Українська література епохи бароко: історичні умови, чільні представники, найвизначніші набутки

Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть.

Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання "непоєднанного" і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.

Українське бароко виникає на межі XVI—XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний.

Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані "віршові іграшки": акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання.

Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з'являються світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, "Володимир" Ф. Прокоповича).

Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.

Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського — видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Крім Івана Вишенського, в історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.

Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії.

Часові межі	Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків
Охопленість жанрів	Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш*, поруч з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня.
Жанрові форми	Філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші
Оригінальність творів	були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»)
Риси напряму у літературі	1. синтез культури ренесансної і середньовічної. 2. теоцентризм. 3. поєднання античності з християнством. 4. рухливість , динамізм (в пластичному мистецтві це не любов до складної кривої лінії, в літературі та житті – це потеба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію, як боротьбу). 5. закохання в тему смерті. 6. намагання розбурхати, зробити сильне враження (гіперболи парадокси, антитези, гротеск, декоративність(інколи без сенсу),гра, оригінальність).
Найбільші культурно-політичні успіхи доби	відновлення православної ієрархії 1620 року заснування київської школи 1615 року реформи київської школи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко
Проза	Д.Туптало, П.Могила (повісті та оповідання релігійного характеру)
Драматургія	Розвивається український бароковий театр Розвивається шкільна драма Поширюються великодні і різдвяні драми Ф.Прокопович «Володимир», Г.Щербацький «Фотій», М.Козачинський «Благоутробіє Марка Аврелія» Інтермедії «Продав кота у мішку», «Найліпший сон»
Представники українського літературного бароко	Лазар Баранович «Нова міра старої церкви», Іоанікій Галятовський «Фундамент» (ідея проти католицизму та уніяцтва). Самійло Величко (історична праця у трьох томах) Григорій Граб’янка «Дія презильної брані» («Подія знаменної війни») «Синопсис» - перший підручник з вітчизняної історії, автор невідомий. «Літопис Самовидця»

*Повторення однакової кількості складів у віршовому рядку, тобто рівноскладовість,— головна ознака силабічного вірша.

Епіграф

«Справжні почато к бароко – це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко – утворення київської школи»

Дмитро Чижевський

Літопис Самовидця

Автор	Священик з Черкащини, козацький старшина Роман Ракушка-Романовський
Жанр	Літопис, найфундаментальніше джерело з історії Східної Європи кінця 17 ст.
Напрям	Бароко
Епоха	Кінець 17 ст.
Місце події	Козацька держава
Тема	Історичне відображення кривавих боїв, заколотів і повстань, боротьби за гетьманство, які охопили Україну за життя та особливо після смерті Б.Хмельницького
Рік віднайдення	1840 рік

Інформація щодо авторства: дослідник Петро Сердюков припустив, що автором (Самовидцем) може бути козацький старшина Роман Ракушка-Романовський (його біографія буквально повторює біографію Самовидця). Нині ця версія, доведена багатьма дослідниками, зокрема Вадимом Модзалевським та Михайлом Грушевським вважається практично доведеною.

Що відомо із біографії Романа? (автора літописа Самовидця) Софія Грабовецька

Народився Роман десь у 1622 році в родині шляхтича Онисима Романовського. Відомо, що Онисим походив із містечка Романівка Брацлавського воєводства (тепер це село Тальнівського району). У 1620-х роках він перебрався до Ніжина, вписався у місцевий козацький полк, де дістав прізвисько Ракушка. Отже, вірогідно, що його син Роман з'явився на світ ще на Тальнівщині (Черкаська обл.). Принаймні так вважає чимало істориків, серед яких і відомий на Черкащині Вадим Мицик.

У 1649 році молодий Ракушка-Романовський (відомий із джерел також як Ракущенко, Рікущенко, Роскушенко, Рокушко і навіть Ракушчина) також вписався у козацький полк. Здібний юнак зробив стрімку кар'єру – вже у 1654 році він був у Ніжинському полку ревізором і дозорцем скарбу військового, а згодом став ніжинським сотником і полковим суддею.

