Урок 32

Тема: Романтизм і реалізм в українському мистецтві.

Мета:

Навчальна: ознайомити учнів з особливостями української архітектури романтизму та реалізму. Ознайомити із поняттям «еклектизм в архітектурі України». Розглянути приклади української неоготики, переглянути шедеври українського романтичного історизму, ознайомити з прикладами живопису українського реалізму та розглянути його характерні риси. Надати знання про музичну школу реалізму в Україні та її представників.

Розвиваюча: розвивати вміння учнів здійснювати аналіз архітектурних шедеврів України, робити індивідуальне та парне дослідження єдності музики та живопису, знаходити спільні та відмінні риси між різними видами мистецтва України.

Виховна: виховувати інтерес до розвитку українського мистецтва в епоху романтизму та реалізму, інтерес до шедеврів українського мистецтва.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок поглиблення в тему.

Обладнання: комп’ютер, презентація до уроку.

Хід уроку:

1. Організаційний момент. Мотивація до навчання.

2. Актуалізація опорних знань.

3. Романтизм в архітектурі України.

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.

Кафедральний собор святого благовірного князя Олександра Невського — православний собор у неовізантійському стилі, розташований в Кам'янці-Подільському. Зруйнований у роки радянської влади, відновлений в час Незалежності України. Собор був побудований у 1893 році на честь 100-річчя «приєднання» Поділля до Росії. Храм будувався на народні кошти, зібрані Олександро-Невським опікунством. Закладка церкви відбулася 2 травня 1891 року, a 24 листопада 1897 собор було освячено. Будівництво собору, розпис стін і закупівля культового приладдя обійшлися більш ніж в 100 тисяч рублів. Приміщення церкви обігрівалися паровим опаленням.

Споруда вражала величчю і була одним із яскравих храмів Кам'янця-Подільського. Побудована у візантійському стилі, з великим головним куполом і чотирма напівкуполами по боках, церква мала над західним входом невелику дзвіницю. Головний вівтар був присвячений св. Олександрові Невському, в пам'ять Олександра III. Південний вівтар носив ім'я св. Великомучениці Катерини, покровительки Катерини II, за царювання якої відбулося загарбання Поділля Росією, а північний — св. Миколи.

Собор мав двох'ярусний іконостас роботи московського майстра Ахапкіна. У числі пожертв на храм був хрест, присланий в подарунок імператрицею Олександрою Федорівною, дружиною Миколи II. При церкві на початку XX століття діяло Олександро-Невське братство з народною читальнею і бібліотекою.

У 1930-ті роки храм був розібраний на цеглу. В час після проголошення Незалежності України собор відбудовано — він знову став однією з визначних пам'яток Кам'янця-Подільського.

Це́рква Свято́го Микола́я на Аско́льдовій моги́лі — храм в урочищі Аскольдова могила (Київ), спроектований Андрієм Меленським і збудований 1809 року на місці культових споруд, які існували на цьому місці від ХІ століття і від самого початку були присвячені Святому Миколаю.

Стародавня Микільська церква була споруджена не пізніше  Назву церква отримала за ім'ям, яке прийняв Аскольд при хрещенні у 867 році — Микола.

Певний час була поширена думка про те, що до будування церкви причетна княгиня Ольга, а, отже, церква є найдавнішою на Русі. Виникла ця думка, найімовірніше, через помилку переписувача, який свого часу замість «Олма» написав «Олга». Втім, деякі дослідники й автори дотримуються прямо протилежної версії. Висловлено думку, що Ольма — це Олмош (Алмош), хан угрів, спільник Осколда-Миколи, який на межі ІХ та Х століття під тиском печенігів вивів орду мадяр з причорноморських степів до Панонії .

У 971 церкву Святого Миколая зруйновав син Ольги — Святослав, правління якого пов'язане з жорстокою язичницькою реакцією, переслідуванням християн і нищенням церков. Лише у 990 році князь Володимир знову спорудив тут дерев'яний храм. 1036 року при церкві заснували жіночий монастир, у якому доживала свого віку мати одного з засновників Києво-Печерської обителі преподобного Феодосія. Він містився чи то на самій Аскольдовій могилі, чи то на узвишші над нею.

Існує переказ, пов'язаний із подією, яка сталася в 1113 в житті великого князя Київського Мстислава Володимировича, сина Мономаха. Повертаючись пізньої пори з полювання, він заблукав у пралісі, який покривав собою терени сучасного Печерська. Шукаючи дорогу з нього, князь несподівано побачив яскраве світло, що його випромінював образ Святого Миколая, розміщений на високому пеньку, якраз біля тієї самої дороги. На згадку про чудесне явлення князь 1115 року заснував при Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі (чи перетворив із зазначеного вище жіночого) чоловічий монастир (чи відновив після зруйнування його 1096 року половцями). Через якийсь час на місці пригоди, що сталась із Мстиславом, з'явилася стовпоподібна каплиця (слуп) із образом Святого Миколая, яка вказувала напрямок руху до обителі на Аскольдовій могилі.

