Чернігівське територіальне відділення МАН України ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ СЕЛА МАНЬКИ РІПКИНСЬКОГО РАЙОНУ

Новочасний національний культурний процес спричинив виникнення глибокого інтересу до проблем регіональної специфіки народних звичаїв та обрядів, їх походження, змісту, локальної винятковості. У фольклорі зберігається код етнічної свідомості, закарбовано важливі складові національного менталітету, духовний зв’язок особистості з історичною пам’яттю, життєво-практичним та історичним досвідом народу.

Українське весілля – це важливий складник національної культури. У ньому відбилися кращі риси світогляду, поетичних уявлень народу, його артистичні нахили, закладено високі зразки виховання норм народної моралі. У наші дні весільна обрядовість скорочується і по суті, і за формою. Губиться віра в магічну заворожувальну силу обрядового дійства, втрачається його первісна сутність. Великою втратою є зникання традиційного весільного співу. З одного боку, хочеться, щоб ці обряди та пісні не зникали. З іншого - навіть ті, хто хоче проводити весілля в національному стилі, нині не знають, де знайти весільні пісні, ведучого, який знав би весь обряд. Отже, актуальність даної роботи полягає в необхідності вивчення й збереження весільної обрядовості та пісенності в конкретно взятій місцевості, оскільки це надбання може бути втраченим.

Мета роботи: на підставі польових матеріалів представити регіональні особливості весільних пісень, їх функціонування; охарактеризувати сучасний стан весільної пісенності, пробудити в підростаючого покоління інтерес до духовної спадщини народу.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

проаналізувати історіографічний матеріал та джерельну базу з даної проблеми;
висвітлити прадавнє походження весільної обрядовості та весільних пісень;
подати зразки весільних пісень села Маньки, систематизувати записані весільні пісні;
дослідити їх локально-специфічні риси у взаємозв’язку з весільними обрядами;

- встановити побутування весільних пісень на сучасному етапі.

Об’єкт дослідження: тексти весільних пісень, записаних від учасників фольклорного ансамблю «Червона калина» Малинівської сільської ради.

Предмет дослідження: локально - специфічні особливості весільних пісень досліджуваного мікросоціуму.

Хронологічні рамки дослідження: у роботі проаналізовано весільні пісні та обряди в межах середини XX– початку XXI століття.

Методи дослідження:

теоретичні: вивчення та аналіз історико - етнографічної та спеціальної літератури; аналіз записів весільної обрядовості та пісенності; порівняльний метод;

практичні: збір необхідних матеріалів шляхом опитування респондентів, систематизація зібраного, наукове обґрунтування.

науково – технічні: відеозапис пісень, аудіозапис.

Новизна дослідження: наукова новизна роботи полягає в тому, що матеріал, обраний для дослідження, ще не був предметом окремих наукових розвідок як такий, що базується на місцевому матеріалі.

Практичне значення: результати дослідження можуть бути використані на уроках народознавсва, заняттях фольклорного гуртка, у краєзнавчій роботі.

Структура роботи визначається поставленою метою та завданнями дослідження і складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Важлива особливість наукової роботи: у записаних текстах зберігаються основні діалектні особливості мови інформаторів.

РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ

Для вивчення весільних обрядів та пісень склалася досить широка джерельна база. Це свідчення літописців, спостереження мандрівників-іноземців, що перебували в Україні, спеціальні дослідження дореволюційних, радянських етнографів та етнографів незалежної України.

Найдавніша писемна згадка про шлюбні стосунки та весільні пісні належить до часів Київської Русі. «Повість врем’яних літ» наводить особливості шлюбного обряду древлян [19]. У літописі згадується про відзначення одруження великим урочистим прийомом численних гостей, де пили багато напоїв і співали пісень. Зустрічаються згадки про весільну обрядовість, яку народ відзначав «с плясанием, и гудением, и плесканием», і в церковній літературі [9]. Із XVII ст. звернення до весільного обряду та пісень набуває цілеспрямованого характеру. Відомості про весілля та весільні пісні знаходимо у книзі “Опис України” Г. Боплана (1650).

Системне дослідження українських весільних обрядів та пісень почалося з XIX ст. Першу публікацію окремих зразків весільних пісень здійснив З. Доленга – Ходаковський у праці «Проект наукової подорожі по Росії для пояснення давньої слов’янської історії» (1820). Опис українського весілля разом із піснями опублікував Л. Голембійовський (1830). П.Чубинський у четвертому томі своїх “Праць” (“Обряди: родини, хрестини, весілля, похорон”) навів майже дві тисячі весільних пісень – 1943 зразки. Чимало перлин видрукували І.Колесса, Д. Яворницький, М.Лисенко, А.Конощенко, К.Квітка та ін. Найціннішими з наукового огляду є праці дослідників М. Сумцова, Б. Грінченка, В. Охримовича, І. Франка.

Описи весільної обрядовості в радянський період містяться в книгах і статтях Н. Здоровеги, А. Іваницького, О. Кравець , О. Курочкіна, А. Ніколаєва, С. Павлюка,Г. Пашкової, П. Романюка, В. Скуратівського, Д. Угриновича, К. Чистова та ін. У праці Н. Здоровеги «Нариси народної весільної обрядовості на Україні» порушено важливі питання походження та еволюції весільних обрядів , форм шлюбу, а також правові весільні звичаї народу.

Г.Танцюра записав на Поділлі 800 весільних пісень. Найповнішу наукову публікацію у двох фундаментальних книгах «Весілля» (понад 4 тисячі зразків) здійснила М.Шубравська. В упорядкуванні М. Шубравської з’явилося своєрідне доповнення до згаданих томів – збірник “Весільні пісні”, до якого ввійшло чимало сучасних записів.

Зростання інтересу до народної культури українців характерне і для незалежної України. У наші дні дослідженнями весільної пісенності займалися В. Борисенко, І. Несен, З. Марчук, О. Цвид-Гром, В. Тялеуці,

В. Давидюк, С. Подолюк, Л. Дунаєвська та інші. Вони частково описали й проаналізували символіку, поетику пісень на регіональних рівнях, підготувавши цим ґрунтовну основу для нових досліджень.

Належну увагу приділено дослідженню весільної обрядовості та весільних пісень Чернігівщини. Дослідники минулого – це Б. Грінченко,

П. Коломийченко, П. Литвинова - Бартош. Найбільшу цінність праці «Весільні обряди і звичаї у с. Землянці Глухівського повіту в Чернігівщині» П. Литвинової - Бартош становлять весільні пісні ( їх понад 250), вони відтворюють світогляд народу, його морально-етичні принципи.

Серед сучасних досліджень заслуговує на увагу робота А. Вовчака «Весілля села Оленівки Борзнянського району», а також наукова розвідка В. Матушенка «Сучасне весілля в контексті української обрядової культури». Він розглядає весільні обряди на прикладі польових досліджень сіл чотирьох областей , серед яких і села Чернігівської області, такі, як Жадьки, Красилівка, Пакуль, Париші. Цінною є праця «Народні пісні Чернігівщини у запису В Дубравіна», де вміщені весільні пісні, зібрані в окремих селах Ріпкинського району – Глиненці, Вишневому, Даничах, Ловині.

Розглянувши літературу, ми переконалися, що весільні обряди та пісні Чернігівщини хоч і відображені в історіографії, однак не дають повного уявлення про стан весільної пісенності взагалі і на прикладі конкретного населеного пункту зокрема. Існує потреба накопичення матеріалу з урахуванням місцевих особливостей, щоб зробити його доступним для використання в культурно-обрядовій сфері.

Основними джерелами для написання даної роботи стали свідчення корінних жителів села Маньки, весільні пісні в їхньому виконанні, які подані у роботі та додатках у вигляді записів, аудіо- і відеозаписів.

РОЗДІЛ 2. ПРАДАВНЄ ПОХОДЖЕННЯ ВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДІВ ТА ПІСЕНЬ

Головним фактором, що спричинився до появи весільної обрядовості , була її суто соціальна функція. Обрядами відзначали важливі події в житті людей, зокрема шлюбні обряди освячували нове подружжя, підкреслювали, що саме ту жінку треба вважати дружиною, а не іншу, саме цього члена племені, а не іншого. Тобто обряди були неписаними юридичними законами , звичаєвим правом, дотримуватись якого, за встановленими традиціями, повинні були всі члени роду.