Ракушка-Романовський брав участь у багатьох дипломатичних перемовинах – зокрема за гетьмана Івана Виговського вів переговори з кримським ханом, пізніше – з представниками Москви і Варшави. У 1663 році на ніжинській Чорній раді був серед прихильників кандидата у гетьмани Якима Сомка. Але після перемоги на Лівобережжі Івана Брюховецького його не було піддано репресіям, а навпаки – зроблено генеральним підскарбієм (висловлюючись сучасною мовою, міністром фінансів).

Український історик Леонтій Войтович припускає, що саме Ракушка-Романовський умовив Івана Брюховецького співпрацювати з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, оскільки після загибелі Брюховецького й переходу Дем'яна Многогрішного на бік Москви військово-політична кар'єра нашого героя раптово обривається.

Залишившись без посади й без майна (яке конфіскував Многогрішний), Ракушка-Романовський деякий час живе у Брацлаві. Тут його було висвячено на священика. Але й у новому статусі протопіп Роман виконує дипломатичні доручення – 1670 року Петро Дорошенко і митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський) спорядили отця Романа на переговори до Константинопольського Патріарха.

Останні роки свого життя (з 1676 року) протопіп Роман провів на Слобожанщині – у Стародубі. Тут він священнодіяв на парафії, вів господарство й, очевидно, писав свій літопис – щось згадуючи, а щось черпаючи зі своїх старих записів. Помер Ракушка-Романовський у 1703 році.

3. Розвиток освіти та наукових знань в Україні. Книгодрукування (Аліна Хомишин)

Українське бароко XVII-XVIII ст. - це духовний образ нації, втілений у її матеріальних і духовних надбаннях. XVII-XVIII ст.. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланки.

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними. Для останніх також існували школи грамоти при церквах. Початковій грамоті навчали й мандрівні дяки.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 pp. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст.

Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов´язки дячка та вчителя покладалися на одну особу.

У західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при церквах у ХІ-ХП ст., занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від братських. У XVII ст. василіанські школи були призначені лише для шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі. Діяльність Василіан набула іншого характеру і значного поширення із створенням Едукаційної комісії (1773) - першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила єдиний шкільний статут, надала школам державний статус та виділила грошову допомогу на їх розвиток. Усі ці заходи значно поліпшили матеріальне становище василіанських шкіл та піднесли їх суспільний статус.

На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи.

Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Історія створення Києво-Могилянської академії (Маргарита Сагайдак)

Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія. Були підтверджені, хоч і формально, її давні привілеї: дозволялося включати до навчальних програм курс богослов´я та організовувати внутрішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.

За гетьманування Івана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов´янських країн, Молдавії. Академія була демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.
За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам - слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі - класичній грецькій і римській, частково - середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.
У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Є. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них - історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов.
Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах викладачів з´явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII - на початку XVIII ст.
Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології", виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.

Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго-видавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки. Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові і привезеного Іовом Борецьким, "Граматика" (1619) М. Смотрицького, "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" (1627) Памво Беринди та ін. Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав і свою власну бібліотеку.
Бібліотека академії у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.
Києво-Могилянська академія - заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами. Історія зберегла свідчення, що тут навчалися росіяни, білоруси, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки та ін. Вона підтримувала наукові зв´язки з освітніми центрами Кракова, Константинополя, Магдебурга тощо. Деякі студенти і викладачі академії навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині. Міжнародні зв´язки Києво-Могилянської академії мають важливе значення для оцінки її місця в історії світової культури.

Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов´янських і південнослов´янських народів. З їх допомогою формувалася основа, на якій будувались міжслов´янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. У середині XVII ст. до Росії змушені були переїхати 30 вчених, художників, музикантів. З-поміж них - С. Полоцький, Є. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 співаків, київські маляри. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра І у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.
У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов´яно-греко-латинської академії, 95 із 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 pp. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яких 18 - київські книжники. Крім того, з 25 осіб, які були префектами, 23 - з Києво-Могилянської академії.

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 p., за ініціативою імператора Павла І, академія втратила свій статус. її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької і Казанської.

У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

Розвиток книгодрукування на Правобережній Україні (Адріана)

Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У 1727 р. єпископ Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України.

З 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 pp. у Полтавській семінарії навчався І. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.

