ПЛАН ЗАНЯТТЯ №
Тема: Волт Вітмен «Листя трави»
Вид заняття: лекція.
Мета заняття
Дидактична: допомогти усвідомити ідейно-художні особливості поезій В. Вітмена, їх новаторський характер, своєрідність та естетичну цінність;
Розвиваюча: розвивати навички аналізування ліричних творів, висловлювання своїх суджень та їх обґрунтовування;
Виховна: виховувати естетичні смаки, прагнення до пізнання світу й себе в ньому.
Методи: лекція, бесіда за запитаннями, евристична бесіда.
Дидактичні засоби навчання: портрет письменника, текст твору.
СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ
Відведений час
І.Організаційна частина. 5 хв
Вітання. Перевірка присутніх на занятті.
ІІ. Актуалізація опорних знань. 10 хв
1.Бесіда за запитаннями.
- Особливості соціально – психологічної прози.
- Актуальність в суспільстві ХІХ ст.
- Представники та творчість цього періоду.
ІІІ. Повідомлення теми, мети та основних завдань 5 хв
Тема: Волт Вітмен «Листя трави»
Мета заняття Дидактична: допомогти усвідомити ідейно-художні особливості поезій В. Вітмена, їх новаторський характер, своєрідність та естетичну цінність;
Розвиваюча: розвивати навички аналізування ліричних творів, висловлювання своїх суджень та їх обґрунтовування; Виховна: виховувати естетичні смаки, прагнення до пізнання світу й себе в ньому.
ІV. Мотивація навчальної діяльності 10 хв
Література стає великою лише тоді, коли вона сприяє зростанню людських чеснот, послуговує благу мас, якщо через неї люди розкриваються один перед одним як брати»,— писав В. Вітмен. Поет убачав свій обов’язок у тому, щоб обезсмертити кожну істоту, предмет, навіть найнезначніший. Захищаючи власну унікальність, він відстоював унікальність іншої людини. І все церазом складало обожнення життя як єдиної, неповторної цілісності. Осягнути вершини й глибини вітменовської поезії, її філософію ми спробуємо сьогодні на занятті.
V. Усвідомлення нових знань. План заняття 45 хв
План
1. Життєвий та творчий шлях Волт Вітмена.
2.Аналіз збірки «Листя трави».
1. Життєвий та творчий шлях Волт Вітмена.
Волт Вітмен народився 31 травня 1819 року у фермерській родині у селі на Лонг-Айленді, пустельному пагорбистому острові, де повітря було просякнуте солоним диханням океану, а погляд людини охоплював два безмежжя: неба й водної стихії. "Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об'єднує, як у шлюбному союзі, непорушне і мінливе... про велике зіткнення дійсного з ідеальним",-згадував пізніше поет.
Дитинство на фермі, а потім у Брукліні, куди переїхала родина, було доброю школою. Життя простих людей - нелегке, грубе, але щедре і непідробне в його людяності й силі - він пізнав рано і полюбив назавжди. Провчившись кілька років у бруклінській школі, Вітмен полишає її і стає учнем друкаря. У цей же час він публікує свої перші вірші. У вісімнадцять юнак працює сільським учителем, секретарем у місцевому політичному дискусійному клубі. Ще рік по тому він уже редактор, а також єдиний репортер і набірник власної газети "Лонг-Айлендер". До 22 років поет "перепробував" ще цілу низку професій - політика, лектора, оратора,- і у кожній він шукав не шляху до кар'єри та заможності, а засобів утвердження і захисту своїх ідеалів.
З 1846 по 1852 рік Вітмен працює в різних бруклінських газетах, де пише статті на "злобу дня", зокрема, рішуче й гнівно виступає проти грабіжницької Мексиканської війни (1846- 1848), справжньою метою якої було накопичення земель плантаторів-рабовласників.
