МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ

ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Мінченко Т. А., Ковальчук Г. М.

Україна і світ

Українознавство

11 клас

Чернівці

2014

Схвалено вченою радою Інституту післядипломної

педагогічної освіти Чернівецької області

Протокол №…

Упорядники:

Мінченко Т.А.,методист українознавства ІППОЧО, заслужений працівник освіти України, лауреат обласної премії ім. Омеляна Поповича, літературно-мистецької премії ім. Івана Бажанського та обласної літературно-мистецької премії ім. Дмитра Загула,

Ковальчук К.Г., вчитель українознавства,української мови і літератури Заставнівської ЗОШ І-ІІІст.,старший вчитель

Рецензенти:

Кожолянко Г. К., доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича,

Білогорка М. В., доцент кафедри методики викладання філологічних дисциплін ІППОЧО

Відповідальний за випуск:

Білянін Г. І., директор Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області, кандидат педагогічних наук, доцент

Україна і світ. Українознавство. 11 клас / Т.А. Мінченко,

Г.М. Ковальчук. – Чернівці, 2014. – 264 с.

Адресовано науковцям, учителям навчальних закладів, краєзнавцям, працівникам бібліотек, учням, студентам та всім, хто цікавиться культурною спадщиною українського народу.

11 клас

Усього – 35 год. На тиждень – 1 год.

Тематичне оцінювання – 4 год.

№ уроку	Дата проведення	Тема	К-сть годин
1		Вступ. Моя Україна Українознавство як цілісна системна наука. Українознавство ̶ наука про Україну та українство	1
		Тема 1. Я – українець	8
2		Структура моєї самосвідомості: са­мопізнання
3		Самопізнання через цінності рідного народу
4		Рівні розвитку самосвідомості
5		Мудрість
6		Мислення
7		Вірування
8		Культура мови та мовлення. Урок – «круглий стіл»: «Слово про слово». (Як ми говоримо? Культура мовлення)
9		Риторика як мистецтво красномовства, що поєднує мислення та почування
10		Тематичне оцінювання. Я – українець	1
		Тема 2. Моя родина, мій рід	3
11		Шлюб та сім’я: поняття, сутність, типологія
12		Шлюбні стосунки в уявленнях та віруваннях українців
13		Український фольклор про шлюбні стосунки
14		Тематичне оцінювання. Моя родина, мій рід	1
		Тема 3. Мій український народ	3
15		Ментальність українського народу
16		Архетип як історико-філософський феномен
17		Притча як архетип української культури
18		Тематичне оцінювання. Мій український народ	1
		Тема 4. Моя держава – Україна	6
19		Безпека держави – гарант стабільності
20		Обов’язки громадян щодо безпеки держави та обов’язки держави щодо громадян
21		Українська мова як визначальний чинник державної безпеки
22		Українська освіта
23		Українська наука
24		Українська національна економіка,екологія, культура – їхня взаємообумовленість та взаємозалежність як гарант національної безпеки
25		Тематичне оцінювання. Моя держава – Україна	1
		Тема 5. Україна та українці у світі	3
26		Геополітичні інтереси Української держави
28		Війна. Види воєн
29		Інформація. Інформаційний метаболізм
30		Тематичне оцінювання. Україна та українці у світі	1
		Повторення й узагальнення в кінці року	4
31		Українознавство — наука про Україну та українство
32		Проект «Моя родина, мій рід»
33		Круглий стіл «Моя держава – Україна»
34		Урок-конференція «Ми - українці»
35		Підсумковий урок «Моя Україна»	1

ВСТУП

МОЯ УКРАЇНА

Ураїно моя, мені в світі

нічого не треба,

Тільки б голос твій чути

і ніжність твою берегти

А. Малишко

• Українознавство – наука про Україну та українство

Урок 1

Українознавство – наука про Україну та українствo

1)Природні та етносоціальні передумови формування й розвитку

yкраїнознавства.

2)Мета і завдання українознавства в розвитку українського народу.

3)Українознавство як єдина система концентрів знань.

4)Національна ідея в українознавстві.

5)Чинники періодизації українознавства.

• Природні та етносоціальні передумови формування

розвитку українознавства

Перші знання про українські землі і народи, що їх заселяли, існували ще тисячоліття тому. Зачатки українознавства як засобу самопізнання і самотворення українського народу постали в період зародження українського етносу. Однак системно вони почали формуватися лише у XIX ст., а українознавство як наука сформувалося наприкінці XX ст. Основною причиною, що стримувала цей процес, була відсутність досліджень у цій сфері знань. Тільки в 90-х роках XX ст. після проголошення незалежності України ця робота набула цілеспрямованих і системних форм, оскільки уже роки існування України в статусі самостійної держави довели, що проблема її реальної, а не декларативної незалежності закладена у свідомості й ментальності народу. Саме на цьому історичному тлі актуалізувалася потреба в науці, яка охоплювала б широкий спектр знань про Україну, її народ.

Українознавство – наука цілісного пізнання,творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часо-просторовому їх вимірі; інтегративне наукове знання про феномен українства, закономірності, досвід та уроки його розвитку, особливості прояву у визначальних сферах буття (природо-соціальній, етнонаціональній, матеріальній, духовній, суспільно-політичній) як цілісності.
Становлення й розвиток українознавства відбувається в органічній єдності зі становленням і розвитком українського етносу, нації, народу в усіх сферах її буття.

У своєму розвитку українознавство як наука і освітня дисципліна пройшло довгий і складний шлях: від перших писемних згадок істориків, розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників до більш системних тематичних викладів, історіографічних й історіософських описів українознавчої думки та вивчення доробку в системі освіти.

Початки ж формування знань про землі нинішньої України та їх людність сягають ще античних часів (Гомер, Геродот). Більш повні й системні описи належать до київсько-руської доби. Починаючи з ІХ ст., літописи як своєрідна традиція відображення життєдіяльності праукраїнців проходять через весь княжий період. Згодом, суттєво розширившись за формою і змістом, продовжуються і в добу козаччини: літописи Самовидця, Грабянки, Величка, дослідження та творчість Г.Сковороди, І.Котляревського,М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, М.Драгоманова, Л.Українки, І.Франка та ін.

Саме завдяки наполегливій і самовідданій праці всіх відомих і невідомих авторів здійснювався великий процес накопичення і попередньої системної обробки знань про Україну й українство аж до ХІХ ст. включно.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні українські вчені-гуманісти М. Грушевський, В.Вернадський, С.Єфремов, змогли розгледіти обриси українознавства як системи наукових знань, як науки, що не тільки досліджує та описує спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Саме українознавство в їх дослідженнях все більш чітко постає як наукова система знань,як важливий чинник історичного процесу.
У 1918 р. В.Вернадський – президент тільки-но створеної Акадеії наук наголошує на необхідності сприяти введенню спеціальних дисциплін з українознавства у вищій та відповідних предметів у середній школах. У 1920 р. С.Єфремов видає перший навчальний посібник «Українознавство», а згодом Д.Дорошенко друкує свій «Огляд української історіографії».І коли на першому етапі, за його словами, українознавство розумілося як початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, що були перейняті глибокою любов'ю до рідної землі, свого народу, бажанням прислужитися для його добра, то відтепер воно починає формуватися як єдина система знань.

Ці глибинні зрушення в науці самопізнання українців були насильницьки майже на 70 років перервані більшовицьким тоталітарним режимом. І тільки з кінця 80-х років тенденція до розвитку українознавства як цілісної системи знань знову починає відроджуватись. Як своєрідну естафету від попередників у формуванні українознавства як синтетичної науки, як методології освіти і навчальної дисципліни з цього часу перебирають на себе професор П.Кононенко і науковці заснованого ним Інституту українознавства.

Для об’єднання зусиль науковців, педагогічних, громадсько-політичних кадрів на початку 90-х років були створені наукові, освітньо-виховні та громадсько-політичні інституції українознавчого спрямування: Інститут українознавства при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (нині ННДІУ МОН України), Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут українознавства при Прикарпатському державному університеті ім. В. Стефаника, Міжнародна асоціація «Україна і світове українство» тощо. Від самого початку їх діяльність не обмежувалася лише науковими дослідженнями, її результати завжди спрямовувалися у галузі культури, освіти, виховання. Саме такий зв’язок актуалізував і значно прискорив науковий пошук, зробив його більш предметним і дієвим.

На початку 90-х років XX ст. в Інституті українознавства при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка було розроблено концепцію розвитку новітнього українознавства, схвалену на міжнародній науково-практичній конференції науковцями України і зарубіжжя. Визначальним у положенні концепції став підхід до українознавства не як до умовного, збірного поняття, а як до системи наукових інтегративних знань. Нині українознавство постає як наука цілісного пізнання (самопізнання), творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часопросторовому вимірі. За такого підходу Україна й українство ̶̶ органічні складові всесвітньої цивілізації і культури, а українознавство розвивається як системні знання не лише про Україну та світове українство.

У розкритті суті нового підходу до історії науки українознавства особливого значення набувають основні поняття та категорії, якими вона оперує. Зокрема, термін «Україна» охоплює: країну і державу, їх територію, яку заселяв український етнос в минулому та заселяють українська нація й український народ сьогодні; природу, відповідну територію з її земними, водними, повітряними ресурсами, особливостями екології; мову як універсальний феномен буття і свідомості етнонації; суспільство й державу в їх генезисі; матеріальну й духовну культуру (релігію, філософію, мистецтво, освіту, науку, валеологію, право, військову справу, міжнародні відносини), що розвиваються впродовж багатовікової історії української етнонації та держави; тип людини; світове українство в його часопросторовій еволюції.

Термін «українці» характеризує етнос, націю, основну (корінну) частину населення, які мешкають на території України. Етнічні українці живуть також в Російській Федерації, Білорусі, Казахстані, Грузії, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Словаччині, західноєвропейських країнах, США, Канаді, Бразилії, Австралії, азійських та африканських країнах.

Поняття «українство» має такі значення: українці як світовий феномен (в Україні і зарубіжних країнах); етнонаціональні групи, що заселяли й заселяють питомі українські землі поза державними кордонами України з найдавніших часів донині, живуть у понад 70 країнах, творять там матеріальну й духовну культуру, але визнають свою етнонаціональну ідентичність, зумовлену єдністю етнонаціонального генотипу, мови, долі, ментальності, усвідомленням історичної місії України й українців.

• Мета і завдання українознавства в розвитку українського народу

Об’єктом українознавства є Україна (країна і держава в історичному часі та соціальному обширі), український етнос й українська нація, народ України як єдине ціле.

Предмет українознавства ̶ цілісне пізнання (самопізнання), творення й самотворення української людини, нації, народу, їхньої етнічної території і держави (України) у всьому часопросторовому вимірі, дослідження феномену українства, закономірностей, досвіду й уроків його розвитку та прояву в усіх сферах людського буття як цілого, здійснення історичного покликання.

На основі наукової бази, всебічного системного вивчення й висвітлення генезису України й українства саме українознавство як наукова система знань покликане розв’язати такі завдання:

а) виявити і дослідити напрями, шляхи, джерела, досвід поколінь та історичні уроки становлення й розвитку української людини від роду до племені, етносу, народу, нації під впливом української природи, мови, держави, культури;

б) сприяти аналізу тенденцій, закономірностей, причин та наслідків розв’язання проблем сучасності; в) сформувати питомі риси громадян;
г) готувати покоління до самостійного життєвого вибору шляху та перспектив майбутнього, пізнання й самопізнання, творення й самотворення особистості, схильної і спроможної бути в гармонії з іншими людьми, довкіллям, власним «Я» (внутрішнім світом), і поєднувати особисті інтереси з громадськими, національно-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспільних, державних, гуманістичних, духовно-культурних ідеалів, визначенню морально-етичних та естетичних критеріїв і принципів життєдіяльності людей мудрого серця та гуманного розуму (інтелекту), патріотів-професіоналів світового рівня, творців засад громадянського суспільства в національній державі.

Як і будь-яка наукова дисципліна, українознавство вибудовується на принципах системності, цілісності, єдності світобудови і багатоманіття форм її прояву й послуговується загальнонауковими методами аналізу і синтезу, інтеграції і диференціації, індукції і дедукції та ін. Процес розвитку людини (спільноти) й науки про них неодмінно має формуватися на засадах принципу пізнання (самопізнання) всього багатоманіття прояву форм людської сутності як цілого й одночасно в єдності з проявами життя розумного на Землі.

Спираючись на логіку цих надсистемних принципів розвитку, українознавство як цілісна наукова система знань може і має розвиватися на основі таких важливих принципів:

• єдності пізнання й самопізнання, творення й самотворення як домінантного (основоположного) принципу розвитку людини і спільноти та науки про них;

• єдності людини і природи. Детальне й старанне вивчення впливів кожної території, місцевості (довкілля) на людину, групу людей чи народ має бути основою самопізнання. У самій світобудові закорінені причини відмінностей і єдності людських проявів;

• єдності матеріального і духовного (теорії і практики) в бутті людини (спільноти). Людина — це синтез усіх сфер буття. Знання про природу і людину, як і сама природа та людина, органічно єдині;

• диференціації та інтегративності знань. У науці, як і в природі та природі людини, закладено два принципи пізнання: диференціації та інтеграції процесу. Інтегративний характер знань визначений цілісною системною природою об’єктів (речей, явищ, процесів) пізнання, а диференціація є похідною від свідомості та психолого-біологічних можливостей людини;

• історизму (єдності та взаємодії минулого, сучасного й майбутнього), який відтворює і визначає неперервність історичного процесу, взаємозв’язок і взаємодію всіх його складників, зокрема наступність і певну спадкоємність подій та процесів;

• внутрішньої самоорганізації змісту й саморозвитку науки, що відбувається на основі концентрації та інтеграції знань в єдиній системі їх концентрів, які уособлюють специфіку прояву цілого (об’єкта) в основних сферах людського буття), засади, які сприятимуть створенню українознавства як наукової системи.

З огляду на такий підхід свій зміст і структуру українознавство формує за концентрами.

• Українознавство як єдина система концентрів знань

Поняття «концентр» в українознавстві означає зосередження, скупчення, зібрання в одному місці навколо єдиного центру знання. Формула концентрів знань не є абстрактною. Основою їх визначення є найважливіші сфери буття і діяльності української людини й спільноти. Зокрема, концентрами в українознавстві є: Україна-етнос (як основа творення, збереження й розвитку української людини, нації, держави, мови, культури, ментальності); Україна-природа (фізична й духовна, екологія); Україна-мова; Україна-нація, держава; Україна-культура (матеріальна й духовна; від трипільської, березинецької, черняхівської, празько-корчацької, києво-руської до сучасної), з урахуванням генезису освіти, науки, мистецтва, релігії й права;Україна у міжнародних відносинах; Україна-ментальність (людини, нації), Україна-доля; Україна -історична місія тощо.

Таке структурування дає змогу, визначаючи завдання українознавства, зосереджувати увагу не лише на відродженні пам’яті, а й на створенні на основі уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і шляхів досягнення мети у майбутньому.

Отже, виховувати і удосконалювати необхідно все суспільство, і цей процес має бути постійним. Найефективнішим засобом такого виховання є розкриття правди історії та буття людей (від роду, племені, етносу до народу, нації) не лише фізичного, а й духовного, соціального та етнонаціонального, державно-політичного й мовно-культурного на засадах правдивої гуманістично-патріотичної науки, науково усвідомленої національної ідеї.

Кожен концентр – точка пізнання. Тому наше завдання сьогодні ̶ дати не тільки відповідь на задані питання, а усвідомити себе громадянином Української держави, показати себе як творчу особистість, що здатна реалізувати своє власне покликання і покликання нації – творити себе, свою родину, державу.

• Національна ідея в українознавстві

«…Народ без ідеї, що храм без бога…»

П.Кононенко

Особливості становлення сучасної української нації, утвердження її державності, історичного процесу в цілому такі, що вимагають у короткий термін забезпечити формування в українства якісно нових ціннісних орієнтацій і цілісних уявлень як про самих себе, так і про оточуючий світ. Здійснення таких завдань та ще й у певних часопросторових межах не може відбутися лише на основі компонентних (галузевих) знань. Воно може стати наслідком творення нової інтегративної якості цих знань. Такі знання і формує сучасне українознавство.

  Слова «…Народ без іеї, що храм без бога…» взяті з нової монографії П.Кононенка «Національна ідея, нація, націоналізм». Вони уособлюють її лейтмотив, як й інших українознавчих досліджень автора, присвячених етногенезу українського народу, його національній ідеї,тобто незаперечну істину Святого письма про те, що спочатку було Слово. У Слові матеріалізується ідея, знаходять відображення у свідомості явища реальної дійсності, а також цілі і перспектива подальшого розвитку. З часів великокняжої Київської держави Слово як звертання, послання, як провідна ідея фігурувало у найважливіших документах і творах. Учений нагадує твір київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», неперевершене «Слово о полку Ігоревім», історичне послання І.Вишенського, проникливе слово Тараса Шевченка «До мертвих, і живих, і ненарождених земляків...». Під таким кутом зору досліджується могутня сила української національної ідеї, теоретично сконцентрована відповідь на питання: задля чого живе нація, в чому її місія?

Вчені, вивчаючи національну ідею, зосереджуються на витоках і етапах зародження та формування її, на факторах етнонацієтворення, ролі мови як носія національної ідеї, політологи аналізують її з погляду теорії і практики політики і т.д. Для свого часу такий підхід був виправданим, оскільки дозволив нагромадити величезний матеріал про витоки, ґенезу і сутність національної ідеї, але на сучасному етапі він значною мірою вичерпав себе. Настала пора інтегрувати усі ці напрацювання, надати національній ідеї наукової цілісності, а таке завдання на міждисциплінарному рівні спроможне зреалізувати лише українознавство як комплексна наука самопізнання українського народу.

У національній ідеї сфокусований генетичний код нації. Це – посіб самовираження сенсу її життя, напрям руху, компас реалізації історичної місії. З національною ідеєю пов'язані всі ключові проблеми етногенезу українського народу, його визвольних змагань упродовж багатьох століть, відстоювання соборності, суверенітету і незалежності України, розбудова самостійної,правової, демократичної держави,формування громадянського суспільства.

То що ж являє собою національна ідея як предмет українознавчого дослідження?

Насамперед, це провідні тенденції і закономірності її формування та функціонування як цілісної системи знань, поглядів, відчуттів, досвіду, в якій втілені найкращі патріотичні традиції попередніх поколінь, цінності й духовні основи буття нації, виражені її самобутність і неповторність, історичне покликання, мета і сенс життя.Наукові дослідження показали,що національна ідея це цілий комплекс фундаментальних ідей, пов'язаних з перспективами розбудови нації, який включає ідеали свободи й демократії, утвердження сильної національної соборної Української держави, домінування української нації, її культури, мови, визначення покликання українців.
Інакше кажучи, національна ідея – це універсальний, доленосний проект історичної місії нації, її найвища мрія, але як будь-яка ідея вона набуває сили лише тоді, коли заволодіває масами, освітлює шлях їхнім діям. Народ, озброєний консолідуючою національною ідеєю, завжди окрилений духом, він безсмертний і непереможний. Водночас необхідно наголосити, що зміст національної ідеї не є чимось застиглим, закостенілим, він постійно збагачується, конкретизується, наповнюється новим розумінням поточних і перспективних цілей, визначенням пріоритетів, засобів і шляхів досягнення поставленої мети. Наповнення національної ідеї новим змістом здійснюють люди, духовні пастирі, науковці та провідники нації, а організацію її втілення в життя покликана брати на себе держава та її інституції, а також політичні та громадські об’єднання, культурні товариства. Розвиваючи думку М.Міхновського про те, що державна самостійність є головною умовою існування нації, В.Липинський обґрунтував органічний зв'язок між нацією і державою, переконливо довів пряму залежність існування нації, її розквіт від національної держави і її політики щодо захисту національних інтересів. Ці думки особливо актуальні в умовах глобалізації сучасного світу, яка веде до культурного уодноманітнення, нівелювання національних особливостей, пригнічення самобутніх народних традицій та звичаїв. Це вимагає державного протекціонізму стосовно національної культури, мови, надання переваг в інформаційному просторі. Звичайно, мова не йде про самоізоляцію українців, штучне відгородження нашої культури від зарубіжної, тим більше,що українська культура історично формувалася як європейська на порубіжжі західної і східної цивілізацій, виробила своєрідний імунітет самозахисту і пройшла серйозний тест на самозбереження. Однак утвердження українськості в усіх сферах суспільного життя потребує державної підтримки й адекватної національної політики.

Говорячи про наукове осмислення цілей і змісту національної ідеї, її особливостей на кожному новому етапі поступу, узагальнення досвіду її реалізації, ще раз підкреслимо виняткову роль у цьому процесі українознавства. Його методологія системного підходу дозволяє, з одного боку, опрацьовувати наукове розуміння національної ідеї, виробляти рекомендації, спрямовані на її втілення в життя, а з другого – шляхом його вивчення в усіх ланках освіти і культури для дітей, молоді і дорослих, використання засобів масової інформації доносити національну ідею до свідомості кожного українця.

Акт проголошення державної незалежності України, з погляду українознавства, є важливим результатом функціонування національної ідеї. тобто тієї ролі, яка на неї покладається історією. Як справедливо зазначає П.Кононенко, національна ідея має ряд суспільно-мобілізуючих функцій. Вона покликана чітко визначити:

а) місце української нації в глобальному просторі та часі;

б) науково обґрунтувати погляди на витоки нації та основні віхи її історії;

в) обґрунтувати загальнонаціональну стратегію розвитку, яка була б близькою, зрозумілою і привабливою для всього суспільства або його переважної більшості на найближчу і більш віддалену перспективу;

г) віднайти взаємозв'язані загальнонаціональні цінності та вартості різних соціальних, вікових і етнічних груп, тобто сприяти внутрінаціональному порозумінню і злагоді.

До сказаного варто додати, що реалізація цих функцій має не тільки внутрішнє, але й зовнішнє (міжнародне) спрямування, оскільки мова йде про міжнародне співробітництво, національну безпеку і захист держави, створення оптимального міжнародного іміджу України. Не варто забувати, що мільйони українців живуть за межами материкової України, на всіх, без винятку, континентах світу, для переважної більшості яких притаманна національна ідея, усвідомлення того, що вони є представниками великого, гордого і винятково працьовитого народу, який відновив свою державу і поступово інтегрується у світове співтовариство.

Підсумовуючи сказане, варто ще раз наголосити, що українська національна ідея – це символ нації, проект її майбутнього. Вона невіддільна від етногенезу і націєтворення українців, потужний засіб їх консолідації та самоствердження. Як предмет наукового пізнання вона носить комплексний характер, має своє минуле, сучасне і майбутнє, виступає як система і цілісність у часовому і просторовому вимірах, а тому може бути всебічно осягнута і ґрунтовно досліджена з позицій українознавства як інтегрованої системи знань про Україну й українство. За визначенням П.Кононенка, головними концентрами цієї системи виступають: Україна-етнос, Україна-природа (екологія), Україна-мова, Україна-нація, Україна-держава; Україна-культура; Україна-ментальність, Україна-доля,Україна-історична місія. Системний погляд на національну ідею через призму цілісності цих концентрів плідно реалізує своїми дослідженнями творчий колектив Науково-дослідного інституту українознавства, очолюваний Петром Петровичем Кононенком. Численні наукові доповіді академіка, його праці з українознавства, в тому числі недавно оприлюднена монографія «Національна ідея, нація, націоналізм», не тільки помітно збагатили знання з історії формування національної ідеї, її суті, змісту, функцій та історичної місії, але й започаткували принципово новий, системний підхід до її дослідження. Багаторічна і самовіддана науково-педагогічна праця та громадсько-політична діяльність П.Кононенка, його патріотичне подвижництво – блискучий взірець чесного служіння Україні, українській національній ідеї, приклад невтомного втілення її у життя.

• Чинники періодизації українознавства

Петро Петрович Кононенко – відомий українознавець, академік Академії наук вищої школи, директор Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України виділяє шість періодів розвитку українознавства.

Найдавнішими історичними свідченнями першого періоду постають: «Велесова книга» ( про події V – VIII ст. н. е.) та «Літопис Аскольда» (про події 860 – 867 років). Вони розкривають процес формування родів та племен, їхнього світосприймання, зв’язки з іншими народами. Як зазначає науковець,особливістю цього періоду є те,що висвітлюється питання «Звідки пішла руська земля, хто в ній першим почав урядувати, як руська земля постала».

Другий період пов’язаний з розквітом Київської держави. На цьому етапі здійснюються і перші кроки до власного самоусвідомлення, розвивається усна народна творчість, літописання ( Київський, Галицько- Волинський літописи), оригінальна і перекладна церковна література

(«Києво-Печерський патерик»), відомі пам ’ятки правової культури

(«Руська правда»), «Слово о полку Ігоревім». У цей період у писемному вигляді фіксується назва «Україна» (Іпатіївський літопис 1187 р.).

Третій період – (XIV – XVIIст.) пов’язаний з утвердженням тенденції в розвитку української еліти, орієнтації на Європу , розвитком наукових , освітніх, релігійних центрів, соціально-економічної системи .

Четвертий період – ХІХст.знаменитий тим, що починає формуватися наукова теорія та система українознавства зусиллями

М.Максимовича,П. Куліша , М. Костомарова , О.Потебні ,М. Драгоманова, М. Грушевського та інших видатних українців, які присвятили своє життя і діяльність національній ідеї.

П`ятий період – ХХ ст. – завершує процес оптимізації формування українознавства як інтегрованої цілісної системи. Важливу роль відіграють наукові центри та товариства як в Україні так і за її межами. Особливо варто відзначиити Наукове товариство ім.Т. Г. Шевченка, яке очолював з 1897 р. М. Грушевський спочатку у Львові, а згодом у Києві.

Особливість цього етапу ще й у тому,що активному розвитку українознавства сильно протидіяв політичний режим Радянського Союзу, як Україні та світовому українству.

Шостий період еволюційного розвитку українознавства пов̓язаний з незалежністю та розвитком України як суверенної соборної держави і охоплює період з кінця 80-их років ХХ ст.

Сьогодні українознавство виконує роль інтегруючої навчально- виховної дисципліни освіти України.

Запитання для самоконтролю

1.Назвіть природні та етносоціальні передумови формування й

розвитку українознавства.

2.У чому полягають мета і завдання українознавства в розвитк

українського народу?

3.Яке значення має дослідження національної ідеї в українознавстві?

4.Охарактеризуйте зміст і структуру українознавства, особливост його

вияву як єдиної системи концентрів знань.
5.Вкажіть найважливіші чинники періодизації українознавства.

Література

1.Кононенко П. Українознавство. Підручник. – К., 1996.

2.Українознавство в системі освіти міста Києва. – К., 1998.

ТЕМА 1.

Я – УКРАЇНЕЦЬ

Дозволь мені, мій вечоровий світе упасти зерном в рідній стороні

В.Стус

• Самосвідомість.Структура моєї самосвідомості.

• Самопізнання через цінності рідного народу.

• Рівні розвитку самосвідомості.

• Мудрість.

• Мислення.

• Почування – дія людини, інтеграція трьох складників:відчуття,сприйняття, уявлення,вірування.

• Культура мови та мовлення.

• Риторика як мистецтво красномовства, що поєднує мислення, іпочування.

Урок1

Самосвідомість.Структура моєї самосвідомості

1. Поняття про самосвідомість.

2) Функції самосвідомості.