У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.
На Правобережжі більшістю колегіумів - Львівським, Кам´янським, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським - керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до членів чернечого чину св. Василія - василіян, які раніше мали кілька колегіумів у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). У більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.
Розвиток освіти, наукових знань та загалом культури прискорився із поширенням книгодрукарської справи. Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця ХУШ ст. - громадські. Кожна з друкарень зробила свій внесок у поширення книжкової справи. У Галичині, крім Львівської, з´явилися друкарні в Рогатині, Крилосі, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині засновано друкарні в Луцьку, Почаєві, Дермані, Константанові, Крем´янці, Житомирі. Львівська братська друкарня, що мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, в XVII видавала ст. букварі накладами 600 - 2 тис, а на початку XVIII ст. - по 6 -7 тис. примірників. У зв´язку із збільшенням освічених людей зростав попит і на іншу друковану продукцію. Почаївські та львівські видання мали гарне графічне оформлення.

Києво-Печерська друкарня (Аделя Барановська)

Найпотужнішою в Україні залишалась Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р.

Вона сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й у Росії та Білорусії. Крім молитовників і богослужбових текстів, з друкарні виходили твори тогочасних українських письменників. Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні став збірник проповідей И. Галятовського "Ключ разуменія". До найцікавіших київських видань належать такі фундаментальні праці, як "Житія святих" Д. Туптала, "Іфіка ієрополітико"- ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки, "Вірші нажалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі", авторство якої приписують З.Копистенському, церковносло´янсько-український словник П. Беринди та ін. Лаврська друкарня відзначалася розмаїттям тематики і високим художньо-технічним рівнем друків.

Крім Лаврської друкарні, на Київщині функціонували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі їх було сім. Велику друкарню створено в Чернігові. Ця друкарня публікувала проповіді та вірші Л. Барановича, випустила ряд творів І. Максимовича. В Україні діяли також приватні друкарні: Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського, К. Транквіліона-Ставровецького, Т. Вербицького та ін. Зокрема, заслугою Тимофія Вербиць-кого стало видання першого київського "Букваря" і двох Часословів, що містили піснеспіви на честь старокиївських святих - князів Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Феодосія Печерських. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Будзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін.
З XVIII ст. з´являються друкарні губернського підпорядкування: Лисаветградська, Кременчузька, Київська, Бендерська, Катеринославська, Харківська, Чернігівська, Кам´янецька, Миколаївська. Крім церковної літератури, друкувалися книжки для шкіл, твори літературного та ужиткового змісту, науково-богословські видання.
Загалом стаціонарних друкарень було обмаль. Деякі з них існували протягом нетривалого часу. Через примітивну техніку тогочасні друкарні не були високопродуктивними. Так, з початку свого існування і до 1622 р. Львівська друкарня видрукувала 13 назв книжок, Київська за 1615-1630 pp. -40, в тому числі знаменитий "Требник" П. Могили, Почаївська - 187 назв книг, а за значно коротший період у Чернігові вийшло друком понад 50 назв книг.
Втрата української державності призвела до занепаду книгодрукування. Після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) українське друкарство зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав законодавчий акт, за яким започатковувалась цензура і фактично заборонялась українська мова.

З цього часу багато українських друкарень поступово занепадають. Зокрема, втратили свій український характер такі відомі друкарні, як Києво-Печерська і Чернігівська. За порушення наказу царя Чернігівську друкарню конфіскували і вивезли до Москви. На Поділлі та Закарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго і не були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого вжитку. Однак виникнення книгодрукування та його поширення в Україні мало величезне значення для культурного поступу. Воно стало показником інтеграції в європейський культурний простір.

ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО

Бароко в літературі України XVII-XVIII столітті набуло великого значення. Головна функція літературного бароко: гуманізація духовної культури.

В основі творів письменників були трагічні події засновані на реальних історіях, страждання людей від утисків влади, беззаконня чиновників тощо.

Особливості композиції: поєднання непоєднуваного, наприклад, добра і зла, прекрасного і потворного, високого та низького.

Письменники доби бароко:

поет Іван Величковський,

видатний публіцист Феофан Прокопович,

полеміст Іван Вишенський,

майстер «фігурного вірша» Симеон Полоцький,

Дмитро Туптало,

Касіян Сакович Петро Могила.

