Міністерство освіти і науки України

Державний навчальний заклад

«Дніпровський транспортно-економічний коледж»

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

РОЗШИРЕНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ПРОФІЛЬНОГО ПРЕДМЕТУ «РИМСЬКЕ ПРАВО»

для студентів спеціальності 081 «Право» (Law)

автор: Кузякова Ю.С., викладач вищої категорії

Дніпро, 2019

Розглянуто і ухвалено на засіданні ПК “Правознавства”

Протокол №___від_________

голова ПК ____________Ю.С. Кузякова

АНОТАЦІЯ

Методичний посібник Розширений конспект лекцій з профільного предмету «Римське право» для студентів спеціальності 081 «Право», автор Кузякова Ю.С., викладач вищої категорії

Методичний посібник лекційних занять з профільного предмету «Римське право» підготовлений у відповідності з діючими сучасними методичними вимогами законодавства України. Дана методична розробка включає матеріали, необхідні для проведення теоретичних лекційних занять зі студентами, написання ними рефератів і виконання різнопланових завдань. Методичний посібник містить усі необхідні для вивчення Римського права матеріали: перелік тем з планами, списки рекомендованих джерел і літератури, тестові завдання, контрольні питання, ілюстровані схематичні висновки по темам, практичні та проблемні задачі, витяги з історичних документів. Методичні вказівки і настанови дозволяють систематизувати підготовку студентів до семінарських занять, закріпити теоретичні знання, отримані під час лекційних занять, а також надають можливість самостійно засвоїти цю дисципліну студентам заочної та дистанційної форм навчання.

Усі цитати, тексти завдань та інший фактичний матеріал перевірено, зауваження рецензентів враховано. Автор посібника відповідає за дотримання авторського права щодо використаних текстів та ілюстрацій.

Методичний посібник Розширений конспект лекцій з профільного предмету «Римське право» призначений для студентів спеціальності 081 «Право» (Law), а також для викладачів даної дисципліни та суміжних галузей права.

Рецензенти: ________________________________________________

__________________________________________________________

РЕЦЕНЗІЯ

на методичний посібник розширеного конспекта лекцій з профільного предмета «Римське право» для студентів усіх форм навчання спеціальності «Право», автор Кузякова Ю.С., викладач вищої категорії

Методичний посібник складений у відповідності з вимогами до мінімуму змісту і рівня підготовки студентів, розглянуто і ухвалено на засіданні предметної комісії «Правознавства».

Дана методична розробка є навчально-методичним посібником для роботи студентів і викладача під час лекцій, для формування і засвоєння знань із профільного предмета «Римське право».

Методичний посібник присвячений розробці тематичних планів лекційних занять, завдань для контролю знань, роботи зі схемами, тематики рефератів по дисципліні, тестів для самоперевірки по темам, контрольних питань, роботі зі словником латинських термінів.

Дана методична розробка може бути використана як в самостійній роботі студентів, особливо при дистанційній чи заочній формі навчання, так і в роботі викладачів спецдисциплін. Даний посібник виступає засобом навчання, за допомогою якого здійснюється організація навчального процесу.

Методичний посібник є результатом узагальнення педагогічного і методичного досвіду роботи викладача вищої категорії Кузякової Ю.С.,і може бути корисний викладачам правових та інших гуманітарних дисциплін.

Рецензенти:______________________________________________________

________________________________________________________________

ЗМІСТ

Анотація методичного посібника ………………………………………… .2

Рецензія………………………………………………………………………..3

Вступ ………………………………………………………………………….5

Структура профільного предмету…………………………….………………9

Основна частина…………………………………………………………….. 11

Висновки…………………………………………………………………….. 86

Список використаної літератури………………………………………….. 87

ВСТУП

Програма профільного предмета «Римське право» розроблена на основі діючого Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти (Постанова Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 р. № 1392), відповідно до положень концепції Нової української школи (2016) та з урахуванням вимог освітньо-професійної програми підготовки молодшого спеціаліста та з урахуваням вимог ОПП за спеціальністю 081 «Право» (Law) спеціалізацією 081«Право» (Law) галуззю знань 08 «Право» (Law).

Предметом вивчення профільного предмета є вивчення студентами основних принципів та інститутів римського права.

Профільний предмет «Римське право» пов’язаний з таким дисциплінами, як «Цивільне та сімейне право», «Теорія держави та права», «Трудове право», «Кримінальне право», «Адміністративне право».

Мета: сформувати у студентів систему правових знань що стосуються юридичної діяльності, базуючись на знаннях з основ правознавства. Ввести студента у майбутню професію, ознайомити з його місцем в суспільстві; показати сферу прикладання знань; розкрити деонтологічні вимоги, що пред’являються до нього; дати загальне уявлення про принципи, норми, вміння і навички, якими він мусить оволодіти, щоб відповідати своєму професійному призначенню.

Завдання: визначення ролі та призначення юридичної діяльності в структурі соціальної діяльності; встановлення та опис соціального призначення юристів як особливої професійної групи, шляхом призначення їх ролі для сучасної держави; підвищення авторитету права, виховання шанобливого ставлення всіх членів суспільства до права, що є необхідною умовою ефективного здійснення правової роботи; прогнозування тенденції розвитку юридичної науки, визначення необхідних змін щодо системи кваліфікаційних вимог в межах конкретних юридичних спеціальностей; виховання у юриста вміння пошуку та встановлення правової істини ним самим на підставі отриманих знань з юридичних дисциплін.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен

знати: поняття, предмет, завдання та принципи юридичної деонтології; класифікацію джерел юридичної деонтології; основні поняття кадрової політики держави в сфері юридичної практики; основні види юридичної практики; поняття юридичної психології і психологічної культури юриста; поняття ділового спілкування в службовому колективі; поняття правової, політичної, етичної, естетичної культури юриста та її структуру; основні вимоги до зовнішнього вигляду юриста, державну і професійно – правову символіку.

вміти: визначати основні завдання юридичної деонтології, розрізняти напрямки юридичної деонтології та важливість дисципліни для кожного з них; характеризувати законодавство вищої освіти в системі МВС України, розрізняти наукові юридичні заклади в Україні; завжди з високим розумінням відстоювати права, честь і гідність людей; визначати конфлікти в юридичній практиці та характеризувати стилі їх вирішення; правильно застосовувати знання в юридичній практиці; вести на належному рівні дискусію.

Комплексним показником рівня навчання студентів «Римського права» є правова предметна компетентність учнів у сукупності її складників (компетенцій).

Правова компетентність – це сукупність набутих студентами в навчанні правознавства правових знань, предметних умінь, характерних рис, необхідних для виконання певних дій із метою розв’язання завдань, проблем, ситуацій згідно приписів норм права в навчанні й житті. Вона виступає сукупністю пов’язаних між собою правових компетенцій, що уналежнюються в когнітивному (правові знання), діяльнісно-процесуальному (правові вміння й позитивний соціально-правовий досвід у правовій сфері) та аксіологічному (особистісно ціннісне ставлення до правових явищ і процесів) компонентах.

Складниками правової предметної компетентності є:

- інформаційна компетенція: уміння студента працювати з джерелами права та юридичними документами; користуватись підручником із правознавства, довідковою літературою (зокрема, енциклопедичною), Інтернетом тощо для самостійного пошуку правової інформації; аналізувати й систематизувати інформацію правового змісту, складаючи плани, тези, таблиці й схеми; користуватися зразками юридичних документів;

- логічна компетенція: уміння студента тлумачити та застосовувати правові поняття, терміни, категорії для аналізу й пояснення правових явищ, процесів, подій державно-правової дійсності; визначати причиново-наслідкові зв’язки, сутність і значення правових явищ, процесів і подій; визначати суть і форми зв’язків особи і суспільства, суспільства і держави, держави і особи; аналізувати, синтезувати, порівнювати й узагальнювати інформацію правового змісту;

- діяльнісно-процесуальна компетенція: уміння студента представляти правові знання в різних формах (усній, письмовій, графічній тощо), використовувати їх для виконання практичних завдань, аналізу правових ситуацій й розв’язання правових задач; здійснювати й пояснювати вибір моделі поведінки в життєвих ситуаціях на підставі норм права й положень законодавства, реалізувати їх у правовідносинах різних видів; визначати ситуації, що потребують звернення до правника по правову допомогу; усвідомлювати відповідальність за власну поведінку в правовому просторі;

- аксіологічна компетенція: уміння студента формулювати емоційно-ціннісне ставлення до права як суспільного явища, що задовольняє інтереси і потреби суспільства, окреслює бажані ідейно-ціннісні настанови людини; висловлювати власні оцінні судження, оперуючи такими категоріями як справедливість, право, демократія, свобода, гідність, відповідальність, права людини, спираючись на набуті знання, загальнолюдські й національні цінності та особисту систему цінностей; формулювати обґрунтовану думку щодо суспільних проблем та державних реалій, пов’язаних із правом.

Структура профільного предмету

Профільне навчання «Римського права» реалізується на засадах предметного поглиблення знань, що передбачає більш повне в порівнянні з рівнем стандарту опанування студентами понять, законів, теорій правової науки, формування в них складних предметних понять і вищого рівня правової компетентності в процесі активного навчання, дослідницької й проектної діяльності студентів. Профільний предмет «Римське право» відіграє важливу роль у професійній орієнтації студентів на діяльність у сфері юриспруденції.

«Римське право» як профільний предмет базується на юридичній науці, що вивчає право як особливу систему соціальних норм, правові форми організації й діяльності держави та політичної системи суспільства загалом. Із урахуванням змісту стародавньої та сучасної системи знань про державно-правові явища і процеси, особливостей організації навчального процесу, міжкурсових зв'язків зміст предмета «Римське право» (профільний рівень) уналежнює такі змістовно-тематичні блоки:

Блок І. Римська держава, її суб`єкти та основні речові права.

Блок ІІ. Способи придбання речей.

Основними принципами конструювання змісту предмета «Римське право» є:

- забезпечення цілісності світоглядних знань та правових уявлень старшокласників, їхніх умінь та способів діяльності;

- відповідність індивідуальним та віковим особливостям учнів;

- формування ціннісних орієнтацій особистості та мотивації до правомірної поведінки, соціального партнерства, активної громадянської діяльності;

- реалізація міжпредметних (з історією, географією, літературою, іноземними мовами тощо) та міжкурсових (з предметом «Правознавство» (профіль) 10-11 клас, спеціальним курсом «Юридична деонтологія») зв'язків.

Основними (базовими) поняттями предмета «Римське право» є людина, особа, суспільство, держава, право, громадянство, права людини, договір, джерело права.

Блок І.

Римська держава, її суб`єкти та основні речові права.

Тема 1. Поняття римського права та його джерела.

Періодизація римського цивільного права та його основні риси.

Право публічне і приватне.

Значення та рецепція римського права у світі.

Звичаї та процес створення писаного права (закони). Кодифікація римського права.

Діяльність юристів. Едикти як джерело права.

Тема 2. Суб`єкти Римського цивільного права та їх правовий статус.

Правоздатність фізичних осіб, її обмеження.

Правове положення окремих суб"єктів (латинів, перегринів, рабів).

Опіка та піклування. Зародження юридичних осіб.

Сімейні правовідносини: сім"я, батьківська влада; ознаки та види шлюбу, припинення шлюбу.

Тема 3. Вчення про позов та цивільний процес.

Форми цивільного процесу та їх риси.

Поняття та види позовів.

Поняття позовної давності.

Початок, призупинення, припинення позовної давності.

Тема 4. Право власності та володіння.

Поняття права власності і володіння, їх відміна.

Зміст права власності, види володіння.

Захист права власності.

Класифікація речей.

Засоби набуття права власності і володіння.

Тема 5. Права на чужі речі.

Сервітутні права.

Емфітевзис і суперфіцій.

Заставне право.

Встановлення та припинення заставного права. Іпотека.

Блок ІІ. Способи придбання речей.

Тема 6. Вчення про зобов"язання.

Поняття зобов”язання, його зміст та види.

Сторони у зобов”язанні. Строк, умови, зміст зобов”язань.

Зміна зобов"язань.

Процес укладення договору.

Засоби забезпечення виконання зобов”язань.

Припинення зобов"язання та наслідки його невиконання.

Тема 7. Окремі види договорів.

Вербальні та літеральні договори.

Консенсуальні та реальні договори.

Договір зберігання, позики, купівлі-продажу, майнового найму, підряду.

Договір доручення.

Тема 8. Спадкове право.

Поняття спадкування, його види. Спадкування за законом та за заповітом.

Прийняття та відмова від спадщини.

Відмова від спадщини.

Легати і фідеікоміси.

Тема 9. Недоговірні зобов"язання.

Квазіконтракти та їх види.

Ведення чужих справ без доручення.

Деліктні зобов"язання.

Квазіделікти.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

БЛОК 1. РИМСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ СУБ"ЄКТИ ТА ОСНОВНІ РЕЧОВІ ПРАВА.

ТЕМА 1. Поняття римського цивільного права та його джерела.

План:

1. Періодизація римського права та його основні риси. Право публічне і приватне.

2. Значення і рецепція римського права.

3. Звичаї та процес створення писаного права. Кодифікація.

4. Діяльність юристів. Едикти як джерело права.

Ціль заняття: визначити предмет римського права, вплив римського права на становлення сучасних правових відносин.

1. Терміном "римське право" позначається право античного Риму, право Римської держави рабовласницької формації. Римська держава була найбільшою державою античного світу. З врахуванням різного ступеня розвитку, національних традицій, релігійних вірувань народів, що мирно чи силою зброї уживалися на теріторії Римської держави формувалося право. Римська держава виникла пізніше ніж східні деспотії чи грецькі поліси, і у своєму праві мала змогу успішно запозичувати певні правові інститути, що склалися поза межами Риму. Авторитет правознавців у Римський державі перебував на висоті, практично недосяжній у порівнянні з усіма минулими і навіть сучасними державами світу. В період республіки кар”єра юриста відкривала найширші можливості для амбітних вихідців з усіх верств населення, а для осіб, які не належали до сенаторської верстви, взагалі стала єдиним можливим шляхом до найвищих державних посад. Невипадково саме в Римі були вироблені чотири заповіді юриста: Dic, duc, fuc, fer – Говори правду, веди справу чесно, роби потрібне, стійко перенось труднощі.

Предметом вивчення римського права є найважливіші інститути майнового права (а в зв'язку з ними також сімейного права) періоду так званого принципату (перші три століття н.е. - період класичного римського права), а також періоду абсолютної монархії (з кінця IIIст. до середини VI ст. н.е. включно). "Приватне право" (jus privatum) є єдиним терміном для сукупності цивільного права (jus civile), права народів (jus gentium) і права преторского.

Основні системи римського приватного права:

jus civile і jus gentium. Терміном jus civile у римському праві позначається споконвічне національне давньоримське право, що поширює свою дію тільки на римських громадян - квиритів; тому воно іменується також квиритським правом. У цьому змісті jus civile протиставляється jus gentium - "праву народів", - дія якого поширювалася на все римське населення (включаючи так званих перегринів). Оскільки jus gentium регулювало майнові відносини, що виникали і між перегринами, і між римськими громадянами, і між тими й іншими, воно являло собою різновид римського цивільного права. Треба думати, що тим же терміном jus gentium позначали і більш широку філософську категорію - право загальне для всіх народів; думаючи, що сюди входять правила, що підказуються самою природою людини, для позначення цієї категорії вживали також вираження jus naturale - "природне право".

У республіканський період римської історії римське приватне право розвивалося у виді рівнобіжних систем jus civile і jus gentium. З перебігом часу jus civile і jus gentium стали зближатися. При практичному застосуванні обидві системи знаходилися в постійній взаємодії; спостерігався взаємний вплив однієї системи на іншу.

Право цивільне і право преторське, процес їх взаємодії. Едикти римських магістратів.Термін "едикт" походить від слова dico (говорю), і відповідно до цього спочатку позначав усне оголошення магістрату по тому чи іншому питанню. Особливо важливе значення мали едикти преторів і правителів провінцій, а також курульных едиктів, що відали цивільною юрисдикцією по торговим справам. З часом едикт одержав спеціальне значення програмного оголошення, яке по старій практиці робили (вже в писемній формі) республіканські магістри при вступі на посаду. Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі. Однак фактично найбільш удалі пункти едикту повторювалися в едикті знову обраного магістрату і здобували стійке значення.

У результаті такий правотворчої діяльності преторів, курульних едиктів, правителів провінцій склалася поряд з jus civile, споконвічним цивільним правом, нова система норм, що одержала назву jus honorarium (від слова honores, почесні посади, тобто право магістратське) чи jus praetorium - преторське право, тому що найбільше значення в цієї правотворческой діяльності мав саме преторский едикт.

Норми преторського права одержували значення звичаєвого права і сприймалися цивільним правом. Однак правотворчість претора і інших судових магістратів не могла зберегти свого колишнього значення у міру того, як підсилювалася влада імператорів. До того ж основні категорії позовів, необхідні для практики, уже були встановлені. З II ст. н.е., коли юрист Юліан з доручення імператора Адріана кодифікував окремі постанови, що містяться в преторських едиктах, і виробив edictum perpetuum (постійний едикт),правотворча діяльність преторів і інших магістратів припинилася.

Право публічне та приватне.

Будь-яка історична форма права, включаючи і римське, об”єднує в собі право публічне і приватне. Поняття сучасного приватного права можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють майнові відносини між учасниками обігу методом рівності сторін. Право, як сукупність відомих загальнообов'язкових норм (право в об'єктивному змісті), має своєю загальною задачею регулювання відносин між людьми. Одні з цих відносин воно регулює примусовим образом, так що окремі приватні особи своєю волею, своїми приватними угодами їх змінити не можуть: усі визначення в цій області виходять з одного єдиного центру, від однієї єдиної волі -волі держави. Так саме обстоїть справа в сфері державного права, карного права і т.д. - словом, у сфері публічного права. І в цьому змісті публічне право може бути характеризоване як система юридичної централізації: усе воно перейнято духом субординації, принципом влади і підпорядкування.

В інших областях відносин держава застосовує інший прийом: воно не регулює їх від себе і примусово, а надає їхнє регулювання приватній волі і приватним угодам; саме ж займає позицію влади, тільки охороняє те, що буде встановлено приватними особами.

