УДК: 821.161.2 : 82 – 31:81’367

СТИЛІСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СИНТАКСИЧНИХ ОДИНИЦЬ У РОМАНІ В. ЛИСА «СТОЛІТТЯ ЯКОВА»

Стовбур Л.М., Курлова А.Ю.

Запорізький національний університет

У статті розглянуто синтаксичні одиниці, використані В. Лисом у романі «Століття Якова», досліджено мову твору на синтаксичному рівні, проаналізовано особливості застосованих автором мовних зворотів та їхню роль у стилістичному забарвленні роману.

Ключові слова: стилістична фігура, ампліфікація, анаколуф, анафора, апосіопеза, асиндетон, полісиндетон, еліпс, інверсія, парцеляція, плеоназм, тавтологія, риторичне звертання, риторичне запитання, хіазм.

Стовбур Л. М., Курлова А. Ю. Стилистический потенциал синтаксических единиц в романе В. Лиса «Столетие Якова». В статье рассмотрено синтаксические единицы, использованные В. Лисом в романе «Столетие Якова», исследовано язык произведения на синтаксическом уровне, проанализировано особенности употреблённых автором речевых оборотов и их роль в стилистическом окрасе романа.

Ключевые слова: стилистическая фигура, амплификация, анаколуф, анафора, апосиопеза, асиндетон, полисиндетон, эллипс, инверсия, парцелляция, плеоназм, тавтология, риторическое обращение, риторический вопрос, хиазм.

Stovbur L., Kurlova A. Stylistic potential of syntactic units in V. Lys's novel «Jacob’s Century». The article attempts to investigate the idiostyle of V. Fox through the prism of the most expressive and powerful stylistic figures of syntax, as well as inserts and inserted structures. Each of these figures and units gives a definition that is incorporated into the selected fact of the novel «Jacob’s Century». It is revealed that one of the most popular syntactic means of the author in this work is amplification – a stylistic figure, which is used to enhance the expressiveness of the language. The author also uses such a syntactic figure that has a powerful stylistic charge, such as an anaplus – a violation of the correct grammatical connection of words in the sentence. The writer successfully applies in the text anaphora – stylistic figures, created by repeating the same elements of the language at the beginning of each parallel series. The author also uses aposiopezu – a stylistic figure, an unfinished torn sentence, in which the idea is not fully expressed. The tension and sharpness of the plot adds asideton, or unboundedness – a stylistic method, which consists in naming homogeneous members of the sentence, combining parts of a complex sentence without conjunctions, giving expression to expressiveness, diversifying the story, changing its rhythmic-intonational structure. The melodic and melodic language of the work makes multifunctional, or polysindeton – a stylistic figure characterized by intentional accumulation of conjunctions (sometimes prepositions) to reinforce each member of the sentence. The author enhances the course of the narrative by inversion – changing the usual (direct) order of words in the sentence to emphasize the important content, the logical accent of its members or to give the phrase a special stylistic color. As a stylistic tool that enhances emotionality and expressiveness of a language, a tautology is used in a product – repeating the content of a part or the whole expression. For the disclosure of the spiritual state of the hero V. Lys uses the reception of a chiasm – a kind of syntactic parallelism, when the members of the sentence of the second half of the phrase have reciprocal order. Finally, it is concluded that in the novel "Century of Jacob" V. Lis uses a variety of syntactic figures that stylistically visualize the artistic text and fill it with the colorful sound of the Volyn-Polis dialect at the highest language level – syntactic.

Key words: idiostyle, stylistic figure, amplification, anakolouf, anaphora, aposyopeza, asiadeton, polysindecton, ellipse, inversion, parcellation, pleonamism, tautology, rhetorical approach, rhetorical question, chiasm.

Синтаксичні одиниці, використовувані автором для написання роману, є однією з рис його творчого стилю і потребують глибокого дослідження для повного розкриття мовної картини твору. Актуальність обраної теми розвідки зумовлена потребою здійснення аналізу роману В. Лиса «Століття Якова» на синтаксичному рівні, оскільки твір досліджено на фонетичному, морфологічному та лексичному рівнях, однак у царині синтаксису твору ще немає жодного ґрунтовного дослідження.

