«Жіноче питання» в Туреччині
в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст..»
Зміст
Вступ
«Жіноче питання» в другій половині ХІХ століття
Емансипація турецької жінки в першій половині ХХ століття
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Вивчення проблеми формування нових підходів до визначення становища жінки в процесі культурних і суспільних перетворень і трансформацій в Турецькій республіці є актуальним і перспективним напрямком, оскільки багато питань, які торкаються статусу турецької жінки, виходять за локальні рамки і становляться загальними по мірі посилення зацікавленості до Сходу та ісламу в всьому світі [3, c.144].
Халіде Едіб, двадцятивосьмирічна туркеня і мати двох дітей, розлучилася зі своїм чоловіком, відомим професором математики, не знавши того, що він узяв другу дружину. Це був дуже хоробрий вчинок для 1910 року - часу Османської імперії, коли чоловікам дозволялося одружуватися більш ніж на одній жінці і коли соціальна і правова рівність чоловіка і жінки було для турецького суспільство далекою мрією [5]. З тих пір багато чого змінилося, завдяки тій же Халіде Едіб та інших лідерів руху за жіночу емансипацію в Туреччині.
У цьому році більше 30 мільйонів туркень знову привертають увагу жінок з усього світу, які вшановують їхню боротьбу та досягнення на шляху до поліпшення життя і рівності. . В даний час рівень грамотності і професійної зайнятості турецьких жінок вища, ніж де-небудь на Близькому Сході, і порівно навіть з розвиненими країнами Європи та Америки. У таких сферах, як архітектура, наука, медицина, фармація та юриспруденція, майже третина працюючих - жінки. У вищих навчальних закладах вони ж складають близько 35% професорсько-викладацького складу. Майже 40% всіх молодих брокерів Стамбульської Фондової Біржі - також жінки. Навіть у такій технічній сфері, як інженерія, складаючи 12% зайнятих, туркені трохи попереду своїх американських колег. Більше того, в Туреччині збільшується список жінок-письменників, актрис, художників і музикантів зі світовою популярністю, таких, як перша жінка - професор кераміки - Йале Юлмбасар, оперна співачка Лейла Генчер [6].
1. «Жіноче питання» в другій половині ХІХ століття.
В 40 – 50 – х роках ХІХ століття в турецькому суспільстві починається період реформ, який отримав назву «Танзімат». Увага до літератури, книгодрукування і періодичним виданням виростала небаченими темпами. Перекладалася і друкувалася західноєвропейська література, перероблена для турецького суспільства [4, c.113].
В популяризації літератури безсумнівну роль відігравала преса, яка виникла в цей період. Журнали і газети, які видавалися громадськими і культурними діячами, зачіпали найболючіші тогочасні питання: критика мусульманських порядків у житті турецької сім’ї і суспільства, засуджувалося рабство, торгівля невільниками, система примусового шлюбу. Дослідниця історії турецької літератури Л.О.Алькаева підкреслювала те, що для танзіматського періоду характерна близькість художньої літератури і публіцистики. Ця близькість позначалася не лише поставлених пресою і літературою завдань, але і в конкретних діях письменників, які були активними публіцистами, видавцями популярних газет і журналів. Це були різносторонні, освіченні люди, серед них: Ібрагім Шинасі, Аббузія Тевфік, Зія Паша, Шемседдін Самі Бей, Ахмед Мідхат, Намик Кемаль, які представляли плеяду ліберальних «нових османів». Ліберали розгорнули боротьбу проти деспотизму існуючого режиму і використовували в якості трибуни періодичну пресу. Суть їх виступів висловив в одній із своїх статей Намик Кемаль: «Право і призначення людини не тільки в тому, щоби жити, а щоби жити вільно».
В другій половині ХІХ столітті в турецькій літературі і пресі починається обговорення так званого «жіночого питання». До жіночої теми звертаються письменники і журналісти Ібрагім Шинасі, Намик Кемаль, Ахмед Мідхат. В своїх творах і статтях, які головним чином публікувалися в газетах «Тасвір - і ефкяр», «Хюрріет», «Ібрет» виступали проти жіночого безправ’я і примусових шлюбів. Ця тема була характерна і для драматургії. Показовими в цьому відношенні драми Намика Кемаля «Бідне дитя» - 1873 року і «Гюльніхаль» - 1875 року.
