Окупаційний режим у поневолених країнах. Рух Опору
Мета: характеризувати особливості окупаційного режиму та Руху Опору на окупованих територіях, його політичну орієнтацію та форми боротьби; пояснювати причини переходу військової ініціативи до радянських військ у 1943 p., працювати з поняттями «новий порядок», «Рух Опору», «Голокост», «колабораціонізм»; розвивати вміння аналізувати, порівнювати, встановлювати причиново-наслідкові зв’язки, висловлювати власну точку зору; виховувати в учнів толерантність, повагу до людей різних національностей, зацікавленість історією.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
ХІД УРОКУ.
Організаційний момент уроку
Актуалізація опорних знань
Бесіда
1. Нацистський «новий порядок» в Європі. Окупаційна політика Японії
Окупація агресивними державами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалось встановленням “нового порядку”. Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі і насильстві.
З висловлювань Гітлера про мету війни
«Ми повинні знищити населення – це входить в нашу місію охорони німецького населення. Нам доведеться розвинути техніку винищення населення. Якщо я посилаю цвіт німецької нації у пекло війни, то я маю право знищувати міліони людей низчої раси, які розмножуються як черви… Мова йде про війну на знищення. На Сході жорстокість є благом для майбутнього. Росіяни, поляки, українці, білоруси повинні зникнути. Їх слід використати на благо рейху. Когось переселити в Африку, Америку…»
Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з’явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 р.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами.
Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. У Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції — до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди.
Колабораціонізм – явище, яке притаманне періоду Другої світової війни. Співробітництво урядів, окремих осіб з окупантами. |
Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні територіальні придбання. Так, Угорщина отримала Карпатську Україну, Трансильванію, частину Словаччини і Югославії, Румунія — Трансністрію, Болгарія — Південну Добруджі, Македонії, Фракії, Фінляндія повернула собі втрачені в 1940 р. території.
Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та СРСР проводилась згідно плану “Ост”.
Окуповані радянські територiї були розділені на три частини. Тиловi райони німецьких груп армiй було передано пiд управлiння воєнного командування, а iнші пiдпорядковано “схiдному мiнiстерству” на чолi з Розенбергом i подiлено на два рейхскомiсарiати — “Остланд” (Прибалтика й бiльша частина Бiлорусiї) та “Україна”. Захiдноукраїнськi землi були приєднанi до польського “генерал- губернаторства”.
Нацисти прагнули створити на завойованих ними територiях “життєвий простiр для нiмецької нацiї”. Мiсцеве населення мало бути перетворене по сутi на рабiв, iнтелiгенцiя лiквiдована. На окуповані території планувалось переселити близько 10 млн. німців. Місцевого населення передбачалось залишити близько 14 млн. чол. Всі інші підлягали знищенню. Одна з перших колоній німецьких переселенців створювалась в районі Вінниці.
Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженнi свого панування, були нацьковування одних нацiй на iншi і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.
З окупованих територій до Нiмеччини вивозились продовольство i сировина, iншi матерiальнi цiнностi. Населення на окупованих територiях спочатку взагалi нiчого не отримувало за свою працю, потiм стало отримувати мiзернi пайки за роботу на окупантiв. У жахливих умовах знаходились 5,5 млн. радянських вiйськовополонених, 3,5 млн з них загинуло. За період 1941-1944 рр. з ворожого полону втекло 450 тис. радянських солдат і офіцерів, хоча значна частина їх була схоплена, ті що вирвалися, влилися до руху Опору різних країн Європи. Втеч з полону таких масштабів не знала жодна з армій світу.
Цікаво знати
Смертність англійців та американців у нацистських таборах складала 4%, радянських содат – 50%. Смертність американців, англійців, австралійців у японських таборах складала 27%. У радянському полоні загинуло 450 тис. німців, повернулось додому 1,9 млн. Останні німецькі військовополоненні повернулись до Німеччини в середині 50-х років. 1,5 млн з них працювали на відбудові зруйнованого в роки війни. У радянський полон потрапило також близько 640 тис. японських військовослужбовців, з яких повернулось на батьківщини близько 500 тис.
