ВСТУП

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев'яти ми­стецьких муз прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам'яті Мнемосіни. Від імені Мнемосіни пізніше в ритори­ці називатиметься розділ, у якому розроблятимуться прийоми за­пам'ятовування промов у період їх підготовки до виголошення — мнемонікою. Калліопа була покровителькою духовної культури — риторики чарувального слова і співу, поезії та науки.

Цей міфологічний матеріал свідчить, як побожно греки стави­лись до Слова, шанували добре слово й осуджували лихе, як ціну­вали велику силу живого слова і вірили в неї.

У Греції покровительками красномовства були три богині: бо­гиня переконання Пейто (гр. — переконання), супутниця Афродіти і Гермеса, і дві богині Ериди — богині супере­чок. Одна Ерида — гармонійна, тобто така, що прагне гармонії у спілкуванні, злагоді, компромісу і хоче досягти мети, істини. Дру­га Ерида — дисгармонійна, яка йде до перемоги через конфлікт і навіть смерть, тому її вважали злою, на відміну від першої Ериди. Звідти ж іде традиція розрізняти два основні види суперечок: кон­структивний, нині — це компромісний, консенсусний шлях розв'я­зання проблеми (греки називали його діалектикою) і деструктив­ний, конфліктний (у греків — агональний, аж до агонії, тобто перед­смертного стану організму), його називали еристикою, або агональною еристикою. Згодом еристикою стали називати обидва види

словесних спорів.

Звернемося безпосередньо до риторики Давньої Греції.

Розвиток риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. є. пов'яза­ний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Як філо­софське вчення, що виникло на етапі розпаду, руйнування міфоло­гічної свідомості, яка вже відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що експериментальна база природ­ничих наук була слабкою, софістика заперечувала об'єктивну істинність (вона нічим не могла її довести).

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. У зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

Основою діалектики є ідея вчення Геракліта Ефеського (кінець VI — початок V ст. до н. є.) про рух і змінність світу («все тече, все змінюється»). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спря­мований на переконливість певної думки. Мистецтво доказу поро­дило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати відстоювали багатоманітність думок, скептицизм сто­совно істини і намагалися утверджувати свої думки за допомогою гімнастики розуму, майстерної вибудови доказів.

Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небес­них тіл шукали гармонію в людині і знаходили її через мову, фор­мували засобами мови, звучання, ритму, стилістичних прикрас.

Софістика зробила основне: до існуючої родової елітар­ності (за походженням, належністю до певного, зокрема аристо­кратичного, роду) додала і вивищила елітарність за освітою і знан­нями. В демократичній державі кожний має право висловити свою думку у відкритій публічній дискусії і думка його може бути сприй­нята, але він має подбати про свої освіту і знання.

Передумовою зародження й успішного розвитку рито­рики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед вошами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовува­лися в судових промовах.

Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення того, що красномовству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили.

Визначним у цій сфері можемо вважати діяльність Горгія (483 – бл. 375 рр. до н. е.).

Саме Горгій утвердив принцип «риторика — майстер переконан­ня» і розробив ряд засобів, якими оратор може, насолоджуючи душу слухача і трошки приспавши розум («обман думки»), вести його за собою. Ці засоби згодом одержали назву горгійські (горгіанські) фігури: антитеза як поєднання протилежностей, рівночленність, або ізоколон, тобто вирівнювання синтаксичних частин (блоків, конст­рукцій) речень та співзвуччя кінцівок (гемеотелевти), яке досягаєть­ся повторами асонансів і також посилює улюблену горгійську ан­титезу: «Чи була вона силою вкрадена, чи речами улещена, чи лю­бов'ю охоплена; вони воздвигли трофеї над ворогами, Зевсу на прикрашання, собі ж на прославляння [пор. У «Слові о полку Іго­ревім»: шукаючи собі честі, а князю — слави]; вони не були не­знайомі ні з дарованою їм від природи доблестю, ні з дозволеною їм від закону любов'ю, ні з лайливим спором, ні з ясним миром, були благочестиві перед богами своєю праведністю і шановані пе­ред батьками своєю відданістю, справедливі перед співгромадяна­ми своєю скромністю і чесні перед друзями своєю вірністю».

Горгій здобув славу майстра урочистої похвальної промови.