Якщо воно і установлює відомі норми, то за загальним правилом лише на випадок, якщо приватні особи чомусь своїх визначень не дадуть. Унаслідок цього норми права в цих областях мають характер не примусовий(ius cogens), а лише диспозитивний (ius dispositivum),і можуть бути приватною волею відсторонені (pactis privatorum mutari possunt). Тим самим в основу поділу покладено характер інтересів: публічне право стосується інтересів держави, приватне – окремих осіб.

Своєрідна сума ius civile, ius praetorium, ius gentium в тому, що стосувалося майнових відносин приватних осіб, об”єднувалося терміном ius privatum- приватне право. Саме його і вивчає курс „Основи римського цивільного права”. Приватне право включає у себе право власності, інститут володіння, інші, більш обмежені права на речі, договори та інші зобов”язання, сімейні відносини, спадкове право.

2.Значення і рецепція римського права.

Що ж значить римське право для світу, яка його роль? З розвитком ремесла і торгівлі, включаючи міжнародну, відроджується інтерес до римського права – спершу науковий, а згодом і практичний. Видатну роль у відродженні класичного римського права відіграв Болонський університет. Починаючи з XI ст. у цьому навчальному закладі практикуються публічні зачитування і тлумачення джерел, передусім Корпуса Юстиніану. В Італії римське право почали застосовувати у тих випадах, коли правові норми місцевого права не задовольняли вимоги ранньокапіталістичного виробництва і товарного обігу. Велике значення рецептоване римське право мало в Іспанії, Франції, і особливо Німеччині. Підраховано, наприклад, що у „Швабському зерцалі”міститься близько 150 прямих запозичень з римського права. У XVI- XVII cт. Суди цієї країни безпосередньо застосовують кодифікацію Юстиніана, знання римського права стає обов”язковою умовою для претендентів на суддівську посаду будь-якого рівня. Вплив римського приватного права прослідковувався у Цивільному кодексі Наполеона 1804р., в російських Уложеннях 1903 та 1905рр., інших кодифікаціях нового і новітнього часу. На сучасному етапі значення римського права можна звести до наступного:

• вивчення іноземного законодавства неможливе без знання римського приватного права, його рецепції та запозичень. Те ж стосується і міжнародного права;

• удосконалення сучасного українського цивільного законодавства перехідної епохи вимагає своєрідних запозичень і рецепцій;

• володіння юридичною термінологією неможливо без засвоєння історії її виникнення;

• чіткість юридичних визначень і формулювань, досконала юридична техніка давніх римських юристів та здійснення ними кодифікацій мають неоцінене значення для становлення юриста та підвищення його наукової і практичної кваліфікації.

У своєму розвитку приватне право пройшло 4 періоди: царський, Республіки, принципату і домінату. Для кожного з цих етапів характерні великі правові відмінності.

3. Звичаї та процес створення писаного права. Кодифікація.

В Інституціях Юстиніана проводиться розходження між правом писаним (ius scriptum) і неписаним (ius попscriptum).Писане право - це закон і інші норми, що виходять від органів влади і зафіксовані ними в визначеної редакції.

Неписане право - це норми, що складаються в самій практиці. Якщо такі сформовані в практиці правила поведінки людей не одержують визнання і захисту від державної влади, вони залишаються простими звичаями (так називаними побутовими); якщо звичаї визнаються і захищаються державою, вони стають юридичними звичаями, складають звичаєве право, а іноді навіть сприймаються державною владою, що додає їм форму закону. Звичаєве право являє собою найдавнішу форму утворення римського права.

В міру зміцнення і розширення держави неписане звичаєве право стає незадовільною формою через невизначеність, повільності утворення і взагалі труднощі регулювати в цій правовій формі зростаючий оборот. Звичаєве право звільняє шлях закону й іншим формам правотворчості.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися lеgеs.Розвиток життя висував це джерело права на перше місце. Необхідно разом з тим підкреслити, що законів у республіканському Римі усе-таки видавалося не так багато; одержали величезне поширення специфічні римські форми правотворчоті:

едикти судових магістратів і діяльність юристів (юриспруденція).

Як приклад найдавнішого джерела римського права можна навести Закони XII таблиць – збірка найрозповсюджених звичаєв у вигляді 12 дерев”яних таблиць, розташованих у центрі головної площі Риму. Кожна таблиця містила норми стосовно різних правовідносин. Знання цих законів досягалося шляхом того, що кожен римський громадянин при досягнені повноліття повинен був скласти іспит на знання цих таблиць.

Крім законів XII таблиць важливе значення для цивільного права мають:lex Poetelia(Пэтелиев закон), IV ст.до н.е., що скасував продаж у рабство й убивство боржника, що не сплатив боргу;lex Aquilia (Аквилиев закон), приблизно 3ст.до н.е., про відповідальність за знищення й ушкодження чужих речей;lex Falcidia (Фальцидиев закон), 1 ст.до н.е., про обмеження заповідальних відмовлень і ін.

У період принципату народні збори не відповідали новому ладу і тому повинні були, природно, утратити значення. Але тому що в це час (перші три століття н.е.) імператорська влада ще була схильна прикриватися республіканськими формами, створювалося враження, що закони видавалися сенатом (сенатусконсульти).

У період абсолютної монархії імператорські закони стали іменуватися leges.

За понад тисячу років юридичної практики накопичилися чисельні закони, сенатусконсульти, магістратські едикти, коментарі юристів та розпорядження імператорів. Можливими були ситуації, коли ті чи інші правові норми відверто суперечили іншим. Перші кодифікації імператорського законодавства носили приватний характер. Так у 295р. був складений Кодекс Грегоріана, в якому були зібрані імператорські конституції. Наступною збіркою став Кодекс Гермогеніана- 120 конституцій. Першою офіційною збіркою конституцій став Кодекс Феодосія, укладений імператором Східної Римської імперії Феодосієм 2 з 402-по 450рр.

Юстиніан 1 – імператор Східної Римської імперії в 527-565рр. У 528р. заснував комісію з 10 чоловік на чолі з магістратом Трибоніаном з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529р. кодекс Юстиніана вступив в силу, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. В новій редакції кодекс був прийнятий в 534р. Ця кодифікація складалася з 12 книг, кожна з яких поділена на титули з власним заголовком. Книга 1 – конституції з церковного права, 2-8 – по цивільному праву, 9 –карне право, 10-12 – положення по державному управлінню.

Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твори класиків (jus). Для виконання кодификації призначалися особливі комісії. Їм було надано право змінювати і редагувати тексти оригінальних творів, давати власні доповнення і коментарі,і навіть виключати застарілі положення. У 533р. обнародувана робота – Дігести Юстиніана ( всеохоплюючи). Вони становлять собою уривки з 2000 творів 39 найбільш відомих римських юристів. Вони поділяються на 50 книг, книги – на титули, титули – на фрагменти. Одночасно була здійснена обробка Інституцій Гая- найпоширенішого посібника по вивченню римського права. 30.12.533. цей відредагований твір був опублікований, але уже під назвою Інституцій Юстиніана. (4 книги, 98 титулів). Нарешті, в 535-542р. були укладені т. Зв. Новели Юстиніана, загальним числом 158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою мовою, тому що класичне римське право занепадало, Візантія переймала пальму першості.

У середні століття Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назву Corpus juris civilis (Звід цивільного права).

4. Діяльність юристів. Едикти як джерело права..

У творах Цицерона форми діяльності римських юристів характеризуються термінами respondere, cavere, agere, а також scribere. Respondere - консультаційна робота; cavere - огородження інтересів даного громадянина при здійсненні угоди; scribere - написання формуляра договору й інших ділових документів; agere – керівництво процесуальними діями сторін (не ведення справи як адвоката).

Юристами в найдавнішу епоху були жреці (понтифи), що тлумачили закон. Пізніше юриспруденція перестала складати монополію і таємницю жреців і виявилася доступною і світський особі. Юристи займали високе службове положення. Додаючи своїми тлумаченнями закону визначений зміст окремим нормам, юристи у своїй практиці фактично створювали норми, які потім набували авторитетність, що граничила з обов'язковістю. Вивчення, коментування, розробка права вважалося справою, заслуговуючою всілякої поваги. Нею споконвіку займалися люди самого високого становища, великі понтифіки. Добра юридична освіта, отримана в спеціальних школах, могла відкрити шлях до римської еліти особам, які за своїм походженням до неї не належали. Хоча плата юридичним захисникам офіційно була відмінена, адвокат отримував винагороду palmarium- від слова пальма. За часів Нерона захисникам в суді була встановлена фіксована тверда постійна плата за рахунок клієнта.

Внеском юристів 1-3 ст. н.е. в розвиток римського цивільного права прийнято вважати:

-твори, присвячені розробці загальних та окремих питань права;

-коментарі до магістратського права;

-збірники творів юристів- дігести, що узгоджували квірітське і магістратське право;

-посібники з права;

-збірники казусів.

Правотоворчий характер діяльності юристів одержав в епоху принципату (перші три століття н.е.) і формальне визнання. Висновки юристів, наділених особливим правом давати офіційні консультації, здобували на практиці обов'язкове значення для судді.

Римські юристи будували свої юридичні конструкції відповідно до конкретних запитів життя.

Термін „едикт” походить від слова dico- говорити, і первісно означав усне розпорядження магістрата з того чи іншого питання. Особливо важливе значення мали едикти преторів та курульних едилів (регулювали цивільну юрисдикцію по торгівельних справах), а у провінціях – ще й провінційних квесторів ( у їх віданні – фінансові справи провінцій). В едиктах магістратів роз”яснювалося, які конкретно норми будуть покладені в основу майбутньої посадової діяльності. Едикт був законом на рік, поки магістрат знаходиться у влади та діє на ту теріторію, якою править відповідний магістрат. Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти, не мали компетенції відміняти чи змінювати закони, але в якості керівника судового процесу претор міг надати свою практичну підтримку тій чи іншій нормі права, або проігнорувати її і позбавити тим самим своєї підтримки. Право на позов у справі захисту свого порушеного права без його підтримки претором стає „голим” правом. Претори шукали і знаходили правовий вихід з становища, засіб захисту. Старі закони ніби-то і не відмінювалися, але за допомогою юридичної фікції, вміло застосовуваних претором, обслуговували вже нові суспільні потреби. В результаті такої правотворчої діяльності преторів, курульних едилів, правителів провінцій склалася поруч з ius civile нова система норм, що отримала назву ius honorarium- право магістратське ( право почесних посад).

ТАКИМ ЧИНОМ, ДЖЕРЕЛАМИ РИМСЬКОГО ПРАВА Є:

1. звичаєве право;

2) закон (у республіканський період - постанови народних зборів; в епоху принципату -сенатусконсульти, постанови сенату, в яких вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії - імператорські конституції);

3) едикти магістратів;

4) діяльність юристів (юриспруденція).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права. , с. 3-10

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана, с. 1-2

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 4-12.

Отже, закріпимо періоди розвиту Римської держави:

Стародавній Рим

Періоди Римське Царство 753–509 до н. е. Римська республіка 509–27 до н. е. Римська імперія 27 до н. е.–395 Західна 395–476 Східна 395–1453

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 1 ТЕМИ:

Iustitia in suo cuique tribuendo cernitur – Справедливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить.

Dic, duc, fuc, fer – Говори правду, веди справу чесно, роби потрібне, стійко перенось труднощі.

‘ius publicum privatorum pactis mutari non potest’ – норми публічного права не можуть змінюватися угодами окремих осіб.

Nemo iure suo uti cogitur – ніхто не зобов`язаний користуватися своїм правом.

Ius civile – цивільне право

Ius gentium – право народів

Ius praetorium – преторське право

ius privatum – приватне право

Quod principi placuit, legis habet vigorem – що завгодно повелителю, те має силу закону.

Audiatur et altera pars – слід вислухати й іншу сторону

Nemo debet bis puniri uno delicto – ніхто не може бути двічі покараний за одне й те ж порушення.

jus naturale - "природне право".

jus honorarium - від слова honores, почесні посади, тобто право магістратське.

edictum perpetuum – постійний едикт.

ius scriptum – писане право

ius non scriptum – неписане право

Corpus juris civilis - звід цивільного права.

Respondere - консультаційна робота;

cavere - захист інтересів даного громадянина при здійсненні угоди;

scribere - написання формуляра договору й інших ділових документів;

agere – керівництво процесуальними діями сторін.

Palmarium – винагорода.

Mores maiorum – звичаї предків

Consuetudo – звичай

Lex – закон

Leges – закони (в період республіки)

Senatusconsultum – постанови Сенату, сенатусконсульти.

Praetor ius facere non potest – претор творити право не може.

Res iudicata pro revitate habetur – вирішене суддями питання не може бути предметом повторного розгляду.

Codex Iustinianus – кодекс Юстініана

АНАЛІЗУЄМО ЧОМУ ПРИСВЯЧЕНІ ЗАКОНИ XII ТАБЛИЦЬ:

Таблиці I–III — процесуальне право (I — запрошення на процес, II — види позовів та скарг, III — виконавче право).

Таблиця IV — сімейне право (визнання батьківства, купівля-продаж дітей).

Таблиця V — спадкове право (заповіт, спадковість, визначення законного порядку спадкоємців).

Таблиця VI — зобов'язальне право (договір, купівля-продаж, позика, кредит і кредитні ставки, купівля і втрата рухомого та нерухомого майна).

Таблиця VII — право сусідське.

Таблиці VIII–IX — кримінальне право (чаклунство, що шкодить; умисне тілесне пошкодження, крадіжка, обман клієнтів, зрада).

Таблиця Х — сакральне право.

Таблиці XI–XII — різне (наприклад, заборона шлюбу між патриціями та плебеями, забезпечення боргу, крадіжка, підробка речей).

Запитання для самоконтролю:

1. Що є предметом вивчення Римського права?

2. Які періоди розвитку Римського права?

3. Які підсистеми Римського права розрізняли?

4. Як проходив процес виникнення писаного права?

5. Що є джерелами Римського права?

ТЕМА 2 Суб'єкти Римського цивільного права та їх правовий статус.

План:

1. Правоздатність фізичних осіб та її обмеження. Правове положення окремих суб"єктів. Опіка та піклування.

2.Зародження юридичних осіб, їх правове становище.

3. Сімейні правовідносини: сім"я, батьківська влада; ознаки та види шлюбу, припинення шлюбу.

Ціль заняття: визначити тенденції у формуванні понять суб'єктів правових відносин у суспільстві.

1.Поняття правоздатності.

У Римі особою (persona), тобто істотою, здатною мати права, визнавалися вільні люди. Вони і були суб'єктами права. (Раби називалися instrumentum vocale, що говорить знаряддям, і були об'єктами права.) В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздатність і дієздатність. Правоздатним вважався всякий, кому закон дозволяв мати власність, вступати в договірні відносини з іншими особами, для того щоб здобувати права і за те зобов'язуватися до відомих дій.

Тому, що тепер називається правоздатністю, у Римі відповідав термін caput. Повна правоздатність складалася з трьох основних елементів чи станів:

1.status libertalis - стан волі;

2.status civitatis - стан громадянства;

3.status familiae - сімейний стан.

Лише особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин риму, „батько сімейства”) користувалися цивільними правами в повному об”ємі. Ці права полягали в праві: 1. Вступати в законний римський шлюб та 2. Праві торгувати, тобто, укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті, і при тому не користуватися повним об”ємом цивільних прав, якщо він продовжував перебувати під батьківською владою свого домовладики.

З погляду status libertatis, розрізнялися вільні і раби; з погляду status civitatis, - римські громадяни й інші вільні особи, латини, перегрини; з погляду status familiae, - самостійні, батьки сімейств і підвладні якого-небудь батька сімейства.

У цілому, у Римській державі була досягнута формальна рівність вільних людей в галузі приватного права.

Обмеження правоздатності виражалося у втраті одного зі статусів, які характеризують приватну правосуб'єктність (status libertatis, status civitatis, status familiae), і по своїй ступені могло бути найбільшим

(maxima), середнім (media) чи найменшим (minima).

Найбільший ступінь обмеження правового стану наставала унаслідок втрати статусу свободи. Зміна означала втрату статусу свободи вільним членом суспільства (за борги, тяжкий злочин), і, навпаки, не виключалося набуття стану вільної особи колишнім рабом (відпуск на волю, отримання волі за викриття убивства римського громадянина). Оскільки тільки вільна людина могла бути римським громадянином і членом римської родини, разом з волею римлянин позбавлявся і громадянства, і сімейних зв'язків. Аналогічне обмеження наставало у випадках захоплення римського громадянина у владу ворогів чи принаймні недружнього народу (у випадку наступного повернення такої особи на римську територію така особа відновлювалася в правах).

Середній ступінь обмеження правового стану виражався при збереженні волі в позбавленні статусу громадянства, а одночасно і сімейного статусу, оскільки лише римський громадянин міг бути членом

римської родини. У такому випадку людин переставали бути суб'єктом цивільного права, виявляючись у положенні перегріна. Подібна ступінь обмеження правоздатності застосовувалася у виді покарання, причому майно підданого цьому покаранню переходило до скарбниці.

Найменший ступінь обмеження правового стану супроводжувався зміною лише родинного стану. Так бувало у випадках, коли самостійна особа ставала підвладною. Це зміна сімейного стану в бік юридичного погіршення: особа свого права з тих чи інших міркувань погодилася на своє усиновлення і перейшла під батьківську владу усиновителя. Навпаки, після смерті батька усі повнолітні сини отримували статус pater familias, незалежно від факту наявності власної дружини і дітей, отже їх сімейний стан підвищувався.

Інші види обмеження правоздатності були зв'язані з:

1.відмовленням особи, що засвідчила укладення договору, підтвердити його на суді;

2.звільненням з армії з ганьбою;

3.укладенням іншого шлюбу при нерозірваному першому;

4.програшем судового процесу, зв'язаного з обвинуваченням у несумлінності;

5.заняттям аморальними промислами (проституцією, звідництвом).

Правоздатність виникала або при народженні вільного, або при наданні рабу свободи. Припинялася правоздатність зі смертю вільного чи його продажем у рабство.

Правове положення римських громадян.

На ранньому етапі історії риму держава захищала виключно інтереси громадян (іноземець міг бути обернений у рабство). Пізніше певний правовий статус був визнаний за латинами і перегринами. Громадянство набувалося кількома шляхами.

