Д ата проведення _________________ група ___________

Тема програми № 6. ЕМІГРАЦІЙНА ЛІТЕРАТУРА

Тема уроку № Позакласне читання.

Улас Самчук (1905 - 1987)

Мета:

Формувати предметні компетенції:

- ознайомити здобувачів освіти із творчістю письменників еміграційною літературою світосприймання для відтворення особливостей його доби;

- виховувати почуття любові до народу, виховувати свідомих громадян Української держави

Формувати ключові компетентності:

Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності.

Інформаційну: застосовувати інформаційно-комунікаційні технології, аналізувати літературні явища, розвивати медійну грамотність.

Комунікаційну: формувати мовленнєву компетентність здобувачів освіти, вміти доводити власну позицію.

Уміння навчатися впродовж життя: здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, уміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення.

Соціальну і громадянську: уміння працювати з іншими на результат, усвідомлювати важливість збереження звичаїв і традицій українців.

Загальнокультурну грамотність: глибоке розуміння власної ідентичності.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: створення опорних конспектів,використання відеофільмів, літературний диктант.

Форма організації навчальної діяльності учнів: огляд знань

Основні терміни і поняття: «еміграція»

Міжпредметні зв’язки: історія.

Наочність: навчальна документація, підручник під редакцією О.Авраменка «Українська література. 10 клас»

Технічні засоби навчання: комп’ютер

Е піграф:

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

Мотивація навчальних досягнень учнів

Вчитель

Ім’я Уласа Самчука (1905–1987) донедавна було добре знане за кордоном і майже не відоме в Україні. Тільки в роки незалежності його твори почали видаватись на Батьківщині, краще з його доробку було внесено до шкільних і вузівських програм, про нього заговорили літературознавці, з-за океану повернулись документи, рукописи та меморіальні речі письменника, українці змогли побачити закордонні видання його творів. Він – автор 22 книг, у тому числі двох трилогій, а також значної кількості журнальних і газетних публікацій. Більша частина з них на сьогодні є рідкістю, деякі – раритетами.

Творча спадщина Уласа Самчука досить велика, хоча не з усіма його романами і повістями можемо ознайомитися і тепер.

Улас Самчук - великий письменник, патріот, «буржуазний націоналіст», якого на Нобелівську премію 1980 року висував, проте, чомусь російський емігрантський журнал «Современник», що стояв далеко не на проукраїнських позиціях.

Нобелівської премії письменник бездержавного на той час народу не здобув, зате повернувся своєю творчістю в рідну Україну таки на білому коні. Коні переможців.

ІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Вчитель

В українській літературі Улас Самчук відомий насамперед як романіст, автор епопеї «Волинь» і роману «Марія». Але в його творчому доробку є улл повість «Кулак» (у двох частинах), написана і надрукована 1932 року. Тематично вона перегукується з «Волинню». Свого часу улла цей твір Уласа Самчука привернув увагу Олени Теліги.

Про визвольну боротьбу гуцулів ідеться в романі «Гори говорять» (1934, Чернівці).

Роман «Юність Василя Шеремети» (1943) писався під час поневірянь автора дорогами зруйнованої Європи. Він був наслідком ностальгічних спогадів про гімназійну юність, які повели на рідну Волинь, «оживили» тодішнє товариство, нагадали про перше кохання. У 1944 р. Твір відзначено премією «Українське видавництво» у Львові.

У Канаді упродовж багатьох років Улас Самчук працював над трилогією «Ост» (І948–1982).

Непростою улла доля Уласа Самчука, як і доля його творчого спадку.

У своєму рідному краї, який він оспівав у трилогії «Волинь» і який опинився в складі міжвоєнної Польщі, Самчук не міг себе реалізувати як письменник. Він нелегально емігрував із Польщі на Захід. Спочатку опинився в Німеччині, де певний час навчався в університеті Бреслау (нині – Вроцлав). Потім доля його закинули в Прагу, де були зосереджені центри української політичної й культурної еміграції. Тут він написав і видав низку творів, які зробили його знаменитим. Передусім це стосується трилогії «Волинь».

Був учасником змагань за створення держави Карпатська Україна. Цей досвід послужив для написання письменником низки творів, зокрема романів «Гори говорять» та «Сонце з заходу», які не втратили свого значення до дня сьогоднішнього – особливо в контексті тих подій, що зараз відбуваються на Закарпатті.

