значення, оскіль­ки дає можливість підприємству визначити оптимальний склад і структуру, потребу та джерела формування оборотних коштів. Від цього значною мірою залежить фінансовий стан підприємства.

Система організації оборотних коштів передбачає:

по-перше, надання підприємствам самостійності щодо роз­поряджання та керування оборотними коштами, тобто оператив­ної самостійності у використанні оборотних коштів;

по-друге, визначення планової потреби в оборотних коштах за окремими елементами й підрозділами та їхнього розміщення, тобто розрахунок оптимальної кількості оборотних коштів, яка б забезпечила безперервність процесу виробництва, виконання пла­нових завдань за ритмічної роботи (розроблення норм тривалої дії та щорічних нормативів);

по-третє, коригування розрахункових і чинних нормативів з огляду на ті вимоги господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали; постачальників і споживачів; форм застосовуваних розрахунків;

по-четверте, оптимізацію структури джерел формування оборотних коштів, що означає формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, що за­безпечують нормальний фінансовий стан підприємства;

по-п'яте, контроль за раціональним розміщенням і викори­станням оборотних коштів, тобто постійний аналіз ефективності кругообігу коштів, що використовуються, для прискорення їх­нього обороту.

7.2. Нормування оборотних коштів підприємства

Визначення потреби в оборотних коштах є одним з об'єктів фінансового планування і відображення в обліку та звітності. Розмір оборотного капіталу, який утворює складову поточних ак­тивів, має відповідати потребам і можливостям підприємства зі створення й реалізації продукції.

Планування оборотних коштів здійснюється відповідно до кошторисів витрат на виробництво і невиробничі потреби та біз­нес-плану, який охоплює й пов'язує виробничі й фінансові показ­ники, створюючи цим умови для успішної комерційної діяльності та розвитку підприємництва.

Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування. Нормування оборотних коштів передбачає врахування багатьох факторів, які впливають на господарську ді­яльність підприємств. На підприємствах виробничої сфери до них належать:

- умови постачання підприємств товарно-матеріальними цін­ностями: кількість постачальників, строки поставки, розмір тран­зитних партій, кількість найменувань матеріальних цінностей, форми розрахунків за матеріальні цінності;

- організація процесу виробництва: тривалість виробничого циклу, характер розподілу витрат протягом виробничого циклу, номенклатура випущеної продукції;

- умови реалізації продукції: кількість споживачів готової продукції, їх місцезнаходження, призначення продукції, умови її транспортування, форми розрахунків за відвантажену продукцію.

Якщо склад, структура і наявність оборотних коштів відпові­датимуть запланованому обсягу виробництва й реалізації, то під­приємство отримуватиме прибуток з мінімальними витратами.

У разі заниження розміру оборотних коштів можливі перебої в постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу вироб­ництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і забор­гованості, інші негативні явища в господарській діяльності.

Надлишок оборотних коштів призводить до нагромаджування надмірних запасів сировини, матеріалів, послаблення режиму еко­номії, створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.

Значення нормування оборотних коштів полягає в такому.

По-перше, правильне визначення нормативу оборотних кош­тів забезпечує безперервність і безперебійність процесу ви­робництва.

По-друге, нормування оборотних коштів дає змогу ефективно використовувати оборотні кошти на кожному підприємстві.

По-третє, від правильно встановленого нормативу оборотних коштів залежить виконання плану виробництва, реалізації продук­ції, прибутку та рівня рентабельності.

По-четверте, обґрунтовані нормативи оборотних коштів спри­яють зміцненню режиму економії, мінімізації ризику підприєм­ницької діяльності.

Визначення планової потреби в оборотних коштах передбачає розроблення норм відносно тривалої дії і нормативів на конкрет­ний період — рік (як звичайно), півріччя, квартал.

Це досягається проведенням таких робіт:

1. Визначення норм запасів за статтями нормованих оборотних
коштів. Норма оборотних коштів — це відносний показник, який обчислюється у днях, відсотках чи гривнях. Норми у днях щодо виробничих запасів розраховуються за окремими видами матері­альних цінностей.

2. Норма одноденного витрачання коштів визначається з кош­торису витрат на виробництво. Визначаючи одноденні витрати для обчислення обсягів неза­вершеного виробництва, виходять із суми витрат на виробництво валової чи товарної продукції. Щодо готової продукції для роз­рахунку беруть її виробничу собівартість.

3. Норматив оборотних коштів за кожною статтею в грошовому виразі встановлюється множенням одноденних витрат у грошово­му виразі на відповідну норму запасу в днях.

4. Сукупний норматив, або загальна потреба в оборотних кош­тах, на підприємстві обчислюється підсумовуванням нормативів за окремими статтями.

Кінцевий етап нормування — визначення норм та нормати­вів за окремими статтями оборотних коштів для підрозділів під­приємств, де використовуються матеріальні цінності та виготов­ляється продукція.

Найбільш трудомістким і складним є розроблення норм запа­су. Норми запасу в днях застосовуються протягом кількох років, якщо суттєво не змінюються умови виробництва, постачання та збуту, розрахунків.

Підприємствам надано право самостійно розраховувати нор­мативи оборотних коштів. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 19 квітня 1993 року № 279 «Про нормативи запасів товарно-матеріальних цінностей державних підприємств і організацій та джерела їх по­криття» Міністерством економіки разом з Міністерством фінан­сів ухвалено «Типовий порядок визначення норм запасів товар­но-матеріальних цінностей».

Для всебічного й комплексного аналізу фінансово-еко­номічного стану підприємств, упорядкування та оптимального використання виробничих запасів наказом Мінпромполітики України від 16.12.97 р. № 332 передбачене використання ухвале­них тим самим наказом Методичних матеріалів «Про порядок ви­значення нормативу власних обігових коштів» для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

На практиці використовується два методи визначення потреби в оборотних коштах: прямий і економічний.

Метод прямого розрахунку передбачає розроблення обґрунтованих норм і нормативів на кожному підприємстві з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання, ви­робництва та реалізації продукції.

Цей метод дає змогу зробити розрахунки індивідуальних і су­купного нормативів. До індивідуальних належать нормативи оборотних коштів: у виробничих запасах (сировина, основні й допоміжні матеріали, куповані напівфабрикати, паливо, тара, за­пасні частини, малоцінні та швидкозношувані предмети); у неза­вершеному виробництві і напівфабрикатах власного виробницт­ва; у витратах майбутніх періодів; у готовій продукції.

Виробничі запаси створюються на підприємстві для забезпе­чення безперервного процесу виробництва й реалізації продукції. У складі виробничих запасів найбільшу питому вагу мають сиро­вина, матеріали й куповані напівфабрикати.