Для використання у Hiмеччинi дешевої робочої сили проводились депортацiї працездатного населення. Близько 4,9 млн. жителiв окупованих областей СРСР опинилися на чужинi в тяжких умовах життя і праці («остарбайтери»), з яких загинуло в неволі 1,4 млн. Усього ж жертвами окупацiї стали 10 млн радянських людей (3180 тис. на Україні, 1360 тис в Білорусії). Економiка окупованих країн стала придатком воєнної машини Німеччини.
Важливим елементом у насадженні “нового порядку” були концентраційні табори, до яких відправляли всіх невдоволених і тих, кого нацисти вважали небезпечними для свого режиму. У Європi налiчувалося близько 30 концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцiм. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено мільйони людей з різних країн.
Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть зберігалась та ж сама. Агресивні устремління прикривались гаслами: “Створення процвітаючої Азії”, “Звільнення Азії від білих колонізаторів”. До утворюваних окупаційних адміністрацій намагались залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів.
Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Але вже перші місяці японської окупації довели, що відбулась лише зміна колонізаторів. Японія безсоромно грабувала загарбані території.
Пiсля запровадження “нових порядкiв” поневоленi народи Європи й Азiї стали на боротьбу проти ворога.
2. Голокост
Антисемітська політика, яку проводили нацисти після приходу до влади в Німеччини у 1933 р. після початку Другої світової війни набула ще більш жахливого виду. Почалось планомірне і систематичне знищення нацистами та їх посібниками єврейського населення Європи. Цей процес отримав назву «Голокост». За роки Голокосту (1941-1945 рр.) загинуло 6 млн. євреїв.
Голокост (в перекладі з давньогрецької – „всеспалення”) – планомірне і організоване знищення єврейського населення в роки Другої світової війни. Жертвами Г. стали 6 млн євреїв (в Україні – 1,4 млн). Це складало близько 63% європейського і 36% світового єврейства. Не існує єдиної точки зору щодо періодизації Г. Одні дослідники вказують на період 1933-1945 рр. , інші, на 1941-1945 рр. – тобто період систематичного масового знищення. |
Відразу після загарбання Польщі, де проживала одна з найбільших єврейських громад, все єврейське населення було переселено у спеціально створені гетто (відокремлені від зрвнішнього світу поселення з мінімальними умовами життя), а їх власність конфісковано. Створення гетто переслідувало лише одну мету – подальше повне знищення їх мешканців.
З нападом на СРСР нацисти приступили до «остаточного вирішення» єврейського питання». Спочатку повному винищенню підлягали євреї, що проживали на території СРСР, а згодом і всієї Європи (близько 11,5 млн).
За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айзацгрупи (дві з них «С» і «D» діяли на Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Вже перші місяці війни позначилися масовими знищеннями євреїв у Литві, Білорусії, Україні. Символом цього процесу стала трагедія у Бабиному Яру (29-30 вересня 1941 р.). Але методи масових вбивст, які використовували айнзацгрупи, були визнані неефективними для «остаточного вирішення єврейського питання». Айнзацгрупами було знищено близько 750 тис. євреїв. У січні 1942 р. нациське керівництво приймає рішення про створення на території Польщі шести лагерів смерті обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцим, Белжец).
У лагерях смерті не було бараків для ув`язнених, які існували у концентраційних таборах. Жертви, які прибували на залізничні станції під приводом приведення себе у порядок направлялися у душові. Потім у душові подавався отруйний газ “Циклон В” – і через 5 хвилин 2000 чоловік ставали мертвими. Найбільш відпрацьованою технологія знищення була в таборі Освенцим, де за добу знищувалося 12 тис. чол. У таких таборах за роки їх існування було знищено 2,5 млн. євреїв.
