Елеонор Портер. Гра в радість.
«Здебільшого є чого радіти, якщо наполегливо шукаєш причіпку». «Її завжди переповнює непереборне почуття радості». «Життю не можна навчатися — треба просто жити». «Не треба гудити людей за їхні вади — радше вкажіть їм на їхні чесноти».
Повість «Полліанна» починається з того, що до багатої самотньої міс Поллі приїздить одинадцятирічна небога – донька її покійної сестри Дженні. Колись Дженні проти волі батьків вийшла заміж за порядного й доб-рого, але бідного пастора. Ображені цим шлюбом рідні майже не підтриму-вали з нею стосунків. Тим часом молоде подружжя поїхало місіонерами (осо-би, відряджені церквою для розповсюдження її вчення серед людей іншої ві-ри) на південь. Коли в Дженні народилася дівчинка, вона назвала її Полліан-ною, об’єднавши імена своїх сестер Поллі й Анни. Зростала Полліанна у великій нужді. У неї навіть не було іграшок. Натомість вона мала безцінний скарб – «гру в радість», якої навчив її батько, пастор Джон Віттієр. Батькові ж цю гру підказала сама Біблія. Якось у тяжку годину він узявся перечитувати Святе Письмо й зауважив, що Господь часто 1 закликає людей веселитися. Нарахувавши понад вісімсот таких закликів, пастор зробив висновок: «Коли вже Бог узяв собі клопіт вісімсот разів звер-нутися до нас із закликом радіти й веселитися, то, напевне, Він дуже хотів, щоб ми навчилися радіти і веселитися». А невдовзі стався прикрий випадок, який надихнув його вигадати для своєї донечки «гру в радість». Правила цієї гри такі: у будь-якій ситуації треба знаходити привід для радості. І той, хто їх опанує, перетворить кожен день життя на маленьке свя-то й стане щасливою людиною. Отже, «гра в радість» – і справді скарб, най-дорожчий за всі коштовності світу, бо ж дарує найголовнішу цінність – щастя. Саме із цим скарбом дівчинка й приходить до розкішного, але похму-рого будинку тітоньки Поллі, яка не з любові і навіть не через співчуття, а суто з обов’язку дає притулок сироті- небозі. Власне, довкола «гри в радість» і обертається сюжет повісті. Життя й надалі випробовує Полліанну на відданість у Вона відкриває серця до прекрасного, володіє унікальним даром пере-конання, її риторика рясніє гумористичними розповідями. Дівчинка-підліток чудово справляється зі складними психологічними станами дорослих. Цікаво, що в психологічній літературі закріпився термін «принцип Поліанни», понят-тя якого запозичено з роману культової американської письменниці. Суть 2
принципу Поліанни полягає у несвідомому нахилі в сторону позитивних мо-ментів. Більше про це написали психологи Маргарет Матлін та Девід Станг. Образ Поліанни наповнений оптимізмом. І цим вона ділиться з ото-чуючими. Вона показує ті деталі, які не помічають дорослі. Від кожної її радості з’являється сенс, хочеться жити, робити добрі справи, реагувати на те, що приносить задоволення. Уже сама присутність Поліанни діє на ото-чуючих як заспокійливе та моментальна зміна настрою у радісний стан. Важливо, що Полліанну в повісті змальовано як таку собі звичайнісіньку дівчинку. Полліанна гарненька, але красунею її не назвеш. Вона розумна, але припускається кумедних помилок. Вона не має жодних переваг над своїми ровесницями. Хіба що на відміну від багатьох з них вже встигла спізнати нужду й справжнє горе. Незвичайною героїню робить саме її «гра в радість». Адже ця гра, що, власне, теж не є чимсь надприродним, здатна творити дива, не згірше від чарівної палички. Утіленням такого мужнього й світлого ставлення до світу і є її Поллі-анна. Кожним своїм вчинком ця дівчинка доводить мудрість простих істин: життя – прекрасне, а бути щасливим – просто.
Роботу підготувала вчитель Стезенко О.В. 3 |
любленій грі, на здатність за будь-яких обставин бути щирою і вдячною. Дівчинці доводиться долати чимало прикрощів: холодний прийом у тітки, недовіру розчарованих жит-тям дорослих, навіть тяжку хворобу, яка внаслідок аварії надовго приковує її до ліжка. Проте саме «гра в радість» допомагає їй не лише гідно пережити всі негаразди, а й змінити на краще своїх близьких, друзів, та й усе містечко.