Міністерство освіти і науки України

Рівненська Мала академія наук учнівської молоді

Відділення філології та мистецтвознавства

Секція «Українська література»

Творча індивідуальність Василя Стуса

Науково-дослідницька робота

учениці 10 класу

Собіщицької загальноосвітньої

школи I-III ступенів

Бабчанік Нелі Леонідівни

Науковий керівник:

вчитель української мови

та літератури

Собіщицької загальноосвітньої

школи I-III ступенів

Сніжко Ірина Володимирівна

С обіщиці - 2017

ЗМІСТ

ВСТУП

Епоха не цінує геніїв за їхнього життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів XX століття. В новітній українській поезії його ім’я на чільному місці не тільки тому, що світлий образ цієї людини став символом духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет - на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й високої самодостатності поетичного слова і водночас - до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови XX ст..

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Пізнання Стуса широким загалом його земляків відбувалося паралельно з руйнуванням ідеологічних табу і відкриттям покладів нового знання про минуле й сучасне України, в екстазі мітингового самоутвердження, у радісному маєві синьо- жовтих знамен, у величній скорботі жалобного походу й перепохованні поета і його побратимів у рідній землі... Ця незабутня сторінка нашої історії освячена іменем Стуса. Василь Стус став уже сутньою часткою історії літератури України, її національно- визвольного руху, історії розвитку людського духу. Перед нами, сучасниками його життя й творчості, стоїть завдання започаткувати стусознавство. І зберегти для майбутніх поколінь дух епохи Стуса. Час осмислити вже цю постать у полі культури: ким він є, яку роль зіграв, яка його роль нині. Все це непросто, бо, мабуть, ми ще до кінця й не усвідомлюємо його. Тим часом, ми відчуваємо, що простір наповнений іменем Стуса. Навіть там, де й не дуже знають його, щось говорять про нього, ним цікавляться літературознавці й прості читачі. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки - створюється простір активної думки.

Необхідність правильного розуміння і тлумачення його життєвого і творчого шляху, об'єктивного прочитання поетичної спадщини митця з урахуванням суспільно- політичних та історико-літературних реалій зумовлює актуальність вибраної нами теми для дослідження.

Мета наукової роботи полягає у комплексному дослідженні формування творчої індивідуальності Василя Стуса.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

• охарактеризувати загальні риси шістдесятництва в українській літературі та встановити місце, яке займав В.Стус в цьому літературному явищі;

• дослідити природне обдарування, світогляд, естетичний ідеал, пафос, жанровий діапазон поета;

• окреслити особливості поетики, індивідуальність стилю.

Предметом дослідження є творча індивідуальність Василя Стуса.

Об'єктом дослідження є життєвий та творчий шлях митця.

Практичне значення роботи: результати наукового дослідження можуть бути використані на уроках української літератури, літературних гуртках, спецкурсах.

РОЗДІЛ І. ШІСТДЕСЯТНИКИ І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

1.1 Шістдесятництво як літературний феномен

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.

Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. 

Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко , літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Вна­слідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах «відлиги» виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовира­ження на основі осмислення національного досвіду. У них зрос­тав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили мож­ливості дедалі глибше й всебічніше пізнавати національну духов­ну спадщину. Усе це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, у духовних процесах за утвердження загально­людських моральних й естетичних цінностей. Так поступово сфор­мувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувалися в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція. Так, Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непро­стий зв’язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько по- філософськи осмислює сенс людського життя.

Шістдесятництво — це філософський феномен і новий відлік часу інтелектуальної історії України. Його учасники зв’язали воєдино розірваний час української культури, відновили кому­нікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова.

1.2 Місце Василя Стуса в кагорті шістдесятників

Поняття „шістдесятники” широке. А були ще дисиденти (В.Стус, І.Світличний, І.Калинець, М.Осадчий, Є.Сверстюк та ін.), переважна більшість яких на початку 60-х входила до гурту І.Світличного, що відразу став культурним та духовним осередком відроджуваного українства.

Тут відновлювалася не лише етногенетична пам’ять, обстоювалися не тільки високі естетичні критерії, а й закладалися принципи гуманістичного змісту та національного значення, які викристалізувалися у діяльності Гельсінської спілки (1976), готували грунт для проголошення незалежної України. Тому дисиденти зазнавали постійних репресій.

За виразом Василя Стуса, це була мала „щопта” дуже різних індивідуальностей,людей різного особистого досвіду, різних психологічних установок, різного рівня обдарування, культури, об’єднаних єдиним - усвідомленням себе національною інтелігенцією. Ота малочисельна група (не асоціація, не партія) була об’єднана виключно громадянським самоусвідомленням, внутрішнім заангажуванням кожного і дружніми взаєминами, симпатіями всіх до всіх. Були, звичайно, винятки, що лише увиразнювали правило. Всіх об’єднувала жага знань і самовираження через активну діяльність, творчість, чітко усвідомлену як абсолютний вимір моральності. У світі, наскрізь фальшивому, тлінному, деформованому моральність стала паролем.

У цій атмосфері вибуяли таланти багатьох митців. Очевидці підкреслюють виняткову роль І.Світличного в поетичному дозріванні В.Стуса. В особі І.Світличного В.Стус знайшов компетентного і критичного рецензента для власних творів. Світличний один із перших визначив покликання Стуса, охрестив його величним словом „Поет”.

В.Стус, у свою чергу, цінував художні здібності І.Світличного, захоплювався внутрішньою гідністю побратима, вираженою у його поетичних рядках. Муза мужності й стоїцизму зближувала двох авторів, вони черпали сили із творчості один одного. В обох є твори, присвячені другу. На арешт побратима в 1965 р. В.Стус відгукнувся віршем „Не можу я без посмішки Івана”, де поведінку і долю Світличного визначив як власний ідеал.

Психологічна близькість двох поетів привела до схожості доль: від активності в 60-х роках, через тюрми і поневіряння в 70-80-х, а далі - до мученицької смерті та вічності. Не всі шістдесятники зуміли так до кінця залишитися вірними своїм ідеалам.

Що стосується творчості В.Стуса, то М.Наєнко стверджує, що „В.Стус - не шістдесятник, він постшістдесятник і тому в нього намітився новий відхід від традиційності, але причетність до неї його не полишала. Тільки виявилася в несподіваних формах, наприклад, у способах інакшого змістовного наповнення жанру роману, у формах пародійного модусу поетичної оповіді, як у „Маркові Безсмертному”, котрий є одночасно пародією і на І.Драча і на М.Вінграновського. Цим, до речі, можна й пояснити „пряму” Стусову критику декого із шістдесятників”.[13, с.411]

РОЗДІЛ ІІ. ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ЗЕКА

2.1. Родина та її роль у становленні Василя Стуса

6 січня 1938 року в с. Рахнівці Гайсинського району Вінницької області в селянські родині Семена Дем’яновича та Олени Яківни Стусів народився хлопчина, який ще не відав про ту трудну путь, що йому дарував Господь.

Дуже важко визначити сьогодні, чи був би Стус великим поетом, якби доля не запроторила батька в геть не українований Донбас, де навіть збереження батьківської мови прирікало на кпини та часткову ізоляцію. Але зі всією певністю можемо сказати, що початки незламності духу закладені саме цим вугільним краєм, де кожен утверджує себе на межі можливостей.

