«Дитяча школа мистецтв в Україні: історія становлення»

«Дитяча школа мистецтв в Україні: історія становлення»

Методична доповідь

Розробила: Слободянюк Т.П. викладач I категорії КПНЗ «Хмільницької школи мистецтв»

Зміст

Вступ 3

1. Дитяча музична освіта в Стародавній Русі . Світські форми музикування ХVІ століття 4

2 .Освітня справа в Україні ХVII – XVIII століття. 7

3. Запровадження та налагодження системи спеціальної музичної освіти ХІХ - ХХ століття. 9

4. Список використаних джерел. 17

Вступ

Діяльність дитячої школи мистецтв спрямована на художньо-естетичну освіту, формування вільної, творчої, самостійної, соціально активної, конкурентоспроможної особистості. Освіта – найпродуктивніша інвестиція, що підвищує якість суспільства. Методологічною основою і важливим принципом естетичного виховання на сучасному етапі є ідея комплексного підходу, який у реалізації системи естетичного виховання має важливе значення. Система естетичного виховання має будуватися так, щоб різні види мистецтва постійно взаємодіяли між собою у процесі впливу на дитину, тобто організовується необхідність тісної взаємодії мистецтва на основі міжпредметних зв‘язків. Естетичне виховання як виховання засобами мистецтва повинно стати органічною частиною будь-якого виду виховання.

1. Дитяча музична освіта в Стародавній Русі .

Світські форми музикування ХVІ століття В основу вітчизняної музичної освіти і мистецької освіти,можна зазначити,взагалі був покладений так званий еллінський підхід, коли наявність художньої, зокрема музичної, освіти вважалася невід'ємною частиною загальної освіченості людини будь-якої професії. Прихід грецьких співаків з Візантії на Русь при Володимирі привніс в культуру і нову освітню систему. В стихирах ХІ і ХІІ століть на честь святих складався новий тип музичного мислення.

Як пишуть Л. Корній та Б. Сюта, для середньовічної культури характерними були мандрівні музиканти. У Західній Європі вони мали різні назви – жонглери, менестрелі, шпільмани тощо. Такий тип музикантів був у Візантії та на Русі. На Русі їх називали скоморохами. Скоморохи грали на гудку, гуслях та інших інструментах. Водночас вони були танцюристами і своєрідними акторами. Скомороство в Україні-Русі було неоднорідним. Поряд із мандрівними групами скоморохів, які переходили з одного місця на інше і брали участь у різних обрядових дійствах, у весіллях та інших родинних святах, багато скоморохів постійно жили й служили у князів, бояр та багатих городян. Отже, скоморохи були пов’язані як із фольклорним середовищем, так і з середовищем міської знаті [19, с. 44].

У князівсько-придворному середовищі значну роль відігравала світська музика, і в цьому давньоруські князі могли спиратися на традиції візантійських імператорів. На жаль, збереглося мало свідчень про придворну музику руських князів. Але є підстави вважати, що і в цій сфері Київ запозичував візантійські традиції. Наочною ілюстрацією музичних розваг у палацах може бути фреска світського змісту на сходах Софійського собору, які вели до палацу князя. На ній зображені акробати, танцюристи та музиканти, що грають на пневматичному органі, на духових інструментах, на щипкових інструментах, на тарілках. Можна припустити, що інструментарій у князівському побуті був досить різноманітний, а деякі інструменти були запозичені з інших країн.

Жанр свавільних пісень побутував не тільки у Візантії, а й на Русі. Князі мали придворних співців, які прославляли їх у піснях. Одним з них був гусляр Боян.