Норматив оборотних коштів щодо цих запасів рекомендується визначати за формулою:

Н = О_вN,

де Н — норматив оборотних коштів для сировини, матеріалів і купівельних напівфабрикатів;

О_в — одноденні витрати сировини, матеріалів, напівфабрика­тів;

N— норма оборотних коштів, днів.

Установлення потреби в оборотних коштах прямим методом передбачає виконання розрахунків для кожного елемен­та оборотних коштів. Вони здійснюються на тривалий період і не передбачають раптових змін асортименту продукції, технології виробництва, умов постачання та збуту. Через це обчислений ме­тодом прямого розрахунку норматив потребує щорічного коригу­вання з урахуванням змін виробничої програми і швидкості обо­роту оборотних коштів.

Для корекції використовується економічний метод розрахунку.

Особливість визначення потреби в оборотних коштах еконо­мічним методом полягає в тім, що норматив на поточний рік ді­лять на дві частини. До першої частини відносять нормативи оборотних коштів за статтями, розмір яких прямо залежить від обсягу витрат на виробництво: сировина, основні матеріали, ку­повані напівфабрикати, допоміжні матеріали, тара, незавершене виробництво та готова продукція (виробничий норматив). До другої частини включають ті статті нормованих оборотних кош­тів, розмір яких прямо не залежить від зміни витрат на виробниц­тво: запасні частини для ремонтів устаткування, малоцінні і швидкозношувані предмети, витрати майбутніх періодів (неви­робничий норматив).

Для визначення нормативу оборотних коштів на плановий рік виробничий норматив збільшується відповідно до темпів зрос­тання виробничої програми в плановому періоді.

Невиробничий норматив оборотних коштів збільшується на 50 % від зростання виробничої програми.

Отримана загальна сума нормативу зменшується на суму кош­тів, що вивільняються в результаті планового (прогнозованого) прискорення оборотності оборотних коштів.

На відміну від методу прямого розрахунку, який є досить тру­домістким, економічний метод не потребує виконання складних розрахунків.

Метод прямого розрахунку застосовується на нових підприєм­ствах, а також тоді, коли треба проаналізувати стан оборотних коштів для виявлення або непотрібних, надлишкових, неліквід­них виробничих запасів, або резервів скорочення тривалості ви­робничого циклу, або причин нагромадження готової продукції на складах. Економічний метод розрахунку нормативу оборотних коштів застосовується на діючих підприємствах. Економічний метод доцільно також використовувати на рівні галузевих мініс­терств, відомств, виробничих об'єднань у процесі перспективно­го планування чи прогнозування.

7.3. Показники стану і ефективності використання оборотних коштів.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 (П(С)БО 2) «Баланс» власні оборотні кошти підприємства ста­новлять різницю між підсумковою сумою розділу І пасиву балан­су Ф1 «Власний капітал» з додаванням суми «Довгострокові кре­дити банків» та підсумком розділу І активу балансу.

Отже, із суми рядка 380 розділу І пасиву балансу «Власний капі­тал» та суми рядка 440 «Довгострокові кредити банків» вираховується сума показників розділу І активу «Необоротні активи» (рядок 080).

Порівняння наявності власних оборотних коштів з поточною потребою в них дає змогу визначити брак або надлишок власних оборотних коштів. Поточна потреба в оборотних коштах дорів­нює різниці суми всіх поточних активів (підсумок розділу 11 ак­тиву балансу, рядок 260) мінус короткострокові зобов'язання (підсумок розділу IV пасиву балансу, рядок 620).

Неможливість покрити поточну потребу в оборотних коштах власними засобами означає нестачу або й цілковитий брак влас­них оборотних коштів.

Це може статися з вини самого підприємства, інших підприємств, у результаті зміни умов господарювання, не взятих до уваги своє­часно (як, наприклад, несвоєчасне фінансування приросту по­треби у власних оборотних коштах), через стихійне лихо та з інших причин, зокрема: незадовільної роботи маркетингової служби; невиконання планів прибутку; слабкої відповідальності підприємств за формування і збереження власних оборотних коштів та їх нецільове використання; наявності значної дебі­торської заборгованості покупців.

Причиною цілковитого браку власних оборотних коштів може бути значне підвищення цін у результаті інфляційних процесів.

Надлишок власних оборотних коштів створюється в разі пере­вищення власних оборотних коштів понад їхню потребу. Він може виникати внаслідок перевиконання плану прибутку, неповного внес­ку платежів до бюджету; безоплатного надходження (отримання) то­варно-матеріальних цінностей від інших організацій; неповного ви­користання прибутку на цілі, передбачені фінансовим планом.

Цей надлишок може бути виправданим у разі перевиконання плану випуску продукції, причому тільки тоді, коли темпи зрос­тання нормативних запасів не випереджають темпів зростання обсягу виробництва.

Ефективність використання оборотних засобів визначається головним чином показниками їх оборотності, точніше – швидкістю обороту – це рух оборотних активів в процесі виробництва і реалізації продукції,тобто тривалість одного повного кругообігу засобів від придбання виробничих запасів і виплати заробітної плати до реалізації готової продукції і надходження грошей на розрахунковий рахунок підприємства.

Ефективність використання оборотних активів вимірюється за допомогою системи показників,найважливішими з яких є швидкість обертання:

О = Зсер*Д/Р

О - термін обертання оборотних засобів, днів; Зсер – Середні запаси нормованих оборотних засобів,грн.; Д – тривалість періоду, за який обчислюється обертання, днів; Р – обсяг реалізованої продукції,грн.

Коефіцієнт обертання (Ко) – характеризує ефективність використання оборотних активів (кількість оборотів оборотних засобів за звітний період):

Ко = Р\Зсер

Коефіцієнт завантаження – характеризує величину оборотних активів на 1 грн реалізованої продукції:

Кз = Зсер/Р

Коефіцієнт ефективності ,характеризує скільки прибутку припадає на 1 грн. оборотних запасів:

Ке= П/З сер

7.4. Джерела формування оборотних коштів

З'ясування джерел формування оборотних коштів є важливою ділянкою фінансової роботи на підприємстві.

Недостатність таких джерел призводить до недостатнього фі­нансування господарської діяльності та до фінансових усклад­нень. Натомість надлишок оборотних коштів на підприємстві спричинює створення наднормативних запасів товарно-матері­альних цінностей, відволікання оборотних коштів з господарсь­кого обороту, зниження відповідальності за цільове й раціональ­не використання як власних, так і позичених (залучених) коштів.

Власні джерела формування оборотних коштів. Власний оборотний капітал багато важить в організації кругообігу грошових коштів, забезпечує майнову й оперативну самостійність, фінансову стійкість підприємства.