Мову роману В. Лиса «Століття Якова» досліджували такі науковці як І. Ніколаєнко, Л. Спанатій, Л.  Пулатова, А.  Яворський. І.  Ніколаєнко засвідчує, що мова автора динамічна – від рафінованої літературної до живої народної, яка домінує в діалогах та описах. Л.  Спанатій стверджує, що письменник не тільки вміло використовує місцеву лексику, але й відтворює особливий синтаксис та ритмомелодику фрази. Л.  Пулатова виконала спеціальне дослідження про полонізми в романі «Століття Якова». А.  Яворський дослідив мову твору, зокрема його діалектний складник, на фонетичному, морфологічному і лексичному рівнях, простежив функційне навантаження діалектних елементів та визначив ступінь насиченості ними художньої мови роману.

Стилістичний синтаксис і фігури експресивного синтаксису в художніх текстах досліджували Н. Арутюнова, Б. Ларін, В. Ващенко, І. Чередниченко, В. Русанівський, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, М. Пилинський, Л. Мацько, І. Грицютенко, В. Рінберг, М. Коцюбинська, В. Чабаненко, Кв. Кожевникова, Г. Солганик, П. Дудик, В. Кононенко, В. Мельничайко, А. Коваль, О. Пивоваров, О. Ткач, Н. Тоцька та ін.

Метою дослідження є з’ясування стилістичного потенціалу синтаксичних одиниць як складника авторського стилю в романі В. Лиса «Століття Якова». Для досягнення поставленої мети виконано такі завдання: 1) зафіксовано синтаксичні одиниці, ужиті в романі; 2) наведено дефініції синтаксичним фігурам і одиницям; 3) з’ясовано стилістичну роль синтаксичних одиниць у контексті.

Стилістичний синтаксис – це вивчення синтаксичних конструкцій з погляду їхньої додаткової стилістичної семантики, закладених у їхній структурі можливостей урізноманітнювати зміст і виразність висловленої думки [2, c. 175].

Стилістичний синтаксис охоплює синонімію простих (односкладних і двоскладних) і складних речень, синонімію словосполучень, стилістичні функції вставних і вставлених конструкцій, відокремлених членів речення, стилістичні функції приєднувальних, парцельованих речень, різні ритмічно-інтонаційні можливості багатокомпонентних складних речень, текстів із прямою, невласне прямою мовою тощо [2, c. 175].

Наприклад, В. Лис використовує в романі вставлені конструкції, які виконують пояснювальну функцію: «Прибрала в хаті, по-своєму порозставляла горщики, із книжок, котрі валялися в коморі (ще з тих пір, як його доньки та син ходили до школи) вирізала картинки, на яких були діти коло ріки, жінки в полі й задумана дівчина ци, може, молода жінка, й повішала на стіни, приліпивши клеєм, який найшла в тій же коморі» [3, c. 44]; «Щоденно ішла на лужок, приносила звідти квіти (к’яти, як казали в їхньому селі ще на польський манір) і ставила в банку» [3, c. 44]. Автор дає коментар діям, які відбуваються у творі, або пояснює звучання певних слів задля того, щоб привернути увагу читача до деталей, створити правдиве полотно, максимально наближене до описуваної дійсності: «Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові» [3, c. 75].

У реченнях, де вставлені конструкції мають більш тісний смисловий зв’язок з основним реченням, вони здебільшого виділяються з обох боків тире: «Боже, як ніжно, незнаним запахом – як там, по-панському, дух чи духи – пахне ця дівчина!» [3, c. 70].

Власне ставлення автора до перебігу подій та характерів героїв простежуємо за вставними словами і конструкціями, використаними в романі. Відтінок сумніву та невпевненості несуть у собі такі слова, як можливо, певно, видно, мабуть: «Можливо, істина посередині?» [3, c. 74]; «Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше» [3, c. 74]; «Прокіп сплюнув і стиха лайнувся – видно, боліло» [3, c. 74]; «А той хлопак, мабуть, помітив його, Яковів, злий вигляд й одразу злиняв» [3, c. 74]. Такі ж вставні слова, як звісно, правда, навпаки – підкреслюють упевненість мовця та надають тексту переконливості: «Знав, правда, й гинше – а ни він до Ольки не вернеться, ни вона до нього не перебереться, обоє не те що вперті, а мають жити по-своєму, раз уже він до цієї хатини вернувся, тутечки й умре» [3, c. 42]; «Не колодязь уже, звісно, а ямка, заросла травою» [3, c. 87]. На джерело висловленої думки вказує вставна конструкція як кажуть та її різноманітні варіації: «Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...» [3, c. 72]; «Кажуть, що велика гроза та близька блискавиця приносять неждану звістку – й ось принесли» [3, c. 110]. Подив та неочікуваність виражені за допомогою вставної конструкції на диво: «Ростислав засміявся. Сміх, на диво, в нього був приємним» [3, c. 86]; «Тиміш, на диво, зустрів їх привітно» [3, c. 136]; «На диво самому, йому не хотілося опиратися» [3, c. 236]. Вставні слова та конструкції є одним з найуживаніших у романі засобів стилістичного синтаксису, які дають автору змогу ненав’язливо скерувати увагу читача на певні деталі або налаштувати на відповідний ситуації настрій.