3) Структура самосвідомості.

4) Образ «Я»

• Поняття про самосвідомість

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на саму людину, її власну діяльність, внутрішній світ. Так, в процесі пізнання дійсності та взаємодії з нею людина виступає не лише як суб'єкт відображення (той, хто пізнає), а й як об'єкт відображення (того, кого пізнають).У даному випадку спрацьовує такий компонент свідомості людини,як самосвідомість, що засвідчує найвищий рівень розвитку психіки людини серед живих організмів.

Самосвідомість – це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки

Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується поступово, проходячи наступні етапи:

Мал.1. Етапи формування самосвідомості

Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного організму і виражають його потреби.

Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи в дзеркалі) та називати себе займенником «Я».

Саморозуміння – прості форми надання собі певних характеристик з'являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) – діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Упродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним.

Пізнання людиною самої себе є дуже складним процесом, який триває протягом життя. Спочатку людина пізнає свої зовнішні особливості, порівнює їх з особливостями інших людей, в результаті чого у неї формується уявлення про свій зовнішній вигляд. Потім на основі самоспостереження і рефлексії у неї виникає самосвідомість. .

Мал.2. Прояви самосвідомості

Самосвідомість проявляється у людини як процес та результат психічної діяльності (мал.2). Як процес розгорнутого у часі вивчення людиною самої себе самосвідомість у психології називається самоусвідомленням, а як результат утримання, переробки та використання інформації стосовно себе «Я»-концепцією.

Відомо, що уявлення людини про себе соціально детерміновані. Оточуючі люди, суспільні норми і цінності відіграють роль дзеркала, в яке дивиться кожен з нас, вибудовуючи своє «Я».

Безперечно, такі умови будуть здійснювати вплив на формування Я-концепції кожної людини, однак поряд з цим не варто забувати і про неповторність, унікальність кожного з нас, які потребують індивідуального розвитку.

Як компонент психіки людини самосвідомість несе певне навантаження, що виражається у функціях.

«Я є те, чим визнають дану людину оточуючі»

У. Джемс

• Функції самосвідомості

Мал.3. Функції самосвідомості

• Структура самосвідомості

Загалом робота цих функцій є корисною, позитивною для людини, однак може мати і негативні наслідки.

Відповідно до цих функцій самосвідомість людини поєднує в собі певні компоненти, тобто її структура вміщує:

Мал.4. Структура самосвідомості

• Образ «Я»

Основою для функціонування всієї самосвідомості виступає образ «Я» – її центральний компонент.

Образ «Я» – це система уявлень та знань людини про свої власні особливості, ознаки та якості.

Якщо йдеться про приблизну, орієнтовну інформацію, то фігурують уявлення («...Мені здається, що я маю здібності до малювання»), якщо інформація про себе є об'єктивною, перевіреною, то мають на увазі знання (ім'я людини, дата її народження тощо).

До складу образу «Я» входять наступні компоненти:

Мал.5. Образ «Я» та його компоненти

Образ «Я» має динамічний характер через зміни, що постійно відбуваються в людині,та процес їх пізнання і виявляється в таких категоріях:

Мал.6. Вияви «Я»- образу

Запитання для самоконтролю

1. Що таке самосвідомість?

2. Якою є структура самосвідомості?

3. Назвіть функції самосвідомості.

4. Як проявляється самосвідомість у людини?

5. Що входить до складу образу «Я»?

Література:

1. Касьян В.І. Філософія .К.1991.

2. Альбуханова-СлавськаК.А.,ВоловіковаМ.., Єлісєєв В.А. Проблеми

дослідження індивідуальної свідомості . Психологічний

журнал,1991, № 4.

3. Асмолов А.Г. Психологія особистості. М., 1990.

4. Кононенко П.«Свою Україну любіть…» ̶ К.,1996.

Урок 2

Самопізнання через цінності рідного народу

1. Виявлення свого покликання через рідну мову.

Рідна мова як засіб самопізнання.

2. Роль та функції мови у формуванні особистості.

3. Родинне середовище і формування образу «Я».

• Виявлення свого покликання через рідну мову.

Рідна мова як засіб самопізнання

Особистість є носієм свідомості і системи суспільно-значущих якостей. Ідеальна особистість це людина, що поєднує в собі духовне багатство, високу моральність, фізичну досконалість і виявляє себе як неповторна, самобутня індивідуальність, що й становить силу її привабливості для інших.

Роль мови у формуванні і самовираженні особистості величезна. Особливе значення має рідна мова, що стає для кожної людини одним з найцінніших надбань. Найгостріше це відчувається тоді, коли людина довго перебуває за межами батьківщини. Тоді бодай одна вісточка рідною мовою приносить душевну полегкість, втамовує тугу за рідною стороною.
Мова — то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не лише те, що на поверхні, а й невидиме для ока, внутрішню суть речей, не лише світ матеріальний, а й світ ідеальний, який віддзеркалюється в умопогляді, фольклорі, текстах, ідеях.
Передусім через мову ми пізнаємо рідний народ, його ментальність, культуру, історичний досвід. Крізь призму слова сприймаємо одну з граней краси, що представлена в художній літературі. Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення.Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ або мікрокосм, формує себе як особистість.

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття. Мова – це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та розвитку духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів.У результаті з загальнонародної мови відтворюється відшліфований, культурний варіант – добірне літературне мовлення, яке й само по собі вже може стати мистецтвом та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. Так, наші предки від найдавніших часів залишили в мові історію свого народу, національні звичаї побут, спогади про минуле, думки про майбутнє.

Отже, мова – унікальне (від лат. Unicus – єдине в своєму роді), виключне явище в житті людини і суспільства.

• Роль та функції мови у формуванні особистості

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою Іх буття.

З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:

1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства,і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.
Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.

Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає і увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками, асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний грунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому необхідно не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.

Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

2. Номінативна функція або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті та в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна вважати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.

3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі, мовному вираженні.

4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, суму знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5. Експресивна або виражальна функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7.Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди.
У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся та ін.).

Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).

8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.

Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен та багато інших).

10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сили слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

Мова єднає між собою різні покоління людей, як заповіт, як найдорожча спадщина. Вона несе величезний внесок у розвиток людини як неповторної особистості.

Мова така ж давня, як і свідомість. Мова впливає на свідомість: її норми, що історично склалися, специфічні у кожного народу, в одному і тому ж об'єкті відтіняють різні ознаки. Проте залежність мислення від мови не є абсолютною. Мислення детермінується головним чином своїми зв'язками з дійсністю, мова ж може лише частково модифікувати форму і стиль мислення.

Стан проблеми співвідношення мислення і мови ще далекий до завершення, що містить ще безліч цікавих аспектів для дослідження.

Рідна мова як ціннісне надбання, що виконує свою основну інформаційно-комунікативну функцію,є ще й засобом самопізнання. Пізнання прадавніх українців органічно транслюються в пізнавальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. «Рідна мова – це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ» (І.Огієнко). Через мову,словниковий склад закладається основа образу «Я», за допомогою якого індивід означує своє самобачення. Це яскраво відображено у фольклорі (прислів’ях, приказках, загадках і т.ін.), які концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо). Наведемо приклади , якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: «Я такий, як хліб м’який», «Кожному добрий – собі злий» (доброта); «Так, як я вам винний», «Я по правді кажу», «Ні сном, ні духом не винен» (чесність); «Не дам з себе насміятися», «Хіба ж таки я послідніший од усіх», «Ми не в тім’я биті» (почуття власної гідності); «Моя хата з краю», «Собі на умі», «Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи» (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляється й інше, на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в образі «Я»: «І горе мені, і добре мені – і б’ють мене, і правда моя», «І добре мені, і зле мені – і б’ють мене, і плакати не дають» та ін.

Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання, розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі.Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір образу «Я» дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.

До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку дитячого психолога Б. Бетельхейма, може «захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє». Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.

Аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках («Рукавичка», «Колобок», «Коза-дереза», «Солом’яний бичок» та ін.) містяться словесні конструкти для образу «Я» героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання «А хто я?», «Який я?» і шукати на них відповідь.

Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології

Поступ демократичного суспільства неможливий без утвердження поваги і почуття власної гідності самоцінної особистості, морально-духовним ядром якої з позиції психологічної науки є «Я»-концепція» як результат самосвідомості.

Для формування національної самосвідомості дітей і підлітків замало обладнати українську світлицю, придбати самобутній національний одяг чи організувати ансамбль бандуристів. На наш погляд, потрібно максимально використати «безплатний» психологічний матеріал: активізувати благотворний сімейно-родинний виховний вплив, запровадити бездоганне виконання рідномовних обов’язків, розв’язувати психолого-педагогічні шкільні проблеми через оптимізацію технології, взаємин – одну з основних технологій життєдіяльності українців.

Сергій Єфремов про самопізнання

особистості в процесі становлення

української державності

 

Ключовою фігурою будь-якого суспільства є людина. Від неї, її особистісних якостей залежить, як буде вона і навколишній світ представлена у просторі і часі. Для цього їй сповна треба осмислити свою сутність, свою історію, культуру і включення у загальний цивілізаційний процес. Усвідомити «хто ми», що нас єднає,до чого прагнемо. Це основна домінанта людського самовираження,як і провідна характерність національного буття. національної ідентичності.Протягом усього ХХ ст. українцям бракувало сил для визначення власного смислу існування.Для сьогоднішніх українців потрібна правда про минуле, якою б болючою вона не була. Потрібна для визначення власної позиції особи, її ролі в процесі розвитку та процвітання держави, частиною якої вона є. Тому за останнє десятиріччя повертаються із забуття імена вчених, політиків, громадських діячів, відомих для свого часу і з певних причин «призабутих» у ХХ ст., які власним життям і вчинками подавали приклад самовідданості українському народові, приклад незламності та високого свідомого обов'язку боротись і служити для кращого майбутнього свого народу. Серед таких постатей − Сергій Єфремов, якого по праву можна назвати «будівничим народного воскресіння». Сергій Олександрович Єфремов, відомий громадський діяч минулого століття, який не залишав поза увагою проблеми становлення і розвитку української нації в загальноцивілізаційному просторі. Він у своїх поглядах та суспільно-політичній діяльності відстоював право власного народу на незалежний національний розвиток. Питання нації, націєтворення та державності цікавили та турбували його впродовж усього життя. Як і питання про права і свободи окремо взятої людини ̶ представника громадянського суспільства, тому що «...тільки ціла, не переполовинена, гармонічно розвинена особа людська, що не забуває ні однієї сторони людської природи, може стати до боротьби».

Як високоосвічена людина, він не міг оминути питання розбудови громадянського суспільства, основною дійовою особою якого є людина. Важливе місце в цьому процесі займає проблема самоусвідомлення тієї чи іншої особи рушійною силою прогресу.

У Сергія Олександровича завжди на першому плані − людина як одиниця соціуму, носій усіх суспільних формацій: економічних, політичних, культурних, громадських. Одночасно він як українець не стояв осторонь проблем своєї нації.

С.Єфремов, ідеаліст за своєю суттю та великий народолюб, досліджуючи національне питання,сформував поняття «ідеальної нації», смисл якого пояснював так: «кожна особа мірою своєї сили й здатності творить якусь з громадського погляду потрібну і корисну роботу. Така нація, очевидно, складається з трудящих людей, розуміння нації і народу тут цілком покриватимуть одно одне, а інтереси національні будуть усе одно, що народні інтереси. Саме українську,за його уточненням, «українську мужицьку», націю він відносить до таких, які не ступенем свого розвитку (в силу зрозумілих обставин – для українців), а типом своїм наближаються до такого ідеалу. Оскільки більшість українців становили народні маси, через що українські вищі класи намагалися викорінити із себе своє «малороссийское происхождение», тому й національне питання - це одночасно і народне, тому й «національна свідомість дає безпосередню користь і тільки користь народнім масам».

Це стало нагальною проблемою для провідників українського руху кінця XIX – початку ХХ ст.,тому що комплекс меншовартості підкріплювався ще й суттєвим соціальним розшаруванням українського населення, про що С. Єфремов писав у рубриці «З російської України» на сторінках Літературно-наукового вісника. Він зауважував, що селянство − це основна народна маса в Україні, яка віками зберігала свою культурну общинність, і не рахуватися з її інтересами − це значить ігнорувати сам розвиток української нації. Тому завдання освіченої верстви суспільства − поглибити патріотизм і самосвідомість селянина, пояснити, що вони не просто мужики, прилучити їх до загальнолюдської культури, щоб вони, ці чисельні представники українства, не відчували меншовартості,а розуміли, що становлять собою окрему націю, яка має право на власну державу.

Сергію Єфремову була небайдужа доля рідного народу, потребами та інтересами якого він переймався. Він зазначав, що самовизначення людини як дійсного представника своєї нації допомагає як окремій особі, так і колективному організмові не втрачати надій і сили на шляху національного розвитку, а в своїх суспільних поглядах поєднував національне питання з культурним розвитком, зосереджував увагу на тому, що при словах «національний рух» в уяві одночасно викликаємо «цілу низку позитивних культурних вартостей, які несе з собою цей рух для українського народу, для широких мас люду на Україні». Тому і завданням свідомої української прогресивної інтелігенції, представником якої був С.О. Єфремов, було сформувати такий тип людини, який би мав високий рівень національної свідомості, велике бажання жити.

Підсумовуючи викладене, хотілося б наголосити на тому, що вирішальну роль у процесі особистісного самопізнання повинна відігравати інтелектуальна еліта. Саме таким був Сергій Єфремов - людина високої культури та інтелекту, непокірний, прямий та безкомпромісний з існуючою владою; плідний науковець з глибоким дослідницьким хистом, який майстерно володів образним мисленням та метафоричним письмом, прекрасний публіцист та критик, який ще в роки навчання в семінарії став переконаним українцем, поставивши за мету пробивати мур байдужості та виховувати національну самосвідомість серед народу, працювати на його благо.

Думка про європейську українську націю, а значить культурно освічену та виховану, ніколи його не полишала. Саме в культурі він бачив той стрижень, ту підвалину розвитку, навколо якої об’єднувалися суспільні групи в єдине ціле – у свідому,сконсолідовану націю. Виокремлював із простої народної маси націю, яка характеризується певними, лише їй притаманними особливостями, починаючи від одягу та говірки до своєрідного ментального світовідчуття, що належить тільки цій нації, тому що «українство ... це широкий культурний і щиро-народній рух, що має на меті прищепити своєму народові здобутки вселюдської культури... український поступ йтиме своїм шляхом до повного визнання ЛЮДИНИ (виділено Єфремовим) на своєму рідному ґрунті».

• Родинне середовище і формування образу «Я»

Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму та індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості.

Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір’ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування «Я-ідеального» сина чи доньки.

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей.

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає «без роду і племені». У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання «родинного дерева» до сьомого коліна, прагнення обов’язково мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: «А хто я?», «Який Я?», «Який слід на землі залишу після себе?», «Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?» Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації «Що люди скажуть», формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Це моделювання відбувалося в родині.Саме там людина здатна пізнати себе, відкрити своє «Я», повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити «безкомпромісне повернення до власного доглибинного «Я».Відомий вчений А. Петровський стверджує,що процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію «Я – концепції» особистості. Саме в сім’ї, в родині дитина вперше усвідомлює і викристалізовує, самоактуалізує власний образ «Я» («Я – (ім’я)»; «Я – син(дочка)» тощо. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних обставин життєдіяльності родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в родині на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Ще в VІ-ІХ ст., як стверджує П. Кононенко, саме на ґрунті багатовікового досвіду наші пращури усвідомили: «Ми (вони) – не греки, не римляни, не варяги, ми – руси! І де живемо – то земля наша, бо завойована кров’ю і виплекана та опоетизована працею, розумом, серцем незчисленних поколінь».Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.

Запитання для самоконтролю

Конец формы

1.Роль та функції мови у формуванні особистості.

2.Проаналізуйте роль та функції мови у формуванні особистості.

3.Що вам відомо про внесок Сергія Єфремова у науку про пізнання людини?

4.Як формується самопізнання людини у процесі державотворення?

5.Яку роль відіграє родинне середовище у формування образу–«Я»?

Література

1.ВихованецьІ.Р.Теоретична морфологія української мови. К,

«Пульсар», 2004.

2.Губко О. Психологія українського народу. – К.: Задруга, 2003.

3.Кононенко П.«Свою Україну любіть…», К.,1996.

Урок 3

Рівні розвитку самосвідомості

1) Самосвідомість. «Я- концепція»: структура, розвиток.

2) Формування самооцінки.

3) Основні функції самосвідомості «Я-концепція»

4) Методи самовиховна.

5) Формування української національної самосвідомості.

• Самосвідомість. «Я-концепція»: структура,

розвиток.

Самосвідомість − сукупність психічних процесів, за допомогою яких суб'єкт діяльності усвідомлює себе.

Рівні самосвідомості:

Природний: виділення суб'єкта із середовища, переживання за свої

дії.

Соціальний: порівняння себе з іншими. Критерій − поява мови, виникнення продуктивного діалогу дитини з дорослим, у дитини з'являється можливість децентрації. Можливість говорити не означає можливості вести продуктивну розмову, заважає егоцентризм (поки він не подоланий, немає усвідомлення себе, розуміння що це − моя точка зору).

Особистісний: рефлексія власних переживань; усвідомлення власних мотивів.

Рівні розвитку самосвідомості:

- самопізнання (пізнавальна частина) ;

- самоставлення (емоційна та вольова компоненти);

- природний;

- соціальний.

Етапи розвитку самосвідомості:

1 етап – пасивний: самосвідомість розвивається слідом за розвитком особистості, автоматичне наслідування.

2 етап − активний :(з підліткового віку); самосвідомість включається в процес розвитку особистості і багато в чому його визначає.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об´єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб´єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ.

Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості.
САМОСВІДОМІСТЬ – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.
Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності:
– ПІЗНАВАЛЬНОЇ – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;
– ЕМОЦІЙНОЇ – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;
– ВОЛЬОВОЇ – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.
Самооцінка особистості – це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе – відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності – частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані).
Самопізнання пов´язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм,способу життя.
Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності й самоутвердженні

Особливо важливо самоутвердження в молоді роки – в навчанні,роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється насамперед із самостійністю,

самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.
Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації.

Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн).
Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.

Продуктом самосвідомості людини, внаслідок сукупності усіх уявлень індивіда про себе є «Я»-концепція. В науковій літературі, незважаючи на підвищену увагу дослідників, передусім філософів, психологів, соціологів і педагогів до пізнання природи цього складного внутрішнього утворення, постала проблема вдосконалення психологічної теорії «Я»-концепції на тлі низки самобутніх наукових підходів (концептуальних схем) до обґрунтування змісту, структури цієї універсально-унікальної реальності психічного світу людини.

Структура «Я - концепції» як динамічної системи уявлень людини про саму себе

«Я-концепція» виникає в людини у процесі розгортання соціальної взаємодії як винятковий результат її культурного розвитку, відносно стійке і водночас піддатливе внутрішнім коливанням і змінам психічне утворення. Вона справляє значимий вплив на перебіг життя людини від дитинства до глибокої старості, зумовлюючи той чи інший вибір життєвого шляху та її власної долі загалом

Це означає, що навколишній світ, уявлення про інших сприймається кожним через формат «Я-концепції», котра формується за етапами соціалізації та організованого виховання і одночасно має відповідне соматичне, передусім індивідуально-природне спричинення. Її головні функції – утвердити у самосвідомості людини своєрідне відчуття визначеності в соціальному просторі, ідентифікуватися з конкретним довкіллям, досягнути благодатного самоототожнення.

Залежно від того, на якому рівні виявляється активність людини, у структурі «Я-концепції» виділяють трьохкомпонентну структуру :

• а) усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших властивостей;

• б) самооцінку;

• в) суб'єктивне сприйняття особистістю чинників, які впливають на неї.

У відповідності з цим розумінням, три елемента установки (когнітивний, емоційний і поведінковий) стосовно «Я»- концепції конкретизується наступним чином:

• Образ «Я» ̶ уявлення індивіда про себе самого (когнітивна складова).

• Самооцінка ̶ афективна оцінка цього уявлення, яка може мати різну інтенсивність, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш чи менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям чи засудженням.

• Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом "Я" і самооцінкою.

«Я-концепція» – забезпечує внутрішню узгодженість людини себе із собою, відносну стабільність її поведінки, незважаючи на безперервний тиск проблемного оточуючого світу, розвиток її як особистості в усіх окультурених формах (спілкування, діяльності, вчиноках), перебування під визначальним ситуативним впливом.

• Формування самооцінки

Пізнаючи риси іншої людини, особистість одержує необхідні відомості для вироблення власної оцінки.

У порівнянні своїх якостей із відповідними якостями інших людей у особистості формується самооцінка.

Самооцінка —оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей, це особистісне судження про власну цінність і значимість, що, як правило, виражається в установках, властивих даній людині.

Самооцінка відображає :

• ступінь розвитку почуття самоповаги,

• відчуття власної цінності і позитивного відношення до усього, що стосується сфери власного "Я"- людини,

• віру в себе і впевненість у своїх силах, досягненні намірів (самооцінка потенціалу пов'язана з аналізом своїх професійних можливостей ),

• задоволеність чи її відсутність від отриманого результату (самооцінка результату,пов'язана з аналізом того, що досягнуто).

Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації, в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей. Термін «самооцінка» прирівнюють до терміну «самоповага». Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага – загальна оцінка.
Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:
- увага збоку дорослих,
- співробітництво з ними,
- відчуття поваги з їхнього боку,
- взаєморозуміння.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за активної участі самої особистості. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.
На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.
Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.

• Основні функції самосвідомості «Я-концепція»

Оловна функція самосвідомост – зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе. Якщо оцінка виявиться незадовільною, то людина може або зайнятися саморозвитком, або витіснити усі неприємні відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту. Сила «Я» визначається здатністю людини зберігати свою сутність попри несприятливі зовнішні чи внутріш­ні обставини. «Я» переживається у момент виокремлення себе із оточення, при порівнянні з різними не «Я» (інши­ми людьми) як узагальнення притаманних і відсутніх властивостей. Основними функціями Я-концепції є:

1) самоузгодження. Для людини важливо не тільки досягти гармонії з навколишнім світом, а й домогтися самоузгодження – гармонії внутрішнього світу;

2) забезпечення цілісності внутріш­нього світу. Я-концепція – важливий чинник цілісно­сті особистості. Вона регулює різні види активності особистості, визначає особливості інтерпретації нею ментального досвіду, інтерпретує соціальні очікування, забезпечує збереження самооцінки та самоповаги, характеризує внутрішню налаштованість діяти гуман­но, благородно, продуктивно і творчо, діалогічно спіл­куватися. Гармонія психічного світу людини, збалансо­ване становлення її особистості (індивідуальності) також залежить від неї;

3) забезпечення саморегуляції внутрішньої та зов­нішньої активності. Самосвідомість є фундаменталь­ним чинником саморегулювання життєдіяльності та становлення, розвитку і саморозвитку особистості. Вона інтегрує психічні процеси, особистісні властивості і зов­нішню діяльність. Це забезпечує усвідомлення люди­ною своїх нахилів, вибір діяльності, формування інди­відуального стилю життя, наближення до своєї суті;

4)  забезпечення саморозвитку. Розвиток особистості перебуває під визначальним та ситуативним впливами Я-концепції. Зі словами «Я сам» («Я сама») Я-концепція набуває активної ролі, що зумовлює вибір особисті­стю цілей і завдань,прогнозів май­бутнього, оцінку досягнень;

5)  забезпечення самореалізації, самовираження, самоствердження власної свободи та відповідальності. Бажання людини до самоактуалізації стимулює реа­лізацію нею свого потенціалу, щоб стати повноцінною особистістю, спроможною втілювати всі свої здібності, обдарування. Жодна людина не стає самоактуалізованою настільки, щоб реалізувати усі мотиви. У неї завжди залишаються перспективи для розвитку, потреба само­вдосконалення, котра ніколи не задовольняється вповні.

У процесах самоактуалізації «Я» важливе значення мають пам'ять і ефект посилання на себе. Він виража­ється в ефективному опрацьовуванні і запам'ятовуванні інформації, що належить людині. Близькі «Я»-концеп­ції відомості легко запам'ятовуються, відновлюються, опрацьовуються;

• Методи самовиховання

Прагнення людини до самовиховання, самовдосконалення йде своїм корінням в глибоку історію. Все життя людини – це нескінченна боротьба з собою. Подолати себе, виховати себе, перемогти себе – у всіх століттях звучали такі вимоги до людини розумному. Відношення людини до природи, до суспільства, до інших людей так чи інакше є відношення до себе самому.

Самовиховання – соціальне явище, властиве людині і що стало можливим завдяки виділенню його з тваринного світу в результаті розвитку свідомості, обумовленої трудовою діяльністю; це природний процес адаптації людини до соціальних умов життя і тих вимог, які пред'являє до нього соціальне середовище, учбова група, трудовий колектив. Шляхом самовиховання людина формує, розвиває потрібні йому для життя і діяльності особові якості і усуває ті, які заважають йому жити і діяти в потрібному напрямі. Завдяки самовихованню, розширюється сфера розвитку особи. З віком, у міру набуття досвіду, із зростанням вихованості і утвореної, робота над собою займає все більша питома вага в моральному і професійному самовдосконаленні

Програма самовиховання виконується двома шляхами:
перший – підкорення власної діяльності мотивам і мотивації самовиховання і перетворення їх у діяльність самовиховання;
другий – реалізація програми виховання із збереженням навчальної, спортивної та інших видів діяльності, власних смислоутворюючих мотивів і за наявності супутнього мотиву та мотивації самовиховання.

Реалізації цієї програми сприяє знання основних прийомів і способів самовиховання.

• Самозобов’язання – це добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту самовдосконалення та визначення на цій основі програми самовиховання. Вони виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і визначаються умовами життя, потребами суспільства, обов'язками вихованця. Це процес співставлення свого «Я» з вимогами, які висуваються колективом, групою, вихователями, суспільною організацією, суспільством у цілому.

• Самопереконання допомагає вихованцю здобути самовизнання необхідності розвитку у себе тих чи інших якостей особистості. Це – пошук доказів необхідності виправлення своїх недоліків, мобілізація себе на досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих мотивів та зваб.

• Самонавіювання – це вплив вихованця на самого себе з метою самовиховання, внаслідок чого виникають різні психічні й соматичні стани. Це технічна процедура, що здійснюється шляхом повторювання певних вербальних формул, які виражають бажання, визначені іншими формами самовиховання. Прикладом цілеспрямованого самонавіювання є аутогенне тренування.
Аутотренінг – це емоційно-вольове тренування, суть якого полягає у розвитку здібностей до впливу на психорегулюючі процеси. Для цілеспрямованого самовпливу застосовуються спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань людина здатна саме для себе створити модель уявлень, почуттів, емоцій, станів та ввести цю модель у свою психіку.

• Формування української національної

cамосвідомості

Національна свідомість невід'ємна від нації і духовних спрямувань.
Це структурний компонент суспільної свідомості, який визначається
світолядом і ментальними характеристиками буття представника
того чи іншого народу в його етнокультурному розвитку. У процесі історичного формування, зумовленого природними нахилами і здібностями,національна свідомість набуває здатності якісно впливати на удосконалення людської духовності. Вона стає головним чинником самореалізації особистості, ключем до вирішення проблем складного, суперечливого,соціально незахищеного суспільства.