З поколінні в покоління , з роду в рід передавався обряд, бо, щоб залишився він у пам’яті громади, його намагалися виконувати за існуючими традиціями. І так було з року в рік, з віку до віку.

Весільна обрядовість відображає звичаї первіснообщинного ладу на стадії матріархату з чітко виявленими ознаками материнського права. Це проявляється в тому, що більша кількість весільних пісень звернена до матері і прославляє її. Від матері й від брата, згідно з обрядовістю, залежить доля молодої. Усіма справами на весіллі керує мати, вона випроводжає дітей запрошувати на весілля, вона завжди на порозі зустрічає їх, приймає всі почесті від нареченого та його роду, вона благословляє на починання багатьох обрядодій [18 ]. Це підтверджується піснями , записаними з вуст респондентів:

* * *

Благаславі , маті,

Нашому дитяті,

Нашому дитяті

Каравай ізобгаті.

* * *

Ой вечор, вечор, коровай нє пєчен.

Ой у нашей Олєчкі да розумна маті.

Ой як развернєцца, ой як развєрнєцца,

Каравай спєчецца.

Роль батька у весільній обрядовості зовсім незначна. Нами не записано жодної пісні , яка була б адресована батькові.

У весільній обрядовості відображена релігія древніх слов’ян. За уявою наших предків, сімейні відносини і благополуччя дому залежали від домашнього божества. Люди молились їм, приносили жертви, щоб завоювати їхню прихильність. Створивши богів, люди створили й різні види церемоніалів та обрядів для служіння їм. Давні весільні пісні являли собою молитви, звернені до богів – покровителів шлюбу – з проханням новоодружених і всього їхнього роду про опіку над молодою сім’єю, про наділення її багатством і всіма земними благами. З часом у первісні молитви –гімни на честь божеств усе більше й більше вплітаються цілком земні мотиви, пов’язані з практичною діяльністю, сімейним і суспільним життям людей. Обрядові й пісенні весільні вітання та величання, що колись мали форму заклинань і молитов, згодом набрали цілком символічного характеру побажань здоров’я, добробуту молодим, їхнім батькам, усьому роду. Слово «весілля», як вважає вчений М. Сумцов, походить від язичеського свята на честь бога сонця Дажбога. Сонце, що уособлювало для людей світло, тепло, народження всього живого на землі, в уявленні давніх слов’ян було богом. Вони відзначали кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Свята давніх слов’ян на честь бога сонця сповнені веселощів, танців, хороводів, драматичних сцен, називалися «вєселія» [21]. На думку Я. Головацького, саме в ці дні великих торжеств люди одружувалися [ 6 ].

Досить своєрідне пояснення цьому знаходимо в М. Сумцова. «Святкуючи оновлення і оплодотворення землі , - пише він, - землероб- язичник і сам відчував стремління до кохання, одруження, заснування сім’ї». У древні часи укладання шлюбу збігалося з часом святкування нового сонцестояння [21]. І хто укладав шлюб не в установлений час, того карали, вважали нещасним, порушником божих і людських законів. За припущенням Я. Головацького, у весняних-богослужіннях слов’ян-язичників обов’язково брали участь хороводи хлопців і дівчат, які повинні були в кінці свята вступити в шлюб, а до того у своїх іграх та піснях висловлювали взаємну любов, оспівували бога шлюбу Ладо, якого величали і якому співали гімни у веснянках і гаївках, купальських та весільних піснях [ 6 ].

Коровай, весільні вінки, гільце, запалені факели, пізніше свічки – неодмінні атрибути древніх весіль. Вони мали символічний характер, зокрема вінок та коровай символізували бога сонця. Наші предки вірили у присутність богів на весіллі. Це виражалося символічно через коровай, вінки, запалені свічки. Ось чому так багато місця на весіллі відводилося вінкоплетінню, приготуванню короваю. Це було поклоніння богу сонця.

За свідченням респондента Богдан К. П., коровай для молодих у селі пекли у формі півмісяця й сонця (чоловічий і жіночий) як символ подружжя [Додаток 2]. Пояснення цьому знаходимо в етнографа В. Охримовича. Наші предки боготворили природу й поєднували в одне ціле небесне й земне. Із зародженням шлюбу виникло вірування в подружні зв’язки неба й землі, сонця й землі, сонця й місяця, сонця й вечірньої зірки, причому сонце й місяць виступали як чоловік та дружина [18 ]. Це дає нам підстави зробити висновок, що в обрядах, а водночас і взаємозв’заних з ними піснях села збереглися риси язичництва, які передавалися з покоління в покоління.

Дотримувалися символів жителі села і при виготовленні гільця ( в селі називали «вєльце»). Його робили так: вирізали із дерева квадрат розміром двадцять п’ять на двадцять п’ять сантиметрів, який називався «подушечка». У ньому робили отвори по чотирьох кутках, що символізували, за свідченням респондента Богдан К. П., чотири хатні кутки. Отвір був і посередині. У ті отвори вставляли палки висотою один метр двадцять сантиметрів. За традицією, гільце мало непарну кількість гіллячок, прикрашали його саморобними паперовими квітами, прикріпляли стрічки

[ Додаток 2 ].

Гільце, як зазначає М. Дмитренко, символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості, дівочої цноти, символ любові, а обряд прикрашання гільця символізував створення нової сім’ї. Але разом з тим це відгомін поклоніння наших предків-язичників деревам [ 8 ].

Наявність у весільних піснях символів, зокрема символів води, є ще одним підтвердженням їх давнього походження:

Ми ж сєй каравай мєсілі,

Ми ж сей каравай мєсілі,

На Дунай па воду хаділі.

А Дунай с нами гаварив:

- Нє берєть вади з Дунаю,

Берєть воду з криніци,

Мєсєть тєсто, маладіци [Д 1].

Вода у весільних піснях була символом єднання, кохання, запліднення й розмноження. Дунай, про який мовиться в пісні, символізував розлуку з родом, межею, що відділяла доньку від матері[16]. Взагалі вода в обрядах використовувався досить широко. З розповіді респондента Богдан К. П. ми дізналися, що коровайниці, посадивши коровай у піч, мили руки й тією водою вмивалися, щоб молоді любувалися [Д 2]. У селі був ще один обряд, пов’язаний із водою, - це вмивання молодих. У народі ця обрядодія пояснювалася так: умитися водою – не журитися долею. Другого дня після весілля рано - вранці до молодого подружжя прибігав один із родичів молодого вмивати молоду. Вона повинна була подякувати тому , хто її вмив, і пригостити. Потім молоді вмивають один одного [Д 4]. Записаний нами з вуст респондентів, учасниць ансамблю, текст пісні:

Шо в панєдєлок рано(2рази)

Привєзьоночка плаче. (2рази)

Да нє знає , дє дароженька,(2рази)

Куди іті па вадіченьку,(2рази)

Па вадіцу, па халодную,(2рази)

У криніцу у бєзоднюю, -(2рази) [ Д 1]

засвідчує ще одну обрядодію , коли молода приносила воду з криниці, зливала на руки всім весільним гостя, кропила нею дім, господарство. Цей ритуал символізував очищення й подружню єдність.

Відгомін архаїчних рис зберігся і в обряді покривання молодої за часом і місцем обрядодії . У селі Маньки він здійснювався в домі молодої увечері перед відходом її до молодого , у той час як в інших регіонах молоду пов’язували хусткою уже в домі молодого. Про те, що цей обряд подекуди проходив уже в домі молодого , завсідчує етнограф Н. Здоровега [ 10 ].

У XIXст. столітті в народну весільну обрядовість , завдяки намаганням церковників, увійшла традиція церковного шлюбу. Обрядовість вінчання, як свідчать записи весіль, відбувалась окремо й зовсім незалежно від весільної народної обрядовості. Але вінчання без весілля вважалося недійсним.