Синтаксичні засоби у художній літературі складають групу стилістичних фігур – своєрідних форм синтаксичного впорядкування фрази: «Стилістична фiгypa – мовний зворот, орієнтований на незвичність слововживання, посилення емоційності, образності мислення» [2, c. 175]. На відміну від тропів, стилістичні фігури будуються за синтаксичним принципом. До них належать анафора, епіфора, кільце, паралелізм, градація, еліпс, інверсія, анаколуф, асиндетон, полісиндетон, риторичне питання, риторичне звертання тощо.

Одним із найулюбленіших синтаксичних засобів автора у цьому творі є ампліфікація – стилістична фігура, що використовується для підсилення виразності мови; з цією метою нанизуються синоніми, інтонаційно однотипні речення, використовуються повтори [2, c. 14]: «А тут щось кольнуло наче, різонуло, в серці чи коло серця» [3, c. 11]; «І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути ті мотузяні кайданки» [3, c. 21] – в обох прикладах наявні однорідні присудки. У першому реченні присудки кольнуло і різонуло виражені дієсловами у формі однини минулого часу середнього роду, адже це дієслівне односкладне речення, а саме – безособове. Друге речення – складнопідрядне речення з підрядною обставинною частиною часу. Однорідні присудки ходила і дибцяла вжиті у головній частині речення, виражені дієсловами у формі однини минулого часу жіночого роду і пов’язані з підметом вона.

Окрім розлогих складних речень, якими В. Лис послуговується найчастіше для розповіді з уповільненням дії, автор також використовує прості короткі речення, що надають тексту динаміки: «Хотів відпустити коня. Відпустив і наздогнав. Сів і поїхав щосили. Мчався через ліс у безвість. Зрештою спинився. Вернувся на хутір» [3, c. 46] – письменник використовує прості двоскладні речення з пропущеним підметом, адже з контексту зрозуміло, хто саме виступає суб’єктом дії. Нанизуючи дієслова, В. Лис підсилює почуття внутрішнього неспокою героя, змальовує намагання Якова щось зробити, виправити ситуацію, але зрештою – усвідомлення ним власної безпорадності.

Послуговується автор і такою синтаксичною фігурою, що має потужний стилістичний заряд, як анаколуф – порушення правильного граматичного зв’язку слів у реченні; синтаксична неузгодженість слів, що пов’язані за змістом. Анаколуф використовується як стилістичний прийом індивідуалізації мови персонажів у художніх текстах [2, c. 14]. Цю синтаксичну фігуру автор використовує у мові Олени під час «ломки», коли Яків тільки-но знайшов її: «Дєд... ти сволоч... уміра... дєд...» [3, c. 16]; «Уході, дєд... Уході, забі... забірай свою... свой вонючий мак...» [3, c. 16]; «Дєд... Сходіть би мне... Ізвіні... Но двігать нічем не могу... Всьо словно із вати... Нєт, із жєлє...» [3, c. 16] – мова дівчини незв’язна, фрагментарна, порушений синтаксичний порядок слів у реченні, інколи наявна невідповідність між членами речення. Ефект обірваності мовлення на письмі автор створює, використовуючи три крапки.