Оживлення суспільного життя в Туреччині в період танзімату, боротьба за жіночу освіченість і освіту, яку вели прогресивні діячі – все це сприяло появі цілого ряді талановитих жінок – авторів, серед яких варто відмітити: Лінді Казі, Зейнаб, Тюсабі, Сіпайль, Мак Буле Ханум, Фатіма Аліне Ханум. Письменниці активно співпрацювали в газетах «Хюрріет», «Тарраки», які внести великий вклад в пропаганду конституційних і просвітительських ідей. В художніх творах і статтях письменниці описували тяжку долю турецької жінки, виступали проти багатоженства, примусових шлюбів, продажі жінки та інших реакційних обрядів, освячених ісламом.
Встановлення в Османській імперії режиму жіночої політичної реакції не могло не відбитися і на становищі жінки. Одна із активних діячок жіночого руху, письменниця Лунді Казі, яка втекла із Туреччини, почала видавати в Афінах щотижневий журнал «Турчанка», в якому поряд із ідеями розкріпачення жінки пропагувалася ідея боротьби з абсолютизмом і відновленням конституції.
Але були виступи і в захист ісламу. Так, Фатіма Ханум – учениця Ахмеда Мідхата – відомого ісламіста, в своєму творі «Ісламські жінки» 1894 року, бере під захист і виправдовує всю побудову мусульманського життя. Їй невідома мета феміністського руху на Заході і вона не бачить необхідності в подібному русі мусульманки, якій даровані права релігійним законом.
В 1899 році була зроблена спроба заснувати першу жіночу газету, в цьому виданні, поряд з реакційними виступами, друкувалися статті, які закликали жінок «Не сидіти вдома», «прагнути до інтелектуального життя», «не вдягати на вулиці чаршаф», але проіснувала газета не довго.
В кінці ХІХ століття участь турецьких жінок в національному визвольному русі приймає значних розмірів. Видне місце серед лідерів жіночого руху займають письменниці Халіде Едіб, Нігяр Ханум, Назіхе Мухеттін і сестри Фатіма Алійс і Еміне Семіте Ханум, яка являлася єдиною представницею турецьких жінок в організації «Єднання і прогрес» [4, c.116].
2. Емансипація турецької жінки в першій половині ХХ століття.
З ХІХ століття не зупинялася боротьба за права жінки і за їх фактичне і юридичне рівноправ’я з чоловіками. Пік цієї боротьби спостерігався і США і в Великобританії, в Османській імперії, а потім і Турецькій республіці, утвореній на її азіатських територіях, стали ареною подібних процесів. В Турецькій Республіці права жінок були закріплені Мустафою Кемалем Ататюрком в процесі здійснення його реформ. Певний прогрес у питанні рівності чоловіка і жінки був досягнутий в період становлення республіки [3, c.144].
Реформи, які стосувалися зміни становища жінки, були здійснені під керівництвом Ататюрка в 1923 – 33 роках з одного боку сприяли досягненню жінкою громадянських прав, а з іншого – забезпечили перебудову турецького суспільства. Стало можливим участь жінки в таких важливих сферах як освіта і політика, ділове життя. Держава за допомогою політики рівності статей підтримувало їх участь в усіх сферах суспільного розвитку.
Ататюрк знаходився під враженням високої суспільної активності жінок під час визвольної війни 1918 – 1923 роках в Туреччині, і саме він зініціював політику за повне зрівняння жінок в правах з чоловіками, але турецьке суспільство було не готове до радикальних змін в цій сфері.
Кемаль Ататюрк в своїй відомій промові в м.Конья 23 березня 1923 року сказав: «Необхідно з великою вдячністю згадати зусилля, прикладені турецькою жінкою і її нетипово високе, коштовне самопожертвування. Ніхто не буде заперечувати, що в цій і в попередніх війнах саме жінки підтримували здатність народу боротися». Ататюрк своїми промовами готував турецьке суспільство до майбутніх реформ в області прав жінки. Наприклад, в промові, виголошеній в Ізмірі в 1923 році він поставив питання про необхідність підготовки освічених громадян, високо оцінюючи при цьому роль жінок: «Ми стали людьми завдячуючи своїм матерям. Вони зробили все, що могли. Але рівень, який ми маємо не відповідає сучасним вимогам і потребам. Необхідні зрілі люди з іншими поглядами. Цих людей виховують жінки».