Вирішальним фактором у створенні сімї народ вважав весілля, а не церковне вінчання. «І в нас, як і скрізь на Україні, - пише П. Литвинова - Бартош, - весілля одно, а вінчання друге. Буває, що люди живуть не увінчавшись, на віру, відбувши потихеньку хоч маленьке весілля, не відбувши ж весілля, не можна жити в парі, хоча б люди й повінчалися»[ 14 ]. Вінчатися могли кілька разів (у випадку смерті когось із подружжя), але в погляді народу існувало переконання, що весільними обрядами тільки один раз у житті можна освячувати шлюб. Все це засвідчує велике суспільне значення весільної обрядовості в житті народу і глибокі традиції її становлення та побутування.

Весільні обряди, хоч і в скороченому вигляді, використовуються і в наш час в основному жителями сільської місцевості. Та, на жаль , навіть старожили вже не можуть достеменно пояснити ні походження , ні значення весільних ритуалів, користуються відмовкою «так треба», «так годиться», «так робили батьки, діди». Подекуди на весіллі й сьогодні здійснюється древній обряд викрадання нареченої за весільним столом. Це проявляється в тому, що рід молодої обороняє її від своєрідно імітованого нападу роду молодого, у «втечі» молодої перед відходом до дому молодого, коли її повинен зловити (знайти) дружба (старший боярин) молодого. Викрадення (умикання) дівчат, коли ті йшли по воду або на ігрищах, це одна із давніх форм шлюбу ( їх було кілька: шлюб-викрадення, шлюб-купівля, договірний шлюб, шлюб через сватання дівчини, шлюб – звільнення від смертної кари), яка перейшла у весільну обрядовість і стала символічною, як відгомін давніх часів [ 10]. Про це мовиться й у весільних піснях.

Інформацію про шлюб - купівлю можна отримати з пісень, які виконуються під час обряду викупу молодої, коли брат веде торг із молодим за сестру. Одна з таких пісень записана від респондента Манько В. Т.

Прадав брат сєстрицу

За руб, за чатири,

За два залатиє.

Гроши, як палова,

Сєстра чарнаброва.

Відгомоном давніх часів є пісня про сорочку, записана нами від респондентів [Д 1].

Ой лєтєлі галуб’ята через хату

Да й піталі у Галєчкі: «Чи ти дома?

Чи пашила сорочку, чи гатова?

Нє пашила, галуб’ята, нє пашила,

Купіла маток нітак , дак разшила.

Виявляється , сорочку молодому молода мусила сама пошити й вишити, у ній молодий брав шлюб. Н. Здоровега зазначає, що детальний опис церемонії приготування сорочки молодому дає етнограф XIX ст. Й. Лозинський [10].

Весільні пісні тісно пов’язані з обрядами. Вони пояснюють їх зміст та значення. Наприклад, весільна жартівлива пісня:

На припєчку порося грає,

На припєчку порося грає ,

Ножкамі та й перебірає.

Прийшла свиня подивилася,

З реготу покотилася,-

розкриває архаїчне походження весільної обрядовості, відображення релігії древніх словян - жертвоприношень язичницьким богам. Архаїчне походження наведеної вище пісні пояснює П. Литвинова - Бартош у записах весілля з Чернігівщини: «У четверок перед весільною неділею ріжуть вола або телицю, а , крім того, ще іноді і свиню. Купувати не годиться, а треба зарізати своє, або хоч і куповане,то куплене живцем. Це, мабуть, ще забутки давньої жертви» [ 14 ]. З думкою автора не можна не погодитися.

Отже, весільна обрядовість України має глибоке історичне коріння, що сягає часів родового ладу. Доказом цього є обрядові пісні, символічна атрибутика, які тісно пов’язані з язичницькими культами. У весільних піснях сконцентровано відомості про матеріальну й духовну культуру народу, про світосприймання українців. Тож відродити пласт духовної етнографічної культури предків , передати його наступним поколінням– наш обов’язок.

РОЗДІЛ 3. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВЕСІЛЬНИХ ПІСЕНЬ СЕЛА МАНЬКИ В КОНТЕКСТІ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ

Традиційне українське весілля має безліч варіантів, причому відмінності в обрядових діях і текстах пісень простежуються не тільки на рівні регіонів, а й у межах однієї місцевості. Тому досліджуваний матеріал є унікальним, самобутнім явищем, цінним джерелом , що дає уявлення про особливості шлюбного обряду та його весільного репертуару одного локального осередку. Аналіз пісень подано у взаємозв’язку з деякими весільними обрядами села, адже весільна пісня, як підкреслює М.Шубравська, лише в обряді “квітне і розвивається, може виявити свій глибокий зміст, ідейну наснаженість і чарівність”[ 2 ].

3. 1 Класифікація весільних пісень

До весільної обрядової поезії належать не тільки власне пісні, а й урочисті промови, діалоги, доброзичливі побажання та інші словесно-художні форми. Значна кількість весільних пісень генетично є своєрідними замовляннями, якими учасники весільної драми висловлюють молодому подружжю різні доброзичливі побажання, настанови, поради.

Багатство та різноманітність весільної поезії, а також значні відмінності на різних територіях весільних обрядових пісень є причиною труднощів у їх класифікації. На сьогодні усталеної класифікації весільних пісень немає. Вітчизняні дослідники застосовують два підходи до класифікації – за тематичним принципом та функціональним. Так, зокрема Ф. Колесса з огляду на зміст текстів поділяє їх на шість груп [ 11]. Прибічники функціонально – обрядової системи , зокрема М. Шубравська, [3 ] вважають доцільним розташування весільних пісень за розділами, що відповідають окремим етапам весілля . Але такий підхід є недостатньо ефективним, тому що пісні мають різне обрядове навантаження: одні з них тісно прив’язані до обряду, інші можуть обслуговувати кілька етапів весілля. Деякі із сучасних дослідників (І. Щербина, В. Телеуца) застосовують функціонально- тематичний принцип класифікації народних весільних пісень. Найбільш повною, ґрунтовною за цим принципом є класифікація, запропонована

С. Маховською: [16]

ритуальні (обрядові) пісні;
величальні;
пісні – замовляння;
ліризовані (обрядові й необрядові);
жартівливі.

Саме ця класифікація лягла в основу виділення функціонально - тематичних груп пісень села Маньки. Найбільшу групу записаних нами пісень представляють жартівливі пісні - 14, ліричних -7, ритуальних (обрядових) -9, величальних - 2, пісень – замовлянь респонденти не надали.

3.2. Ритуальні пісні

Ритуальні (обрядові) пісні тісно пов’язані з конкретним весільним етапом, обрядодією, розповідають про хід весілля, дії учасників. Сюди належать пісні, що їх виконують під час заручин, запросин на весілля, виготовлення гільця, розплітання й розчісування коси, випікання короваю виряджання молодих до шлюбу, під час посаду молодої, покривання, під час «комори» тощо.

З метою виявлення локально - специфічних особливостей весільних пісень досліджуваного мікросоціуму обрядові пісні проаналізовано в порівнянні з піснями інших регіонів.

Коровайні пісні. Весь процес від замішування до випікання короваю супроводжувався піснями. Така увага до короваю не випадкова, адже він є символом сімейного щастя, достатку, продовження роду. Оспівувалась вода, принесена із семи криниць, мука, змелена на семи млинах, яйця, масло від семи корів:

Ніхто не вгадає,

шо в нашам караваю.

Із сємі мєрак пшеніца,

Із сємі вєдєр вадіца,

Із сємі каров масло

Єєц павтораста.

Приготування короваю в селі відбувалося урочисто. На його випікання запрощували заміжніх жінок, які у шлюбі жили в злагоді, любові. Серед них обирали старшу коровайницю, вдягали її у красиве вбрання, найчастіше це була вишивана сорочка, корсет, спідниця, голову пов’язували красивою шерстяною хусткою, щоб життя в молодих було красивим. Вона замішувала тісто на коровай, розкладала його у форми, а інші коровайниці їй допомагали. Цей обряд ілюструє пісня:

Да мєсітє тєсто, да мєсітє добре,

Щоб каравай падрос,

Щастя маладим пріньос.

Каравай мєсілі,

Маладим долі желалі.

А в Бога прасілі.

Щоб діток нараділі.

Для молодих окремо готували два особливі короваї у формі місяця та сонця. Це вказувало на те, що така обрядодія зароджувалась у далеку пору язичництва і має пережитки жертвоприношень божествам, зокрема божеству сонця. Як бачимо, цей процес є архаїчним і засвідчує місцеву особливість обрядодії.