Прилучення ж дитини до музичної культури спиралося на принципи учнівства, уподібнення діям старших, що обумовлювалося особливостями двох основних напрямків, в рамках яких розвивалася музична освіта в Стародавній Русі. Перший найбільш повно відображав специфіку християнських традицій і чітко проявлявся в православному богослужбовому співі. Інше - тяжіло до опори на язичницькі традиції, що знайшли втілення в народному музичному мистецтві (фольклорі). Фольклор був пов'язаний з усіма видами мирського музикування, будь то спів або гра на музичних інструментах. З точки зору руської православної церкви, мирська музика згубно впливала на думки і дії людини, відволікаючи її від Бога. Богослужбовий спів православна педагогіка розглядала як «божественний» за своїм походженням і внутрішнім змістом, як «рух душі до гарних вчинків». [5]. Призначення співу бачили в тому, щоб привести душу людини до гармонії, до узгодження з Богом. Практично всі діти міських і особливо сільських парафій починали своє знайомство з богослужбовим співом в церковних хорах і школах. Цей висновок обумовлений літописами і численними давньоруськими навчаннями, що оповідають про організацію загальної музичної освіти в Стародавній Русі. Фольклор же був пов'язаний з трудовою, буденним, земним, матеріальним життям. Мирські пісні, танці, інструментальні награвання являли собою органічну частину самого життя людини, починаючи від її народження. Особливий пласт музичної культури Давньої Русі становив дитячий музичний фольклор (потішки, примовки, небилиці, пісні-ігри, дитячі хороводи та ін.), а також музично-поетична творчість, пов'язана з поезією «плекання» дітей (колискові пісні, пестушки і тощо). Активне включення дитини в творче фольклорне середовище давало їй можливість на основі народної музики поступово і міцно засвоювати культурні традиції свого народу, його моральні та естетичні цінності.

Давня нотація, вивчення древніх зразків храмового співу, поява самобутніх поспівок, все це сприяло становленню вітчизняної музичної педагогіки.

З ХVІ століття світські форми музикування поширювалися в містах, про що свідчить існування міських музичних цехів: Кам’янець-Подільський цех скрипалів та гуслярів з 1578 р.; Львівський з 1580 р. Цехові музиканти грали на різних урочистостях, народних святах, у міських домах.

У козацькому побуті значну роль відігравала інструментальна музика. Була так звана «полкова музика», серед виконавців були скрипалі, цимбалісти, кобзарі, литавристи, сурмачі, трубачі.

Зароджується в цю епоху й міське музикування, представниками якого були цехові музиканти [19, с. 73-74].

2 .Освітня справа в Україні ХVII – XVIII століття.

У другій половині ХVII – першій половині XVIII століття у братських школах, колегіумах, Києво-Могилянській академії ставили шкільну драму з музикою. Ця драма була переважно духовною, тому що в релігійному вихованні студентів важливе значення надавалося саме шкільному театру.

У цей же час тривала діяльність музичних цехів. Виникли нові цехи у Полтаві (1662), Прилуках (1686), Стародубі (1705), Ніжині (1729), Чернігові (1734) та ін. У Лівобережній Україні діяли козацькі цехи. У 1652 р. Богдан Хмельницький видав «Універсал музикам на Задніпров’ї, організованим у цех», у якому наказував членам цеху слухатися цехмейстра – цимбаліста Грицька Ілляшенка-Макушенка, а він, своєю чергою, мав підкорятися гетьманові. Одним з найбільших був Київський музичний цех, на базі якого в 1786 році у Києві було відкрито музичну школу, що готувала музичні кадри для магістерського оркестру [19, с. 99].

Як відзначають Л. Корній та Б. Сюта, освітня справа в Україні у другій половині XVIII століття сприяла тому, що населення міст і сіл знало музичну грамоту і церковний спів. У початкових школах при церквах не тільки навчали грамоті, а й давали елементарні музичні знання, які використовувалися у співі в церковних хорах. Ще більша увага приділялася навчанню співу в духовних семінаріях, які наприкінці XVIII століття були відкриті у містах. «Прекрасні хори були в церквах та монастирях Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Львова та інших міст. Великий хор мала Києво-Могилянська академія (його склад іноді доходив до 300 осіб). При академії існував також оркестр (близько 100 осіб). Вихованців академії навчали нотної грамоти, церковного співу, гри на струнному та духовому інструментах» [19, с. 120]. Важливим осередком музичної освіти й виконавства був Харків. У Харківському колегіумі функціонував клас вокальної та інструментальної музики, і з вихованців цього класу створили хор та оркестр. У цьому колегіумі працювали українські композитори Максим Концевич, Артем Ведель [19, с. 120].

У 1786 р. з ініціативи російського князя Г. Потьомкіна на базі його великої домашньої капели в Катеринославі (нині м. Днепр) була створена відкрита Музична академія, яку згодом перевели до Кременчука. Академія діяла за статусом вищого навчального закладу, значна увага надавалася концертній діяльності. Її директором став італійський композитор Джузеппе Сарті. Академія мала два музичні відділи: вокально-хоровий та інструментальний.