Створення лагерів смерті супроводжувалось масовим винищенням населення гетто. На території СРСР протягом 1941-1942 рр. Були ліквідовані майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці.
Така політика нацистів не могла не викликати опір у єврейського населення. Він був як пасивним (духовний опір, втеча тощо), так і збройним. Перше збройне повстання відбулось у Вільнюському гетто. Згодом у гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Мізачів, Кременці, Луцька, Бродів, Львова тощо. Найбільше повстання відбулось у Варшавському гетто (квiтень – червень 1943 р.). Лише через три мiсяцi нерiвної боротьби повстання було придушено, в результатi чого загинуло i вiдправлено до таборiв смертi 76 тис. чоловiк.
Близь 25 тисяч євреїв приймало участь у партизанському русі на території СРСР, 5 тис. – у Франції, 3 тис. – у Югославії, 2 тис. – у Греції і т.д.
3. Рух Опору
Окупаційна політика Німеччини і Японії викликала розгортання руху Опору. Він виник у всіх окупованих країнах, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії.
У результатi перемог на фронтах вiйськ антигiтлерiвської коалiцiї значно посилюється рух Опору проти окупантiв у країнах Європи. У багатьох з них створювалися партизанськi загони, підпільні організації. Рух Опору об’єднував всіх, хто був не байдужим до долі своєї батьківщини. Але були й такі, які йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.
У Францiї з фашистською окупацією i колаборацiонiстським урядом маршала Петена боролися партизанськi загони та пiдпiльнi групи, очолюванi комунiстами й соцiалiстами. Створена де Голлем організація “Вільна Франція” в 1942-43 рр. встановила контроль над африканськими колоніями Франції. У листопадi 1942 р. французьке підпілля уклало з де Голлем угоду про спiльнi дiї. У травнi наступного року була створена Нацiональна рада Опору, що об’єднала всi сили, якi боролись з окупантами. У червнi був утворений Французький комiтет нацiонального визволення, який оголосив себе урядом, на чолі з де Голлем.
Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославiї. З 1941 р. тут велись активні партизанські дії проти фашистів. Партизанський рух в Югославії був представлений загонами емігрантського уряду – четники (командувач Д.Михайлович) і Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) під керівництвом комуністів на чолі з Броз Тіто. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й.Броз Tiто, на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який було визнано країнами союзниками антигітлерівської коаліції. Партизанськi армiї формувались також в Албанії, Грецiї та Болгарiї. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи.
У Польщi емiгрантський уряд та його представництво — “делегура” — керували боротьбою загонiв Армiї Крайової. Комунiсти на противагу їм створили Гвардiю Людову.
Посилювались антифашистськi настрої i в Нiмеччинi. Група офiцерiв та урядових чиновникiв здiйснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення вiйни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповiльненої дiї у примiщеннi, де знаходився Гiтлер. Бомба вибухнула, однак Гiтлер залишився живий. Виступ заколотникiв було жорстоко придушено.
У 1944 р. в рядi європейських країн вiдбулись антифашистськi повстання. Поразкою завершилось повстання, пiдняте 1 серпня у Варшавi Армiєю Крайовою (командуючий генерал Бур-Комаровський). 29 серпня почалось Словацьке нацiональне повстання за участю партизанів та словацької армiї. Цiною великих зусиль гiтлерiвцям вдалося придушити і його.
У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху. На чолi її став Центральний штаб партизанського руху. Основною партизанською базою була Бiлорусiя. Тут знаходились найбiльшi з’єднання i великi партизанськi райони. В Українi центр партизанського руху був у пiвнiчних районах. Iснував постiйний зв’язок мiж партизанськими базами i “Великою землею”, звiдкiля партизанам постачали зброю, спорядження‚ квалiфiкованих вiйськових спецiалiстiв. У 1942 р. радянські партизани нараховували 125 тис. чол., у 1943 р. – 250 тис. Боротьбу з фашистами вели також загони Української Повстанської Армiї.