Коровайні пісні також мають свої локальні особливості. Підтвердженням цього є порівняння місцевого варіанту пісні з піснею з іншого регіону. Варіант пісні з Вінниччини:

Місили коровай , місили,

З трьох криниць воду носили.

Не так з криниць, як з ріки,

Замісили коровай навіки.

У пісні з Вінниччини вживається число 3 і не вказана назва річки, а в місцевій пісні - 7 («..із сємі мєрак пшеніца,із сємі вєдєр вадіца, із сємі каров масло»).

Унікальний матеріал надала респондент Голобурда Г. М. Вона розповіла, як одружений чоловік із роду молодої, якого також запрошують на обрядодійства із короваєм, перед тим , як розгрібати в печі жар, підготовляючи місце для короваю, зве батьків, щоб ті підійшли до печі, і,звертаючись до них, говорить:

- Атєц і мать, благаславєть жар в пєчи разгрєбті.

Вони відповідають:

- Бог благаславіть.

І так тричі благословляли піч. За третім разом коровайниці співали:

Благаславі , Боже, (2)

І атєц, і мать

Жар в пєчи разгрєбать.

І в другий раз

Да в добрий час

Благаславі…

І в третій раз

Благаславі…

Виготовлення гільця.

Обрядовість виготовлення вільця відбувалася не менш урочисто, ніж приготування короваю. Вити вільце означало будувати нове гніздо молодим. Воно справді нагадувало кубелечко. Це символ родинного щастя, молодості. Вільце вили окремо як у молодої, так і в молодого. За спогадами респондента Голобурди Г. М., у селі Маньки дівчата збиралися в молодої виготовляти вільце в п’ятницю. На підмогу приходили ще й жінки. (Опис форми гільця описано в РОЗДІЛІ 2). Дівчата робили квіти із бумаги і прикрашали його. Згодом до молодої приходив молодий із хлопцями. Вони спостерігали за дівчатами. Тут відбувалося й залицяння. Якщо комусь із парубків сподобалася дівчина, то він брав квітку й кидав їй на коліна. Так зав’язувалось знайомство. Хто ж не проявляв такої сміливості, то прив’язував квітку до воріт, де жила дівчина. Це означало, що вона комусь із хлопців сподобалася.

Виготовлення гільця супроводжувалося піснями:

Ой лєтіть гарлоштан через сад

да й пагубів пєр’ячка на увесь сад.

Збірайтє, дєвочкі, пєр’ячка

Да й савйом Галі вєллєчка.

Вілі, вілі вєллєчка на сєлє,

Да й прівєзлі на канє,

Да й паставілі на сталє,

На пєрєбіраной скатєрце.

* * *

Ой дє ж теє вєллєчка,

Що в пятніцу вілі,

А в суботу павівалі,

А в нєдєлю празєвалі.

* * *

На другий день весілля , в неділю, до хати молодої приходив старший боярин, забирав із вільця головну середню палку і йшов разом із усіма родичами молодої до молодого,бо цього дня гуляли весілля в молодого[Д 4]. Як бачимо, пісня є відображенням обряду .

Обряд виготовлення гільця не всюди був однаковим. Наприклад, на Вінниччині молода запрошувала кількох добрих сусідів на виття гільця. Сусіди дякували за запрошення й давали їй пучечок зілля з барвінку, васильків, калини, якими потім обвивали гільце - зрізаний вершок сосни. Зовсім іншого змісту були й пісні:

Ой старосто- серце,

Викупи собі гільце,

Як не будеш викупати,

Повеземо продавати. [2, 294]

На Київщині в четвер до хати молодої приходили хлопці й дівчата, яких запрошено вити вільце. Всі сідали за стіл і з різнокольового паперу нарізали стрічок, дівчата виробляли з них квіти. Брати молодої вносили в хату верхівку ялини чи сосни, встановлювали на столі, а дівчата прикрашали квітами. Дві найбільші червоні квітки прикріплювали на самий вершечок вільця. При цьому співали:

Рясне, вілечко, рясне,

Із вершечка красне,

Золотії корхи верхи,

Срібнії да заміточки,

Зверху дві квіточки,

На столі стоять,

Весь рід звеселяють. [2, 357]

Увечері, коли йдуть за молодою, бояри несуть вільце, на порозі ламають його й кидають на ліжко молодої. Раптово, насильно схоплюють і вільце молодої, що стоїть на столі, і теж з розгону кидають туди. [2, 403]

Цікавим є обряд із завиванням вільця на Поділлі [2]. У молодого в неділю бояри сідають за стіл і починають вити вільце: зрубану маленьку ялину втикають у хлібину, на вершечок ялини молодий чіпляє дві квітки , а бояри і світилки співають:

Ой у бору

Дзвони б’ють,

А в нашім дому

Гільце в’ють;

І гілечко в’ють,

І горілочку п’ють,

Яснозірочку

Нам не дають.

Як видно з прикладів, у наведених регіонах вільце вили по-різному, різного змісту були атрибути й пісні.

Нами зафіксована від респондентів пісня, яку виконували при обряді вінкоплетіння, хоч самого обряду уже не дотримувалися.

Ішлі дєвачкі гарою,

Звалі Інночку з сабою:

Хадєм, Інначка, з намі,

Савйом вєночак з арламі.

Викуп молодої. Коли весільні гості молодого входили до хати молодої, починалися торги за неї. Брат не уступав місця біля сестри, імпровізував її захист. Тоді молодий змушений був відкупитися, давав брату гроші за місце біля молодої. Під час цього обрядодійства також виконувалися різні пісні. Нами від респондента Манько В. Т. записана пісня, в якій дружки докоряють братові , що продав сестру за дуже низьку ціну.

Продав брат сестрицю

За руб, за чотири,

За два золотиє.

Гроші, як полова,

Сестра чорноброва [ Д 3 ]

Свій варіант цього обряду має пісня, записана на Слобожанщині:

Татарин , братік, татарин,

Продав сестрицю за таляр,

За золотую стрілочку

Свою сестрицю – дівочку. [2]

Як бачимо, в іншому регіоні пісня має інший мотив – продаж братом сестри на турецькому ярмарку чи ворогам у неволю.

Покриття молодої. Своєрідним у селі був і обряд покриття молодої. У неділю ввечері молоду відправляють до молодого. Перед тим здійснюють обряд покриття. Молода сидить за столом, до неї по ослонах поза спиною підходять дві жінки, найближчі її родички, знімають фату й зав’язують красиву шерстяну хустку. Після цього вона не має права знімати її. Це найдраматичніший весільний обряд, що засвідчував перехід молодої з дівочої громади до громади жінок і, крім того, під владу чоловіка.

На Київщині цей обряд відбувався в домі молодого. Дві свахи, взявши тернову хустку за чотири кінці і піднявшись на ослін, на якому сидять молоді, махають цією хусткою над головами молодих, то піднімаючи,то опускаючи. Потім знімають з голови молодої фату і хочуть пов’язати волосся хусткою. Та не дається, скидає її, і тільки за третім разом свахи зав’язують хустку. При цьому також співали:

Пісня з Київщини: Місцевий варіант пісні:

Зробили ми діло, Що ми хатєлі,

Аж нам чоло впріло, Теє й зрабілі,

Ви на Бога гляньте, З хліба – паляніцу,

Нам горілки дайте. З дєвкі маладіцу.

Ой що ж то ми хтіли,

То те ми зробили:

З хліба - паляницю,

З Тані - молодицю;

З паляниці - хліба,

А з Івана – діда. [2, 369]

Цей обряд різниться лише деякими елементами обрядодійства.

Різновидом ритуальних пісень є пісні, що не відображають якісь обряди, а виражають поради, заклики.

Упрдовж усього весілля в піснях звучали настанови, поради, накази молодим, батькам, свекрусі. Яскравим прикладом цього є пісня - настанова матері своїй доньці, записана від респондентів [Д 1]:

Навчай мєнє , мамка,навчай,

Навчай мєнє, моя мамка, як свєкру гадіть.

Дітятко має, ти нє малеє,

Давжна сама знать.

Дєржи вєдєрца усєгда митиє

Вадою налітиє.

Дєржи хаточку, як у вєночку,

Рушнік на кручочку.