Навчання в музичних класах, організованих при вищих навчальних закладах, здійснювалося на високому професійному рівні іноземними фахівцями (вокалісти та інструменталісти), а пізніше і вітчизняними музикантами. Кінець XVIII століття також пов'язаний з активним розвитком вітчизняної камерної інструментальної музики та виконавства. Цьому сприяли такі чинники: численні гастрольні виступи іноземних виконавців, поява європейських інструментів (орган, клавікорд, флейта, струнні), що стало спостерігатися ще в другій половині XVII століття; підйом інтересу до інструментального музикування, яке стає невід'ємним елементом міського та садибного укладу життя; освоєння різних жанрів камерної музики українськими композиторами.

Нові віяння XVIII століття знайшли яскравий прояв у музичній культурі та освіті. Світський напрямок, поряд з церковним і народним, визначають вектори руху та еволюції музичної культури і освіти, змістовну і жанрову політику мистецтва. Цей період характеризується інтенсивним розвитком хорової творчості, початком становлення вітчизняної композиторської школи, а також розвитком інструментального і оперного мистецтва. Музично-естетичне виховання мислилося як головний засіб досягнення «суспільної гармонії». Характерною ідеєю XVIII століття стала думка про те, що за допомогою мистецтва (і перш за все - музики) і музично-естетичного виховання можна підготувати людину до вільного громадського, політичного та морального життя.

3.Запровадження та налагодження системи спеціальної музичної освіти ХІХ - ХХ століття.

Як свідчать Л. Корній та Б. Сюта, у перших десятиліттях ХІХ століття музична освіта була тісно пов’язана з виконавськими осередками. При виконавських колективах часто існували школи, яких навчалися музики, а в освітніх закладах виникали хори, оркестри. Культурно-освітні традиції всестанової національної освіти, які встановилися в Україні у XVI- перший половині XVIII століття наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття зникають. У Східній Україні була запроваджена система освіти, єдина для всієї Російської імперії.

У 1918 був організований Музичний відділ Народного Комісаріату по освіті (МУЗО), завданням якого стає залучення трудящих до скарбів музичної культури. В роботі МУЗО брали безпосередню участь як представник влади - А. В. Луначарський, так і діячі музичного мистецтва - Б. Л. Яворський, Н. Я. Брюсова, сестри Гнесіни. В рамках загальної освіти були позначені «Основні принципи єдиної трудової школи», датовані 16 жовтня 1918 року, підписані А. В. Луначарським і містять таку програмну установку: «Предмети естетичні: ліплення, малювання, спів і музика - аж ніяк не є чимось другорядним, якоюсь розкішшю життя ... Взагалі під естетичною освітою треба розуміти не викладання якогось спрощеного дитячого мистецтва, а систематичний розвиток органів почуттів і творчих здібностей, що розширює можливість насолоджуватися красою і створювати її. Трудова і наукова освіта, позбавлена цього елемента, була б обездушеною, бо радість життя в милуванні і творчості є кінцева мета і праці, і науки». [цит за: 1, с. 176-177]. Педагогам, які відповідали в загальній освіті за естетичне виховання дітей, ставилося завдання сформувати в учнів потребу в спілкуванні з мистецтвом. Вперше в історії загальної школи музика увійшла в навчальний план «як необхідний елемент загальної освіти дітей, на рівних засадах з усіма іншими предметами» (постанова Колегії Наркомосу від 25 липня 1918 року). [1, с. 177].

Як відзначає А. Аракелова, впровадження в якості обов'язкових предметів естетичного профілю в навчальний план загальноосвітньої школи ґрунтувалося на досвіді Н. Я. Брюсової за методикою дитячого музичного творчості, яку вона здобула в Приватній музичній школі, де діти колективно створювали опери. На думку Н. Я. Брюсової, саме цей синтетичний жанр дозволив дітям проявити себе як в області мови та мовлення, так і в галузі драматургії і музики, що збігалося з методикою Б. Л. Яворського, що включала активізацію сприйняття, музикування (хоровий спів, гру в оркестрі), рух під музику, дитячу музичну творчість. Загальна музична освіта і виховання в загальноосвітніх школах здійснювалася за допомогою навчання музичному сприйняттю на уроках слухання музики, а також шляхом створення в школах хорових колективів, оркестрів та ансамблів. Слухання музики трактувалося як специфічний предмет, який повинен розвинути в учня не тільки здатність чути твір але і вслухатися в себе, усвідомлювати своє ставлення до нього. І в цьому - продовження традиції, закладеної на початку століття Б. Л. Яворським і Н. Я. Брюсовою при розробці навчального плану для Народної консерваторії. Перед школою було поставлено завдання - не тільки давати знання і навчати, а й всебічно виховувати і розвивати творчі задатки дітей. [1, с. 177].