Римське громадянство здобувалося насамперед шляхом народження (у законному шлюбі) від римських громадян, потім - шляхом відпущення на волю з рабства, а також за допомогою дарування римського громадянства іноземцю. В разі народження поза шлюбом, дитина розділяла статус матері на момент свого народження. Дитина римської громадянки отримувала громадянство Риму. Також, громадянство могло надаватися цілим містам і теріторіальним громадам, через їх службу в легіонах.

Римські громадяни не тільки мали найбільш повну приватномайнову правосуб'єктність, але і займали привілейоване положення в публічно-правовій сфері. Так, тільки з римських громадян комплектувалася регулярна армія. Римські громадяни могли брати участь у народних зборах і мали там право голосу, їм належало право займати виборні посади магістратів.

Правоздатність римського громадянина в області приватного права складалася з двох основних елементів: jus connubii, тобто права вступати в законний шлюб, при якому діти діставали права римського громадянства, а батьку належала влада над дітьми, і jus commercii - права торговати, робити угоди, а отже, здобувати і відчужувати майно.

Громадянство втрачалося у разі: а) смерті особи; б) продажу у рабство; в) потрапляння у полон (у випадку повернення з полону громадянство поверталося); г) засудження за найтяжчі злочини; д) вигнання з Риму у місцевості, населені перегринами.

Латинами первісно називалися жителі Лаціума, тобто, окремої теріторії Італії. Пізніше статус латина надавався особливими актами Римської держави населенню позаіталійських общин і цілих провінцій. Латини користувалися урізаними правами латинського громадянства. У сфері публічного права латини не могли служити в римських легіонах, обиратися на посади магістратів. Вони мали право вступати в законний шлюб, торгувати, але не успадковували майно римського громадянина.

Перегрини – це вільні люди, що не володіли правамиримського громадянина чи латина. Їми вважались жителі підкорених Римом теріторій, яких не обертали у рабів, а також чужеземці, що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори. Для перегринів діяло природне право, антична форма права народів. Існували окремі общини перегринів, які користувалися римським шлюбним правом або правом торгівлі. Юридично перегрини знаходилися в Римі у віданні перегринського претора, а в провінції – намісника. Після 212р. в Римський державі більше перегринів не було ( усім вільним жителям Імперії було надано громадянство).

Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттеве ув”язнення, зв”язок вільної з рабом. До 326р. до н.е. в Римі існувало боргове рабство. В ранній період римської історії батько мав право продати у рабство члена сім”ї за непослух, а господар майна – упійманого злодія. В період домінату поширеним став самопродаж у рабство. Оскільки раб, згідно закону, не міг служити у легіонах, не платив жодних повинностей, такий самопродаж часто носив фіктивний характер – людина продавала себе близькому родичу з тим, щоб позбутися обтяжливих повинностей. Раб міг бути предметом будь-якої угоди, зв”язок раба з жінкою шлюбом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус прирівнювався до викинутої речі, яку бажаючий міг обернути у свою власність. Рабська праця була малоефективною. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу. Тому рабовласники намагалися давати рабам певні стимули для полегшення свого становища. Широкого поширення дістав рабський пекулій, тобто надання рабові земельної ділянки чи ремісничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба. Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та власної сім”ї. Раби, що мають пекулій, визнавалися здатними зобов'язуватися, але здобувати права для себе не могли; усі їхні придбання автоматично надходили в майно пана. Раб міг придбати право вимоги, але без права на позов. Реалізація права на позов була можлива тільки у випадку відпущення раба на волю.

Поняття дієздатності. Особи дієздатні і частководієздатні. Опіка і піклування.

У сучасному праві розрізняють правоздатність і дієздатність (тобто здатність робити дії з відповідними юридичними наслідками). В римському праві, окрім правоздатності, існувало ще й поняття дієздатності, тобто здатності користуватися своїми правами самостійно. Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії та відповідати Дієздатність залежить насамперед від віку. У римському праві розрізнялися діти до 7 років (infantes) - цілком недієздатні, від їх імені діяв опікун; - і хлопчики від 7 до 14 років і дівчинки від 7 до 12 років (impuberes) - частково дієздатні, могли здійснювати дрібні угоди. Для важливіших угод, особливо пов”язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна саме в момент угоди. Молоді люди у віці до 25 років могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але у разі укладання відверто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосувати реституцію – розірвання такої угоди і повернення у вихідний стан.

Опікуном був звичайно найближчий родич за вказівкою батька неповнолітнього, зробленою в заповіті, чи по призначенню магістрату. Абсолютно недієздатними вважалися слабоумні і душевнохворі. За рішенням суду особу могли офіційно визнати „марнотратником”, тобто, нездатним розпоряджатися майном. Йому призначався піклувальник, без згоди якого відбувалося лише набуття майна. Певні обмеження дієздатності наступали також у випадку приниження честі за рішенням суду (лжесвідчення, проституція, кримінальний злочин). Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі. До опікунів та піклувальників пред”являли високі вимоги – певний майновий ценз, повага у суспільстві.

В даний час критерієм розмежування опіки і піклування служить обсяг підлягаючої заповненню дієздатності: над цілком недієздатними засновується опіка, над частково дієздатними - піклування.В основу розмежування опіки і піклування в римському праві швидше за все закладали вікові ознаки. Опіка призначалася над неповнолітніми, а також над жінками незалежно від віку; піклування ж встановлювалося у відношенні повнолітніх, що не досягли 25 років, а також у відношенні душевнохворих.

2.Зародження юридичних осіб, їх правове становище.

Римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта, протиставлюваного особі фізичній. Уже в Законах 12 таблиць зустрічаємо згадку про перші юридичні особи – це професійні об”єднання ремісників та релігійні корпорації. У древнереспубликанском праві ще не було майна корпорації, це була загальна власність членів корпорації, але тільки неподільна, поки існувала корпорація. У випадку припинення корпорації майно поділялося між останнім складом її членів. Корпорація, як така, не могла виступати й у цивільному процесі.

Разом з тим римські юристи відзначали той факт, що в деяких випадках права й обов'язку належать не окремим особам і не простим групам фізичних осіб (як це має місце при договорі товариства), а цілої організації, що має самостійне існування, незалежно від складових її фізичних осіб.

Допускалася майже повна воля утворення колегій, асоціацій і т.п. Члени подібних об'єднань були вільні прийняти для своєї діяльності будь-яке положення (утомившись), аби в ньому не було нічого,

Що порушує публічні закони. З переходом до монархії вільне утворення колегій стало викликати підозру з боку принцепсов виявилося політично неприйнятним. Створення корпорацій (крім релігійних і деяких привілейованих) допускалося тільки з дозволу сенату і санкції імператора. Припинялася юридична особа з досягненням мети його діяльності, розпаданням особового складу, а також якщо діяльність організації приймала протизаконний характер.

3. Сімейні правовідносини.

Терміном familia позначалися спочатку раби в даному господарстві, а потім усі стосовні до складу домашнього господарства: і майно, і робоча сила. Давня римська сім”я об”єднувала під владою її голови дружину, дітей, інших родичів, які проживали разом і вели спільне господарство, а також кабальних і рабів.

Глава родини і володар найдавнішої родини - домовладика, єдиний повноправний громадянин, квирит (імовірно, від грецького kueros - влада).

Домовладика спочатку мав однакову владу (manus) над дружиною, дітьми, рабами, речами; усіх їх він міг зажадати за допомогою однакового (так називаного віндикаційного) позову. Поступово ця влада диференціювалася й одержала різні найменування: manus mariti(над дружиною), patria potestas (над дітьми) і т.д.

Підпорядкуванням влади того самого paterfamilias визначалося первісне, агнатське споріднення. Дочка, що виходила заміж і надходила під владу нового домовладики, переставала бути агнатською родичкою

свого батька, братів і т.д. Поступово влада домовладики стала приймати більш визначені межі; одночасно особистість підвладних стала одержувати визнання в приватному праві. В міру розвитку господарства і

ослаблення патріархальних підвалин одержувало усе більше значення споріднення по крові, когнатське споріднення, що зрештою цілком витиснуло агнатське споріднення.

У когнатському спорідненні варто розрізняти лінії і ступеня. Лінії бувають двох видів: пряма, що зв'язує осіб, що відбуваються одне від іншого. Пряма лінія може бути висхідної чи спадної в залежності від того, проводиться вона від потомства до предка або від предка до потомства; бокові об'єднують осіб, що мають загального предка ( дядько і племінниця).

Ступінь споріднення обчислюється кількістю народжень, на яке особи, що зіставляються, відстоять одне від іншого; відлік народжень ведеться по прямої лінії - безпосередньо між цими особами, а по бічний - від загального предка.

Шлюб cum manu і sine manu.

Сім”я починалася з шлюбу. У доюстиниановом праві розрізняли шлюб cum manu, тобто шлюб з мужней владою, у силу якої дружина надходила під владу чоловіка (чи його домовладики, якщо, чоловік сам був підвладним обличчям), і шлюб sine manu, при якому дружина залишалася підвладною колишньому домовладикі або була самостійною особою.

При шлюбі cum manu дружина надходила під владу чоловіка на однакових підставах з його дітьми.

Спочатку влада чоловіка була необмеженої, але поступово вона була введена у відомі рамки (наприклад, відпало право убити дружину). Шлюб sine manu по зовнішності був схожий зі співжиттям, але відрізнявся від нього наміром заснувати родину, мати і виховувати дітей.

При шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька, тобто в складі колишньої родини, а якщо до шлюбу дружина була самостійна, вона зберігала самостійність і по вступі в шлюб. Проте верховенство чоловіка позначалося і при шлюбі sine manu (дружина одержувала ім'я і станове положення чоловіка, місце проживання чоловіка було обов'язковим і для дружини). Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами і перегринами.

Майнові відносини подружжя.

При шлюбі cum manu усе майно дружини надходило в повну власність чоловіка, зливаючи неподільно з майном, що належало йому до шлюбу. У випадку припинення шлюбу майно, принесене дружиною, не поверталося їй; вона одержувала лише відому частку в порядку спадкування у випадку смерті чоловіка. При шлюбі sine manu майно подружжя залишалося роздільним. Навіть просте керування майном дружини належало чоловіку при шлюбі sine manu тільки тоді, коли дружина сама передасть йому майно для цієї мети; у такому випадку відносини між чоловіками визначалися на підставах договору доручення. Придбання дружини під час стану в шлюбі sine manu також надходили в її майно.

Конкубінат.

Від шлюбу відрізнявся конкубінат- дозволене законом постійне (а не випадкове) співжиття чоловіка і жінки, яке не відповідповідало вимогам законного шлюбу (з причини належності до різних громадянських станів). Конкубина не розділяла соціального стану чоловіка, діти від конкубини не підлягали батьківської влади.

Незважаючи на моногамний характер римської родини, для чоловіка в республіканську пору вважалося припустимим поряд з matrimonium з однієї жінкою перебувати в конкубінаті з іншої (навпроти, усяке співжиття жінки з іншим чоловіком, крім чоловіка, надавало право чоловіку вбити дружину).

Умовами вступу в шлюб були: добровільність намірів сторін, досягнення сторонами шлюбного віку (хлопці-14, дівчата – 12років), наявність у обох членів подружжя права на вступ до шлюбу, тобто правоздатності, неперебування в іншому шлюбі, а також дотримання траурного року для вдови, відсутність близької спорідненості.

Інститут приданого.

Терміном "придане" позначаються речі чи інші частини майна, надані чоловіку дружиною, її домовладыкой чи третьою особою для полегшення матеріальних утруднень сімейного життя. У древнереспубликанский період, коли шлюби майже завжди були cum manu, спеціальної регламентації правового положення приданого не було. Коли ввійшли в практику шлюби sine manu, для приданого був встановлений особливий правовий режим. Чоловік приймав на себе усне зобов'язання повернути придане у випадку припинення шлюбу. При отстутствии такої угоди придане юридично залишалося в майні чоловіка назавжди, але чоловік звичайно вважав себе зобов'язаним залишати його в спадщину на користь дружини. У випадку розводу претор став давати дружині позов про часткове повернення приданого як штраф за необґрунтований розвід. У класичний період (перші три століття н.е.) у випадку припинення шлюбу придане підлягало поверненню. В імператорський період склався звичай, по якому чоловік, одержуючи придане, зі своєї сторони робив відповідний внесок у сімейне майно у формі дарування на користь дружини. Під час шлюбу це дарування залишалося в розпорядженні чоловіка, але у випадку розірвання шлюбу з вини чоловіка воно переходило до дружини.

Припинення шлюбу.

Шлюбний союз припинявся:

1.смертю одного з подружжя;

2.втратою волі одним з подружжя;

3.розлученням.

Розлучення у класичну пору було вільним і допускалося як по обопільній згоді подружжя, так і по однобічній заяві відмовлення від шлюбного життя. У період абсолютної монархії були встановлені істотні обмеження розводу. Юстиніаном розвід по обопільній згоді був заборонений. Однобічні заяви про розвід були допущені у випадку, якщо інший з подружжя порушив вірність, замірявся на життя першого з подружжя чи допустив якусь іншу винну дію. Допускався розвід з поважної причини (нездатність до полового життя, бажання надійти в монастир, і т.д.). Однобічний розвід без поважної причини супроводжувався накладенням штрафу, але шлюб усе-таки вважався припиненим.

Пекулій і його види.

Пекулій - майно, надане підвладному тільки в керування і користування; власником пекулия залишається домовладыка. У випадку смерті пекулий не переходить у спадщину, а просто повертається в безпосереднє володіння батька. Навпаки, у випадку смерті домовладыки пекулий переходить до його спадкоємців поряд із всім іншим його майном. Якщо підвладний син звільняється від батьківської влади, і батько при цьому не зажадав повернення пекулия, пекулий залишається подарованим сину.

З часом поряд з пекулієм, що поступив від батька (peculium profecticium), з'явилися інші види пекулия. Військовий пекулий (peculium castrense), тобто майно, що син здобуває на військовій службі чи в зв'язку з нею, належав підвладному на праві власності, але якщо він умирав, не залишивши заповіту щодо військового пекулия, це майно надходило до домовладыке на тих же підставах, як і звичайний пекулий. З початку IV ст. н.е. юридичне положення військового пекулия було поширено на всякого роду придбання сина, зроблені на державній, придворній, духовній службі, а також на службі як адвоката. При Юстиніан усі, придбане

підвладними не на засоби батька, було визнано приналежним підвладним.

Батьківська влада. Правове положення дітей.

Самостійною особою був тільки батько; сини і дочки були особами чужого права. Підвладний син має і libertas, і ivitas; в області публічного права він стоїть поряд з батьком, може займати публічні посади (тільки не може бути сенатором), але в родині він цілком підлеглий батьківської влади, притім незалежно від віку, і навіть коли він уже є одруженим і, бути може, має своїх дітей. Батьківська влада виникає з народженням дитини від даних батьків у законному шлюбі, а також шляхом узаконення чи усиновлення. Батьківська влада могла бути встановлена шляхом узаконення дітей від конкубини. Усиновлення встановлювало батьківську владу над стороннею особою.

Особисті права й обов'язки батьків і дітей докорінно були різні на різних етапах римської історії. У найдавніший час батько мав право життя і смерті, право продажу дітей і т.п. З часом ця влада зм'якшувалася і зрештою звелася до права застосовувати домашні міри покарання дітей, до обов'язку дітей робити повага батькам і т.п.; батьки і діти взаємно були зобов'язані в разі потреби надавати один одному аліменти.

Батьківська влада припиняється:

1.смертю домовладики;

2.смертю підвладного;

3.втратою волі чи громадянства домовладикою чи підвладним;

4.позбавленням домовладики прав батьківської влади;

5.придбанням підвладним деяких почесних звань.

Батьківська влада припинялася також эманципацією підвладного, тобто звільненням з-під влади з волі домовладики і за згодою самого підвладного.

У праві юстинианового часу эманципаці відбувалася:

1.одержанням імператорського рескрипту, що заносився до протоколу суду;

2.заявою домовладики, що також заносилася до судового протоколу;

3.фактичним наданням протягом тривалого часу самостійного положення підвладному.

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 2 ТЕМИ:

Persona - особа

Caput - правоздатність

Status libertatis – статус свободи

Status civitatis – статус громадянства

Status familiae – сімейний статус

Ius conubii – право вступати в законний римський шлюб

Ius commercii – право торгувати

Pater familias – батько сімейства

Liber - вільний

Servus- раб

Servitus – обернення в рабство

Ingenuus - вільнонароджений

Libertinus - відпущеник

Latinus - латин

Peregrinus - перегрін

Adoptio - усиновлення

Conventia in manum – перехід під владу

Exilium - вигнання

Infamia - безчестя

Metallum – засудження до робіт в рудниках

Mors – смерть

Consensus – згода

Societas – товариства (вид юридичних осіб)

Familia – сім’я

Concubinatu – наложниця, конкубінат

Cum manu – шлюб з чоловічою владою

Sine manu – шлюб, в якому жінка підвладна колишньому домовладиці або самостійна

Matrimonium iustum – законний римський шлюб

Divortium – розлучення

Curator – опікун, наглядач за рабами

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права. с. 25-27

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана.с.4

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016., с.31

Питання для осмислення.

1.Поняття правоздатності.

2. Зміст, втрата й обмеження правоздатності.

3.Опіка і піклування.

4.Обмеження правоздатності

5.Правове положення римських громадян.

6.Правове положення рабів.Пекулій.

7.Поняття дієздатності. Особи дієздатні і частково дієздатні.

8.Зародження юридичних осіб, їхнє правове положення.

9. Види шлюбу та їх ознаки.

ТЕМА 3 Вчення про позов та цивільний процес.

План:

1. Форми цивільного процесу та їх риси.

2.Поняття і види позовів.

3.Поняття позовної давнини: початок її плину, призупинення і припинення.

Ціль заняття: визначити основні тенденції цивільного процесуального законодавства в Стародавньому Римі і вплив даних процесів на становлення сучасного законодавства.

1.Загальне поняття про легисакційний, формулярний й екстраординарний процеси.

Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний та цивільний. Цивільний процес в період Республіки складався з двох стадій: підготовка до винесення рішення та винесення рішення. Перша стадія зводилася до розгляду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги, якщо відповідач визнавав вимогу і зобов”язувався її виконати – розгляд справи припинявся. В разі його незгоди, претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді. Уже в період Республіки утверджуються деякі загальні правила цивільного процесу. Визнається, що ніхто не може бути суддєю у власній справі; слід вислухати іншу сторону; коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача; в сумнівних випадках – більш м”яке рішення; якщо є сумнів, підозрюваний звільняється від переслідування; один свідок – не свідок; ніхто не може бути двічі покараний за один і той же делікт; неповага до суду тягне карну або матеріальну відповідальність.