Свєкар устанє, на кручок глянє:

Чи то рушнік мой, чи старой, чи то малой,

Чи нєвєсткі маладой.

Ще одним прикладом є пісня - наказ , яку співає «весільний поїзд» матері, коли забирає її дочку :

Загрібай, маті, жар, жар,

Будє табє дочки жаль, жаль.

Закидай, маті, дрова,

Зоставайся здарова.

Як у молодої є брат, то ще добавляють:

Закидай, маті, тріски,

Дожидайся невістки.

3.2 Величальні пісні

Величальні пісні - це пісні, які виконувалися нареченій, нареченому, рідше батькам нареченої, старшій дружці, дружбі, а також атрибутам: косі, короваю, гільцю. Вони змальовують головних дійових осіб, їх поетичний зміст чітко визначений: зображення особи чи обрядового атрибуту. Проте в окремих випадках пісня чітко перегукується із виконанням певної обрядодії. Так уже в коровайній пісні, яку співали в молодого, славиться і коровай, і наречений, і наречена:

Стаяла ліпанька сорак лєт,

Сєчєть, рубайтє на загнєт,

шоб наш каравай ясєн був,

шоб наш Пєтєчка красєн був,

шоб наша рутанька зєлєнєнька,

шоб наша Катєнька маладєнька.

Інша коровайна приспівка уславляє матір молодої:

Ой вечор, вечор, коровай нє пєчен.

Ой у нашей Олєчкі да розумна маті.

Ой як развернєцца, ой як развєрнєцца,

Каравай спєчецца.

Дожидайся невістки.

3.4 Ліризовані пісні

Ліричні пісні – це пісні, у яких йдеться про тугу за дівоцтвом, сум за батьками, родиною, передчуття тяжкої долі в новій сім’ї, передчуття лихої свекрухи. Вони є обрядові й необрядові. Обрядові ліризовані пісні виконуються під час сватання, заручин, на дівич-вечорі, під час посаду, за столом у молодої, коли наречена прощається з батьком, родиною. В основному їх виконували на дівич-вечорі та коли молода, прощаючись із матір’ю, від’їжджала до молодого. Як згадує респондент Гацура Н. П., подруги молодої співали журливих пісень, у яких звучало прощання молодої з радощами дівочого життя. Вечір перед весіллям був своєрідним прощальним вечором молодих із молоддю села. Про це свідчать і пісні, у яких оплакувалася розлука з подругами, сум молодої за дівоцтвом. З вуст респондентів [Д 1] записана така пісня:

Ой лєтєлі голуб’ята сізєнькіє

Через маю хату й сєні новєнькіє.

- Ой куди ж ви , голуб’ята да й палєтітє,

Ой куди ж має дєвовання да й панєсєтє.

- Палєтєлі ми , Галєчка, вишей нєба,

Панєсьом дєвовання, бо нє треба.

Полєтєлі голуб’ята пад нєба

Галє дєвовання нє треба.

- Завєжу я дєвовання в нову скриню,

Ачиню я нову скриню – надівлюся,

Гарачимі там слєзамі абаллюся.

У цих піснях були й звернення до матері, чи не надокучила їй дочка «суботнім умиваннячком» та «неділляним убраннячком», а також звучали докори матері в пісні: « Чим я табє, мамка, нє вгаділа, шо ти мєнє так заранєй сурада» [Д 7].

Між весільними обрядами виконувалися й ліричні необрядові пісні, пісні різного змісту – застольні, любовні, танцювальні. Респондент

Мойсієнко М. Ю. заспівала пісні, які звучали на весіллі в селі Маньки: «Ой, при лунє, при лужку», «Що й у полі озеречко», «Що й у полі криниченька», «Била мене мати», «Що й у полі калина стояла», «Розпрагайте, хлопци, коні», «Ой, там на тачку, на базарі», «Тече річенька, невеличенька» (наявний аудіозапис).

Респондент Богдан К. П. згадує, яким красивим дійством було весілля. Лунали пісні, примовки, приказки, дотепи, жарти. Після першого застілля були танці. Танцювали і гопак, і польку, і краков’як, співали білоруську «Лявониху» і під її мелодію танцювали:

Ой, Лявоніху Лявон палюбів,

Лявонисі черевічки купів,

Лявоніха, душа ласкавая,

Черевічками паляскувала.

Зі слів респондента Богдан К. П., у селищі Ріпки була популярною пісня «Чоботи». Характер пісні танцювальний, вона й співалася під танець.

Можемо зробити висновок, що відмінності в обрядових діях і текстах пісень простежуються не тільки на рівні регіонів, а й у межах однієї місцевості.

3.5 Жартівливі пісні

До жартівливих весільних пісень належать передирки, дотинки дружбам, дружкам, свашкам, сватам, музикам, пісні до розподілу короваю, пісні до страв, сороміцькі пісні. Вони дотепні, жваві, сповнені гумору. Як зазначає етнограф С. Маховська, сучасні весільні передирки створювались на основі давніх корильних пісень, що виконували в обряді роль умовного заклинання і прокляття тим, хто йде проти волі міфічних покровителів родового закону, оберігали цілісність і непорушність родових традицій, захищали кожного члена колективу. [ 13 ]

Передирки адресовані переважно другорядним персонажам весільного дійства. Як особливий різновид обрядового фольклору, вони виконуються під час весільного застілля. Засобами весільної пісенності здійснюється спілкування, з’ясування стосунків між учасниками обрядодійства: між дружками й дружбами, дружками і свашками, звучали насмішки із старотів та бояр. Дотепними, іронічними, жвавими, дещо з грубуватим відтінком є перемовини між дружками та свахами за весільним столом.

Дє ви , свахи, валачіліся,

Що па пояс замачіліся.

Чи у лузі сєно касілі,

Чи па сєлу хлєба прасілі,

Чи в саломі ночєвалі –

Миші вуші пооб’єдалі.

Свахи відповідали:

А за тії прамовкі

Вам на шию вєровкі.

Передиркам притаманні негативні взаємопорівняння членів протилежних родів з метою якомога дошкульніше вколоти, вразити словом, виявити перевагу власного роду, його оточення щодо іншого, оскільки чужий рід за суттю мислиться як ворожий. Особливо дошкульними були глузування із світилки: Свєтілка – шпілька при стєнє,

На єй сарочка нє єє,

На єй сарочка з віщикамі,

Сама свєтілка з прищикамі. [Д 7]

У жартівливих піснях розкриваються такі риси національного характеру, як природна насмішкуватість, дотепність, гумор, поетичність світогляду. Вони справляють великий емоційний вплив на учасників весілля.

Звісно, пам’ять респондентів уже не тримає багато жартівливих пісень. Тож ми вдячні й за ті перлини, що надали нам інформатори.

Жартівливі пісні є зразком вияву національного гумору. Саме в жартівливих піснях розкривалися такі риси національного характеру, як природна насмішкуватість, дотепність, гумор, поетичність світогляду.

Отже, проаналізовані зразки весільної поезії, незважаючи на їх незначну кількість, дали змогу простежити локально - специфічні особливості в комплексі обрядів, у формі весільних атрибутів, у варіантності змісту пісень.

Існують локальні особливості весільних пісень села й на мовному рівні.

Особливість діалектної вимови пов’язана з географічним розташуванням села та зі специфікою історичного розвитку краю: територія села перебуває у смузі контактів білоруських мовних ареалів. У місцевій говірці шляхом взаємовпливів витворились такі білоруські риси, як «акання» (каравай, палюбів, па вадіцу), тверда вимова шиплячих( каравай нє пєчен), ствердіння звуків [р] , [ц] ( Ой як развєрнєцца, каравай спєчецца) , м’якість приголосних перед етимологічними [е],[ і] (лєпіть; лєті, лєті, саколіку).

Наявність у весільних обрядах та піснях села архаїчних рис ще з часів язичництва також є їх особливістю.

Весільні пісні досліджуваного мікросоціуму засвідчують поетичність, душевність, творчість, потяг українців до краси, їх гумор, любов до жартів, кепкувань .