Під час німецької окупації українських земель у час Другої світової війни Самчук повернувся на батьківщину. У Рівному видавав газету «Волинь». Оскільки видання було легальне, письменнику доводилося йти на порозуміння з окупаційною владою. Зрештою, газета улла закрита, а Самчук ледь уникнув розстрілу.

Про часи перебування в Україні за часів німецької окупації Самчук залишив спогади «На коні білому» і «На коні вороному». Ці твори дають уллатнее уявлення про те, що робилося на наших теренах у цей непростий період.

Самчук не мав ілюзій щодо радянської влади. Тому емігрував на Захід. Опинився в далекій Канаді, де і скінчив своє життя.

С падщина письменника велика і різноманітна. Його твори не лише про рідну Волинь, Закарпаття, а й про Велику Україну, українську еміграцію. Його називають «літописцем українського простору».

Зрозуміло, творчість Самчука улла під забороною в радянській Україні. Лише за часів незалежної Української держави письменник почав повертатися на свою батьківщину. Було перевидано низку його творів. Це і згадувана «Волинь», перевидання якої викликало чималий резонанс. Це й роман «Марія», який вважається першим в українській літературі твором про Голодомор 1933 року. З’явилися праці про твори письменника, музеї, кілька пам’ятників та вулиць, названих на його честь, літературні премії Уласа Самчука. Письменник увійшов до літературного канону. Лектурою, що почала вивчатися в школах, став роман «Марія».

«Марія»

Рік написання – 1933

Літературний рід: епос.

Жанр “Марія”: роман-хроніка.

Тема “Марія”: хроніка життя української жінки як відображення долі се­лянства.

Ідея “Марія”: звеличення праці, любові, материнства, України.

Головні герої “Марія”:

Марія, її перший чоловік Гнат Кухарчук, другий — Корній; Демко, Максим, Лаврін і Надійка (діти Марії й Корнія).

Сюжет роману «Марія» Уласа Самчука 

«Книга про народження Марії»:

народження Марії — смерть її батька — закоханість у Корнія — Корнія забирають на сім років у цар­ську армію в матроси — одруження Марії з Гнатом — народження в них дитини й смерть через хворобу — повернення Корнія — розлучення Гна­та й Марії.

«Книга днів Марії»:

розбудова нового життя Марії з Корнієм — на­родження сина Демка, а згодом Надійки й Максима — будівництво просторої хати — Корній знову у війську на російсько-японській війні — Гнат спалює на Великдень Маріїну оселю — повернення Корнія — на­родження сина Лавріна — смерть Демка в німецькому полоні від голо­ду — більшовицький переворот — одруження Надійки — більшовицька робота Максима на селі.

«Книга про хліб»:

тотальне винищення українського селянства го­лодомором 1930-х років — Максим звинувачує брата Лавріна в контрре­волюції — Марія й Корній під тиском Максима переходять у будинок, покинутий висланими в Сибір сусідами — смерть Маріїної онуки й са­могубство дочки — Корній убиває сина Максима і йде помирати в поле разом зі старим собакою — сповідь Гната перед Марією — смерть Марії.

Аналіз роману «Марія»

Роман має присвяту: «Матерям, що за­гинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933». «Марія» посідає особливе місце в нашій літературі. Це, здається, перший мистецький твір, де відтворено голодову трагедію українського народу 1933 p. І написаний він того ж страшного 1933-го. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Украї­ні. Проте його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила чита­чів до тієї безпрецедентної трагедійної події. Він дав твір великої життє­вої й мистецької правди. Його присвята книги: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933» — звучить і звучатиме вічно як мементо морі, як вічне прокляття й оскарження тих, що допро­вадили людей до такого стану. Роман розгортається у двох планах: з одного боку — у плані суто людському, особистому, психологічному. Людей зображено з усіма властивими їм високими й низькими інстинктами, сильними й слабими рисами характеру, добрими й поганими вчинками. З іншого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у рамках яких людина прова­дить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани — це велика трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно переміг цю трудність. Сприяли цьому, на нашу думку, три мистецькі компоненти: глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його характеру, його життя, його душі, його воління; неповторно авторові, пристрасно-життєдайні, ми б сказали, рубенсівські, а дехто твердить — довженківські, образи українських лю­дей, української природи; властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті й три­має читача в постійному напруженні. Саме ці три компоненти творять високомистецьку цілість сюжету, Де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні склад­ники процессу.

