Загальні методи навчання за спадщиною Г.Ващенка

Вибір форм і методів навчання завжди і значною мірою визначається тим, як вирішується проблема змісту освіти, а відтак і в залежності від того, які стосунки домінують у суспільстві - авторитарні чи демократичні. Урок у своїх основних засадах моделює стиль життя суспільства. Так, утвердження диктатури і командно-адміністративних початків у державному управлінні зумовлює панування на уроці авторитаризму, орієнтацію на інформативний компонент змісту освіти, а звідси і на перевагу так званих фронтальних форм навчання, коли головним двигуном, “інформацієдавцем", а відтак і носієм “влади“ виступає вчитель.[4]

Навпаки, утвердження демократичних основ життя суспільства, наявність у ньому творчих, ринкових орієнтацій зумовлюють посилення уваги до дитини, її індивідуальних особливостей і потреб. А це (якщо демократія не сприймається як пусте гасло) зумовлює потребу застосування різних форм самостійної діяльності дітей на занятті, збільшення питомої ваги навчальних задач та інтелектуальної праці у процесі їх вирішення - коли дитина сама розвязує навчальну задачу або робить це в парі з іншою дитиною, чи працює у складі невеличкої групи. У такому випадку на уроці домінують зусилля дітей, а не педагога, запамятовування інформації займає тут другорядне місце.

Точка зору Г. Ващенка у цьому контексті висвітлена у його книзі “Загальні методи навчання", де простежуються два суттєвих висновки:

а) Г. Ващенко - прихильник таких форм і методів навчання, які передбачають самостійну творчу діяльність дитини

б) причиною заборони і вилучення з обігу цієї книги в 30-ті роки були не тільки ідеологічні незгоди автора з режимом, але й те, що запропоновані ним методи навчання вже тоді вели до становлення людини самостійної, сильної, творчої, характерної.

Відомі йому наукові методи Г. Ващенко класифікує на такі групи:

а) апріорні та апостеріорні (перші ґрунтуються на загальних міркуваннях, другі – на спостереженнях певних речей і явищ);

б) емпіричні та експериментальні (дослідник розглядає явища в їх природних умовах або штучно робить у них певні зміни);

в) аналітичні та синтетичні;

г) індуктивні, дедуктивні та методи аналогії.

Методи навчальної діяльності Г. Ващенко поділяє на три категорії: активні, напівактивні, пасивні. Використовуючи активні методи (дослідні та методи проектів), вчитель спрямовує розвиток ініціативи та самостійної думки учнів, його вихованці в цілому працюють самостійно. Їхня робота за такого методу нагадує роботу дослідника: учні виконують завдання теоретичного і практичного характеру. Дослідні методи якнайкраще реалізуються в реферативно – семінарській, лабораторно – та екскурсійно – дослідній формах, а тому вимагають достатньої кількості приладів, довідників, робочих книжок. [32]

Напівактивні (вербальні та наочні (ілюстративні)) методи передбачають свідоме засвоєння навчального матеріалу. На першому місці тут логічна пам'ять, далі разом з дедукцією та аналогією застосовується індукція.

Одним із видів розповіді є художнє і творче оповідання. На думку Г. Ващенка між ними є певна різниця. Основне завдання розповіді – з’ясувати якесь явище або речі, подати відомості про них; основне завдання художнього і творчого оповідання – подати учням яскраві образи, вплинути на їх фантазію і почуття.

Видом напівактивних методів навчання, за Г. Ващенком, є наочні або ілюстративні методи. Професор поділяє їх на три групи залежно від характеру самої наочності. Перший вид наочності – ілюстрування відомостей за допомогою малюнків, моделей, препаратів, різних приладів; другий вид – це екскурсія, спрямована на уточнення та зміцнення знань, які подавалися на занятті; третя форма – це лаєвський метод: фіксування знань за допомогою малювання, ліплення, моделювання.