РОЗДІЛ 4. СУЧАСНИЙ СТАН ВЕСІЛЬНОЇ ПІСЕННОСТІ

Традиційне українське весілля складалося віками, воно мало певні обряди, порядок дій. Та з плином часу все змінюється, змінюються вподобання , стиль життя, змінюється і святкування однієї з найголовніших подій в житті людини – весілля, цей своєрідний ритуал із певними особливостями, піснями, обрядами. Деякі обряди взагалі зникли (запросини, оглядини, комора), відголоски інших залишилися й сьогодні (викрадення молодої, перезва), а є й такі, що не втратили своєї автентичності (сватання). Багато весільних обрядів видозмінилися, з’явилися нові . До української весільної обрядовості влилися західноєвропейські елементи: визначення наступної нареченої (молода кидає букет у гурт дружок, ), розрізання молодими весільного торта, перший та останній танок молодих. Обрядодії втратили свій символічно - магічний зміст і набули розважального характеру. Святкування весілля обмежилося одним днем, традиційне весілля святкували 5 – 7 днів. Більшість весіль відбувається разом у ресторанах чи вдома в одного з наречених.

Великою втратою є зникнення весільного співу. Згасають весільні обряди, і відпадає ціла низка пісень. Багато етапів весільної обрядовості були зумовлені тим, що до весілля все готувалося своїми руками. Таким був обряд випікання короваю, всуціль пронизаний поетичними коровайними піснями. На сучасному етапі коровай купують чи замовляють, вийшов із побутування обряд збирання барвінку та плетення з нього вінка, зникає дівич – вечір (сьогодні він перетворився на прикрашання подругами нареченої бенкетного залу), відповідно до цього зникають і пісні. Сучасне весілля стає подією веселою, тому зникають і сумні ліричні пісні. З великої кількості пісень традиційного весілля найкраще збереглися пісні - побажання щастя новій родині, жартівливі та танцювальні. За свідченням респондента Бабич Г. Т. , останнє традиційне весілля в селі Маньки відбулося в 1998 році в її доньки. Обрядові пісні звучали, коли випікали коровай, коли зустрічали нареченого, співали «закосянє», коли проводжали наречену до дому нареченого, лунали поетичні примовки, жартівливі вітання. Як зазначила Бабич Г. Т. , сьогодні в селі не проводять весіль, їдуть до міських ресторанів. У 2016 році в селі в Будинку культури відбулася реєстрація шлюбу молодого подружжя, яке не відзначало ні весілля, ні вечірки, відповідно не було використано і традиційних обрядів.

На сучасному весіллі лунають українські народні пісні, такі, як «Зеленеє жито, зелене», «Ой у полі два дубки», «Де б я не ходила, де б я не була…», «Палала сосна» та ін. Нами наведений аудіозапис ліричних необрядових пісень з традиційного весілля у виконанні респондента Мойсієнко М. Ю.

Весільні пісні – це наша етнічна самобутність, втрачаючи їх , ми втрачаємо себе як етнічну спільноту.Тому перед нами стоїть завдання – відродити, відновити, повернути до життя й повноцінного функціонування все краще з народних весільних обрядових традицій і найголовніше – весільну пісню з її глибоким змістом.

ВИСНОВКИ

Наукове дослідження «Весільні пісні села Маньки Ріпкинського району» носить актуальний характер, оскільки присвячене темі регіональних фольклорних традицій. Село Маньки належить до тих сіл, що зберегли й до сьогодні дух старовини, який виражається у весільних обрядах та піснях. Відрадно , що в селі є ще справжні шанувальники весільної пісні (учасниці народного ансамблю «Червона калина»), які передають у спадок поетичний скарб народу. Завдяки їм пісня продовжує жити, звучить на конкурсах та фестивалях народної творчості села, району. Записані з їхніх вуст весільні пісні стали основним джерелом для написання наукової роботи.

У ході роботи опрацьовано значний обсяг історіографічних матеріалів, які надали можливість виокремити структурні елементи роботи, систематизувати весільні пісні села за тематично – функціональним принципом; висвітлено давнє походження весільної обрядовості та пісенності , що дало зрозуміти їх глибоке історичне коріння, міфологічний світогляд предків; проаналізовано 32 зразки весільної поезії з коментарями й описом обрядів.

Порівняння весільних пісень села з піснями інших регіонів дозволило виявити локальні відмінності пісень окремого населеного пункту, а також вибрати спільні риси, які дозволяють скласти цілісну картину щодо весільної обрядовості та весільної пісенності в регіоні.

При порівнянні сучасного стану весільної обрядовості та пісенності із зібраним матеріалом минулих часів очевидним стає факт відмирання значного пласта традиційної культури - весільного співу у весільній обрядовості. Отже, перед сучасним фольклором стоїть завдання – відновлення, повернення до життя й повноцінного функціонування всього кращого з народних весільних традицій і найголовніше – весільної поезії.

Робота сприяє збереженню та розвитку духовних надбань українців. Кожна освічена людина повинна знати мистецтво свого народу, своєї малої батьківщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Література

1. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні / Борисенко В. – К.: Наукова думка, 1988. – 192 с.

2. Весілля: збірник у 2-х книгах. / Упор. М. Шубравська - К.: Наукова думка, 1970, Кн. I c. 404; Кн.II, с.24, 27, 357, 363, 403, 411.

3. Весільні пісні: збірник у 2-х кн. / Упор. М. Шубравська - К.: Наукова думка, 1988.

4. Весільна обрядова пісенність Луганщини: навч. посіб. - хрестоматія / Упорядник Калина Н., Скиба О. ,Філоненко Н.; Держ. Закл. «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка». – Луганськ: в - во ДЗ «ЛДУ імені Т. Шевченка», 2010.

5. Вовчак А. «Весілля села Оленівки Борзнянського району». / Народознавчі зошити. – 2006, №3-4, с. 370-393

6. Головацький Я. Очерк старословянского баснословия, или мифологии. Львів, 1860, ст.63).

7. Грінченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней губерниях. Чернигов. Типография губернского земства, 1899,

с. 423 – 457.

8. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, практика. / К.: редакція часопису «Народознавство», 2001, 575 с.

9. Записки Українського наукового товариства в Києві, кн. III, К.: 1909,

с.98 – 107.

10. Здоровега Н. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. К., «Наукова думка» - 1974, ст. 21, 37.

11. Колесса Ф. Українська усна словесність. Едмонтон. Канадський інститут українських студій , 1983, ст. 182

12. Коломийченко П. Матеріали до української етнології / Весілє в селі Прохорах Борзенського повіту Чернігівської губернії. – Л. , 1919, с. 81 – 118.

13. Козяр С. Весільна пісня: традиційне і сучасне // Матеріали до української етнології: Зб. наук. праць. - Вип. 2 (5). - К., 2002. - С. 411 - 413;

14. Литвинова – Бартош П. Матеріали до українсько-руської етнології / Весільні обряди і звичаї у с. Землянці, Глухівського повіту в Чернігівщині. - 1900, т.III, ст. 70 – 173.

15. Матушенко В. Сучасне весілля в контексті української обрядової культури. К., 2009, ст. 232.

16. Маховська С. Весільні пісні Поділля: функції, поетика, символіка / Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. – «фольклористика» Київ, 2004, с. 17.

17. Народні пісні Чернігівщини у запису В. Дубравіна / Упорядник

В. Г. Дубравіна / ДКП РВВ/ Чернігів - 2001, с.8-15; 86 – 166.

18. Охримович В. Значение малоруських свадебних обрядов и песен в истории эволюции семьи . – «Этнографическое обозрение», 1891, №4.

19. Повість врем’яних літ, т.I, М. – Л., 1950, с.14- 15.

20. Пономарьов А. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / Пономарьов А. , Артюх Л., Косміна Т. та ін К.: Либідь, 1993,

с. 176.

21. Сумцов М. О свадебних обрядах, преимущественно русских, ст. 61 – 69.

22. Супруненко В. Народини / Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців / Запоріжжя. МП «Берегиня», 1993, с.71.

2. Респонденти

23. Бабич Ганна Тимофіївна, 1948 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

24. Богдан Катерина Петрівна, 1954 р. н., родом із села Маньки, мешкає в

смт. Ріпки.