Роман “Марія” Уласа Самчука став свого часу справжньою сенсацією. Вражаючий страшними подробицями життя українців періоду насильницької колективізації, цей шедевр української літератури й досі нікого не залишає байдужим, знову й знову нагадуючи про страшний період голодомору 1932-1933 рр.

За жанром “Марія” – роман-життєпис, адже у творі висвітлюється життєвий шлях української жінки Марії, від народження до смерті. ЇЇ життя майстерно переплітається з загальнонаціональним життям України того часу, тим самим роблячи образ Марії узагальнюючим, навіть символічним.

Роман складається з трьох частин-книг.

Проблематика твору має кілька аспектів, що розглядаються від особистісного рівня до рівня загальнонаціонального: проблема духовності, сенсу життя, національне розуміння щастя і добра, проблема насильницького насадження невластивої українській духовності більшовистської моралі

З кожною частиною можна спостерігати, як особистістно-психологічні риси Марії набувають узагальненого характеру. Так, автор крізь увесь твір робить акцент на материнстві Марії, роблячи її образом усіх матерів, що померли голодною смертю під час голодомору. Крім того, треба зауважити, що образ Марії в широкому значенні – це образ самої України, що страждає від абсолютно чужих для неї норм нового “кращого життя”, яке приносить лише голод, занепад та смерть.

Автор, відтворюючи шокуючи та страшні події, прагне викликати обурення та протест проти насилля над українським народом, його морального пригнічення та фізичного знищення.

Цей твір має нагадувати нащадкам про чорні роки в українській історії, щоб ніколи в майбутньому таке не повторилося.

Серед порушених письменником проблем проблема добра і зла – чи не найголовніша. Що ж є добром для українського селянина? Тут варто взяти до уваги розуміння представниками Київської світоглядно-антропологічної школи концепту „український етнонаціональний характер”.

Автор постає у творі не безпристрасним літописцем людських болей та радостей щастя і горя, прекрасного і потворного в людському житті. Він підходить до зображення добра і зла в житті із загальнолюдських позицій вічних цінностей, орієнтуючись на які, людина залишається людиною, не перетворюється на сліпу й німу оруду “вершителів” людських доль.

У творі письменник акцентує увагу на тому, що найвищим виявом добра в житті є любов матері до дитини, показуючи скільки тепла й ніжності випромінює мати, милуючись своєю дитиною. Підтвердженням цьому є епізод годування матір’ю маленької Марії: “Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку” [2, с. 5]. Образ Марії уже з перших рядків роману набуває певного смислового наповнення, що дасть можливість автору реалізувати задум твору. У. Самчук робить своєрідну установку на таке сприйняття, зазначаючи: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло” [2, с. 5–6].

Великим добром у житті письменник уважав боротьбу за життя. Це була одна з вроджених і провідних рис характеру Марії, що простежувалася вже в тому, як вона немовлям пила материнське молоко: “Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим спражньому борцеві за існуванням” [2, с. 6].

Здавалось би Марія народжена для добра і щастя. У неї ніжна, любляча мати і “сильний тато, добрий тато. Марія горда таким татом, бо такого тата немає на цілому світі” [2, с. 8].

У сім’ї панує любов, взаємоповага. І ось перша тінь зла закрила Марієне сонце добра й радості – загинув у каменоломні батько. Шестирічній Марії “робиться страшно, і вона починає плакати… Мама стає на коліна коло лави і так голосить, аж моторошно… Мати, коли помітить її, замість дати їсти, схопить на руки, заливається слізьми і так горне до сухих грудей, що Марії аж боляче” [2, с. 8].

Сонячні ясні дні дитинства з мамою і татом, змінила ніч сирітства. Втіленням зла постає смерть від травм і від хвороби, що майже одночасно (через два місяці) забирають у дитини батька і матір. Добрі люди, які забрали до себе сирітку, самі оточені злиднями та клопотами. Автор багатозначно зазначає: “…Не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів…” [2, с. 10].

Ці слова є своєрідною установкою на сприйняття зіткнення добра і зла в самій людині. Автор зауважує: “По рокові мусила Марія вже щось робити. Не буде ж вона даремно їсти хліб. Скажіть, люди добрі, хто б вам кормив даремно сироту?” [2, с. 10].