Підприємства, що вводяться в дію, залежно від їхніх організацій­но-правових форм створюють власні оборотні кошти за рахунок па­йових внесків членів-засновників, внесків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходжень від емісії цінних паперів. Ці кошти включаються в статутний фонд новоствореного підприємства.

На діючих підприємствах власними джерелами фінансування оборотних коштів є чистий прибуток підприємства, надходження від емісії цінних паперів, а також сталі зобов'язання.

Обсяг коштів, що спрямовуються на поповнення власних обо­ротних коштів, залежить від очікуваних розмірів приросту нор­мативу оборотних коштів, загального обсягу прибутку, можливо­го обсягу залучення позичкових коштів та інших факторів.

До коштів, які можна прирівняти до власних, належать сталі зобов'язання. Це кошти цільового призначення, які в результаті певної системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обороті підприємств, однак йому не належать. До їх використання за призначенням вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних коштів підприємства.

Сталі зобов'язання — це мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань на обов'язкове держав­не пенсійне страхування, на соціальне страхування, резерв май­бутніх платежів, авансування покупців (замовників). Нині в бухгалтерському балансі не виокремлюються сталі зобов'язання, як це було раніше. Але з цього не слід робити висновку, що сталі зо­бов'язання взагалі зникли. Річ у тім, що нова методика визначення власних оборотних коштів підприємства не розмежовує сталих і короткотермінових зобов'язань. Відображаються вони в І розділі пасиву балансу.

З метою повнішого залучення фінансових ресурсів і якісного керування ними підприємства мають змогу планувати сталі зо­бов'язання, тобто це джерело, по суті, є планованою кредиторсь­кою заборгованістю. Залежно від виду сталих зобов'язань мо­жуть застосовуватись різні методики їхнього розрахунку.

На покриття приросту нормативу оборотних коштів слід пла­нувати не всю суму сталих зобов'язань, а тільки приріст її в пла­новому році, оскільки базову суму вже враховано в попередні роки.

Використання банківських кредитів для формування оборотних коштів. Розмір оборотних коштів підприємства не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щороку уточнюється у зв'язку зі зміною обся­гу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Крім того, на підприємствах може траплятись несвоєчасне над­ходження коштів за відвантажену продукцію, нагромадження на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасне і неповне виконання договірних зобов'язань постачальниками, що викли­кає потребу в додаткових коштах.

Задовольнити цю потребу власними засобами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти тільки за рахунок власних джерел нині економічно недоцільно, бо це знижує мож­ливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збіль­шує ризик виникнення фінансової нестабільності.

Як водиться, підприємство залучає фінансові ресурси у вигля­ді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комер­ційного кредиту, кредиторської заборгованості.

Призначення банківських кредитів полягає у фінансуванні ви­трат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, з виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями.

Кредити банку дають змогу органічно пов'язати всі джерела оборотних коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.

Інші джерела формування оборотних коштів. До залучених належать кошти інших кредиторів, що вони надаються підприємствам у позичку під певний відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов'язання.

Вексель — це найпростіша й найпоширеніша форма кредитних грошей. Його виписує боржник і передає кредиторові. Сам факт ви­дачі векселя означає перетворення (перехід) товару в гроші. Через вексель реалізується незадоволений попит на гроші як засіб плате­жу. Коли таких грошей недостатньо, їх замінює вексель.

Досить поширеною формою залучення коштів інших суб'єктів господарювання є комерційний кредит. Він використовується під­приємствами за браком фінансових ресурсів у покупця (спожива­ча) і за неможливості розрахуватися з постачальником. У цьому разі виникає потреба відкладання платежів. Якщо постачальник погоджується на це, то від споживача замість грошей за поставле­ну продукцію він одержує вексель чи інше боргове зобов'язання.

Використання комерційного кредиту набуло певного розвитку в період становлення ринкової економіки, створення підприємств з різноманітними формами власності та надання значної самостій­ності підприємствам. У цілому його використання позитивно впли­ває на економіку підприємства і народного господарства, оскільки спрощує реалізацію товарів, прискорює обіг оборотних коштів і зменшує потребу в кредитних і грошових ресурсах.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових залу­чених джерел формування оборотних коштів. її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгова­ності постачальникам свідчить про участь у господарському обо­роті підприємства коштів інших суб'єктів господарювання.

Інакше кажучи, кредиторська заборгованість — це короткостро­кові зобов'язання підприємств, які виникають: за розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими по-ставками-розрахунками взаємних вимог; за векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостро­ковими кредитами.

Кредиторська заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, за­боргованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав, за невідфактурованими поставка­ми. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторсь­ка заборгованість, що утворюється внаслідок порушення покуп­цями порядку і термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, використовуючи в обороті неоплачені товарно-мате­ріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник змушений звертатися до позапланового пере­розподілу наявних коштів, до пошуків додаткових джерел фор­мування його поточних фінансових ресурсів.

У разі кредиторської заборгованості постачальникам залучен­ня коштів відбувається у товарній формі, на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають в гро­шовій формі. Розмір і тривалість простроченої кредиторської за­боргованості залежать від конкретних умов організації та вико­ристання оборотних коштів, особливо від розміру та тривалості простроченої дебіторської заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

Від джерел формування оборотних коштів значною мірою за­лежить швидкість їхнього обороту й ефективність їх використан­ня. Раціональне формування джерел оборотних коштів (власних і залучених) справляє чималий позитивний вплив на процес вироб­ництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети з мінімально необхідними за даних умов оборотними коштами.

Тема 8. Кредитування підприємств

1. Необхідність і сутність кредитування підприємств.

2. Банківське кредитування підприємств

3. Небанківське кредитування підприємств.

4. Оцінка кредитоспроможності позичальника

5. Основні види кредиту

6. Об’єкти короткострокового кредитування. Планування кредиту

7. Кредитний договір

8. Видача та погашення кредиту

8.1. Необхідність і сутність кредитування підприємств

Кредит-це позика у грошовій або натуральній формі, яка надається на умовах повернення і сплатою відсотків за користування однією фізичною чи юридичною особою іншим.

Об’єктивна необхідність кредиту в умовах ринкової економіки зумовлюється закономірністю кругообігу основного та оборотного капіталу у процесі розширеного відтворення.

Сутність кредиту проявляється через його функції :

1. Перерозподіл грошових коштів з метою найбільш ефективного їх використання

2. Заміщення наявних грошей в платіжному обороті

3. Здійснення контролю за цільовим використанням коштів

2.Принципи кредитування

Кредитування здійснюється на основі таких принципів :

1. Принцип строковості, це означає, що позика має бути повернена позичальнику, кредитору у попередньо встановлені строки

2. Принцип цільового призначення – вкладання позикових коштів у конкретно-господарський процес

3. Принцип забезпеченості – має мету захисту інтересів банку і недопущення збитків при неповерненні боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника

4. Принцип платності – кредит надається за плату(під процент)

8.2. Банківське кредитування підприємств.