25. Гацура Наталія Пилипівна, 1942 р. н., корінний житель села Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

26. Голобурда Ганна Михайлівна,1948 р. н., пенсіонер, корінний житель с. Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

27. Мажуга Надія Тимофіївна, 1956 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

28. Манько Валентина Тимофіївна, 1930 р. н., пенсіонер, родом із

села Голубівка, проживає в селі Маньки , колишня учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

29. Манько Валентина Іванівна, 1955 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

30. Мойсієнко Марія Юхимівна, 1935 р. н., родом із села Присторонь, проживає в селі Маньки, колишня учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

31. Тарасенко Катерина Василівна, 1956 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

32. Юрченко Валентина Кіндратівна, 1937 р. н., корінний житель села Маньки, учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина».

ДОДАТКИ

Додаток 1

Учасниці фольклорного ансамблю «Червона калина» с. Маньки Малинівської сільської ради

Дані про респондентів

Бабич Ганна Тимофіївна, 1948 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки.

Гацура Наталія Пилипівна, 1942 р. н., корінний житель села Маньки.

Голобурда Ганна Михайлівна, 1948 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки.

Мажуга Надія Тимофіївна, 1956 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки.

Манько Валентина Тимофіївна, 1930 р. н., пенсіонер, уродженка села Голубівка, проживає в селі Маньки.

Манько Валентина Іванівна, 1955 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки.

Тарасенко Катерина Василівна, 1956 р. н., пенсіонер, корінний житель села Маньки.

Юрченко Валентина Кіндратівна, 1937 р. н., корінний житель села Маньки.

Дата і місце проведення інтерв’ю: 25. 03. 2018, с. Маньки, приватний будинок .

Зафіксований репертуар респондентів (початок фольклорного твору є назвою пісень, приспівок, примовок).

Пісні, що використані у змісті науково - дослідницької роботи:

«Ой вечор, вечор, каравай нє печен», «Благослові, маті», «Закидай, маті, тріски», «Ми ж сєй каравай мєсілі», «Шо в панєдєлок рано прівєзьоночка плаче», «Прадав брат сєстріцу», «Ой лєтєлі галуб’ята через хату», «Ніхто нє вгадає, шо в нашем караваю», «Да мєсітє тєсто», «Ви, свашечкі, ви, галубачкі», «Ішлі дєвачкі гарою», «Ой лєтіть гарлоштан через сад», «Шо ми хатєлі, теє й зрабілі», «Стаяла ліпонька сорок лєт», «Навчай мєнє мамка, навчай», «Ой лєтєлі галуб’ята сізєнькіє», «Ой дє була, Галєчка, прабувала», «Чим я табє, мамка, нє вгаділа», «Свєтілка - шпілька прі стєнє», «Дє ви, свахи, валачиліся», «Дє, баяри валачиліся».

Зміст пісень, які наводяться в додатках:

«Ми нє тваї падруженькі, ти нє наша», «Разступіться падруженькі», «А ти , Галєчка, нє сіді», «Ой як табє, мамка, нє жаль будє», «Єсті хачу, аж сєрдєнько в’янє», «Наш сват Піліп к лавці пріліп».

Респонденти і співали , і пригадували разом зміст пісень, і відтворювали мелодію.

Додаток 2

Дата і місце проведення інтерв’ю: 29. 09. 2018 р., смт. Ріпки, приватний будинок.

Оповідач: Богдан Катерина Петрівна

Дата і місце народження: 1953 р. н., родом із села Маньки, мешкає в

смт. Ріпки.

Інтерв’юрер: Лук’яшко Аліна Миколаївна

Основний зміст інтерв’ю: Катерина Петрівна поділилася спогадами про весілля свого села. Респондентка привітна, активна жінка, розповідає все емоційно, розмовляє місцевою говіркою, дуже добре знає обряди й пам’ятає багато інформації про традиційне весілля. Розказала про виготовлення короваю та завивання гільця, наспівала білоруську пісню, під мелодію якої танцювали на весіллі.

На каравай абязатєльна вибіралі каравайніцу. Єна надєвала на сєбє красівую адєжу, голову пав’язувала красивим шерстяним платком, шоб жизнь у маладих була красівая. І от єна замішувала каравай, патом розкладала у форми. Караваєв могло бить два, читири, шесть, бо якщо свадьба вєліка, гостєй багато, аднаго було мало. А на адной формє рабілі полумесяц, отак викладалі із тєста, і сонце. Це атдєльно було. І оце був каравай для маладих. Мєсяц – це для маладого, а сонце – для маладої. Цими караваями тоже угощалі. Потом каравай саділі в пєч. Абєзатєльно прасілі благословєнія у батьков: «Атєц і мать благаславіть каравай в пєч уставіть». Як пасаділі карай у пєч, каравайніци милі руки і тією вадою вмиваліся. Ну це шоб маладиє любілі друг друга.

Вєльце рабілі в аснавном у пятніцу. У нєвєсти сабіралісь дєвчата і вілі вєльце. У кого на вєльце просто зрєзалі верх сасни і украшалі єйо. А у нас було вєльце із п’яті палок. На калодачке рабілі дірочкі, пасєрєдінє і читирьох углах, як у хаті читири угли. Всє було на сімволах, нє просто ж так. Палки украшалі цвєтамі.

На свадьбє танцевалі і гапак, і польку, і «лявониха» була бєларуская, билі і пєсні, і прібауткі.

Ой, Лявоніху Лявон палюбів,

Лявонісі черевічки купів.

Лявоніха, душа ласковая,

Черевічкамі поляскувала.

Додаток 3

Дата і місце проведення інтерв’ю: 25. 03. 2018, с. Маньки, приватний будинок

Оповідач: Манько Валентина Тимофіївна

Дата і місце народження: 1930 р., с. Голубівка, проживає в с. Маньки

Інтерв’юрер: Лук’яшко Аліна Миколаївна

Основний зміст інтерв’ю. Валентина Тимофіївна розповіла про особливості викупу місця біля молодої, згадала слова пісні, яку дружки співали для брата молодої.

Калі маладий із своїм родом ішов до нєвєсти, падхаділі уже до двара, старший боярин і астальниє баяри викуплялі нєвесту. Нєвєсту канєшна ж дєвчата хавалі. Як викуплялі? Грошей такіх не було, ну можуть наліть віна, а то загадувалі чи пєсню заспєвать, чи якіїсь красівиє слова про нєвєсту сказать. Як уже згаварілісь за викуп, пріваділі нєвєсту. Гості саділісь за стол, пєрвим заходів женіх. На покуті, пад іконамі, саділась свєтілка із свєчкаю. Гості нєвєсти за стали нє саділісь. Як нєвєста зашла в хату, єна на тарєлочкє падавала каждаму баяріну цвєток. Пєрвий цвєток падавала жениху, патом баярам, єни циї цвєткі викуплялі. У хаті шумна, вєсєло. І вже як оцеє всє прашло, як усєх угастілі, родний брат нєвєсти, нєженатий , або дваюрадний заваділі маладую за стол, поза спінамі па лавке падваділі. І брат садівся на мєсто маладої. І знов начинався той же торг. Тут дружкі пєлі всякіє пєсні, смєялісь із баяр, сватов.

Казалі свати багатиє,

Аж єни скупаватиє,

Па шелягу скідають,

Дєвку викупають.

Як уже старгавалісь, викупілі, тади брат уставав і саділась маладая. А дружкі пєлі пєсню такую:

Прадав брат сєстрицю

За руб, за чатири,

За два залатиє.

Гроші, як палова,

Сєстра чорноброва.

Додаток 4

Дата і місце проведення інтерв’ю: 25. 03. 2018, с. Маньки, приватний будинок

Оповідач: Голобурда Ганна Михайлівна

Дата і місце народження: 1948р., с. Маньки

Інтерв’юрер: Лук’яшко Аліна Миколаївна

Основний зміст інтерв’ю. Ганна Михайлівна розповіла про обряди, пов’язані з благословенням на виконання весільних обрядовій, про обряд умивання молодої.

Випєкалі каравай , прасілі благасловєння в батьков. До пєчи падходив мужчина жонатий із родствєннікав нєвєсти, падходілі батьки, і він казав: «Атєц і мать, благаславєть жар у п’єзі разгрєбті». Первим разом єни атвєчають : «Бог благаславіть». Другим разом йон каже, єни атвєчають: «Бог благаславіть». Трєтім разом. Отак три раза благаславлялі пєч і толькі за трейтім разом п’єлі:

Благаславі , Боже, (2)

І атєц, і мать

Жар в пєчи разгрєбать.