Найвищим добром і смислом людського існування У. Самчук уважав працю: “Сонце весь час працювало” [2, с. 6]. Це було основою існування всього живого в природі. Так і людина, на думку автора, повинна весь час працювати – це основа її існування, щастя, родинного життя. Праця і для Марії була природною, вона любила працю: “Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить…” [2, с. 12]. Праця наповнювала її життя гармонією, смислом існування, про це свідчить її світовідчуття, що найкраще виражено в співі: “…Голос в’ється і обнімається з зорями. Марія підніме високі груди й виведе… Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями…” [2, с. 12]. Це авторське бачення добра в людському житті підкреслюють слова Одарки: “Працею люди щастя собі добувають…” [2, с. 34].Не знайшовши щастя в шлюбі з Гнатом, вона усвідомила, що добробут не є запорукою щастя, шлюб без взаємності – велике зло. Основою щасливого шлюбу є взаємне кохання, а вона Гната не любила. Сподівалася втішити душевний смуток любов’ю до праці й щастям материнства: “…Втіху мала, коли почувала вагітність. Тепер хоч не буде сама… Марія тішилась і працювала…” [2, с. 41]. Народження дитини стало великим святом і для неї, і для всієї родини. Автор зазначає, що “коли Марія кормила дитину, відчувала велику радість… Моє янголочко любе!.. – щебетала Марія. – …Любе моє, дороге моє, щастя моє!” [2, с. 42]. Письменник підкреслює, що найбільше важить для жінки щастя материнства, але й цього щастя, і цього добра в житті з Гнатом вона не зазнала. Великим горем, великою розпукою її була смерть дітей. І знову смерть постає як найбільше зло, що затьмарює людині сонце. І це зло внутрішньо надломлює на якийсь час Марію і тягне цілий ряд інших недобрих вчинків. Життя з немилим чоловіком стає після смерті дітей ще нестерпнішим, у серці запанувала “порожнеча”, життя втратило сенс. Марія парестає працювати, уникає домашніх справ, чоловіка, загуляла, “повернулася в далекі царства минулого дівоцтва” [2, с. 52]. І це було великим злом стосовно Гната, який любив її до самозречення, самозабуття, втрачаючи здоровий глузд, дні для нього “мов краплини крові, капали з пораненого життя” [2, с. 55]. А коли дізнався, що з армії прийшов Корній, якого Марія кохала в дівоцтві, і вони знову зустрічаються, а він хворий і немічний лежить у лікарні, то для нього “сонце почорніло, як підбите око” [2, с. 63].

Марія вистраждала своє право на щастя бути з коханою людиною, вона пройшла ад приниження й непосильної праці, але знайшла в собі сили працею і волею своєю творити добро: змінити моральне обличчя Корнія, і він з “безшабашного” матроса стає найкращим господарем, створити родину, знайти щастя в дітях, подолати злидні, досягти добробуту. У. Самчук ніби милується своїми героями – добротворцями: “Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять Святу Вечерю, їм весело і радісно. На обличчях спокій, видно сяйво щастя – короткого і проходячого, але все-таки щастя” [2, с. 75]. Першим злом, котре прийшло й зруйнувало сімейне щастя, війна з Японією, на яку змушений іти Корній. Весь тягар господарства лягає на плечі Марії, а також піклування про трьох дітей і стару Корнієву матір. Другим злом стало сліпе кохання Гната. Щоб Марія дозволила йому бути біля неї, допомагати їй, він спалює її хату, господарство в найсвятіший день – Великдень. Ледве врятували дітей і матір, господарству завдано великої шкоди. Але не можна злом добути щастя, Марія не хоче допомоги Гната, уникає його, чекає Корнія. Третім злом стала перша світова війна, і якщо Корній повернувся з війни з Японією, то старший син його, Демко, так і не повернувся зі світової.

У романі “Марія” У. Самчук подає багатоликість зла, яке є у самій людині і у людському житті. Носієм зла, втіленням бездушшя, моральної кризи є образ Максима – середнього сина Корнія і Марії. Він зневажав батьків, працю, рідню, закони народної моралі, людського співжиття. Він безжалісний, жорстокий, цинічний: виганяє батьків з хати, оббирає їх, прикрившись буквою закону революційної доби; пише обмову-донос на рідного меншого брата Лавріна, засилає його у Сибір; бенкетує в той час, коли в селі люди пухнуть з голоду; відмовляється від батьків, прирікаючи їх на голодну смерть і беззахисну старість.