Банківський кредит – це грошова позика, що надається банками та іншими кредитними установами, функціонуючим підприємствам і підприємцям. За призначенням і характером використання банківських кредитів виділяють:

• Позики торгово-промисловим підприємствам

• Позики під нерухомість

• Сільськогосподарські позики

• Кредит під цінні папери

• Кредит під вексельні зобов’язання

• Міжбанківський кредит

• Позики органів влади

Комерційний кредит – це кредит, який надається споживачу, постачальникам продукції у вигляді товарів або грошей. При наданні товарів, кредит оформлюється векселем як заставне боргове зобов’язання покупця. В ньому вказується сума позичених коштів і плата за кредит. Строки платежу і інші умови узгоджені сторонами.

Податковий кредит – це кредит, що надається фінансовим органами на основі кредитної угоди укладеної підприємством з податковою адміністрацією для сплати податків на прибуток.

Споживчий кредит – це кредит, що надається населенню у вигляді відстрочення платежу за товари довгострокового користування.

Державний кредит – це сукупність кредитних відносин між позичальником в особі держави та підприємцями і населенням як його кредиторами. Основними формами державного кредиту э державні ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, облігації, займи та грошово-речові лотереї. Через ці форми держава мобілізує грошові кошти юридичних і фізичних осіб на умовах повернення і платності і використовує їх на покриття державних витрат.

Основна маса кредитів надається під забезпечення, що є одним із основних принципів кредитування.

Форми забезпечення зобов’язань по кредиту можуть бути:

1. Заставка майна позичальникам.

2. Гарантія або поручительство.

3. Переуступка на користь банку контрактів, вимог і рахунка позичальника третій особі.

4. Договір страхування за непогашення заборгованості по позиці.

5. Шляхові і товарні документи, цінні папери та інші грошові вимоги позичальника до третьої особи

Кредити бувають трьох видів:

1. Короткострокові (надаються до одного року).

2. Середньострокові (надаються від одного до трьох років).

3. Довгострокові (надаються більш трьох років).

Короткостроковий кредит – це кредит, що надається на строк до одного року установами банків підприємства для покриття витрат на формування оборотних засобів.

За рахунок короткострокового кредиту покриваються витрати і створюється запаси цінностей у розмірах недостачі власних коштів.

Основна форма видачі короткострокового кредиту є пряме банківське кредитування. Тобто видача банками позики безпосереднього підприємствам порядку оплати розрахунково-платіжних документів за придбані товарно-матеріальні цінності, отримані послуги і на оплату праці працівникам основного виду діяльності.

Агропромислові підприємства за даними планів виробничого і соціального розвитку визначають власну потребу у короткострокових кредитах.

Плановий розмір кредиту характеризує гранично допустимий рівень позичкової заборгованості підприємства, банку на відповідну дату.

Планування потреби в позичкових оборотних коштах включає розрахунок необхідної суми кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей і визначення потреби у кредиті. Сума кредиту визначається для кожного об’єкту як різниця між запланованою вартістю матеріальних цінностей за чинними цінами і власними оборотними коштами.

Для визначення планового розміру кредиту агропромислового підприємства здійснюють розрахунок потреби у короткострокових кредитах банку. Він складається на плановий рік з розбивкою даних на квартальні дати з наростаючим підсумком.

Планова потреба у кредиті під сукупний об’єкт кредитування визначається співставленням загальної суми вкладень у товарно-матеріальні цінності; готову продукцію;виробничі витрати у розрахунках на відповідну дату з наявними у господарстві джерелами їх покриття; власними оборотними коштами; кредиторською заборгованістю грошовими авансами від заготівельних організацій.

Інформаційна база:

• Дані річного звіту за минулий рік.

• Дані бухгалтерських балансів на квартальні дати.

• Дані фінансового плану, договір на матеріально-технічне постачання, технологічні карти, договори на внутрішньогосподарську оренду і інше.

5.Кредитний договір.

Кредитний договір визначає взаємні зобов’язання і економічну відповідальність за дотримання принципів кредитування двох сторін. Строк дії кредитного договору зумовлюється особливостями обігу оборотних засобів агропромислових підприємств. Він може укладатися на рік чи менше.

У кредитному договорі вказується мета кредитування,умови,порядок надання і погашення позики, спосіб забезпечення кредиту, відсоткові ставки за кредит, права, обов’язки і відповідальність сторін і інші умови.

Розділи кредитного договору:

1. Загальні положення.

2. Права і обов’язки позичальника.

3. Права і обов’язки банку.

4. Відповідальність сторін.

5. Порядок вирішення спорів.

6. Термін дії договору.

7. Юридичні адреси сторін.

Підприємство може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли внаслідок порушення зобов’язань щодо надання кредиту або надання його не в певному обсязі. За неповне використання кредиту підприємство платить кредитору неустойку в розмірі плати банку за залучені кредиторські ресурси і не отриманої, марні у звітному періоді. Після укладання кредиторської угоди банк відкриває підприємству позичковий рахунок, на який зараховується відповідна сума кредиту.

Кредити надаються підприємствам у безготівковій формі шляхом оплати платіжних документів з позичкового рахунку шляхом перерахування на поточний рахунок підприємств, якщо інші непередбачені кредитним договором в готівковій формі для розрахунку з сільсько-господарської продукції.

6.Видача та погашення кредиту.

Виникнення кредитних відносин між підприємствами і банками можливе за умов:

• Учасники кредитної угоди мають бути юридичними особами і функціонувати на принципах комерційного розрахунку.

• Підприємство має бути або власником майна або мати право на користування та розпорядження ним.

• Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повернення кредиту після певного строку.

• Кредитор має бути так само зацікавлений у видачі кредиту як і підприємство в його отриманні.

Процедура отримання кредиту підприємством передбачає:

• Попередні переговори.

• Подання в банк заяви і інших документів на отримання кредиту.

• Оцінка банком комерційної угоди (інвестиційного проекту підприємства).

• Підписання кредитного договору між підприємством і банком.

Надання кредиту.

• Контроль банку за виконання підприємством умов кредитування.

На вимогу банку підприємство видає йому такі документи:

• Заява про надання кредиту.

• Нотаріальне засвідчення,статут підприємства.

• Юридичне засвідчення, установчий договір.

• Реєстраційне посвідчення (свідоцтво) або патент.

• Договір оренди чи інші документи,щодо право власності на землю чи тимчасове користування земельною ділянкою.

• Контракти між продавцем і покупцем,замовником і підрядником на виконання будівельно-монтажних робіт.

• Довідка з банку про розмір сплаченого статутного фонду, а також витяги з поточного і валютного рахунку підприємства.

