Виховний захід про українськи символи, легенди

Легенда про Україну

Як тільки Господь наш, Сотворитель, поселив на Землі людей, вони одразу почали просити в Бога для себе зручні та вигідні місця для проживання. Не квапились тільки українці. Вони були відпочатку козаками: безпечно мандрували по землі, милувалися красою світу і нікому не заважали. Якось озирнулися і побачили, що повсюдно снують люди, обживають займані місцини. Тоді пішли і вони до Господа. Тихенько стали за порогом і чекали,бо Творець саме тоді був чимось дуже сильно зайнятий. А коли Сотворитель оглянувся і побачив чубатих вояків, то здивувався:
- А чого вам треба, хлопці? – запитав Господь.
- Та землі-материзни хочемо, Боже!
- Буде вам матінка земля. Ідіть та осідайте он на тому клаптику між морями, - показавши пальцем униз.
- Та там уже іспанці, Боже!
- Ага, то біля них і селіться.
- Не можемо, Господи, там французи, а далі німці, ще якихось людей повно.
Подивився Бог згори і переконався, що все вже роздано. А козаки ну дуже йому сподобались – і не хотів Творець залишати їх без земель.
- Гаразд, - сказав Господь. – Віддам я вам он той куточок понад Дніпром, що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок – раїна. Земля там дуже родюча і пахне медом, вода – як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестивці, тому його треба пильнувати і боронити. Як будете інаправду такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете господарями, а як ні – то рабами нечестивців.
- Згода. Добре, Господи! Буде так, як кажеш. Благослови в дорогу!
Поблагословив їх Сотворитель і провів до райський воріт. Відтоді орють козаки землю, а зброєю захищають її від усякої нечисті. І назвали свій райський куточок – Україна.

Легенда про дівчину-Україну

     Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну i порядок, росіяни - владність, поляки - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.
     - Хто ти? Чого плачеш? - запитав Господь.
     - Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.
     - Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі?
     Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
     - Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня.
   Узяла дівчина - Україна дарунок i міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому i з ясним обличчям i вірою понесла пісню в народ.

Три брати - засновники Києва (легенда)

Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми...

І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій - Хорив, і сестра їхня - Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею.

І збудували вони городок в честь свого старшого брата й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні.Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте, коли 6 Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя — не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив.

Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

 Як мати зозулею стала (легенда)

     Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилася і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:
     - Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.
     - Нема в хаті води, - одказують діти.
     - Візьміть глечик, - каже мати, - підіть до річки та й наберіть води.
     Одізвався старший хлопець:
     - Я не маю чобіт, нехай іде сестра. Мати до дочки:
     - Піди, доню, принеси мені води.
     - Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший. Просить мати меншого сина:
     - Піди, Івасику, принеси мені водички.
     - Я не маю в що вдягнутися, - одказує той. Так ніхто і не приніс хворій матері води.
     Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить - мати вже стає зозулею, став гукать до брата і сестрички:
     - Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.
     Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:
     - Мамочко, мамочко, пий воду.
     А мати вже вся обросла пір'ям, стала зозулькою, одлітає од хати:
     - Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку... - І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.
     А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

 Легенда "Як калина з'явилася"

Гуляли край села сестричка з маленьким братиком. Глянув Івасик на небо - аж чорні хмари по небі пливуть - татари на село йдуть, позвав сестрицю. Та сховала Івасика на високій вербі, а сама побігла в село, оповістити. Але наздогнали дівчину татари, стяли голову і кинули в лісі край болота, то де краплини крові впали - виріс гарний кущ. І навесні нагадував він дівчину - білим цвітом, і восени, - кетягами ягід червоних, як серце дівоче гаряче. Нарекли люди той кущ калиною і щиро за ним наглядали - то по всій землі калина розселилася, біля кожної хати.