Від менінгіту помирає найстарша сестра - Ірина. А брат Іван підірвався на міні в роки Другої світової війни. Братова загибель започаткувала формування трагічного світобачення. „Пам’ятаю, - писав пізніше, - як поранило брата Івана. Як він лежав - з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щокою ... Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щоці його і не хотів, геть-геть не хотів - ні поцілувати, ні прощатися - з Іваном і його родимкою”. [35, с.346]

Втрата дітей була не єдиним випробуванням для родини. Вона переживала величезні нестатки, спричинені війною та голодом 1947 року. Це також закарбувалося у пам’яті поета „Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмину, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Пам’ятаю, як 1946-1947 року пас чужу корову - за це мене годували. Я знав, що мама голодна - і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти - і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота.” [35, с.346]

Важкі умови існування формували в хлопця співчутливість, внутрішню силу, прагнення домогти іншим. Він став наполегливо вчитися, намагаючись дорівнятися до дорослих. У нього виробилася навіть дитяча філософія: „Мамі - тяжко, татові - тяжко. То й мені має бути тяжко - але доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити”. [35, с.347]

Однак залишилися і світлі враження з дитинства. Вони пов’язані з атмосферою у сім’ї. Стусові батьки були дуже релігійними, по-справжньому релігійними, і жили по-божому між собою і між людьми.

Високий моральний максималізм та культ особистої свободи передалися від матері синові, стали основою його громадянської позиції. Материні пісні зробили душу хлопця чутливою до поезії:

Сину мій, сину, не кляни батька,

А пом’яни.

Мене ж прокляту, я твоя мати, -

Мене кляни.

„Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, - згадував В.Стус, -мої очі закипали сльозою. Чому „не кляни батька”? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей - і я ховав їх, бо встидався сліз”.[35, с.348]

Із маминих пісень виростали і перші патріотичні переживання. Доля рідного народу, України, починала вимальовуватися у свідомості майбутнього поета в трагічних ракурсах:

Ой люлі-люлі, моя дитино,

Вдень і вночі,

Іди ти, сину, на Україну,

Нас клянучи.

„І так само сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти? Чому „нас клянучи”? [35, с.348]

2.2 Дитячі роки В.Стуса: розвиток його здібностей, уподобань, нахилів

Війна, голод 1947-го, злидні, несправедливість, безправність українських селян на своїй землі гіркими почуттями закарбувалися в душі майбутнього поета. Були випадки коли ця несправедливість його боляче вражала: „1951 p., - розповідав він, - я їздив у село, де бабуні збирав колосся по стерні. За мною гнався об’їждчик - я втікав, але він - верхи на коні... - наздогнав мене, став видирати торбину, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу” [35, с.347]

На фоні загального знедолення процвітали ідеологічна фальш, суспільне лицемірство, культивувалися псевдоцінності. Голодні діти, серед яких був і В.Стус, змушені були виголошувати: „Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство”. Пізніше поет називав це першою власною суспільною травмою.

Уже в юному віці В.Стус виявляв неабиякий потяг до навчання. За твердженням родичів, він ще до 6 років став школярем, навіть серед старших дітей виділявся ерудицією. Його мати згадувала такий епізод: „Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна та й питає, чому це Василько ходить до школи босий, уже ж холодно. „Як? То він до школи ходить? Ні, я не пущу. Малий ще.” Я тоді на заводі працювала, його дома лишу, якусь роботу загадаю, він зробить - та й до школи. „Ні, - каже вчителька, - до школи ви його пускайте, я його за приклад іншим ставлю, отим переросткам: Стусик, ану вийди. Воно тягнеться до дошки навдибки і пише” [26, с.326] Срібна медаль, з якою було закінчено середню школу, - результат наполегливості хлопця.

У період школярства Стус серйозно захопився літературою. В одинадцятилітньому віці уперше прочитав романи „Мати” М.Горького, „Як гартувалася сталь” та „Народжені бурею” М.Островського - і вирішив, що й сам буде таким, як Павка Корчагін і Павло Власов, аби людям жилося краще. Ознайомлення з романом Джека Лондона „Мартін Іден” залишило великі враження завдяки тому, що в ньому зображено неординарну особистість, яка досягає успіху.

Але найбільший вплив на юну Стусову душу мав Шевченків „Кобзар”, який у 4-6 класі Василь майже увесь знав напам’ять. І прочитане не стільки очима, як небайдужим серцем, і почуте з журного маминого голосу пісенне Шевченкове слово пробудили в ньому поета і громадянина одночасно і сформували його талант.

Проте зацікавлення Василя не обмежувалися літературою. Його вразливу душу формувала й музика: „Музикою я марив. У 7 класі за похвальну грамоту тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати „Взяв би я бандуру”, потім кілька старих романсів. Але все було не те. І тоді я брав гітару - і грав на одній струні - своєї: все, що я чув, за чим тужився, чого прагнув - усе вигравав. І забувався геть. [26, с.20]

Стуса формував Бетховен: „Пам’ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій (про творчість Бетховена) і чимало концертів ... А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя - в горі, в нещасті, в муці - і він один проти цілого світу - перемагає!.. І Бетховен перевернув мені душу - за час того прослуховування. Як я шкодував, що через бідність моїх батьків, не можна просити їх, аби купили мені скрипку, чи фортепіано” [38, с.21]

На формування характеру й духовності Стуса певною мірою вплинув також образ біблійної Мойсея, котрий спочатку прийшов до нього з Франкової однойменної поеми, а згодом - і зі Святого Письма. „Воля - найвище в світі, чого потребує людина. І Мойсей жорстко карав слинтяїв, що тужили за рабськими глечиками” [4, с.21]

У передмові до другої збірки віршів „Зимові дерева” - Василь Стус, оцінюючи загалом усе шкільне життя, підбив такий підсумок: „Шкільне навчання - вадило. Одне - чужомовне, а друге - дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов” [38, с.22]

2. 3. Переломний час

Тільки через свій юний вік В.Стус не потрапив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Довелося у 1954 р. подати документи на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.

Серед своїх однокурсників Василь виділяється неабиякою ерудицією та гостротою мислення. Бібліотека - це постійне місце, деможна було зустріти Василя. Хлопець цікавився літературною класикою і творами сучасних авторів, філософією, мовознавством, історією. Самотужки вивчав латинську мову. А німецькою володів на такому рівні, що вільно читав без словника, зокрема поезію Гейне.

Поки решта студентів „сяк-так давали лад довжелезним рекомендованим спискам світової літератури”, Василь встигав долати ще й зверх того, переконано торуючи шлях самоосвіти. Вже й тоді було видно, що цей працьовитий хлопець виробиться неодмінно на достойного науковця, ім’я якого ще складе славу педінститутові. Енциклопедична начитаність, гострий науковий розум дали можливість В.Стусу вже студентські роки проводити серйозні літературознавчі дослідження. Не дивно, що поет закінчив інститут із червоним дипломом.