• Фінансова звітність (форма 1,2,3 ).

• Висновок аудиторської форми щодо фінансового стану підприємства.

• Техніко-економічне обґрунтування угоди чи проекту.

• Ліцензія на проект, який кредитується.

• Підтвердження міністерства зовнішньоекономічних зв’язків України про наявність квоти.

• Підтвердження наявності складських переміщень.

• Підтвердження наявності виробничих площ і потужностей.

• Договір застави,поручительство,гарантія,договір страхування (один з цих документів ).

• Клопотання місцевих і державних органів влади при наданні підприємству кредиту.

• Розрахунок наявних грошових надходжень.

Після отримання документів банк:

1. Вивчає формально і неформально інформацію про підприємство.

2. Оцінює його ділову репутацію і імідж.

3. Аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику.

4. Визначає перспективи розвитку підприємства.

5. Перевіряє наявність джерел і гарантії погашення кредиту.

Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела діяльності. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності галузевої специфіки,форми власності і інше. Під час аналізу кредитоспроможності враховується наявність чи відсутність у минулому кредиторських відносин підприємства з банком,розмір і строки надання позикою. Банк здійснює оцінку фінансового стану підприємства перед наданням позики, а в подальшому щоквартально.

В Україні критерієм оцінки фінансового стану визначається кожним станом самостійно. Найчастіше враховуються такі показники:

• Обсяг реалізації.

• Прибуток, збиток.

• Рентабельність.

• Ліквідність.

• Грошові потоки.

• Склад і динаміка кредиторської,дебіторської заборгованості.

Порядок погашення кредиту - це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають повністю після закінчення терміну кредитної угоди або поступово частинами. Відсоток нараховується на суму непогашеного кредиту.

За способом погашення,кредити бувають:

1. З погашенням у відповідний термін

2. З довгостроковим погашенням.

Джерела погашення кредиту:

• Виручка від реалізації продукції, яку отримує підприємство в процесі реалізації проекту кредитування.

• Виручка від реалізації продукції власного виробництва непов’язаного з проектом кредитування.

• Всі інші кошти від здійснення господарської діяльності.

Умови погашення кредиту:

1. Цільового спрямування.

2. Обсягів і терміну позики.

3. Порядку і строків надходження коштів на рахунки підприємства.

4. Сезонності і циклічності виробництва.

5. Рівня платоспроможності і надійності матеріального забезпечення підприємства.

6. Відсоток за користування кредитом нараховується щомісячно в розмірі передбаченого договором, а їх сплата здійснюється за фактичну кількість днів користування позикою

Тема 9: ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

1. Зміст і завдання фінансового планування.

2. Методи фінансового планування.

3. Зміст фінансового плану і порядок його складання.

4. Зміст і значення оперативного фінансового плану.

1. Зміст і завдання фінансового планування

Фінансове планування необхідне для забезпечення фінансовими ресурсами розширеного кругообігу Виробничих фондів, досягнення високої результативності господарсько-фінансової діяльності, забезпечення платоспроможності і фінансової стійкості підприємства.

В сучасних ринкових умовах підприємство розробляє власні плани з метою досягнення високої ефективності господарювання. Саме через таке фінансове планування звертається значна увага на раціональне і ефективне використання виробничих потужностей підприємства, раціональне використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів підприємства.

Фінансове планування орієнтується на реальне одержання власних і залучених джерел і визначення напрямів їх цільового використання у плановому році. Для цього у процесі планування передбачається канали надходження грошових коштів, придбання основних і оборотних коштів, а також найму виробничого каналу.

Фінансове планування проводиться за такими принципами організації:

• порівняння фінансових витрат з доходністю і термінами їх окупності;

• досягнення максимально можливого рівня рентабельності і норми прибутку;

• збалансування ризиків, для чого витрати з високою фінансовою віддачею необхідно поєднувати з інвестуванням коштів у витрати менш рентабельні, але більш надійні;

• фінансування довгострокових витрат найбільш економними методами;

• методи залучення довгострокових фінансових ресурсів, напрямки інвестування коштів необхідно ув’язати з платоспроможністю і ліквідністю, щоб не допустити банкрутства підприємства.

Фінансове планування –це процес визначення детального обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямках їх перетворення у продуктивний капітал підприємства на плановий період.

Мета фінансового планування – це забезпечення виробничого процесу необхідними джерелами фінансування. Фінансове планування заключається у складанні фінансових планів.

Основними завданнями фінансового планування є:

• забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

• визначення обсягів грошових засобів, що підприємство може мати в своєму розпорядженні, а також визначення джерел їх надходження;

• встановлення раціональних фінансових відносин з суб’єктами господарювання, державними централізованими фондами, банками, страховими компаніями та іншими кредиторами;

• визначення шляхів ефективного вкладання капіталу, оцінка раціональності його використання;

• виявлення та мобілізація резервів, підвищення прибутку підприємства за рахунок раціонального використання матеріальних, земельних, трудових та грошових ресурсів;

• обґрунтування раціональних пропорцій розподілу прибутку підприємства;

• обґрунтування та забезпечення реальної збалансованості планових витрат і доходів підприємства на принципі самофінансування і самоокупності.

1. Методи фінансового планування.

У вітчизняній економіці найбільш поширеним методом є балансовий метод. Його зміст полягає у тому, що окрім балансування підсумкових показників доходів і витрат зазначаються конкретні джерела покриття для кожної статті

витрат , при цьому використовуються різні методи:

• Нормативний метод полягає в тому, що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарюючого суб’єкта у фінансових ресурсах та визначення джерел цих ресурсів. Нормативами є:

  • ставки податків;

  • ставки тарифів, зборів, внесків;

  • норми амортизаційних відрахувань;

  • норми оборотних коштів.

• Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу та індексів їх змін в плановому періоді.

• Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб обрати найоптимальніші. Критеріями у цьому випадку можуть бути:

  • максимум прибутку на вкладений капітал;

  • максимум збереження фінансових ресурсів;

  • мінімум поточних витрат;

  • мінімальні вкладення капіталу при максимально ефективному результаті і т.д.

• Економіко-математичне моделювання. Цей метод дає можливість кількісно виразити взаємозв’язок між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають.

Економіко-математична модель – це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірність зміни даного економічного явища і здійснюються за допомогою математичних прийомів (рівняння, таблиці, графіки).

2. Зміст фінансового плану і порядок його складання.

Фінансовий план –це найважливіший елемент бізнес-плану , який складається для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, а також для управління

поточною і стратегічною діяльністю підприємства.

Фінансовий план складається з таких розділів:

• прогноз обсягів реалізації;

• баланс грошових надходжень та витрат;

• складається таблиця доходів та витрат;

• прогнозований баланс активів та пасивів підприємства;

• розрахунок точки беззбитковості.