Цивільний процес республіканського Риму звався легисакційним (per legis actiones). Сторони з”являлися в першій стадії (in jure) до судового магістрату і тут виконували необхідні за ритуалом обряди і вимовляли установлені фрази, у яких позивач виражав свою претензію, а відповідач - свої заперечення. Сукупність цих обрядів і фраз і звалася legis actio. Позивач проголошував визначену словесну формулу і торкався спеціальною паличкою ( віндиктою )спірної речі. Відповідач, у разі незгоди виражав свою формулу та покладав на спірну річ контрвіндикту. Якщо порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Переможець в суді отримував свій заклад назад, а переможений ні – він йшов на користь держави. В другій стадії запропонований претором суддя, одноосібно, вислуховував показання сторін, свідків, розглядав матеріальні докази. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало. Для проведення провадження було визначено 40 днів, коли можна вести процес. Він відбувався публічно, це місце називалось jus. Органами легісакційного процесу були судді, арбітри, постійні судді. Судді був приватною особою, яка за вказівкою магістрату повинна була відправляти правосуддя. Це, як правило, були сенатори, квестори. Арбітри були незалежними від суддів, судили радою, рішення приймалося більшістю голосів та в основному вони розглядали спори по розділу спільного майна, спори між родичами та сусідами. Спори між римськими громадянами та перегринами розглядали рекуператори. Постійні судді були членами постійного суду в римі і розглядали статусні спори, спори сімейного, спадкового і речового права.

З часом ( в період пізньої Республіки) спочатку перегринский претор, а потім і міський претор стали практикувати спрощений порядок заяви претензій позивача і заперечень відповідача з врученням позивачу записки, адресованій судді ( перша стадія закінчувалася складанням претором формули для судді). У записці вказувалися припущення чи умови, при наявності яких судді пропонувалося задовольнити позов, а при відсутності цих умов - відмовити в позові. Ця записка називалася формулою. Звідси новий процес, установлений зрештою законами Августа замість легисакційного одержав назву формулярного (виробництво per legis було замінено виробництвом per formulas). Програвшому давалося 30 днів для того, щоб добровільно задовольнити позов, далі застосовувалось примусове стягнення.

Поряд з нормальним цивільним процесом, що поділявся на дві стадії - jus і judicium, стали зустрічатися випадки, коли спірні справи громадян розбиралися магістратом без передачі рішення справи присяжному судді. Такий надзвичайний (extra ordinem) порядок розгляду потроху почав застосовуватися і по таких справах, де раніш давалася формула. До кінця III століття н.е., тобто при переході до абсолютної монархії, екстраординарний процес зовсім витиснив собою формулярний процес. Імператори закономірно вбачали у преторських повноваженнях загрозу своєму авторитету в системі державного управління. Влада також не довіряла виборним суддям. Тому з ініціативи імператорів набуває поширення практика одноособового розгляду цивільних справ магістратами. В екстраординарному процесі судові функції здійснюються адміністративними органами: у Римі і Константинополі - начальником міської поліції, у провінціях - правителем провінції, а по менш важливим справам - муніципальними магістратами. Зацікавлена сторона подавала скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду.

Нерідко імператори приймали судові справи і до свого особистого розгляду. Розгляд справ утратив публічний характер, але почали вести судові протоколи. Допускалась апеляція на судове рішення. Якщо позивач не з”являвся до слухання справи вона припинялася; при неявці відповідача справа розглядалася заочно.

2.Поняття і види позовів

Позов - це засіб захисту порушеного права за допомогою звернення до суду.

Найважливішими видами позовів є речовий позов (actio in rem) і особистий позов (actio in personam). Для захисту права власності позов дається проти будь-якої третьої особи, що буде порушувати право даної особи; позов у цьому випадку називається actio in rem. Цей термін показує, що відповідає по позову той, у кого знаходиться річ, чи взагалі той, хто зазіхає на цю річ. (По сучасній термінології це називається абсолютним захистом.)

Позов, іменований actio in personam, дається для захисту правовідносини особистого характеру між двома чи декількома визначеними особами. (По сучасній термінології це відносний захист.)

Розрізнялися позов строгого права (actio stricti juris) і позов, побудований на принципі сумлінності (actio bonae fidei). При розгляді позовів строгого права суддя зв'язаний буквою договору, з якого випливає позов.

При розгляді позовів bonae fidei положення судді вільніше, він має право брати до уваги заперечення відповідача, засновані на вимогах справедливості, позивач посилається на обман, насильство з боку відповідача, на порушення духу договору, а не на його букву..

Позов з фікцією (actio ficticia) давався в тих випадках, коли претор визнавав необхідним поширити передбачений законом захист на якесь нове, не передбачене в законі відношення і пропонував (у формулі) судді допустити існування деяких фактів, яких у дійсності не було, і за допомогою такої фікції підвести нове відношення під один з існуючих позовів.

Спеціальну категорію складали кондикції (сondictione). Можна визначити кондикції як позови, засновані на цивільному праві, у яких не вказувалося, з якої підстави вони виникали (абстрактні позови).

Особливі засоби преторского захисту.

Крім надання позовів, претори, користуючись владою, що належала їм, (так званим imperium), давали іноді захист особливими засобами, своїми безумовними безпосередніми розпорядженнями.

Інтердикти (заборони) - розпорядження претора про негайне припинення якихось дій, що порушують суспільний порядок і інтереси громадян. З часом претор став давати інтердикти без перевірки фактів, у виді умовного розпорядження, і тоді інтердикти з процесуальної сторони стали схожі на позови.

Стипуляція - накладення претором на третю особу зобов"язання дати юридично значиму обіцянку сплатити грошову суму, здійснити певну дію чи утриматися від дій.

Реституція- це приведення сторін цивільної угоди у попередній стан. (неповнолітній придбав будинок з прихованими дефектами)

3.Поняття позовної давнини; початок її плину, призупинення і припинення.

Одна з принципових відмінностей права приватного від права кримінального - це можливість особи скористатися своїм правом, або відмовитися від використання свого права на власний розсуд.

Стан невизначеності, що створюється через непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виник привід для його пред'явлення, створює шкідливу, з господарської точки зору, непевність, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків установлюється відомий максимальний термін (давній термін), протягом якого управомочена особа може вимагати розгляду його позову. Такий термін називається позовною давниною. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після спливу договірного строку. В спорах про речове право перебіг позовної давності починається з того часу, коли у суб"єкта речового права виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

У класичному римському праві існували законні терміни пред'явлення позовів. Спочатку претори обмежують законний строк висунення позову одним роком. В імператорський період, коли держава перетворилася на світову імперію, а безкінечні війни вимагали відсутності чоловічого населення, позовні строки зростають. Імператор Феодосій ІІ у 422р. продовжив позовну давність до 30 років, а Юстиніан – до 40. Позовна давність переривалася з: подачею заяви у встановленому порядку; у випадку підтвердження боржником свого зобов”язання. У таких випадках сплив давності починався з початку. Зупинка позовної давності наступала у випадку: воєнних дій і випливаючої з них неможливості провадження цивільних справ у звичайному порядку; епідемії; стихійного лиха; неповноліття особи, яка має право на висунення позову. Після усунення обставин, що зупиняли строк, давність продовжувала спливати далі. Пропуск строків давності позову веде до погашення права на позов.

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 3 ТЕМИ:

Apud acta – судовий протокол

Vim vi repellere licet – насилля дозволено відбивати силою

In iure – підготовка до винесення рішення

In iudicio – винесення рішення

Dies fasti – дні судових рішень

Cum sunt partium iura obscura, reo favendum est potius quam actori – коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача.

In dubio mitius – в сумнівних випадках- більш м’яке рішення.

Testis unus, testis nullus – один свідок – не свідок.

Leges actio –легісакційний процес

Sacramentum – заклад сторін в суді

Confessio in iure – судове визнання

Res iudicata pro veritate habetur- судове рішення повинно прийматися за істину.

Luitur cum persona, qui luere non potest cum crumena – хто не може розплатитися гаманцем, розплачується собою.

Extra ordinem – екстраординарний процес

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права. с.19-21

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана. С.3.

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 24

ПИТАННЯ ДЛЯ ВИРОБЛЕННЯ ВЛАСНОЇ ПОЗИЦІЇ З ОБГРУНТУВАННЯМ:

1. Який цивільний процес, на вашу думку, більш кращий, чим?

2. У чому недоліки легісакційного процесу?

3. Чим сприятливий такий засіб захисту прав, як інтердикти?

4. У чому недоліки позову із фікцією?

5. Чи над усіма необхідними категоріями осіб встановлена опіка і піклування?

6. Чи дійсно потрібно обмежувати у статусі громадянства особу яка потрапила у рабство через борги або за злочин?

Питання для осмислення:

1.Загальне поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси.

2.Поняття і види позовів.

3.Поняття позовної давнини; початок її плину, призупинення і припинення.

4.Особливі засоби преторского захисту.

ТЕМА 4. Право власності та володіння.

План

1. Зміст права власності, види володіння. Захист права власності. Класифікація речей.

2. Засоби набуття права власності (первинні, похідні).

Ціль заняття: визначити головні тенденції формування інституту приватної власності, як основи становлення класового суспільства і вплив даних процесів на європейську систему права.

1.Поняття права власності.

Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду - також propеrietas.

Право власності є найбільш великим за обсягом правом на річ. Головна якість права власності: з'єднання абсолютного панування особи над річчю з правом розпорядження нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, закласти, знищити). Основними правомочиями власника були:

1.jus utendi - право користування річчю;

2.jus fruendi - право витягу плодів природних і цивільних (доходу);

3.jus abutendi - право розпорядження долею речі;

4.jus posidendi - право володіти річчю;

5.jus vindicandi - право зажадати річ з рук кожного її фактичного власника, байдуже - власника чи утримувача.

Володіння в змісті фактичного володіння речами є тим відношенням, на ґрунті якого складався інститут права власності. У розвитому римському праві "володіння" і "право власності" - різні категорії, що могли збігатися в той самій особі, але могли належати і різним особам.

Володіння можна визначити як фактичне володіння особою річчю (об'єктивний елемент), з'єднане з наміром відноситися до речі як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно (суб'єктивний елемент) і постачене позовним захистом; тримання ж - як фактичне володіння річчю без такого наміру (володіння на основі договору з іншою особою, узагалі несамостійне, а також і володіння ненавмисне, несвідоме і т.д.). Власники захищалися від усяких незаконних зазіхань на річ безпосередньо самі, орендар як

власник від чужого імені міг одержати захист тільки за посередництвом власника, від якого отримана річ.

Види володіння.

Власником речі нормально є її власник, так як нормально речі знаходяться у володінні тих, кому вони належать.

Власник має право володіти річчю, у цьому змісті він є законним власником. Власники, що фактично володіють річчю з наміром відноситися до неї як до власного, але не мають права нею володіти, визнаються незаконними.

Незаконне володіння може бути двох видів: незаконне сумлінне (власник не знає і не повинний знати про незаконність володіння) і назаконне несумлінне володіння (власник знає і повинний знати про незаконності володіння). Існували також випадки так називаного похідного володіння. До числа похідних власників відноситься, наприклад, особа, якой річ закладено, чи особа, якой річ передана на збереження надалі до вирішення в судовому порядку суперечки про її приналежність.

Володіння встановлюється для даної особи з того моменту, коли в неї з'єдналися і тілесний момент, і власницька воля в змісті наміру відноситися до речі як до своєї.

Володіння втрачалося з втратою одного з двох необхідних елементів, а саме, як тільки річ виходила з володіння особи, чи особа виражала бажання припинити володіння (відчужувало річ). Володіння припинялося у випадку загибелі речі чи перетворення її у внеобігову річ. Якщо володіння здійснювалося через представника, то воно припинялося, мимо волі власника, у тому випадку, якщо припинилася можливість володіння річчю і в особі представника, і в особі що представляється.

Захист права власності.

Для того, щоб одержати захист володіння, необхідно установити факт володіння і факт його порушення. В власницькому процесі доводилися тільки факти, а питання про те, кому належить право на володіння даною

річчю, залишався осторонь; якщо річ присуджувалася не тому, хто мав на неї право, то цей останній міг потім пред'явити свій власницький позов. Якщо йому вдавалося довести своє право власності (а не тільки факт володіння), він міг зажадати річ від фактичного власника.

Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами (розпорядженнями претора про негайне припинення якихось дій, що порушують суспільний порядок і інтереси громадян). Власницькі інтердикти давалися для того, щоб захистити від самовільних зазіхань на річ власника, що ще не утратило володіння, тобто щоб удержати за ним володіння, чи щоб повернути утрачене володіння. Відомі інтердикти для захисту володіння нерухомістю і для захисту володіння рухомою річчю.

Сумлінний власник мав також ще один спеціальний засіб захисту - actio in rem Republicana. Цей позов давався особі, володіння якої відповідало усім вимогам, необхідним для придбання речі по давнини, за винятком лише витікання давнього терміну (подібну захист сумлінний власник одержував тільки проти несумлінних власників, але не проти чи власника такого ж, як і позивач, сумлінного власника).

Основний засіб захисту права власності - віндикаційний позов. Він пред'являвся власнику для витребування речі, володіння якої їм утрачене.

Сторонами у віндикаційному процесі були: як позивач - власник, що не має фактичного володіння річчю; у якості відповідача - фактичний власник речі, як власник, так і сумлінний чи несумлінний володілець. Предметом позову була річ із усіма плодами і збільшеннями. Віндикаційний позов припускав доказ позивачем свого права власності. Діяла правова норма – тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує.

Відповідальність сумлінного і несумлінного власників була неоднакова. Добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовісний- увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власника можливості здійснення його прав на річ.

Іншими видами позовів для захисту права власності були негаторний позов, коли власник не утрачав володіння річчю, але зустрічав які-небудь стиснення і перешкоди з боку іншої особи (жене худобу на водопій через ділянку сусіда) і прогибіторний позов -коли власник продовжував володіти своєю річчю, але створені умови не дозволяли йому цією річчю користуватися (споруджується стіна, яка перекриває доступ світла до вікна сусіднього будинку). За цим позовом суд повинен зобов”язати порушника усунути перешкоду і не допускати подібних дій у майбутньому.

Найдавніший розподіл речей на res mancipi і res nec mancipi. Інші види речей.

У розвитку римського права особливо велике значення мало право власності на землю. Землі навколо Рима, а потім - узагалі італійські, так само як раби і худоба, що служили для обробки землі, були найбільше коштовними в господарстві римського селянина і носили найменування res mancipi (manus - рука, capio - беру). Інші речі називалися res nec mancipi. Практичне значення цього розподілу полягало в тому, що придбання права власності на річ, що належить до числа res mancipi, не могло відбуватися шляхом неформальної передачі такої речі власником іншій особі; для цієї мети було потрібно здійснення або манципації (урочистого обряду), або in jure cessio, тобто за допомогою мнимої судової суперечки. Манципіруємі речі могли належати тільки квиритам. В час абсолютної монархії розходження res mancipi і res nec mancipi відпало.

Не всяка річ могла бути предметом права приватної власності (поточна вода, атмосфера); поряд з цим не всяка річ, що належить особі на праві приватної власності, могла бути предметом розпорядження

чи предметом обігу (отрути, заборонені книги). Подібні речі охоплювалися однією загальною назвою res extra commercium (у протилежність іншим речам, називаним res in commercio). Також до вилученого з обігу відносилися речі, призначені служити релігійним культам, і священні речі, державні речі, у тому числі і такі, на которые було встановлено суспільне користування.

Різні види класифікації речей. Речі могли поділятися на:

I.Тілесні. Безтілесні.

II.Манципіруємі (Італійська земля, раби і велика худоба) Неманципіруємі

III. Ті, що знаходяться в обігу (Можуть належати всякому)

Вилучені з обігу (Належать в основному державі)

IV. Рухомі (Худоба, раби), нерухомі -те, що або не можна пересунути, або можна, але лише з утратою властивостей.

V. Визначені родовими ознаками: Можна вимірити, зважити, перерахувати. Індивідуально-визначені

Єдині у своєму чи роді різко відрізняються від всіх інших.

VI. Споживані (Хліб, інші продукти харчування, гроші) Неспоживані (Земля, будівлі)

VII. Ділені (Можна розділити без утрати якостей). Неподільні (При розділі якості губляться)

VIII. Прості (Створені з єдиного матеріалу (у т.ч. раби). Складні- штучно складені (будинки, кораблі)

Що складаються чи утворені із самостійних речей (череда худоби)

IX. Головні . Побічні.

Частини речі, тобто речі, що не існували раніше і "наступні долі головної речі"

Приналежності, тобто речі, зв'язані з головною річчю економічно; без їх головна річ не довершена (замок і ключ). Плоди природні (у силу природних якостей) і цивільні (результат циркулювання грошей)

Види власності.

Римське приватне право розрізняло декілька видів права власності: квірітську, преторську, власність перегринів та провінційну. Термін dominum, що позначав право власності в Римі, звичайно доповнювався словами ex jure Quiritum, тобто по праву квиритів, римських громадян. Квиритська власність була найдавнішим видом власності. Вона ґрунтувалася на нормах цивільного права і не обкладалася податком. Її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, у якості матеріальних об'єктів виступали манципіруємі речі, а єдино можливим способом її придбання була манципація. Відповідно, право квиритської власності було недоступно перегринам і не поширювалося на провінційні землі.

У випадку, коли особи, що придбали річ без дотримання необхідних формальностей, одержували всебічну підтримку з боку претора, набувач речі хоча і не ставав власником, але річ міцно закріплювалася в його майні, in bonis; звідси пішло позначення даного відношення терміном "бонитарна" чи "преторська" власність.

Суб'єктом цього виду власності міг бути хто завгодно, а об'єктом могли бути і неманципіруємі речі. Преторський захист подібних майнових придбань спирався на фікцію.

Паралельно з розвитком бонітарної власності створився особливий інститут - право власності перегринів і право власності на землі в провінції, приєднані до римської держави в ході воєн (провінційна власність). Власники цих земель обкладалися податком, а правові відносини регулювалися перегринським, а не

цивільним правом.

Поступово різниця між квиритською і бонитарною власністю згладжувалася, так само як утрачав значення розподіл речей на res mancipi і res nec mancipi. У результаті в епоху Юстиніану установилося єдине право приватної власності.