Національно свідома людина здатна не тільки опредметнити власне фізіологічне та психічне буття, але й зробити предметом свого пізнання все, зокрема і саму себе, для потребвтілення національної ідеї в перспективу життя.

Найважливішими складовими національної свідомості є етнічна свідомість, національна самосвідомість, національна пам’ять, національна мрія, національна ідея.

Кожен народ має своє історичне коріння, свої національні пріоритети й цінності, покликання, що відображаються в національній ідеї і впливають на розвиток національної саомвідоості.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське значення. Це – російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70-80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775p.),скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською – Галичини і Буковини (70 – 90-ті роки XIXст.).Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769-1838pp.).Його «Енеїда» була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла українське слово. Образи твору,минула козацька слава і життя селян, посприяли зацікавленню ними широких кіл українців.У творі, написаному народною мовою, у незвичайно легкій, жартівливій формі талановитої пародії, поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українською нацією.

Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров – вихованець Харківського університету.Він закликав своїх сучасників в Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва.Вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета –Тараса Шевченка: «Это целый народ, говорящий устами своего поэта».
І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар» був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.

Велику роль у розвитку української національної самосвідомості відіграло і Кирило-Мефодіївське товариство. Михайло Грушевський в «Очерке истории украинского народа» так оцінив історичне значення цього братства:«...Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы».

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства відновили наприкінці 50-х - на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі містилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу «Основа», матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.
Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках «Основи», було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою «Основа» обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

Формування української національної самосвідомості ̶ довготривалий і складний період,який проходить через глибокі знання історії,культури,світогляд нації.

Сформована національна самосвідомість сприяє пізнанню самого себе, своїх почуттів і думок, потреб та інтересів, інших позитивних якостей, стимулює глибоку любов до людей, професії, Батьківщини. Вироблена стійка національна орієнтація молодих людей на сенс життя сприяє збереженню не лише фізичного, а й психічного здоров’я, вона допомагає майбутнім фахівцям різних професій накреслювати перспективи свого життя, праці, пов’язуючи їхню власну долю з долею свого народу.

Національна самосвідомість стає одним із найважливіших показників не лише освіченості, а й духовності,вихованості, високої культури, цілісності особистості. Формування національної самосвідомості передбачає й формування національних почуттів,поглядів,переконань, ідеалів, , ціннісних орієнтацій як найголовніших компонентів світогляду громадянина України.
Отже, коли йдеться про національно-культурне буття, зокрема, про життя молоді, її місця в сучасному українському суспільстві, можливості
активного, творчого самоствердження, повноцінного культурного розвитку, то правомірною є постановка питання формування національної самосвідомості, що має безпосереднє відношення до процесу освіти і виховання молоді – майбутнього нашої держави.

Запитання для самоконтролю

1.Назвіть рівні самосвідомості.

2.Назвіть методи самовиховання.

3.Проаналізуйте умови формування української національної самосвідомост.

4.Назвіть етапи розвитку самосвідомості.

5.Що таке самопочуття?

Література

1.Біблія. К., 1992.

2.Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології.К.,Школяр , 2000.

3.Губерський Л. Людина і світ.К.,Знання,2001.

Урок 4

Мудрість

1. Мудрість – рівновага між почуванням, віруванням та мисленням.

2. Народна мудрість в легендах,оповідках,фольклорі.

3. Народна мудрість. Прикмети. Предмети – символи.

Обереги.

• Мудрість – рівновага між почуванням, віруванням та мисленням.

Ми називаємо мудрою ту людину, яка здобула багато знань та зрозуміла істини про життя людей і навколишній світ. Але всі ці істини та знання не просто лежать в її голові мертвим тягарем. По-справжньому мудра людина вміє застосувати ці істини у своєму власному житті. А ще вона ладна ділитися ними з іншими. Адже інші люди теж потребують знань, щоб втілювати їх для себе.

Мудрець уміє розповісти про важливі речі так проникливо, щоб доторкнутися до душі співбесідника. Проте він розповідає не всім підряд, а тим, хто справді цього прагне.

Мудрість людини – це її розум, ерудиція, стриманість, тактовність. Також це вміння допомогти іншим, уміння приймати правильні рішення, вміння вийти зі складної ситуації. А ще узяти на себе відповідальність, коли це потрібно.

З давніх-давен люди в суспільстві поважали мудреців. До них приходили за порадами. Найчастіше то були старці, адже зазвичай люди набувають мудрості з роками. Але мудрістю може володіти й дитина, й молода людина, яка дивиться на світ чистими та ясними очима,яка безпосередньо та правильно відчуває закони навколишнього світу.

Люди завжди прагнуть здобути мудрості за допомогою вчителів, мислителів. Для цього вони тренують свій розум та інтуїцію. Вони читають мудрі книжки, спостерігають за оточуючими людьми та природою, займаються міркуванням або ж медитацією.

Мудрість – це неначе коштовне каміння. Але воно вартує більше, ніж діаманти та інші скарби. Недарма у біблейській притчі цар Соломон попросив у Бога саме мудрості, а не багатства чи чогось іншого.

Молитва Соломона про мудрість

1.Дай мені мудрість, що возсідає на престолі поруч тебе, і не відкинь мене з-поміж дітей твоїх.

2.Бо я - раб твій і син рабині твоєї, людина немічна, короткотривала, нездатний розуміти суд і закони.

3.Ба навіть якби хтось був досконалий між людськими синами, | а йому забракло б твоєї мудрости, він за ніщо вважався б.

4.І на свідоцтво їхнього зіпсуття народові, на правителя твоїм синам і твоїм дочкам.

5.Ти заповідав мені збудувати храм на твоїй святій горі і жертовник у місті, де ти перебуваєш, образ намету святого, який ти був споконвіку приготував.

6.З тобою мудрість, яка твої діла знає, яка була приявна, коли ти творив світ, яка відає, що твоїм очам приємне і що за твоїми заповідями праведне.

7.Зішли її з твого святого неба, пошли її від твого престолу слави, щоб була при мені й трудилась, щоб я пізнав, що тобі любе.

8.Вона бо все знає й розуміє, вона мене водитиме в моїх чинах мудро і мене берегтиме у своїй славі.

9.Тоді мої діла будуть тобі вгодні, і я судитиму народ твій

справедливо, стану гідний престолу батька мого.

10.Яка бо людина може пізнати волю Божу? Або хто може збагнути, чого Господь хоче?

11.Бо ж міркування смертних нужденні, непевні задуми наші;

12.Бо тлінне тіло обтяжує душу, і земне шатро придавлює вельми клопітливий дух.

13.Ми ледве відгадуємо те, що на землі, з трудом знаходимо те, що в руках наших–а хто дослідить те, що на небі?

14.Волю ж твою хто знав би, якщо б ти не дав мудрости і не зіслав з висот твого святого Духа?

15.Так випрямлено стежки тих, що живуть на землі, і так навчились люди того, що тобі до вподоби, і мудрістю вони спаслися.

Мудрість – це те, чого не вистачає більшості сучасних людей. Власне, мудрих людей завжди було не дуже багато, і тому їх цінували, любили, і... ненавиділи. Давайте подивимося, що говорили мудреці про мудрість, і про інших мудреців. Отже, цитати і афоризми про мудрість .

Не міняються тільки наймудріші і найдурніші.

Конфуцій

• Середина є точка, найближча до мудрості; не дійти до неї - те ж саме, що її перейти.

Конфуцій

• Тисячу вчених знайдеш, поки на одного мудреця набредеш.

М.Клінгер

• Недовірливість - це маяк мудреця, але він може розбитися об нього.

П. Буаст

• Основна ознака мудрості - терпимість до недоліків інших людей.

• Мудрий той, хто знає не багато чогось, а потрібне.

Есхіл

• Мудрість - рідна мати щастя.

Софокл

• Бідна мудрість частенько буває рабою багатої дурості.

У. Шекспір

• Божевільний скаржиться, що люди не знають його, мудрець скаржиться, що не знає людей.

Конфуцій

• Хто такі розумні, а хто такі мудрі ?
  
  

Чим розум відрізняється від мудрості? або Чому бути розумним і бути мудрим – не одне і те ж?

Розум – достатньо широке поняття, яке включає в себе безліч інших характеристик (наприклад, інтелект чи знання) та виражає здатність до мислення. Інакше кажучи, розумна людина здатна мислити, аналізувати свої дії чи дії інших людей і робити певні висновки. До того ж розум зазвичай закладений у нас на генному (природному) рівні, тобто будь-яка людина із самого народження здатна мислити. Хоча аналізувати і робити конкретні висновки люди починають при досягненні певного віку.

Мудрість у свою чергу, дещо інше поняття, вона не дається нам відразу при народженні, але здатна накопичуватися протягом усього нашого життя. Людина стає мудрішою за допомогою отриманого від тих чи інших дій досвіду. Досвід та мудрість – поняття нерозривно позв’язані. Без досвіду не може бути й мудрості, адже ми вчимося на власних помилках, робимо висновки після того, як щось сталось, і таким чином накопичуємо в собі інформацію, та наступного разу в схожій ситуації діємо уже залежно від нашого досвіду (від тієї накопиченої інформації).

Розум у людей присутній від народження, але ніхто не забороняє також його накопичувати протягом життя навчаючись, здобуваючи нові знання. Мудрість приходить з роками, з досвідом. І не може молода людина бути мудрою, хіба що вона встигла за своє коротке життя зробити багато помилок та правильних вчинків.

Отже, можемо підбити такий собі невеличкий підсумок, що мудрість та розум – поняття різні і не варто їх плутати.

Мудрість – то досвід, розум – то знання та в деякою мірою інтелект. Далі на порядку денному – ще одне досить цікаве та неординарне питання.

Що важливіше розум чи мудрість?

Запитувати: що краще, бути розумним чи бути мудрим? – це до деякої міри те ж саме, що питати дитину, кого вона більше любить: маму чи тата. Але якщо вже заговорили про батьків, то скажемо, що найкраще – це розумний тато та мудра мама або навпаки. Для прикладу розглянемо таку ситуацію: двоє друзів переходять гірську річку. Один з них розумний – IQ зашкалює і черепна коробка тріщить по швах, другий – ні.

Хтось із них, неважливо хто, йде першим доки другий чекає на березі. І незалежно від того, наскільки він буде розумним чи акуратним, все одно існує ймовірність, що він помилиться при переході річки, наступить не на той камінь, не розрахує силу течії, оскільки вперше переходить цю річку, втрапить у вхід і промокне до нитки.

Але ж якщо так станеться, то другий, той, що чекав на березі проаналізувавши ситуацію, зробивши певні висновки та навчившись на помилках (благо що не своїх) вчинить мудро: піде вниз по течії до мосту і перейде річку без проблем. В результаті помилки одного – досвіду, а отже і мудрості наберуться обоє і в майбутньому будуть чинити завжди мудро, і що ще більш важливо, передавати цю мудрість іншим.

Знову невеличкий висновок: ти можеш бути просто мега-розумним, але все одно робити погані вчинки. Розум не підкріплений мудрістю, погано впливає на організм.

Проте найкращим буде гармонійне поєднання в людині як розуму так і мудрості. Та, на жаль, так не завжди буває, зазвичай людям притаманна якась одна якість, або взагалі жодної. Тому, поки молоді, навчайтеся розуму, а життя вас навчить мудрості.

На завершення притча:

Зустрів молодий хлопець мудреця і запитує в нього, як він став таким мудрим?

– Це завдяки моїм розумним рішенням, – відповів той.

– А звідки взялися ці розумні рішення?

– Вони з’являлися завдяки великому досвіду…

– А досвід тоді звідки тоді у тебе взявся?..

– А досвід я отримував завдяки своїм ДУРНИМ рішення

• Народна мудрість в легендах,оповідках,фольклорі

Серед народної мудрості, українського фольклору чільне

місце посідають легенди, приказки, прислів’я, казки, оповідання, пісні, які вчать дітей любити й поважати своїх батьків та рідину.

Прислів’я і приказки

Про обов’язок дітей перед батьками

• Як батька покинеш, то й сам загинеш

• Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько

• Шануй отця, матір, будеш доголітен на землі”.

• Куля мине, а материне слово не мине

• Батькова та матчина молитва із моря викидає, а прокльони в калюжі топлять

Повага до рідних
– Нема того краму, щоб купити маму.
– Матері ні купити, ні заслужити.
– Материн гнів, як весняний сніг, рано впаде та скоро розтане.
– Добре й неньці, як дитина в славі.
– Мати одною рукою б’є, а другою гладить.
– Який кущ така й калина, яка мати, така й дитина.
– Нема цвіту білішого, як на калині
– На сонці добре сидіти, а коло мами добре жити.
– Яка хата – такий тин, який батько – такий син.
– Молодь багата мудрістю мами і тата.
– Чоловік у домі голова, а жінка – душа.
– Не навчив батько – не навчить і дядько.
Думи

Хто скривдить батька чи матір, того сумління гризтиме все його життя. Саме таку ідею проголошує українська народна дума “Олексій Попович”, у якій “козак майстровий писар військовий” О. Попович просить прив’язати йому до шиї камінь і в морі втопити, заявляючи:

Од вас я гріхів більше маю:
гей, що я ув охотне військо од’їжджав,
З отцем, з матушкою опрощенія не мав,
У груди отця й матінку стременем отпихав
Старшого брата за рідного брата не мав,
Що з города вибігав,
Триста душ малих дітей розбивав,
Кров безневинну християнську проливав
А молодії жони за ворота вибігали,
Маленькії діти на руки хапали,
Мене, Олексія Поповича
Гей, кляли – проклинали.
  

Пісні

Ідеал ставлення до батьків, братів і сестер виражений такими словами

народної пісні “Повів Івасько коня до води”.

І мене батько – ясний місяченько,
І мене матінка – ясна зіронька.
І мене братенько – ясне сонечко,
І мене сестронька – ясна звіздонька

У пісні «Рідна мамо», яку співав народнй артист України Назарій Яремчук оспівується рідна матінка, її доброта та ніжність її

Колискової пісні.

Рідна,мамо. добра ти моя ненько.
Мамо, мамо, вишенько біленька.
Чуєш мамо? Горлиця мені знову
Нагадала давню пісню колискову.
Мамо, мамо! Горлиця, як ти, сива,
Проліта крізь літа,
Давнім спомином щаслива
Чуєш, мамо? Більшого нема дива
За пісні, що ти дала, як папороть цвіла.

Ще є дуже багато пісень, в яких відображена любов дітей до батьків, бабусь, дідусів: «Пісня про рушник», «Два кольори», «Мати наша, мати»та пісня на слова В. Симоненка:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
За тобою завжди будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
Можна вибрать друга і по духу брата.
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

У пісні «У неділю рано-пораненько» висміюється син, який маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати він вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають незабаром з’їхатися, бо «будуть гості та все в бархатині», а неня «в подертій свитині». Знайшла мати притулок у дочки. Так коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:

Забрехали вражії собаки, –
коли йде син матері прохати.
«Іди, нене, тепера до мене…
сталася причина у мене…
Сталася у мене причина:
Вмерла жінка – осталась дитина».
«Бодай, брате, ще й хата згоріла,
Як матінці нашій сидіть не до діла.
А як буде та хата горіт,
Явлю людям, щоб не йшли гасити,
Як матінці нашій не до діла жити».

Казки

Є багато казок, оповідань, в яких народ засуджує дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірний обов’язок перед ними. В українській народній казці «Невдячні сини» розповідається про невдячних синів, які не хотіли приймати до себе сивого, як голуба, батька, а пустили його жебраком по світу. За цей вчинок вони були покарані.
Дуже гарно змальована любов до батьків в оповіданнях «Харитя», «Помічниця», казках «Названий батько», «Немає в мене мами», «Як Івась шукав синьої квітки», «Образливе слово», «Татова порада», «Батько та донька».

Легенди

Материнське серце

У матері був єдиний син – дорогий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чула, по краплині збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочки. Виріс син, ставний, гарний. Одружився з дівчиною предивної, небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила молода дружина свекруху,зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Але й це не заспокоїло красуню. Каже вона чоловікові: «Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей її серце і спали на повільному вогні».
Не здригнулося серце в грудях сина, зачарувала його небачена краса дружини. Каже він матері: «Наказала мені дружина вбити вас мамо, вийняти з грудей ваших серце і спалити на повільному вогні. А не послухаю, піде від мене дружина. Не можу я жити без неї не можу не послухатись». Заплакала мати й відповідає синові «Ну що ж, сину, роби так, як велить серце».

Пішов син з матір’ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, вийняв з грудей серце. Поклав на жар. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла. Скрикнув син, закрив долонею обпечене обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло: «Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади серце материнське… Потім у вогонь покладеш»
Заридав син, схопив гаряче материнське серце в долоні, уклав його в розкраяні груди, облив гарячими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. І таким всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, закрилися розкраяні груди, підвелася мати і притисла кучеряву голову сина до грудей. Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, стали двома могилами високими.

Легенда створена народною мудрістю. Немає любові, сильнішої за материнську, немає ніжності, ніжнішої за ласку і турботу материнську, немає тривоги, тривожнішої за безсонні ночі й незімкнуті очі материнські. «Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від факела материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасним полум’ям», – говорить українська мудрість.
Синівська вдячність… Немає вищої радості для людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж вдячність дітей за добро і благо, створене батьками в ім’я їхніх сина й дочки, добра і блага. І немає гіркішого й сумнішого почуття для батьківського й материнського серця, ніж відчувати, що син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про все добре, зроблене для них матір’ю і батьком.
У невичерпному джерелі народної моралі нам треба черпати духовну енергію справжньої людяності, дружби і товариськості, справжнього братства вільних людей. Народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові й відданості. Ось як, наприклад у легенді «Завжди розум навчить».

Колись старих людей, які вже нічого робити не могли, спускали на лубках у провалля, щоб дарма хліб не їли. А один чоловік дуже любив свого батька, й не виконавши жорстокого закону, заховав його в хліві та годував таємно. Через деякий час трапився недорід. Нічим людям сіяти. Старий побачив, що син чогось зажурився, розпитав про все й порадив зняти зі стріхи снопи, ще раз обмолотити їх і засіяти. Так син і вчинив. Зійшов у нього хліб найкращий, найбільша нива була засіяна. Всі люди допитуються, як він до того додумався.

Чоловік спочатку мовчав. Тоді розповів, що батько так навчив. З того часу люди перестали старих на лубках вивозити, а шанували до самої смерті, бо вони мудрі, життям биті, завжди розуму навчать.
Ми всі запам’ятаймо таку істину: до рідних потрібно ставитись зі щирою любов’ю, повагою, чуйністю. Піклуйтеся про них, не завдавайте їм прикрощів, бережіть рідних – це найдорожче, що у вас є. Нехай ваші бажання виходять із можливостей батьків.
Будь хорошою людиною – і ти забезпечиш щастя батькові й матері. Не допускай, щоб старість їхня була позначена горем. Нехай це буде метою усього твого життя.

• Народна мудрість. Прикмети. Предмети-символи.

Обереги

Протягом століть народ створював і удосконалював свої знання, певні морально-етичні норми. Головними чинниками моралі українців споконвіку були повага і любов до вільної праці, створення ідеалів добра, краси природи, гуманного ставлення до дарів природи. У цьому контексті, на підставі багаторічних спостережень у природі склався землеробський календар, сформувалися вміння передбачати погоду. Ці знання і вміння об’єдналися у великомасштабну категорію народних знань – народні прикмети.

Народні прикмети виникли на основі безпосередніх спостережень за навколишнім життям. Вони відзначаються влучністю вислову та лаконічністю, увібрали в себе світогляд народу, його багатовіковий досвід. Своїм змістом відображають найширші обрії побуту народу, його історію, культуру, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, самого способу мислення, національної ментальності.

Вивченням народних прикмет займались: В.М.Гнатюк «Вибранні статті про народну творчість», М.Ю.Русин «Фольклорні традиції і сучасність»,І.Огієнко «Українська культура», «Дохристиянські вірування українського народу»,В.Скуратівський «Місяцелік», «Русалії».

Упродовж тисячоліть творилося сотнями поколінь українських хліборобів і скотарів унікальне, неоцінне поле України – величезний набуток культурного досвіду людства, світоглядні поняття, які знайшли відбиток у народних прикметах. пов’язаних з навколишнім світом:

• Якщо рано в небі з’являється “попіл” – червоніє небо,

то на вітер, а як увечері, то на сніг або дощ.

• Сонце в темнуватому прозорому колі,

або червоне перед заходом – чекай вітру.

• Якщо вітер довго віє з одного боку,

але раптом змінив напрям – скоро задощить.

• Грім узимку – на сильний вітер і сніг.

• Грім напровесні на голе дерево – погано вродять зернові.

• Якщо на Різдво чиясь ложка буде перевернута –

власник скоро піде з цього світу.

• Якщо на Благовіщеня вагітна жінка працюватиме –

дитина народиться калікою.

• Якщо прийде Ілля, то наробить у полі гнилля.

• До Іллі мужик купається, а після Іллі і на кущі не сохне.

• Соловей співав усю ніч – перед гожим днем.

• Якщо початок травня холодний,

то наприкінці місяця буде тепло і навпаки.

• На Юрія (5 травня) роса – не треба коням і вівса.

• На Василя (14 січня)на деревах біло, то буде і в коморі мило.

• Який день на Різдво – такий і на Петра.

• Стовп біля сонця взимку – на мороз, влітку – на посуху.

• Якщо сонце сходить в тумані – буде тихо і душно.

• Духота під час сходу сонця означає, що під вечір задощит.

• Не лягай спати перед заходом сонця – матимеш страшний сон.

• Вранці чути безперервний грім –

надвечір піде дощ з градом.

• Глухий грім – на тихий дощ.

• Якщо вода дуже шумить у горах – буде непогода.

• Якщо на воді під час дощу з’являються

бульбашки, то негода недовго.

• Вода потемніла в річці – перед грозою.

• Висока крута веселка – на погоду, низька і смугаста – на дощ.

• Вечірня веселка обіцяє добру погоду, а ранкова на заході - мокру.

• Червона веселка – спека і вітер.

Предмети – символи

Рушник – ознака Вінок–сивол Вишиванка – символ

гостинності щасливої долі родової пам'ят

Оберіг

Обереги – наші прадавні символи-захисники, знаки віри у вище заступництво. Символи-обереги втілювались у побутових речах , про них складалися легенди.

Вишитий рушник, вишита сорочка, писанка, лялька, віночок, калина, верба, лелека – без них важко уявити нашу Україну. Саме з оберегів починається для кожного Батьківщина.

Хатні обереги

Хата традиційно була не тільки місцем, де родина проводила більшу частину свого життя, але й вогнищем, довкола якого зберігалися давні й прекрасні традиції. Кожна деталь житла виконувала, окрім практичних, і оберегові функції. Все, що наповнювало оселю – стіл, піч, мисник, колиска, сволок, поріг, навіть призьба, – мало глибоку символічну обрядово-ритуальну доцільність.

Людина вірила: якщо дотримуватися давніх форм звичаєвої практики – постійно тримати рушники над вікнами й дверима, прикривати стіл скатертиною, не гойдати порожньої колиски або ж оздоблювати писанкою покуть – то в оселі буде злагода, статки, обходитимуть злі сили й духи. Відповідно до цього старші члени родини привчали своїх дітей ретельно виконувати ці та інші приписи, котрі згодом ставали внутрішньою потребою.

Оберіг вірності й любові – рушник

Оберіг української родини. І у горі, і у радості він завжди поряд. Не знайдете ви сьогодні української родини, у якої не було б рушника.

Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.

Рушник на стіні! Не було, здається, жодної оселі на Україні, яку б не прикрашали рушники. І хоч яке б бідне не було життя господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли рушники. Вони були обличчям оселі і господарів.

Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.

Мати навчала дочку: «Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!»

Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи:

«Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!»

Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили вшановувати матір та народжену дитину, пов'язували старостів під час сватання, робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. А починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п'ятницю, суботу.

Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.

Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала «Пісня про рушник»А. Малишка.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля.

Рушником перев’язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.

В усі часи вишитий рушник служив оберегом. Ще за стародавніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду. Клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину.

З приходом християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. З часом з'явилося багато обрядових рушників. На вишитий рушник приймала повитуха немовля, проводжала мати сина у солдати і у хвилину прощання оповиває свою кровинку рушником.

На заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев'язувала сватів рушниками. І в день весілля ставали наречені на вишитий рушник.

Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті.

З рушником українці зустрічали гостей. А на ньому – духмяна паляниця.

Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його призначення найрізноманітніше: святкові й буденні, обрядові й побутові... Окремі види рушників використовувалися лише в певних обрядових дійствах.

Традиційний український рушник супроводжував людину впродовж усього життя – од колиски і до домовини. Ним благословляли на щасливу життєву долю, скріплювали обряд кумівства (похрестини), дарували в далеку дорогу; якщо юнак йшов до війська, обнадіювали на щасливе повернення. Спеціально виготовленими рушниками дівчина, давши згоду на шлюб, пов'язувала сватів, а на весіллі – родину молодого. Зрештою, цим обрядовим виробом поєднували наречених, вони мали стати на рушничок, себто дати одне одному клятву на подружню вірність.

Давньою і напрочуд шляхетною традицією було в нашому народі стрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на рушнику. З ним входили в оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату. Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; нарешті, ними обв'язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.

В усіх цих дійствах та обрядах рушники виконували винятково важливі функції, їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам'ять про близьку людину.

У давні часи не було в Україні жодної оселі, не прикрашеної рушниками. В народі з цього приводу казали: «Хата без рушників, що пустка – там нечистий живе». Тому в будні і свята образи, родинні фотографії, стіни, надвіконня й двері прикрашали вишитими або тканими рушниками.

Хатні рушники були обов’язковим атрибутом кожного помешкання. Вони виконували не лише естетичну функцію – прикрашати житло; їм відводилася особлива оберегова роль – охороняти оселю від усього лихого, підступного і нечистого. Не випадково у традиційному помешканні їх вивішували саме при тих місцях (над дверима й вікнами), де могли з'явитися злі сили. До речі, при спалахах пошестей рушниками, зв’язуючи їх один із одним, «оперізували» майдан біля сільської церкви. Якщо уважно проаналізувати символічні знаки на узорах хатніх рушників, то найчастіше зустрічаються «Дерево життя» та «Берегиня». Вироби з першими сюжетами розміщували переважно на стінах та іконах. «Берегинями» ж обвішували хатні двері та вікна. Берегиня – давня богиня роду (берег, оберег, берегти, оберігати; звідси й ім'я її). Стилізовані жіночі постави зі зведеними вгору руками берегли в оселі родинний спокій.

Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері і бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов'язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.

Шануйте, любі, рушники,

Квітчайте ними свою хату,

То обереги від біди, що дала рідна мати,

Щоб легше в житті здолати

Похмурі та скрутні часи.

Шануйте рушники!

Стіл

У хатньому інтер'єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з'являвся «господар хати», як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Це родинне надбання мало привнести в оселю статки й злагоду.

Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім’ї щодня гуртувалися довкола столу. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з'являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити «на покуть» – це було виявом особливої уваги й честі.

Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним «сісти за стіл» (і в наш час «сідають за стіл переговорів»). Згадаймо обряд заручин: якщо дівчина давала згоду на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало «згоду на шлюб»; коли ж відмовляли, то посланці мусили сидіти лише на лаві біля столу.