Складання фінансового плану як правило відбувається у три етапи:

1. Аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року.

2. Розгляд та вивчення виробничих показників, укладених договорів, кон’єктури товарного ринку на підставі яких розраховуються планові фінансові показники.

3. Розробка проекту поточного фінансового плану.

Фінансовий план складається на рік з розбивкою по кварталах, тому баланс доходів і витрат відображає кінцеві результати планових розрахунків, зміст фінансових процесів, характеризує майбутні надходження фінансових ресурсів і напрями їх використання.

У процесі фінансового планування здійснюється конкретна ув’язка кожного виду витрат та відрахувань з джерелом фінансування.

3. Зміст і значення оперативного фінансового плану.

Баланс надходження кошті складається у вигляді таблиці. До надходжень включають:

• виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) від основної діяльності;

• виручка від реалізації основних фондів, нематеріальних активів;

• штарфи, пені та інші надходження від економічних санкцій;

• надходження від реалізації цінних паперів і валюти;

• дивіденти, проценти, прибутки від цінних паперів та депозитів;

• погашення простроченої дебіторської заборгованості;

• кредити отримані;

• аванси від покупців і замовників;

• надходження оренди та лізінгової плати;

• безповоротна фінансова допомога;

• цільові надходження;

• кошти, що надходять для формування статутного фонду;

• інші надходження;

• всього надходжень

До видатків включають:

• негайні потреби;

• заробітну плату і нарахування процентів по заробітній платі в бюджет;

• платежі до бюджету;

• внески до фондів;

• оплата за товарно-матеріальні цінності;

• погашення кредиторської заборгованості;

• погашення термінових позичок банку;

• погашення прострочених позичок банку;

• авансовані платежі;

• платежі на векселі одержувачів;

• орендна плата;

• виплата дивідендів;

• інші видатки;

• всього видатків.

Платіжний календар відображає весь грошовий оборот підприємства. У ньому фіксується всі види грошових надходжень та платежів, не залежно від напрямків їх утворення і виникнення. Він дає можливість фінансовим службам забезпечити оперативне фінансування, виконання розрахункових та платіжних зобов’язань і дає можливість фіксувати платоспроможність і ліквідність підприємства.

Тема 9. Оцінювання фінансового стану підприємства

1. Інформаційне забезпечення та методи оцінки фінансового стану підприємств.

2. Оцінка майнового стану підприємства.

3. Оцінка фінансової стійкості підприємства.

4. Оцінка ліквідності та платоспроможності підприємства.

5. Оцінка прибутковості підприємства.

6. Оцінка ділової активності підприємства.

Фінансовий стан підприємства – реальна і потенційна фінансова спроможність підприємства забезпечити певний рівень фінансування поточної діяльності,саморозвитку та погашення зобов’язань перед підприємствами та державою. Кількісно він вимірюється системою показників, на підставі яких здійснюється його оцінка. (Бланк)

Фінансовий стан підприємства – це сукупність його підсистем, що відображають тенденції змін структури активів і пасивів,обумовлених використанням капіталу та впливом внутрішнього і зовнішнього середовища функціонування підприємства.

Переважна більшість показників оцінки фінансового стану являє собою фінансові коефіцієнти, тобто відносні величини,які відображають пропорції між певними елементами виробничо-фінансової системи підприємства. Перевагою фінансових коефіцієнтів порівняно з абсолютними величинами є те, що вони віддзеркалюють ефективність використання тих чи інших виробничих ресурсів, дозволяють елімінувати інфляцію. Останній момент особливо актуальний в умовах ринкової економіки при аналізі фінансового стану підприємства в динаміці. Відповідні фінансові коефіцієнти можуть зіставлятися з якою-небудь базою, наприклад:

- загальноприйнятими нормативними параметрами;

- середньогалузевими показниками;

- аналогічними показниками попередніх періодів;

- показниками конкуруючих підприємств;

- світовими досягненнями в даній галузі.

9.3. Оцінка фінансової стійкості підприємства

У економічній практиці існує 2 основні групи показників фінансової стійкості, в процесі розрахунку яких застосовуються:

1. Дані про джерела фінансування;

2. Результати дослідження напрямів використання коштів.

Друга група є більш повною та з економічної точки зору більш обґрунтованою до неї входять:

• коефіцієнти капіталізації, які характеризують фінансовий стан підприємства з позиції структури джерел формування коштів. Серед таких коеф. можна виділіти:

1) коефіцієнт фінансової автономії (незалежності) (Кавт) – змінюється в межах від0 до 1 і відображає частку власних коштів в загальній сумі авансованих коштів. Оптимальне значення Кавт >=0,5. Якщо Кавт зростає побільшою стає фінансова стійкість та його незалежність від кредиторів. Мінімальне значення Кавт=0,5- всі зобов’язання можуть бути покриті його власними коштами.

Кавт = Власний К/Усього джерел

2)коефіцієнт фінансової залежності (Кзал)- обернений до Кавт, тому 1<=Кзал< = бескон. значення Кзал повинно бути не більше 2.

Кзал = Усього джерел/Власний капітал

3)коефіцієнт фінансового ризику (Кфін риз) - показує скільки позикового коштів припадає на 1 грн власного капіталу. Кфін риз = 1 – оптимальне значення,ріст свідчить про деяке зниження фінансової стійкості підприємства і навпаки.

К фін.риз = Позиковий капітал/Власний капітал

4) Коефіцієнт мобільності власного капіталу(Кмоб) – значення повинно бути > 0,5

К моб = Власні оборотні кошти/Власний капітал

- коефіцієнти покриття характеризують фінансову стійкість з позиції витрат, пов’язаних з обслуговуванням зовнішніх джерел залучених коштів:

1) коефіцієнт структури покриття довгострокових капітальних вкладень(Кд.в)- показує яка частка необоротних активів профінансована чужими коштами. Ріст Кд.в показує на зростання залежності підприємства від зовнішніх інвесторів і погіршення його фін стану.

Кд.в = Довгострокові пасиви/Необоротні активи

2) коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів (Кд.з.п.к) - збільшення у динаміці означає,що з позиції довгострокової перспективи підприємство все більше залежить від зовнішніх чинників

Кд.з.п.к= Довгострокові зобов’язання / (Власний капітал+Довгострокові зобов’язання)

3) коефіцієнт фінансової незалежності капіталізованих джерел(Кф.н.к.д) – Найпоширенішою є думка про те, що частка власного К в загальній сумі джерел довгострокового фінансування має бути досить великою на рівні 0,6 (60%). При більш низькому рівні цього показника рентабельність власного К не буде відповідати визнаним оптимальним значенням. У той же час у підприємство з високою часткою власного К кредитори вкладають свої кошти більш охоче.