2. Засоби набуття права власності.

Факти, з настанням яких особа здобуває право власності, називаються засобами придбання права власності. Юридичні факти (особливо угоди), що служать підставою для придбання права власності, називаються титулом придбання. Способи придбання права власності поділяються на первісні і похідні. Первісним називається такий спосіб придбання, при якому право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на дану річ (захоплення безхазяйних речей, придбання по давнині володіння). При похідному способі придбання право набувача ґрунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права.

Права власника здобувалися за допомогою:

1.манципації- у присутності претора покупець вимагав куплену річ, продавець погоджувався з вимогою;

2.традиції (traditio: передача однією особою іншій фактичного володіння річчю з метою передачі права власності);

3.заволодіння, окупації; річ, яка перебуває в обороті, але не має власника, переходить у власність того, хто її перший захопить

4.набувальної давнини (по Укладенню Юстиніана термін давнини для рухомих речей був 3 роки, для нерухомих - 10 чи 20 років);

специфікації чи переробки (створення з чужих матеріалів речі для себе).

скарб.

До похідних відносяться усі види договорів та спадкування (заповіт).

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 4 ТЕМИ:

Actio - позов

Actio in rem –речовий позов

Actio in personam – особистий позов

Actio fictia – позов з фікцією

Uti lingua nuncupassit ita ius esto – нехай вважається правовим зобов’язанням те, що людина сказала, а не те, що подумала.

Iura scripta vigilantibus sunt – закони писані для тих, хто не спить.

Dolus - обман

Metus - погроза

Res immobiles – нерухомі речі

Res mobiles – рухомі речі

Genus – речі, визначені родовими ознаками

Specis – індивідуально-визначені речі

Res fungibilis – замінимі речі

Res mancipi – манципні речі

Quo tangere potest – тілесні речі, що можна відчути дотиком

Res in commercio – речі в обороті

Res extra commercio – речі, вилучені з обороту

Possessio - володіння

Corpus possessionis – об’єктивне, фізичне володіння

Animus possessionis – суб’єктивне, намір вважати річ своєю

Possessio injusta – незаконне володіння

Possessio justa – законне володіння

Utere et abutere – користуйся і використовуй

Ager publicus – суспільна власність

Ab abusu ad usum non valet consequentia – зловживання при користуванні – не аргумент проти самого користування.

Salus reipublicae – suprema lex – благо держави – вищий закон.

Nemo ad alterum plus juris transfere potest quam ipse habet – ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Unde habeat quaerit nemo, sufficit habere – ніхто не питає, звідки він взяв, досить того, що він має.

Interdictum ubi possidetis – інтердикт для захисту володіння нерухомістю

Interdictum utrubi – інтердикт для захисту рухомого майна

Interdicta recuperendae possessionis – позов для повернення таємно чи насильно втраченого володіння

Dominium - власність

jus utendi - право користування річчю

jus fruendi - право витягу плодів природних і цивільних (доходу)

jus abutendi - право розпорядження долею речі

jus posidendi - право володіти річчю

jus vindicandi - право вимагати повернення речі у бідь-якого невласника

Рropеrietas – приватна власність

Stipendium – податок з провінційних власників

Communia – спільна власність

Nullius in bonis – річ у нічиїй власності

Occultatio thesauri – приховування знайденого на чужій землі скарбу

Usucapio – давність володіння

Traditio - традиція

In iure cessio – поступка права

Potior est conditio possidentis – становище власника міцніше (краще)

Rei vindicata – віндикаційний позов

Ei incumbit probatio, qui dicit, non qui negat – тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує.

Praedium - маєток

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права, с. 21

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана, с.3

3.В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 19

Питання для осмислення

1.Поняття права власності.

2.Володіння.

3.Володіння і право власності.

4.Володіння і тримання.

5.Види володіння

6.Встановлення і припинення володіння.

7.Найдавніший розподіл речей на res mancipi і res nec mancipi.

8.Види власності.

9.Способи придбання права власності.

ТЕМА 5 Права на чужі речі.

План:

1. Сервітутні права. Емфітевзис і суперфіцій. Заставне право.

2. Встановлення та припинення заставного права.

Ціль уроку:визначити систему захисту права власності, систему правовідносин власника і невласника.

1. Сервітутні права.

Найважливішою категорією прав на чужу річ були так називані сервітутні права. Сервітут можна визначити як речове право користуватися чужою річчю в тім чи іншім відношенні.

Сервітути виникли на ґрунті сусідських поземельних відносин і носили речовий характер (предметом сервитутного права була сама земельна ділянка, а не дія визначеного обличчя). Пізніше з'явилася інша категорія сервитутних прав - на будь-яке майно і на користь будь-якого обличчя, не обов'язково сусіда. Звідси розподіл сервітутів на дві категорії: предиальні (земельні) і особисті. Це розходження проводилося по суб'єктам права: особистий сервітут належав визначеній особі персонально; предиальний сервітут належав особі як власнику пануючого земельної ділянки, і зміна власника цієї ділянки автоматично викликала і зміну суб'єкта предиального сервітуту. Речові - це сервітути, прив"язані до певної земельної ділянки. Особа дістає правокористуватися чужою власністю, у межах необхідних для повноцінного користування своєю власністю. Особисті сервітути - це сурвітути, прив"язані до певної особи, право користування чужим майном в своїх інтересах- пожиттеве чи до настання відміняючої умови (наприклад, вдова повторно вийшла заміж, сервітут встановлений її колишнім чоловіком, перестав діяти).

Серед предиальних сервітутів розрізнялися сільські і міські (у залежності від характеру пануючого ділянки). Найважливішим особистим сервітутом був узуфрукт - право користування чужою річчю й одержання від

її плодів зі збереженням у цілості субстанції (сутності речі); іншим особистим сервітутом був usus, тобто право користуватися річчю, але без права користування її плодами (понад межі особистих потреб).

Сервітут міг бути встановлений:

1.за договором;

2.судовим рішенням;

3.у силу закону;

4.по давнині. (особа ходить через сусідську ділянку за водою і господар не заперечує протягом 10 років)

Сервітут втрачався:

1.з загибеллю речі, користування якої служило предметом сервітуту. До фізичної загибелі прирівнювалася юридична (перетворення речі в необігову);

2.зі смертю його суб'єкта;

3.при з'єднанні з правом власності на ту ж річ;

4.унаслідок відмовлення від нього суб'єкта права;

5.у випадку нездійснення протягом 10 (inter praesentes) чи 20 (inter absentes) років.

Сервитутне право захищалося абсолютним позовом, називаним actio confessoria конфесорним позовом, протилежним власницькому позову, actio negatoria, у тому змісті, що за допомогою цього останнього позову власник речі, якою інша особа неправомірно намагається користуватися, заперечує за цією особою право користування, actio confessoria же служила для захисту права користування чужою річчю.

Эмфітевзіс і суперфіцій.

До числа прав на відчужувані речі належали також речові, відчужувані, передані в спадщину права довгострокового користування чужою землею: сільськогосподарської - для її обробки (emphyteusis), міський - для зведення на ній будівлі (superficies). Ці права подібні із сервітутами, тому що є правами користування чужою річчю, але відрізняються від них широтою змісту і довгостроковістю дії. Встановлення одного з цих двох прав на земельну ділянку робить право власності на цю землю майже номінальним; лише після припинення эмфітевзісу чи суперфіція право власності на дану ділянку одержує реальне вираження.

Емфітевзис – це тривала (понад 100 років і більше) спадкова оренда за порівняно невисоку фіксовану плату. Достатньо було сплатити щорічного внеску, щоб права на чужу річ подовжувалися. У зміст эмфітевзіса входить право користуватися земельною ділянкою (із правом зміни характеру ділянки, але без погіршення його), збирати з його врожаї (плоди), право закладати эмфітевзіс, відчужувати і передавати його в спадщину. Право відчуження эмфітевзіса обмежене обов'язком суб'єкта эмфітевзісу попереджати власника землі про передбачене відчуження эмфитевзиса, причому за власником визнавалося право переважної покупки (яким він міг скористатися протягом двох місяців). При відчуженні эмфітевзіса власник мав право на одержання двох відсотків покупної ціни.

Суб'єкт эмфітевзіса був зобов'язаний сплачувати власнику орендну плату, а також вносити державний земельний податок. Несплата орендної плати протягом трьох років приводила до припинення эмфітевзіса.

Близьким до емфітевзису був так званий суперфіцій – буквально те, що знаходиться на поверхні землі. Суперфіцій являв собою аналогічне право зведення будівлі на чужій міській ділянці і право користування цією будівлею. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом superficies solo cedit - будівля випливає за землею (зв'язане с землею). Претор захищав права суперфіціарія за допомогою позовів та інтердиктів.

Застава та її форми.

Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Його призначення - забезпечення виконання зобов'язань.

Право застави не означає права користування чужою річчю для власних потреб чи отримання від неї плодів. Заставним правом називається право звертання стягнення (у випадку невиконання зобов'язань) на визначену заздалегідь річ: незалежно від того, чи продовжує вона належати чи боржнику ні; переважно перед всіма іншими вимогами. Тобто надається лише право розпорядження заставленою річчю у випадку, якщо боржник своєчасно не виконав свої зобов”язання.

Річ, закладена власником, продовжує залишатися предметом застави і тоді, коли вона перейшла у власність іншої особи (абсолютний захист, тобто захист проти всякого, у кого виявиться закладена річ).

Заставне право, призначене для того, щоб забезпечувати якесь зобов'язання, було правом придатковим (акцессорним) і існувало лише остільки, оскільки існувало забезпечуване заставою зобов'язання.

Первісною формою застави була угода fiducia cum creditore, яка складалася в тім, що за допомогою манципації боржник передавав у забезпечення боргу річ на праві власності з застереженням, що у випадку

задоволення по зобов'язанню, забезпеченому заставою, закладена річ повинна бути передана назад у власність боржника. Боржнику, який виконав зобов'язання, давали позов до кредитора про повернення речі.

Іншою формою застави служив pignus, називаний нерідко "ручним закладом". При цій формі застави річ передавалася не у власність, а тільки у володіння (точніше, у тримання, однак яке мало, у виді

виключення власницький захист); при цій передачі додавалася умова, що у випадку задоволення по зобов'язанню річ повинна бути повернута назад.

2. Встановлення та припинення заставного права. Іпотека.

З розвитком торгового обороту ні fiducia, ні pignus не могли задовольнити потреб життя. У класичний період у преторському едикті склалася третя, найбільш розвита форма римської застави - іпотека (hypotheca), при якій предмет застави залишався й у власності, і у володінні боржника, а суб'єкту заставного права

давалося право у випадку невиконання зобов'язання зажадати закладену річ, у кого б вона на той час ні виявилася, продати її і з вирученої суми покрити своя вимога до боржника. Іпотека розвилася на ґрунті наймання сільськогосподарських ділянок. З уведенням іпотеки в практику стало можливе встановлення на ту саму річ декількох послідовних заставних прав. Співвідношення декількох заставних прав на ту саму річ визначалося їхнім старшинством, тобто часом установлення застави (так називаний ранг заставних прав).

Право вимагати продажу закладеної речі визнавалося тільки за першим залогопринимателем; другий, третій і т.д. задовольнялися в порядку черги з залишку суми, вирученої від продажу закладеної речі. Кожний з нижчестоящих залогопринимателів мав право запропонувати першому задоволення по його вимозі, для того щоб зайняти його місце (іпотечне спадкоємство).

Якщо суми, вирученої від продажу закладеної речі, не вистачало на задоволення залогопринимателй, що недоодержали мали зобов'язальний позов до боржника в загальному порядку.

У период абсолютної монархії був виданий рескрипт, у силу якого іпотека, установлена письмово в публічному місці чи перед трьома достовірними свідками, повинна мати перевагу перед непривселюдно

встановленою іпотекою.

Заставне право припинялося у випадку:

1.загибелі предмета застави;

2.злиття в однієї особі заставного права і права власності на закладену річ;

3.припинення зобов'язання, у забезпечення якого встановлена застава.

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 5 ТЕМИ:

Translacio – перехід сервітуту від одного користувача до іншого

Iter – право проходу чи проїзду верхи через чужу ділянку

Via – право прокладання дороги і проїзду по ній

Actus – право прогону худоби

Aquaeductus – право проводу води

Servitus ne prospectui officiatur – сервітут про можливість бачити небо з вікон

Usus fructus – узуфрукт, право користування річчю, включаючи присвоєння плодів

Usufructuarius - узуфруктарій

Operae – довічне право на послуги чужих рабів чи тварин

Habitatio – право користування житлом в чужому будинку

Usus – право користуватися річчю, але не плодами

Actio confessoria – конфесорний позов

Actio emphytenticaria – позов для захисту прав орендатора емфітевзису

actio negatoria – негаторний власницький позов

superficies – суперфіцій (міська забудова на чужій землі)

emphyteusis – емфітевзис (оренда чужої землі для сільськогосподарських потреб)

superficies solo cedit – будівля випливає за землею

fiducia cum creditore – первісна форма застави, фідуціа

pignus – ручний заклад, друга форма застави

hypotheca – іпотека, заклад нерухомості

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права. с. 38

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана, с. 5-6

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 29

Питання для осмислення

1.Захист права власності.

2.Сервітути: поняття, види, зміст сервітутів.

3.Установлення сервітуту.

4.Сервітут утрачався

5.Эмфітевзіс і суперфіцій.

6.Застава та її форми. Hypotheca.

ПІДВОДИМО ПІДСУМОК СХЕМОЮ:

БЛОК 2. СПОСОБИ ПРИДБАННЯ РЕЧЕЙ

ТЕМА 6 Вчення про зобов'язання.

План:

1. Поняття зобов"язання, його зміст та види. Зміна зобов"язань. Процес укладення договору.

2. Засоби забезпечення виконання зобов"язань. Припинення зобов"язань та наслідки його невиконання.

Ціль заняття: визначення основних напрямків у системі цивільного процесу як регулятора суспільних відносин.

1. Поняття зобов"язання, його зміст.

У джерелах римського права зобов'язання (obligatio) визначається таким чином: "Зобов'язання являє собою правові окови, у силу яких ми вимушені що-небудь виконати відповідно до законів нашої держави».

У зобов'язанні полягає, з одного боку, "право вимагати", з іншого боку, що відповідає цьому праву "обов'язок виконати вимогу", чи "борг".

Зобов'язання, навіть якщо воно складається в обов'язку однієї особи надати іншій у власність відому річ, не створює безпосередньо для іншої особи права власності на дану річ, з нього виникає тільки право вимоги (передачі речі). Особа, що купила річ, ще не стає її власником (хоча б і була сплачена покупна ціна); ця особа має лише право вимоги (передачі речі); власником же її вона стане тільки після фактичної передачі речі (за умови, якщо передавший річ мав на неї право власності). Зобов'язання по своїй природі являє собою відношення, засноване на довірі, кредитне (від credo - вірю). Сторона в зобов'язанні, що має право (вимоги), іменується кредитором; сторона, на якій лежить обов'язок виконати вимоги кредитора, називається боржником.

Головний розподіл зобов'язань по ознаці підстави їх виникнення зводиться до протиставлення зобов'язань з договору (ex contractu) зобов'язанням із правопорушень (ex delicto). Зобов'язання з правопорушень (delicta privata), що протиставлялися карним злочинам (crimina), були більш древнього походження в порівнянні с договірними зобов'язаннями. Зобов'язання по договорах переходили по спадщині, зобов'язання з деліктів не переходили на спадкоємців; тільки в тому випадку, якщо до спадкоємця надходило збагачення, добуте правопорушенням даної особи, можна було зажадати від спадкоємця суму збагачення.

Зобов'язання могли бути наступних видів:

1.Натуральні зобов'язання, які не користувалися позовним захистом (у отношениях з підвладними членами родини). Сплачене по такому зобов'язанню не могло бути витребуване назад як недолжно сплачене.

2.Цивільні зобов'язання, узаконені древнім цивільним правом.

3.Преторські зобов'язання, постачені преторським захистом по преторському праву.

Юридичні факти. Контракти і пакти.

Факти, з настанням яких юридична норма зв'язує визначені юридичні наслідки, називаються юридичними фактами. Юридичні факти можна розділити на події, що не залежать від волі людини (наприклад, природна смерть, витікання часу і т.д.), і людські дії, що є вираженням волі людини.

Юридичні наслідки можуть бути зв'язані з людською дією тому, що держава вважає даного роду дії неприпустимими і веде з подібними діями боротьбу. Юридичні наслідки зв'язуються і з багатьма правомірними діями, особливо з тими, які прямо спрямовані на встановлення, зміну чи припинення прав і обов'язків (так називані угоди). В угодах виражається воля здійснюючих її осіб. Якщо в угоді виражається воля однієї особи (однієї сторони), угода називається одностороннею (наприклад, заповіт); якщо в угоді виражається воля двох сторін (наприклад, продавця і покупця; підрядчика і замовника), угода називається двостороннею, чи договором.

Римська договірна система розрізняла два види договорів: контракти і пакти.

До контрактів відносилися договори, визнані цивільним правом і які мали позовний захист. До числа контрактів відносився тільки визначений (вичерпаний) перелік договорів. Поза межами установленого кола контрактів за сторонами не визнавалося права практикувати які-небудь нові, не передбачені законом контракти.

Пакти являли собою неформальні угоди найрізноманітнішого змісту. За загальним правилом, пакти не користувалися позовним захистом. (З часом деякі пакти все-таки одержали позовний захист.)

Древньореспубликанскому римському праву були відомі три основних види зобов'язальних договорів:

1.nexum -, що відбувався у формі складного обряду за допомогою міді і ваг;

2.стипуляція - словесний договір у формі питання і відповіді;

3.літеральний (письмовий) контракт.

Зміст зобов”язання.

У змісті договору можна розрізняти окремі елементи, що мають неоднакове значення для кожного даного договору. Є пункти чи частини без який даний договір не може існувати - це істотні (необхідні) частини договору. Можуть бути такі частини договору, що не є ні необхідними, ні звичайними для даного договору, а включаються в договір тільки в тому випадку, якщо сторони того побажають - це випадкові частини.

До істотних елементів договору відносять угоду сторін, об'єкт (предмет) договору і підставу договору. Строк і умови є випадковими елементами договору.