Письменник вдало застосовує у тексті анафори – стилістичні фігури, що створюються повторенням одних і тих самих елементів мови на початку кожного паралельного ряду: рядка, строфи, абзацу [4, с. 433]. Наприклад, у другому розділі першої частини роману, де йдеться про старого Якова та його кота, автор починає кілька абзаців однаковою синтаксичною конструкцією, а саме підметом кіт та присудком, що позначає його дію (повторення синтаксичних конструкцій називається синтаксичною анафорою [2, с. 15]): «Кіт підходить і треться об ногу» [3, c. 11]; «Кіт вуркоче, Яків присідає і гладить старого котяру» [3, c. 11]; «Кіт швендяє за ним до хати» [3, c. 11].

Використовує автор також і апосіопезу – стилістичну фігуру, незавершене обірване речення, у якому думка висловлена не повністю [1, c. 16]:

– Доброго здоровля. Чом би мені не жити? Ци ти хотіла, щоб я вмер, не получивши письма? Давай...

– Але я... Діду Якове...

– То ти знов не принесла? То нащо заходила? Щобись... Яків хоче сказати «переконатися, що я ще живий?», але закашлюється. Кашляє довго й натужно [3, c. 16].

Напруження та гостроти сюжету додає асиндетон, або безсполучниковість – стилістичний прийом, який полягає в нанизуванні однорідних членів речення, поєднанні частин складного речення без сполучників, що надає висловлюванню виразності, урізноманітнює розповідь, змінюючи її ритміко-інтонаційну будову [2, c. 23]: «Даремно він пропонує їхати світ за очі, в якесь місто, люди скрізь потрібні»; «Влаштуються десь прислугою, підуть в найми, зрештою, він сам піде, вона може не робити нічого, він сам заробить на них обох»; «Улянку явно тішить така мова, вона кладе йому пальця на уста»; «Тато й мама... Вона їх не може засмучувати, у мами постійно болить серце, все оте не для неї, інше життя, вона може жити тилько в Загорєнах і не деінде» [3, c. 28].

Мелодійнішою та більш співучою мову твору робить багатосполучниковість, або полісиндетон – стилістична фігура, що характеризується зумисним нагромадженням сполучників (іноді прийменників) для підсилення кожного з членів речення [4, c. 447]: «І цвідрубал, і кропивицю лісову, розмай-траву, і квітушку цибуляну, і сік молодої бульби, на сироватці настояний, і той-таки ломикамінь, що каміння дробить, але й кісткам і нутрощам помогти може» [3, c. 20].

Ще однією стилістичною фігурою, яку застосовує автор, є еліпс – пропуск у реченні слова чи словосполучення, зрозумілого з контексту або з конкретної ситуації. Еліпс використовується в мові художньої літератури, у розмовному стилі для підкреслення динамічності, виразності мови [2, c. 57]: «Дивина в іншому – він раніше ставився до цього якось інакше» [3, c. 11] – пропущено вказівне слово та сполучник «в тому, що»; «Став одступати, однією рукою тримаючи Улянку, а другою – наведену на весілля рушницю» [3, c. 11] – автор опускає дієприслівник тримаючи задля уникнення повтору і створення ефекту напруги, що відповідає змісту.

Автор урізноманітнює плин оповіді завдяки інверсії – зміні звичного (прямого) порядку слів у реченні для підкреслення важливого змісту, логічного наголосу його членів або для надання фразі особливого стилістичного забарвлення [2, c. 68]: «Не раз цю зустріч і розмову пригадував Платон Мех, по-вуличному Цвіркун» [3, c. 36] – у реченні порушений прямий порядок слів, а саме підмет Платон Мех стоїть після присудка пригадував, а додатки зустріч і розмову стоять перед керуючим словом (у прямому порядку підмет повинен стояти перед присудком, а додаток – займати позицію після слова, яке ним керує).

Емоційності мові твору додає паралелізм – однакова синтаксична побудова сусідніх речень, віршових рядків чи невеликих за обсягом суміжних частин тексту. Як стилістична фігура паралелізм сприяє експресивності мови [2, c. 120-121]: «Дивний капітан, дивний князь, дивний світ, і посеред цього світу вони вдвох їдуть на викупаних конях – князь на своєму вороному, а Яків – на червоному» [3, c. 69]; «Дивляться на них польські панянки, захоплено свистять хлопчаки, прядуть вухами коники, а вони горді, пишні» [3, c. 69]. Використовує паралелізм В. Лис також як засіб порівняння, наприклад, у складносурядному реченні: «Сідало сонце за тополі на краю села, і разом з сонцем сідало його життя» [3, c. 45], завдяки схожій структурі обох частин складного речення автор проводить паралель між заходом сонця та поступовим згасанням людського життя.