Г. Ващенко зазначає, що демонстрація та ілюстрація мусять проводитися за добре продуманим планом у певній логічній системі й послідовності, бути естетично оформленими, відповідно до вимог граматики та стилістики. Відповідно до особливостей використання, педагог поділяє засоби наочності на ті, які використовують перед поясненням матеріалу, які супроводжують пояснення і ті, які використовуються після пояснення матеріалу, конкретизуючи його. [8]

Г. Ващенко притримується думки, що в практиці навчання велике значення має не тільки органічне поєднання наочності зі словом вихователя, а й самий добір наочних посібників. З приводу цього педагог відзначає, що відбір наочних посібниківмузить відповідати меті заняття, його змісту та віковим особливостям дітей. З цього погляду Г. Ващенко розподіляє наочність на такі типи: предметна (демонстрація та ілюстрація самих преметів: рослини, мінерали, досліди), образна (зображення предмету в формі малюнка чи моделі) та умовна (схеми, діаграми, графіки, географічні та історичні карти) наочність.

Стосовно активних методів навчання, то їх сутність, на думку, Г. Ващенка, полягає в тому, щоб навчальний процес був спрямований на розвиток ініціативи та самостійної думки дітей. Використання таких методів передбачає повідомлення вихователем певного завдання, уточнення основного напряму роботи, організацію самого процесу навчання. В ході виконання поставленого завдання діти працюють самостійно, однак в окремих моментах вони мають право звернутися до вихователя по допомогу. Суттєвими особливостями активних методів навчання, як зауважує Г. Ващенко, є такі: з інтелектуальних здібностей діти найбільше використовують логічне мислення, застосовують усі форми висновків, особливо індукцію. [17]

Значно більшої уваги тут потребують погляди Г. Ващенка на процес виховання, а відтак і на відбір виховного інструментарію - тому, що відповідні думки та ідеї не акумульовані в якійсь окремій праці. Загальний же аналіз спадщини педагога дає підстави виділити в тій сфері щонайменше кілька суттєвих для нашої сучасної педагогіки моментів.

По-перше, Г. Ващенко однозначно заперечує авторитарність як у родинному, так і в громадському вихованні. “На ґрунті насильства, - пише він, - не може розвиватись ні любов, ні краса, ні добро. Бо все це вияв свобідної волі людини. Але тут педагог не виявляє себе і прихильником так званого “вільного виховання", за яким стоять Ж. - Ж. Руссо та його послідовники Еллен Кей і Лев Толстой. Неодноразово повертаючись до цієї проблеми, Г. Ващенко знову ж таки відстоює золоту середину, радить поєднувати в одне ціле процес виховання і процес самовиховання. Цей підхід він, одначе, уточнює, розглядаючи виховання - самовиховання крізь призму віку дитини: “чим молодший останній , тим більшу ролю в формуванні його особистості має виховання і меншу ролю самовиховання..", Головним же в цьому підході є не протиставлення зусиль двох субєктів виховання, а поєднання їх волі - в дусі партнерства.

По-друге, виходячи зі своїх поглядів на роль духовного і віри у процесі сприймання світу і самостановлення особистості, Г. Ващенко, з одного боку, органічним елементом цього процесу вважає виховання релігійне, а з другого - до методів зараховує і ті, що мають містичну природу (молитва, участь у релігійних відправах та громадських духовних акціях тощо). До таких методів виховання він зараховує також християнську доброчинну діяльність, християнську жертовність тощо.

По-третє, Г. Ващенко, йдучи за К. Ушинським, послідовно впроваджує вимогу врахування у вихованні етнопсихологічних особливостей дитини. Це - цілком чужа для колишньої авторитарної педагогіки ділянка, що передбачає вивчення і обєктивну оцінку особливостей українського національного характеру та врахування цих даних з метою його корекції через виховання окремої людини. Вважається, що позитивні риси нашого характеру треба зміцнювати і розвивати, а вияв негативних - послаблювати.