Відтак упродовж усього життя людина була «прив'язаною» до столу: тут відзначали народження, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза – різдвяна святвечеря з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні свята, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили Дідуха, застеляли сіном в різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на частування.

У якій би скруті не жили господарі, на столі обов'язково мав лежати буханець хліба і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності. Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись «спиною до столу». Загалом він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.

В народній практиці пприділялася особлива увага формі столів. У давніші часи вони заміняли навіть посуд: посеред столу видовбували заглибину, в яку насипали борщ, кашу та інші страви. З появою глиняних мисок така потреба відпала. Відтак акценти змістилися на мистецьке оформлення. Для столів вибирали особливі породи дерев (так звані – чисті); це передовсім клен, ясен, липа або дуб. Вважалося, що тільки статечні й особливо вмілі майстри здатні виготовити справжній стіл, який би приносив затишок в оселю. Звідси й специфічне означення – столяр, столярування.

У народі побутувало чимало повір'їв, пов'язаних зі столом. Скажімо, не годилося виносити з оселі чи заносити в хату голого стола без скатертини чи окрайця – «бо в господі того, до кого переноситься стіл, стане голо». Звідси, очевидно, і назва – стіл, від «стелити».

Як бачимо, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси й вірування в те, що оселя без столу – пустка або сирота, його присутність виконувала роль «господаря хати».

Скриня

Нині з нею можна зустрітися лише в музейних експозиціях. Цей обов'язковий елемент хатнього умеблювання, який ще відносно недавно був у кожній сільській родині, відійшов у історію. Однак в давніші часи не було жінки, котра не мала б свого іменного приданого. Як тільки в сім'ї підростала дочка, батьки обов'язково замовляли для неї скриню.

До весілля кожна дівчина мала наготувати певну кількість рукодільних виробів – сувоїв домотканого полотна, рушників, вишитих сорочок, наволочок, блузок тощо. Вважалося особливою чеснотою, ознакою працьовитості, якщо в дівчини було багате придане. З цього приводу казали: «Як повна скриня, то й лиш господиня». Коли молодий забирав молоду до батьків, весільні гості привселюдно оглядали виготовлене власноруч і подароване матір'ю придане. Відтак скриню з почестями виносили з хати. Коли ж весільний поїзд від молодої прибував до оселі молодого, то співали:

Ой вийди, мати, огляди,

Щось тобі бояри привезли;

Да привезли скриню, перину,

І молодую княгиню.

Згідно з традиційними приписами, скриня мала стояти в коморі. Одначе, якщо дозволяли умови, її тримали і в хаті, неподалік столу. За потреби на ній могли відпочивати чи виконувати якусь тимчасову роботу, розміщувати домоткані килими або ліжники тощо. Але основне призначення скрині – тримати в ній переважно жіночі речі: весільний одяг і, зокрема, вінець (за традицією їх зберігали до кінця життя), святкові рушники, вишивки, обрядовий серпанок, святкове вбрання, «одяг на смерть» та ін. В прискринку – обов'язковому елементі традиційної скрині – зберігалися амулет, прикраси (коралі, сережки, намиста), обручки, цінні папери, навіть книги, свічки-трійці та багато іншого. Це був своєрідний музей родинних реліквій.

Традиційно виготовленням скринь займалися найкращі майстри, навіть цілі династії. В особливій пошані були знамениті полтавські скрині з мамаями та петриківським розписом. Окрім малярських оздоб і сюжетних сценок, вироби прикрашалися вигадливим різьбленням. Вони були поширені майже в усій Лівобережній Україні, навіть на Поліссі. Нині, на жаль, цей унікальний вид мистецтва вже втратився.

Отже, скрині належала особлива роль збереження не лише родовідної пам'яті, але й високомистецьких виробів нашого жіноцтва. Цей елемент умеблювання привносив у оселю святковість, був тим незгасним вогником родини, довкола якого гуртувалася сім’я Напередодні свят кожна господиня ретельно прибирала хатню скриню, мила її, наповнювала запашними травами й новими виробами.

Колиска

Кожна річ ужиткового характеру відігравала в традиційному житлі важливу роль. Проте одній із них судилася особлива місія, її відсутність робила оселю сиротливою і нещасливою. Йдеться про колиску.

Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість.

Допоки вигойдувалася колиска, наш народ і за найтяжчих часів зберігав (і зберіг!) безперервність етносу, його потенціал і незнищенність – пісню, мову, родовідні традиції. Від виготовлення колиски і до її «відслужилого віку» з нею пов'язана низка обрядових дій і вірувань.

Традиційно колиску виготовляли лише з «чистих», тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.). Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім'я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилося за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили. Ненька, присипаючи дитину, намагалася опоетизувати кожну деталь гойдалки:

Ой ну, люлі да люлечки,

Шовковії да вервечки,

Золотії да крючечки.

Мережана да попінка,

Колисочка да новенька,

Спи, дитиночка да маленька.

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала розташовуватися біля ліжка. Якщо дитина прокидалася, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала.

За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – «тоді в роду не буде дітей».

Розповідь про колиску була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят од злих сил:

Колиска, колисочко,

Та й нова, новенька,

Най ся в тобі виколише

Дитина маленька.

Люлі, люлі, люліченька,

Колихаю онученька,

Щоб здоровий виростав,

Ряст-травиноньку топтав,

Був як маків первоцвіт,

Много літ, ой много літ.

Колисанки або колискові здебільшого виконувалися, коли дитину вкладали спати у колиску (звідси й наймення цього виду мелосу). Цих милозвучних текстів матері й бабусі навчали дочок та онучок ще з підліткового віку, адже нерідко обов'язки доглядачів за меншими братиками й сестричками лягали на плечі старших дівчаток. Про важливу виховну роль колискових у народі казали так: «Яке в колиску, таке й у могилу». Відтак колиска в оселі була необхідним і святочним елементом. Під її поскрип і мелодійну неньчину пісню формувалася майбутня людина. Ця тема глибоко хвилювала нашого Кобзаря. Він присвятив їй чимало зворушливих рядків, зокрема й такі:

З лози колисочку плете

Та плаче праведная мати,

Колиску тую плетучи.

Запитання для самоконтролю

1.Що таке мудрість?

2.Що важливіше, розум чи мудрість?

3.Чим розум відрізняється від мудрості? Або: чому бути розумним і бути мудрим – не одне і те ж?

4.Що ви знаєте з народної мудрості?

5.Що таке оберіг?

Література

2.Сухомлинський В. Батьківська педагогіка. К., 1978.

3.Шуада Н. Народ скаже – як зав`яже. К., Веселка, 1985.

4. Бабченко, О. В. Писанка – символ життя. Шкільна бібліотека. 2006.

№ 3.

5. Кравець, О М. Сплетемо у вінок обереги рідної землі. Виховна робота в школі. 2008. № 6.

6.Ляшенко, З. М. Обереги рідного дому.Все для вчителя. 2011. № 31.

7.Мірошко, Р. П. Лялька – народна іграшка. Початкове навчання та виховання. 2012. № 35.

8.Скуратівський, В. Обереги людини .Берегиня. 2008. № 1.

Урок 5

Мислення

1. Мислення – процес опосередкованого й узагальненого пізнання

дійсності.

2. Поняття як думка.

3. Судження – форма думки.

4. Умовивід – форма мислення.

• Мислення – процес опосередкованого й узагальненого пізнання дійсності.

Мислення є найскладнішим пізнавальним процесом, пов'язаним із відчуттям, сприйманням, пам'яттю, уявою, а також із емоційною, спонукальною сферами особистості, її самосвідомістю. Воно здійснюється через розумові операції (аналіз і синтез, порівняння, абстра­гування і узагальнення, конкретизацію).

Мислення – процес опосередкованого й узагальненого пізнання дійсності, нерозривно пов'язаного із суспільним досвідом і мовою.

Людське мислення нерозривно пов'язане з мовою, поза якою думка не може ні виникнути, ні існувати. З появою слова воно стало опосередкованим та узагальне­ним, бо з'явилася можливість зафіксувати знання про предмети і явища у слові, понятті. Ототожнювати їх не можна, оскільки поняття висловлюються не тільки одним словом («квітка»), а й словосполученням («заліз­нична колія»), реченням чи їх групою. Крім того, для багатьох слів не завжди можна знайти відповідне поняття.

У різних народів не однакове співвідношення сми­слу і слова. В українській мові, наприклад, є лексичні відповідники блакитного, синього та зеленого кольорів. Однак у німецькій мові синій та блакитний кольори позначають одним. Корейці, японці, в'єтнамці одним словом позначають синій та зелений кольори. В одній із малайзійських мов (Океанія) є 100 спеціальних назв для різновидів банана, бо для її носіїв розрізнення їх має суттєве значення.

Мова є засобом фіксування результатів людського досвіду, пізнання, спілкування, самопізнання та діяль­ності. Український мовознавець

О. Потебня порівнював слова зі слідами ніг на піску, хоч це не означає, що в них міститься сама нога. Так і в слові міститься не думка, а її відображення. Наприклад, в українській мові слова «кохання» і «любов» мають різний зміст, у російській вживається тільки одне слово – «любовь»; у російсь­кій мові функціонують слова «мораль» і «нравственность», в українській – тільки «мораль». Щоб пра­вильно думати, потрібно знати точне значення слів і враховувати, що воно може змінюватися залежно від конкретної ситуації (контексту).

Мислення, думка тісно пов'язані з образами, уявою, фантазією. Безпосередньо сприймати можна тільки конкретні ознаки предметів і явищ, поодинокі об'єкти. Думка схоплює подібність у різному і різне в подібно­му, відкриває закономірні зв'язки між явищами й подіями, допомагає передбачати майбутнє, уявляти його, послуговуючись образами, відсутніми в дійс­ності. Мислення розплутує клубок складних залежно­стей і зв'язків, які постають у сприйманні. Починаєть­ся воно там, де недостатнє або навіть безсиле чуттєве пізнання. Воно продовжує і розвиває пізнавальну робо­ту відчуттів та сприймань, виходячи і за їх межі. Чут­тєве пізнання та мислення людини безпосередньо пере­ходять одне в одне.

Образ і думка перебувають у нерозривному зв'язку. Щодо цього іспанський художник Ф. Гойя зазначав, що фантазія без розуму створює страховиська, поєдную­чись із ним, вона є джерелом мистецьких див. Фізик Е. Резерфорд стверджував: «Експеримент без фантазії або фантазія, яка не спирається на експеримент,до­сягнуть небагато... Прогрес – поєднання обох сил».

Вихідним матеріалом мислення є уявлення як збере­жені пам'яттю образи явищ і предметів. Цілком уявити явище або предмет важко, оскільки особливістю уяв­лень є фрагментарність. Тому у свідомості спливають окремі штрихи, фрагменти об'єкта.

У свідомості людини живуть не тільки образи пред­метів і явищ, які вона сприймала або сприймає. Без цього її внутрішній світ був би пустим, безбарвним і сумним. Письменникам у творенні їх допомагає творча уява. Певною мірою нею наділена кожна людина.

Думку можна виразити не тільки мовою, а й у малюнку, схемі, скульптурі тощо, що також відбуваєть­ся за участю уяви. Навіть найрозвиненіше мислення зберігає зв'язок із чуттєвим пізнанням – відчуттями, сприйманнями, уявленнями. Основний матеріал воно одержує від чуттєвого сприймання. Через відчуття та сприймання мислення безпосередньо пов'язане із зов­нішнім світом. Адекватність його перевіряється у про­цесі суспільної та індивідуальної практики. Здійснюється пізнання на чуттєвому та раціональ­ному рівнях, між якими простежуються органічна єдність та якісна відмінність. У чуттєвій картині дій­сності неможливо з'ясувати внутрішню сутність пред­метів, виокремити складні взаємодії різних предметів та явищ, з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки, кіль­кісно-якісні взаємопереходи.

Мислення пов'язане з логікою – наукою про загаль­ні форми думки (результату мислення), а також необхідні для раціонального пізнання засоби, думки. Вона вивчає форми думки: поняття, судження, умовивід.

• Поняття як думка

Поняття – це думка, в якій відображаються суттє­ві, особливі ознаки предметів та явищ. Наприклад, поняття «дерево» (живе, коріння, стовбур, листя, крона); «стіл» (кришка, ніжки, дерев'яний). Поняття охоплює сукупність суттєвих знань про предмет чи явище. Воно характеризується змістом – сукупністю суттєвих властивостей, якими володіють зараховані до поняття предмети. Наприклад, поняття «Марс» об'єд­нує такі ознаки: «планета Сонячної системи», «кулепо­дібна форма», «обертається навколо Сонця».

З поняттям здійснюють різні розумові операції, най­важливіші з яких – узагальнення та обмеження. Сфор­мулювати узагальнене поняття – це відшукати залеж­ні від нього поняття (узагальнене поняття «меблі» – родове поняття «стіл»). Обмежити поняття – означає підшукати до нього більш часткове (щоб обмежити поняття «стіл», потрібно підібрати видові поняття «письмовий стіл», «обідній стіл»).

• Судження – це форма думки

Судження – це форма думки, в якій виражається зв'язок між предметами та явища Судження – це форма думки ми дійсності або між їх властивостями та ознаками («Іван вищий за Петра»). Утворюються вони безпосередньо, коли ідеться про те, що людина сприймає («За вікном гріє сонце»), а також опосередкованим міркуванням («Дерево у воді не тоне. Цей предмет виготовлений із дерева. Він не тоне у воді»). Судження бувають правильними і хибними. Правильність їх перевіряється логічно і практично. Деякі помилкові судження функціонують тисячоліття­ми («Сонце обертається навколо Землі»).

• Умовивід – форма мислення

Умовивід – форма мислення, у процесі якого люди­на, зіставляючи та аналізуючи різні судження, виво­дить із них нове (висновок, наслідок). Умовиводи можуть бути індуктивними та дедуктивними. В індуктив­ному умовиводі з поодиноких фактів, посилань виво­дять загальне правило, роблять висновок («Італія – республіка, Португалія – республіка, Фінляндія – рес­публіка, Франція – республіка. Італія, Португалія, Фінляндія, Франція – західноєвропейські країни. Деякі західноєвропейські країни – республіки»). У де­дуктивних умовиводах із загальних тверджень виво­дять поодинокі («Якщо йде дощ – земля мокра. Іде дощ. Отже, земля мокра»).

Одним із поширених видів дедуктивного умовиво­ду є силогізм - умовивід, у якому з двох суджень одержують третє– висновок, зумовлений ними («Усі види мистецтва емоційні. Музика – вид мистецтва. Отже, музика – емоційна»). Якщо вихідні судження істинні, то за дотримання логічних законів висновок завжди істинний. Силогізми бувають помилковими за наявності помилок у засновниках, посиланнях («Усе, що добре для фірми, добре для її працівників. Зменшення платні працівникам – добре для фірми. Отже, зменшення зарплати добре для працівників»). Джерелом помилки є неправильність вихідної те­зи. Із таких тверджень часто роблять помилкові вис­новки.

Правильно міркувати допомагає дотримання зако­нів формальної логіки:

а) закону тотожності;

б) закону виключеного третього. Істинним може бути твердження або його заперечення – третього не дано («Буває день або ніч. У цю мить ночі нема, значить – день»);

в) закону суперечності. Дві протилежні думки про предмет в одному плані, в один і той самий час істинни­ми не можуть бути, а неправильними – можуть («Шев­ченко народився в Каневі або в Моринцях. Він народив­ся в Моринцях, значить неправильно, що він народився в Каневі»);

г) закону достатньої підстави (обґрунтування). Будь-яке правильне судження обґрунтоване.

Логіка вчить правильно думати, але не розглядає внутрішнього процесу мислення. Вона мало цікавиться процесом пошуку розв'язку, цілісного охоплення ситуації, а зосереджується на правильності кроків думки. Вона ділить, розкладає речі, встановлює відно­шення.

Запитання для самоконтролю

1.Що таке мислення ?

2.Що таке умовивід?

3.З чим пов`язане мислення як найскладніший пізнавальний процес?

4.Що таке силогізм?

5.Що таке судження?

Література

1.Карамишева Н. В. Логіка. Пізнання. Евристика. — Львів, 2002.

Урок 6

Почування – дія людини, інтеграція трьох складників: відчуття, сприйняття, уявлення.Вірування.

1. Що таке почування?

2. Вірування - дія людини, сполучна ланка між почуванням та мисленням.

3. Молитва як відчуття , сприйняття, уявлення.

• Що таке почування?

Знання про навколишній світ ми одержуємо за допомогою відчуттів та сприйнятті, завдяки яким пізнаємо окремі властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, і сприймань, що дають цілісний образ предмета або явища. Ці форми відображення є процесами чуттєвого пізнання, формування в процесі діяльності людини інших необхідних складників,які є необхідною умовою у пізнанні Людина відображає різні предмети та явища в уяві, діяльності. У процесі всього цього виникає почування.

Почування – це одночасне відчуття тіла і предмета взаємодії в їхній єдності, цілісності. Щоб навчитися плавати, треба лізти у воду. Чому? Навчитися плавати, лише спостерігаючи за рухами плавця, опановуючи рухи на суші чи за підручником, не можна. Навчаючись за підручником, нічого не досягнеш.

Навіть пильне спостереження за рухами іншої людини, навченість на суші рухам і ніг, і рук мало що означає. Тому, крім навіть найточнішого уявлення про дію, треба мати ще «дещо», яке нікому не дається з першого разу. Людина пробує – відшукує ключ, зв’язок, місце з’єднання, спосіб гармонізації тіла й середовища, щоб попливти, поїхати, пройти по канату. І ось зненацька це «дещо» з?явилося. Це «дещо» є почуванням.

Виникає почування у взаємодії тіла й предмета, а потім вони втілюються одне в одне, перетворюючись на цілісність.

Людині, яка діє, відчуття підказують: приємне треба підтримувати і продовжувати, а неприємного в рухах треба уникати.

Відчуття мають тенденцію перетворюватися на образ рухів. Згодом виникає нове утворення – почування-образ. У чому його сила? Утворюється образом пам’яті та зберігається як живий досвід.

У кожному з нас живе незліченна кількість образів: вони не лише зберігаються в пам’яті а й, найголовніше, – виконують функції регуляторів, завдяки яким виникають образи ситуації, образи пам’яті, образи уяви.

• Образ ситуації виникає в безпосередньому контакті з довкіллям, яким треба оволодіти.

• Образ пам’яті - відтворення минулих вражень із засіків пам’яті у предметній дії.

• Образ уяви – це продукт перебудови образів для створення нових.

Регуляція дій думкою.

Людина також регулює свої дії думкою. У думці вона кодує, задає параметри майбутньої дії. Думка втілюється в дії.

Ось чому людина здатна із бездушного музичного інструмента видобувати звуки, сповнені життя і пристрастей; ось чому під рукою скульптора оживає мармур, починає дихати, набуває властивостей живої істоти.

Регуляція дій символом.

Символ – модель, яка породжує поведінку. Символ заряджений майже нескінченною енергією та інформацією. Він не лише відображає (це добре робити і словом, і поняттям, і іншими знаковими системами) предмети та явища, а й містить – у згорнутому вигляді – усі можливі конкретизації виявів того, що символізує.

Цим символ відкриває людині багатозначну смислову перспективу предметів і явищ у діяльності. Дає людині ключ для впливу на довкілля з метою його перебудови в більш досконалі і гармонійні форми.

Приваблива, захоплива й породжувальна сила символу в тому, що він є:

• образом, який поєднує в собі переживання творця і риси, трансформовані в ньому з багатьох людей або подій;

• каналом зв’язку між думкою і почуттям предмета, який пізнають; каналом перетворення думки про предмет або явище в дещо відмінне від них - в ідею;

• ідеєю - смислом і закликом до дій у певному напрямі;

• закликом, який починається з прислуховування до стану, зараховують наступні дії;

• кодом, який зумовлює відгук душі.

Привабливість символу ще й у тому, що він – особливий образ, у якому відчуттєво започаткований потяг до порівняння образу, який він містить, з життям. Наслідок порівняння виражено не безпосередньо (словами або формами матеріальних конструкцій), його людина тільки відчуває, припускає як таємницю.

Тому символ примушує думати про таємницю – завдання і зумовлює прагнення збагнути її потаємний смисл. Він вимагає активності, щоб його пережити.Необхідно душею відчути символічний смисл, а психомоторикою його матеріалізувати.

Символ впливає не так на почуття та уяву людини (читача або глядача), як на мислення, на його проникливість, він дає натяк на можливість, яка існує потенційно, але ще не має чіткого вираження.

Тому символ – багатозначна мовна цілісність. Він може означати для автора – одне, для читача – друге і третє для глядача, і кожен з них намагатиметься в ньому зрозуміти щось інше, своє.

СИМВОЛ – особлива, опосередкована форма відображення. В ньому ніколи предмети не названі власними іменами.

Отже, почування як дія людини, інтеграція трьох складників: відчуття, сприйняття, уявлення – формує світогляд , вірування.

• Вірування - дія людини, сполучна ланка між почуванням та мисленням. Молитва як відчуття , сприйняття, уявленн

Що таке вірування?

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Українські міфи пов'язані з хліборобським побутом наших предків. Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.

В Україні існувала особлива ієрархія богів: на чолі всього світу - найстарші боги, котрі керували всім життям; далі – нижчі за рангом боги та демони, які прислуговували старшим богам; а біля «підніжжя» – люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих, проте в українській міфології такої диференціації не було. Наші предки вважали, що добро і зло, яке несуть духи, визначається не так природою самих духів, як їх роллю в тій чи іншій ситуації. Навіть після прийняття християнства українець завжди ладен діяти за принципом: «Бога люби, але і чорта не гніви»

Міфи та легенди стародавньої України. Велес. Купало. Ярило

Ядром закону наших пращурів був рух Сонця в колі зодіаку, а найвищим святом і початком року – весняне рівнодення і початок першого сузір’я зодіаку, яке було головним у той історичний період.Враховуючи явище так званої прецесії (пересування точок пір року в колі зодіаку із швидкістю 50,256’ на рік), найдавніший зодіак очолювався Близнятами (6680 - 4400 рр. до н.е.), потім Тельцем (4400 - 1710 рр. до н.е.), Овеном (1710 р. до н.е. – 20 р. н.е.) і Рибами (з 20 р. н.е.).
У віруваннях наших давніх предків Велес («Небесний бик») з’явився, як ми бачимо, ще в п’ятому тисячолітті до н.е. з початком головування в зодіаку сузір’я Тельця (Бика). Улюбленим богом Велес залишився до слов’янських часів. Окрім шістьох богів київського пантеону, який створив Володимир Великий, в народі дуже пошановувався Велес. Василь Скуратівський («Русалії») пише, що кияни приносили жертви не Володимировим богам, а своєму Велесові, що стояв на Подолі. В той час, коли княжа верхівка давала клятви Володимировим богам, ремісники влаштовували релігійні обряди біля статуї Велеса (Волоса).

До речі, одна з вулиць на Подолі і досі має назву Волоська.
Багато хто вважає Велеса богом худоби («скотій бог»). Але в «Слові о полку Ігоревім» маємо іншу характеристику цього бога:
«А чи так би заспівати тут Віщий Бояне, внуче Велесів...»

Як ми знаємо, Боян – це славетний давньоруський співець-дружинник, який в XI і на початку XII століття оспівував подвиги руських князів, і як внук Велеса якось не в’яжеться з «богом худоби». Так само, якось неправдоподібно виглядає, що Олег, Святослав і Ольга скріпляли з греками угоди, присягаючись «Волосом яко скотьїм богом».
Велеса також вважають богом ремесел і промислів. На місці колишнього Велесового капища біля Почайни на Подолі – залишки давньоруської судоверфі. Тут – на сучасній Волоській вулиці – було торжище купців. Велес опікувався ще й торгівлею, адже слово «скот», як слушно зауважив Іван Огієнко, в давнину «визначало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби латинський Меркурій».

Купало означає для наших сучасників передовсім свято, яке відзначають за християнською традицією у ніч з 6 на 7 липня. Хоча насправді свято Купала наші пращури відзначали в день літнього сонцестояння – 21 червня, квінтесенцією якого було очищення за допомогою вогню і води, – а це є найдавнішою формою магічних дій. У цю пору в природі відбуваються найактивніші процеси – буяння трав і всього довколишнього зілля. Купало збігається з літнім сонцестоянням, серединою літа, після чого жива енергія рослинного світу йде на спад, починають коротшати дні. Тому Купало мовби завершував земну активність.

Відтак образ Купала репрезентовував живу силу сонячної енергії, яка породжувала життя на землі. Досягши свого апогею, сонце йшло на спад, а звідси й спалення Купала:

Допалимо соломоньку

Та ходім додомоньку,
Лежи, лежи, та Купалочку,
В червоному та багаттячку

Неважко здогадатися, що прообразом червоного багаття є стиглі плоди, котрі увібрали сонячну енергію, що її уособлював Купало – давній бог завершеного весняного буяння і плодючості. Подібними рисами наділений і Ярило.

Ярило – це яскраве родюче весняне сонце. Він уособлював буйність, любов і любовну пристрасть, опікувався земними плодами, врожаєм зернових. Ярило – це бог весни, а також дітонародження.
Хоч Ярило і належав до богів, але народна уява наділяла його земним життям. Поліщуки (мешканці Полісся – сучасних Київської, Житомирської і Рівненської областей), уявляли Ярила молодим гарним парубком, який їздить на білому коні у білій мантії. На голові у нього вінок з весняних квітів, а ноги босі. У лівій руці він тримає жмут житніх колосків. Про його благодайність мовиться в пісні:

А де ж він ногою –

Там жито копою,

А де ж він не зирне –

Там колос зацвіте...

Дохристиянські вірування і символи були настільки сильними, що їх не вдалося подолати за тисячу років. Так у християнській символіці, окрім її центрального символу – хреста, маємо знаки сварги (свастики), тризуба, кола-колобігу (сонця), шестикутної зірки. Сварга прикрашає олтар Софії Київської, шестикутні зорі бачимо на її мармурових фризах капітелів, на плитах підлоги, на кованих дверях. Тризуби стоять на багатьох хрестах, кола з сонячними променями вінчають бані церковних споруд.

Що таке демонологія

Українська міфологія та демонологія як сукупність переказів про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов'янської міфології. В українськії міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір'ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. В цілому українська міфологія аналогічна міфології інших народів світу, проте вона має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність. Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні), про виникнення Всесвіту (космогонічні), про неминучу загибель світу (есхатологічні) та ін. В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам навколишнього світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина тощо. Причому характерно, що всі ці сюжети максимально наближені до щоденного побуту селян. Утрачаючи своє первісне значення, міфологічні персонажі поступово набували характеру художньо-поетичних образів усної народної творчості (такими є русалка , домовик , водяник , чорт та ін.). Ще однією особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму, фетишизму й тотемізму.

Сон

Кожна людина бачить сни: кольорові чи картинки чорно-білі. Без снів нема життя. А часом сни не дають жити... То ж чи вірити снам? Хто як бажає. Але не можна дивитися на сни, як на те, що не має для тюдини ніякого значення. Із давніх-давен люди намагалися розгадати таємниці снів. Упродовж тисячоліть, століть із уст в уста передавалися спостереження над снами і дійсністю. Нагромаджений великий досвід тлумачення снів не можна відкидати. Увага до снів не означає формування догматичного, забобонного світогляду. Навпаки: обмежені ті, хто зневажає народні знання, генетичну пам'ять. Сни дають багато підстав задуматися над тим, що було, що є і що буде. Уважним до народних традицій сон неодмінно вкаже на багато знань, набутих колективним розумом і серцем народу.