Кф.н.к.д= Власний капітал / (Власний капітал+Довгострокові зобов’язання)

За ознакою незалежності підприємства з фінансової точки зору виділяють 4 типи його фінансової стійкості: абсолютна-коли власні кошти забезпечують запаси й витрати, нормальна - коли запаси і витрати забезпечуються сумою власних оборотних коштів, нестійкий стан, кризовий - коли запаси і витрати не забезпечуються джерелами їх формування ї підприємство наближається до межі банкрутства.

9.4.Оцінка ліквідності та платоспроможності підприємства

Під платоспроможністю розуміють наявність грошових коштів та їх еквівалентів у кількості достатній для розрахунків по кредиторській заборгованості,яка вимагає негайної оплати.

Ліквідність проявляється у здатності підприємства перетворювати свої активи у грошові кошти для покриття всіх необхідних платежів з настанням термінів їх сплати.

У залежності від ступеня ліквідності,тобто швидкості перетворення у грошові кошти,активи підприємства поділяють на наступні групи:

А1 – найбільш ліквідні активи (усі статті грошових коштів підприємства та поточні фінансові інвестиції);

А2 - активи,для перетворення яких у грошову форму потрібен більш тривалий період (дебіторська заборгованість підприємств зі стійким фінансовим станом,платежі,що очікуються у встановлений термін, запаси товарно-матеріальних цінностей та продукція, котрі користуються підвищеним попитом,інші оборотні активи)

А3- активи,котрі можна реалізувати повільно (виробничі запаси,витрати на незавершене виробництво,готова продукція, товари,витрати майбутніх періодів,дебіторська заборгованість термін сплати якої давно минув)

А4 – активи, реалізація яких пов’язана з труднощами (необоротні активи підприємства)

Пасиви групуються за ступенем зростання термінів погашення підприємства наступним чином:

П1- найбільш термінові зобов’язання (кредиторська заборгованість за товари, роботи,послуги, інші поточні зобов’язання)

П2- короткострокові пасиви

П3-довгострокові пасиви

П4 – постійні стійкі пасиви (власний капітал)

Для визначення ліквідності підприємства слід порівняти підсумки за кожною групою активів та пасивів. Воно вважається абсолютно ліквідним, якщо виконуються наступні нерівності:

А1>П1; А2>П2; А3>П3; А4<П4

Більш детально характеризують ліквідність підприємства фінансові коефіцієнти. Показники ліквідності розкривають відношення між оборотними активами і короткостроковими зобов’язаннями.

1)коефіцієнт поточної ліквідності (коефіцієнт покриття) показує скільки разів короткострокові зобов’язання покриваються оборотними активами,тобто скільки разів підприємство здатне задовольнити вимоги кредиторів,якщо оберне в готівку всі активи, що є в його розпорядженні на даний момент часу.

К покр. = Поточні активи / Поточні зобов’язання = А1+А2+А3/П1+П;

2)коефіцієнт критичної (швидкої) ліквідності (від 0,8 до 1 – оптимальне значення)

Кшв.лікв. = Поточні активи – Запаси / Поточні зобов’язання = А1+А2/П1+П2.

3)коефіцієнт абсолютної ліквідності (грошової платоспроможності) це найжорсткіший критерій платоспроможності він показує,яка частина короткострокових зобов’язань може бути погашена негайно.

Кабс. лікв. = Грошові кошти + Поточні фінансові зобов’язання/ Поточні зобов’язання = А1/П1+П2

Значення цього коефіцієнта не повинно опускатися нижче за 0,2. Оптимальне значення знаходиться в межах від 0,2 до 0,35.

3. коефіцієнт загальної ліквідності

К заг. лікв = А1 +0,5А2+0,3А3/ П1+ 0,5П2+0,3П3

Він відображає спроможність підприємства покрити всі свої зобов’язання всіма активами. Оптимальне значення знаходиться в області > 1.

9.5.Оцінка прибутковості підприємства.

Важливою складовою показників фінансового стану підприємства будь-якої сфери діяльності є коефіцієнти прибутковості та рентабельності. Для відображення цієї сторони латентної ознаки, що вивчається розраховується наступні показники:

1. прибутковість всіх активів – показує, який прибуток отримує підприємство з кожної гривні,вкладеної в активи. Зниження прибутковості всіх використовуваних активів свідчить про паління попиту:

Пакт. = Сума чистого прибутку/ Середня вартість активів;

2. рентабельність власного капіталу - характеризує прибуток,який отримує підприємство з кожної гривні власного К:

Рвл.к = Чистий прибуток / Середня величина власного капіталу.

3. прибутковість поточних активів – віддзеркалює ефективність використання оборотних коштів підприємства

П пот.акт. = Сума чистого прибутку / Середня вартість основних фондів

4. рентабельність основних фондів, показує який прибуток отримує підприємство з кожної гривні, вкладеної в основні засоби:

Р осн.ф= Сума чистого прибутку/ Середня вартість основних фондів.

5) прибутковість реалізації (продажу) – характеризує прибуток,який отримує підприємство з кожної гривні реалізованої продукції.

Ппр. = Сума чистого прибутку / Обсяг реалізованої продукції.

9.6. Оцінка ділової активності підприємства

Вивчення показників ділової активності дозволяє оцінити в динаміці оборотність усього власного капіталу,мобільність обігових коштів, готової продукції, дебіторської та кредиторської заборгованості.

Показники ділової активності - комбіновані величини, в основі яких лежить швидкість обороту засобів підприємства, збільшення якої відображає підвищення виробничо-технічного потенціалу підприємства.

1)загальний коефіцієнт оборотності капіталу:

Ко.к = Виручка від реалізації продукції / Підсумок балансу;

2) коефіцієнт оборотності оборотних активів:

Кооа = Виручка від реалізації продукції/ Середня вартість оборотних активів

3) коефіцієнт оборотності власного капіталу:

Ковк = Виручка від реалізації продукції / Середня величина власного капіталу;

4) коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості:

К одз = Виручка від реалізації продукції /Середня за період дебіторська заборгованість:

5) коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості:

Кокз = Виручка від реалізації продукції / Середня за період кредиторська заборгованість

6)середній строк обороту дебіторської заборгованості:

Тсдз = 365 / Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості

7)Середній строк обороту кредиторської заборгованості:

ТОкз = 365 / Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості

Тема 11. Фінансова санація та банкрутство підприємств

1. Економічна суть санації підприємств.

1. Класична модель фінансової санації.

2. Розробка плану фінансового оздоровлення підприємств.

3. Фінансова криза на підприємстві, її ознаки та наслідки.

4. Необхідність і порядок проведення санаційного аудиту.