Ідея загальної музичної загальної освіти і виховання втілилася і в відкритті народних музичних шкіл. Так, в 1918 році в Петрограді була відкрита перша народна школа музичної освіти, друга така школа в цьому ж році була відкрита і в Москві Науково-популярним відділенням університету імені Шанявського на Знам'янці. У цих школах навчалися особи без вікових обмежень, а головним їхнім завданням було не тільки викладання елементів музичного виконавства і теорії музики, але, головним чином, поширення загальномузичної освіти, музичної культури.

Загальна музична освіта і виховання, що отримало швидкий розвиток в перші роки радянської влади, вплинули і на розвиток професійної музичної освіти. З середини 1920-х років дитячі музичні школи стають невід'ємною частиною системи професійного музичного навчання, отримують назву «музичні школи I ступеня», а основною їхньою метою стає підготовка учнів в музичні школи II ступеня (сьогодні це музичні коледжі). [1, с. 178]. Відповідно, в дитячих музичних школах змінилися функції та спрямованість навчання: більше уваги стало приділятися набуттю професійних навичок в учнів, які навчаються.

Упродовж 1940-1950-х років остаточно налагодилася система спеціальної музичної освіти, склавшись як трирівнева структура: музична школа – музичне училище – консерваторія. Те саме можна сказати і про інші художні училища (балетні, образотворчого мистецтва).

Отже, мистецька освіта в Україні має глибокі традиції, випробувані часом. Україна подарувала світові геніальних митців і педагогів – Григорія Сковороду, Григорія Ващенка, Василя Авраменка, Василя Кричевського, Олександра Кошиця, Бориса Гмирю, Соломію Крушельницьку, Давида Ойстраха, Володимира Горовиця, Олександра Архипенка. Система мистецьких шкіл України наслідує радянську систему. Ідея триступеневої музичної освіти була висловлена Б. Яворським (1877-1942) у 1920-ті роки і впроваджувалась Музичним відділом Народного комісаріату з просвіти (рос. Музыкальный отдел Народного Комиссариата по просвещению, МУЗО). Музичні школи в цій системі відігравали роль найнижчої - першої ступені (друга - училища, і третя - консерваторії). Отже, вже на ранньому етапі становлення і розвитку художньої культури в нашій країні чітко простежується тенденція зближення завдань мистецької освіти, виховання і просвітництва.

З 1950-х років музичними школами опікувались Міністерство культури СРСР і профільні міністерства союзних республік. З 1970-х почали відкриватися школи інших мистецьких напрямків - художні, театральні, танцювальні та інші. В Українському законодавчому полі Положення про мистецьку школу вперше було затверджено Наказом Міністерства культури 22 жовтня 1992 року N 239, тоді мистецькі школи іменувались як школи естетичного виховання.

Перетворення радянського часу поставили перед художньою освітою завдання, в якій мистецтво розглядалося як одне з найважливіших засобів впливу на людину, формування його ставлення до соціальних явищ. У 1960-70-і роки логіка розвитку художньої освіти вимагала модернізації традиційної системи, створення нових установ дитячих шкіл мистецтв, які в малих містах і сільській місцевості стали центрами естетичного виховання, і в яких сконцентрувалися всі заходи, пов'язані з пропагандою мистецтва.

Можна погодитися з Сабелевою О. у тому, що в радянський період була створена і успішно функціонувала єдина система мистецької освіти та виховання, що має серйозні успіхи і досягнення, пов'язані з актуалізацією творів мистецтва і художньої культури в цілому. Ціла плеяда видатних виконавців, творчі колективи, які користуються визнанням у всьому світі, широко розгалужена мережа закладів мистецької освіти (музичні, художні школи, школи мистецтв), що охоплює сотні тисяч учнів, - такі реальні результати діяльності колишньої художньо-освітньої системи [31, с. 3]. Однак з кінця 1980-х з'явилася необхідність в прийнятті організаційно-адміністративних, науково-методичних заходів, здатних істотно поліпшити стан справ в сучасній художній освіті. «Головним завданням стає не просто навчання основам мистецтва, а й особистісно орієнтований підхід до дитини як до суб'єкта, який не тільки ретранслює твори художньої культури, а й бере участь в процесі культуротворення.» [31, с. 3].