• Молитва як відчуття , сприйняття, уявлення

Що таке молитва ?

Молитва це стан душі, умовне стояння перед Богом з прославою, подякою, прошенням і покаянням.Це духовні почуття людини.

Відомий український філософ Григорій Сковорода одним із чинників оновлення душі вважав молитву, яку розумів як богомислення, занурення у світло мікрокосму. Цей процес він уподібнював до пошуку істини чистим серцем. Лише через богомислення відкривається утаємниченість світу, тому не варто відвідувати храми і молитися там біля ікон. Це не є виявом справжньої релігійності. Лише молитва як богомислення здатна осяяти серце, запалити в ньому Божу іскру, вважав Сковорода.

Сковорода мав звичку присвячувати такій молитві багато часу. «Богомислення ... запрошувало його до вічного, єдиного, істинного блага його, всюдисущого, всенаповнюючого, й змушувало його взяти всю Божу зброю, щоб міг стати проти підступів псевдомудрості» Філософ не лише переживши прозріння в своєму особистому житті, а і залишив його опис: «Коли мої думи і почуття душі моєї були розпалені благоговінням і вдячністю до Бога, я, уставши рано, прийшов у сад прогулятися. Перше відчуття, яке я охопив своїм серцем, була якась розв'язаність, свобода, бадьорість, надія на сповнення. Ввівши до лав духу всю свою волю й усі мої бажання, відчував я всередині себе надзвичайний рух, який наповнював мене незрозумілою силою. Раптово якийсь солодкий вплив охопив мою душу, від чого все нутро моє загорілося вогнем, й здавалося, що в моїх жилах відбувався полум'яний кругообіг...»

Отже, молитва –це своєрідний психічний стан, який характеризується надзвичайною інтенсифікацією емоційно-чуттєвої сфери, що, зрештою, призводить до переображення людини, прориву її в царину Божественного

Процесуальний характер молитви висвічує духовні обрії буттєвості людини, допомагає розширити її духовно-трансцендентні сенси існування, що, безперечно, сприятиме обґрунтуванню такого типу філософування, який би поєднував раціональне та ірраціональне й тим самим служив бі й розуму, й почуттю, й моральності у формуванні особистості, причетної до сфери Божественного.

Я. Гоян. Благослови мене, Господи

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. Молюся до Тебе, Господи, неложними вустами і щирим серцем. Дякую Тобі, Боже, за красу небесну: кожний день наді мною сходить сонце, воно дарує мені тепло і світло, а небо усміхається мені, немов великий і пречистий храм. Я дякую Тобі, Господи, за красу земну:широкополі поля і луки, пташиний спів, прохолоду дібров, шепіт лісів, журливу пісню річок і спокійну задуму озер, - все це Ти даруєш мені, Господи, як милість Свою.

Схиляюся перед Тобою, Отче, у молитві. яка очищає, зігріває душу, наповнює її сяйвом віри, що постає зі Слова.

Споконвіку було Слово, а слово було у Бога, і Бог було Слово.

Молитва увійшла в моє буття відтоді, як ледве навчився говорити, увійшла тихо і непомітно, як мамина усмішка, освітила моє єство, взяла мене малого ( малу) за руку і повела дорогами життя.

Благослови, Господи, землю, на якій живу, і людей, які поруч зі мною, бо усе і всіх Ти створив для слави Твоєї. Дай мені, Боже, мудрості творити тільки добро і борони мене від зла. Благослови мене, Господи, і допоможи опанувати Словом і мовою, Тобою даними, а вся честь і слава нехай будуть

Тобі, Отцю, Сину і Святому Духу. Амінь.

Григорій Сковорода.

Кільце

(Дружня розмова про душевний світ)

...Кілька іноземців мандрували по Індії. Встали якось зранку і питають у господаря дороги.

Два шляхи,– каже їм щиросердий дідок,– ось вам два шляхи, що слугують вашому наміру: один навпростець, а другий манівцями. Раджу йти манівцями. Не поспішайте і пройдете далі, будьте обережні, не забувайте, що ви в Індії.

Батечку, ми не боягузи, – вигукнув один штукар, – ми європейці, їздимо по всіх морях, а земля нам, озброєним, не страшна.

Ішли вони кілька годин і знайшли шкіряний міх з хлібом і такий самий з вином, наїлися і напилися доста. Відпочиваючи біля каменя, промовив один: «Чи не подарує нам бог іншої знахідки? Здається, щось бачу на путівці попереду, гляньте, он по той бік прірви щось чорніє...»

Один каже: «Шкіряний лантушисько»; другий гадав, що обгорілий пнище; іншому марився камінь, іншому – місто, а ще одному – село. Останній мав рацію: вони там посіли, натрапивши на індійського дракона – всі загинули.

Врятувався один, що був дурніший та обережніший. Сей за деякими ознаками і жахким передчуттям лишився, начебто за нуждою, по сей бік глибочезної яруги і, почувши страшне виття вмираючих, швидко звернув набік, ствердивши сим стародавню приказку: «Матері боязкого сина плакати нічого».

Не перечу: ся байка немудра, але вона точна подобизна життя людського.

На землі народжений найшвидше потрапляє в нещастя через своє поспішливе нахабство, і скажу на додаток, що той, який не радиться, терпить найбільшу біду; міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх. Погляньте на людську юрбу і побачите, що не лише літні, але й наймолодші улещують себе, що вони озброєні рогом однорога, який рятує їх від нещасть, і вважають, що, як очам їхнім не потрібні окуляри, так і світло й порада не потрібні їхньому серцю.

Ся думка зробила їх необачними, нахабними на шляхах своїх і впертими.

А що, коли мій мудрагель-молокосос зробиться двох чи трьох мов папугою, побуває у вельможних компаніях і у славних містах, коли озброїться арифметикою і геометричними кубами, пройшовши через десятки любовних та громадянських історій і проковтнувши певну кількість коперникових пілюль? Тоді Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони і все стародавнє здаються йому метеликами, що над землею літають, порівняно з нашим високолетним орлом, який аж до сонця незрушного злітає і перераховує всі острови в океані.

Ось тут і вигулькують хвалителі, що дивуються з новонародженої премудрості цього мудрагеля, прихованої од усіх старих, начебто неосвічених століть, без якої, проте, зовсім непогано жилося. Тоді ж бо великий сей Дій переосмислює всіх стародавніх століть діяння і, наче ювелір камінці, за своїм смаком то схвалює, то знецінює, стаючи таким чином всесвітнім суддею. А щодо Мойсея і пророків – говорити зайве; він навіть оком не кине на сих нетямкуватих і нудних балакунів; співчуває начебто нічним птахам і кажанам, що в нещасний морок марновірства закохані. Все те в нього марновірство, що зрозуміти і прийняти гарячка його не може.

Достеменно: чи можливо, щоб ці мудрагелі могли щось тямити про мудрість, щастя, душевний світ, коли їм і не марилось, що земля – се планета, що і біля Сатурна є місяць, а може, й не один? Люб'язні приятелі! Оці-от молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі... З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками, нахабні порушники заповіту кесаря Августа: «Поспішай повільно!»

* * *

...Доки Олександр Македонський розмовляв у домі живописця про споріднену і знайому йому працю, всі зі здивуванням його слухали; потім він став по-суддівському говорити про живопис, але як тільки художник шепнув йому на вухо, що навіть фарботери почали з нього сміятися, Олександр відразу ж замовк. Розумний чоловік відчув, що йому не було часу ввійти в малярські таємниці, хоч малярам і не достає Олександрового розуму.

Дуже часто той, хто в якусь науку залюблений і встиг уже й славу здобути, надаремно мріє, що вже всі знання віддані йому, як посаг нареченої. Художник, наприклад, про всі ремесла виголошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що й однієї науки добре навчитися ледве стане цілого людського життя.

Про жодну науку не судять частіше та відважніше, як про ту, що робить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожному потрібна, як кожному і жити випадає.

Достеменно, говорити і опитувати – гідне похвали, але присвоювати знання — се погано і згубно. Одначе вважають, що кожен легко може все взнати.

Не дивина шлях свій віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом іде й іншого тягне – в сім і трудність. Проповідує щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, вельможний і низький, багатий і убогий, живий і мертвий... Всі сіли на сідало вчителів; кожен науку сю собі привласнив.

Але чи їхня справа вчити, судити, знати про блаженство?..

Запитання для самоконтролю

1.Що є характерною особливістю української міфології?

2.Що таке вірування?

3.Чи варто вірити снам ?

4.Що таке демонологія ?

5.Що таке молитва?

Література

1.(Повне зібрання творів: У 2-х т.– К., 1973.–Т. 1.– С.357-410.)

2.Клименко В.В. Психологія наукової творчості. - К.: Аверс, 1998.

3.Загальна психологія: Підруч. для студентів вищ. навч. закладів / За

заг. ред. акад. С.Д. Максименка. - К.: Форум, 2002.

4.Гамезо M.B., Герасимова B.C., Машурцева Д.А., Орлова Л.М.

Загальна психологія. К,,2007.

Урок 7

Культура мови та мовлення

1. Що таке культура мовлення.

2. Культура мови як галузь мовознавства.

3. Багатство мовлення як одна з важливих комунікативних ознак

• Що таке культура мовлення

Людина створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура –це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі «активно розвиваються», ми довго не помічали,що цей розвиток, започаткований першим радянським десятиріччям, у 30–70-ті роки був спершу загальномовний, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправити становище: повернути всім мовам їх природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки, суспільно корисної праці. Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності… Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

***

Як відзначають мовознавці, одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення – поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, педагогічне, естетичне та етичне. У багатому мовному арсеналі виробилася і закріпилася ціла система словесних вітань: «доброго ранку», «доброго здоров'я», «добривечір», «бувайте здорові», «доброго вечора у вашій хаті» тощо.

Хоч у повсякдення й увійшло багато словесних вітань, проте люди завше були обачливими з ними, до кожного випадку використовували далеко не весь арсенал. Зранку, в обід чи ввечері вживали лише ті, що відповідали певному часові. Це ж стосується і кількості осіб, їх віку, статі, навіть соціальної належності. Скажімо, коли одинак вітався з групою людей, неодмінно вживав множинну форму: «здоровенькі будьте» чи «доброго Вам здоров'я» тощо.

На окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на «Ви». Така форма диктувалася високою повагою до найближчих людей.

Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність і чемність – основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав'язливої розмови виграш обопільний. Лихослів'я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише нервує, псує настрій.

Є в нашій мові коротке, але напрочуд тепле слово «дякую». Чи часто користуємось ми ним, особливо в магазинах? Цілий день стоїть за прилавком продавець. Беручи покупку ми нерідко забуваємо сказати одне-єдине слово. А може, воно б зняло в людини втому, підняло настрій.

Вироблені віками і закріплені кращі форми вітань-звертань, повсякденного спілкування – не звичайна людська забаганка, не пусте фразерство. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров'я не тільки в буквальному, а й переносному значенні. Це наш спосіб життя.

***

Ми часто говоримо один одному: бажаю тобі всього доброго, бажаю тобі добра і щастя. Це не тільки вияв ввічливості. У цих словах ми виявляємо свою людську сутність. Ми говоримо один одному: здрастуйте, доброго здоров'я. Цим ми висловлюємо своє ставлення до найбільшої цінності – людини. Не сказати людині здрастуйте – значить виявити своє моральне невігластво. Слово «здрастуйте» має чудодійну властивість. Воно пробуджує почуття взаємного довір'я, зближує людей, відкриває їм душі.

Звертаючись один до одного з проханням, ми говоримо: будь ласка. У цьому простому й чудовому вислові, що здатний чудодійно впливати, захована наша повага до гідності людини, шанування в ній самостійності, незалежності, доброї волі.

Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу спілкування, засобу вираження думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам. Мова – наше національне багатство, тому на перший план виходить питання культури мови. Серед них головними є питання оволодіння правилами граматики, правопису, вимови й наголошення. Величезне значення має також вивчення й правильне використання мовних засобів вираження думки залежно від мети й змісту висловлювання.

Правильність мови – це насамперед дотримання тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови.

Дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування – культура овлення.

• Культура мови як галузь мовознавства

Наука про культуру мови – окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури мови є стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головним завданням культури мови є виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька ультура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Висока культура мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні – це бідність думки.

• Багатство мовлення як одна з важливих комунікативних

ознак

Під багатством мовлення розуміється велика різноманітність і

розрізнення читачем мовних знаків, що вживаються на відповідній мовленнєвій площі. Розрізняють мовлення багате і бідне. Багате мовлення виділяють тоді, коли в ньому рідко повторюються ті самі знаки та їхнє зчеплення, коли урізноманітнена мовна структура. А це, в свою чергу, залежить від активного запасу мовних засобів (запас слів, значень, моделей словосполучень і речень, запас типових інтонацій, зв'язків і відношень у тексті, сукупність навичок для цілеспрямованого застосування засобів мови, міра активності і самостійності праці людської свідомості і мислення).

Багатство мовлення, насамперед, залежить від лексичного запасу. Уникнення штампів, різних невиправданих повторів, слів, що не мають комунікативного завдання, – усе це залежить від активного запасу слів у пам'яті журналіста. До цього ще додається великий запас фразеологічних одиниць, які не тільки збагатять його мовну палітру, а й прикрасять текст, заощадять мовленнєву площу.

Зіставимо два уривки газетних текстів:

***

Що ж до регіоналізації, то таку ідею різні економісти культивують мало не з перших місяців незалежності України. Деякі партії... навіть обрали цю ідею головним передвиборчим козирем. Як бачимо, не спрацювал. Хоча заради справедливості слід зазначити, що повністю описувати подібні ідеї недоречно. Можливо, з часом деякі сьогоднішні напрацювання бюджетного комітету ще стануть у нагоді.

***

Нині дуже багато розмов ведеться навколо посилення контролю за витрачанням бюджетних коштів, категорично поставлено питання про так звані позабюджетні, інші всілякі фонди, що вже давно слугували справжнім золотим дном для чиновників мало не всіх рангів. Так-от, питання стоїть, а чиновник сидить, і йому треба якось жити. Тому, підозрюю, не мені першому привиділася ота картина бравого гривневого маршу, при якому –старшин, старшин, не говорячи вже про прапорщиків

***

У першому уривку повторення слова «ідея», неправильно вжитий сталий вислів (замість «стануть у пригоді» вжито «стануть у нагоді») зробили мовлення убогим, а хитання самого автора створюють непереконливість висновку. У другому уривку багата лексика, художній прийом гротеску створюють перед читачем наочну картину і цим самим переконують його.

Від лексичного запасу залежить і семантичне багатство мовлення, яке передає різноманітність й оновлення лексичних зв'язків. Невичерпне мовлення у поєднанні слів і невичерпне мислення у поєднанні понять. Вони дають можливість кожному творцеві збагачувати своє мовлення. Однак журналістові варто пам'ятати, що в газетному мовленні діє характерне чергування стандартних і експресивних мовних засобів. І коли автор не враховує цих можливостей, то його мовлення стає одноманітним, сірим, насиченим повторенням стандартних висловів, які засушують живу думку і почуття.

Важливим чинником багатства мовлення є застосування різноманітних синтаксичних зв'язків  – чергування простих і складних речень, сполучникових і безсполучникових та їхніх варіантів. Граматичні моделі речень та відносно вільний порядок слів у них настільки багаті, що дозволяють урізноманітнювати мовленнєву структуру і збагачувати мовлення газет. Наприклад: «Хронічна нестача сировини для переробників бавовни – результат не стільки неповороткості і нерозпорядливості відповідальних осіб, скільки надто високі ринкові ціни на «цінний пух». А тому, схоже, з економічної карти Рівненщини зникне ще одне промислове підприємство  – Дубровицька бавовнопрядильна фабрика. Хоча шанс врятувати її ще є»

Інтонація – це теж необхідний елемент багатства мовлення преси. Вона тісно пов'язується з лексичним та семантичним запасом митця й особливо з синтаксисом. Хоч вона виразно супроводить усне мовлення, проте лексико-семантична і синтаксична структура газетних текстів має відповідну інтонацію, яка присутня і в того, хто пише, і в того, хто читає.

Багатство мовлення залежить також від інформаційного матеріалу, його наповнення, від мовної структури, від його насичення думками, почуттями різними станами свідомості автора. Для преси це є надзвичайно важливим. Усе це ми спостерігали на конкретних прикладах з різних газет.

Отже, багатство мовлення преси різноманітне і залежить, відомо, від різних його складових  – від багатства лексичного, семантичного, синтаксичного, інтонаційного, від організації й динаміки мовних засобів у мовленні, інформаційної насиченості. Для цього потрібно знати не тільки закони журналістики, а й закони мови і виробляти їхнє застосування. Також треба глибою розуміти, про що ти пишеш. Тоді текст легко сприйматиме читач і піде за автором.

Запитання для самоконтролю

1.Що теке культура мовлення?

2.Шо визначає багатство мовлення?

3.Що таке інтонація?

4. Культура мовлення поняття лінгвістичне чи естетичне?

5.Що є переконливою аргументацією тексту?

Література

1.Арцишевський Р. Людина у сучасному світі. – К., Перун, 1997.

2.РубльовО.С.,КрисаченкоВ.С.Науковий інструментарій

українознавства. Довідник – К.: ННДІУВІ, 2012.

Урок 8

Риторика як мистецтво красномовства, що поєднує мислення та почування

1. Досягнення красномовства. Що таке риторика.

2. Києво-Могилянська академія та українська риторична школа.

3) Риторика Феофана Прокоповича

• Досягнення красномовства. Що таке риторика

Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.

Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і сьогодн.

Досягнення красномовства

Красномовство - це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Красномовство - це дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно.

Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичайно не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одні одних, оживляють обличчя и надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на наш розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

Ні, нічим не можна завдати більшої шкоди, ніж повідомляючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не казатимуть правду, тоді хіба можна надійно керувати державою?

Оратор повинен розв'язувати справи великої важливості і завжди прагнути перемоги.

Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.

Найбільша цінність оратора – не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як необхідно користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як треба впливати на розум і серце його слухачів.

Той, хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов'язково добре мислити й мати хороший смак.

Риторика – це наука ораторського мистецтва про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Різновиди усних виступів:

• Академічне красномовство – це наукова доповідь або промова (лекція, вузівська, шкільна).

• Судове красномовство – прокурорська (звинувачувальна) та адвокатська (захисна) промови, самозахист.

• Соціально-політичне красномовство – звітна доповідь на конференції, з’їзді, зборах, мітингова промова.

• Соціально-побутове красномовство – ювілейна, вітальна, застільна (тост), надмогильна, поминальна промова.

• Церковно-богословське – церковна проповідь.

Курс риторики складається з таких частин:

• історія риторики, теоретична риторика (закони риторики);

• практична риторика;

• публічний виступ.

• Києво-Могилянська академія та

українська риторична школа

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи 1615 року. Ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного. У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував у ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польської та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель до складу Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V - 1694 року та Петра I - 1701 року. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року академію було закрито. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

Варто зазначити, що цей навчальний заклад мав складну структуру і таку організацію навчально-виховного процесу, що забезпечувала високий рівень освіти. Весь навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої і вищої частин. Нижча частина мала 6 років навчання:

перший рік – фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, мови –

латинська, давньогрецька, старослов'янська);

другий – аналогія (арифметика, природничі науки);

третій – граматика;

четвертий – синтаксис;

п'ятий – піїтика;

шостий –риторика.

На шостому році навчання вчилися створювати і проголошувати промови, захоплювати і переконувати слухачів живим словом, пізнавали секрети красномовства.

Вища частина складалася з класів філософії і богослов'я. Місце учня визначалося рівнем його успішності. На перших лавах сиділи найкращі студенти – сенатори. Вони допомагали вчителю вчити, а учням — вчитися. Використовувалися різні прийоми стимулювання активізації пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Наприклад, прізвище того, хто під час розмови латиною чи давньогрецькою мовою зробить помилку, записувалось на аркуші цупкого –ногаті. З цією ногатою учень мав стояти в кутку доти, доки не помітить помилку в іншого, який змінить його на цьому місці за аналогічне.

Особлива увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. Учні зазначали, що за добре виконану роботу вони хотіли б щось одержати, якщо робота отримає визнання. Це могли бути свічки, шапка, сорочка, хліб тощо.

Отже, в навчальному процесі одночасно задіювалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати.

Традиції в академії

В академії відбувалися регулярні поетичні змагання з декламації віршів відомих поетів, а також власних віршів.

Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.

Процес навчання в Київській академії тривав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовство, медицина, сільська та домашня економіка. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.

Києво-Могилянська академія та заклади-наступники згадуються в творах художньої літератури. В повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» сини Тараса Бульби були студентами академії. Київська академія згадується в двох романах Павла Загребельного, «Я, Богдан» та «Південний комфорт». Київська духовна академія фігурує в творах «Хмари» Івана Нечуя-Левицького та «Печерські антіки» Миколи Лєскова. В поемі «Бояриня» Лесі Українки один з головних дійових осіб  Степан  – випускник Київської академії.

У 1992 р. було випущено поштову марку із зображенням Києво-Могилянської академії. Староакадемічний корпус академії зображено на купюрі в 500 гривень, а також на логотипах Українського наукового інституту Гарвардського університету та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорозького козацтва навчалися тут. До випускників, зокрема, належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович. Канцлер Російської імперії Олександр Безбородько походив з України та здобував освіту в КМА. Університет довгий час був також важливою релігійною школою, звідси вийшли такі відомі християнські діячі як Степан Яворський, Феофан Прокопович і Дмитро Ростовський. Протягом XVII та XVIII ст. КМА була колискою культурного життя України та Російської імперії. Декілька поколінь художників, архітекторів, музикантів та науковців були виховані в ній, наприклад,як уже зазначалось, архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Після перетворення в Київську духовну академію навчальний заклад зберіг свою міжнародну репутацію як центр православної релігійної освіти.

Петро Могила Києво Могелянська академія 1703 р.

Памятник Г.Сковороді біля

стін Києво-огилянської академї

• Риторика Феофана Прокоповича

Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII — початку XVIII ст. Феофана ( Єлеазара) Прокоповича.

Рано залишившись круглим сиротою і зростаючи під духовним впливом свого дядька ректора Київського колегіуму, що стане згодом знаменитою Києво-Могилянською академією, Феофана Прокоповича, малий Єлезар був зарахований учнем нижчого класу колегії у 1688 р., захопився навчанням, швидко став кращим учнем — сенатором.

Феофан Прокопович – визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.

Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії

св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколи Коперника.

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії.

1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга.

1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» (1720).

1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський.

1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.

19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському собор

Використовуючи художній досвід античних класиків Сенеки, Горація, Теренція, Плавта, Прокопович, проте, першим в українській літературі створює драму «Володимир» з вітчизняним історичним героєм. До нього в Києві були вертепні вистави, в яких грали ляльки. Прокопович уперше поставив для простих киян на Житньому ринку на Подолі драму «Володимир» з живими акторами, присвячену гетьманові Мазепі. Перехід від вертепу до театру (хоч і вуличного) потребував певних змін, і Прокопович їх зробив (радив писати п'єсу на 5 дій по 10 сцен, у кожній сцені не більше трьох осіб тощо).

Феофан Прокопович писав гарні ліричні поезії ( «Плаче пастушок у тривалу негоду», «Каяття запорожця»), філософські й поліїв тичні трактати, сповнені любові до України і патріотичного пафосу («Духовний регламент», «Слово про власть і честь царську», «Правда волі монаршої»). У задумах були віршовані п'єси про Богдана Хмельницького, Петра Могилу.

Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та художню спадщину, в якій значна частина належить риториці. В його часи ще зберігався старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце посідала риторика, красномовство, ораторська проза. Риторика розглядалася як універсальна наука про слова і життя. Вона охоплювала собою, крім власне риторичної науки, церковне і світське красномовство, філософську та історичну прозу, сягала меж художньої.

Праця Ф.Прокоповича «Про риторичне мистецтво»

Праця Ф.Прокоповича “Про риторичне мистецтво” («De arte rhetorika»), написана за традицією латиною, звернена до української молоді. Про це свідчить посвята:

«Книжок 10 для навчання української молоді, про що навчає одне і друге красномовство на благо релігії і батьківщини, викладені преподобним отцем Феофаном Прокоповичем у Києві в славній православній Києво-Могилянській академії року 1706».

Риторика Ф.Прокоповича складається з 10 книжок, у яких висвітлено основні питання курсу, що читався богословом у Києво-Могилянській академії.Назви розділів кожної книжки свідчать про її зміст.

Прокопович ставить великі вимоги до таланту, знань і мовних умінь оратора; стверджує, що з красномовства походить багато благ громадських, приватних і божественних, багато вигод людського життя; вважав, що посольська служба потребує допомоги красномовців, що захистити державу, зберегти її авторитет і не вдатися до зброї.

З риторичної лабораторії Ф.Прокоповича видно, як він розвинув теорію риторичного ідеалу, сформованого ще Цицероном і Квінтиліаном. Цицерон найголовніше у риторичному ідеалі вважав обдарування, талант, потім – винахідливий розум, сприйнятливу і тривку пам’ять, і вже за ними – знання, досвід. Прокопович наполягає на національній користі красномовства: риторика – це захист інтересів країни, її авторитету, заохочення молоді до подвигів. Даються взнаки епохи просвітництва, національного відродження, розвитку барокового стилю.

Метод риторики Ф.Прокопович вбачав у тому, щоб навчити, як оратору у своїй промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді правильні.

Професор Прокопович визнав і описав такі функції риторики:

- соціально-організаційну (засіб агітації, мобілізації);

- культурно-освітню (життя народу, країни), що одержує нові знання, збуджує почуття, громадську думку, вплив на них.

Джерелом красномовства Ф.Прокопович вважав природу, мистецтво (талант), освіту, тренування. наслідування. Риторичний курс Прокоповича мав виразний нормативний характер, у якому автор з позицій раціоналізму виступив проти стилістичних надмірностей бароко, схоластики, латино-польських риторик, порожнього красномовства. Про ораторів автор говорив, що вони повинні вміло розпочати виклад, бути поважними у повчанні, дотепними у розважанні, сильними і багатослівними у зворушенні, оратор підбирає стильне по собі, не на свій розсуд, а з вимогами обставин.

Прокопович конкретно розробив поради до основних частин промови: вступ обов’язково має бути майстерним, влучним, дотепним від нього залежить перше враження слухачів про промовця, розповідь повинна бути чіткою, стислою (короткою), вірогідною, приємною, напруженою. Це досягається психологічно-образною мовою і відсутністю зайвого. Обґрунтування думки – друга частина викладу – досягається завдяки умілому розміщенню доказів за трьома способами: природний (за часом т місцем); довільний (за бажанням, за вибором); мистецький (за законами стилю, підстилю, жанру).

Завершення промови мало складатися з двох частин: переліку сказаного (підсумок) і збудження почуттів.

Основні постулати київського вченого нічим не суперечать поглядам античних теоретиків риторики, зокрема Арістотеля, де в теорії симетрії домінувала концепція загальної і абсолютної краси, бо відповідність словесного вираження (застосування відповідних слів і думок до винайденого матеріалу) вимагає особливого чуття і неабиякого таланту.