По-четверте, Г. Ващенко неодноразово застерігає проти тенденції “зводити виховання лише до розвитку", тобто виступає проти недооцінки специфічно виховних зусиль сімї, школи, громадськості. Ця тенденція, як відомо, характерна для прагматичної педагогіки, зокрема, в США. Наслідки її сьогодні очевидні: на ґрунті доведеного до абсурду культу прав людини будь-яке “виховання” трактується як їх порушення, а тому педагогіка в цій сфері взагалі втрачає ґрунт під ногами. Всі зусилля тут скеровуються лише на виховання в людині рис, потрібних для виживання за умов конкуренції. [1]

У творчості Г. Ващенка помітна велика увага як до чинників, так і до інститутів виховання. До них він відносить родину, дитсадок, школу, церкву, мистецтво, працю, громадські організації, рідну мову, краєзнавство (батьківщинознавство), засоби масової інформації тощо. Всі вони є носіями та трансформаторами цінностей суспільства, і вихованець самостійно поза волею і увагою педагога взаємодіє з ними: сприймає, аналізує, дає їм моральну оцінку (виходячи з власного досвіду, своєї віри та запозичуючи й чужі погляди) і цим самим утверджує або заперечує щось у своєму власному світосприйманні. Цей процес займає у житті вільної людини чи не головне місце, значно більше, ніж часом ми думаємо, покладаючись на вплив родини і школи. І, власне, тому велика увага Г. Ващенка до них є цілком виправданою, а звідси і зрозумілою є його звичка говорити про виховання мистецтвом, працею, літературою, релігією тощо і дещо рідше говорити про естетичне виховання чи трудове виховання. Першим з таких чинників та інститутів виховання Г. Ващенко вважає родину і дитячий садок. Звертаючи увагу на великі можливості дитсадка, зокрема, у національному вихованні, він виражає побажання, щоб його працівники (“садівнички“) мали добру педагогічну підготовку. На проблемах виховання в сімї і дитсадку він зосереджує увагу й у “Виховному ідеалі“, й у “Вихованні волі і характеру", а навіть присвячує їм спеціальну низку публікацій, включених тут під загальним заголовком “За здорову і свідому українську родину".

Г. Ващенко високо ставить виховне значення праці, вважає її чинником виховання в людині працьовитості як риси характеру. Вільна праця, на його думку, сприяє також зміцненню волі, цілеспрямованості і самодисципліни. Вслід за К. Ушинським, він вважає, що праця, як і діяльність взагалі, - це саме життя. Натомість він дуже критично ставиться до того поняття “трудового виховання", яке сформувалося в нас у 30-ті роки на ґрунті відомої ідеї “політехнізації освіти“. На його думку, наше суспільство завжди було класовим, а “трудове виховання" ставило собі за мету привязати дитину до свого класу: дітей колгоспників зробити колгоспниками, а дітей робітників - робітниками.

Як чинники виховання у творчості Г. Ващенка широко розглянуто різні форми культури, мова, мистецтво тощо. Він постійно підкреслює факт, що вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на людину. Порівнюючи вплив мистецтва із значенням науки в поведінці людини, Г. Ващенко відзначає, що мистецтво діє на "цілу людину", на її почуття, мислення, волю. Його виховну вартість він бачить найперше в тій ідеї, яка в ньому закладена. Мистецтво - не самоціль, а засіб духовного вислову, духовного самовираження людини - такий же, як і мова. Від змісту висловлених ідей і залежить, чи мистецтво підносить людину до висот духовності, чи заганяє у сферу дрібних інтересів і тваринних прагнень. Воно може бути носієм краси й огидності, може виражати високі моральні ідеали або і їх антиподи, слугувати злу. Характерні приклади цього дають сучасне кіномистецтво, естрада і навіть література.