Зразком епідейктичного красномовства стали два твори Горгія: «Похвала Олені» та «Виправдання Паламеда». Не одне покоління ораторів вчилося «грі розуму», «риторичним іграшкам», як писав Іван Вишенський, на цих текстах. В «Похвалі Олені» Горгій май­стерно використав логічний прийом опозиції, за якої не можна одну річ пізнати й виразити без пізнання іншої, обов'язково протилеж­ної їй. Оратор подає загальну схему опозиції: «космос» — це світ, лад, порядок, слава, прикраса (звідси «косметика») і «акосмос» — відсутність космосу, «хре» — належне, потрібне і «гамартія» — надумане, помилкове.

У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384—322 рр. до н. є.) став вершинною постаттю — її символом. Цьому сприяло те, що більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала.

Демосфен усе життя був пристрасним прихильником демократії і патріотом Афін. У цьому йому не було рівних, перемагав він щи­рістю і пристрастю, тому що не мав ані політичної, ані фінансової, ані військової влади.

Політичний пафос Демосфена спрямований на боротьбу з тира­нією і захист демократії. Демосфен вважав, що «не слово і не звук голосу цінні в оратора, а те, щоб він прагнув до того ж, до чого прагне народ, і щоб він ненавидів чи любив тих самих, кого нена­видить чи любить батьківщина». Намагаючись об'єднати еллін­ський світ, Демосфен виступив проти македонського царя Філіпа, що хотів прихопити собі частину демократичної Греції, а, як удасть­ся, то й більше. Демосфен гнівними посланнями проти царя Філіпа започаткував у риториці окремий жанр — філіппіки. У його філіппіках є такі думки: «Будь-який цар або тиран є ворогом сво­боди і противником законів»; «Не підкоряй собі закони, а підко­ряйся їм сам: тільки цим зміцнюється народовладдя».

У звинувачувальних промовах Демосфен поєднує елементи урочистої політичної мови і мови майдану, вулиці, май­стерно вплітає елементи народної сміхової, комічної культури (грубі жарти, образи).

До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, допов­нив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою — жвавість і третьою — жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запи­тань.

У промо­вах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторюва­лися, створюючи риторичну фігуру анафори.

Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості, продовжити думку і дати свою оцінку.

Сократ (469—399 рр. до н. є.) залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику. Сократ усе життя намагався переконувати громадян дбати про доброчесність. До канону добро­чесності він включав такі моральні властивості, як втриманість, хоробрість, поміркованість, справедливість, благочестя. Сократ пе­реносив міру оцінки людських вчинків у саму людину (внутрішній голос).

Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками полі­тичної полеміки (в перекладі з грецької мови — військовий, воро­жий) та еристики (з грецької — сперечатися, змагатися) — супе­речки в процесі пошуку істини, спору, а точніше — такої бесіди, в якій міркування розвивається шляхом зіткнення протилежних ду­мок і кожний відстоює свою думку. На той час і слово діалектика мало значення «бесіда», або мистецтво мислити в рухливих фор­мах бесіди, гри слів.

Основною ознакою еристики Сократа була іронія (в перекладі з грецької — придурювання, вдавання) — прихований глум, прики­дання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбе­сідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною систе­мою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати. Проте робив це не злостиво («Будь-яке зло я зву ганебним» — «Горгій»), а добродушно, бо хотів не образити співбесідника, а тільки показати, що той неправильно мислить. Сократ говорив: «.. .я тільки шукаю разом з вами, і якщо хто, спе­речаючись зі мною, знайде правильний доказ, я перший з ним по­годжусь» («Горгій»).

Для бесід Сократа головним було дотримання логічного прин­ципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього. Про одну з прекрасних промов Лісія Сократ, проаналізувавши її, сказав: «Все в цій промові накидано як попало; він прагне до того, щоб його міркування пливло не з початку, а з кінця, на спині назад». Сократ вважав, що будь-яка промова має бути побудована, ніби жива істота, у неї повинно бути тіло з головою і ногами, до чого ж тіло і кінцівки мають підходити одне до одного і відповіда­ти цілому (діалог «Федр»).

Не зрозумівши Сократа, його несправедливо присудили до смерт­ної кари за заперечення богів і розбещення молоді, чого насправді не було. Сократ не міг викручуватися, бо це був би не він, і випив чашу отрути.