Ататюрк вірив, що «жінки також будуть освіченими і будуть проходити всі ступені освіти як і чоловіки. Жінки будуть пліч - о – пліч з чоловіками і будуть допомагати і підтримувати одне одного». В ряді найважливіших реформ, запропонованих Ататюрком в напрямі впливу на становища турецької жінки є: Закон про єдину освіту (1924р.), який забезпечував жінкам можливість вчитися поряд з чоловіками; Закон про зовнішній вигляд (1925 р.); Цивільний кодекс (1926), який кардинально змінив правовий статус жінки і зрівняв її в правах з чоловіками. Даний кодекс засновувався на прийнятій в 1924 році Конституції турецької Республіки, яка проголошувала рівність всіх громадян не залежно від статі. Відповідно до тієї частини Цивільного кодексу, яка регулювала шлюбно – сімейні стосунки, було заборонене багатоженство, а замість релігійного був введений цивільний шлюб (за шведським зразком), окрім того, були закріплені рівні права подружжя в вихованні дітей і в питаннях спадщини .
Відзначаючи прогресивне значення законодавчих актів 1926 року професор Анкарського університету Нермін Аладін – Уга доводить, що прийнятий за основу швейцарський кодекс не передбачав повної рівності в відношеннях подружжя. Закон закріплював за чоловіком статус голови сім’ї, від якого залежало місце проживання дружини. Від чоловіка дружині належало отримувати дозвіл працювати поза домом. У відповідності з діючою до листопада 1990 р. ст..159 Збіркою законів про сім’ю, дружині також належало отримати дозвіл чоловіка для влаштування на будь – яку оплачувану роботу. Відповідно положення Збірки законів про сім’ю (ст..88 і 90) повнолітні громадяни (ті, що досягнули 18) могли вступати в шлюб без згоди старших членів сім’ї. Встановлювалася нижня межа шлюбного віку: для чоловіків – 17 років, для жінок – 15 років. Але, оскільки, в обох випадках він був нижче віку досягнення повноліття, то наголошувалося, що вступ у шлюб можливий лише при наявності письмового дозволу старших родичів. Подружжя мало рівне право порушувати справу про розлучення (ст..141). але ст..263 Збірки законів про сім’ю передбачала, що хоча подружжя і має однакові права на дітей у випадку розлучення, в спірних випадках перевага надається чоловіку. В зв’язку з цим Н.Ю.Ульченко відзначає, що «Цивільний кодекс, що діяв в Туреччині з 1926 року закріпив ряд переваг за чоловіком. Їх витоком треба вважати не скільки остаточний вплив ісламу, оскільки обмежене трактування прав жінки, в тому числі і в самих європейських країнах в перші десятиліття ХХ століття».
Кемалісти надали жінкам можливість працювати поза домом, здебільшого на виробництві. Але поле суспільного і політичного життя залишалося для них закритим. Таким чином, положення Цивільного кодексу Туреччини, що врегульовував права жінок, були вельми прогресивними на момент його прийняття. Турецькі жінки продовжили боротьбу за свої соціальні і політичні права, за створення належних умов для більш активної участі в суспільному життя країни. В квітні 1923 року під час обговорення Закону про вибори депутатів жінки намагалися поставити питання про надання їм виборчого права. прийнятий в квітні 1923 року закон про вибори, подібно закону 1909 року закріплював право голосувати і бути вибраним тільки за чоловіком. Це положення перейшло і в Конституцію 1924 року.
В лютому 1924 року був зареєстрований Союз турецьких жінок. Хоча в статуті і говорилося, що союз знаходиться поза політикою, на практиці воно було націлене на боротьбу за здобуття жінками політичних прав. В наступні три роки в статуті Союзу був добавлений пункт, де йшлося про те, що основною ціллю організації є досягнення політичних прав жінками в конституційному порядку. Союз турецьких жінок планував свою участь на виборах 1927 року і заявив про це пресі. Союз довгі роки продовжував боротьбу за досягнення своєї мети. Перших успіхів він добився на місцевих виборах 1930 року і на парламентських виборах 1935 року. Жінки – депутати, вибрані в Великі Національні Збори від Союзу турецьких жінок, в наслідок направили свою діяльність на ліквідацію неграмотності серед жінок і ліквідацію недоліків в соціальній сфері.