У ряді праць Г. Ващенко наголошує на виховній функції українознавства, яке в 20-ті роки було предметом уваги вчителів, а особливо мови. Як і К. Ушинський,

О. Потебня, Б. Грінченко, педагог вважав, що рідна мова сприяє інтелектуальному розвиткові дитини, натомість намагання ”одягати свою думку в чужий одяг“ завжди складає певні психологічні труднощі і цей процес сповільнює. На його думку, українець повинен домагатися органічного володіння рідною мовою. Коли народ губить свою мову, він розпадається. [30]

Вважаючи на велику значущість для людини зовнішніх чинників самовиховання, Г. Ващенко багато уваги приділяє питанням їх педагогічної оцінки. Цю функцію він покладає найперше на державну владу, яка зобовязана оберігати духовне здоровя людини і суспільства і, даючи свободу засобам масової інформації, все ж боронити суспільство від них, якщо вони завдають йому шкоди, керуючись чисто меркантильними міркуваннями. Свобода не може бути необмеженою. Коли вона використовується для злочинів, її треба обмежити. Бо якщо свобода людини доводиться до безмежжя, то під загрозою опиняється вже свобода суспільства. “Нехай у нашій державі послужить доброю наукою те, що діється тепер у Франції, в Сполучених Штатах Америки і навіть у Німеччині", - пише Г. Ващенко, маючи на увазі масове поширення творів морально шкідливого характеру, культу злочинності тощо.

Видатний педагог любив українську молодь і докладав чимало зусиль до її виховання в національному дусі. На увагу сучасних освітян заслуговує порушена ним значна кількість проблем виховання, навчання та освіти українського юнацтва. Визначаючи основне завдання педагогів, вихователів, Г.Ващенко підкреслював, що воно полягає в підготовці людей, які могли б служити своїми знаннями й працею Батьківщині. Провідним елементом виховної системи він вважав розумове виховання. Друге завдання у вихованні молоді - це виховання моральне. Ціль вихователів полягає в тому, щоб традиційні ідеали, які пройшли випробування протягом століть, відновити і застосувати до сучасних умов і тих вимог, що ставить перед нашим народом історія.

З моральним вихованням міцно пов'язане виховання волі і характеру. Найважливішою рисою вольової людини є принциповість і здібність чітко поставити перед собою певну мету. Поставивши мету, вольова людина прикладає всіх зусиль, щоб за всяку ціну осягнути її. Ось чому важливими для людини є любов до праці і працездатність. [8]

Велике значення у вихованні має естетика на базі високоякісного мистецтва - музики, пісні, образотворчого мистецтва, скульптури, театру тощо. Нарешті, виховання молоді повинно включати розвиток творчих та мистецьких здібностей, а також, що не менш важливо, фізичне виховання. Поставлені вище завдання можуть бути здійснені через виховання молоді: моральне, національно-патріотичне, інтелектуальне і фізичне.

Г.Ващенко ґрунтовно висвітлює українські традиції, відображені у народній творчості й у творах кращих митців і письменників. Педагог звертає увагу, перш- за все, на українську гостинність та доброзичливість, уважність та щирість, потяг до краси й мистецької творчості, до музики, співу й танців, побут з його вірністю у коханні, статевою культурою і здоровим сімейним життям, найвищі чесноти лицарства, готового до геройських звитяг, успадковані за часів Козаччини і відновлені у період визвольних змагань 1917— 1920-х років, а в найновішому часі — в героїчній боротьбі проти окупантів України. Усе це дає професору Г.Ващенку можливість стверджувати, що виховний ідеал українця криється у пісенній скарбниці України, у звичаях українського народу, у його літературі, мистецтві, у християнській вірі та історичному минулому. На думку педагога, відтворення цього минулого з його культурними скарбами і черпання зі скарбниць інших народів того, що є найкращим і відповідає нашій духовності, дасть нам тверду основу для створення свого власного виховного ідеалу. Вихований на християнських принципах гуманності й толерантності, він високо цінує людську гідність, а отже, національну гідність у цілому. [4]

В основу виховання української молоді професор ставить загальнолюдські й національні цінності, до яких належать моральний закон творення добра і боротьба зі злом, шукання правди і побудова на любові й красі справедливого ладу. Джерелом високоморальних людських цінностей є християнство. Побудований на цій основі світогляд людини веде її на шлях служіння подвійній високій меті: Богові і своїй нації; Богові як абсолютній Правді, Красі, Справедливості і нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні цінності повинні знайти своє втілення. Квінтесенцією його розуміння виховання української молоді є християнський виховний ідеал, який включає в себе євангельський виховний ідеал у його історичних і національних формах і загальноєвропейський виховний ідеал, який також має християнську основу.