Вітмен був самоуком. Його цікавлять давні цивілізації, світ міфології і релігії, він часто відвідує нью-йоркський Єгипетський музей, багато читає з історії, етнографії, засвоюючи погляд на історичний розвиток людства як на єдиний у своїй різноманітності потік, який плине з темряви століть до сучасності - і далі у майбутнє. Відвідує він також і лекції з астрономії. Ці знання допомагають формуванню його поетичної філософії. Вітмен вчиться бачити Всесвіт безмежним у просторі й часі, що перебуває у загальному і безперервному русі.
Вітмен у своїй творчості прагне показати людину в єдності матеріального і духовного, природного і соціального:
Я поет Тіла, і я поет - Душі.
Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною.
Поет відчував себе в єдності з усім людством у часі і просторі:
Крізь мене йде так багато голосів німотних,
Голоси нескінченних поколінь в'язнів, рабів,
Голоси хворих і зневірених, і злодіїв, і карликів,
В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячменне зернятко менше.
У 1850 році Вітмен публікує вірш "Європа", який провістив появу видатного поета епохи. Цей вірш - реквієм загиблим революціонерам 1848 року - засвідчив тверду віру Вітмена в кінцеве всесвітнє торжество свободи.
У 1855, знаменному для Вітмена році, виходить друком збірка "Листя трави" - книга, яка зробила поета всесвітньо відомим.
Наступний етап у житті поета - Громадянська війна у Сполучених Штатах (1861 -1865). Працюючи санітаром у тилових шпиталях, він не раз зазнавав смертельної небезпеки, доглядаючи тифозних і холерних хворих. У ці роки написані вірші "1861 рік", "Рік озброєний, рік боротьби", "Бий, бий, барабане", "Вертайся з поля, тату", які увійшли до циклу "Під барабанний гуркіт".
Вершиною творчості Вітмена цих років стала поема "Коли бузок розцвів торік у моєму дворі" (1865) - реквієм пам'яті президента Авраама Лінкольна, який загинув від руки вбивці. Поетика цього величного твору наслідує краще від романтичної традиції: космічність поетичного бачення, масштабність узагальнень, філософську насиченість символікою і музикальність.
У творах поета 70-80-х років домінує соціальне і критичне начало. У 1871 році він опублікував книгу публіцистики "Демократична далечінь", де відкрито заявив про те, що "демократія Нового Світу... зазнала банкрутства".
Одним із найважливіших елементів поезії пізнього Вітмена стає урбанізм. Такі вірші, як "На бруклінському паромі" - явище абсолютно нової за образністю і мовою урбаністичної лірики, яка для реалістичної поезії XX століття стає одним з найпотужніших джерел.
Повоєнні роки були дуже важкими для поета. Доля завдавала йому удару за ударом: він довго .не міг знайти роботу, потерпав від злиднів, поховав матір і брата. У 1873 році Вітмена вразив параліч.
Але поет не здавався. Він пройшов через усі випробування, зберігши любов до життя, до людей і віру в торжество добра і людяності.
У 1891 році Вітмен створив цикл віршів "Прощай, моя фантазіє!" і тоді ж устиг прочитати коректуру й внести зміни в останнє прижиттєве видання книги "Листя трави".
26 березня 1892 року Волт Вітмен помер.
Про головну працю свого життя, збірку "Листя трави", поет волів говорити не "моя книга", а "наша". Ця книга про Людину у її найкращому й найповнішому втіленні. Вітменівський герой - "Уселюдина". Здається, немає в людському житті нічого, що неувійшло б до вітменівського космосу: "душа" і "тіло", молодість і старість, сумніви і безмежна віра, любов, страждання, щастя, пошук, праця - все це увібрала головна книга поета.
Важливим є і те, що Вітмен - художник-новатор, чиї творчі відкриття багато в чому зумовили розвиток поетичного мистецтва у XX столітті.
"Листя трави", яка умістила майже весь поетичний спадок автора, за його життя виходила друком дев'ять разів. У кожному наступному виданні зберігався склад попереднього, але до нього додавалися нові вірші, а "старі" часом суттєво перероблялися. Незмінною залишалася лише назва - "Листя трави".