Так само Ф.Прокопович поділив і античні поняття міри в усьому, міри як естетики середини, в якій повинні сходитися і поєднуватися всі крайнощі. Погляди Арістотеля, Платона, Квінтиліана та інших представників класичної естетики на гармонію були творчо сприйняті Ф.Прокоповичем та його послідовниками.

Надзвичайно корисним і повчальним є розділ «Почуття» з «Риторики» Ф.Прокоповича, який виховував у своїх учнів-риторів (в їх ораторських виступах) такі почуття: любов, тривога, надія, ревність, радість, гнів, гордість, жаль, страх,жах, обурення та ін., чим обґрунтовував психологічну культуру оратора, який має бути талановитим митцем, щоб у душі слухача збудити необхідні почуття.

Ф.Прокопович та його послідовники творчо використовували досягнення античної риторично думки – вчення про три стилі. Завданням і метою високого стилю він вважав хвилювати аудиторію, для чого підбираються сильні емоції, величаві способи викладу: часті метафори, величаві фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, легкі почуття, помірковані сенсації, дотепні вислови.

Низький стиль, на думку дослідників, служить для повчання і вживання у заповідях, якими повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Цей стиль вимови – навчання.

Феофан Прокопови

Філософські твори.

Том I. Про риторичне мистецтво

ПРО РИТОРИЧНЕ МИСТЕЦТВО

Вступ

Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і батьківщини. Вважаю, що при цьому не менш треба мені думати про мою галузь навчання, ніж вам про ваші здобутки. Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь, а лише деякі осягають, внаслідок нерівних сил таланту, так і із-за обсягу самого предмета, а про власні похвали цього останнього поговоримо ширше в самій праці.

Про навчання, завдяки якому хтось може оволодіти риторичним мистецтвом, я тверджу: потрібно, щоб ми намагалися вкласти працю і зусилля рівні тому подиву, котрий кожний має перед красномовством. А цього ми слушно не можемо дозволити і довірити талантові. Якщо його не вдосконалювати, вправляючись наполегливо у наслідуванні кращих зразків, то талантові нічим не допоможе щастя. Але ви, кандидати красномовства, подаєте мені міцну надію, бо ви так своєчасно зійшлися тут такою громадою, що здається, наче ви не зійшлися, а злетілися. А це, гадаю, треба приписувати не якимсь веслам чи вітрилам, не прудкості та швидкості коней, а палкому вашому бажанню.

Я вітаю себе з таким початком, з якого можна робити висновок, що я привітав вас і себе з добрим успіхом.

Отже, якщо ви почали, старайтеся з кожним днем бути наполегливішими; а щоб вам кінець був кращий, ніж початок, то до цих перших зусиль ви додавайте ще більші, принаймні, рівні [з попередніми].

Адже ясно, що кожний має віддаватись такій справі з великою ретельністю. Вас закликає на громадські наради батьківщина, що так часто зазнавала спустошень; церква, яка не раз вела боротьбу з єрессю, благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім’я нащадкам, а цього успіху можна добитись тільки за допомогою красномовства.

Я теж докладу всіх зусиль, щоб стати вам провідником на цьому прекрасному шляху, або, принаймні, постараюся бути побратимом і товаришем у праці. Увесь цей твір за обсягом матеріалу ми вирішили поділити на десять книжок, яких порядок і зміст подаю тут коротко:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови.

Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію (лат. amplificatio, від amplificio — поширюю, збільшую.Прийом традиційної риторики, що полягає у зумисному нагромадженні кількох схожих означень для підсилення певного явища.).

Книжка III. Про розташування матеріалу.

Книжка IV. Про мовно-стилістичне оформлення.

Книжка V. Про трактування почуттів.

Книжка VI. Про метод писання історії і про листи.

Книжка VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книжка VIII. Про епідиктичний  або прикрашувальний рід промови.

Книжка IX. Дещо про священне красномовство.

Книжка X. Про пам’ять і виголошування.

Книжка перша

( Подає загальні вступні настанови)

Поки приступимо до окремих настанов, передусім скажемо про те, що взагалі входить до всього ораторського мистецтва. Адже це подібне до подорожнього, який спочатку розглядає з підвищеного схилу дорогу на простягнених внизу полях, звідки вона виходить і в якому напрямі веде до місця, куди йому треба йти, а також яка вона, чи рівна всюди, чи тут суха, а там болотиста, деінде лякає чагарниками й терновими кущами, а подекуди скеляста і дерниста.

Це, повторюю, якщо передбачить подорожній, то більш приготованим вибереться в дорогу, ніж якби не знав цього. Бо він знатиме, яким строєм і одягом забезпечити своє тіло і, коли він наштовхнеться десь на щось, то зможе передбачити, який шлях йому треба залишити, а якого триматися. Так він легше і безпечніше дійде до мети. І так само тому, хто хоче вивчати ораторське мистецтво, взагалі треба знати: що це за мистецтво, аби він не питав через необізнаність, чим це мистецтво займається; яка його мета; що повинен робити той, хто вивчає це мистецтво як професію, і, нарешті, що сприяє засвоєнню красномовства, а що зайве. Зрозумівши загальні попередні положення, можна вважати себе більш підготовленим до навчання, інакше пропаде вся праця, і людина, напружуючи свої зусилля, матиме не більший успіх, ніж той, хто в темну віч змагається з морськими хвилями. Отже, в цій книжці ми подаємо, передусім, загальні вступні настанови. Найперше скажемо про достоїнство і користь, про суть, предмет і мету ораторського мистецтва та про обов’язки самого оратора. Потім скажемо, що смішного думають дурні про оратора, і як не ознайомлені з цим мистецтвом уважають його недоліки достоїнством, а добре — вадою. Тому ми спочатку вкажемо, кого треба вважати найбільшим оратором. Для цього, немов відрізняючи нещире золото від щирого, найперше дослідимо фальшиве красномовство (щоб знати, чого уникати), вказуючи його вади і причини, з яких вони, звичайно, виникають, а потім покажемо зразок справжнього красномовства на підставі його характерних ознак.

А далі, щоб оратор не задовольнявся самим мистецтвом (що багатьом часто шкодило), ми вкажемо, якими засобами можна запобігти цьому і як оволодіти красномовством. І щоб це було ще яснішим, я подаю порядок розділів книжки:

I. Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги.

II. Про корисність красномовства.

III. Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора.

IV. Що робить оратора знаменитим.

V. Про вади зіпсованого красномовства, передусім, про високопарність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.

VI. Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. п. мистецтво.

VII. Про причини зіпсованого красномовства.

VIII. Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній або квітчастий, низький або буденний.

IX. Про допоміжні засоби красномовства, передусім, про талант, науку і вправність.

X. Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Ціцеронові  і Златоустові.

XI. Перераховуються інші латинські оратори і святі отці однієї і другої мов.

XII. Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови.

Розділ перший

ПРО ПОХВАЛУ КРАСНОМОВСТВУ І, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ЙОГО

ПЕРЕВАГИ

Кожне мистецтво, що займає гідне місце в громадському житті, треба оцінювати, беручи до уваги, по-перше, чи воно почесне, а далі, чи корисне. Коли немає одного з цих чинників, то таке мистецтво можна допустити, якщо жодного – ні. Інакше-бо практичний досвід вбивання мух, який, подейкують, мав Доміціан, міг би зараховуватись до мистецтва.

Пригляньмося, чи справді ці похвали належать красномовству.

І дійсно, його достоїнство можна вбачати в тому, що воно приносить людині дивну приємність, бо говорить про найважливіші справи. Воно надзвичайно могутнє і має в собі велику силу, адже всі сприймають його оплесками і аавжди будуть наділяти найвищими почестями.

Бо що можна уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немовби забувши про себе, приковує і захоплює людські душі.

Усі інші справи, що навіть найбільше радують відчуття людей, дуже швидко приносять пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі – чи проходимо мимо; найбільш вишукані страви стають огидними для нас, якщо ми переїлися або страждаємо морською хворобою; звук музичного інструмента, хоч би він був найприємніший, якщо продовжується довше, починає не подобатися скоріше, ніж перестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з приємністю сприймається слухачами, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.

І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимось, що навіть короткий час надто довгий, так навпаки, злагіднені приємною мовою красномовних мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам’ятаємо і про [свою] природу: забуваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду і т. п. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.

Якщо йдеться про оратора дуже видатного у своєму мистецтві, то, як зауважив Сенека про Красса , «слухачі часто бояться, щоб він не перестав говорити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо немає самої заздрості) всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, часто до нього звертаються, залюбки біля нього сідають, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затихає гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напруженні звертають обличчя до його слів. Переважно буває так, що слухачів вражає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають аплодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялось Златоустові, Ціцеронові та багатьом іншим. Навіщо багато говорити? Це спокушує мене, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у тамтому вічному щасті, а ми, ними насичені і майже достатньо оп’янілі, не зможемо ніколи насититися, ні впитися.

Отож, якби за те, про що ораторові випадає говорити, довелося брати нагороду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатньо оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашує мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора (як ми побачимо на своєму місці). Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого не значила б зброя, нічого не значили б великі війська, якби за допомогою красномовства не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуванням не запалювались воїни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього наступають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хоробрих – безсильними, шаліючих – лагідними і спокійними. Цим мистецтвом Антоній викликав милосердя у воїнів, що кинулись на нього з піднятими мечами.Цим мистецтвом Демосфен вів війну з Філіппом і сам один міг виступати за свободу Греції.Цим мистецтвом Златоуст вилікував дуже важку образу, завдану величності Феодосія.

Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підпорядкуватись дух? Напевно такою силою є красномовство. Бо яким чином раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу і відводить її звідки хоче, захоплює і жене куди хоче, робить якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов’ю, спонукує до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. І навіть, самі царі стають рабами промовця, у душі йдуть за його промовою і дозволяють вести себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше, ніж це мистецтво?

ПРИКЛАД ВИСОКОГО СТИЛЮ

«О, яка особлива мудрість наших предків, судді! Невже ж вам не здається, що вони усували й виривали людину зі світу, забираючи в неї раптово небо, сонячне світло, воду і землю, щоб вона, яка вбила того, від кого одержала життя, була позбавлена всього, з чого, як кажуть, народилося все? Вони не хотіли кидати її тіло диким звірам, ані тварюкам, щоб ті, діткнувшись такого злочину, не стали ще лютішими. Вони не хотіли кидати її в ріку, щоб не заплямувати води, коли буде занесена в саме море, яке, на їх думку, очищує все, що було заплямлене. Нарешті, вони не залишали їй нічогісінько з усього того, що є навіть безвартісним і загальнодоступним. І справді, що є так спільне для людей, як для живих — повітря, для мертвих – земля, для плаваючих – море, для викинених морськими хвилями – берег? Так вони живуть, поки можуть, щоб не могли вдихати повітря з неба; вони так умирають, що їхні кості не дотикаються землі; морські хвилі так кидають їхніми тілами, що вони ніколи не омиваються; нарешті, морські хвилі їх викидають так, що мертві вони не знаходять спочинку навіть на прибережних скелях».

У святого Іоанна Златоуста знаходимо дуже поважне місце у промові «Проти поган», де він, згадавши героїчний вчинок св.Бобіли, антіохійського єпископа і мученика, що затримав безбожного імператора, коли той хотів входити до святого храму, і, схопивши його сильно рукою, виштовхнув геть... Виклавши цей вчинок, св. Іоанн потім голосно промовив так: « О, незлякана душе і висока думко! О, небесне серце і ангельська непохитносте! Бо неначе оглядав на мальованій стіні картину, так безстрашно виконав усе цей благородний муж, якого твори св. письма навчили, що всі справи цього світу – це тінь і сан, а то й ще марніші за них. Тому все те не лякало св. Бобілу, а навпаки – додавало духу, бо вид тих, кого бачив перед собою, вів його думку до того найвищого царя, що сидить над херувимами , що поглядає на безодню при тому славному троні, при небесному війську, при десятках тисяч ангелів, при легіонах архангелів, Через те напевно, переносячи самого себе з землі на небо, стояв неначе при самому судді і чув, як той наказував йому, щоб того злочинця і невдячника вигнав зі священної череди». Справді, це таке високе і величаве, що мені здається, що сам оратор літав по небі.

А для квітчастого або середнього, стилю хай буде прикладом вельми знаменита промова Ціцерона «На захист закону Манілія», переважно в другій частині, де прославляється Помпей, зокрема ця, де говориться про його поміркованість: «А нумо тепер подумайте, яка в нього швидкість, що дозволила йому відбути такий неймовірний похід? Отож, не перенесли його на край світу ні виняткова сила весел, ні незвичайне мистецтво керманичів, ні якісь нові вітри, також не затримало його те, що для інших стає звичайно причиною затримки. Його не відтягнула від наміченого, шляху ні жадоба добичі, ні жадоба розкошей, ні краса краєвидів не притягнула його, щоб розважитись; ні знаменитість міста, щоб відвідати його; ні, нарешті, втома для відпочинку. Досить сказати, що статуй, картин та інших славних і визначних творів мистецтва, які прикрашають грецькі міста, речі, котрі інші вважають своїм обов’язком вивозити, він не дозволяв собі навіть оглядати».

Святий Іоанн Златоуст, лагідний від природи, також часто вживав цього приємного стилю.

Приклади найнижчого стилю подають листи Ціцерона.У них Ціцерон віддає належне мудрості буденною, але гарною мовою: «Ніхто мудріше тебе не зможе порадити, ніж ти сам собі: ніколи не заблудишся, якщо слухатимеш себе самого.

Не легко можна знайти такого, хто порадив би іншому краще за тебе, але тобі напевно ніхто краще не порадить, ніж ти сам».

Запитання для саоконтролю

1.Що таке риторика?

2.Назвіть різновиди усних виступів.

3.Хто такий Феофан Прокопович ?

4.Коли була заснована Києво-Могилянська академія ?

5.Назвіть відомих учнів Академії.

Література

1.Рогович М. Д. Основні віхи життя та діяльності Ф.Прокоповича. К.:

Наукова думка,1979

2.КирикД П. Проблеми пізнання в творах Ф.Прокоповича. К.: Наукова

думка, 1979.

3.ХижнякЗ. І.,В.К.Маньківський.Історія Києво-Могилянської

академії . К. Видавничий дім «КМ Академія», 2003.

ТЕМА 2.

МОЯ РОДИНА, МІЙ РІД

• Шлюб та сім'я: поняття, сутність, типологія.

• Шлюбні стосунки в уявленнях та віруваннях українців.

• Український фольклор про шлюбні стосунки.

Урок 1

Шлюб та сім'я: поняття, сутність, типологія.

1) Що таке шлюб.

2) Українське закодавство про сім`ю та шлюб.

3) Шлюбний контракт в Україні.

• Що таке шлюб

Слово «шлюб» бере початок від давньослов'янського "сьлюб" — урочиста обіцянка. «Слюбитись» – означає домовитись.

Шлюб – це добровільний, рівноправний союз між жінкою і чоловіком, спрямований на створення сім'ї. Шлюб – суспільно визнаний санкціонований юридично, чи звичаєвим правом союз, який має на меті створення сім'ї, її легалізацію в суспільстві. Шлюб – це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється. Відносини між подружжям регулюються сукупністю норм і санкцій інституту шлюбу. Останній є сукупністю соціальних норм, які санкціонують відносини між чоловіком та жінкою, систему взаємних обов'язків та прав, істотних для функціонування інституту сім'ї. Шлюбні відносини між чоловіком та жінкою регулюються юридичними та культурними нормами. До юридично закріплених норм, зокрема, належать питання володіння майном, матеріальних обов'язків подружжя відносно одне одного, мінімального віку тощо. Згідно з Сімейнм кодексом України шлюбний вік для жінки встановлюється у 17, а для чоловіка – у 18 років. При цьому особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу, але за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не припускається.

Законом передбачено й перелік людей, між якими шлюб не може укладатись. Зокрема, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, а саме: 1) рідні (повнорідні і неповно рідні) брат і сестра: 2) двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця; 3) усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб реєструється. Реєстрація проводиться урочисто та засвідчується свідоцтвом про шлюб. При оформленні шлюбу практикується укладення шлюбного контракту.

Ведучи мову про юридичне регулювання шлюбних відносин, важливо виділити цілий комплекс норм, пов'язаних із розірванням шлюбу. Вони засновуються на юридичному регулюванні розлучення: встановленні юридичних підстав для скасування шлюбу,характеру процедури розлучення, правах і обов'язках колишнього подружжя, пов'язаних із утриманням та вихованням дітей тощо.

На відміну від писаних юридичних законів, культурні норми є неписаними. Вони регулюють шлюбні відносини за допомогою моралі, традицій та звичаїв. До їх числа належать норми залицяння, шлюбного вибору, дошлюбної поведінки, виховання дітей, розподілу влади та обов'язків між подружжям тощо. Історії людства відомі наступні типи шлюбних відносин:

• полігамія — шлюбний союз більш як двох партнерів. Полігамія може бути реалізована у варіантах полігінії, коли один чоловік має двох і більше дружин, та поліандрії — одна жінка перебуває у шлюбі більше ніж з одним чоловіком одночасно;

• груповий шлюб – притаманний первісному суспільству і санкціонує одночасне сімейне співжиття кількох чоловіків та жінок, які не створюють відокремлених подружніх пар;

• моногамія – шлюб між одним чоловіком та однією жінкою;

• за вибором шлюбного партнера: ендогамний (шлюб між представниками однієї соціальної групи) та екзогамний (шлюб між представниками різних соціальних груп);

• за мотивацією партнерів: шлюб за коханням, за розрахунком та за шаблоном. Останній укладається тоді, коли спрацьовує міркування «Всі мої однолітки одружуються, як би й мені не спізнитися».

• за економічним критерієм: рівний, нерівний (різниця у віці, прибутках між партнерами), калимний (викуп за наречену). Останній тип шлюбу існує у народів Азії та Африки;

• гостьовий – подружжя має дві квартири та живе окремо, відвідуючи один одного 2-3 рази на тиждень;

• повторний шлюб (вступ у шлюб з іншим партнером після розірвання попереднього шлюбу);

• цивільний шлюб – оформлений в органах державної влади без участі церкви;

• ранній шлюб – укладається між особами, які не досягли 17-18 років;

• конкубінат – зв'язок одруженого чоловіка із незаміжньою жінкою, яка має від нього дітей;

• свінгерство – шлюбне утворення, що передбачає обмін дружинами та чоловіками.

Таким чином, шлюб – це своєрідний контракт, який укладається між трьома сторонами – чоловіком, жінкою та державою. У багатьох суспільствах держава лише здійснює юридичне укладання шлюбу, а його посвяту здійснює церква. При цьому посвята шлюбу перед церковним олтарем вважається найсильнішою формою зміцнення шлюбу. Разом з тим, укладаючи шлюб, держава не може визначати часові межі його існування, тобто через певний проміжок часу один із членів подружжя може виступити ініціатором розлучення. Останнє символізує свободу особистості.

Основні мотиви розлучень можна поділити на два типи:

1–мотиви, обумовлені дією соціально-економічних факторів: матеріальний розрахунок при укладанні шлюбу, часті відрядження одного з членів подружжя, незадоволеність житловими і побутовими умовами, засудження чоловіка або дружини з позбавленням волі на тривалий термін;

2–мотиви, обумовлені соціально-психологічними факторами: відмінності у потребах, інтересах, цілях, втручання третіх осіб, несхожість характерів, необґрунтовані ревнощі, нова любов, зрада.

Сьогодні за різними підходами і критеріями вчені нараховують понад 40 типів і форм сімей. У сучасних умовах сім'ю характеризують:

1. За кількістю і характером сімейних пар, які проживають разом і ведуть спільне господарство, виховують дітей:

розширена (складна) сім'я — складається із сімейних пар та дорослих дітей, які проживають разом;

нуклеарна (проста) — складається з однієї сімейної пари, можливо, з дітьми.

2. За наявністю батьків:

• повна сім'я (є обидва члени сімейної пари);

• неповна (один із батьків виховує дітей);

3. За кількістю дітей:

• бездітні;

• однодітні;

• малодітні (дві дитини);

• багатодітні (троє і більше дітей).

4. За тривалістю, віком:

• сім'я молодіжна (тільки створилась, оформилась);

• Молода сім 'я — це сім'я, яка зустрілась з першими несподіва­ними перешкодами. Кожний з сім'ї — чоловік чи жінка думають, що однієї любові мало. Треба б мати побільше доброти, про яку так вдало сказав Вільям Шекспір: «Моя любов без дна, добро­та — як широчинь морська: чим більше її бачу, тим стаю безме­жнішим й багатшим», більше поступливості, турботливості, так­товності, проявів належної уваги до батьків і близьких. В сім'ї, яка чекає дитину, помітно зміцнюються подружні стосунки: дру­жина не залишається без уваги, з'являється надзвичайна турбо­тливість одне до одного.

• Сім'я середнього подружнього віку (від трьох до десяти років спільного проживання).Це період найкритичніший, відповідальний в житті такої сім'ї. Він пояснюється тим, що саме в такий період з'являються нудьга, одноманітність, стереотипність у взаєминах по­дружжя. Прислів'я говорить: однією любов'ю ситим не будеш і вік, обнявшись, не просидиш. Починають розгоратися конфлікти, і на такий період припадає більшість розлучень.

• Сім'я старшого подружнього віку (десять – двадцять подружнього життя). Морально-психологічне благополуччя по­дружжя в такій сім'ї залежить від духовного багатства їх особис­тостей, взаємної поступливості, спільних потреб та інтересів.

• Лі­тня подружня сім 'я – сім 'я, яка прожила не один десяток років спільно. А, як відомо, у прожитого життя є два крила: одне несе радоші, а друге — сльози утирає. Ця різновидність сімей виникає після вступу до шлюбу їх дітей, появи онуків. Подружжя всту­пають в нові для них ролі — бабусь і дідусів, освоюють нові фу­нкції в сім'ї і, як і раніше, люблять один одного. Про таку любов поет Степан Щипачов писав: «Нехай пильно дивляться чоловіки і гадають, як хочуть. Нехай! Бувають жінки, схожі на ледь зів'ялі квіти. Ще милішою, ще дорожчою для чоловіка стала ти»

Сьогодні в Україні мешкає 2,5млн молодих сімей. Основна їх частина сконцентрована у містах (77,5%). Відомо, що молоді сім'ї більше, ніж інші типи сімей витрачають коштів на непродовольчі товари (одяг, взуття). При цьому, за результатами соціологічних досліджень, 44% молодих сімей зазначають, що доходів вистачає лише на необхідне, 29% вважають, що грошей постійно не вистачає. Типовою для більшості молодих сімей є проблема відсутності власного житла. Результати досліджень свідчать про те, що тільки 1 з 10 пар мала власне житло на момент вступу до шлюбу.

Сім'я впродовж життя проходить декілька якісно різних стадій, послідовність яких складається у сімейний або життєвий цикл сім'ї. Під циклом потрібно розуміти період від створення до розпаду сім'ї. При їх виділенні соціологами, як правило, використовуються критерії тривалості шлюбу та особливості функціонування сім'ї. У зв'язку з цим соціологи пропонують різні класифікації життєвого циклу сім'ї відповідно до критеріїв, що лежать в основі такої класифікації. Наприклад, деякі вчені пропонують наступні етапи життєвого циклу сім'ї:

1) від створення сім'ї до народження першої дитини;

2) репродуктивна фаза: народження дітей;

3) «порожнє гніздо» – вступ у шлюб і виділення із сім'ї останньої дитини;

4) неповна сім'я: починається у зв'язку зі смертю одного з членів подружжя.

Протягом життєвого циклу відбувається зміна сімейних ролей: змінюється їх розподіл, одні ролі зникають, а інші з'являються, переходять від одного члена сім'ї до іншого. Багато соціальних ролей зберігається впродовж усього циклу, але змінюються зміст і зовнішні прояви. Наприклад, спочатку роль матері полягає у контролі та опіці над дітьми, що пізніше змінюється на роль порадника та партнера. Коли у дітей з'являється власне особисте життя і вони менше звертаються за порадою до батьків, останні сприймають зміну їх поведінки як ознаку відчуження, хоча насправді це не так: просто змінюються ролі та моделі поведінки.

Протягом свого життєвого циклу сім'я постійно зустрічається з різноманітними труднощами, несприятливими умовами, проблемами. З методологічної точки зору дослідники зосереджуються на двох головних сферах аналізу цієї тематики. Перше – це дослідження сім'ї в складних умовах, які виникли через несприятливий вплив загальномасштабних соціальних процесів: війн, економічних криз, стихійних явищ. Друге – це вивчення «нормативних стресів», тобто тих труднощів, які зустрічаються в житті сімей за повсякденних умов. Ці складнощі пов'язані з проходженням сім'ї через основні етапи життєвого циклу. А також проблеми, які виникають у тих випадках, коли зовнішні чинники призводять до порушення механізму функціонування інституту сім'ї: тривала розлука, розлучення, тяжке захворювання.

• Українське закодавство про сім`ю та шлюб

Кодекс про шлюб та сім'ю України

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

С т а т т я 1. Завдання Кодексу про шлюб та сім'ю України

Завданнями Кодексу про шлюб та сім'ю України є:

дальше зміцнення сім'ї;

побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі жінки і чоловіка, на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поважання всіх членів сім'ї;

виховання дітей сім'єю з обов'язковим піклуванням батьків
про їх здоров'я, фізичний, духовний, моральний розвиток, навчання і підготовку до праці;

всемірна охорона інтересів матері і дітей;

виховання почуття відповідальності перед сім'єю.

(Стаття 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2488-12,від
23.06.92)

С т а т т я 2. Відносини, які регулюються Кодексом про шлюб та сім'ю України

Цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

С т а т т я 3. Рівноправність жінки і чоловіка в сімейних
відносинах

Відповідно до закріпленої Конституцією України
рівності прав жінки і чоловіка в Україні вони мають у сімейних
відносинах рівні особисті і майнові права.

(Стаття 3 в редакції Указу ПВР N 783-10,від 01.09.80, із
змінами, внесеними згідно із Законом N 2488-12, від 23.06.92)

С т а т т я 4. Рівноправність громадян у сімейних відносинах

Усі громадяни мають рівні права у сімейних відносинах.

Не допускається будь-яке пряме чи непряме обмеження прав,
встановлення прямих чи непрямих переваг при одруженні і в
сімейних відносинах залежно від походження, соціального і
майнового стану, расової і національної належності, статі,
освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
місця проживання та інших обставин.

(Стаття 4 в редакції Указу ПВР N 783-10, від 01.09.80)

С т а т т я 5. Захист сім'ї державою. Охорона і заохочення
материнства

Відповідно до Конституції України сім'я перебуває під
захистом держави.

Держава виявляє піклування про сім'ю шляхом створення і
розвитку широкої мережі родильних будинків, дитячих ясел і садків, шкіл-інтернатів та інших дитячих закладів, організації і
вдосконалення служби побуту та громадського харчування, виплати допомоги в разі народження дитини, надання допомоги і пільг одиноким матерям і багатодітним сім'ям, а також інших видів допомоги сім'ї.

Материнство в Україні оточене всенародною пошаною і повагою, охороняється і заохочується державою. Охорона інтересів матері і дитини забезпечується спеціальними заходами по охороні праці і здоров'я жінок, створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства та дитинства, включаючи надання жінкам відпусток по вагітності і родах із збереженням утримання та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

(Стаття 5 в редакції Указу ПВР N 783-10, від 01.09.80, із
змінами, внесеними згідно із Законом N 2488-12, від 23.06.92)

С т а т т я 6. Правове регулювання шлюбних і сімейних
відносин державою

Правове регулювання шлюбних і сімейних відносин в Україні здійснюється тільки державою.