Як велике зло в романі йдеться про епідемії, що забирали життя у людей від малого до старого, війни та інші соціальні катаклізми. Письменник прагне розв’язати одну із складних проблем – проблему виживання нації в екстремальних умовах. Автор розглядає життя окремої людини як постійну боротьбу за існування та життя нації як практику виживання в умовах етноциду.

Проблема Добра і Зла певною мірою акумулюється в усіх образах.

Скажімо, Гнат, який пішов у ченці, подумки хоче втішити Марію в її горі, в її тузі за сином, порівнюючи її з Божою Матір’ю: “Маріє! Встань. Згадай велику Матір, яка стояла під хрестом розп’ятого Сина і чекала Його смерті” [2, с. 107]. Але, як зазначає автор, чернець не насмілився, бо поряд з нею був Корній.

В уста своїх персонажів Улас Самчук вкладає слова, які вичерпно характеризують голод як страшну соціальну катастрофу, велике зло для людини: “ – Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай від кульки, ніж від голоду…[2, с. 108].О, то правда. Найстрашніша смерть – це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю” [2, с. 108].

Великим злом було і те, що люди були безпорадні хоч якось зарадити цьому горю. Вони безсилі перед колоніальним (тоталітарним) режимом, війною, терором, голодом, що перетворюють людське життя на пекло.

Зло у вигляді гріха несе за собою покарання. І такий гріх, коли було потоптано найсвятіші людські почуття і помисли, теж не міг пройти безкарно. Кара прийшла. Страшна, невблаганна кара – голод. Але чому вона впала на голови безневинних? А, може, винних? Уже тим, що мовчали, що дозволили злу запанувати на землі? Зло може тривати довго. Але неминуче переможе Добро. Такий закон життя. Це утверджує своїм романом У. Самчук.

Письменник у творі подає як затемнення планетарного масштабу, так затемнення й прозрівання людини щодо добра і зла. Ці два начала постійно ведуть боротьбу в людській душі, як в природі світло і пітьма. Саме тому неабияку символічну роль у творі відіграє образ сонця, а йому на зміну, зазначає автор “наступала ніч…”, що передає безпросвітність людського життя у лещатах тоталітарного режиму, коли багатьох людей поглинула “ніч вічності”. Соціальне зло – це великої руйнівної сили, як зазначає письменник, “бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця… Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали, що близиться їх занепад, їх кінець…” [2, с. 124].

Голод, як показує Улас Самчук, руйнував людину із середини, руйнував людські закони співжиття: любов до ближнього, милосердя, співчуття, гуманність, взаємодопомогу та ін.: “Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів… Сухі, жилаві руки простягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовта кров” [2, с. 128].

В уста Корнія автор вкладає слова, які мають глибокий філософський зміст і високу міру узагальнення: “Немає тепер злодіїв. Його замінив грабіжник, якому нема заборон…” [2, с. 132].

Державна репресивна машина теж постає у творі як велике зло: “Крицевими дорогами мчать у далечінь поїзди. Там сніги, морози. Там сосни шумлять і виють білі ведмеді. Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище і рана віків. Мільйонна могила України” [2, с. 141].

Образ Марії в романі постає як символ багатостраждальної матері, символ матері-вболівальниці. Її гнітить голод як соціальне зло, що руйнує та знищує паростки майбутніх поколінь: “Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують, – журиться стара. – І ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, світ не бачив” [2, с. 145].

Марія – зразок материнського самозречення, символ материнської доброти. Вона з усієї сили намагається врятувати від голодної смерті найрідніших – доньку Надію і онуку Христусю. Але врешті-решт стає безпорадною, гостро відчуває приреченість: “Марія стоїть над дитиною і думає: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба…” [2, с. 157].

І це звучить як звинувачення всім хто бачив зло, замовчав його і не допоміг нужденним та знедоленим. З болем і жалем говориться у творі про страшні наслідки голоду: “Гинуть матері. Зникають з лиця землі щирі добрі жінки, які родилися і внесли в життя щастя, радість, несли працю і несли сміх молодий. Гинуть діти сонця і великої нашої землі” [2, с. 155].