До самого Микільського монастиря, оточеного густим пустинним лісом, додалися назви Пустинний, Слупський або Стовповий. 1147 року князь Андрій Боголюбський приписав його до Києво-Печерської обителі. Відновлений після руйнації, заподіяної 1240 року монголами хана Батия, монастир у XV столітті знову грабували татари.

Найдавніше зображення церкви Святого Миколая — дерев'яної, з трьома банями — збереглося на плані Києва А.Кальнофойського (1638). Наприкінці XVI століття обитель була певний час уніатською . Від часів митрополита Київського Петра Могили вона отримала від козацьких гетьманів численні універсали та грамоти на володіння маєтностями. Зокрема, Іван Мазепа упродовж 1690—1696 власним коштом спорудив на горі над Миколаївською церквою за проектом архітектора Йосипа Старцева великий мурований 5-банний Микільський Військовий собор, який став соборним храмом Микільського монастиря. У келії довкола нього переселилася більша частина братії з території на Аскольдовій могилі, а під горою лишився монастирський цвинтар з дерев'яною Миколаївською церквою, як з головної перетворилася на приписну цвинтарну.

У 1809 воронезький купець Самійло Мещеряков побажав увічнити пам'ять своєї дружини, яка померла у Києві і була похована на Аскольдовій могилі. З цією метою він замовив Андрієві Меленському проект мурованої церкви, яка була збудована того ж року (під керівництвом Василя Сєрікова) за 8 тисяч карбованців і освячена 1 вересня 1810 року. Вона була двоповерхова, виконана у стилі ампір і у формі ротонди, оточеної колонадою тосканського ордеру. Її вінчала велика напівсферична баня з ліхтарем і маленькою дзвіницею (у 1882 баню храму було дещо спрощено). Тарас Шевченко зобразив її на одній із акварелей. У напівпідвальній крипті храму було передбачено 77 місць для поховань. У 1816 році церкву розписав іконописець Білецький.

1840 року цвинтар закрили. У 1847 церкву разом із цвинтарем планувалося знести, бо поруч прокладали шлях до Ланцюгового мосту, до того ж, вона була в аварійному стані внаслідок зсувів схилу. Але 10 вересня того ж року храм на Аскольдовій могилі відвідав імператор Микола І, який заборонив знесення, заявивши:

Дошку з цією історичною фразою згодом повісили у відремонтованому храмі. Іншу дошку, з довжелезною (і наполовину вигаданою) історією Аскольдової могили у 1866 почепили на фасаді церкви під час відзначення 1000-ліття хрещення Аскольда. Тоді ж поширилася легенда про те, що тут міститься також і його поховання. На запитання про це богомольців військові писарі показували на місце за вівтарем храму, де існувало поховання невідомої особи, а пастирські служки уточнювали: «Не тут, а під церквою у склепі».

Церква Святого Миколая на Аскольдовій могилі прославилась також тим, що це був перший храм, який відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого апостольського візиту в Україну влітку 2001.

Василіянський монастир Преображення Господнього — греко-католицький монастир Чину св. Василія Великого у селі Гошові Долинського району на Івано-Франківщині. Вважається однією із найвеличніших релігійних та історико-архітектурних святинь Західної України. Його щорічно відвідує кілька мільйонів прочан з різних країн Європи. Навколо питання виникнення Гошівського монастиря існують різні версії. Якщо врахувати, що перша письмова згадка про село Гошів відноситься до 1464 р., то монастир в урочищі «Красний Ділок» (згодом — «Чорний Ділок»), як місце поселення кількох ченців-пустельників, міг існувати значно раніше. У пошуку кращих і вигідніших умов ченці масово переходили з одного монастиря до іншого, а деякі заселяли необжиті землі на певній віддалі від існуючих поселень. Майже 5-столітня історія монастиря була дуже складною. 1570 року лицар королівського війська Кучулад побудував тут церкву і монастир, які на початку XVII століття спалили кримські татари. Вони також повбивали ченців. У 1629 році власник (або державець) села Гошів Євстахій Шумлянський відбудував церкву і монастир у Чорному Ділку. Цей чоловік був великим жертводавцем, а незадовго до смерті й сам прийняв чернечий обіт. У другій половині XVII століття монастир перенесено на Ясну Гору. Ймовірно, переселення монахів на нове місце було зумовлене черговою пожежею. Але й тут у 1762 році вогонь пожер монастирські будівлі. Аби все відновити, знову потрібні були кошти і шалені зусилля. Саме тоді ігумену Йосафату Ленчевичу, згідно з його записами, з'явилася Божа Мати, яка втішила монаха і дала добру пораду щодо відбудови.