І в другий раз

Да в добрий час

Благаславі…

І в третій раз

Благаславі…

Мужчина разгрєбає жар по всьой пєчи, шоб каравай випікся красіва. Патом падхаділа до п’єчі каравайніца і казала: «Атєц і мать, благаславіть каравай у пєч уставіть». Первим разом єни атвєчають: «Бог благаславіть». Другим разом: «Бог благаславіть». І трейтім разом . І толькі тада, як благаславілі каравай, уставлялі каравай у пєч. Прасілі багаславєння всюди: і вєльце віть, і свадєбний поїзд атправіть до нєвєсти, і када хаділі па сєлу і звалі на свадьбу. Дє просто приказували, дє й пєлі.

Був обичай умивать маладу. Назавтра, в недєлю уже, маладим довго спать нє давали. Значить, мужчини са старани женіха були такіє, що спать нє лажилісь специальна, аби тільки чуть – чуть показався рассвєт, бігли умивать нєвєсту, маладую. І це був такий пачот, хто первий прибіг умивать маладую. А вмивалі халоднаю вадічкаю.. Мєнє умилі так, шо я таді й пєрину сушила, чуть нє вєдро вади вилілі. Маладая давжна встать , поблагадаріть того вже мужчину, шо єє вмив, і вгастіть. То це толькі женатиє умивалі, нє хлопци. Адин умив, другіє падходили, нє успєлі умить, ну угащать давжна була за теє, шо пришлі. А тади маладиє разом мили руки, їх накривали палатєнцем, яким єни і витірались.

Додаток 5

Дата і місце проведення інтерв’ю: 21. 10. 2018, с. Маньки, приватний будинок

Оповідач: Мойсієнко Марія Юхимівна

Дата і місце народження: 1935 р. н., с. Маньки

Інтерв’юрер: Андросенко Анастасія Олександрівна

Основний зміст інтерв’ю. Марія Юхимівна привітна, доброзичлива жінка. Пам’ятає чимало весільних обрядів та пісень. За її словами, співати навчилася від родичів. У свою розповідь про весільні обряди вплітала пісні як обрядові, так і необрядові. Знає багато необрядових ліричних пісень, які виконувалися за весільним столом, деякі з них наспівала. (Розповідь та пісні подані в аудіозапису).

Додаток 6

Дата і місце проведення інтерв’ю: 25. 03. 2018, с. Маньки, приватний будинок

Оповідач: Гацура Наталія Пилипівна

Дата і місце народження: 1942 р. н., с. Маньки

Інтерв’юрер: Лук’яшко Аліна Миколаївна

Основний зміст інтерв’ю: Наталія Пилипівна розповіла, як відбувався в селі обряд покриття молодої .

На первий дєнь свадьби у маладой дєлілі каравай і тольки для родічей маладої. Вечером маладу уже сабіралі отправить до маладого. Перед тим її абєзательно завівалі. Єна сідєла за сталом, так як я знаю, падхаділі там па лавках двє женщини, уже замужніє, но нє стариє, блізкіє родствєннікі, може , там сєстра замужем чи родна, чи дваюродна, от знімалі єні фату і зав’язувалі платок, ну вже чи под бороду, чи за голову, платок довжен буть красівий, шерстяний. І вже єна ставала маладіцей.

Додаток 7

Весільні пісні, записані від жителів села Маньки, жінок - учасниць фольклорного ансамблю «Червона калина»

Ой як табє мая,мамка,

Ой як табє, мая мамка,

Нє жаль будє,

А вже ж мєнє між дєвкамі

Да й нє будє.

Ой, ступіла Галя на парог

Ой, ступіла Галя на парог,

Махнула рукавом да падруг :

-Разступіцца, падружкі,

Нє заставляйтє дарожкі.

Будє мєнє мой татка даріть.

-Ой , яким даром- посадом?

Маладим Пєтєю –сокалом.

А ти , Галєчка, нє сіді

-А ти , Галєчка, нє сіді,

Адчині кватирку, паглєді,

Чи висака мєсячко угарє,

Чи багато баяров у дварє.

- Ой, баяр, баяр повен двор,

Сєдіть Пєтєчка, як сакол.

Жартівливі пісні (передирки)

Казалі свати багатиє,

Аж єни скупаватиє,

Па шелягу скідають,

Дєвку викупають.

* * *

- Свєтілачка пані,

Спєвай пєсню з намі.

- Нє вєлєла маті

Рота разкриваті,

Бо вєлікіє зуби стирчать через губи.

* * *

Свашки співали боярам:

-Дє баяри валачіліся,

Шо па пояс замачіліся,

Чи сєно касілі, чи єсті прасілі.

Шо старшаму да баярину

Взялі чуба да й атрєзалі,

На варотях да й павєсілі,

Хто йдє, хто пітає,

Чий то чуб матає.

Свашки:

Сєяла Шурачка льон, льон,

Виганяла дружечок вон,вон!

Дружки відповідали:

Дє ви , свахи, валачіліся,

шо па пояс замачіліся.

Чи у лузі сєно касілі,

Чи па сєлу хлєба прасілі,

Чи в саломі начєвалі –

Миші вуші пааб’єдалі.

Свашки у відповідь:

А за ціє примовкі

Вам на шию вєровкі.

«Закосянє» співали:

Що в нашого свата з вєрби, з лази хата,

А сєні із бєрєзи,

Закасянє твєрєзи.

* * *

Шо в нашого свата свєтілка гарбата,

Свєтілка – шпілька при стєнє,

На єй сарочка нє єє.

Співали пісню й свату:

Наш сват Піліп

Сєв ік лавці пріліп.

Чи хмур, чи нє чує,

чаго закосян нє частує.

Матері молодого: Ой, матінка-вутка,

Паварачуйся хутка.

Вже ж сонєчко нізєнька,

Вже ж тває дєткі блізєнька.

Пісні прощання молодої з батьками, рідним домом, подругами, дівоцтвом

Чим я табє, мамка, нє вгаділа

Чим я табє, мамка, нє вгаділа,

шо ти мєнє так заранєй сураділа.

Чорним шовкам калясачку абв’єзала,

Папєрєду саколіка виправляла.

Лєті, лєті, саколіку, в чужую старану

Да й накажи, саколіку, свєкарку маєму,

Нєхай єго служанічи нє гуляють,

Нєхай стали тєсовиє застілають.

Нєхай мєнє ,маладую, дажидають

Нє в суботу, а в нєдєлю.

Я пріду-привєзу гастінчику

Ще й лєлєю.

Ми нє тває падружечки, ти нє наша.

А дєвачкі вуліцею іті будуть,

Падойдуть пад ваконєчка, гукать будуть:

Хадєм, хадєм, Галєчка, хадєм з намі,

Савйом табє два вєночкі із арламі.

Я нє хочу ні вєночка, ні арлочка,

Палюбіла Колєчку-сакалочка.

Коровайні пісні

Каравайніца п’яна

Каравайніца п’яна

увесь каравай пакривуляла

Ручкамі да бєлєнькімі,

Да пєрснямі залатєнькімі.

Каравайніца п’яна

увесь каравай пакрала

то в мєх, то в кішеню

своєму мужу на вєчеру.

Каравайніца-вутка,

Варочайся хутка.

Уже на дварє вєчер,

Каравай наш нє пєчен.

Приспівка дружку

Дівчата сідають навкруг молодої і «справляють доход» з дружка:

Наддай, дружко, доход,

Дак підемо на двор.

Нє дасі даходу-

Нє підемо дадому.

Дружко салапатий

Пабєг кругом хати

З довгаю да лапатою,

З чорнаю да собакою.

Дружок дає пляшку горілки, маленький коровайчик, спечений спеціально «на доход» , але дружки вимагають:

Забєрі , дружко, цеє,

А дай нам другеє,

Да нєсі на тачак,

Дапрадай за шажок,

Да купі сабє мило,

Да умий сабє рило,

Щоб женка любила

І каромислом била,

Щоб дєткі нє взналі

І батьком нє звалі.

‹

›