Бароко характерне було для творчості Григорія Савича Сковороди.

Певних зусиль до розквіту українського бароко в архітектурі доклали й іноземні, і українські майстри ( Войцех Лєнартович, Павло Гижицький, Растреллі Вартоломей,Паоло Фонтана, Іван Баптист, Йоган-Георг Шедель, Григорович-Барський, Ковнір Степан Дем’янович тощо).

Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та представників Львівської школи скульптури.

Що таке барокко?

Бароко — стиль європейського мистецтва, що з‘явився в Італії на початку XVI — кінця XVIII ст.

Бароко зароджується відразу після Ренесансу (Відродження).

Засновником бароко вважають Мікуладжело Буонарроті.

Етимологія «бароко», версії:

1) португальська мова «perola Barroca» – «перлина неправильної форми»;

2) латинська мова «baroco» – термін використовувався в схоластиці з приводу різновидів силогізму;

3) французька мова «baroquer» – «пом‘якшувати контур».

Здобутки бароко: заглибленість у внутрішній духовний світ людини; неприязнь до зла в будь-яких його аспектах та ін. Вплив українського бароко на розвиток національної української літератури:

різноманітність жанрів літератури,

утвердження духовної культури,

розвиток драматургії.

Біографічні дані про Петра Могилу (Бадлюк Софія)

Святитель Петро Могила народився 21 грудня 1596 року (за іншими даними 1597 чи навіть 1590 року) та був третім сином молдавського господаря Симеона й угорської князівни Маргарети. Батько майбутнього Київського Митрополита спочатку був головою міста Хотина, потім гетьманом Сучавським, господарем Волощини, а згодом і самої Молдавії У 1596 р. одержав від Польської держави право польського шляхетства. Незважаючи на перебування в родинних зв’язках із польськими магнатами Потоцькими, Вишневецькими та Корецькими, рід Могил завжди залишався православним. Родина Могил була благодійниками Львівського ставропігійного братства. Так на пожертви Єремії і Симеона Могил у Львові побудовано Храм Успіння Пресвятої Богородиці (1591).

У 1607 році батько Петра Могили був отруєний братовою жінкою, і він з матір’ю змушений був переселитися на західні українські землі, які на той час перебували під владою Польщі. Початкову та середню освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Після закінчення навчання у Львові Петро подорожує по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в кращих закордонних університетах. Він добре знав грецьку мову, яку вивчав у Львівському братському училищі та латинську, якій приділяли увагу в єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) Могила вивчав латинське богослів’я. Пізніше, розробляючи систему освіти в Києві, він запозичив усе позитивне, що було в навчальних закладах Західної Європи. Після повернення до Польщі його опікуном став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський – глибоко релігійна людина. В цей час Петро здобуває ґрунтовні знання з військового мистецтва та стає старшиною польської армії. У 1620 році разом зі своїм опікуном бере участь у битві під Цецорою. Для Жолкевського ця битва виявилася останньою, бо турки вщент розбили польське військо й він загинув. Петро опинився серед тих щасливців, яким вдалося врятуватися. В цей час він стає власником деяких маєтків, що знаходилися під Жовквою, неподалік від Львова. В 1621 році Петро Могила бере участь у битві проти турків під Хотином. У ній брало участь українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного. Тим часом Петро Могила, починаючи з 1622 року, часто навідувався в Київ до свого духовного наставника Іова Борецького, Київського Митрополита. В 1624 році серйозно захворівши, він отримав у Крехівському монастирі чудесне зцілення від мощей старця Герасима. Після цього Могила повністю відрікся від права на молдавський престол на користь своїх братів. Згодом він приймає чернецтво від Архімандрита Захарії Копистинського. В цей час церковне життя було дезорганізованим: моральний стан ієрархії та духовенства перебував на низькому рівні. У цей тяжкий для православної церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу. У 1627 р. після смерті Архімандрита Захарії Копистенського він був обраний Архімандритом Києво-Печерського монастиря. Молодий архімандрит, воєводич молдавських земель і одночас польський шляхтич, без вагань став на сторону православних українців і білорусів, в опозицію до пануючого суспільства, гнобителів християнства. Також він розпочинає культурно-просвітницьку діяльність у церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи в Києво-Печерській лаврі. Для цього він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на свої кошти. Потім вони стали викладачами Могилянської школи. Також на власні кошти він поновив Успенський собор, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков Петро Могила діяв сміливо й наполегливо. В цей час він бере участь у православній делегації, яка після смерті Сигизмунда III повинна була відстоювати права православної церкви у Варшаві на сеймах: конвокаційному, елекційному й коронаційному нового короля Владислава IV.

Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився урівняння в правах Православної Церкви з греко-католицькою, про що було записано в «Пунктах заспокоєння» 1632 р. Із цього часу православна ієрархія визнається польським урядом. Велику увагу Петро Могила приділяв книговиданню й освіті. Побачивши, що церковно-службові книги містять багато розбіжностей, а то й помилок, він розширив Лаврську друкарню, запровадив видання книг латино-польським шрифтом. У 1629 році було видано «Служебник», схвалений Митрополитом на Київському Соборі. У ньому було введено додаток — догматичне і обрядове пояснення Літургії. В особистих записках Архімандрита збереглося декілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерської обителі від польського нашестя в 1630 році.

Щодо освіти, то в «домогилянський період» вона забезпечувалась трьома школами: Острозькою, Віленською та Львівською. Її піднесення і розвиток Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які б по духу були православними, а в науковому відношенні — рівнялись західноєвропейські та польські. У різні держави для навчання були направлені найздібніші молоді ченці. Ще до коронації 1632 року на основі протоколу, підписаного 49-ма православними депутатами сейму, замість старого та хворого Ісаї Копинського, Петро Могила обирається новим Київським Митрополитом. Урочисту хіротонію, яка проходила в Успенській церкві м. Львова очолив тодішній екзарх Вселенського Патріарха Львівський Єпископ Єремія (Писаревський). Польський король Владислав IV, вступивши у права, негайно її затверджує. Через 2 дні до Константинополя відбула делегація Української Православної Церкви й Патріарх Кирило Лукаріс не тільки благословив нового ієрарха, а й призначив його екзархом Вселенського престолу.

Восени 1632 року Петро Могила поєднав Лаврську і Братську школи. Був створений Києво-Могилянський Колегіум, а згодом Академія, яка стала першим українським православним університетом. Турбувався Митрополит і про розширення мережі навчальних закладів по Україні, створюючи колегіуми: 1636 року в Кременці, 1638 — у Вінниці, 1639 — в Гощі, в 1640 — в Більську і Яссах, 1646 — в Торговіште. Здібні учні посилались для навчання в Європу, серед них — майбутні світильники Українського Православ’я: Інокентій Гізель, Софроній Почаський, Лазар Баранович та інші.

Реформу внутрішньої організації церкви Митрополит Петро розпочав із посилення дисципліни та суворої моральності як серед духовенства, так і чернечої братії. Також запровадив щорічні єпархіальні пастирські собори.
У 1634 році заснував консисторію — нову установу, яка мала забезпечувати слідство і церковний суд над духовенством. Остання велика праця Петра Могили «Требник» побачила світ за два тижні до його смерті. У ній найдокладніше було описано всі таїнства та обряди нашої церкви, і вона стала одним з основних церковно-богослужбових енциклопедичних творів Українського Православ’я. За життя Митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков — у 1635 і 1643 роках та обидві виявилися невдалими. Проте все своє життя він настійно шукав шляхи до здійснення цієї ідеї.

У кінці 1646 року Митрополит відчув, що настає час завершення його земного подвигу й взявся за складання заповіту, в якому просив похоронити його в Успенському Соборі Києво-Печерського монастиря. Основна частина родинного майна, гроші й доходи пішли на Київську колегію. Відійшов до Господа Святитель Петро Могила о 4 годині 14 січня 1647 року. Святі його мощі спочивали в головній Лаврській церкві до листопада 1941 року, поки страшний вибух не знищив усе. 12 грудня 1996 року Архієрейський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату ухвалив рішення про зарахування до сонму українських святих Митрополита Київського і Галицького та всієї Руси — Петра Могилу. У 2002 році до сонму святих його причислила й Румунська Православна Церква.