5. Санація шляхом реорганізації підприємства.

6. Фінансові джерела санації підприємства.

11.1. Економічна суть санації підприємств.

Санація - це система заходів, які здійснюються в період проведення справи про банкрутство з метою попередження визнання боржника банкрутом і його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу й (або) зміни організаційно-правової й виробничої структури боржника.

Типи санаційних заходів:

Фінансово-економічні – відображають фінансові відносини що виникають у процесі мобілізації використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємства;

Виробничо-технічні – модернізація й відновлення виробничих фондів, зменшення простоїв і підвищення ритмічності виробництва,підвищення якості продукції,зниження її собівартості;

Організаційно-правові – спрямовані на вдосконалювання організаційної структури підприємства, організаційно-правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту й т.д;

Соціальні – утворення й фінансування системи підготовки кадрів,пошук і пропозицію альтернативних робочих місць,додаткових виплат по безробіттю.

Мета санації – покриття поточних збитків і усунення причин їхнього виникнення,поновлення і збереження ліквідності й платоспроможності підприємств,скорочення всіх видів заборгованості,поліпшення структури оборотного капіталу і формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення заходів щодо санації.

Види санації:

• без зміни статусу юридичної особи, що санується - для допомоги підприємству в усуненні його неплатоспроможності,якщо його кризовий стан розглядається як тимчасове явище.

• Зі зміною статусу юридичної особи, що санується – ця форма санації вимагає реорганізації підприємства, зміна форми власності,організаційно-правової форми діяльності і т.д. Вона здійснюється при більш глибокому кризовому стані підприємства.

Випадки санації:

• до порушення кредиторами справи про банкрутство, якщо підприємство намагаючись вийти з кризового стану, вдається до зовнішньої допомоги зі своєї ініціативи;

• якщо саме підприємство, звернувшись до господарчого суду із заявою про своє банкрутство, одночасно пропонує умови своєї санації.;

• якщо рішення про проведення санації виносить господарський суд за пропозиціями,що надійшли від фізичних і юридичних осіб, які бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника й виконати його зобов’язання перед бюджетом;

• з ініціативи фінансово-кредитної установи

• з ініціативи заставоутримувача майна підприємства;

• з ініціативи Державного органу з питань банкрутства,коли мова йде про державні підприємства;

• з ініціативи Національного банку України – відносно фінансового оздоровлення комерційного банку.

11.2. Класична модель фінансової санації:

1. Визначення та аналіз причин виникнення кризової ситуації - аналіз фінансово-господарського стану підприємства (насамперед коштів на всіх рахунках, матеріальні запаси і запаси готової продукції), сильних та слабких сторін. →

2. Рішення про ліквідацію або санацію. →

- добровільна ліквідація – здійснюється позасудовими органами на основі рішення власника або договору, складеного між власниками й кредиторами під контролем останніх.

- примусова ліквідація – здійснюється за рішенням господарського суду (у процесі порушення справи про банкрутство).

3. Визначення цілей санації.

4. Формування стратегії санації.

5. Розробка санаційних заходів.

6. Програма санації – послідовний перелік основних етапів і заходів, які передбачається здійснювати в ході фінансового оздоровлення підприємства. Конкретизація програмних заходів здійснюється в плані санації. Основним документом фінансового оздоровлення підприємства є бізнес-план.

7. Проект санації – розробляється на основі санаційної програми.

8. Реалізація, координація, контроль.

11.3. Розробка плану фінансового оздоровлення підприємств.

Питання до іспиту з дисципліни «Фінанси підприємств»:

.\ї

1. Фінанси підприємств та сфери фінансових відносин.

2. Функції фінансів.

3. Фінансові ресурси підприємства.

4. Фінансовий механізм.

5. Фінансова робота та фінансовий контроль.

6. Сутність грошових розрахунків підприємств.

7. Безготівкові і готівкові розрахунки.

8. Проведення касових операцій.

9. Види банківських рахунків і порядок їх відкриття.

10. Принципи організації безготівкових розрахунків.

11. Розрахунок платіжними дорученнями.

12. Розрахунок платіжними вимогами-дорученнями.

13. Розрахунок чеками.

14. Вексельна форма розрахунку.

15. Розрахунок акредитивами.

16. Склад і характеристика грошових надходжень підприємства.

17. Виручка від реалізації продукції, робіт та послуг.

18. Виручка від іншої реалізації.

19. Грошові надходження від фінансово-інвестиційної діяльності.

20. Доходи від позареалізаційних операцій. Асигнування із бюджету.

21. Розподіл виручки від реалізації продукції, робіт та послуг.

22. Сутність прибутку.

23. Види прибутку та методи їх формування.

24. Сутність і методи обчислення рентабельності та норми прибутку.

25. Розподіл і використання прибутку.

26. Сутність і основи організації оборотних коштів;

27. Визначення потреби в оборотних коштах та сутність їх нормування;

28. Джерела формування оборотних коштів;

29. Визначення наявності ефективності оборотних коштів

30. Сутність основних засобів та їх відтворення.

31. Знос і амортизація основних фондів.

32. Методи нарахування амортизації.

33. Показники стану та ефективності використання основних засобів.

34. Сутність і склад капітальних вкладень.

35. Джерела фінансування капітальних вкладень.

36. Необхідність та функції кредиту

37. Принципи кредитування

38. Основні види кредиту

39. Об’єкти короткострокового кредитування. Планування кредиту

40. Кредитний договір

41. Видача та погашення кредиту

42. Зміст і завдання фінансового планування.

43. Методи фінансового планування.

44. Зміст фінансового плану і порядок його складання.

45. Зміст і значення оперативного фінансового плану.

46. Фінансовий стан підприємств та методи його оцінки.

47. Інформаційне забезпечення фінансового стану підприємства.

48. Показники оцінки фінансового стану підприємств.

49. Комплексна оцінка фінансового стану підприємств.

50. Оподаткування прибутку підприємств.

51. Плата за землю.

52. Фіксований сільськогосподарський податок.

53. Податок з власників транспортних засобів.

54. Податок на нерухоме майно.

55. Податок на додану вартість та його вплив на діяльність підприємств.

56. Сплата акцизного збору.

57. Мито та особливості його сплати.

58. Платежі (збори) підприємств на загальнообов’язкове державне пенсійне і соціальне страхування.

59. Місцеві податки і збори.

60. Оподаткування суб’єктів малого підприємництва.

61. Фінансова санація підприємства, її економічний зміст та порядок проведення.

62. Планування та фінансування санації підприємства.

63. Економіко-правові аспекти санації та банкрутства підприємства.

64. Державна фінансова підтримка санації підприємства.

65. Фінансова криза на підприємстві: симптоми та фактори, що її спричиняють.