Згодом Василь вступає до літературного об’єднання „Обрій”, куди ввійшли молоді письменники-початківці. Його виступи відзначалися гостротою, пристрастю і актуальністю. Він читав свої вірші, котрі не вписувались у звичні стандарти лозунгової поезії. Уміння володіти аудиторією, полонити її своїми думками, переконати запам’яталося багатьом як риса молодого поета. В.Стус пропагував творчість українських „шістдесятників”: І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського, критиків І.Дзюби, Є.Сверстюка. Тут чи не вперше В.Стус почав виступати проти національної дискримінації народу. Представляючи в клубі невелику частку україномовних письменників, він і творчістю, і громадською діяльністю захищав поруйнований форпост рідного слова. Відчуття національної несправедливості, від якої потерпала Україна, загострювалася в душі поета, і в 1962р. Стус пише до А.Малинка листа, у якому русифікацію українців називає трагедією і закликає не миритися з тим насаджуваним інтернаціоналізмом, що веде до „згуби цілої духовної одиниці людства”, якою є український народ. Уже тоді поет володів достатньою глибиною в осмисленні національного буття.

1963 рік, за словами Є Сверстюка, був переломним для Стуса. Вступивши до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, активно включається в громадське та літературне життя столиці України.Багато часу приділяв Клубу творчої молоді, де гуртувалася прогресивна інтелігенція.

Отже, на початку 60-х поет потрапив у надзвичайно продуктивне духовне середовище, яке допомогло йому зміцніти і проявити свої творчі здібності, кращі риси людської якості.

З другої половини 60- років у житті СРСР відбулися зміни. З усуненням від влади Хрущова розпочався мертвий „період застою”, переслідування всіх інакомислячих, зачеплення на них ярликів „націоналістів”, „дисидентів”, арештів, заслання.За таких обставин багатьом здавалося, що подальша діяльність, спрямована на демократизацію, неможлива. Прозвучали заклики „згортатися”.

Для В.Стуса така позиція була неприйнятною. Він не зміг лицемірити, стати лояльним громадянином тоталітарної держави. Він вирішив протистояти силам тоталітаризму.

Найбільш відкритий протест проти репресій стався у 1965 р. на прем’єрному перегляді фільму Сергія Параджанова „Пісні забутих предків”. „Київські правозахисники організували мітинг на оборону заарештованих товаришів ... Схопився з місця Стус ... Крикнув у зал: „Зараз я звертаюсь не до українців, а до тих інших народів, які сидять тут, - до росіян, євреїв... Учора схопили українців - завтра прийде ваша черга. Досвід історії вчить усіх, тому допомагайте боронити українців, цим ви виступити не тільки за діло правди, але й захистите своє власне завтра, свою свободу!..” [26, с.287]

Після виступу в кінотеатрі „Україна” поета виключають з аспірантури „за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу…"

І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали, деякий час довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати перестали. Але Стус продовжував писати й активно виступати проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи.

Рукопис першої збірки віршів „Круговерть” у 1968 році дістав негативну рецензію у видавництві „Молодь” і книга не побачила світ. Особливо болісно переживав поет і те, що другий рукопис - „Зимові дерева”, який п’ять років „залежував місце” у видавництві „Радянський письменник”, теж зазнав долі „Круговерті”. „Така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг іти далі...” - писав В.Стус. Але незважаючи на утиски та переслідування, Стус пише й продовжує активну громадську діяльність.

Поет знав, який тернистий шлях йому судився, але не прагнув „сховатися од долі”. Як згадує письменник Юрій Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: „Я просто інакше вже не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так”. [36, с.9]

І лихе передчуття збулося. 12 січня 1972 року поета було заарештовано. У вироку Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року говорилося: „Систематично виготовляв, зберігав і розмножував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі”. Поета засудили до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму і трьох років заслання. Жорстоке і несправедливе покарання Стус відбував у мордовських таборах, заслання - у Магаданській області.

2. 4. Умови життя і загибель у мордовських таборах

Під час позбавлення волі каральні органи здійснювали на В.Стуса фізичний і психологічний тиск, метою яких було зламати внутрішні сили поета, змусити його покаятися, визнати провину перед суспільством. Ситуацію ув’язнення можна назвати екстремальною: дисидентові постійно доводилося боротися за збереження своєї гідності. У ці роки він зазнав провокацій, цькування, стеження, жорстоких покарань, тяжкої праці.

Умови існування в таборі особливого режиму були жахливими. Виснажлива праця, мізерна зеківська пайка, морози до 50 градусів, знущання, туга за рідною Україною...

Після засудження В.Стус багато розмірковував над своїм становищем. На рідній землі його визнали державним злочинцем. А за що? За те, що він боровся проти несправедливості, висловлював свою незгоду з новою хвилею арештів і судових процесів, які розпочалися вже за часів Хрущова? Хай не стримувався іноді, був емоційним, бунтував але хіба ж це політичний злочин?

Одного разу, вже перебуваючи в таборі, В.Стус захворів. В.Овсієнко писав: „У кінці листопада 1975 року ... у нього стався прорив виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив... Стус лежав непритомний, а начальство викликало перш за все конвой, щоб відвести його за кількадесят метрів до лікарні... Але до ранку до нього ніхто не підходив”. [27, с.99]

І все це терпіла людина незламної волі, але фізично хвора. Та Стус і на цей раз не зігнувся. Він відстоював як власну гідність, так і своїх політичних однодумців, виступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973-1976 років кільканадцять разів був покараний: його позбавляли побачень, кидали до штрафного ізолятора, до карцеру. Неодноразово Стус оголошував голодівки, кілька разів на 14-18 діб.

Не легше було й на засланні, де Василь працював шахтарем на руднику ім. Матросова. Сам Стус так згадував, як йому працювалось: „Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Молоді хлопці за півроку такої пекельної праці стають силікозниками”. [34, с.72]

У цей час В.Стус листувався з Чорноволом, Шабатурою, Коцюбинською. Але листи часто зникали, на скарги не зверталося ніякої уваги.

Незабаром помер батько поета. Василь почав просити, щоб його відпустили на похорон. Але виявилось, що це дуже складно. Поетові навіть прийшлося оголосити голодовку в знак протесту. І тільки після цього він отримав згоду. Поховавши батька, Стус повернувся на Колиму - ніби до в’язниці.

Після повернення поетові було винесено звинувачення, що він дістає пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки виступають проти надання йому медичної допомоги, і виявилося, що доказом цьому є „свідчення” багатьох мешканців рудника.

„Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь якого я мушу обставати до загину,"- писав В. Стус. [34, с.500]

1979 року після закінчення терміну заслання Стус повертається до Києва. У той час у Києві існувала Гельсінська група, яка ставила собі за мету ознайомлювати широкі кола української громадськості із Декларацією прав людини. Василь вступає до неї, бо інакше не міг вчинити. У цей же час працював не за фахом (на конвеєрі фабрики взуття), дуже переживав, що не може писати, друкуватися. У своєму „Таборовому зошиті” він писав: „Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають - яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”. [34, с.500]

14 травня 1980 року уночі Стуса відвели до КДБ. Суд був неминучий, а слідства як такого і не було. Поетові було винесено вирок: 10 років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років заслання. Усього двадцять три роки неволі було призначено на коротке, як і в Шевченка, життя Стуса. Тільки Кобзареві судилося відбути 10 років солдатчини, Стусові ж - 15 років гулагівських таборів.