У відповідності з муніципальним законом від 3 квітня 1930 року вперше в історії Туреччини жінкам були надані політичні права. В результаті наполегливості Союзу турецьких жінок турецькі жінки отримали право проголосувати на виборах до муніципалітету і бути вибраними в міську раду. Закон, який гарантував жінкам право вибирати і бути вибраним, був прийнятий 8 жовтня 1934 року Великими Національними Зборами Туреччини і введений в дію 5 грудня 1934 року Першою жінкою, яка стала депутатом меджиліса, була селянка Хатідже Чірпан, висунута в меджліс в 1935 році за особистою вказівкою Мустафи Кемаля Ататюрка.
Отримання виборчих прав забезпечило високу явку виборців на виборах 1935 року оскільки в цих виборах брала участь тільки Республіканська народна партія, то кандидатури жінок – депутатів могли бути затверджені лише цією партією. Участь і зацікавленість жінок до виборів як в ролі виборців, так і кандидатів в депутати, були вельми високими. Явка виборців у великих містах перевищила 80%, при чому 48% із цього числа складали жінки. За підсумками виборів 1935 року до складу ВНЗТ із 399 депутатів 17 складали жінки. Рік після цих виборів, на проміжних виборах в депутати була вибрана ще одна жінка. Число жінок – депутатів в цей період досягло 18, чи 4,5% від чисельності всіх депутатів, що і по сьогодні є межею. Із введенням в країні в 1946 року багатопартійної системи число жінок в складі уряду різко скоротилося до 9 чи 2%, в 1950 їх було всього 3, чи 0,6%, а в 1965 р. – 11, чи 1,8%.
Перших жінок, вибраних в парламент, відрізняв більш високий рівень освіти і культури в порівнянні з депутатами – чоловіками. Але якщо взяти до уваги той факт, що депутати – жінки в парламенті займали місця на останніх рядах, то стає зрозумілим, що не дивлячись на законодавчо закріплену рівність, на рівні підсвідомості нерівність зберігалася. Про жінок – депутатів ВНЗТ багато писала турецька преса. Із публікацій в газетах відомо, що вони вдягалися і вели себе по – європейськи. У всіх своїх виступах жінки – депутати висловлювали подяку Ататюрку. Прикладом цього слугує виступ депутата від м.Ізмір Єсми Найман щодо смерті Ататюрка: «Ататюрк спас честь не лише турецької нації, але і турецьких матерів, які виховали цю націю. Жінки Терції безкінечно забов’язані йому. Всі права, які отримала жінка, вона отримала завдяки геніальності Ататюрка».
Жінки – депутати того періоду зробили велику роботу щодо покращення медичного і соціального забезпечення турецьких жінок. Їх робота була направлена на втілення задумок Ататюрка. За таку лінію поведінки перших депутатів називали «слухняними жінками».
Реформи, проведені Ататюрком, зіграли важливу роль в боротьбі з неграмотністю, феодальними пережитками, особливо по відношенню до жінок. Але перетворення не доторкнулися глибини соціально – економічної структури суспільства і тому лише частково змінили статус жінки. Реформи сприяли поширенню ідеалів рівності в суспільній свідомості жінки, їх приєднанню до суспільно – виробничої діяльності.
Конституція 1934 року закріпила принцип рівноправності чоловіка і жінки. Материнство визнавалося соціальною функцією. Держава брала на себе охорону сім’ї, створення соціальних установ, покликаних зберігати материнство і дитинство. Розвиток жіночої освіти призвело до росту числа жінок, які викладали у ВУЗах країни. У 1939 році у ВУЗах країни викладало 99 жінок, в тому числі 38 – в Стамбульському і Анкарському університетах. Поступово вводилася практика назначати жінок на державні посади, здебільшого в органи управління народної освіти. Десятки жінок стали директорами шкіл і ліцеїв, інспекторами міністерства народної просвіти.