Характеризуючи тоталітарні, антигуманні, імперіалістичні і жорстокі системи виховання, Г.Ващенко розпочинає аналіз українського національного виховання з рокриття суті поняття «нація» та засад здорового національного патріотизму. Нація, на його думку, це своєрідний організм, що, колись народившись, росте,розвивається і за несприятливих умов може загинути, себто розчинитись в інших націях. Абсолютно необхідними умовами для існування нації, за висловом педагога, є спільність території, мови, культури й традицій і усвідомлення своєї окремості. Нормальний розвиток нації можливий лише за умови існування власної держави. Подібно до того, як творчість окремої особистості є проявом її індивідуальних властивостей і здібностей в умовах свободи, творчі сили народу, його національне обличчя можуть виявлятися і розвиватися в умовах самостійності. Лише вільні, самостійні великі і малі народи мають щось своє.; оригінальне, неповторне, що відповідає потребам єдиного загального організму. "Раб або людина, психіка якої формувалася за якимось спільним для багатьох стандартом, творити не може," - стверджує Григорій Ващенко. Ідеал людини - це те найкраще, що створив народ у розумінні властивостей людської особистості та її призначення.

Ретельно проаналізувавши історичний : розвиток українського національного ідеалу, психологічні особливості українців, народні традиції, Г.Ващенко попереджав, що відмова від національних традицій рівнозначна відмові від своєї національності. Це твердження і сьогодні важливе. Надто велике захоплення зарубіжним мистецтвом, школою і педагогікою, прихильність до усього закордонного загрожує денаціоналізацією. [17]

Г. Ващенко в реалізації своєї життєвої мети - служіння Богові й Україні - визначив для себе завдання - створити освітньо-виховну систему для України. І цьому він присвятив усе своє життя поза Батьківщиною, користуючись свободою в умовах вільного світу. Він, як ніхто інший, зумів зібрати матеріал з українських і зарубіжних джерел, творчо його переосмислити, створюючи потім праці, що можуть стати значним внеском для створення освітньо-виховної системи в Україні. Будуючи свою педагогічну, концепцію, він привертав увагу педагогів до необхідності виховання молоді на принципах національного традиційного родинного виховання, відстоював необхідність гармонійного виховання особистості, зробив спробу систематизувати сукупність методів та принципів навчання, виступав за виховання у дітей та молоді любові до Батьківщини, одним з перших дав ретроспективний аналіз українського виховного ідеалу. Його педагогічні висновки й узагальнення про виховання увібрали у себе історію, культуру, мудрість українського народу. [32]

Виходячи з сучасних завдань виховання і стану педагогіки, аналізуються можливості використання педагогічної спадщини Г.Ващенка на основі нових концептуальних підходів, запропонованих Всеукраїнським Педагогічним Товариством ім. Григорія Ващенка, новаторськими педагогічними концепціями з проблем українського виховання, навчально-виховного процесу, управління освітою видатних українських педагогів А.Алексюка, А.Бойко, В.Бондаря, О.Вишневського, П.Кононенка, В.Майбороди, А.Погрібного, М.Стельмаховича, Т.Усатенко та інших, а також педагогічних технологій, автори яких (О.Падалка, А.Нісімчук, І.Смолюк, О.Шпак) розкривають діяльність Григорія Ващенка як пропагандиста виховної системи нової національної школи.