Біографічні дані Григорія Граб’янки (Катя Франків)

Граб’янка Григорій Іванович (поч. 1670-х рр. ‒ 1738 р.) ‒ полковник Гадяцького полку, автор одного з відомих козацьких літописів – “Літопису Граб’янки”. Ані місце, ані точна дата народження Григорія Граб’янки невідомі – так само, як і факти його біографії, що стосуються раннього періоду його життя. Відомості про нього з’являються на початку 1680-х рр., коли він вчився в Києво-Могилянській колегії, опановував польську, латинську і німецьку мови. Пізніше служив у Гадяцькому полку – пройшов шлях від рядового козака до полковника. Більше двадцяти років був одружений з Євдокією Забілою (померла в 1735 р. під час перебування чоловіка у військовому поході), дітей подружжя не мало.

У 1686‒1701 рр. ‒ рядовий козак Гадяцького полку, 1702‒1717 рр. ‒ полковий хорунжий, гадяцький сотник, полковий осавул, 1717‒1723 рр. ‒ полковий суддя. На посаді полкового судді Григорій Граб’янка мав конфлікти (як і вся полкова старшина Гадяцького полку) з тодішнім гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем, який, прикриваючись протегуванням високопосадовців російського уряду, “славився” хабарництвом, здирствами і навіть прямими грабунками.

У 1723 р. у складі делегації козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком подавав на розгляд російському уряду Коломацькі чолобитні (про скасування Малоросійської колегії та вибори гетьмана) – його підпис “Григорій Гребянка, судія полковий” стоїть найпершим серед старшини Гадяцького полку. За наказом імператора Петра І всі члени делегації, які на той час перебували в Санкт-Петербурзі, були заарештовані. Граб’янку разом з іншими ув’язнили в Петропавлівській фортеці. Лише після смерті Петра І їх звільнили (на поч. 1728 р.) і Григорій Граб’янка повернувся додому.

У 1728‒1730 рр. ‒ полковий обозний, з 30 травня 1730 р. і до своєї смерті в 1738 р. ‒ полковник Гадяцького полку. Так описує перебування Григорія Граб’янки на цій посаді історик Олександр Лазаревський: “как полковник, Грабянка представлял собою личность довольно исключительную между своими товарищами по уряду, которые, пользуясь своим влиянием на полчан, наживали на этих урядах целые богатства. Три предшественника Грабянки, Чорныш, Михайло и Гаврила Милорадовичи, особенно отличались своими насилиями, подробно описанными в целой массе “суплик”. На Грабянку не одной жалобы в архивах мы не встретили: должно быть, он действительно отстаивал интересы своих примученных полчан…”.

У складі козацьких військ Григорій Граб’янка брав участь у походах: Кримських (1687‒1689 рр.), Азовських (1695‒1696 рр.), Кизи-Керменському і Німанському (1697 р.), у Північній війні 1700‒1721 рр., у російсько-турецькій війні 1735‒1739 рр., де (не раніше кінця квітня і не пізніше 23 липня) 1738 р. загинув у бою при Гайман-Долині (тепер с. Балки Запорізької обл.).

Григорій Граб’янка ‒ автор “Действія презельной і от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, з поляки … року 1710”, в якому викладено історію України з давніх часів до 1709 р. Джерелом для написання твору слугували офіційні документи, польські хроніки, “Синопсис”, щоденники, розповіді сучасників подій як з козацької, так і з польської сторін: Кромера, Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Коховського, Пуфендорфа та ін. Оригінал твору не зберігся, на сьогодні відомо більше 50 списків Літопису Грабянки.

Вперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 р. у журналі Федора Туманського “Российский магазин”, але цей журнал швидко став бібліографічною рідкістю і тому члени Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, готуючи його в 1853 р. до видання, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Граб’янки в науковий обіг вперше. За останні тридцять років Літопис Граб’янки перевидавався чотири рази, останній раз – в Житомирі в 2001 р. (з конволюту, що зберігається в Житомирському краєзнавчому музеї).

Літопис Самійла Величка
Українська проза доби бароко
Шкільна драма доби бароко
Іпатій Потій
Іван Вишенський (твори)
Для поглибленого вивчення літературного процесу у добу бароко
Українське бароко
Літопис Самовидця (текст)
Демонологічна повість та оповідання

Щодня ми маємо справу з мовними нормами, хай то правопис чи відмінювання, а проте рідко замислюємося, як саме постали ці правила, коли й хто їх вперше "узаконив".