"Листя трави" можна по праву назвати найповнішою і найвідвертішою біографією Вітмена. Він почав писати "цю горду пісню" ще замолоду й продовжував усе життя, попри всі обставини, ніколи не забуваючи про свою працю. І поступово книга виростала у "загальну біографію людини нового часу".
Поезія Вітмена - втілення найбільш революційних прагнень епохи. Поет бачив своє завдання у тому, щоб створити справжній національний епос, який містив би повну картину дійсності, передавав відчуття причетності до всього, що відбувається під американським небом і більше того - у Всесвіті.
Найповніше ідея злиття індивідуального буття з космосом висвітлена в одній із найкращих поем, які увійшли до збірки "Листя трави" - "Пісні про себе". Вона відкривається ліричним зачином: із захаращених і запилюжених кімнат герой біжить на берег річки, де скидає з себе одяг - важкий тягар умовностей і незмінних правил - і дихає легко й вільно. Розчинившись у природі, він відчуває себе щасливим:
...Я вдоволений, танцюю, сміюся, співаю...
У суцільному потоці образів нероздільні "пари подиху" героя і "дух земного сухого листя, звуки слів і пориви вітру". Природа - це головне, відносно чого ліричний герой поеми визначає себе. Він відчуває прагнення до гармонії навіть у найменший часточці живого.
Людина показана у поемі як законне і кохане дитя природи. Вона досконала й прекрасна. Кому і навіщо вона має підкорятися, запитує поет. Чим пожежник, який бореться з вогнем, гірший за грецьких богів? А дружина машиніста з немовлям біля грудей,- хіба вона не Богородиця?
Вустами ліричного героя поет стверджує:
Я божественний усередині і зовні
Я щодня, щогодини, щомиті бачу скрізь Бога,
На обличчях чоловіків і жінок... і на своєму обличчі.
У ліричного героя поеми багато облич. Він і загнаний раб, і старий артилерист, і заплакана вдова, і солдат, який спить. "Ці люди - я. Я відчуваю їх, вони мої,- говорить поет.- У мене є один центральний образ - спільна людська особистість, типізована через мене самого. Але моя книга змушує кожного читача стати головною дійовою особою, яка переживає кожен рядок".
У поемі розкриваються поняття кохання, щастя, життя і смерті. Взаємодіючи з природою, людина краще пізнає їх. Голос природи герой вважає досконалим і мудрим і, слухаючи його, зливаючись з ним, відкриває для себе світ:
Я виходжу до тривкого і суттєвого від паростка великого чи малого.
(переклад Л. Герасимчука)
Уночі герой іде на побачення із Всесвітом. Він чує, як "шепочуться зорі на небосхилі про каламутний ставок в осінньому лісі, про місяць, що спускається по крутосхилах шелесткого смеркання". Він освідчується у коханні землі, звертається до моря.
Заради втілення своїх творчих задумів Вітмен докорінно перебудовує поетичну систему романтизму, вводить вільний вірш і ритм, які передають рух самого життя.
Вільний вірш, чи верлібр, стоїть на межі вірша й прози. У ньому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи - кількістю рядків. В. Вітмен вважається одним із основоположників верлібру. Його твори іноді називають "словесними ораторіями". Кожен рядок вірша становить смислову одиницю, а складний ритмічний малюнок органічно пов'язаний з ідейним змістом твору:
Повітрям я відлітаю,
я махаю своїм білим волоссям сонцю, що тікає,
Я заповідаю себе землі,
Щоб прорости травою, яку люблю,
Як я вам буду знов потрібний, шукайте мене під подошвами своїх черевиків.
Вільний вірш Вітмена виявися одним Із магістральних шляхів, на яких відбувалося становлення реалістичної поетики. Новаторство у віршах Вітмена обумовлене багатьма його філософськими й художніми вподобаннями. Вітменівський вільний вірш увібрав у себе ритміку англійської Біблії і прози Р. Емерсбна, особливості, що вирізняли мовлення проповідників і ораторів Америки тієї епохи, поетичні прийоми індіанського фольклору.