Зміст зобов'язання (насамперед договірного) визначався трьома термінами: dare, facere, praestare. Dare означає дати, у змісті передати право власності, facere - зробити, розуміючи під цим як позитивну дію, так і стримування від дії, нездійснення дії; praestare - надати, зміст цього терміна розуміється не всіма однаково; його передають словами: зробити особисті послуги, прийняти відповідальність за іншого і т.д.

Causa означає найближчу мету, заради якої укладається договір; разом з тим causa - матеріальна підстава, що призвела до укладення договору.

Causa треба відрізняти від простого мотиву, під яким мають на увазі всяке розуміння, що приводить особу до відомого рішення. Договори, абстраговані від causa, тобто ті, з яких не видно, яка causa лежить у їхній підставі (наприклад, поступка права вимоги), називаються абстрактними. Нездійснення causa у подібному договорі не перешкоджає настанню юридичних наслідків такого договору.

Договори, зв'язані з визначеною господарською метою (наприклад, купівля-продаж, наймання майна) називаються каузальними. Недосягнення causa у каузальному договорі приводить до його недійсності.

Процес встановлення зобов”язання.

Договір припускає вираження волі осіб, його здійснюючих. При цьому воля тієї й іншої сторони повинна відповідати одна інший; обидві волі повинні бути згодними між собою. Згодна воля, виражена зовні (у

необхідних випадках - у належній формі), є необхідною умовою дійсності договору. Другою необхідною умовою дійсності договору є законність змісту договору; договір не повинний мати своїм предметом дію, що порушує норми права; нарівні з протизаконною угодою ставиться угода, що суперечить моралі чи "добрим вдачам".

Не може мати сили і такий договір, що страждає повною невизначеністю змісту. Зобов'язання повинне мати визначеність змісту; при цьому зобов'язання поділяються на визначені і невизначені. В одних випадках зміст зобов'язання з повною ясністю і точністю визначено в самому договорі (визначені зобов'язання).

В інших випадках у договорі дається тільки критерій, задопомогою якого можна установити зміст зобов'язання, чи указується коло предметів, з числа яких боржник повинний надати один. Однієї з найважливіших різновидів невизначених зобов'язань були родові зобов'язання; поки боржник не виділить

необхідної кількості передбаченого роду речей, невідомо, які саме предмети приєднуються кредитору.

Для здійснення договору недостатньо, щоб особи, його здійснюючі, мали внутрішнє рішення волі установити визначені правовідносини. Воля повинна бути виражена (висловлена) зовні. Форми вираження волі можливі різні: слово, лист, жест, у відомих випадках - мовчання. Воля може бути виражена за допомогою так званих конклюдентних дій, тобто дій, з яких можна зробити висновок, укласти (concludere), що особа бажає здійснити відому операцію. Для деяких угод закон наказує зовсім визначений спосіб вираження волі; такі угоди називаються формальними. Інші угоди не були зв'язані з визначеною формою; сторони могли виражати свою волю тим чи іншим засобом за своїм розсудом; такі угоди називаються неформальними. Воля особи повинна бути виражена в договорі свідомо і вільно, без якого-небудь стороннього тиску.

Договір, зроблений під впливом обману не був абсолютно незначним: він викликав юридичні наслідки, але особі, що виразила волю під впливом обману, давалися засоби для того, щоб позбавити договір сили. Примус до укладення договору може виразитися у фізичному насильстві чи в психічному тиску, погрозах. На погрозу можна було посилатися з метою спаплюження укладеного договору лише в тих випадках, коли погроза була протизаконною, реальною і за змістом представлялася для підвергнутого погрозі важливим злом. Угода, зроблена під впливом погроз, сама по собі вважалася дійсною, але особі, яка підверглася погрозі, надавалися правові засоби для заперечування угоди.

Процес укладення договору в Римі був неоднаковий у залежності від того, про який договір йшла мова. Так чи інакше, але одна зі сторін робила пропозицію (офферта) укласти договір, а інша приймала (акцепт) зроблену їй пропозицію. Якщо договір був не консенсуальний, то крім досягнутої таким шляхом угоди сторін необхідно було виконати необхідну форму (письмовий контракт), чи принаймні (при реальних контрактах) передати річ, що складає предмет договору.

У римському праві діяло правило, що договір укладається особисто сторонами: хто не брав участь у встановленні зобов'язального зв'язку, на того дія зобов'язання не поширюється. У ту пору не було потреби у представництві. Зобов'язання представлялося строго особистим відношенням між двома чи декількома визначеними особами. З установленням зобов'язання зв'язувалися визначені юридичні наслідки винятково для тих осіб, що його установили. Тому, як правило, не можна було вступити в зобов'язання через представника; по тій же причині не мав юридичної сили договір, у якому кредитор вимовляв щось на користь третьої особи. Це приводило до того, що зобов'язання первісне визнавалося абсолютно непередаваним.

Згодом було допущено, хоча й в обмежених межах, представництво; так само була визнана можливою заміна особи, яка брала участь у встановленні зобов”язння, іншою особою.

Зміна зобов"язань. Перехід права вимоги кредитора чи обов'язку боржника в зв'язку з їхньою смертю на спадкоємців був допущений дуже рано. Зміна осіб у подібних зобов'язаннях улаштовувалася тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця.

Заміна в зобов'язанні кредитора або боржника при їхньому житті іншими особами в стародавньореспубліканському Римі вважалася абсолютно неприпустимою. З розвитком господарства для передачі права вимоги стали застосовувати так називану новацію, чи відновлення зобов'язань (усний договір, яким існуюче зобов'язання погашалося шляхом установлення замість нього нового зобов'язання). З загальної згоди кредитора, боржника і тієї особи, якій кредитор бажав передати своє право вимоги, ця остання особа укладала з боржником договір того ж самого змісту, який був в первісному зобов'язанні, саме з метою нового зобов'язання замінити первісне. Для того, щоб новація зробила дію,що погашає (у відношенні колишнього зобов'язання), було необхідно, щоб нове зобов'язання встановлювалося саме з таким наміром і щоб у ньому був який-небудь новий елемент в порівнянні з первісним зобов'язанням: наприклад, нове зобов'язання змінювало підставу, зміст, суб'єктів зобов'язання. Новація була незручна тим, що вимагала згоди боржника на заміну одного кредитора іншим і навіть присутністю боржника при здійсненні новації.

Життя вимагало допущення прямої поступки права вимоги. Для цієї мети скористалися інститутом процесуального представництва. Кредитор, що уступає своє право (цедент), став призначати ту особу, якій він бажав уступити своє право (цессионария), своїм представником у процесі з застереженням, що цей представник може залишити стягнене за собою. Цесія - це поступка кредитором свого права третій особі шляхом призначення її своїм представником. Таким чином, право вимоги первісного кредитора надходило в майно нового кредитора.

Прийняття на себе чужого боргу (переклад) здійснювалося у формі новації, при цьому на переведення боргу була потрібна згода кредитора.

2. Наслідки невиконання зобов”язань.

По своїй природі зобов'язання - відношення тимчасове, яке повинно припинитися.

Нормальний спосіб припинення зобов'язання - виконання (стосовно до грошових зобов'язань - платіж). Для того, щоб виконання привело до звільнення боржника від зобов'язання, необхідно було дотримання ряду умов: 1)Виконання (платіж) повинно бути зроблено особою, здатною розпоряджатися своїм майном ("погіршувати своє майнове положення").

2)Виконання повинно бути зроблене особі, здатній його прийняти. Такою особою є: кредитор, його законний представник, повірник, особа, спеціально зазначена в договорі як та що має право прийняти виконання.

3)Виконання повинно строго відповідати змісту зобов'язання. У всякому разі без згоди кредитора боржник не має права виконувати зобов'язання вроздріб. За згодою сторін замість предмета зобов'язання можна було надати для погашення зобов'язання що-небудь інше; це називалося datio in solutum (надання замість платежу чи заміна виконання).

4) Зобов'язання повинно бути виконано в термін, передбачений у договорі, чи що випливає з характеру договору й обставин його укладення. Якщо ні змістом договору, ні його характером термін виконання не визначався, боржник зобов'язаний був виконувати зобов'язання на першу вимогу кредитора. Дострокове виконання зобов'язань допускалося тільки в тому випадку, якщо це не порушувало інтересів кредитора.

У більш віддалені епохи відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання мала особистий характер; заходи впливу були спрямовані безпосередньо на особистість боржника: заключення у в'язницю, продаж у рабство, навіть позбавлення життя. З часом форми відповідальності були зм'якшені: боржники стали відповідати не своєю особистістю, а майном.

У розвитому римському праві наслідком невиконання чи неналежного виконання зобов'язання був обов'язок боржника відшкодувати кредитору понесений їм збиток.

У класичну епоху боржник вважався "у простроченні", як тільки він не виконав зобов'язання в належний час.

Тільки по законодавству Юстиніана одним з необхідних елементів прострочення боржника була interpollatio, тобто нагадування з боку кредитора. Крім настання терміну виконання, нагадування з боку кредитора і невиконання зобов'язань було потрібно ще, щоб невиконання зобов'язання в належний час відбулося без поважних причин. Наслідки прострочення зводилися до того, що кредитор вправі був вимагати повної винагороди за весь той збиток, який для нього міг виникнути внаслідок невиконання зобов'язання.

За прострочення з боржника стягувалися відсотки. На боржнику, що прострочив, лежав ризик випадкової загибелі речі (у цьому випадку він зобов'язаний був сплатити вищу ціну предмета договору з моменту укладення договору до моменту присудження). В імператорський період відповідальність боржника, що прострочив, зм'якшили в тім відношенні, що надали йому можливість доводити, що і при своєчасному виконанні зобов'язання кредитор не уник би понесеної шкоди, так як предмет зобов'язання однаково загинув би й у кредитора.

Серед способів забезпечення договорів можна виділити, зокрема, завдаток і неустойку. Завдатком спочатку була річ, що служила доказом укладення договору. Поступово (в епоху Юстиніану) у завдатку з'явилася штрафна функція. Покупець, що не виконав договір, утрачав завдаток на користь продавця. Продавець, що не виконав договір, платив подвійну суму завдатку.

Неустойка - це прийняте на себе боржником зобов'язання виплатити кредитору визначену суму у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язань.

До засобів забезпечення зобов'язань можна також віднести заставу -передачу боржником речі заставному кредитору; і поручительство.

Збитки; їхні види.

Збитки підрозділялися на різні види з урахуванням їх характеру й обумовленості фактом порушення договору. По характеру збитків було прийнято розрізняти:

1.позитивні втрати чи реальний збиток (damnum emergens), тобто позбавлення того, що уже входило до складу майна данної особи;

2.упущену чи "припинену" вигоду (lucrum cessans), тобто ненадходження в майно даної особи тих цінностей, що повинні були б надійти при нормальному плині обставин .

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 6 ТЕМИ:

obligatio – зобов’язання

dare – дати певну річ

facere – зробити обумовлену дію чи роботу

praestare – надати певну річ у користування

ex contractu – зобов’язання з договору

ex delicto – зобов’язання з правопорушення

crimina – злочин

causa – причина, мета

concludere – конклюдентні дії

datio in solutum – надання замість платежу чого-небудь іншого

interpollatio – нагадування з боку кредитора

damnum emergens – реальний збиток

lucrum cesans – втрачена вигода

in mora – в про строчці

dies interpellat pro homine – борг нагадує замість людини

dolus – умисел

culpa –необережність

casus a nullo praestare – за випадок ніхто не відповідає

acra – завдаток

stipulatio poena – неустойка

compensatio – взаємне зарахування зустрічних вимог (залік)

contractus –договір

pacta servanda sunt – пакти повинні виконуватися

vis major – вплив непереборної сили

negotio stricti iuris – договори строгого права

negotio bona fidei – договори т. зв. доброї совісті

caveat emptor! – Нехай покупець буде обачним!

error in negotio – помилки в характері угоди

error in corpore- помилки в предметі договору

error in persona – помилки в особі контрагента

Ignoratia iuris nocet, ignoratio facti non nocet – незнання закону не виступає виправданням, незнання факту виступає виправданням.

Impossibilium nulla obligatio est – неможливе не може бути обов’язковим.

Сonditio – умова договору

Propositio – оферта, проголошення намірів

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права, с. 78

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана., с. 19

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 101-110

Питання для осмислення:

1. Що таке зобов”язання?

2. Як називаються сторони у зобов”язанні?

3. Які умови в договорі є необхідними?

4. Що таке новація та цессія?

5. Чим забезпечується зобов”язання?

6. Які наслідки невиконання зобов”язання?

Теми рефератів, які можна підготувати для семінарського (практичного) заняття:

1. Зобов”язання: поняття, елементи, сторони.

2. Процес укладення договору в Римі.

Тема 7. Окремі види договорів.

План:

1. Вербальні та літеральні договори.

2. Реальні та консенсуальні договори.

Ціль заняття: розкрити сутність та зміст окремих видів договорів.

1.Вербальні та літеральні договори.

Вербальним договором називався контракт, що встановлює зобов'язання словами (verbis), тобто договір, що одержує юридичну чинність за допомогою і з моменту проголошення відомих фраз. Основний вербальний контракт - стипуляція. Стипуляцією називався усний договір, що укладається за допомогою питання майбутнього кредитора (centum dare spondes? - обіцяєш дати сто?) і співпадаючїо з питанням відповіді (spondeo - обіцяю) з боку особи, що погоджується бути боржником по зобов'язанню.

Формальні вимоги, спочатку надзвичайно строгі, із плином часу були значно ослаблені. Однак міцно зберігалися деякі риси стипуляції як усного контракту: присутність договірних сторін в одному місці, усне питання кредитора і така ж усна відповідь боржника, що співпадає за змістом з питанням. Зобов'язання, що виникло зі стипуляції, було зобов'язанням строгого права і тому підлягало буквальному тлумаченню.

Стипуляційне зобов'язання було одностороннім, тобто одній стороні належало тільки право (не зв'язане з обов'язком), а на іншій стороні лежав тільки обов'язок (без супровідного її права).

Стипуляція допускала приєднання до кредитора чи до боржника ще інших осіб, притому або як самостійних кредиторів чи боржників, або в якості додаткових (акцессорних). У формі додаткової стипуляції на стороні боржника встановлювалося поручительство. Поручительством називався договір, яким установлювалася додаткова (акцессорна) відповідальність третьої особи (поручителя) за виконання боржником даного зобов'язання.

Літтеральним договором називався контракт, що повинний був учинитися на листі (litteris fit obligatio - зобов'язання виникає за допомогою запису, листа).

Древньореспубликанский письмовий контракт полягав за допомогою запису в приходо-расходні книги, що велися римськими громадянами. У класичний період приходо-расходные книги втратили значення, очевидно, у зв'язку з вошедшими в практику більш простими і зручними формами запису боргів. Стали входити у вживання запозичені з грецької практики боргові документи - синграфи і хирографи. Синграф викладався в третій особі і складався в присутності п'яти свідків, що підписували його слідом за тим, від чийого імені він складався. Хирографи викладалися в першій особі і підписувалися тільки боржником.

2. Реальні договори.

У випадку реального договору зобов'язання встановлювалося не тільки простою угодою (consensus), але і передачею речі (res); не можна вимагати повернення від того, хто нічого не одержував. До них відносять позику, позичку, зберігання.

Позика являє собою договір, по якому одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) грошову суму чи відому кількість інших речей, визначених родовими ознаками, із зобов'язанням позичальника повернути після закінчення зазначеного в договорі терміну або по вимозі таку ж грошову суму чи таку ж кількість речей того ж роду, які були отримані.

Договором позички називається такий договір, по якому одна сторона (позичкодавець) передає іншій стороні (позичкоодержувачу) індивідуально-визначену річ у тимчасове безоплатне користування с зобов'язанням другої сторони повернути по закінченні користування ту ж саму річ у цілості і схоронності. Договір позички також був реальним контрактом. Якщо предметом договору позики є гроші чи інші речі, визначені родовими ознаками, то предметом договору позички може служити тільки індивідуальна річ, тому що тільки таку річ можна повернути по закінченні користування без заміни іншою. З договору позички господарську вигоду одержує тільки позикоодержувач. Договір позички полягав в інтересах тільки однієї сторони - позичкоодержувача.

Позика. Позичка

1.Предмет договору - речі, визначені родовими ознаками.

2.Предмет договору - речі індивідуально-визначені.

3.Речі передаються на праві власності.

4.Речі передаються в тимчасове користування.

5.Одержувач зобов'язаний повернути таку ж кількість речей того ж роду.

6.Одержувач зобов'язаний повернути отриману річ.

Договіром зберігання (depositum) називається реальний контракт, по якому особа, що одержала від іншої особи індивідуально-визначену річ (поклажеприймач, депозитарій), зобов'язується безоплатно зберігати її протягом визначеного терміну чи до вимоги і по закінченні збереження повернути в цілості особі, що передала річ на збереження (поклажедавцю, депоненту). Він є двостороннім, нерівним, безоплатним.

Договір купівлі-продажу, майнового найму, підряду (консенсуальні).

Зворот речей (перехід їх з господарства в господарство) мав місце ще до появи грошей і являв собою безпосередній обмін речі на річ (так називану міну). На зміну мінової форми прийшов обмін товару на гроші (негайна купівля-продаж на наявні). Пізніше сторони стали укладати договір, по якому одна приймає на себе зобов'язання передати товар, інша - сплатити за нього ціну.

Основна господарська мета договору купівлі-продажу полягає в тім, щоб у господарство покупця надійшли на праві власності ті чи інші потрібні для нього речі. Договір купівлі-продажу можна визначити як консенсуальний контракт, за допомогою якого одна сторона - продавець (venditor) зобов'язується надати іншій стороні - покупцю (emptor) у власність річ, товар, а інша сторона - покупець зобов'язується сплатити продавцю за продану річ визначену грошову ціну. Товар і ціна були істотними елементами договору купівлі-продажу. Товаром могли бути в основному тілесні речі, не вилучені з обігу. Однак можна було продати і нетілесну річ (res incorporalis), наприклад право вимоги. Ціна повинна бути визначеною і виражатися в грошовій сумі (у цьому відмінність купівлі-продажу від міни, при якій еквівалентом речі, переданої однієї зі сторін іншій, була також яка-небудь річ, передана другою стороною першій стороні).