Режим, запропонований у Кучіно, місці заслання, сягав поліцейського апогею. „Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго тривати не може - такий тиск неможливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зробив. Займатися творчістю тут неможливо абсолютно: кожний віршований запис відбирається при першому ж обшуку. Доводиться вивчати мови”, - згадує Стус у „Таборовому зошиті”. [34, с.490]

Праця ж в таборі була дуже марудна і тяжка: щоб виконати норму, треба було працювати 8 годин, не перериваючись ні на хвилину. Лікарні ж практично не існувало. Всі в’язні хворіли, їх ніхто не лікував. Але про Стуса не забули. На захист поета, за його звільнення, виступала прогресивна громадськість усього світу, зокрема відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль.

Перебування поета в тюрмі зумовлює в дослідників запитання: що допомагало В.Стусу вистояти? Спостереження показує: внутрішні риси. Найперше треба підкреслити, що В.Стус володів вродженою нездатністю лукавити. Поет наголошував, що існує моральна межа, яку не можна переступити. Він шукає „чистоти і ясності в житті, „світлості” в душі” і забезпечує їх для себе, намагаючись завжди зберегти неушкодженою совість. Тому поет жодного разу не погодився визнати себе злочинцем. Віра у справедливість не залишає В.Стуса.

Стус був важким в’язнем для охоронців. Не визнаючи себе винним, поет поводився з викликом. Ніякі штрафні ізолятори, камери-одиночки, заборони на зустрічі з рідними не могли вплинути на атакуючий стиль життя письменника за гратами.

Поет неодноразово захищав себе і покривджених адміністрацією товаришів, писав звернення до вищих органів влади СРСР, в яких викривав політичні репресії, підіймав голос на захист національних прав рідного народу, відстоював демократичні свободи. Жертвою радянського колоніалізму у своїх зверненнях Стус змальовує Україну у різних ракурсах. Він розкриває мовно-культурну ситуацію в УРСР, наводить приклади цинічного ставлення владодержавців до духовної спадщини українського народу, розвінчує судові політичні вироки свого часу, що сфабриковані на основі теорії про український буржуазний націоналізм. Поет відстоює права репресованого народу і його культуру, показує, що викорінення національних цінностей призвело до великих моральних втрат.

В.Стус стверджує: ті, хто міг би претендувати на провідну роль у житті нації, перебувають за гратами, вони насильно вилучені із суспільства, зумисне спаплюжені в очах загалу.

Зробити однозначний опис останніх хвилин життя поета ніхто не може. І ось чому: Стус помер в ізольованому карцері, тюремне начальство довго приховувало факт його загибелі.Однак є підстави стверджувати, що вбивство тривало усі п’ятнадцять років перебування Василя за колючим дротом. Антигуманне ставлення і призвело Стуса до загибелі. Безкомпромісність митця, який вільно йшов на різні форми протесту, також сприяла його передчасному згасанню.

„Василь Стус помер 4 вересня 1985 року в карцерній камері №3 під час сухої голодівки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка ... Йдучі до карцера, він сказав: „Я оголошую голодівку до кінця”. Він дотримав слова. Діагноз - ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда - так записано в свідоцтві про смерть від 17 жовтня 1985 року”. [26, с.366]

Проте однозначних відомостей про загибель митця немає і на сьогодні. Є версія, що В.Стуса знищили, аби не допустити присвоєння йому Нобелівської премії. У 1985 році митця висунув на її здобуття німецький письменник Генріх Белль, але посмертно вона не надається.

В листопаді 1989 року прах Василя Стуса, а також двох інших політв’язнів, Юрія Литвина та Олекси Тихого, був перевезений до Києва і похований на Байковому кладовищі.

Влада намагалася розчавити не тільки митця, але й плоди його творчості. Щоб унеможливити самоосвіту в’язня, у нього забрали необхідні книги та рукописи. Подібне чинилося і з поезією автора. З 1983 року йому заборонено висилати в листах власні вірші та переклади. „Щось схоже на Шевченкове „ни писать, ни рисовать”.^[37,с.444]Часто вранці відчинялися двері камери і наглядач вимагав: „Ну, Стус, давай, что ты там насочинял за ночь”.[26, с.333]

Неодноразово поет повідомляв, що його художня спадщина планомірно знищується працівниками внутрішніх служб тюрми. Наслідки такого переслідування очевидні: доля останньої прижиттєвої збірки „Птах душі” - невідома, важко визначити, яка частина поезій уже ніколи не потрапить до читача. Табірні друзі поета прагнули врятувати його творчі здобутки. Вони вивчали вірші напам’ять, і таким чином багато творів збережено

2.5. Думи про рідних

Перебуваючи в ув’язненні, В.Стус тяжко переживав розлуку з близькими. Про це свідчать його листи, адресовані дружині, сину, батькам: „Тебе, маму, Дмитричка я бачу мало не щодня. І всіх люблю”, „ти мені снилася, але сумно-сумно - шкода було і гірко було- вві сні”, - писав поет своїй дружині в різні роки ув’язнення.^[37,с.393]

Сни не могли компенсувати реального спілкування, вони лише роздирали душу. В.Стус намагався будувати уявні мости між собою і далекими Києвом та Донецьком. Йому хотілося бачити свою присутність в житті родичів, відчувати ритми їхнього існування: „Знай, що я ще тримаю свого пальця на пульсі твоєї руки і коли щось негаразд - я чую” [37, с.166], „обіймаю - крильми своїми, нахиливши на шию, аби Ти поклала свою - маючи підпору” (до дружини). [37,с.227]

Водночас В.Стус відчуває тягар перед рідними, розуміє, що поставив їх у дуже складні обставини, просить пробачення. Поет намагається полегшити страждання близьких. Із тюрми він звертається до людей доброї волі: „Прошу не покинути напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну, 1900 року народження. Потребує мама головне моральної підтримки, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона самотньою в своєму горі - підтримайте її дух”. ^[37.с.502] У листах підбадьорює родичів, переконує у несправедливості судових вироків, стверджує свою правоту. Не посоромити себе і рід - аргумент, яким пояснює митець свою поведінку у тюрмі. Його переконання у власній невинності постійно виявляється у звертаннях до батьків та дружини і стає опорою для них. Основний тон цих звернень заспокійливий: „Сльозами ви біді не зарадите, а хтось тільки повтішається”, „мене люди згадуватимуть добрим словом, а винних у ваших сльозах - то навряд”, „я вини своєї не чую і засуджувати мене не було за що”.[37, с.21]

Окрему увагу поет приділяє сину Дмитру. При нагоді він прямо апелює до сина, намагається розкрити істинні причини свого ув’язнення: „Хочу, аби Ти був славним хлопчиком, аби знав, що Твій батько хоче, аби й Ти стояв на захисті Справедливості, вільної людини і свого народу - за це мене й мучать багато років”. [37, с.280] Як батько, що постійно думає про свою дитину, В.Стус пробував компенсувати відсутність прямого спілкування з сином листами до нього. Ці листи часто носили повчальний характер, вміщували поради, як гартувати фізичне здоров’я, формувати свій внутрішній світ. Становлення душі хлопця найбільше турбувало поета: „Сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така”. [37,с.280] Стус спрямував сина до само формування. Він радить йому, які літературні твори читати, як поглиблювати свої знання, як поводити себе з людьми і запозичувати у них кращі риси, а також постійно наголошує, що Дмитро повинен мати мужній характер, боротися з лінощами, виробляти свою волю, знайти мету життя.