Кемалісти змогли прищепити населенню ідеї турецького націоналізму і патріотизму. Але важка була справа з перебудовою традиційного способу життя. В 1925 році був прийнятий Закон про зовнішній вигляд, який заборонив носити феску; релігійний одяг був обмежений окремими випадками – відвідинами мечеті, похоронами та іншими релігійними ритуалами. Жінкам – вчителям і лікарям заборонялося на робочому місці вдягати мусульманські покривала.
Після смерті Ататюрка (1938р.) турецьке суспільство почало відходити від нововведень і повертатися до пережитків минулого: турецькі жінки знову почали носити чаршаф без будь – яких перепон [3, c.147].
Висновки:
Зростання ісламської патріархальності започаткували рух за розширення прав жінок, який співпав у часі із появою освічених жінок середнього класу, які прагнули рівності і досягнення влади. Очевидно, що жіночий рух має внутрішні корені. Головним стимулом для боротьби за громадянські права жінок стали нововведення Мустафи Кемаля Ататюрка, який був прихильником політичного ісламу [6, c.34].
В «Жіночому питанні» початку ХХ століття політичними силами все частіше почали висуватися психологічні і етичні цінності, пов’язані з традиційними установками ісламу. Ця тенденція поступово посилювалася, що підтверджують наступні дані: на виборах 1935 року до складу Великих Національних Зборах Туреччини (ВНЗТ) було вибрано 18 жінок, чи 4,5% від загальної кількості депутатів, а через 50 років кількість жінок, вибраних до ВНЗТ, складала лише 0,6%. Жінки-активістки покладають все більше надій на глобальне громадянське суспільство, транснаціональну публічну сферу і інституції глобального правління для досягнення поставлених цілей у своїх країнах [2].
Отже, постановку фрази: «Мовчи, жінко!» скасовано в Туреччині з 1934 року. Турецькі жінки заговорили завдяки реформ Кемаля Ататюрка, якого в Туреччині обожнюють і називають «Батьком турків». Ататюрк зняв із жінок ісламська хустку, зрівняв їх із чоловіками у майнових правах, дав можливість голосувати, бути обраними, обирати професії та виходити заміж за обраних ними чоловіків [1].
Але, незважаючи на всі права, отримані за законом і райдужну картину публічної та професійної реалізації, турецькі жінки до цих пір мають справу з важким процесом подолання нерівності з чоловіками і боротьби за модернізований і повніший спосіб життя. Тисячам турецьких жінок відмовлено в освіті - одному з основних їхніх прав. Неграмотність залишається ключовою проблемою, частка неписьменних серед жінок становить близько 30 %, в три рази вище, ніж серед чоловіків. І хоча частка жінок у робочій силі країни становить 35 % (менше 20 % - у містах), лише трохи поступаючись того ж показника в Сполучених Штатах, три з чотирьох працюючих жінок трудяться в сільському господарстві як члени сімей працівників - тобто безкоштовно і без будь - яких соціальних гарантій. Майже 30 відсотків туркень жорстоко б'ються, багато з них - постійно, їхніми чоловіками або іншими членами родини. Представництво жінок у національній асамблеї в даний час складає менше 3 % [6, c.44].
Список використаної літератури:
Женская мусульманская религиозность как объект современных социальных исследований. http://info-islam.ru/news_women/?ID=17126
Зарринкуб Абдол Хоссейн. Исламская цивилизация. – М.: Андалус, 2004.
Мустафа Кютюкчю. Формирование прав женщин в процессе культурных и общественных преобразований в Турецкой республики//Зарубежный опит. Власть, № 2, 2010, с.144 – 149.
Н.М.Байбатырова. Турецкая література и публіцистика в епоху Танзимата//Проблеми художественного слова. Гуманитарные исследования. 2009. №3 (31), с.113 – 118
Сема Караоглу (Пинар Кескиносак, Нурча Йенер). Турецкие женщины. Прошлое, настоящее, будущее. http://magway-blog.livejournal.com/7603.html
Соломія Зінько. Фемінізм в ісламі: історія і сучасність// «Сходознавство», № 43, 2008, с. 34-45.