Кінцевою метою договору купівлі-продажу була передача речі покупцю на праві власності. Але якщо продавець сам не був власником речі, то, природно, покупець також не ставав її власником, а отже, річ могла бути виндиційована її власником. У цьому випадку продавець ніс відповідальність за эвікцію (від слова evincere - витребувати, отсудить) речі. Эвікцією речі називається позбавлення покупця володіння отриманої від продавця річчю внаслідок отсудження її якою-небудь третьою особою на підставі права, що виникло до передачі речі продавцем покупцю.

Продавець зобов'язаний був надати річ у належному стані по якості. Норми права про відповідальність продавця за неналежну якість проданої речі розвивалися поступово.

По цивільному праву продавець відповідав за свої заяви й обіцянки, але лише за такі, котрі робилися серйозно з метою установлення відповідальності, а не являли собою простого розхвалювання товару, яке не можна було розуміти як прийняття на себе продавцем відповідальності.

Особливо велике значення мали угоди продажу, чинені на ринках, тому що тут продавалися найбільш коштовні для рабовласницького господарства товари - раби і худоба. Ринкові угоди знаходилися під спостереженням особливих посадових осіб - курульных эдилов, що видавали едикти, що містять спеціальні правила. У боротьбі проти продажу речей, які мають недоліки, яких покупець не міг помітити при укладенні договору, були введені два позови. Один позов був спрямований на те, щоб "зробити річ некупленою", тобто повернути сторони в те положення, у якому вони були при укладенні договору; інший позов був спрямований на зменшення покупної ціни.

Класичне римське право знало три види договору найму (locatio-conductio):

1.Наймання речі (locatio-conductio rei);

2.Наймання послуг (locatio-conductio operum);

3.Наймання роботи чи підряд (locatio-conductio operis чи operis faciendi).

Найманням речей називається такий договір, по якому одна сторона (наймодавець, locator) зобов'язується надати іншій стороні (наймачу, conductor) одну чи кілька визначених речей для тимчасового користування, а інша сторона зобов'язується сплачувати за користування наданими речами визначену винагороду (merces, pensio) і по закінченні користування повернути речі в схоронності наймодавцю. Предметом такого договору могли бути речі – рухомі і нерухомі. Винагорода за користування повинна визначатися в грошовому вираженні, але в договорах наймання (оренди) сільськогосподарських земельних ділянок допускалося визначення найманої плати в натурі.

На наймодавці лежав обов'язок надати наймачу користування найнятою річчю ( річчю чи і плодами від нєї). Наймодавець відповідав за всяку провину, він також був зобов'язаний платити за віддану внайм річ податки, нести всякого роду публічні повинності й ін. Наймач був зобов'язаний платити наймодавцю за користування річчю домовлену найману плату пропорційно часу користування. Він ніс відповідальність за всякого роду ушкодження і погіршення найнятої речі, якщо вони відбулися по його провині.

По закінченні наймання найнята річ повинна була бути повернута без затримки й у належному стані. Припинявся договір наймання закінченням терміну, але, якщо фактично користування річчю з боку наймача

продовжувалося і по закінченні терміну, договір вважався відновленим по мовчазній згоді сторін.

Договіром підряду (наймання роботи, locatio-conducto operis) називався договір, по якому одна сторона (підрядчик, conductor) приймала на себе зобов'язання виконати на користь іншої сторони (замовника, locator) відому роботу, а замовник приймав на себе зобов'язання сплатити за цю роботу визначену грошову винагороду.

Відмінність цього договору від договору наймання послуг полягала в тім, що за договором наймання послуг найманий був зобов'язаний до надання окремих послуг; договір же підряду спрямований на те, щоб підрядчик дав визначений закінчений результат. Підрядчик відповідав за всяку провину. Йому дозволялося користуватися при виконанні договору послугами інших осіб, але з тим, що за їхню провину він відповідав як за свою власну. На обов'язку замовника лежала сплата домовленої винагороди.

Договір доручення та товариства.

Договір доручення полягав у тому, що одна особа (мандас, довіритель) доручала, а інша (мандатарій, повірник) приймала на себе виконання безоплатно яких-небудь дій.

Предмет доручення могли складати як юридичні дії (здійснення угод, виконання процесуальних дій), так і послуги фактичного характеру. Безоплатність виконання доручення була істотною ознакою договору доручення. Однак якщо мандатарій одержував за зроблену послугу якийсь подарунок, це визнавалося припустимим. До мандатарія пред'являлися строгі вимоги щодо точності, старанності і дбайливості у виконанні доручення. Він повинний був довести прийняте на себе справу до кінця чи повідомити мандасу про неможливість виконання доручення, щоб той міг замінити його іншим; якщо мандатарій не сповістив мандаса про неможливість виконати доручення, він відповідав перед мандасом за заподіяний збиток. Особисте виконання доручення не завжди було обов'язкове; іноді мандатарій вправі був залучити до виконання доручення інших осіб. Мандас зобов'язаний був відшкодувати мандатарію витрати, понесені при виконанні доручення, навіть незалежно від результату, досягнутого шляхом зроблених витрат, аби мандатарій діяв сумлінно і розумно. Крім загальних випадків припинення договірних зобов'язань, договір доручення припинявся також однобічним відмовленням від договору тієї чи іншої сторони, а також смертю однієї зі сторін. Договір товариства - договір за яким учасники -socii об"єднувалися для досягнення певної господарської мети.

Отже, консенсуальний договір це двосторонній договір( обидві сторони мають права і обов”язки), для укладення кого достатньо узгодження волі сторін.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права. с.43-47

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана., с.7

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 54

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 7 ТЕМИ:

Litteris fit obligatio – зобов’язання, що виникали шляхом запису

Syngrapha – письмовий документ

Chirographum – боргова розписка

Commodatum – позичка

Mutuum – позика

Depositіum – договір зберігання або поклажі

Conditio ex mutuo – позов з приводу позики

Ubi emolumentum, ibi onus – де вигода, там і тягар (обов’язків)

Contractus pigneraticius – договір застави

Emptio–venditio – купівля-продаж

Venditor – продавець

Emptor - покупець

Locatio-conductio – договір найму

Locatio-conductio rerum – наймання речей

Locatio-conductio operarum – наймання робочої сили вільної людини

Locatio-conductio operis – замовлення або підряд

Locator – наймодавець

Conductor – наймач

Mandatum – договір доручення

Mandator – довіритель

Procurator – довірений

Do ut des – договір міни

Питання для осмислення:

1. Назвіть види договорів?

2. В чому різниця позики від позички?

3. Дати характеристику договіру зберігання.

4. Права та обов”язки сторін у договорі купівлі-продажу.

5. Що таке консенсуальний договір, назвіть окремі види.

6. Дати характеристику договіру підряду.

ТЕМА 8. Спадкове право.

План:

1. Поняття спадкування, його види. Прийняття та відмова від спадщини.

2. Легат і фідеікоміс.

Ціль заняття: засвоїти основні терміни спадкового права Риму, що запозичені спадковим правом України.

1.Поняття спадкування. Види спадкування.

Спадкуванням називається перехід майна померлої особи до іншої чи декількох інших осіб.

Спадкування є спадкоємство універсальне. Спадкоємець, вступаючи в спадщину, здобуває єдиним актом усе майно спадкодавця (чи при наявності декількох спадкоємців - визначену частку майна) як єдине ціле. До спадкоємця переходять відразу і права, і обов'язку, вхідні до складу спадщини, у тому числі такі права й обов'язки, про існуванні яких спадкоємець не знав. Спадкування можливе чи було за заповітом, чи за законом. Неприпустимо було сполучення цих двох основ, тобто перехід однієї частини спадщини за заповітом, а іншої -

за законом.

Необхідно розрізняти відкриття спадщини і вступ у нього. Спадщина відкривається в момент смерті спадкодавця; з відкриттям спадщини для визначених облич зв'язане одержання права придбати спадщина. Однак перехід прав відбувається тільки в момент вступу в спадщина, коли спадкоємець виражає волю прийняти спадщину. Основне значення в Древньому Римі мало спадкування за заповітом (secundum tabulas testamenti). Звідси такі терміни, як заповідальне спадщина (hereditas testamentaria) чи спадкоємець за заповітом (heres ex testamento). Першорядна роль спадкування за заповітом позначалася також на позначенні, яким користалися, коли мова йшла про другий вид спадкування: воно іменувалося seccessio ab intestato - спадкування при відсутності заповіту. Римські джерела послужили також основою появи й іншого терміна - спадкування за законом, оскільки в них зустрічається таке слововживання, як законне спадщина (hereditas legitima) чи законний спадкоємець (heres legitimus).

Спадкування за заповітом. Зміст заповіту. Обов'язкова частка.

Власник майна мав право сам визначити, до кого й у якому обсязі після його смерті повинні перейти вхідні в це майно права і обов'язку. Вольовий акт власника, присвячений питанням такого роду, називається заповітом. Щоб цей акт придбав юридичну чинність, він мав потребу у визначеному оформленні. Цивільне право допускало три різних способи складання заповітів:

1.проголошення заповідачем своєї передсмертної волі в куриатных комициях (зборах);

2.заповіт воїна, що з'являлося в ладі перед військовим боєм;

3.заповіт у виді манципации (за допомогою міді і ваг); останнє мало найбільш широке поширення.

У праві послеклассического періоду були прийняті розрізняти частки і публічні заповіти. Приватні заповіти складалися в присутності семи свідків. Публічні заповіти відбувалися перед магістратом, судом

чи імператором.

У заповіті насамперед визначалися спадкоємці, призначені його укладачем. Для призначення спадкоємців необхідно було володіти активною заповідальною здатністю; її не було в божевільних, неповнолітніх і марнотратів, а також у всіх підвладних, крім воїнів, за яких визнавалося право заповідального розпорядження

військовим пекулием. З іншого боку, призначити спадкоємцями можна було лише кого-небудь з числа тих, хто володів пасивної заповідальний здатністю; вона не визнавалася ні за перегринами, ні за об'єднаннями; зрозуміло, що її не було й у рабів. Якщо заповіт звільняло з рабства, то дозволялося тут же призначити що відпускається на волю спадкоємцем за заповітом.

Поряд із призначенням спадкоємців заповідач визначав спадкоємну частку, виділювану кожному з них. Розмір виділеної частки залежав від розсуду заповідача. Однак деякі з числа законних спадкоємців не могли бути позбавлені спадщини цілком. Коло таких спадкоємців з переходом від однієї епохи до іншої міняється. У самі пізні часи до їхньому числу відносилися висхідні і спадні родичі, а також рідні брати і сестри спадкодавця. Міняється і розмір тієї частини спадкоємного майна яка переходила до них в обов'язковому

порядку. На пізньому етапі послеклассического періоду він складав ¼ законної частки.

Для того, щоб зроблений акт мав юридичну чинність заповіту, він повинний був визначити спадкоємців із вказівкою або на передачу усього спадкоємного майна одному спадкоємцю, або про виділення

визначених часток кожному з них.

Спадкування за законом.

Якщо власник не залишив заповіти, яким визначена доля приналежного йому майна на випадок його смерті, то це майно переходило до облич, зазначеним у законі XII таблиць.

Термін "спадкування за законом" варто сприймати не в буквальному, а в понятійному змісті. Спадкування за законом відбувався всякий раз, коли через відсутність заповіту воно цілком визначалося порядком,

закріпленим у нормах діючого права.

Спадкоємцями за законом визнавалися обличчя, що складалися в спорідненні з спадкодавцем. Римляне розрізняли агнатское споріднення, засноване на загальної підвладності, і когнатское споріднення, засноване на спільності по кревному походженню; у міру руйнування патріархальних зв'язків агнатское споріднення усе більш витісняється когнатским, а згодом і зовсім виходить із уживання. Цивільне право підрозділяло законних

спадкоємців на три черги (ця черговість була закріплена законом XII таблиць):"Свої спадкоємці" (sui heredes), що іменувалися так тому, що вони до того входили в родину померлого, а одержавши спадщину, продовжували мати майно, що і раніш перебувало в сфері даної родини.

Своїми вважалися спадкоємці, становившиеся в результаті смерті спадкодавця юридично самостійними обличчями.

Агнати, тобто обличчя, що були в минулому зв'язані зі спадкодавцем відносинами підвладності і складалися б у подібному зв'язку, якби не смерть, що раніше происшли, їх загального paterfamilias чи якби по крайньої

мері один з них не перетворився в результаті эманципации в юридично самостійне обличчя. Якщо малося кілька агнатів, то до спадкування призивався найближчий, тобто стояв у кревному відношенні до померлого

ближче, чим інші агнати.

Когнати, тобто кревні родичі померлого, а також колишній власник вольноотпущенника в якості його патрона. Як і в другій черзі, найближчий агнат витісняв більш віддаленого.

Аналогічних початків дотримувало і преторское право, хоча співвідношення між агнатским і когнатским спорідненням завдяки йому міняється на користь споріднення когнатского. Претор розрізняв уже не три, а чотири черги законних спадкоємців:

1.Unde liberi - ті, кого цивільне право називало своїми спадкоємцями, а також діти спадкодавця, що навіть вийшли з-під його влади як эманципированные чи у встановленому порядку ким-небудь усиновлені,

якщо вчасно смерті спадкодавця вони стали юридично самостійними.

2.Unde legitimi - патрон померлого вільновідпущеника, а також всі агнати з витисненням з них більш віддалених.

3.Unde cognati - усі кровні родичі спадкодавця (не далі шостий сепени споріднення).

4.Unde vir et uxor - спадкування одного з подружжя, який пережив іншого. (у випадку шлюбу sine manu).

В Укладенні Юстиніана узагалі не згадується про агнатских родичів, зате виділяються п'ять черг законних спадкоємців з числа когнатских родичів:

1.Усі спадні родичі померлого з тим, що каждое покоління після першого успадковує по праву представлення.

2.Усі висхідні родичі, а також рідні брати і сестри з тим, що близькі родичі усувають від спадкування родичів віддалених.

3.Неполнородные брати і сестри померлого, тобто, що мали з ним загального батька при різних чи матерях загальну матір при різних батьках, з тим, що могло успадковувати і потомство зазначених облич, але лише по праву представлення.

4.Всі інші кревні родичі без яких-небудь обмежень з тим, що більш віддалений ступінь споріднення усувається більш близької.

5. Чоловік, що переживпомерлого з подружжя.

Відкриття спадщини. Прийняття спадщини; наслідку прийняття.

Під відкриттям спадщини розуміється настання фактів, через які майно, що належало власнику, стає спадкоємним і може бути прийнято обличчями, для яких воно в цій якості призначена.

Норми римського права зв'язували відкриття спадщини зі смертю спадкодавця.

З погляду прийняття спадщини всі спадкоємці підрозділялися на двох категорій:

1. Свої спадкоємці (heredes sui), тобто проживали зі спадкодавцем до моменту його смерті; перехід до них майна означав залишення його в тій же родині, тому закон зобов'язував цих облич до прийняття спадщини і виключав можливість відмовлення від нього. Їх називали тому обов'язковими спадкоємцями.

2. Всі інші спадкоємці. Вони іменувалися зовнішніми чи сторонніми спадкоємцями (heredes extranei), тому що вони знаходилися поза підвладності спадкодавця і не утворювали разом з ним єдиної родини. Оскільки перехід до спадкоємців цієї категорії виводив майно за межі даної родини, закон не зобов'язував їх до прийняття спадщини. Тому вони іменувалися добровільними спадкоємцями.

Претор визнавав спадкоємців принявшими спадщина, якщо вони зверталися з проханням про введення їх у володіння спадкоємним майном. Укладення Юстиніан для прийняття спадщини вважало достатнім простої

виявлення волі, зроблене шляхом подачі магістрату відповідного письмової заяви.

Спадкоємець вважався принципово відповідальним за борги спадщини необмежено, як за свої власні. Уникнути цього він міг тільки за допомогою неприйняття спадщини, якщо його пасив перевищує актив. У

праві Юстиніан було встановлено, що якщо спадкоємець не пізніше трьох місяців після відкриття спадщини зробить опис і оцінку спадкоємного майна, то відповідальність спадкоємця по боргах спадщини обмежується розмірами активу спадщини. При цьому прийняття спадщини приводило до злиття майнових мас спадкоємця і спадкодавця, і тепер кредитори як спадкоємця, так і спадкодавця могли шукати задоволення з всього об'єднаного майна.

Наслідком придбання спадщини було також погашення взаємних зобов'язань, що існували між спадкоємцем і спадкодавцем, і припинення сервітутів, що мав спадкодавець на майно чи спадкоємця навпаки.

Позови про спадщину. Відумерла спадщина.

Потреба в судовому захисті в спадкоємця могла чи виникнути внаслідок того, що хтось не визнавав тих прав, що входили до складу спадщини, чи ж унаслідок того, що хтось своїм поводженням чи порушував не визнавав права даного обличчя як спадкоємця. У першому випадку в розпорядженні спадкоємця малися ті ж самі позови, які були в розпорядженні спадкодавця. В другому випадку спадкоємцю надавався цивільний позов про витребування спадщини, по своїх умовах і наслідкам аналогічний виндикационному позову.

Сумлінний власник спадщини повинний був по такому позові видати позивачу своє збагачення за рахунок спадщини (на момент пред'явлення позову) за утриманням понесених їм витрат на спадкоємне майно. Несумлінний власник повинний був видати позивачу все отримане зі спадщини з усіма плодами і збільшеннями, ніс відповідальність за винну (а з моменту пред'явлення позову і за випадкову) чи загибель псую отриманих цінностей і міг удержати лише суму понесених їм витрат, необхідних і корисних.

Якщо спадщина не прийнята жодним спадкоємцем як за заповітом, так і за законом ( читому, що спадкоємців чи не залишилося вони не побажали прийняти спадщину), спадщина ставало выморочным. У найдавнішому праві таке майно вважалося нічиїм і могло бути захоплене кожним бажаючої. Починаючи з часу принципату, выморочное майно передавалося державі; у період абсолютної монархії з цього порядку було встановлене те виключення, що за муніципальним сенатом, церквою, монастирем і т.д. було визнано переважне право на одержання выморочного спадщини після облич, що належали до цих організацій.

2. Легати і фідеікоміс.

Легатом (чи заповідальним відмовленням) називалося розпорядження, що робилося в заповіті спадкодавцем і складалося в наданні визначеному обличчю якогось чи права іншої вигоди за рахунок спадкоємного майна.