Мало хто знає, що саме Мелетій Смотрицький ще в ХVII столітті став одним із перших, хто втілив у життя створення "Граматики", де й систематизував такі звичні для нас тепер речі.

В експозиції, присвяченій історії української культури козацької доби, можна натрапити на найдавніший підручник з мовознавства, який вперше було видано 400 років тому.

«Граматика слов’янська» (повна назва твору «Граматики слов’янської правильності синтагма») Мелетія Смотрицького вперше була надрукована у Вільно між 1618-1619 рр. і передусім призначалася як посібник для викладачів і користувачів церковнослов’янської мови. На той час у країнах Центрально-Східної Європи, що прийняли християнство від Візантії (зокрема, Болгарія, Русь, Сербія, Хорватія), це була мова письма і «високого стилю»: нею не користались у повсякденному житті, натомість відправлялись богослужіння, літургії, друкувались книжки. До початку XVII ст. у різних країнах постали власні редакційні варіанти церковнослов’янської, передусім через проникнення «живої» розмовної мови. Мелетій Смотрицький спробував упорядкувати норми правильного писання і вимови та її регіональні відмінності.

«Граматиці» Смотрицького ми маємо завдячувати введенню правил, якими і досі послуговуємося в українському правописі, зокрема, вживанням великої літери на позначення назв та імен, також використанням літер ґ та й, правил переносу слів та вживанням розділових знаків тощо. На час же своєї появи підручник Смотрицького фактично «оживив» мову вченості і літургії православних, тож в різних країнах він неодноразово перевидавався і перекладався аж до початку ХІХ ст. Представлене в експозиції музею московське видання 1648 р. засвідчує вагомість і визнання цієї праці. Однак у Москві працю визначного українського церковного і культурного діяча видали без зазначення його імені та прізвища, більше того її там певний час приписували Максимові Греку. Поза тим, це видання визначний представник російської науки XVIIІ Михайло Ломоносов буде називати «воротами своєї вченості».

Мелетій Смотрицький та його «Граматика» (Настя Базишин)

Його світське ім'я було Максим Герасимович, він народився ймовірно 1575 року в Смотричі на Хмельниччині. Його батько – Герасим Смотрицький – був першим ректором Острозької школи, який також долучився до редагування й видання Острозької Біблії 1581 року.

Мелетій навчався спершу в Острозі, потім у Віленській академії, відвідував лекції професорів Лейпціґського, Віттенберзького, Нюрнберзького університетів. За кордоном він одержує ступінь доктора медицини.

Мелетію випало жити в буремні часи національно-релігійного протистояння. 1596 року підписано Берестейську унію, суть якої полягала в об'єднанні православних та католиків під зверхністю папи римського. Неймовірна хвиля протестів проти оновленої релігії піднялася на теренах Білорусії та поділеної між Московською та Польською державами України.

У ті часи приналежність до конфесії вирішувала фактично все. Смотрицький обрав критику унії, надрукував антиуніатський твір "Тренос", за що зазнавав гонінь з боку польської влади. Зокрема, сам король Сигізмунд III 1610 року назвав автора ворогом держави, заборонив продаж і купівлю книг Віленського братства, де друкувався Смотрицький, під загрозою кари в 5000 червоних золотих, запропонував конфіскувати братську друкарню, забрати й спалити книги, а складачів та коректорів заарештувати. Дивом уникнувши арешту, Смотрицький береться за викладання в братських школах Мінська, Вільна, Києва, а 1618 року приймає постриг у ченці під уже відомим нам ім'ям Мелетій.

Смотрицький увів до вжитку літеру "ґ", узаконив вживання "й". Встановив правила вживання літер на позначення голосних і приголосних, вживання великої букви, розділових знаків, правила переносу. Багато з його правил орфографії й пунктуації діють і сьогодні.