Партизанська боротьба мала як вiйськове, так i полiтичне значення. Широкомасштабнi диверсiйнi операцiї партизан, винищувальнi рейди внесли значний вклад в перемогу над фашистами. Значнi операцiї провели партизанськi з’єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова та iн. Усього на територiї СРСР дiяло понад 6 тис. партизанських загонiв, якi знищили близько 1 млн. гiтлерiвцiв.
Найбiльш широкомасштабнi диверсiї були проведенi влiтку 1943 р. пiд час Курської битви пiд назвою “Рейкова вiйна” та у вереснi 1943 р. пiд назвою “Концерт”. Фашисти змушенi були для охорони своїх комунiкацiй вiд партизанів тримати в своєму тилу значнi сили.
Загалом на боротьбу з рухом Опору Німеччині та її союзникам доводилося відволікати більше 10% своїх сил.
Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого розмаху вiн набув у Бiрмi, Малайї та на Фiлiппiнах, де дiяли цілі партизанськi армiї. Японськi окупанти змушенi були надати Бiрмi формальну незалежнiсть. У В’єтнамi та Iндонезiї на перших етапах вiйни переважали пасивнi форми боротьби й лише на завершальному етапi рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих держав.
Рух Опору в Європі
Країна | Організації, збройні форимування руху Опору | Основні події визвольної боротьби |
Франція | Зовнішній рух Опору: «Вільна Франція», «Франція, що бореться», їх наступник – Французький комітет національного визволення (ФКНВ, 1943р.). Внутрішній рух Опору: «Таємна армія» (1942 р.), Національна рада опору (НРО,1943 р.), Французькі внутрішні збройні сили (ФФІ, 1944 р.) Всі учасники руху Опору визнавали загальне керівництво ФКНВ на чолі з Ш.де Голлем. | Збройні підрозділи зовнішнього опору приймали участь у бойових діях проти німецьких та італійських військ у Північній Африці та Західній Європі у складі військ союзників. Внутрішній опір використовував всі методи боротьби з окупантами від підпільної боротьби до партизанських дій (макі). 15 березня 1944 р. НРО прийняла програму руху: зройне повалення окупаційного режиму і створення тимчасового уряду. Після висадки військ союзників у Нормандії макі активізували дії по всій території Франції. Найбільше повстання спалахнуло в районі Гренобля (південь Франції). 18 серпня 1944 р. у Парижі спалахнуло антифашистське повстання. Через 4 дні місто було повністю в руках повсталих. |
Бельгія | Фронт незалежності (1941 р.) у 1943 р. створив патриотичну міліцію. Емігрантському уряду підпорядковувалась «Таємна армія». | Формування руху пру використовували як пасивні, так і активні методи боротьби з окупантами (саботаж, диверсії, дії партизанських загонів тощо). |
Голландія | Рада Опору (1943 р.), «Бойові дружини», «Служба порядку». Єдиного керівного центру опору не було. | Названі організації використовували всі методи боротьби. З 1944 р. емігрантський уряд намагається встановити контроль над оорганізаціями руху Опору. |
Данія | Рада Свободи (1943 р.), мала воєнну комісію і армію чисельністю 25 тис. чол. | Під тиском руху Опору колабораціоністський уряд відмовивився від подальшого співробітництва з окупантами. З квітня 1944 р. бойові дії руху Опору були підпорядковані штабу військ союзників. |
Норвегія | Частини норвезької армії, які не склали зброю, партизанські загони, підпільні групи. Єдиного центру опору не існувало. | 1940-1941 рр. активна збройна боротьба проти окупантів. 1942 р. спад руху Опору. З 1943 р. активізація руху Опору. Найгучніша акція: знищення заводу по виробництву важкої води для німецької атомної бомби; зрив мобілізації норвезької молоді до німецької армії. |