"Стиль моїх Поем,- писав Вітмен,-- це просто їх власний стиль". Як істинний поет він примушує слова співати, танцювати, Цілуватися,- робить усе, що можуть робити люди чи стихії. Слово стає посередником між людиною, її душею і навколишнім світом. Поет поєднує різні стилістичні пласти, не боячись контрастів:
Ця голова - вище церков, біблій та всіх на світі вір.
(переклад Л. Герасамчука)
"Поезія покликана розкривати прекрасне у житті,- зауважує поет,- але прекрасне не в пишних окрасах - прекрасне саме життя як таке, в його істині і простоті". Мова для Вітмена - живий організм, який розвивається. "Так писати, як пишу я, можна лише тоді, коли у вухах звучить мелодія. Кожна душа має свою мову",- підкреслює поет. Він мріє про поезію, яка не вимагала б перекладу, а впливала на читача так само безпосередньо і хвилююче, як музика. І справді, розвиток вітменівського вірша має багато спільного з музичною композицією. Його поетичні рядки, змінюючи один Одного, утворюють потужний суцільний потік.
Протягом майже чотирьох десятиліть Вітмен перебував незмінно вірним своїй книзі, але не тому, що будував поетичний мавзолей для себе. Ця самовіддана праця стала супутником і дзеркалом його життя, вишу мету якого поет вбачав у збереженні своїх ідеалів і у невпинній творчій діяльності, спрямованій на їх утілення.
Спадщина Волта Вітмена американського поета і публіциста,- яскраве і видатне явище світової літератури. Не визнаний на батьківщині за життя, він був допущений в офіційний літературний пантеон лише на початку XX століття. Зате сьогодні вірші В. Вітмена знайшли нове життя більше ніж 30 мовами народів світу.
2.Аналіз збірки «Листя трави».
мериканський поет Волт Вітмен перебував у колі романтичних ідей, але намагався подолати їхній вплив, максимально зближуючи поезію з повсякденним життям простих людей, які не можуть виразити себе. Мета поета — принести в світ нову релігію Людини та Життя і стати голосом мас, але не шляхом створення класично досконалих і прозорих для розуміння віршів, а відкидаючи усі традиційні уявлення про форму, порушуючи традиційну метрику й принципи римування. Творчість Волта Вітмена — святиня американської літератури. Продовжуючи традиції американського і світового романтизму, він водночас здійснив стрибок над прірвою років у майбутнє поезії, у XX століття. Щире серце Вітмена містить у собі Всесвіт: галактики з їхніми сонцями і планетами, війни, велетенський Нью-Йорк та інші міста індустріальної Америки, страждання і біль чоловіків, жінок, дітей, кожну порошинку на відкритому шляху.
Одним з перших серед поетів нового часу Вітмен використовував верлібр — вільний вірш — поетичні твори без рими та чітко визначеного ритму. Вітмен зазначав: "Щодо форми моєї поезії, то я відкинув римований і білий вірш. Білий вірш особливо мені бридкий, але ритм я визнаю; не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад — короткий склад, довгий склад, — як хода кульгавого; така поезія мені чужа. Морські хвилі не викочуються на берег через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би він був монотонний, як стомлювався б від нього слух, коли б він був правильний! Саме цей різновид мелодії і ритм я намагався вловити..."
Революція Вітмена у віршуванні — не формальний експеримент, а геніальна і вдала спроба поставити мову поезії врівень із часом, із тим шаленим ритмом, у якому перебудовувався світ. Спочатку стиль поета шокував сучасників, але пізніше його творчість набула одкровення для таких різних американських митців слова, як К. Сендберг, А. Гінзбург, а також для Е. Верхарна, В. Маяковського, В. Хлєбнікова.
Новаторство світогляду Вітмена підкріплюється новаторством форми його поезій. Відсутність сюжету — перше, що привертає увагу у "Пісні про себе". Сюжет замінює техніка монтажу образів, видінь, вигуків, монологів, які поет подає, імпровізуючи під впливом випадкових вражень. Менші поетичні форми також розгортаються не за логічним, а за асоціативним принципом.