РОЗДІЛ ІІІ. НЕСКОРЕНА, МУЖНЯ МУЗА ПОЕТА

3.1. Тематика творчості Василя Стуса

У 70-80-х роках в Україні були митці, які стали жертвами судових переслідувань, дорого заплатили за свої ідеали: таборами і засланнями. Вся їх вина втому, що вони не пішли на компроміс із совістю, не погодились на роль провісників неправди і фальші, яку приготувала для них тоталітарна система.

На всерозхристі люті і жаху,

На все прозрінні смертного крику

Дай, Україно, гордого шляху,

Дай, Україно, гордого лику, - ці слова написав В.Стус.

За характером творчого обдаровання Стус - лірик. М.Рильський казав, що „Україна є віссю, навколо якої обертається вся поезія В.Стуса”.Це була людина, яка виступала за ідеали Добра, Правди, Гуманізму - ці високі, вічні загальнолюдські цінності. Період 70-80-х років був дуже важким для В.Стуса. Але, незважаючи на складні умови життя, поет пише вірші, які вдома, в Україні, не видають.

За свої ідеї і непримиряння з існуючим ладом Стус 1972 року був заарештований і відбував покарання у мордовських таборах. Після 1972 року його поезія була табірною, невільницькою. Збірка „Палімпсести” (1972-1979рр.) вийшла за кордоном.

У час важких випробувань далеко від рідної України поезія стала для В.Стуса єдиною розрадою. Однак болісним і тривожним було усвідомлення того, що за кордоном його вірші хвалили і друкували, навіть висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він - державний злочинець.

Вчитуючись у вірші Стуса періоду заслання, більше сприймаєшся переконанням, що в процесі творення він, поет, був наодинці із собою, і цей стан „звільненості від обставин, оточення, цей стан самотності” є шляхом найбільшої відкритості усьому світові і серцям людей, що сприйматимуть поезію у стані духовного очищення.

Переважна більшість творів поета написана на етапах та в таборах, на які припадає 12 років його сорокасемирічного (шевченківського) віку, що й обірвалося не на волі, хоча і в час нових надій...Ліричний герой поета перебуває у двох станах, двох часових вимірах: спогаду й чекання, минулому й майбутньому.

Читаючи вірші Стуса про „гойдання лип ... золотокоре” та „присмеркові розсипи суниць”, думаєш, що Шевченко, мабуть, не міг би написати „Садок вишневий коло хати...” в Україні, подібні твори можна написати лише з туги, перебуваючи у чужій стороні. Хоча Стус ніде і не творить умиротвореної картини, він обов’язково обірве пронизливе почуття захоплення і краси різким дисонансом. Часом у нього пробивається ніжна, сповнена глибокого зворушення інтонація, коли „душа ласкава, наче озеро».

Василь чутливий і до суворої краси північного краю, уміє зігріти цю мерзлоту теплим поглядом і словом.Усі думки, які відчуваються у творах цього періоду, можна звести до одної: поезія - „страсна моя путь”, „поезія - Богом послана Голгофа”, вогонь самоспалення і самоочищення. Тому вона одночасно і „біда чорна” і „золота жар-птиця”.

Стусові поезія дихає шевченківською традицією, відчувається майже пряме опертя на образи „Кобзаря”:

Весь ранок сонце світить справа,

На північ їдемо глуху.

Яка тяжка ти, чорна славо,

Що перестрілась на шляху.

Взяла за руку, осоружна,

І в бездоріжжя повела.

Цей вірш схожий на „Долю” Шевченка: „ти взяла мене, маленького, за руку і в школу хлопця одвела...” Шевченко, пишучи „Долю”, повертався на волю, Стус, створюючи свій вірш, прощався з нею.Але доля обох була зв’язана з думками про вічність, про добро і зло, про славу, бо ж без них не існує ні поезії, ні поета.

В.Стус прагнув передавати складні, майже невловимі перепади настрої, які посилюють почуття, доводять емоційну напругу до пограничного стану.

Вже цілий місяць обживаю хату,

Що, мабуть, і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

В віконці грати, а в кутку - пара...

Цей вірш був написаний, коли поет перебував під слідством 1972 року. У ньому змальована реальна ситуація - страшна, небажана, майже абсурдна, приреченість. В.Стуса тривожить не стільки власна фізична ізоляція, скільки настрій, переживання рідних: як батьки? Як здоров’я дружини? Сина? Що думають про нього друзі?

Дмитро Стус, син поета, писав: „Тато прожив життя, як сам того хотів, бо майже все життя був вільним і ставши ним, вже не хотів бути НІКИМ ІНШИМ”.

Ліричний герой Стусової поезії - людина внутрішньо вільна - завжди апріорі вільна, незважаючи на обставини, всупереч їм. Вже з юності свідомо будував у собі такий бастіон власного „я”. Це дало йому змогу лишитися Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій „парнас”. З цим пов’язане незмінне в різних життєвих ситуаціях підкреслення вірності своїй долі, небажання „сховатися від долі”, проголошення примату Долі над Розумом: „Слава Богу, що доля вершить нами...” (з листа до Є.Сверстюка, 1979).

Свій песимістичний настрій в новій збірці, яку назвав „Веселий цвинтар”, В.Стус намагається пояснити.Поет хотів захистити себе і свої вірші, зокрема такі, як „Марко Безсмертний”, „Колеса глухо стукотять”, від політичних звинувачень.

У збірці йшлося тільки про те, що і „такі міщани від членів партії”, як Марко Безсмертний, святкують пам׳ять великого вождя, що і такі люди, як Єжов чи Берія, були суб’єктами революційного правопорядку і законності у старі часи, коли М.К.Зеров їхав на свою Голгофу, щоб більш не повернутися.

У своїй поезії поет інколи звертається і до коханої, і до втраченої ним землі рідної, і до Бога, і до смерті, й до народу. Тема рідної землі, України, як і мотиви неволі, спогади про рідних є провідними у ліриці Стуса.

У збірці „Палімпсести” песимістична тональність посилюється. „Німує край”, він - „царство німоти”, йому „за трумну пітьма кам’яна”, -так влучно характеризує поет тогочасні реалії українського життя.

У віршах періоду заслання поет часто згадує рідну домівку. Ці спогади дають йому віру, надію і силу („Вітчизно, Матере, Жоно! Недоле це, коли б не ти, мене б косою підкосила ...”), вони стимулюють до життя навіть у найстрашніші хвилини вагань, відчаю, внутрішньої боротьби („Бо вже не я - лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То припікає душу Україна - та, за котрою погляд марно рву”.); Батьківщина то „зрадлива, зраджена”, то „дивен”, то „рідний і ніщивний”, то”далекий край”, який ще „обрадіє із печалі”. Почуття поета нагадують коливання маятника: від відчаю - до сподівання повернутись в Україну, від оголеного болю - до надії на кращу долю як власну, так і Батьківщини. Бо митець не лишить себе поза кровними зв’язками зі своєю землею.Але поет розуміє весь трагізм свого життя і тому створює такі пронизливо-щемливі рядки:

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай.

Моя і - чужа. Ця антитеза несе у собі емоційний заряд: бути найчеснішим сином своєї землі і конати закінчити свій життєвий шлях на „чужинницькій” землі забутим, непотрібним своїй Вітчизні.