За період становлення мистецької освіти нагромадився цінний науково-методичний і організаційний досвід, що забезпечувало досить високий рівень кваліфікації фахівців. Була створена система творчих майстерень і виконавських шкіл, яку очолюють відомі митці. Варто відзначити, що методика організації навчального процесу в мистецьких навчальних закладах мала власні специфіку і системні принципи, які суттєво відрізнялися від загальновідомих освітніх основ, притаманних технічним або іншим гуманітарним навчальним закладам, що здійснювали підготовку фахівців масових професій. Головними тут були особистісний підхід, спрямований на розвиток внутрішнього світу вихованця, формування його особистісної ціннісної свідомості; корелятивні зв’язки різних спеціальностей; наставництво (формування практичних навичок студентів здійснюється під наглядом досвідченого виконавця-педагога); важлива роль практики соціокультурної діяльності. До того ж через доступність мистецьких навчальних закладів освітою були охоплені широкі верстви населення, що здобували необхідні знання [33].

У 90-х роках ХХ століття, зі здобуттям Україною державної незалежності, у розвитку мистецької освіти відбулися істотні зміни. Вищим навчальним закладам надається більшої самостійності у визначенні змісту освіти та шляхів їх розвитку. Створюються навчальні заклади нового типу, що є більш різноманітними за своєю структурою, гнучкими за принципами навчання, такими, що можуть швидко реагувати на запити сучасності. Консерваторії, як вищі навчальні заклади, за західноєвропейським зразком набувають статусу академій, інститути перейменовуються в університети. У вищих мистецьких навчальних закладах відкриваються нові факультети і кафедри (оперної режисури в консерваторії, естрадного мистецтва в училищі і т. д.). Тут же розвиваються старі і створюються нові об’єкти культури, що слугують базами практики - оперні студії, сектори педагогічної практики, театральні студії, виставкові павільйони, музеї навчальних закладів тощо. [33].

Як слушно зазначає Т. Сідлецька, сьогодні в Україні функціонує багатоступенева і безперервна система підготовки мистецьких кадрів, до якої входять початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади (школи естетичного виховання) - позашкільна освіта; середні спеціалізовані мистецькі школи (школи-інтернати) - загальна середня освіта та професійна підготовка; вищі навчальні заклади; студії з підготовки кадрів для національних творчих колективів України. На жаль, дитяча музична школа як художньо-педагогічне явище поступово втрачає (а багато ДМШ вже втратили) суть статусу навчального закладу з двоєдиною метою і завданнями. Початкова музична освіта все більше і більше підмінюється легковажною формальною освітою, в результаті чого школи не в змозі готувати ні музикантів-аматорів, ні, тим більше, майбутніх музикантів-професіоналів. Це веде до руйнування всієї системи музичної освіти, включаючи її середню та вищу ланки.

Система музичної, ширше - художньої освіти в країні відчуває гостру потребу в доброзичливій і компетентній увазі до себе з боку всіх владних структур – структур різного рівня. Жодна сфера діяльності людини не відрізняється такою ранимістю і беззахисністю, як сфера мистецтва і художньої освіти. Не створюючи жодних матеріальних благ, вона значно цінніше своєї моральною, моральнісною складовою. Без духовності немає майбутнього у будь-якого суспільства. Водночас, слід підкреслити, що по суті своїй школа мистецтв готує учня до оптимального чуттєво-емоційного та інтелектуального включення в реальне життя суспільства і всього людства, оскільки саме освіта є найбільш сильним фактором формування картини світу людини.

Висновок

Розглянуто історію становлення дитячої школи мистецтв в Україні.

В основу вітчизняної музичної освіти і мистецької освіти взагалі був покладений так званий еллінський підхід, коли наявність художньої, зокрема музичної, освіти вважалася невід'ємною частиною загальної освіченості людини будь-якої професії. В Стародавній Русі, як свідчать літописи, дитяча музична освіта розвивалася у двох напрямках: перший відображав специфіку християнських традицій і чітко проявлявся в православному богослужбовому співі, другий – спирався на язичницькі традиції, що знайшли втілення в народному музичному мистецтві (фольклорі).