З дванадцяти віршів і поем у цілком новому стилі Уїтмен уклав збірку з такою ж, як і самі вірші, дражливою назвою: «Листя трави». Хто ще ніколи не бачив у трави листя, може, просто погано вдивлявся в природу, не злився з нею до такої міри, щоб і самому стати лише листком трави?.. Адже листя трави — реальність «трансцендентна»...
Звичайно, і набирати, і видавати таку книжку авторові довелося особисто (тут стали у нагоді робочі навички, отримані в юності). У липні 1855 року Уїтмен виготовив 800 примірників книжки. На зеленій палітурці імені автора не було зазначено, тільки зображено листя і стеблинки трави. Найбільший за обсягом твір був без назви і починався так:
Я славлю себе, я оспівую себе... І те, що подумаю я, подумаєш ти, Бо кожен атом, що належить мені, Так само належить тобі.
Ліричний герой «Листя трави» відрізняється від типових для романтизму героїв — самотніх, розчарованих, зневажених, занурених в інтимні переживання. Уїтмен зображує свого героя в усій повноті не лише приватного життя, а й у подробицях суспільних і політичних. Поет виявляє глибокий інтерес до подій соціального життя сучасників, усвідомлюючи власну, причетність до подій епохи, відчуваючи себе краплиною «океану натовпу», рядовим учасником суспільного життя.
У цьому розумінні себе як частини спільноти полягає відхід поета від романтичної концепції особистості. Конкретний у своїй визначеності «син Манхеттена» — це водночас і алегорія усього американського народу. Тому-то в образі ліричного «я» так скупо представлені автобіографічні риси: особисте розчиняється у загальному. В ліричному герої нового типу втілено і особисту долю, і долю нації, і величезний історичний досвід людства.
Будь-яку людину, щонайменшу річ Уїтмен бачив на тлі «міжзоряних пустот», тому для нього так характерна любов до астрономічних чисел — мільйонів, квінтильйонів, мільярдів. Усвідомлюючи себе втягненим у багатовіковий колообіг матерії, поет почуває за плечима мільйони віків і всіх доісторичних предків, починаючи з доісторичної амеби. Такі ж мільйони віків у нього попереду.
Слово «ідентичність» (однаковість, тотожність) — улюблене слово Уолта Уїтмена. Куди лише гляне — усюди бачить близьку спорідненість речей. Він щомиті перевтілюється в нових і нових людей, утверджуючи цим свою рівність з ними. Усюди — поетові двійники, увесь світ — продовження його самого.
Книгу зустріли гучною лайкою. її називали «сумішшю пишномовності, самохвальства, нісенітниці, вульгарщини», «чумною, заразною» книгою. Письменники, яким Уїтмен в дарунок надсилав книгу, повертали її з гнівними записками, один із них навіть кинув її у вогонь.
Лише Емерсон надіслав Уїтмену гарячого листа підтримки: «Тільки сліпий не побачить, яким дорогоцінним подарунком є «Листя трави». Мудрістю і талантом книга вища і самобутніша за все досі створене Америкою. Я щасливий, що читаю цю книгу, бо велика сила її завжди дарує нам щастя».
На жаль, хвалебний лист Емерсона нічим не допоміг. Попит на книгу був мізерний, а критики усе дужче її лаяли. Єдиною людиною, котра вірила тоді у щасливу долю книги, був її знеславлений автор. Але потроху в різних кінцях Америки почали з'являтися поодинокі прихильники «Листя трави». Вони проголосили Уїтмена своїм учителем і згуртувалися навколо нього.
Справжня ж слава прийшла до поета з Англії, де його визнали тонкі цінителі мистецтва Олджернон Суїнберн, Вільям Россетті та інші. Однак лише через півстоліття слава Уїтмена вийшла далеко за межі невеликих літературних гуртків.