Подільська легенда про калину

Було це давно-давно, ще у ті давні часи, коли на нашу землю без кінця нападали турки та татари. Була неділя. Все село гуляло на весіллі у Калинки. Та раптом, мов чорна хмара, налетіли татари. Усі чоловіки кинулися захищати село, а дівчата, щоб не потрапити у полон, тікали до болота. Вони навіть відірвалися від погоні, але болото затягнуло їх.

Там, де дівчата потонули, з часом виросли кущі з червоно -вогняними ягодами. Дали люди їм назву калина. Відтоді росте і красується в наших Микулинцях калина. Старі люди кажуть, щоб калина довше зберігала свої цілющі властивості, краще зривати ягоди саме в неділю.

Калина і Килина

(Легенда про калину)

Дівчина Килина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Килину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Килину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців. 

Козацька легенда про калину

Билися козаки за волю, за рідну країну. І був серед них Іван - козак. Дуже гарно грав на сопілці хлопець. Одного разу смертельно поранили його в бою. Скликав він друзів і попросив: "Побратими, в чистім полі насипте могилу. Посадіть в головах червону калину: "Будуть птахи пролітать калиноньку їсти, Будуть мені приносити від родини вісті". Поховали козаки Івана і встромили у головах сопілку. Прилітали пташки, приходила старенька ненька - плакати над могилою сина. Від сліз її проросла калинова сопілка - виріс гарний кущ. Навесні нагадував він Івану наречену, восени - рідну матінку. 

Легенда про Калинку і Килимку

Жили собі мати і донька. Була донька дуже гарна і вміла людей лікувати. Одного разу Калинка у степу зілля збирала, там побачив її пан і хотів собі за жінку взяти. Втікала Калинка скільки сили мала, аж ось попереду річка, а далі вже і бігти нікуди. Вилізла Калинка на вербу, стрибнула у воду і втопилася. Кожного дня приходила на берег стара Килина - тужила за дочкою. Вросли у берег ноги старенької міцним корінням, руки стали вітами гнучкими, а серце перетворилося на калинові ягідки, що щедро дарує калина людям і пташкам, по сей день людей лікує. 

Легенда про Дніпро і Десну

Жив у стародавні часи могутній богатир Лиман, і було в нього двоє дітей — дочка Десна та син Дніпро. Десна була старшою, а Дніпро молодшим. От виросли діти, настав час Лиману передавати їм свої володіння. Каже батько:

— Діти мої любі, приходьте завтра до мене за благословенням. Хто першим прийде, тому й спадок мій залишу.

Полягали Десна та Дніпро спати. Та не спиться Дніпрові, сон не йде до нього. Хоче син першим батькове благословення взяти. І ранком, як тільки зоря зійшла, Дніпро прийшов до Лиману.

—  Благословіть, тату!

— Добре, сину,— каже Лиман,— Та чому ж не прийшла Десна, адже вона старша за тебе і більше прав має на мій спадок?

—  Вона ще спить, батьку,— відповів Дніпро. 

Благословив Лиман сина, і той пішов батьківську землю міряти, господарювати на ній.

Проспала Десна вранішню зорю. Прокинулась — а молодшого брата вже немає. Прибігла до батька:

—  Благословіть, тату!

Лиман благословив дочку, а потім каже:

— Дніпро першим від мене благословення взяв, але якщо випередиш його і першою землю мою зміряєш — пануватимеш на ній по праву.

Побігла Десна за братом, а попереду себе сокола пустила, щоб він дорогу їй показував. Але як не намагалась, усе одно випередити Дніпра не змогла. Раптом побачила Десна братів слід: «Якщо не випереджу його, то разом із ним отримаю батьківську спадщину».

Ступила Десна у слід Дніпра — і вмить вони обоє стали ріками і потекли разом. Це батько вирішив у такий спосіб примирити своїх діточок. 

Щоправда, Дніпро усе одно вважається головною річкою України. 

Як же розрізнити, де вода сестри-Десни, а де брата-Дніпра? Просто — в Десні вода світліша, а в Дніпрі темнувата.