Автору вдається через синтаксичні фігури навіть передати стан героя – трохи збентежений та розгублений. У цьому В. Лису допомагає парцеляція – членування речення, при якому зміст висловлювання розкривається не в одній, а двох чи кількох інтонаційно-смислових мовних одиницях, розташованих одна за одною після розділової паузи [2, c. 122]: «До голови Якову проситься якась згадка. Про кота. Про кота-вуркота. Вуркотиська» [3, c. 11]; «Кіт спинився за порогом. Дивиться. Хвостом ворушить. Вагається» [3, c. 13]; «Ніна метушиться. Приносить води. Заглядає у вічі» [3, c. 13].

Вагому стилістичну роль у творі відіграє плеоназм – синтаксична фігура, у якій використовується надмір лексичних засобів для досягнення більшої виразності мови [2, c. 129]: «Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було» [3, c. 18]; «Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої» [3, c. 26]; «Ну чого цяя сявка-приблуда, яку він, щитай, з того світу дістав, пристає?» [3, c. 27]; «А воно рукою-патичком знов торкається, зазирає в очі, так, ніби він сам у колодязь бездонний дивиться» [3, c. 27].

Медитативну та філософську функції у творі виконують риторичні питання – стилістичні фігури виразності й емоційності мови, які у формі питання передають ствердження чи заперечення [2, c. 148]: «Вертався, наче справді був переможцем. А може, й був. Тильки от над ким? Над собою? Над своїм прогірклим, просоленим невидимими слізьми коханням?» [3, c. 47]; «Як він її не вбив тоді, чого? Побачив бездонний сум в очах?» [3, c. 49].

Знаходимо в аналізованому творі й риторичні звертання – стилістичні фігури, що будуються як висловлювання, адресовані до неживого предмета, абстрактного поняття, відсутньої особи тощо [2, c. 129]: «Кіт, приблуда, чий ти?» [3, c. 11]; «Чоловіче, чого ти хотів?» – спитав себе чи когось невидимого» [3, c. 237]; «Чого ж плачеш, старий?» [3, c. 237].

Як стилістичний засіб, що підсилює емоційність та виразність мови, у творі використовується тавтологія – повторення змісту частини або цілого вислову [2, c. 181]: «Нагнутися нагнувся, погладити погладив, котисько задоволений, авжеж, а підвестися як?» [3, c. 12] – це складне речення з різними видами зв’язку (безсполучниковий та сурядний, виражений зіставним сполучником а), у якому в першій частині бачимо однорідні присудки, а саме – складені присудки, кожен з яких виражений двома формами одного дієслова: інфінітивом та дієсловом чоловічого роду в минулому часі.

Задля розкриття душевного стану героя В. Лис застосовує прийом хіазму – вид синтаксичного паралелізму, коли члени речення другої половини фрази мають зворотний порядок [5, c. 68]: «Поруч сиділа дівчина-метелик. Якову було добре. Добре було Якову» [3, c. 46] – автор відтворює почуття абсолютного умиротворення і гармонії героя з собою та навколишнім світом.

Отже, у романі «Століття Якова» В. Лис використовує різноманітні синтаксичні фігури, що стилістично увиразнюють художній текст і наповнюють його колоритним звучанням волинсько-поліської говірки на найвищому мовному рівні – синтаксичному.

Перспективи подальших досліджень у цьому напрямі вбачаємо у розробці й аналізі інших аспектів синтаксичної структури роману «Століття Якова» та інших творів В. Лиса.

Список використаної літератури:

1. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. Київ: Вища школа, 1985. – 360 с.

2. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Р. Українська мова: Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко. Київ: Либідь, 2001. 224 с.

3. Лис В. С. Століття Якова. Харків, 2010. – 240 с.

4. Мацько Л. І., Сидоренко О. М., Мацько О. М. Стилістика української мови. Підручник / За ред. Л. І. Мацько. Київ: Вища школа, 2003. 462 с. 

5. Словник української мови: в 11 томах / за ред. І. К. Білодіда; Ін-т мовознавства. Київ: Наук. думка, 1970–1980. Том 11. 840 с.