У роки заслання поет пише й інтимну лірику. Поняття інтимної лірики включає весь аспект особистих переживань людини. Це твори, присвячені дітям, мамі, спогади про події дитячих літ і почуття, пов’язані з ними. Спогади про найдорожчих людей - дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті - радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, немов постають через призму похмурої неволі. Але й серед страждань і смертей, серед знущань у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність інтимних почуттів.

„Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходить для душі місце всюди в найкарколомніших знущаннях, у най безпросвітному мороці сучасності”, - писав І.Драч [12,с.9]

Відірваний від близьких і рідних, поет згадує про них лише у мріях. Як приклад цьому - вірші „Ти десь за білім забуттям і навіть долі далі”, „Ти десь живеш на забутім березі моїх змілілих пам’ятей”.

Стус переживає їхнє горе гостріше, ніж своє власне. Уявляє, як їм гірко і боляче:

Скільки набилося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив на наругу,

Маму лишив на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

Б’ється об мури грудьми.

(„Церква святої Ірини”)

Часто у віршах цього періоду поет згадує і про малого сина, який росте без батька. „Скучив за сином, скучив за другом, скучив за матір’ю, скучив за рідним краєм!” - признався Василь у вірші „Скучив за сином, скучив за другом...”. З болем і сумом згадує, як малий син кричить: „Татусю, до побачення.” („На Колимі запахло чебрецем”).

В.Стуса завжди хвилювала історична доля України, її трагічне минуле. Саме йому він присвятив чимало пронизливих рядків. Так, опис часового періоду другої половини XVII століття, який увійшов у історію під назвою Руїна, зустрічаємо у вірші „За літописом Самовидця”. Поет змальовує побоїще, яке нічим не поступається зображеному Л.Костенко в романі „Маруся Чурай”.

У вірші „Сто років, як сконала Січ” поет відтворив політичні репресії проти передової частини українського народу.

Поетичним і громадянським маніфестом В.Стуса вважається вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я". Вірш цей невеликий за змістом, але в ньому звучить кредо поета, змальовано трагічний страдницький життєвий шлях; ми бачимо мов вирізьблений на граніті його портрет, головні риси його характеру. Із рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її майбутню перемогу.

Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних сусідів. Герой вірить, що хай і після смерті, але повернеться до свого народу.

Мотив туги Україною, любов до Вітчизни, звучить у віршах „Сосна із ночі виплива, як щогла”, „Такий близький ти, краю мій”, „За мною Київ тягнеться у снах”, „Цей біль - як алкоголь агоній...”.

Не забувати про власну душу, боротись за своє існування, не давати себе зганьбити - ось що потрібно людині, щоб вистояти, не зламатися у тяжку годину. Боротись треба до останнього, аж поки не помреш.

3.2. В.Стус як перекладач, читач, улюблена література

У творчій спадщині, яку нам залишив Василь Стус, помітне місце належить його перекладам. Перекладав він у різні періоди свого життя як на волі, так і в ув’язненні, концтаборах, на засланні, і, здається, без перекладацької праці не мислив себе як поета. Перекладання було для нього не лише формою активного прилучення до багатств світової культури, а й неодмінною передумовою творчого зростання й переростання у справжнього митця.

Перекладав Стус із російської поезії, зокрема Цветаєву, з білоруської - М.Богдановича, з іспанської - Лорку, з німецької - Гете і Рільке, звертався він до інших поетів, але не всі його переклади ще зібрані, а тим більше опубліковані. Отже, коло зацікавлень Стуса- перекладача було широке й розмаїте, але можна з певністю сказати, що він найактивніше цікавився і найбільше перекладав Райнера Марія Рільке.

Варто звернути увагу й на таку обставину. У різні періоди життя Стуса в його духовний світ входили різні поети й справляли сильне враження, яке, однак, не завжди виявлялося тривким і перспективним у його творчому зростанні. У короткому зверненні до читачів, написаному 1969 року, він повідомляє, що в студентські роки пережив „захоплення Рильським і Верхарном”, яке, однак, виявилося скороминущим і помітного сліду в його поезії не залишило.

„Після армійський час” у своїй внутрішній біографії він визначив так: „Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього. Звільнився - тільки десь 1965-66 роках”. Проте були захоплення й іншими поетами - Бажаном, Лоркою, Гете, Свідзинським , Рільке”.

Рільке прийшов до Стуса вже в час його творчої зрілості і залишився з ним назавжди, став постійним супутником його духовного й творчого життя. Причому його інтерес і любов до Рільке з часом зростали, про що з усією переконливістю промовляють його листи з концтаборів до дружини та друзів.

Перші переклади з „улюбленого” поета належать і ще до „київського періоду” Стусового життя, до кінці 60-х років, коли ним були відтворені деякі вірші з ранніх, неоромантичних зібрань Рільке.Однак, перш ніж звернутися до цих перекладів, варто задуматися: звідки у Стуса така глибока й стійка зацікавленість поезією Рільке, така наполегливість в її освоєнні й перекладанні? Думається, до Рільке Стуса проводив його загальний інтерес до європейської духовної культури, зокрема новітньої, яка в сталінсько- брєжнєвські часи перебувала в нас на статусі напівлегальної. Адже творчість Рільке - це не лише одне з яскравих породжень цієї культури, а й її високий поетичний синтез. Сам поет, як відомо, не раз наголошував„європейськість” своєї поезії, її синтезуючий характер і охоче вказував, який духовний дар отримав він від різних національних культур - італійської, французької, російської. Проте в основі своїй творчість Рільке пов’язана з глибинною традицією німецькомовної поезії, яка характеризується передусім філософською наповненістю, заглибленістю, і водночас інтенсивним ліризмом, широтою його діапазону й експресивністю. Звідси - схильність до напруженого й проникливого переживання не лише особистих радостей і печалей, а й усієї повноти буття, його духовних реальностей, включаючи й світ філософських абстракцій. Усе це було близьке й духовному складові Стуса, характерові його поетичного обдарування, тож і не диво, що філософська лірика „Дуїнських елегій” та „Сонатів до Орфея” мала для нього таку притягальну силу.

Над перекладами з Рільке Стус працював у концтаборах, не маючи найнеобхіднішого для перекладацької роботи - словників, вивіряних і прокоментованих текстів, наукової літератури і, звичайно ж, того, що у Рильського названо „самота працьовита й спокійна”. У листах до дружини й друзів в’язень Стус просить роздобувати й надсилати йому словники, наукову літературу, копії необхідних книжок, і дещо з цих видань йому вдавалося таки одержати використати, але, зрозуміла річ, далеко не все..

Слід брати до уваги й те, що над перекладами з Рільке в основному Стус працював уже після того, як вийшла відома збірка перекладів Миколи Бажана (1974р.). Видатний майстер поетичного перекладу, Бажан високо підняв планку у відтворенні Рільке українською мовою, і Стус це добре усвідомлював. Однак,

ознайомившись зі збіркою перекладів Бажана, Стус не відмовився від перекладання Рільке, а, навпаки, почав працювати з іще більшою наполегливістю, свідомо.

Отже, у певних вимірах переклади Стуса є кроком уперед у відтворенні Рільке як українською, так і російською мовами.