Григорій Ващенко запропонував наступну структуру системи освіти у вільній Україні:

1. Передошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (з 3 до 6-ти років);

2. Початкова школа (від 6 до 14-ти років);

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18-ти років);

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (від 18 до 23-х років);

5. Позашкільна освіта;

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу Ващенко вказує на необхідність зв’язку між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями. В утвердженні твердих моральних законів, без яких суспільство піддається розкладові, педагог важливу роль відводить релігійному вихованню і церкві. [20]

Важливим елементом виховання професор Г. Ващенко вважає формування особистості. Однак це неможливо без існування певного виховного ідеалу, який є і метою виховання, і засобом виховання. Виховний ідеал є для педагога дороговказом у його роботі. Цій темі Г. Ващенко присвятив працю — "Виховний ідеал". Порівнюючи загальноєвропейський, більшовицький, націонал-соціалістичний та християнський виховні ідеали, Г. Ващенко вибирає те найкраще, що, на його думку, може бути застосовано у вітчизняній виховній системі та вибудовує виховний ідеал української людини на двох головних підвалинах: християнській моралі й українській духовності, що витворилася впродовж століть. Фундаментальне знання української історії і розвитку етнопсихології та етнопедагогіки українського народу ставить вченого на високий рівень практикування педагогічних явищ з точки зору виховання молодого покоління у відповідності до психоструктури українця, заснованої на народних традиціях та обрядах. Прикладами для наслідування виступають у Г. Ващенка доблесні козаки, герої визвольних змагань, княжі дружинники — люди, для яких честь і слава Руси-України понад усе.

Мова, на думку вченого, — один з найдорожчих скарбів народу; мова — культурний здобуток народу, його історія, світогляд та його психічні властивості; мова — найважливіший, найповніший і найміцніший зв'язок, що поєднує минулі, сучасні й майбутні покоління у велике історичне живе ціле; мова — ознака національного визнання. Г. Ващенко зазначав, що мова не тільки являє собою життєдіяльність народу, а "є сама цим життям". [27]

Ретельно проаналізувавши історичний розвиток українського національного ідеалу, психологічні особливості українців, народні традиції, Г. Ващенко попереджав, що відмова від національних традицій рівнозначна відмові від своєї національності. Будуючи свою педагогічну концепцію, він привертав увагу педагогів до необхідності виховання молоді на принципах національного традиційного родинного виховання, відстоював необхідність гармонійного виховання осо­бистості, зробив спробу систематизувати сукупність методів і принципів навчання, виступав за виховання в дітей та молоді любові до Батьківщини, одним з перших дав ретроспективний аналіз українського виховного ідеалу. Його педагогічні висновки й узагальнення про виховання увібрали в себе історію, культуру, мудрість українського народу.

Детально аналізуючи і досліджуючи педагогічні твори педагога ("Виховання любові до Батьківщини", "Виховання волі і характеру" та ін.) можна дійти висновку, що Г. Ващенко визначає такі основні виховні цінності: віра в Бога, любов до України - Батьківщини, друзів, рідних, до хати, землі, духовний аристократизм. [1]

Педагогічну діяльність Г. Ващенко розглядає як творчу. Діяльність педагога має бути спрямована на розвиток індивідуальної творчої особистості дитини. Вибір педагогічної професії, на його думку, повинен бути педагогічним покликанням.

У загальному контексті культурних здобутків України творча спадщина Г. Ващенка є глибоко національною за своїм змістом і підпорядкована вихованню молоді на засадах духовної спадщини і соціально-історичного досвіду українського народу. Науково-педаго­гічна спадщина українського педагога є значним внеском в історію вітчизняної освіти та педагогічної думки, важливим джерелом збагачення змісту системи освіти й виховання учнівської молоді. Вивчення педагогічної спадщини Григорія Ващенка збагачує й доповнює знання з історії вітчизняної педагогіки новими фактами, концепціями. Ознайомлення з нею сприяє ефективному вирішенню актуальних проблем сучасної педагогічної теорії та практики. [4]

Отже, у зв'язку з тим, що дані концепції значною мірою засновані на педагогічних ідеях видатного українського педагога, ми сподіваємося на більш повне використання педагогічної спадщини Г. Ващенка в усіх ланках сучасної освіти суверенної і незалежної демократичної держави.