Спадкоємство легатарія (особа, на користь якої призначений легат) носило сингулярний характер, тобто він був спадкоємцем спадкодавця в окремому праві, але не в якійсь частці спадщини, і на ньому не лежала відповідальність за борги спадкодавця. Легат можна було залишити тільки в заповіті, але не можна було покласти легаты на спадкоємця по закону.

Розрізнялися легати per vindicatonem і легати per damnationem. За допомогою легату per vindicatonem установлювалося безпосереднє право власності легатария на відому річ заповідача (легатарий таким

образом одержував виндикационный позов). Легат per damnationem зобов'язував спадкоємця передати комусь щось; легатарию надавалося тільки зобов'язальне право жадати від спадкоємця виконання волі

заповідача.

У практиці зустрічалися випадки, коли легати оставлялись без дотримання форм цивільного заповіту; іноді розпорядження про надання відомої речі зі складу спадщини було звернено до спадкоємця за законом.

У республіканський період такі рспоряжения не користалися юридичним захистом, виконувати їхній було справою совісті спадкоємця (фидеикомисс - доручене совісті). У перид принципату фидеикомиссы одержали позовний захист і стали подібні легатам.

Шляхом фідеікомісу можна було покласти на спадкоємця обов'язок видати іншій особі всю спадщину чи визначену її частку.

Спочатку такий фідеикоміс також приводив тільки до сингулярного спадкоємству, так що відповідальність по зобов'язаннях, що входило в склад спадщини, лежала на спадкоємці (навіть якщо він передавав усі

майно обличчю, якому був залишений фидеикомисс). Тому нерідко розпорядження спадкодавця залишалося без виконання. Згодом у регламентацію fideicomissum hereditatis був внесений ряд виправлень, приведших до визнання, що спадкоємець усе-таки міг залишити одну чверть спадщини за собою, і що обличчя, що одержало в якості фидеикомисса не окреме право, а визначену частку спадщини, у відповідній частці несло і відповідальність за борги спадкодавця. Такий фидеикомисс одержав значення універсального спадкоємства.

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 8 ТЕМИ:

Successio – спадкування

Herodias – спадщина

Heres – спадкоємець

Heroditas – універсальна наступність

Legutam – сингулярна наступність

Testament – спадкування за заповітом

Heres ab intestato – спадкоємець в силу відсутності заповіту

Sui –«свої», підвладні домовладики спадкоємці

Gentiles proximi – усі інші найближчі родичі

Unde liberi – діти спадкоємці

Unde cognati – всі кровні родичі

Successio ordinum – наступність спадкування

Transmissio hereditatis – спадкова трансмісія

Testamentum tabulae – заповіт

Testamenti factio activa – правоздатність спадкодавця

Testarix – жінка-заповідачка

Testator – чоловік-заповідач

Substitutum – субституція, заміна спадкоємця

Revocatio – анулювання заповіту спадкодавцем

Transcribo – відміна заповіту, шляхом складання нового

Heredias iacens – «лежача» спадщина

Spatium deliberandi – час для роздумів спадкоємця про прийняття спадщини

Sine beneficio deliberandi atque inventarii – без пільги роздуму і опису (при спадкуванні рабом)

Prior tempore – potior iure – першому у часі – перевага у праві.

Hereditas petitio actionerum – позов претендентів на спадщину

Legatum per vindicationem – легат, де спадкоємець передає певну річ певній особі

Legatum per domnationem – легат, де спадкоємець купує певну річ для певної особи

Legatum per praeceptionem – легат, де спадкоємці додають одному з спадкоємців додатково до належної йому по закону частки певну річ

Legatum sinendi modo – легат, де спадкоємець має віддати вказаній особі свою власну річ

Fideicomissum hereditas – універсальний фідеікоміс

Питання для осмислення

1.Види спадкування.

2.Спадкування за заповітом.

3.Зміст заповіту. Обов'язкова частка.

4. Спадкування за законом.

5. Легати і фідеікоміси.

6. Відкриття спадщини. Прийняття спадщини; наслідки прийняття.

7. Позови про спадщину. Відумерла спадщина.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права. с. 121

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана, с.14

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 113

Теми рефератів, які можна підготувати для семінарського (практичного) заняття:

1) Спадкування за законом по Юстиніановому законодавству. 2) Універсальна та сингулярна наступність у спадкуванні. 3) Фактори дійсності заповітів.

ТЕМА 9. Недоговірні зобов"язання.

План:

1. Квазіконтракти та їх види. Деліктні зобов"язання.

2. Квазіделікти та їх зміст.

1. Квазіконтракти. У римських юристів зустрічається протиставлення нових договорів, що виходили за рамки замкнутого переліку, таким договорам, що "мають свою назву". На цій підставі була виділена категорія contractus innominati, тобто безіменні, непойменовані контракти. У Дигестах Юстиніана вони зведені до чотирьох основних типів:

1.do ut des: я передаю тобі право власності на річ для того, щоб ти передав мені право власності на іншу річ;

2.do ut facias: я передаю тобі право власності на річ для того, щоб ти зробив відому дію;

3.facio ut des: я роблю для тебе відому дію для того, щоб ти передав мені право власності на відому річ;

4.facio ut facias: я роблю для тебе відому дію для того, щоб і ти зробив для мене якусь дію.

За стороною, що виконала своє зобов'язання і не одержала задоволення від іншої сторони, було збережене право замість пред'явлення позову про спонуку контрагента до зустрічного надання

пред'явити кондикційний позов про повернення виконаного першою стороною як безпідставного збагачення, тобто право відступитися від договору.

Терміном "зобов'язання як би з договору" позначаються зобов'язання, що виникають при відсутності між сторонами договору, але за своїм характером і змісту подібні з зобов'язаннями, що виникають з договорів. Підставою виникнення зобов'язання були однобічні угоди, чи деякі інші факти, що не є ні договором, ні деліктом. Виникаючі в цих випадках спірні питання про умови і межі відповідальності сторін вирішувалися аналогічно тому, як вони вирішувалися стосовно до відповідного договору.

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) було аналогічно зобов'язанню, що виникає з договору доручення.

1.Зобов'язання, що виникають унаслідок безпідставного збагачення одного обличчя за рахунок іншого:

2.Зобов'язання, що виникає з помилкового платежу недолжного;

3.Зобов'язання повернення того, що отримано обличчям по визначеному, що имелись у виді підставі, тоді як підстава не здійснилася;

4.Зобов'язання повернення несумлінно отриманого; і др.

Як у реальних контрактах, так і в перерахованих зобов'язаннях з безпідставного збагачення зобов'язання виникало на основі передачі чи грошей інших речей від однієї сторони іншої. Однак якщо при реальних контрактах річ переходила з майна одного обличчя в майно іншого на підставі угоди сторін, унаслідок чого "збагачення" одержувача речі не могло вважатися безпідставним, то в даному випадку випадку зобов'язання виникало з факту перебування чи грошей інших речей у майні одного обличчя за рахунок іншого саме без якого-небудь законного на те підстави.

Ведення чужих справ без доручення. Правові наслідки.

Ведення справ без доручення в змісті підстави виникнення зобов'язання означало таке відношення, коли одна особа (gestor) вела справу іншої особи (dominus), керувала її майном і т.п., не маючи на те доручення від цієї іншої особи.

Така турбота про чужу справу, незважаючи на відсутність доручення з боку зацікавленої особи, мала значення з точки зору попередження збитку для осіб, які у силу якихось причин не мали можливості самі подбати про свої інтереси, особливо для осіб відсутніх. Тому з факту ведення чужих справ при відомих умовах виникало зобов'язання як на стороні тієї особи, справу якої веде гестор, так і на стороні гестора.

Необхідні передумовами для виникнення такого виду зобов'язань:

1.сам факт ведення чужих справ, навіть і без юридичних дій;

2.відсутність на гесторі особисто перед dominus обов'язку робити дані дії;

3.дії, у яких виразилося ведення справи, відбувалися за рахунок іншої особи (dominus);

4.гестор не одержував винагороди за свої дії.

Особа, яка бралася за чужу справу, відповідала за всяку провину. Виконавши ті дії, що гестор визнав необхідним зробити, вона зобов'язана була відзвітувати перед dominus у зроблених діях.

Dominus був зобов'язаний відшкодувати гестору понесені їм витрати, але лише в тому випадку, якщо перший визнавав дії гестора доцільними. У противному випадку гестор не мав права на відшкодування витрат і, крім того, був зобов'язаний відновити те положення, у якому знаходилося майно dominus до заходів гестора. Однак у будь-якому випадку гестор мав право вимагати повернення грошей, речей і ін., на які dominus збагатився від дій гестора.

Кондикції і їхні види.

Надходження в майно однієї особи яких-небудь частин майна іншої особи, або збереження в майні однієї особи якихось частин майна, що підлягають передачі в майно іншої, прийнято позначати вираженням, що одне майно збагатилося за рахунок іншого.

Для витребування безпідставного збагачення заінтересованій особі давався так називаний кондикційний позов (condictio). У залежності від предмета позову розрізнялися позов про повернення визначеної грошової суми (condictio certae pecuniae), позов про повернення визначеної речі (condictio certae rei), позов про повернення іншого збагачення (condictio incerti).

Основними категоріями зобов'язань з безпідставного збагачення були:

Позов про повернення недолжно сплаченого (condictio indebiti). Помилковий платіж боргу, у дійсності не існуючого, породжував обов'язок предмет боргу, що одержав, повернути отримане що уплатили.

Позов про повернення наданого ціль якого не здійснилася(condictio causa data causa non secuta). Цей позов давався в тих випадках, коли одна особа одержує за рахунок іншого яку-небудь майнову вигоду через визначену мету (підстави), а ціль (підстава) не здійснилася (подарунок на весілля, яке не відбулося).

Позов про повернення отриманого внаслідок крадіжки (condictio ex causa furtiva). Речі, отримані за допомогою крадіжки, не ставали власністю злодія і могли бути виндицированы власником; однак з метою надання власнику великих зручностей для витребування своїх речей допустили також і кондикційний позов для повернення отриманого за допомогою крадіжки. Хоча кондикційний позов припускав факт крадіжки, тобто делікт, однак юридичною підставою condictio ex causa furtiva був факт збагачення, тобто одержання злодієм визначених речей чи грошової суми з майна іншої особи. Предметом позову було насамперед повернення викраденого, але тому, що через злочинний спосіб одержання чужого майна злодій відповідав за випадкову загибель речі, то за допомогою кондикції з крадіжки було можна у випадку загибелі речі вимагати грошове відшкодування її вартості.

Деліктні зобов"язання.

По-латинському делікт (delictum) означає погрішність, провину, правопорушення.

На відміну від договірних зобов'язань деліктні викликаються до життя не правомірними, а навпаки, протиправними діями одного з учасників, що наносять втрату іншому. У такому випадку потерпілий уповноважений на компенсацію заподіяної йому втрати, а порушник зобов'язаний до надання визначеної компенсації. Остання визначалася в одних випадках у виді штрафу, в інших у виді відшкодування фактично

заподіяного збитку, а в третіх з'єднувала сплату штрафу з відшкодуванням шкоди.

Розрізнялися делікти публічні (delicta publica) і приватні (delicta privata). До першого відносилися ті, котрі зазіхали на публічні інтереси (наприклад, обмеження достоїнства імператора); вони спричиняли санкції, звернені проти особистості порушника, а якщо застосовувалися майнові санкції, то на користь фиска, але не якої-небудь конкретної особи, що потерпіла втрату від правопорушення. Як приватні розцінювалися делікти, що наносили збиток інтересам окремих осіб. Вони і служили підставою для застосування відповідних майнових санкцій, що стягувалися безпосередньо на користь потерпілого.

Injuria (буквально - несправедливість) поєднувала будь-які правопорушення, звернені проти особистості. Оскільки такі правопорушення майнової втрати не заподіювали, грошова компенсація, у випадку її стягнення виконувала не компенсаційну, а сугубо штрафну функцію. "Тверда такса", установлена за різні правопорушення законом XII таблиць, згодом виявила свою неефективність. Претор тому замінив її оцінним позовом, у силу якого розмір штрафу визначався вже при розгляді суперечки магістратом, що вирішував справу.

Подальший процес характеризується переключенням ряду подібних деліктів із приватної сфери в публічну. Завершився цей процес наданням потерпілому права вибору між стягненням з порушника штрафу і залученням його до особистої відповідальності перед державою.

Крадіжка (furtum) трактувалася в римському праві набагато більш широко, чим у наступні історичні епохи. До неї відносилося будь-яке навмисно зроблене несумлінне присвоєння чужого права, чи виразилося це у викраденні майна цілком, крадіжці користування (наприклад, з боку хоронителя, якому право користування не надавалося) чи крадіжці володіння (наприклад, з боку власника, що незаконно вилучав річ

з володіння налогодержателя).

Збиток, заподіяний потерпілому самою крадіжкою, усувався шляхом витребування викраденого майна на основі віндикаційного позову і компенсацій інших утрат на основі позову з украденого (actio furti). Поряд з цим порушник залучався також до штрафної відповідальності.

2.Квазіделікти.

Відповідальність судді за неналежне здійснення судочинства.

Цією формулою охоплювалася відповідальність за збиток, викликаний не тільки прийняттям через недбайливість чи несумлінність неправильного рішення, але і неналежним виконанням всіх інших покладених на суддю функцій. Суддя ніс відповідальність у повному обсязі заподіяного збитку.

Відповідальність за вилите і викинуте.

Її ніс незалежно від своєї провини хазяїн приміщення, якщо зроблені дії заподіювали шкоду об'єктам, що знаходилися на вулицях і площах.

Відповідальність за поставлене і підвішане.

Вона виражалася в сплаті штрафу, що міг бути стягнений шляхом пред'явлення популярного позову будь-якими особами до хазяїна приміщення, якщо поставлені чи підвішені в цьому приміщенні предмети можливим своїм падінням загрожували збитком, речам, що знаходилися на вулиці, худобі, рабам чи вільним.

Відповідальність власників суден, постоялих дворів і стаєнь за шкідливі дії слуг цих закладів. Вона наставала у випадках, коли вони робили крадіжку чи навмисно викликали майнову шкоду. Розмір відповідальності визначався в подвійній сумі заподіяного збитку.

ОПРАЦЬОВУЄМО ЛАТИНСЬКІ ТЕРМІНИ ДО 8 ТЕМИ:

Quasi ex contractu – зобов’язання з ніби-договорів

Negotorium gestio – ведення чужих справ без доручення

Gestor – особа, яка веде чужу справу без доручення

Dominus – власник майна, чиї справи веде Gestor.

Conditio indebiti – позов про повернення помилково сплачених сум

Conditio data causa non secuta – позов про повернення певного майнового надбання, мета якого не здійснилася

Conditio ex causa furtiva – позов про повернення одержаного від крадіжки, але не до самого злодія, а проти його спадкоємців

Actio rei persecutoriae – позов про відшкодування збитків

Actiones poenales – позов про сплату штрафу

Furtum – крадіжка

Damnum iniuria datum – зумисне завдання майнового збитку

Actio aestimoria – позов про компенсацію завдану образою

Plagium – викрадення людей

Noxa – шкідливе протиправне діяння, яке викликає відповідальність не порушника, а іншої особи.

Obligationes quasi ex delicto – зобов’язання з ніби-деліктів

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Е.О. Харітонов Основи римського приватного права, с.67

2. Пам”ятки римського права: Закони 12 таблиць. Інституції Юстиніана. С. 11

3. В.С. Макарчук Основи римського приватного права. К., 2016, с. 90

Теми рефератів, які можна підготувати до семінарського (практичного) заняття:

1.Зобов”язання із деліктів.

2.Зобов”язання з ніби-договорів.

Додаткова література до всіх тем:

Бартошек М. Римське право: поняття, терміни і визначення. / Переклад з

чеського. - М., 1989.

Боголепов Н.П. Підручник історії римського права. - К., 2017.

Дождев Д.В. Римське приватне право. / Під ред. В.С. Нерсе'сянса. - М., 2017.

Калюжний Р.А. Основи римського приватного права (у схемах). - К., 2017.

Кофанов Л.Л. Обов'язкове право в архаїчному Римі: боргове питання (VI -

IV в.в. до н.з.). - М., 1994.

Латинська юридична фразеологія / Сост. В.С. Ііикифоров. - М., 2015.

Муромцев С.А. Про консерватизм римської юриспруденції. - М., 2015.

Новицкий Й.Б. Основи римського цивільного права. - М.

Пам'ятники римського права: Законьі ХП таблиць. Інституції Гаю. Дигесты

Юстиниана. - М.

Пам'ятники римського прана: Інституції Юстиніана - М., 2008.

Подопригора А.А. Основьі римського Гражданского права. - К., 2016.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К., 2017.

Покровський И.А. Історія римського права. - Петроград

Римське приватне право. / Під ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. - М.,

2017.

Савельєв В.А. Римське приватне право: Проблеми історії і теорії. - М,, 2005.

Е.О.Харитонов Основы римского частного права. Ростов на Дону, 2007.

Контрольні питання для залікового заняття:

1.Предмет вивчення римського права.

2.Відмінності між приватним римським правом і публічним.

3.Основні джерела римського права. Юристи в Стародавньому Римі.

4. Звичаєве римське право і закон.

5.Кодифікація Юстиніана: причини і процес кодифікації.

6.Загальне поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси.

7.Поняття і види позовів.

8.Поняття позовної давнини; початок її сплину, призупинення і перерва.

9.Поняття правоздатності.

10. Зміст, втрата і обмеження правоздатності.

11.Опіка і піклування.

12.Обмеження правоздатності.

13.Правове положення римських громадян.

14.Правове положення рабів. Пекулій.

15.Поняття дієздатності. Особи дієздатні і частково дієздатні.

16.Шлюб cummanu и sinemanu.

17.Агнатське споріднення, когнатське споріднення.

18.Поняття права власності.

19.Право володіння.

20. Поділ речей на resmancipi і resnecmancipi та інші види.

21.Засоби набуття права власності.

22.Захист права власності.

23.Сервітути: поняття, види, зміст сервитутів.

24.Эмфитевзис і суперфицій.

25.Застава і її форми. Hypotheca.

26.Сутність зобов”язання.

27.Юридичні факти. Контракти і пакти.

28.Укладення договору.

29.Сторони у зобов”язанні.

30.Заміна осіб у зобов”язанні.Новація. Цесія.

31.Окремі види договорів

32.Поняття делікту.

33.Види спадкування.

34.Відкриття спадщини. Прийняття спадщини; наслідки прийняття.