Італія | Комітет національного визволення. Партизанські загони гарібальдійців (утворили ліві і центриські партії). У вересні 1943 р. король і маршал Бодальо зміщають Муссоліні. | З осені 1943 р. розгортання масового партизанського руху на Півночі Італії проти німецької окупації і держави Сало на чолі з Муссоліні. Створення «партизанських республік». Захоплення і страта партизанами Муссоліні та його коханки Карли Петаччі (28 квітня 1945 р.). |
Польща | Сили зовнішнього опору: збройні формування на території СРСР Армія В.Андерса (у 1942 р. з СРСР була перекинута у Північну Африку), Войсько польське (вело боротьбу разом з радянською армією). Сили внутрішнього опору: Армія Крайова (утворена в 1939 р. представниками правих і націоналістичних сил, підпорядковувалась емігрантському уряду). Гвардія Людова утворена комуністами. Батальйони хлопські. Польський комітет національного визволення (1944 р.) займав прорадянські позиції. | Участь у бойових діях разом з союзниками (Північній Африці, Західному і Східному фронтах Другої світової війни). Участь у штурмі Берліна (Войсько польське). Сили внутрішнього опору застосовували всі методи боротьби. Серпень 1944 р. антифашистське повстання у Варшаві організоване АК (командуючий генерал Бур-Комаровський) було придушене після місячних боїв. У 1943 р. у варшавському гетто відбулось антифашистське повстання євреїв, яке було жорстоко придушене. |
Чехія і Словаччина | Сили зовнішнього опору: Чеська бригада під командуванням Л.Свободи, що воювала в складі радянської армії. Емігрантський уряд у Лондоні. Сили внутрішнього опору: найслабший у Європі (Чехія). Діяли окремі підпільні групи і збройні загони. Партизанська армія Словаччини (65 тис. чол.). | На території Чехії рух Опору обмежувався в основному актами саботажу. Антифашистське повстання у Празі (травень 1945 р.).
Словацьке національне повстання (осінь 1944 р.). Придушене німецькими військами. |
Югославія | Четніки («Королівська армія Югославії на батьківщині» під командуванням Драголюба-Дража Михайловича, утворена влітку 1941 р.), переважно сербська. Народно-визвольна армія Югославії (НОАЮ), під керівництвом комуністів на чолі з Броз Тіто. Визнана союзниками. | Антифашистське повстання влітку 1941 р. у Сербії та Черногорії. Придушене. Створення партизанських армії, розгортання масової боротьби. До початку 1943 р. НОАЮ, яка нараховувала 320 тис. бійців, звільнила 2/5 території країни. Вирішальна битва в долині р. Неретви. Німецькі війська не змогли розгромити НОАЮ. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й.Броз Tiто, на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який було визнано країнами союзниками антигітлерівської коаліції. |
Албанія | Національно-визвольний фронт (НОФ) і його Національно-визвольна армія (НОА), очолювана комуністами (Е.Ходжі). Батальйон «Антоніо Грамши» з італійських солдат, які в 1943 р. перейшли на бік партизан. | Рух Опору вів успішну боротьбу проти італійських, а з 1943 р. проти німецьких окупантів. НОА самостійно звільнила країну від окупації. |
Греція | У 1941 р. Комуністична партія Греція на чолі з Д.Сатьясом створила широкий Фронт опору (ЕАМ) зі своєю підпільною партизанською армією (ЕЛАС, командуючий генерал С.Сарафіс) – найбільш чисельна і боєздатна (40 тис. чол.). | До пиходу англійських військ (січень 1944 р. ЕЛАС звільнила територію Греції від німецьких військ і спробував встановити свою владу. У 1944 р. розгорнулись бої між ЕЛАС і англійськими військами (введені за угодою між Черчіллем і Сталіним), які завдали їй поразки. |