З ХVІ століття світські форми музикування поширювалися в містах, про що свідчить існування міських музичних цехів. У другій половині ХVII – першій половині XVIII століття у братських школах, колегіумах, Києво-Могилянській академії ставили шкільну драму з музикою. Освітня справа в Україні у другій половині XVIII століття сприяла тому, що населення міст і сіл знало музичну грамоту і церковний спів. У початкових школах при церквах не тільки навчали грамоті, а й давали елементарні музичні знання, які використовувалися у співі в церковних хорах.

У XVIII столітті музично-естетичне виховання мислилося як головний засіб досягнення «суспільної гармонії». Характерною ідеєю XVIII століття стала думка про те, що за допомогою мистецтва (і перш за все - музики) і музично-естетичного виховання можна підготувати людину до вільного громадського, політичного та морального життя.

У ХІХ столітті у Східній Україні була запроваджена система освіти, єдина для всієї Російської імперії.

У 1918 був організований Музичний відділ Народного Комісаріату по освіті (МУЗО), завданням якого стає залучення трудящих до скарбів музичної культури. Ідея загальної музичної загальної освіти і виховання втілилася і в відкритті народних музичних шкіл.

Вже на ранньому етапі становлення і розвитку художньої культури в нашій країні чітко простежується тенденція зближення завдань мистецької освіти, виховання і просвітництва.

З 1970-х почали відкриватися школи інших мистецьких напрямків - художні, театральні, танцювальні та інші. В Українському законодавчому полі Положення про мистецьку школу вперше було затверджено Наказом Міністерства культури 22 жовтня 1992 року N 239, тоді мистецькі школи іменувались як школи естетичного виховання.

За період становлення мистецької освіти нагромадився цінний науково-методичний і організаційний досвід, що забезпечувало досить високий рівень кваліфікації фахівців.

Зауважується, що діяльність дитячої школи мистецтв спрямована на художньо-естетичну освіту, формування вільної, творчої, самостійної, соціально активної, конкурентоспроможної особистості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Аракелова А. О. О развитии начального музыкального образования в России // Проблемы музыкальной науки. Российский научный специализированный журнал. Уфа, 2012. № 1 (10). С. 176-181.
Аракелова А. О. Детские школы искусств российской федерации: современное состояние и перспективы развития. // Электронный ресурс. URL:https://cyberleninka.ru/article/n/detskie-shkoly-iskusstv-rossiyskoy-federatsii-sovremennoe-sostoyanie-i-perspektivy-razvitiya. 11.10.19
Борев, В. Ю. Культура и массовая коммуникация. М. : Наука. 1986. 304 с.
Гетьман В. В. Музыкальная культура и образование в России XVIII века: профессиональная направленность развития // Вестник МГУКИ ноябрь-декабрь 6 (38). 2010. С. 160-165.
Иоанн Златоуст. Для чего употребляется пение: из Беседы на 41-й псалом // О церковном пе- нии: Сб. статей / Сост. О. В. Лада. М., 1997.
Касаткина С. А. Менеджмент в сфере культуры как вид управленческой деятельности // Экономика и управление в сфере культуры. Науч. Журнал. М. : Вестник МГУКИ. 2011. С. 199-204.
Комарова Л. Н. Система социокультурных функций детской школы искусств: методика и практика реализации в городском образовательном пространстве // автореф. … уч степ. К анд. пед. наук. М., 2009. 26 с.
Конаржевский Ю. А. Анализурока. М. : Педагогический поиск, 2013. 156 с.
Концепт культури : теоретико-методологічні та прикладні аспекти: зб. наук. пр. / наук. ред. : Ю. П. Богуцький, Б. А. Головко,
Г. П. Чміль, В. М. Щербина. К. : Ін-т культурологіі НАМ України, 2011. 320 с.
Корній Л. П., Сюта Б. О. Історія української музичної культури: підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2011. 736 с.
Cідлецька Т. І. Становлення і розвиток мистецької освіти в Україні // Электронный ресурс. URL:http://ir.lib.vntu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/12935. 11.10.19
Слонимская Р. Н. Музыкальное образование России: история и современность // Электронный ресурс. URL:https://cyberleninka.ru/article/v/muzykalnoe-obrazovanie-rossii-istoriya-i-sovremennost 13.10.19
Сабелева О. В. Реализация культуротворческого потенциала личности в художественном образовании // автореф. …уч. ст. канд. культурологии. Кемерово, 2008. 24 с.

‹

›