Під час громадянської війни в Америці 1861 —1865 років Уїтмен займався громадською діяльністю: у Вашингтоні безкоштовно доглядав поранених, не боячись ні тифу, ні віспи, ні повсякчасних смертей. В одному із шпиталів з Уїтменом стався прикрий випадок: він необережно торкнувся гангренозної рани хворого, і вся рука поета розпухла й пашіла вогнем. Запалення невдовзі минуло, але цей випадок згубно вплинув на здоров'я поета: у 1873 році його паралізувало. Друзі доглядали за поетом. Англійці зібрали для нього невеликий капітал, достатній для безбідного існування. Хворий, без надій на майбутнє, поет наперекір усьому залишався життєрадісним і світлим. Старість і хвороба не здолали його оптимізму. 1890 року Уїтмен придбав місце для могили і замовив собі гранітний пам'ятник. Він терпляче чекав, коли цей монумент знадобиться, але смерть усе не йшла. Уолт Уїтмен відійшов у вічність 26 березня 1892 року.
ВІЛЬНИЙ ВІРШ
Як же сталось, що автор поетичної збірки, яку різко критикували, врешті став улюбленим письменником Америки, її національним поетом? Адже все, що Уолт Уїтмен написав після 1855 року, він друкував під тією ж самою назвою «Листя трави». Митець принципово хотів лишитися в історії літератури автором однієї книжки — спочатку проклятої, а потім уславленої.
Справа, звичайно, не в зеленій палітурці з листям та стеблинами, а в особі ліричного героя. Поступово цей герой прибирає ім'я автора, його характерні риси. Пересічний американець Уолт Уітмен перетворюється на символ Америки. Найбільший за обсягом поетичний твір у збірці, який спершу не мав назви, вже у другому виданні (1856) було названо «Поемою Уол-та Уїтмена, американця», а в третьому (1860) лаконічніше — «Уолт Уітмен». Це унікальне явище світової літератури, коли пересічна людина, але оригінальний поет заповнює сотні рядків гіперболізованим автопортретом, з якого втім постає портрет нації, епохи (у цьому сенсі поряд з поемою «Уолт Уітмен» можна поставити хіба що трагедію «Володимир Мая ковський», написану російським поетом на початку XX століття під впливом віршів Уїтмена).
Уолт Уїтмен, космос, Манхеттена син,
Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п'є і народжує,
Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками чи жінками
чи осторонь їх,
Однаково сором'язливий та безсоромний. Геть замки з дверей! Геть з одвірків і двері самі! Хто зневажає іншого, той зневажає мене, І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене. Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо, крізь мене —
потік одкровення.
Я називаю пароль одвічний, я знак даю — демократія, Клянусь, я не прийму нічого, що порівну всім не припало б!
(Переклад Л. Герасимчука)
Лише у сьомому виданні «Листя трави» (1881) поема «Уолт Уітмен» отримала назву, під якою перевидається й нині: «Пісня про себе» («8оп§ о/ Музеї/»). Усього ж за своє життя поет здійснив вісім видань свого щораз оновленого «Листя»: останнє в рік смерті (1892).
Попри бурхливість, піднесеність мовлення Уїтмена, читача не полишає враження, що це взагалі «не вірші», а «просто» мовлення. Більше того, природа тієї зневаги, що відчули до книжки Уїтмена читачі, не призвичаєні до такої поезії, передається за допомогою фрази: «Так і я можу!». Бо сутність поезії зазвичай змішували з її формою, з вишуканістю рим і ритмів. Уїтмен сказав би, що рими. — «замки з дверей», наперед задані ритми - «двері самі».
В Європі подібні експерименти з віршуванням вже розпочав Гейне. Поодинокі приклади можна знайти у Фета. Попереду — повальне захоплення поетичним експериментуванням у Франції і, під безпосереднім виливом Уїтмена, в Англії. Щодо бельгійського (франкомовного) поета Еміля Верхарна, який стане найвидатнішим майстром такого, як в Уїтмена, вільного вірша, то він народився саме у рік першого видання «Листя трави».