Сократ запам'ятався нащадкам великим скептиком. Будучи най-мудрішою людиною свого часу, він не побоявся сказати: «Я знаю, що нічого не знаю». Це тільки Сократ зміг думку про те, що людину можна пізнати через її мову, що мова є інтелектуальним портретом людини, вмістити в афоризмі: «Заговори, щоб я тебе побачив».

Учень Сократа Платон (427—347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об'єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв'язки тощо).

Платон протиставив релятивізму софістів онтологію як вчення про буття, осягнене розумом. Він одним із перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов'язав логіку в образі діалектики зі знанням душі. На реакцію слухача раніше звертали увагу й інші ритори, Платон же потребував вивчати її й систематизувати і не тільки помічати її як невловиму суб'єктивність, а пізнавати її причинну зумовленість. Софісти праг­нули вправно говорити про одне й те саме по-різному, дуже часто протилежне. Істинність речей не була їхньою метою. Платон же віднайшов критерій правильності висловлювань у процесі логіч­них міркувань про предмет.

Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників. Він транспону­вав усний діалог Сократа в жанр писемної мови і ввів діалогічну прозу в грецьку літературу.

У Афінах Платон заснував у саду грека Академа школу, яка називалася Академією, а її учні — академіками. В ній надавалася перевага усним формам викладан­ня, писемна мова вважалася художнім відгуком живої усної мови. Проіснувала ця Академія дев'ять віків. Найславетнішим із когор­ти учнів Платона був Арістотель.

Риторична діяльність Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) відріз­нялася від риторики його попередників, зокрема і Платона, тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотвор­чості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропо­нував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (антич­ної) прози.

Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: «Ри­торика», або «Про мистецтво риторики», що складається з трьох книг, і «Поетика». Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Оцінюючи риторику з погляду логіка, Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовиводи — ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розви­ток) і критерій істинності.

Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:

• предмет риторики;

• позу оратора;

• очікування емоції;

• стиль промови.

Як ми вже зазначали вище, Арістотель був учнем Платона, тому чимало його думок про ритори­ку він розвинув та узагальнив, але розходився з Платоном в одно­му дуже суттєвому питанні — про відношення словесного мис­тецтва до знання, до пізнання. Платон вважав, що «всі хороші епічні поети складають свої прекрасні поеми не завдяки техне, а лише в стані натхнення й одержимості; так само і хороші мелічні поети... в отупінні творять свої прекрасні піснеспіви; ними оволодівають гармонія і ритм, і вони стають вакхантами і одержимими...», а отже, джерело мистецтва ірраціональне, і відокремлював мистецтво від практичного пізнання світу. Арістотель же цінував у мистецтві не прекрасні незрозумілі чари, а інтелектуальне задоволення, на­солоду ясності, пізнання і подивування, що йде від знання.

Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до ора­тора); в) емоційні впливи. їх він розглядає у другій книзі «Ритори­ки», пояснюючи виникнення гніву і милосердя, страху і ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом ці почуття можна збудити у слухачів: ми тоді співчуваємо людям, якщо з ними трап­ляється щось таке, чого ми для себе боїмося.

Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень риторичного вчення Арістотеля.

ВИСНОВКИ

Наприкінці зазначимо, що в подальшому з трьох різновидів красно-мовства — дорадчого, судового, епідейктичного — розквітає тільки похвальне, на догоду можновлад­цям. Шкільна риторика стає основою античної освіти, з обов'яз­ковою декламацією суазорій (вигаданих політичних промов) і контраверсій (вигаданих судових промов). Риторичні задачники, що містили промови з вигаданих карних справ, сприяли, вважають вчені, появі середньовічних новел_.

Й в якості підсумку нашої доповіді зазначимо, що досвід ораторів античності є корисним і для сучас­них політичних оглядачів, а саме - коло проблем, прийомів тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Риторика: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2001. – 240 с.

2. Вандишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003. – 264 с.

3. Єрушевич Г., Мельник Я. Вступ до риторики. – Івано-Франківськ: Гостинець, 2003.

4. Єрушевич Г., Мельник Я. … І буде мовлене слово…: Навч.-метод. матеріали з риторики та етики. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 67с.

5. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2003. – 311с.

6. Сагач Г.М. Золотослів. – К., 1999. – С. 222-252.

7. Сагач Г. Риторика. – К., 2000. – 374 с.