3.3. Своєрідність і сила мистецького таланту

Благодатна пора 60-х років народила плеяду талановитих українських поетів - І.Драча, Л. Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновського, В.Симоненка, В.Стуса. Але мистецька спадщина Стуса така оригінальна, потужна, самобутня, так тісно переплелись у ній в одне нерозривне ціле: доля поета і його творчість. Поет тривалий час був відірваний від нормального життя, від сучасного йому літературного процесу, а саме це і визначило своєрідність тематики його творів, але ніяк не позначилося на пафосі поезій, їх довершеності та силі емоційного впливу на читача. Його твори пронизливо особисті. Отож, творчість Стуса слід розглядати, як зауважує М.Жулинський „на історичному тлі відображеної ним реальності, в системі його поетики і в художньому контексті творчості В.Симоненка і Л.Костенко, М.Вінграновського та І.Драча” [15,с.428]

Змістовним лідером віршів є позиція митця, позиція громадянина, патріота, сина своєї матері по крові і матері - України, батька - ніжного, люблячого, свідомого алогічності, непридатності насильно розірваних родинних зв’язків. Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, правди, справедливості, гуманізму - цих вселюдських ідеалів.

Для стилю Стуса характерне звернення до себе, до читача, звернення-прохання, звернення-засторога, наприклад: „не поспішай...”, „терпи, терпи - терпець тебе шліфує...”, „тримай над головою свічку ”, „не зближуйся...”.

Поет наповнює ці строки власним досвідом, помноженим на пекучі роздуму, що й надає їм визначального значення і разом із тим скорочує дистанцію між автором і читачем, робить їхні стосунки довірливими, щирими.

За своїм характером творчого обдарування В.Стус- лірик. Його життя і боротьба, думки, почуття і помисли сповнені Україною. М.Ільницький писав: „Стус відривався від поділеного на квадрати світу і поринав у космос, який окреслюється поняттям „Україна”. Це космос його душі, альфа й омега його почувань, його„дорога долі, дорога болю...”^[17,с.15]

Мова поезій В.Стуса багата, оригінальна, смілива. Поет часто вдається до словотворення, неологізмів, деформує слова, але з тонким почуттям міри, такту, так, що новотвори допомагають глибше розкриває задум поета.

Поетичний стиль відзначається вживанням односкладних речень, за допомогою яких виразно передається тривожний стан, неспокій, сумніви ліричного героя. Аби передати стан, почуття, автор використовує дієслівні форми. Найчастіше використовує такі фігури поетичної мови, як багатосполучниковість, безсполучниковість, анафора, повтор, градація. Очевидно, що і лексичні, і морфологічні, і синтаксичні засоби мови тісно взаємозв’язані. Ретельно продумані, виважені, вони допомагають висвітлити ідейно-змістовний задум поета, свідчать про нерозривність змісту і форми. Отже, усі складові поетичного твору тісно переплетені між собою - від композиції до образних засобів.

Вибір тематики зумовлює використання тих чи інших мовних одиниць, а останні, в свою чергу, відіграють важливу роль у розкритті ідейно-тематичного змісту твору і виконують відповідну стилістичну функцію.

В римуванні поет рідко коли користується традиційною системою, яку затримує у віршах народно-пісенного характеру. Частіше він риму або цілком уникає, або теж шукає нових і цікавих пов’язань, включно до внутрішньої рими, яка часто є основною в інструментації його вірша. Проте не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а його образність вислову, яка, у пов’язанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль оригінального поета імажиніста з

певною закваскою сюрреалістичної композиції.

Особливістю поетики є надзвичайно розвинена варіативність текстів. Не просто окремі уточнення, доповнення, зміни - текст, особливо у зрілій творчості буквально пульсує варіантами. В різних редакціях „Палімпсестів” звертають на себе увагу вірші з однаковими початковими рядками, з яких вибруньковуються практично нові поезії. І річ не тільки в тому, що в умовах неволі написане поетом забирали, раз у раз нависала загроза знищення доробку і все треба було відновлювати, покладаючись виключно на пам’ять. Це справді питома якість Стусового поетичного мислення, що корінням своїм сягає у повноту, вичерпність, ситуативність його „самособоюнаповнення”. Вороже оточення, гніт - і протидія: концентрація енергії, загострення чуття, напруженість думки. Вібрації душі - вібрації тексту.

У відомому листі до віри Вовк, яка радила Стусові спробувати сили у верлібрі, писав, що теми в нього наразі „неверліброві”, бо у верлібрі - більша відстань між матеріалами і автором, ніж та, на якій він перебуває. Та в принципі верлібр не чужий йому (можна гадати, зокрема, що він був широко представлений в останній збірці „Птах душі”, яка не вийшла з-за грат). Зауважує, що до вільного експериментаторства більше „мав час і інтерес до входження у Велике Горе як незглибну тему”. Проте Стусове „входження у Велике Горе” (так він називав свій табірний досвід) не означало для нього відмовлення від шукання нових форм поетичного вираження. Це новаторство не було різким і самодостатнім, але воно є і посягає передусім у майстерному опануванні того, що Потебня називав „внутрішньою формою” слова.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи, зокрема не унормовані в літературній мові словникові скарби. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення, „вичерпання тих або тих елементів слова” - творення на їх основі своєрідних впізнаваних стусівських неологізмів. І, звичайно, ускладненість поезії, особливо періоду „палімпсестів”, свій поетичний тайнопис. Глибинний зрілий Стус - поет елітарний, далеко не завжди зрозумілий з першого прочитання, звернений до впотаємничених у Поезію. І це при тому, що він вповні володіє мистецтвом „простого слова. Та є ще інший Стус, незнаний, не прочитаний до кінця, до нього треба доростати.

„Сам Василь Стус колись напівжартома говорив про своєрідний критерій оцінки поетичного таланту: гарним вважав поета, який написав хоч одного такого вірша, що його хочеться запам’ятати...”[18, с. 147]

У передмові до збірки поезій „Зимові дерева” Стус писав: „Ненавиджу слово „поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі”.

Проте безперечно одне: Стус належить сучасній поезії XX століття. Належить до її золотого фонду, до її „класики”, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, Емілі Дікінсон чи Сільвія Плятт, та й зрештою зрілий Рільке, такий близький Стусові. До тієї сучасної класики, яка ще не прочитана „до дна”.

ВИСНОВКИ

На розпуттях нашої історії можна простежити дуже важливі збіги обставин, а саме, що в найбільш критичних моментах, коли доходило до того, що в народу відбиралося уже й навіть його мову, - саме тоді з’являлися постаті, які запалювали смолоскипи й били у дзвін тривогу, стримуючи на якійсь час ворожі наміри тоталітарної денаціоналізаці вищої культури й літератури. Отже, прихід у літературу шістдесятників - теж не випадковий, а обумовлений такими ж причинами, які зумовлювали появу Сковороди, Котляревського, Шевченка.

Поняттям „шістдесятництво”, як відомо, означають добу всезагального морального й духовного піднесення в країні, викликаного, як тоді уявлялось, докорінними змінами у внутрішній політиці влади, що їх реальним наслідком стало нетривале повернення суспільству бачення загальнолюдським цінностей. Українські письменники шістдесятих - це опозиційно настроєна національно свідома молода інтелігенція, що відверто протиставила себе тоталітарному режимові з його політичною денаціоналізацією і придушенням прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української літератури.