До речі, сам термін вільний вірш, що поєднав усі подібні експерименти із звільненням віршування від усіх обмежень, уперше 1884 року вжив французький письменник Г.Кон у передмові до збірки «Перші вірші». Французькою вільний вірш верлібр. Українською мовою, як правило, синонімічно вживаються обидва терміни: вільний вірш і верлібр.
З часу античності європейці відрізняли поезію від прози насамперед формально як систему обмежень: спочатку обмежень щодо однакової кількості стоп (метрична система віршування), потім — складів (силабічна система віршування), а в більшості європейських літератур закріпилася така система віршування (силабо-тонічна), що вимагала однакової кількості у поетичному рядку і стоп, і складів, та ще й підсилювала себе римуванням - співзвуччям кінцевих складів або стоп різних рядків. Американці успадкували цю систему від англійців. Однак молода нація вимагала - підсвідомо, а подекуди й свідомо - - іншої поезії — нечуваної не лише в Англії, айв Європі взагалі. Ось що 1851 року, тобто за чотири роки до виходу в світ «Листя трави», записав собі в щоденник письменник Генрі Торо, друг і соратник Емерсона по «Трансцендентальному клубу»:
Англійська література я доби менестрелів до епохи великих поетів, включно .І Шекспіром, не дихає свіжими мотивами і в цьому розумінні не г первісною. Це у своїй основі давно освоєна і приборкана література, що віддзеркалює Грецію і Рим... У творах її поетів багато любові до природи, проте далеко не стільки ж самої природи. її хроніка справно повідомляє про місця, де зникає дика звірина, але мовчить про і-е, як зникає вільна людина. Америка була конче необхідна.
І от з Америки постає узагальнена людина-американець — ліричний герой, що розмовляє, як поводиться, — мужньо і просто. Людина у своїй природній суті, «незворушна і вільна серед Природи :
Стою незворушний, почуваючи себе вільно серед Природи, Господ;!]) усього, впевнений серед нерозумних створінь, Тим же виповнений, байдужий, чулий, німий, як вони,
Вирішивши, що моє ремесло, злидні, хула, злочини й вади
не такі вже й важливі, як думав колись. Живучи поблизу Мексиканського моря, в Манхеттені чи в Теннессі,
на далекій півночі або в центрі країни; Річковик, житель лісів, фермер цих Штатів, Прибережжя, озер чи
Канади,
Де б життя моє не минало, о, бути спокійним мені серед негод, Зустрічати обличчям ніч, бурі, гоюд, кпини, лихо, удари,
як їх зустрічають дерева й тварини.
(Переклад М.Тупайла)
Цей вірш Уолт Уїтмен написав 1860 року. Подібно до нього (можливо, що й під його впливом) Афанаеій Фет у написаному 1883 року вірші «Учись у них -- у дуба, у берези...» каже до себе, до людини:
ііа серце хай хапає холод лютий; Вони стоять, мовчать; мовчи і ти!
У цьому прагненні скинути з людини «оболонку» історії, традицій, навіть болю за свої й чужі «злочини і вади», лишити її «голою» і «первісною» серед первісної природи вже відчуваються віяння нового напряму в мистецтві - натуралізму (про цей напрям у підручнику йтиметься далі). Однак порівняння з європейськими поетами-реалістами (наприклад, з росіянином Миколою Некрасовим) видається більш коректним, оскільки, як і вони, Уїтмен умів почути і передати голос народу, натовпу, вулиці. Оригінальність же Уїтмена зумовлена насамперед своєрідністю самої Америки.
VI .Підведення підсумків. Узагальнення матеріалу. 5хв
1.Евристична бесіда
♦Чому поет чує саме пісні, оглядаючи життя трудової Америки?
♦Чи є краса, на вашу думку, у праці звичайних трудівників?
♦Чи можна, на вашу думку, бути щасливим, не посідаючи помітного місця у суспільстві?
♦У чому, на думку автора, полягає гармонія Всесвіту? Яку роль відіграє в ній людина?
♦Як поет пояснює, що таке «трава»? Чи поділяєте ви таку думку?
Викладач: Шевчук Г. А.