В уста Гната автор вкладає своєрідне прокляття всім тим, хто спричинив це страшне соціальне зло, хто зневажив жінку-матір: “…Краще буде Содоморрі й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!…” [2, с. 169].

Ця думка є своєрідним лейтмотивом твору, яка підтверджує його основне завдання, що визначає і ще більше підсилює присвята роману: “ Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933”.

Життєві долі персонажів роману У. Самчука “Марія” так чи інакше підтверджують ще одну провідну думку твору, без якої не можна вірити у торжество добра на землі: “Не може бути ніколи пізно, коли йде про спасіння живої душі” [2, с. 58].

Ці слова підкреслюють авторську віру в перемогу людського начала в людині, добропорядності і високої духовності.

По-своєму постає Добро і Зло зі сторінок роману Василя Барки «Жовтий князь».

Жовтий князь – символ не лише голоду та жорстокої влади. Він є втіленням надприродного, космічного Зла, що набрало сили, й пішло в наступ на людство у ХХ столітті.

Теж саме можна сказати і про твір І. Багряного “Сад Гетсиманський” – “великий, вопіющий і страшний документ” (В. Винниченко), чи про його ж роман “Тигролови”, про твори Б. Антоненка-Давидовича та прозу інших письменників, які свою увагу акцентували на філософських категоріях Добра і Зла.

Перечитуючи та аналізуючи згадані твори, доходимо висновку, що які б випробування не випадали б на долю людини в згаданих творів Добро завжди “перемагало” Зло. Духовність, національна свідомість, гідність, совість, культура – ці складники “внутрішньої культури” й людського життя є непереможні.

Проходячи через усі випробування, людська душа залишається незнищенною, а це віщує відродження. Саме в показі незнищенності, гармонійності, сили духу постає людина лише у праці у всій красі. Це людина, яка здатна робити й робить добро (Марія – героїня з однойменного роману Уласа Самчука, Григорій Многогрішний та Андрій Чумак – герої творів Івана Багряного, родина Мирона Катранника (мати, дружина, троє дітей) з роману “Жовтий князь” Василя Барки. Ці люди, проявляючи надзвичайну людяність і порядність навіть в екстремальних ситуаціях роблять Добро. Про них говорять, що вони мають “високу людську собівартість”.

Автори, психологічно вмотивовуючи переживання, муки, страждання героїв, переконливо демонструють опір Добра Злу, виходячи при цьому з традицій української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль, його соціальну активність, його вітаїзм – утвердження торжества життя за будь-яких обставин.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ.

Тестові завдання

1. Позначте рядок, у якому правильно вказано жанр твору Уласа Самчука „Марія”:

а) роман у новелах; б) соціально-побутовий роман; в) роман-хроніка; г) повість.

2. Кому присвячений роман „Марія”?

а) Матерям, що загинули голодною смертю в Україні в 1932—1933 роках . б) усім матерям.

в) матерям, чиї діти загинули під час голодомору 1932-1933 pp.

г) жінкам, які пережили страшні муки під час „голодних” 1932—1933 рр.

3. „Марія” Уласа Самчука розкриває трагедію голоду в Україні 1932—33 pp., який історики називають геноцидом. А що означає це слово?

а) голодомор; б) жертви масового голодування у 1932—33 роках; в) причини голодомору.

г) свідомі дії, спрямовані на повне або часткове винищення національної, етнічної чи расової групи;

4. Кого автор називає Іродом-Знущателем у таких рядках твору: „Кажуть, що десь народився великий пророк, що веде народ наш з неволі, чорні духи сповістили про цю вістку Ірода-Знущателя, а той морок і голод великий народ наслав. Сто тисяч дітей мусить вмерти”?

а) В. Молотова; б) П. Постишева; в) Л. Кагановича; г) Й. Сталіна.

5. Сталінщина призвела до духовного розтління народу — створення „нового типу” людини, якій притаманна жорстокість, брехня, зрада. На прикладі кого це показує Улас Самчук у романі „Марія”?

а) Максима; б) Гната; в) Корнія; г) Надії.

6. „Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...”

Про який початок і якого кінця говорить автор?

а) початок революції; б)початок голоду; в) початок колективізації; г) початок громадянської війни.

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

Прочитати роман Уласа Самчука «Марія».

Скласти презентацію за романом «Марія».