Але літературне середовище України 60-х років попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало упертого, безкомпромісного молодого донбасівського поета Василя Стуса. Нормою було мовчати, відмовляючись від власного „я”, не виринати на поверхні політичних вирів. Але тоді зник би поет. А що таке поет у чистому вигляді? За словами Стуса - „це людина, що виривається з обмежень звичності: поневажає приявниле й прагне утраченого й недосяжного”. ^[35,с.327] Сучасний поет шукає самого себе в тому обширі, який він завжди, всупереч реальності, визначає простір своєї індивідуальності.

Коли особистість вивільнялася із суспільних рамок, випадала з системи залежності й остраху перед офіційною думкою, перед вказівками керівництва, вона ставала духовно і психічно вільною, її думка набувала мети і творчої сили. Але як важко взяти на себе тягар волі - говорити і писати усе, що хочеш. Бо із свободою приходить відповідальність за кожне своє слово.

В.Стус надбав цей величезний скарб - право і спроможність мислити без рамок і застережень. Він ішов колами, а точніше - по спіралі, майже за діалектикою, підіймаючись щоразу вище „вивищуючись” у своїй поетичній і людській свідомості, набуваючи якоїсь потойбічності у баченні й мисленні.

Сьогоднішня популярність імені Стуса виникла, безперечно, на гребені певної політичної хвилі, зумовлена навалою пізнання того, що замовчувалося, приховувалося від народу „душилося, а насправді було і є гордістю нації”. Нині завершено видання найповнішого зібрання творів поета. Український народ має змогу ознайомитись з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші В.Стуса підіймають наш дух, достукуються до нашої совісті, до приспаного сумління. Він серед нас, ми пишаємося ним. Він - наша совість.

Місце і значення його творчості у рідній літературі врешті буде належно визначено. Адже у 1991 році Рада Міністрів УРСР присудила Державну премію ім. Т.Г.Шевченка в галузі літератури Василеві Стусу (посмертно) за збірку поезій „Дорога болю”.

Творча спадщина поета - нова важлива сторінка в історії української літератури - стає набутком не лише купки поцінувачів та шанувальників, а йде до широкого читача. Твори Стуса перекладені англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу. У своїх творах поет піднявся до вершин світової поезії. Але при всьому він залишається глибоко національним поетом. Він зумів відобразити світ і думи свого народу, його духовність, долю нації у складних історичних перепадах минулого й сучасності, помітити ті зміни, які відбулися з часів Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу - „від Шевченка до Стуса”.

У мантії лауреата Нобелівської премії, на жаль, не довелося постати Стусу перед людством. Але вірші його в перекладах витають в усьому світі, їх давно знають і люблять. Їхня дорога була такою довгою до нашого читача.

Усе життя йшов Стус до України, до свого народу, несучи на плечах хрест правди і сумління і знаючи, що сходить на Голгофу. Тепер він з нами навіки. Загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися.

Він справді „у смерті повернувся до життя”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Василь Стус: доля й людська особистість // Голос України. - 1998. - 31 січня. - с.10

2. Бедрик Ю. Василь Стус: проблема сприймання. - К.: Фотовідеосервіс, 1993

3. Беценко Г. Лінгвостилістичний аналіз поезій Василя Стуса // Дивослово. - 1997. - №8. - с. 17

4. Білоус Г. Рокований вересень: із роздумів про життя і творчість Василя Стуса // Дивослово. - 2003. - №3. - с.20

5. Болабольченко А. Цей бенкет смерті в образі життя // Вітчизна. - 1991. - №8. - с.142

6. Бондаренко А.І. Час вибору. Вивчення творчості В.Стуса в школі. - К.: Академія. - 2003. - с.232

7. Бондаренко А. Спроба аналізу філософських творів Стуса //Дивослово. - 1998. - №8. -с.8-10

8. Віват Т. Про деякі особливості поезії В.Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №2. - с. 18-20

9. .Гармаш Г. Червоне і чорне (Поезія доля Василя Стуса) // Слово і час. - 1991. - №5. - с.20-24

10. Голобородько В. Він став моєю совістю // Вітчизна. - 1990. №10. -с.161-162

11. Дзюба І. Різьбяр власного душу // Стус В. Під тягарем хреста. - Львів: Каменяр, 1991

12. Драч І. Василь Стус - поет трагічної долі // Прапор. -1989- №4. -С.9

13. Життя і творчість В.Стуса. Українська література. 11 клас(Усе до школи). - Київ: Всеувито, 2001

14. Жулинський М. Василь Стус // Літературна України. -1989 -18 січня

15. Жулинський М. Василь Стус Із забуття в безсмертя. - К., 1990, -С.416-431

16. Боровська Н. Шістдесятники // Слово і час. - 1999. - №1.-С.76

17. Ільницький М. Палімпсести. В.Стус// Вітчизна. - 1990. - №3. - с. 14-16

18. Коцюбинська М. Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і час. - 1998. - №6. - с.17-29

19. Коцюбинська М. І душу виробив таку прозору // Київ. -1989-№10.-с.40-41

20. Коцюбинська М. На цвинтарі розстріляних ілюзій // Слово і час. - 1990. - №6. -с.21-32

21. Коцюбинська М. Стусове „самособоюнаповнення” // Сучасність. - 1995. - №6.?- с.138

22. Коцюбинська М. Чути голос поета //Жовтень. - 1989. - №7.-с. 15-16.

23. Коцюбинська М. У свічаді пам’яті // Україна. - 1991. - №1. - с. 13-16.

24. Мельник Я. В мені уже народжується Бог // Вітчизна. -1989 -№10.-с.157-160.

25. Наливайко Д. Василь Стус - перекладач // Всесвіт. -1991.-№1. -с.83-85.

26. Не відлюбив свою тривогу ранню. - К.: Український письменник, 1993, с.400.

27. Овсієнко В. Таємно похований під №9 // Донбас. - 1990.-№3. - с.87-113.

28. Покальчук Ю. В.Стус і моє покоління // Дзвін. - 1991. - №7. -С.131

29. Рарицький О. Василь Стус у колі споріднених душ // Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №1. - с.43- 44.

30. Сверстюк Є. Василь Стус - летюча зірка української літератури // Сверстюк „Блудні сини України”. - К.; 1993. - с.212-219.

31. Сверстюк є. Остання зона В.Стуса // Літературна Україна. - 1998. - 24 вересня. - с.7.

32. Сверстюк Є. Постать Стуса над плином часу // Українська мова та література. - 1998. - №13. - с.2.

33. Стус В. Вечір. Зламана віть. Вибране. - К., 1999, с.384.

34. Стус В. „З таборового зошита” // Дніпро. - 1991. - №9. –с.72

35. Стус В. Листи до рідних // Твори у чотирьох томах шести книгах. - Львів,Просвіта, 1997.

36. Стус В. Поетична спадщина. - Харків.: Ранок, 2002. -с.47.

37. Стус В. Твори. У 6-ти томах 9 книгах.- Львів, Просвіта.- 1999

38. Стус Д. Життя і творчість В.Стуса. - К., 1992.

39. Стус Д. Василь Стус: Життя як творчість . 3-тє видання. – К.: Дух і літера. – 2015. – 384 с.