Серед питань релігійного змісту підсиджувалося й питання мовне, адже церковнослов'янською на той момент послуговувалися на офіційному рівні саме представники православ'я - на відміну від латини, офіційної в католицьких державах. Однак, ця мова перебувала в занедбаному стані, оскільки не була нормована, підручники не видавалися. Відомий проуніатський полеміст того часу Петро Скарга, кепкуючи, зауважував: "Не було ще на світі і не буде жодної академії чи колегіуму, де б теологія, філософія й інші вільні науки (церковно)слов'янською мовою вчили і могли розуміти, зі слов'янською мовою ніхто ніколи вченим бути не може..."

Тож у часи уніатських диспутів становище мови підігрівало конфлікт ще значніше. Це добре відчував і Мелетій, тому вже 1619 року від видає доленосну "Грамматїки Слав?нски? правилно? Сvнтаґма".

Ця книга стане одним із найвагоміших творів давнього слов'янського мовознавства, перекладатиметься на латину, пошириться всією Європою. Смотрицький перший в історії нашої лінгвістики подав повний курс церковнослов'янської мови в традиційних тоді частинах: орфографія (де також подавався й опис фонетики й орфоепії), етимологія (тобто морфологія), синтаксис та просодія (правила віршування).

Саме він увів до вжитку літеру ґ, узаконив вживання й. Встановив правила вживання літер на позначення голосних і приголосних, вживання великої букви, розділових знаків, правила переносу тощо. Багато з його правил орфографії й пунктуації збереглися й сьогодні.

На працях Мелетія Смотрицького укладено цілий ряд інших вагомих посібників, серед яких навіть відомі праці "Грамматыка словенская" Івана Ужевича (1643) та "Россійская грамматика" Михайла Ломоносова (1755)

Вперше виділив займенник – "междометіє" – як частину мови, як категорію дієприслівник, названий "дієпричастієм", відкрив місцевий відмінок – "сказательний падеж".

Понад двісті років йому не було рівних у слов'янській філології. "Грамматіка..." була основним підручником церковнослов'янської мови, витримавши багато видань. На його основі укладено цілий ряд інших вагомих посібників, серед яких навіть відомі праці "Грамматыка словенская" Івана Ужевича (1643) та "Россійская грамматика" Михайла Ломоносова (1755).

Цікаво обернулося життя самого Мелетія Смотрицького. Внаслідок постійних гонінь та серйозних конфліктів, які не вдалося приборкати навіть після поїздок до Сходу, перебуваючи в страшній скруті, у 1627 Смотрицький переходить на бік унії, ставши архімандритом Дерманського монастиря. А проте, опинившись серед людей, із якими все життя боровся, покинутий друзями, хворий та абсолютно самотній, він невдовзі помирає.

Рівно через рік - 27 грудня - буде 380-річчя його тихої смерті в Дерманському монастирі.

Самійло Величко (Брович Вадим)

329 років тому, 11 лютого 1670 року в с. Жуки Полтавської сотні в козацькій родині народився Самійло Величко.

Його батько, козак Василь Величко, належав до першої сотні Полтавського полку. Був мудрою і грамотною людиною, мав велику книгарню. Мав неабиякий авторитет.

Успішно склавши іспити, Самійло став студентом одного з найавторитетніших у Європі навчальних закладів — Києво-Могилянської академії. Вивчив латину, німецьку та польську мови.

З 1690 року, після успішного закінчення навчання, Самійла Величка скерували на посаду канцеляриста до генерального військового писаря Василя Кочубея. Був його довіреною особою. Кочубей використовував Величка також для особливих доручень. Втаємничував свого писаря у секретні військові справи, навіть ті, що йшли до царя, і зашифровані послання. Через Величка проходила й та кореспонденція, про яку не знав сам гетьман Іван Мазепа. У такому статусі Самійло прослужив 15 років.

Автор першого систематичного викладу історії української козацької держави — Літопису Самійла Величка. Користувався різними джерелами: народними переказами, іншими козацькими літописами, творами іноземних істориків, архівними документами, листами, реєстрами тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується. Частина з них відома й з інших джерел.

Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії другої половини 17 — початку 18 століття.

Головна праця Самійла Величка була видана Київською Археографічною комісією лише в середині 19 століття під назвою "Летопись событий в юго-западной России в XVII веке". Величку також належить переклад "Космографії", яку він, уже сліпий, продиктував у 1728 році.

У 2003 році з метою вшанування пам'яті козацького літописця на Полтавщині започаткована обласна літературна премія імені Самійла Величка.