Зібравши кошти, почалася робота. У 1771 році на Ясній Горі вже стояв монастир, а наступного року завершено відновлення церкви. Вона була невеликою, тож згодом, аби задовольнити духовні потреби віруючих, яких приходило сюди чимало, у 1842 побудовано більший храм. Він стоїть тут і донині.

На задній стіні приміщення був намальований сонячний годинник, на якому тінь стрілки показувала точну годину (при сонячній погоді) впродовж дня.

Всі п'ять найбільших дзвонів подарували миряни. Найбільший вагою 1500 кг, найменший — 500 кг. В одній із кімнат монастирського приміщення знаходилася книгозбірня, де зберігалися всі українські книжки, газети, журнали, які виходили в Галичині з 1848 року. На жаль, під час війни в 1944 р. значна частина бібліотеки згоріла. Монастир знову зазнав руйнації, тільки стіна, на якій була ікона, вціліла.

У 1950 монастир припинив своє існування. Арештовані були священики, монахи. Багато ікон, золотих і позолочених речей було вилучено.

До 1978 у цьому приміщенні був дитячий будинок, церква використовувалась під склад. На початку 90-х років відроджується життя у Гошівському монастирі. На пожертви віруючих були відремонтовані приміщення монастиря й церква. Єпископ м. Майнца (Німеччина) прислав групу експертів під керівництвом доктора Шпендлера, які врятували храм.

Німецькі спеціалісти встановили електронні дзвони, єдині в країні. Художники-реставратори з Дрогобича, Львова, Борислава провели за рік велику роботу — реставрували п'ять великих полотен XVIII ст. і намалювали 15 картин.

Місцеві жителі переказують численні історії про зцілення людей, які протягом століть вервицею тягнуться до монастиря. До кінця XVIII століття у «Монастирському літописі» налічувалось понад 100 записів про чудесні зцілення через заступництво Пресвятої Богородиці.

Ікона Гошівської Божої Матері — копія Ченстоховської ікони — належала до родини хорунжого Шугая. Під час пожежі, коли все його господарство згоріло дотла, залишилась недоторканою лише одна стіна — на ній висіла ікона. Згодом родина Шугаїв, рятуючись від татарських набігів, перебувала певний час у маєтку Гошовських, відтак і ця ікона змінила власників. В 1736 р. ікона заблисла великим сяйвом, а потім на обличчі Богородиці залишилась немовби роса, а з очей спливали сльози, що засвідчило багато людей і місцевий священик Наближалося 200-річчя перенесення чудотворної ікони Матері Божої до монастиря — 1937 рік. ікона потребувала відновлення, реставрації. «На лляному полотні розмірами 63,5 х 43 см, — описує автор книги „Цариця Карпатського краю“, — олійними фарбами була намальована Божа Матір з дитятком Ісусом. Обличчя Божої Матері і Дитятка — яснобрунатні, плащ Божої матері — синій, сукня — вишнево-червона, одяг Дитятка ісуса дещо ясніший, ніж плащ Богородиці, а корони — золотаві…» Згодом срібні оздоблення замінили на золоті, прикрасили коштовним камінням. А митрополит Андрей Шептицький поновив на чудотворній іконі печатки Атанасія Шептицького.

4. Романтизм в інших видах мистецтва України.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Слухання музики: С. С. Гулак-Артемовський. Уривок з опери «Запорожець за Дунаєм».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" ПЛ. Ніщинського (1832—1896 рр.). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909 рр.) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежноє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п'єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Ко-цький", "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися "комедіо-опера",

"мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815—1870 рр.). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив I.A. Лавровський (1822—1873 рр.) — автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

5. Реалістичний живопис України.

Першим українським живописцем-реалістом вважають Тараса Шевченко. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

В сучасному живописі реалізм межує з гротеском, атигламуром. Яскравим представником такого напрямку в реалізмі є російський художник Василь Шульженко.

Реалізм у театральному мистецтві.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі францисканців. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Динамічна частина.

6. Узагальнення вивченого матеріалу.

• Розкажіть про особливості романтизму в українському мистецтві.

• Які стилі та напрями поєдувалися в архітектурі того часу?

• Назвіть відомих українських живописців цих стилів

• Назвіть композиторів цих стилів

7. Домашнє завдання.

Завершіть роботу над проектом «Архітектура мого краю» і підготуйте його до презентації.