Визнається тільки шлюб, укладений у державних органах
реєстрації актів громадянського стану. Релігійний обряд шлюбу, так само, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і є
особистою справою громадян.

Це правило не стосується вчинених до утворення або
відновлення державних органів реєстрації актів громадянського
стану релігійних обрядів і одержаних на їх посвідченнях документів про народження, укладення шлюбу, розірвання шлюбу і смерть.

(Стаття 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2488-12, від
23.06.9 )

Розділ II

ШЛЮБ

Глава 4

ПОРЯДОК І УМОВИ УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ

С т а т т я 12. Укладення шлюбу

Шлюб укладається в державних органах реєстрації актів
громадянського стану.

Укладення шлюбу провадиться урочисто. Органи реєстрації актів громадянського стану забезпечують урочисту обстановку реєстрації шлюбу при згоді на це осіб, які одружуються.

С т а т т я 13. Значення реєстрації шлюбу

Реєстрація шлюбу встановлюється як в інтересах державних і громадських, так і з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і дітей.

Права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану.

Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається
моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів
громадянського стану.

С т а т т я 14. Порядок укладення шлюбу

Укладення шлюбу відбувається по закінченні місячного строку після подачі бажаючими одружитися заяви в державний орган реєстрації актів громадянського стану.

В окремих випадках на прохання осіб, які одружуються, цей
строк, при наявності до того причин, що заслуговують на увагу,
може бути скорочений органом реєстрації актів громадянського
стану.

( Стаття 14 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 783-10, від 01.09.80, Законом N 2488-12 від, 23.06.92 )

С т а т т я 15. Умови укладення шлюбу

Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які
одружуються, і досягнення ними шлюбного віку.

С т а т т я 16. Шлюбний вік

Шлюбний вік встановлюється у 18 років для чоловіків і в 17
років для жінок.

Державна адміністрація районів, районів міст Києва і
Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах Рад
можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.

( Стаття 16 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N 783-10, від 01.09.80, N 1813-12 від 14.11.91, Законом N 2488-12, від
23.06.92 )

С т а т т я 17. Перешкоди до укладення шлюбу

Не допускається укладення шлюбу:

між особами, з яких хоча б одна перебуває вже в іншому шлюбі;

між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії, між
повнорідними і неповнорідними братами й сестрами, а також між
усиновителями і усиновленими;

між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною
внаслідок душевної хвороби або недоумства.

С т а т т я 18. Взаємна обізнаність осіб, які одружуються,
про стан здоров'я

Особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.

Розділ III

СІМ'Я

Глава 9

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

С т а т т я 51. Підстави виникнення прав та обов'язків
батьків і дітей

Взаємні права та обов'язки батьків і дітей грунтуються на
походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

С т а т т я 52. Визначення походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі

Походження дитини від батьків, які перебувають між собою в
шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків.

С т а т т я 53. Встановлення походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі

Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір'ю дитини в державні органи реєстрації актів громадянського стану.

В разі народження дитини у батьків, які не перебувають у
шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може
бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої
знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею
повноліття.

При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне
проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і
відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи
утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю
підтверджують визнання відповідачем батьківства.

(Стаття 53 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 783-10
від 01.09.80)

С т а т т я 54. Запис батьків, які перебувають у шлюбі між
собою

Батько і мати, які перебувають у шлюбі між собою, записуються батьками дитини в книзі записів народжень за заявою будь-кого з них.

С т а т т я 55. Запис батьків, які не перебувають у шлюбі між собою

Якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою, запис про матір дитини провадиться за заявою матері, а запис про батька дитини - за спільною заявою батька і матері дитини, або батько записується згідно з рішенням суду. В разі смерті матері, визнання матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановити місце її проживання, запис про батька дитини провадиться за заявою батька.

При народженні дитини у матері, яка не перебуває в шлюбі,
якщо немає спільної заяви батьків і рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини в книзі записів народжень провадиться за прізвищем матері, ім'я, по батькові та національність батька дитини записуються за її вказівкою. В разі смерті матері, визнання матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановити місце її проживання, запис відомостей про матір і батька дитини провадиться за правилами, викладеними в цій статті, за заявою осіб, зазначених у статті 163 цього Кодексу.

( Стаття 55 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 783-10 від 01.09.80, Законом N 2488-12 від 23.06.92)

С т а т т я 56. Оспорювання батьківства (материнства)

Особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів
народжень або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис. Якщо до цього часу особа, записана як батько або як мати, була неповнолітньою, річний строк обчислюється з часу досягнення нею вісімнадцяти років.

Особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною
заявою з матір'ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

Чоловік, який дав письмову згоду на запліднення своєї дружини за допомогою донора, записується батьком народженої нею дитини і не має права оспорювати проведений запис.

Дружина, яка дала письмову згоду своєму чоловіку на
запліднення та народження дитини іншою жінкою (донором),
записується матір'ю цієї дитини і не має права оспорювати
проведений запис.

(Стаття 56 в редакції Указу ПВР N 783-10, від 01.09.80, із
змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 660-12, від 28.01.91,
Законом N 2488-12, від 23.06.92)

С т а т т я 57. Права і обов'язки дітей, походження яких
встановлено за спільною заявою батьків або за
рішенням суду

Діти, походження яких встановлено за спільною заявою батьків або за рішенням суду, мають ті ж права і обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти, які народилися від осіб, які перебувають у шлюбі.

С т а т т я 58. Взаємність обов'язків батьків і дітей

Батьки і діти зобов'язані подавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному.

С т а т т я 59. Рівність прав і обов'язків батьків

Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх
дітей.

Батьки користуються рівними правами і несуть рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

С т а т т я 60. Обов'язки батьків по захисту прав та
інтересів неповнолітніх дітей

Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх
батьках, які діють без особливих на те повноважень. В разі
одруження неповнолітніх ( стаття 16 цього Кодексу ) вони набувають дієздатності в повному обсязі з моменту одруження і здійснюють захист своїх прав самостійно.

С т а т т я 61. Права і обов'язки батьків по вихованню дітей

Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей,
піклуватися про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний
розвиток, навчання, готувати їх до праці.

Батьківські права не можуть здійснюватися в суперечності з
інтересами дітей.

При неналежному виконанні батьками (одним з них) обов'язків по вихованню або при зловживанні батьківськими правами діти вправі звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки і піклування.

(Стаття 61 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 660-12, від 28.01.91,Законом N 2488-12 від 23.06.92)

Глава 10

ОСОБИСТІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ

С т а т т я 62. Прізвище дітей

Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище
присвоюється і дітям. При різних прізвищах дитині присвоюється
прізвище батька або матері за згодою батьків, а при відсутності
згоди – за рішенням органів опіки і піклування.

Припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним не тягне за собою зміни прізвища дітей. Якщо той з батьків, у якого дитина залишилася жити після припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, бажає присвоїти їй своє прізвище, органи опіки і піклування, виходячи з інтересів дитини, вправі дозволити зміну прізвища неповнолітнього.

У такому ж порядку вирішується питання про зміну прізвища неповнолітнього, в запис акту про народження якого відомості про батька було внесено відповідно до статті 55 цього Кодексу.

Той з батьків, прізвище якого носить дитина, повідомляється
про порушення клопотання про зміну прізвища дитини і його думка, поряд з іншими обставинами, враховується органами опіки і піклування при вирішенні питання про зміну прізвища
неповнолітнього, виходячи з інтересів дитини.

( Стаття 62 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N 1677-08, від 11.05.73, N 660-12, від 28.01.91)

С т а т т я 63. Ім'я та по батькові дитини

Ім'я дитини визначається за згодою батьків, по батькові
присвоюється за іменем батька, а у випадках, передбачених частиною другою статті 55 цього Кодексу, за іменем особи, яка записана як батько.

При відсутності згоди батьків щодо імені дитини спір
вирішується органами опіки і піклування.

С т а т т я 64. Здійснення батьками прав і виконання ними обов'язків по вихованню і навчанню дітей

Здійснення батьками прав і виконання ними обов'язків по
вихованню і навчанню дітей провадиться відповідно до Закону
України про освіту. Батьки вправі віддавати дітей для одержання
освіти в навчально-виховні заклади, засновані на різних формах
власності, що не звільняє їх від виконання обов'язків по
вихованню дітей (стаття 61 цього Кодексу).

( Стаття 64 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 660-1,2 від 28.01.91, в редакції Закону N 2488-12, від 23.06.92)

С т а т т я 65. Порядок вирішення спорів між батьками з
питань виховання дітей

Питання виховання дітей вирішуються батьками спільно.

Один з батьків, який проживає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь у їх вихованні і має право спілкуватися з ними. Той з батьків, при якому проживають діти, не вправі перешкоджати другому з батьків спілкуватися з дітьми і брати участь у їх вихованні.

Якщо батьки не можуть дійти згоди про участь у вихованні
дітей одного з батьків, який проживає окремо, то цей порядок
визначається органами опіки і піклування з участю батьків,
виходячи з інтересів дитини.

У тих випадках, коли батьки не підкоряються рішенню органу опіки і піклування, останній, а також кожен з батьків вправі звернутися за вирішенням спору до суду.

При невиконанні рішення суду щодо того з батьків, який є
винним, застосовуються заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження»

При злісному невиконанні рішення суду той з батьків, який
проживає окремо, виходячи з інтересів дитини, вправі звернутися з позовом до суду про передачу йому дитини.

(Стаття 65 в редакції Указу ПВР N 660-12, від 28.01.91, із
змінами, внесеними згідно із Законом N 2056-III, від
19.10.2000)

С т а т т я 65-1. Право діда і баби на спілкування з онуками

Дід і баба мають право спілкуватися з своїми неповнолітніми
онуками. В разі відмови батьків від надання діду чи бабі
можливості спілкуватися з онуками органи опіки і піклування можуть забов'язати батьків надавати діду і бабі побачення з онуками в порядку, встановленому цими органами, якщо такі побачення не перешкоджають нормальному вихованню дитини.

У тих випадках, коли батьки не підкоряються рішенню органу опіки і піклування, дід і баба вправі звернутися за вирішенням спору до суду.

( Кодекс доповнено статтею 65-1 згідно з Указом ПВР N 660-12 від 28.01.91 )

С т а т т я 66. Допомога органів опіки і піклування батькам у вихованні дітей

Органи опіки і піклування подають допомогу батькам у
вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на батьків
обов'язків по вихованню дітей. У необхідних випадках органи опіки і піклування вживають всіх заходів, що вимагаються обставинами, для подання допомоги дітям та для захисту їх від небезпеки, що загрожує їх фізичному чи духовному розвитку.

С т а т т я 67. Порядок вирішення спорів між батьками про місце проживання дітей

Якщо батьки не проживають разом, то від їх згоди залежить,
при кому повинні проживати неповнолітні діти. При відсутності
згоди між батьками спір вирішується судом, виходячи з інтересів
дітей і з урахуванням їх бажання.

(Стаття 67 із змінами, внесеними згідно Указом ПВР N 660-12, від 28.01.91)

С т а т т я 68. Право батьків на відібрання дітей

Батьки мають право вимагати повернення дітей від будь-якої
особи, яка удержує дітей у себе не на підставі закону чи судового
рішення.

С т а т т я 69. Забезпечення інтересів дітей при розгляді
спорів про них

При розгляді спорів про дітей у випадках, передбачених
статтями 67 і 68 цього Кодексу, суд виходить з інтересів дітей і
умов їх нормального розвитку та виховання. При цьому, якщо дитина досягла десяти років, суд повинен з'ясувати у неї, при кому з батьків вона бажає залишитися. Висловлене дитиною бажання не є обов'язковим для суду, якщо суд визнає, що залишення дитини при тому з батьків, на якого вона вказує, не відповідає її інтересам.

При розгляді позову батьків про відібрання дітей від осіб,
які удержують дітей у себе без законних на те підстав, суд не
зв'язаний правом батьків, коли визнає, що передача їм дитини
суперечить інтересам останньої.

Якщо суд визнає, що ні батьки, ні треті особи не можуть
забезпечити належного виховання дитини, він постановляє рішення про передачу дитини на опікування органів опіки і піклування.

При розгляді спорів про дітей у суді наявність письмового
висновку органів опіки і піклування про те, з ким із сторін
повинна бути дитина, а також участь представника органів опіки і піклування та прокурора в судовому засіданні є обов'язковими.

С т а т т я 70. Позбавлення батьківських прав

Батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських
прав, якщо буде встановлено, що вони ухиляються від виконання
своїх обов'язків по вихованню дітей, у тому числі при відмові без
поважних причин взяти дитину з родильного будинку (відділення) та інших дитячих лікувально-профілактичних і навчально-виховних закладів, або зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на дітей своєю аморальною, антигромадською поведінкою, а також якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.

 

• Шлюбний контракт в Україні

Шлюбний контракт – це угода осіб (подружжя) про вирішення майнових питань життя сім’ї.

Шлюбний контракт між особами, які одружуються, укладається за їх бажанням до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його реєстрації. За бажанням сторін шлюбний контракт може укладатись в присутності свідків

Згідно з п.2 «Порядку укладання шлюбного контракту» (далі – Порядку …), у шлюбному контракті передбачаються майнові права та обов’язки подружжя, зокрема питання, пов’язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбано до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дар чи успадковане одним із подружжя, а також питання, що пов’язані з утриманням подружжя та ін. У шлюбному контракті можуть вирішуватись питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна. У ньому також можуть передбачатись немайнові моральні чи особисті зобов’язання.

Умови шлюбного контракту щодо переходу права власності на нерухоме майно, якщо законодавством передбачений порядок набуття цього права, вважаються виконаними лише після належного оформлення.

Згідно зі ст.27-1 КШС та п.3 «Порядку…» умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становища подружжя порівняно з законодавством України.

Шлюбний контракт укладається в нотаріальній формі за місцем проживання одного з подружжя або за місцем реєстрації шлюбу.

Якщо шлюбний контракт укладають неповнолітні особи, то на це потрібно обов’язкова згода їх законних представників.

Протягом дії шлюбного контракту до нього можуть бути внесені зміни за згодою сторін. Ці зміни можуть бути внесені протягом існування шлюбу договором, який укладається у порядку, передбаченому для укладення шлюбного контракту.

Законодавство встановлює перелік підстав, за наявністю яких шлюбний контракт визначається недійсним:

• недодержання умов порядку укладання шлюбного контракту;

• укладання контракту після реєстрації шлюбу;

• погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Якщо одна зі сторін порушує умови шлюбного контракту, то інша сторона має право на судовий захист своїх прав та інтересів.

При розірванні шлюбу та визнанні його недійсним майнові спори, спори про дітей та інші вирішуються судом на підставі чинного законодавства з урахуванням умов шлюбного контракту.

 

Порядок укладання шлюбного контракту,згідно з діючим законодавством, полягає в наступному:

- шлюбний контракт повинен укладатись до реєстрації шлюбу;

- шлюбний контракт вступає в силу з моменту реєстрації шлюбу;

- шлюбний контракт повинен обов’язково реєструватись у нотаріуса;

- шлюбний контракт за участю неповнолітніх укладається тільки за згодою їх законних представників;

- шлюбний контракт укладається за місцем проживання однієї з сторін або за місцем реєстрації шлюбу.

Припинення шлюбного контракту в багатьох випадках залежить від його змісту. Зобов’язання, передбачені шлюбним контрактом, втрачають силу у випадку смерті одного з подружжя. Шлюбний контракт може припинити свою дію і у випадку його розірвання за згодою сторін, але таке рішення підлягає обов’язковій нотаріальній реєстрації. Шлюбний контракт можна розірвати шляхом подачі позовної заяви до суду. Так само вирішуються питання, пов’язані з припиненням дії не всього контракту, а тільки окремих його положень. У випадку розірвання шлюбу шлюбний контракт припиняє свою дію.

 

Запитання для самоконтролю

1.Що таке шлюб?

2.Що вам відомо про Українське закодавство про сім`ю та шлюб?

3.Назвіть умови укладення шлюбу.

4.Що таке шлюбний контракт?

Література

1.«Кодекс про шлюб та сім’ю України» (ВРУ,1 січня 1970 р.).

2.«Порядок укладання шлюбного контракту» (КМУ,16 червня 1993р.).

3.С.П.Індиченко, В. С. Гопанчук та ін. «Сімейне право України»,

Київ,1993.

4.М.Д.Бойко,В.М.Співак, М.А.Хазін. «Цивільно-правові

документи», Київ, 1997.

Урок 2

Шлюбні стосунки в уявленнях та віруваннях українців

1. Традиції дошлюбного спілкування.

2. Шлюбні угоди.

3) Шлюбний ритуал.

• Традиції дошлюбного спілкування

Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім'ї, домашнього вогнища. У його міфології була навіть божественна пара — Лада й Ладо, котра освячувала сімейні узи. Родинному життю завжди надавалося надзвичайно великого значення, бо саме у подружньому коханні, у продовженні роду бачився сенс існування людини. Відповідно серйозним було і ставлення до підготовки молоді до шлюбу. Вважалося, що створення сім'ї — то справа не лише молодих та їхніх батьків, а й громадськості і, звичайно ж, церкви.

Християнська церква впливала на шлюб та родину через власну систему «врачування душі» — покаяння та сповіді, застосовуючи, крім того, численні єпітимійні (єпітимія — церковне покарання через тривалі молитви, піст, поклони) засоби. Єпітимії накладалися за викрадення нареченої, за весілля без вінчання, за порушення шлюбної угоди, за шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, за втрачену дівочу честь, за народження позашлюбної дитини тощо. Словом, церква мала досить великий вплив на приватне життя своєї пастви.

Народна етика виробила цілу систему уявлень щодо прав парубків та дівчат на порі та черговості їхнього одруження. Звичаєве право у цьому плані було категоричним: першими ходити на вечорниці, як і одружуватися, мали право старші діти. Щоб підкреслити їхній пріоритет, існували спеціальні чини — старший парубок і старша дівка, і ніхто з молодших братів та сестер не міг заступати їм дорогу. Особливо ретельно ставилися до черговості дівування. Старша сестра завжди краще одягалася, а молодшій залишалися обноски; коли приходили гості, частувала їх старша сестра, а молодшу, як правило, спроваджували з хати; у недільні та святкові дні старша не працювала. На «вулицю» сестри могли ходити разом, але молодша не мала права розмовляти з хлопцями, грати або жартувати з ними, тобто мусила весь час перебувати «у тіні». І це не випадково, бо якщо першою одружувалася молодша сестра, старшу могли вже і не взяти заміж.

Проте були у шлюбній практиці і порушення усталених норм. Наприклад, коли старший син виявлявся неслухняним, батько дозволяв парубочити молодшому синові, обходячи старшого, або коли старший ішов служити до війська, наступний за віком брат перебирав право на парубкування. Траплялися порушення черговості і зі смертю батька, коли не було кому врегулювати усталений порядок. А втім, останнє бувало

нечасто, оскільки за дотриманням норм стежили не тільки старші в родині, а й громадськість, яка різко засуджувала порушників сімейного права. Про таких зневажливо казали: «перебив свого брата», «потоптав старшого», «підім'яв сестру» тощо.

У традиційному ж ключі здійснювався і підбір шлюбного партнера. Як правило, віддавали перевагу людині, яку добре знали, – саме це і зумовлювало локальний принцип підбору. Щоправда, у традиціях слов'янства – знаходити суджену у чужому роду (так званий шлюб умиканням). Але принцип тут був таким: «Бери жінку зблизька, а кради здалека». Як свідчать матеріали про сплату куничного – викупу за молоду, брали переважно зблизька; обрання ж судженої здалека практикувалося лише коли про неї якомога більше узнавали, принаймні про головні якості.

Ці якості, зокрема, мали можливість яскраво розкритися на ярмарках, куди з'їжджалися мешканці навколишніх сіл. Батьки нерідко спеціально брали на ярмарок своїх парубків та дівок і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовили: рушники, сорочки, килими, кошики тощо. Такий «товар» слугував найкращою для них характеристикою, адже головними критеріями оцінки шлюбного партнера традиційно вважалися працелюбність та господарність. Звичайно, неабияку роль грала й зовнішність дівчини. Ось як, приміром, описує подолянок один із хроністів XVII – XVIII ст.: «Дивна краса була місцевих жінок – навіть тих, що належали до нижчого стану: високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи гармонійні, волосся русяве, м'яке, густе і довге, очі світлі – і не сині, і не зелені – щось середнє між сапфіром і смарагдом, із сильним блиском; у них почувалася спритність кішки і разом із цим – повне сліз здивування сарни.»

А втім, головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна сміливо вважати своєрідною школою підготовки молоді до сімейного життя. На вечорниці збиралися, як правило, в хаті удовиці чи одинокої літньої пари. Дівчата приносили прядиво, вишивання чи плетіння, і кожна намагалася якомога краще показати свою майстерність. Праця чергувалася з розвагами: танцями, піснями, жартами, іграми, під час яких відбувалося знайомство дівчат із хлопцями.

Вечорниі – багатофункціональне явище, спрямоване на розв'язання цілого комплексу молодіжних проблем: побутового, розважального, соціалізуючого плану. Синкретичність українських вечорниць проявляється і в розмаїтті їх форм: досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, оденьки, вечірки, кутки, колодки, забави тощо. Всі вони були дійовим каналом спілкування і включали розважальні елементи, але не всі призначалися лише для розваг – деякі переважно орієнтувалися на виробничі функції. Крім того, у тих регіонах України, де склад населення був багатонаціональним, вечорниці позначалися відповідною етнічною специфікою.

• Шлюбні угоди

Процес утворення сім'ї здавна регулювало звичаєве право, визначаючи норми та критерії шлюбних стосунків, як і форми шлюбу. Отже, починаючи з самих своїх витоків, шлюб був громадянським, основаним на нормах звичаєвого права та народних весільних звичаях. Із XVI –XVII ст. оформлення шлюбу взяла на себе церква, котра оголосила його таїнством і домоглася, аби шлюб набував чинності лише через вінчання. Процес підпорядкування шлюбного життя церкві був тривалим і неоднозначним, проте церква не змінила сутності громадянського шлюбу: як і колись, законним вважався лише шлюб, укладений за договором і відзначений традиційною весільною обрядовістю.

З розвитком товарно-грошових відносин в Україні трансформуються і шлюбно-родинні стосунки. В основу укладання шлюбу, наприклад, лягла угода між двома сторонами – батьками й родичами молодих; посередниками виступали довірені особи – сват і сваха.

Шлюбна угода, особливо поширена в XVI – XIX ст., виникла на грунті стародавнього купна (окупу) – справжнього викупу жінки чоловіком; одиницею викупу слугувало вено (віно, вино). Пізніше останнє набуває вигляду звичайного шлюбного подарунку батькам дружини під назвою посагу. Наявність і розмір посагу були важливими умовами шлюбної угоди, котра тривалий час укладалася усно, але при свідках. Починаючи з XVII ст., коли у придане стали давати землю, угоди оформлювали письмово у вигляді так званих виновних лист, де перелічувалися всі умови укладання шлюбу. За традицією, придане складалося з кількох частин: посагу, внеску молодого, внесків батьків та родичів молодого. Останні мали назви віно та приємок. В окремих випадках (коли, скажімо, виходила заміж сирота) внесок робила молодіжна громада.

Найбільшої ваги економічні основи шлюбу набули у XIX ст. Саме у цей час урізноманітнюються і форми укладання шлюбних угод, оскільки економічний розвиток окремих українських земель, що входили до складу різних держав, був неоднаковим, як і різними в них були системи права. Приміром, на Середній Наддніпрянщині та Східному Поділлі при укладанні шлюбу додержувалися традиційної угоди, в якій ішлося про економічну основу молодої сім'ї та обсяг витрат на весілля. Для реалізації угоди батьки молодих збиралися на змовини, у яких нерідко брали участь і молоді. Змовини іноді поєднувалися з заручинами і в такому разі супроводжувалися святковим обідом. Під час гостини було прийнято краяти сир, що приносила відданиця: це символізувало скріплення угоди про шлюб.

Із часом традиційні умови шлюбної угоди відживали, поступаючись грошовим сплатам; трансформувався і посаг, що тепер складався з «постілі» та «віна». Його роль зростала, оскільки він нерідко залишався єдиною формою приданого, до нього лише іноді батьки додавали гроші, худобу, а коли була можливість – і землю. По суті це було зменшене придане, що називалося приданком.

Ця загальна закономірність мала різні регіональні прояви, відповідно до тих чи інших соціально-економічних умов. Скажімо, на Волині, де за звичаєвим правом молоду не обов'язково було наділяти землею, більшого значення надавали посагу. Зовсім протилежна картина спостерігалася у районах, підпорядкованих Австро-Угорщині з її найконсервативнішою системою землеволодіння і землекористування. Складне економічне становище, у якому перебувало населення цих районів, позначилося на пріоритеті шлюбних угод. Одруження з безземельним там називали «шлюбом на вітер». Звідси й молодь переважно не брала участі у змовинах: адже на них ішлося не про любов, а про «поле». Усунення молодих від участі у шлюбних угодах певною мірою було характерним і для інших регіонів України. Так, на Поділлі укладанню угоди передували вивяди – обрядова акція, спрямована на виявлення матеріального становища судженої. Роль розвідника виконував старший родич парубка – сватач, котрий вишукував таку наречену, за яку давали більше землі. Лише після цього батьки молодих сходилися на змовини, але справа тим не закінчувалася. Аби краще дізнатися про добробут сватів, улаштовували ще й оглядини, а задовольнившись ними, тоді вже могли засилати старостів.

• Шлюбний ритуал

Ритуал – традиційний порядок проведення якої-небудь церемонії.

Людство завжди розуміло, що найскладніше – не вступити до шлюбу, а його зберегти. Тому в різних кінцях землі склалась велика кількість шлюбних ритуалів, що обіцяють подружжю довге і щасливе сімейне життя…

Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя – своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах.
У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

«Сценарій» традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер – більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді – в умовах міста.

Сватання дівчини

«Прийміть мене, мамо, я ваша невістка» – такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час призабутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти замуж — замість пізнішого піти заміж.

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.

Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.
Умовини (оглядини, розглядини, обзорини, переглядини) –знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається серйозність ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.
Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент.

Проте не в усі часи і не скрізь умовини сприймалися так однозначно. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому грунті. З погляду тогочасної дівчини, суджений мав бути передусім хазяїном, крім того – врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, – працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта.

Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: «Не потрібен і клад,якщо у сім’ї лад».
Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у «класичному» варіанті умовини передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.

Заручини

Заручини − передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручинах до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуьал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.
Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу.

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах або квітку (на Буковині – траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

У різних районах України барвінкові обряди мали свої особливості. Найбільш поширеними вони були в Карпатах та на Наддністрянщині. Там по барвінок йшли молодіжною громадою з музикою, на Бойківщині – молода з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті ̶ дружки молодого і молодої. На Середній Наддніпрянщині та у східних районах по барвінок йшла тільки молодь, яка виготовляла барвінковий вінок лише як прикрасу до короваю.

Дівич-вечір (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.

Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.

Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті – на застелене кожухом ярмо), після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати.

Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом.

Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

Весільні чини

Українське весілля – багатоактова народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати, сватьбові) мали свої весільні чини.

Функцію розпорядника весілля виконував староста (сват). Він починав сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. Недаремно старосту вважали за представника громади. У парі зі старостою виступала його дружина – старостіна (сваха, свашка), яка брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої.
До почту молодих входили весільні чини, які виконували важливі, але одномоментні функції: приданки, закосяни, свашки виконували обряд пов'язування намітки; світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду посаду; брат продавав сестру-наречену; солов'ї (хлопці, родичі молодої) продавали її придане.

Серед весільних чинів були й ті, хто «спеціалізувався» на виконанні окремих обрядів: вінкоплетниці, коровайниці, візники (возниці, кодаші), гудаки (веселики, музики), кошельник (при обдаровуванні); весільні атрибути несли хорунжий і прапор.
Усі весільні чини мали обрядові відзнаки: найповажніші перев'язувалися рушниками, інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи.

Випікання короваю – один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.

Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений – злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями.
Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та колачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: «Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас». Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах – спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: «Просили по дорозі, щоб не були на порозі».

Вирядження молодого – початок кульмінаційного весільного обряду – посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном і дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить-таки складна. Власне, їх дві: найдавніша (з дому нареченого в дім нареченої і знов до хати молодого) та більш пізня (з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батькового дому з молодою).

Основну обрядову і санкціонуючу функцію виконувала мати молодої: вона зустрічала почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порога оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Нерідко мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі: щоб зять був багатий.

Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) – за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях – за місце біля нареченої. Останній викуп – весільний пропій – відбувався наприкінці весілля.

Посад – обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та обдарування молодих. Посад здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився таким після введення церковного вінчання.

Вінчання – форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII – XVIII ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.

На Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого.

Під час вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо «заземлили» духовний церемоніал. Водночас церковне вінчання збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.

Покривання – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. – як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.

Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.

Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.

Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім, ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися.

Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії – торочини, на які приходили подруги нареченої.

Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям – виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної.

Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї – вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано – з 12–13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно – своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагові, або навіть перебільшувала його.

Хоча з часом розмір посагу та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним із найважливіших.

Запитання для самоконтролю

1.Що вам відомо про традиції дошлюбного спілкування?

2.Що ви знаєте про шлюбні угоди?

3.Що таке шлюбний ритуал?

4.Що таке посаг?

Література

1.Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.

2.Самчишин М.Тисяча років української культури. – К., 1993.

Урок 3

Український фольклор про шлюбні стосунки

1) Дошлюбні, шлюбні стосунки.

2) Родинні стосунки.

3) Фольклор весільної обрядовості.

• Дошлюбні, шлюбні стосунки

Бажаним святом у кожному домі, де є дівчина на виданні, є весіл­ля. Українське слово «весілля» пов’язане із давньоруським словом «радість» – веселитися, радіти. Це народний урочистий обряд, що супроводжується співами, музикою, танцями. У ньому втілилися і споконвічна народна мораль та етика, і «звичаєве право», і світо­глядні уявлення українців.

Найдавніші відомості про те, як укладався шлюб у наших предків, які були стосунки між членами родини і невістками, знаходимо в «Повісті врем’яних літ», де літописець Нестор пише: «… поляни сво­їх батьків обичаї мають, тихі й покірні, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І шлюбні обичаї мають: не ходить жених по невісту, а приводить її ввечері, наступного дня приносять, що за неї дадуть».

Звичайно, лагідна вдача українців, їхня сентиментальність, здат­ність на глибокі почуття, трепетне ставлення до коханої не могли не позначитися на дошлюбних стосунках, про що говориться в україн­ській народній пісні:

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє,

бо дійсно, не прийнято було до шлюбу вступати в інтимні зв’язки — гріх, а тим більше, що це суворо засуджувалося народною мораллю. Та й виховували хлопців у сім’ях так, щоб вони жаліли дівчат, не завдавали їм горя і не виставляли на глум і сором.

Ой тим її не займає,

А що сватати має,

Ой тим же він,

Ой та й не горнеться,

А що слави боїться.

• Родинні стосунки

Відомий своїм відвертим шовінізмом Віссаріон Бєлінський, полемізуючи про походження давньоруської пам’ятки «Слова о пол­ку Ігоревім», дає високу оцінку родинним стосункам , де взаємини чоловіка і жінки грунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав».

А в тій світлоньці ґречна панна сидить,

Ґречна панна, панна Ганнуся.

Ой сидить, сидить, три хустки рубить.

Першую рубить свому свекрові,

Другую рубить своїй свекрусі,

Третюю рубить свому милому.

– Ой дати б, дати, ким передати?

Ні сором, ні два, понесу сама. –

Як у двір ввійшла, як зоря зійшла.

В сіни влетіла ластівочкою,

До хати увійшла невісточкою.

Такий спосіб здебільшого використовувався тоді, коли хлопець обманув дівчину, для якої така форма шлюбу була виходом із непри­ємного становища. Досить поширеними в Україні були й нерівні шлюби, зокрема між багатими та бідними, хоч «звичаєве право» не схвалювало їх. Нерів­ні шлюби часто укладалися батьками без згоди молодих, а то і проти їхнього бажання. Але воля батьків у ті часи була для дітей законом, то дуже часто одружувались не з любові, а з примусу.

Ой на горі-горі церквах,

Ой там дівчинонька з примусу шлюб брала.

Ой чи добре мені за нелюбом буде?

А яке життя з нелюбом, коли серце за іншим рветься, коли злама­но молоде життя чи то в гонитві за багатством, чи то з батьківської любові до своєї дитини, щоб вона не жила у бідності.

Чи всі ж тії та сади цвітуть,

Що зарані розвиваються?

Чи всі ж тії та вінчаються,

Що любляться та кохаються?

Половина та садів цвіте,

Половина обсипається.

Одна пара та вінчається,

А другая розлучається.

***

А в четвертім броді

Да дівчина плаче:

За нелюбого йдучи,

Собі лихо чуючи.

При нерівних шлюбах часто чоловік ішов у прийми до жінки, а не навпаки, як це було прийнято, причому існувало три види приймацтва –за бажанням, за волею батьків і за запрошенням. Найбільше прав мав чоловік, який ішов у дім до дружини за волею батьків або за запрошенням, а найменше – за бажанням. Фактично такий зять був на правах вільнонайманого робітника і ставлення до нього як з боку батьків дружини, так і з боку громади здебільшого було зневажливим.

Одруження могло бути й зовсім нестандартним, коли жінка чи дів­чина могла взяти собі чоловіка, засудженого до страти за якусь про­вину, але шлюб був можливий лише при взаємній згоді. При всьому народі, в найдраматичніший момент, коли вже виголошено вирок, вона накидала на голову нещасного свою хустку і якщо він згоджував­ся на такий шлюб, страта скасовувалася. Могло бути й таке, що засуд­жений обирав смерть. Зокрема, в історії Запорізької Січі відомі ви­падки як згоди засудженого козака на шлюб, так і, навпаки, вибору ним смерті. Так, на Слобожанщині письмово зареєстрований випа­док відмови засудженого до страти козака від шлюбу. Ось як це опи­сується: «…назустріч… вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало, коли вона піднесла, козак подивився і сказав: «Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу!» – і зажадав, щоби його швидше вішали….

Небажання чоловіків одружуватися ніколи не схвалювалося укра­їнцями, а, навпаки, засуджувалося. Та й звичаєве право самостійним вважало чоловіка лише тоді, коли він одружений, а до того, скільки б років йому не було, він вважався парубком. До старих парубків ставлення було зневажливе:

Ой у млині на камені Кукіль не вродився …

Старий козак, як собака,

Й досі не женився!

• Фольклор весільної обрядовості

Весільна обрядовість українців містить багато язичницьких еле­ментів, які в якійсь мірі втратили своє первісне значення. Але і в на­ші дні вірять у певні заборони, пов’язані з весіллям. У Великий піст не можна одружуватися, бо подружнє життя буде гірким і нещасли­вим. Також у Великий піст не можна зачинати дітей, бо народяться кволими, із слабким здоров’ям, та й долі їхні будуть нещасливими. Надто небажане було зачаття у Страсну п’ятницю: дитя може наро­дитися сліпим. У народі вірять, що дотримання всіх етапів весілля з певними ритуалами, діями, примовками зробить шлюб щасливим.

Традиційне українське весілля включає в себе три обов’язкових цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний, кожен із яких складається з окремих обрядів, зокрема передвесільний – із сватання, умовин, оглядин і заручин; власне весільний – із дівич-ве­чора, випікання шишок, короваю, посаду молодих, дарування, роз­плітання коси та покривання молодої, перевезення приданого (поса­гу); а післявесільний — із гостин.

Сватання – це дуже відповідальний акт весільної обрядовості, що супроводжувався великими переживаннями з боку нареченого.Досить часто позитивний результат сватання залежав від авторитету, красно­мовності, хитрості і веселої вдачі сватів (старостів), до яких ще при­єднувався нежонатий товариш жениха – «дружба», старший боя­рин. Починалося сватання жартами і веселими образними примов­ками. Мудрі люди попереджали сватів: «Не штука женитись, а спро­буйте з їх батьками договоритись!», «Без брехні жоден чоловік не сватається» – і т.ін.

Ішли свати з музиками, то вже інша справа, як поверталися: з гор­дістю, з піснями, чи з соромом, тихенько, щоб менше хто бачив. Захо­дили свати в хату, де у більшості випадків їх уже чекали, бо знали про їхній прихід, і починали здалеку: що ніби то вони – мисливці, та бу­ли в лісі, полювали там на різну дичину, довго ходили лісом і побачи­ли куницю та за нею, а вона з лісу та в село, та до цього двору, та до ці­єї хати. Заходять вони в хату і бачать, що то не куниця, а красна діви­ця. А далі йшло розхвалювання жениха, який він красень, який пра­цьовитий, яким гарним хазяїном і добрим чоловіком їхній дочці буде і т.ін. Увесь цей час дівчина стоїть біля печі і сором’язливо нігтем колу­пає піч. Коли батьки дають згоду на одруження, дівчина подає старос­там хліб на вишитому рушнику, а після батьківського благословення перев’язує старостам рушники через плече, а молодому дарує хустку. Успішне сватання закінчується багатим застіллям, на якому свати зде­більшого напиваються так, що ледве на ногах стоять, бо чесно викона­ли покладені на них обов’язки. Однак не завжди дівчина та її батьки давали згоду на одруження. У таких випадках дівчина повертала ста­ростам принесений ними хліб, а молодому дарувала гарбуза (часто ще й спеченого), що для нього було страшним соромом і образою.

Якщо ж сватання проходило успішно, через деякий час влаштову­вали оглядини – знайомство з господарством і приданим молодого й молодої. Починали з оглядин приданого молодого. Батьки молодої йшли до родини нареченого, щоб переконатися, що їхня дочка не буде бідувати у заміжжі і, що найважливіше, чи серйозні наміри у на­реченого, а наступного дня, навпаки, батьки молодого оглядали при­дане молодої, «обмивали» оглядини і домовлялися про весілля. За два тижні до весілля у дім до молодої сходилися родичі з обох сторін та сусіди і молоді привселюдно оголошували про свій намір створи­ти сім’ю. Спершу батьки, а потім і всі присутні благословляли їх на шлюб і пов’язували рушником їх руки –звідки й назва обряду – за­ручини. На заручинах молоді обмінювалися перснями і з цього дня молодий уже мав право ночувати в домі молодої. Мати молодої впер­ше сама стелила їм постіль. Після заручин жоден із наречених не мав права відмовлятися від шлюбу, бо це вважалося великим безчестям і призводило до значних матеріальних і моральних відшкодувань.

Напередодні весілля молоді (кожен у себе) влаштовували вечір-про- щання з парубоцькою (дружбини) та дівочою (дівич-вечір) свободою. Особливою задушевністю, ліричністю відзначався дівич-вечір, що символізував розлуку з батьківським домом і перехід в інший статус – статус жінки, господині. Запрошені на дівич-вечір подружки плели ві­ночок для молодої і все це проходило під спів весільних пісень.

У неділю рано до сонця

Сіла Ганночка біля віконця,

Всі гадочки перегадала,

Дружечок позбирала.

— Та дружечки ви мої,

Звийте віночок тепер мені.

Бо я завтра часу не матиму:

Буду до шлюбу збиратись.

Наша молода, як калиночка,

Шийся, віночку, шийся.

Шийся, віночку, шийся.

Молода, не журися,

Бо казали нам люди,

Що доля добра буде.

У весільних піснях звучали і жаль за дівоцтвом, яке так швидко минуло, і жаль за батьківським домом, де пройшли щасливі роки ди­тинства і юності, й побажання щасливого подружнього життя у лю­бові й достатку, і подяка батькам за ту життєву науку, яку вони дали своїй дитині:

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла.

По тихому Дунаю білила.

На сухому бережку сушила,

Своїх старостів дарила.

Ой спасибі тобі, мамо,

Що чесала косу змалу.

Ой спасибі тобі, тату,

Що привчав до праці змалку.

З давніх часів прийшов звичай „вити гільце». Запрошені на дівич- вечір подружки оздоблювали стрічками, квітами гілочку вишні чи яблуні – гільце, яке потім ставили на весільний стіл:

А де теє гілечко вилося?

Та вилося гілечко в бору,

Та привезли бояри до двору.

Вийшли дружечки, узяли,

У нову світлоньку внесли,

Поставили гілечко на столі,

Ой на столі, на престолі…

Дівич-вечір тривав допізна і супроводжувався піснями, сміхом, жартами і сумом дівчат з приводу того, що їхня подруга вже не буде ходити на вечорниці, не буде гуляти з ними на вулиці, а переходить в інший, такий бажаний і такий хвилюючо-тривожний статус дружи­ни, господині.

Наречений теж влаштовував у себе вдома вечір-прощання з пару­боцькою свободою. Парубки вечеряли, «пропивали» його свободу, жар­тували, згадували смішні історії із свого парубоцького безтурботного життя, бажали молодому доброї жінки, багато дітей і сімейного щастя.

Ще до весілля дівчина мала вишити нареченому хустку і сорочку.

А вже тая слава

По всім городочку,

Що дівчина козакові

Вишила сорочку, – так співається в українській народній пісні і можна лише уявити, з якою любов’ю шилися й виши­валися ці речі, які вже загодя свідчили про згоду дівчини на шлюб.

Готуючи своє придане, дівчина обов’язково вишивала рушники – як для сватів і нареченого, так і для окраси свого житла у майбутньо­му сімейному житті. Тим більше, що й сам весільний церемоніал аж ніяк не обходився без рушників: ними перев’язували сватів, пов’язу­вали молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі. До нас дійшов і широко практикується такий красивий і в той же час символічний звичай – ставати молодим на рушник. Рушник – це символ чистого широкого шляху, яким піде повноправна родина.

Саме весілля також проходило за певним обрядовим сценарієм –урочисто-хвилюючим для молодих і розважально-веселим для гостей. Починалося весілля з приготування весільного хліба – короваю, який символізував добробут та щастя молодої сім’ї. Раніше вважали, що ли­ше раз у житті людина може мати коровай, а вже коли одружувалась вдова, то коровай не випікали, і це вже було не весілля, а просто вечір.

До речі, у коровайних обрядах багато магічних дій, повір’їв і вірувань. Щоб наречені жили дружно, коровайниці місили коровай гуртом; щоб молоді прожили увесь вік у парі, запрошували парне число коровай­ниць і лише тих, хто щасливий у шлюбі. Спекти коровай потрібно бу­ло гарно: тріснутий означав розлучення, а скривлений – лиху долю. У найдавніші часи коровай випікали вдома у молодого представники обох родин, що символізувало їхнє поріднення, бо свояцтво у давнину цінувалося не менше, ніж кровна спорідненість. Крім короваю, ви­пікали шишки, якими обдаровували гостей.

Випікали й печиво у формі пташок, зайчиків, коників, півників, сердечок, якими пригощали дітей.

Традиційно вбирали гільце – гілку яблуні чи вишні, обвиту тіс­том і запечену у печі. Гільце – це символ дівочості. Його прикраша­ли стрічками, квітами і ставили на весільному столі. Після закін­чення весілля дружки відламували собі по шматочку гільця й несли додому, щоб у їхньому домі теж скоро було весілля.До церкви на вінчання і до двору батьків молодих супроводжува­ло дуже багато людей – цілий «весільний поїзд». Коли наречений зі своєю ватагою наближався до двору нареченої, то йому влаштовува­ли „перейми», тобто пропускали лише тоді, коли охоронці молодої (парубки) одержували від молодого викуп. Цей звичай дуже давній, фактично це торг за дівчину, яку віддавали одному, хоч кожен із мо­лодих чоловіків міг претендувати на неї. Зустрічали молодих з хлібом-сіллю батьки, вони ж їх і благословляли на щасливе подружнє життя, обсипали зерном пшениці, дрібними монетами:

Поздоровляю й я вас з законним браком,

Щоб у вас були калачі з маком,

Щоб ви були веселі, як весна.

Швидкі, як вода,

Багаті, як земля.

Щоб у вас було стільки дочечок,

Як у стелі дощечок,

Щоб у вас було стільки синів,

Як у лісі дубків.

Щоб з толком, до пуття

Ви прожили все життя!

За весільними столами теж дотримувались певних обрядів: обси­пання молодих зерном, покривання голови молодої хусткою, що оз­начало перехід її під владу чоловіка, обдарування молодих тощо. Над­звичайно цікаво, із сміхом, жартами і веселими примовками прохо­дить обдаровування молодих „на нове хазяйство». І чого тут тільки не почуєш! І побажання сімейного щастя, любові, бо як же можна без неї прожити, і миру, злагоди в родині, і, звичайно, достатку:

Даруємо щастям, здоров’ям і віком довгим,

І розумом добрим.

***

Дарую молодим сад, а в саду ягоди,

Щоб жили в мирі і злагоді.

***

Щоб і хліб, і сіль,

Щоб усе було,

Щоб життя, як хміль,

Мило розцвіло.

Звичайно всі присутні бажають молодим подружньої вірності, бо саме подружня вірність і є запорукою міцної сім’ї:

Дарую мішок суниць,

Щоб не задивлявся на чужих молодиць.

Дарую насіння з огірків,

Щоб невістка не бігала

До чужих парубків.

Дарую пшінки,

Щоб молодий не ходив

До чужої жінки.

Дарую рубля,

Щоб купили „Жигуля»,

А як не хвате,

То нехай свекруха доплате.

Дарую березове поліно,

Щоб поцілував зять тещу в коліно.

Дарую вам рубля.

Ще й кусок сала,

Щоб свекруха невістку не кусала.

***

А щоб невістка не обіжала свекруху

Дарую вам подушку з качиного пуху.

Даруємо мішок цибулі,

Щоб не давали свекрусі дулі.

***

Дарую вам кілочок,

Щоб був любимий

Тещин зятьочок.

Дарую мірку гороху,

Щоб мали сина до року.

А я дарую дві квочки.

Щоб мали дочку й синочка.

***

Дарую ковзало,

Щоб до року повзало.

***

Бажаємо молодим, щоб ви мали в оборі, в коморі, в стіжку і в мішку, в ложці, в мисці і в колисці.

Щоб були здорові, як вода,

А багаті, як земля,

Щоб міряли гроші мискою,

А діточок – колискою.

Застольні промови на честь молодих, побажання щасливого жит­тя переривалися піснями, танцями. Пили, їли, співали й танцювали до знемоги. Після цілого ряду церемоній проводжали молодих до шлюбної ночі. Вранці відбувався огляд свашками сорочки чи постелі молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж. Матері дівчини посилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку тощо. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом’яні хомути, на тому весілля й закінчувалося.

Наступного дня – свої обрядові дії. Зранку юрба гостей везла хрещених батьків молодої та молодого ку­пати до річки, катала у возику по вулицях. У цей же час переодяга­лись циганами, ворожили, ходили по селу з бубнами, музиками. Ті, хто гуляв на весіллі, самі давали «циганам» курей, яких потім вари­ли, смажили і подавали до столу. На такі дії ніхто з селян не ображав­ся. Мало того, господарі із задоволенням допомагали „циганам», за що їх тут же частували горілкою і запрошували на весілля. Зустрічних перехожих не пропускали до тих пір, поки ті не платили викуп. Одер­жавши викуп, тут же пригощали горілкою і теж запрошували на ве­сілля. І знову від наїдків і напоїв ломилися столи, знову пісні, танці, жарти, регіт. І вже неважливо було, що немає з ними молодого й мо­лодої, весілля продовжувалось і без них. Ще й на третій весільний день втомлені гості „пропивають» моло­дих. І знову муика, знову пісні, танці, аж поки не буде все випито й з’їдено, аж поки повністю не виснажаться й не знесиліють гості і батьки молодих.

Запитання для самоконтролю

1.Про що йдеться у фольклорних творах про шлюбні стосунки?

2.Що вам відомо про фольклор весільної обрядовості?

3.Які пісні виконували на дівич-вечорі?

Література

1. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні.

К., 1974.

2. Весільні пісні: У 2-х кн. – К., 1982.

3. Кожолянко Г. Етнографія Буковини. – Чернівці, 2001.Т. 2.

Тема 3

Мій український народ

• Ментальнсть українського народу

• Архетип як первообраз, засіб творення людського досвіду

• Притча як архетип української культури

Урок 1

Ментальність українського народу

1) Що таке ментальність?

2) Ментальність і етнос.

3) Ментальність українців і сучасність.

• Що таке ментальність

Майбутнє кожної держави значною мірою залежить від того, наскільки успішно вона зможе накреслити свої цілі, усвідомити свої інтереси та наскільки добре поєднуватимуться інтереси самої держави з інтересами її громадян, а також наскільки громадяни й еліта зможуть порозумітися і якою мірою зможуть консолідуватися навколо ідеї державотворення.

На рівень, стан, тенденції і перспективи розвитку політичної свідомості, та і в цілому політичної ситуації в Україні, суттєво впливає ментальність народу.

Ментальність – як і багато інших ознак, притаманних народу, важко виміряти, обгрунтувати. Як зазначють психологи,історики, етнологи,вона не може не існувати. Це потреба, в якій усвідомлюється, суспільство, народ.

Ментальність – спосіб існування .

Усвідомлені елементи менталітету тісно пов'язані зі сферою несвідомого, яка розуміється відносно до етносів, націй як колективне безсвідоме. У найзагальнішому її вигляді ментальність може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури, специфіка психічного життя репрезентуючих цю культуру людей, – психологічний архетип, «темперамент» тієї чи іншої людської спільноти, детермінований економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті.

Ментальність відбиває сутність колективної свідомості. Ідея на рівні ментальності – це не продукт чийогось індивідуального світобачення, а радше емоційний грунт, на якому виникають ідеї і символи. Пізнавальна цінність ментальності як психологічного субстрату якраз і полягає у тому, що вона являє собою відображення історичного процесу у суспільній психології – нехай і не завжди адекватне, здебільшого трансформоване пізнішими ідеологічними нашаруваннями, подекуди навіть спотворене.

Поняття «ментальність» пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, mentis – «розумовий», «розум», «думка» або «інтелект». У англійській мові слово mentality означає «розум», «інтелект», «розумові особливості», «міра інтелектуальної енергії», «напрямок мислення», «характер» або «спрямування інтелекту». Отже, виходячи з самої етимології слова, зміст ментальності міститься в когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота. Разом з віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, який є грунтом ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.

За визначенням вчених, ментальність – це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у річище певного світобачення.Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі. На її основі виникає відчуття ідентичності, що визначає політичну і побутову поведінку.

З погляду політології ментальність означає певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з нею спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів суспільно-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дозволяє однозначно сприймати існуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її й діяти у ній згідно з певними усталеними у суспільстві нормами і зразками поведінки, адекватно сприймаючи й розуміючи при цьому один одного .

• Ментальність і етнос

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя відповідно з місцевим ландшафтом.

У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

1.Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.

2.Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.

3.Анархічний індивідуалізм, прагнення до особистої свободи.

4.Перевага емоційного, чуттєвого.

Переважна більшість українських дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв'язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, вважали родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність.

Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях і водночас до анархізму. Так, М.Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д.Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномену, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства».

Численні історичні факти підтверджують анархічний індивідуалізм українців, відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки, прагнення до особистої свободи без належного прагнення до державності. В умовах України державність тривалий час була чужорідною – турецькою, польською, російською – нав'язаним інститутом гноблення, який до того ж обмежував індивідуальну свободу і господарську ініціативу. І тому, природно, подібний досвід викликав у суспільній психології і свідомості реакцію відторгнення, неприйняття державності.

Здавна українським народом шанується традиція як сума витворених століттями ідеалів. Традиція виконує дисциплінуючу функцію, особливо важливу при анархічності вдачі. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу: починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуюючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як динамічної саморегульованої системи визначали не державою, не ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження господарсько-культурних і побутових традицій, силою зв’язку поколінь і точністю передачі досвіду предків своїм нащадкам. Саме традиційна система внутрішніх зв’язків між людьми, між поколіннями зберегла українців як народ. Загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та долинян.

Гуцули – активні, заповзяті, настирливі, працьовиті, невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні, послужливі, скромні, демократичні, запальні.За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві, не такі послужливі, як бойки, працьовиті. Долиняни – нерішучі, бо ще не мають остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з матеріальної і духовної культури, охоче пристосовуються до угорської культури, релігійні, працьовиті, законослухняні.

Отже, розбіжності у цих груп українців дуже помітні, однак це не заважає їм співіснувати на одній етнічній території. Тому, говорити про якусь цілісну лінію менталітету є складно, однак ці риси щільно вплітаються у загальноукраїнський контекст.

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі. Українська сім’я відіграє значну роль у формуванні українського характеру та менталітету, оскільки йде мова про вплив родинного життя, сім’ї на формування рис національного характеру.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність.Вона є головною складовою світогляду всіх слов’янських народів.Прояв релігійності яскраво виявився в обрядовості Буковини, Поділля, Леківщини як календарного (адже життя людей здебільшого пов’язане з аграрним виробництвом), так і родинно-побутового циклів. Основним виявом релігійності в обрядовості є чітке дотримання послідовності і атрибутики обрядів. Це стосується як обряду народин, хрестин, весілля, так і поховального обряду.

Для українця характерна заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу.В гірській місцевості спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Отже, при форуванні менталітету, втілені такі провідні особливості української світоглядно-філософської ментальності, як «кордо центризм», індивідуалізм сприйняття та антеїзм. Власне національні риси характеру (ліризм, м’якість, доброзичливість), що більше притаманні жіночим образам, формують в українця певне світобачення, світовідчуття та світорозуміння, яке вирізняє його з-поміж інших етносів.

• Ментальність українців і сучасність

Початок ХХІ ст. а українці, як ніколи, аналізують відсутність єдності, злагоди в суспільстві,яка проявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства.

В той же час стійкий самоврядний потенціал української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці.Як, наприклад, Київський Майдан 2013 року.

Ще одна риса українського характеру - терплячість, має теж два протилежні аспекти. Вона і позитивна, бо необхідно, щоб влада змогла в спокійній обстановці приймати зважені, оптимальні рішення, втілювати їх у життя на певному етапі розвитку держави, коли об'єктивно виникають складні економічні та політичні умови, створюється кризова ситуація.

Іншого значення набуває терплячість в умовах, коли владні структури або нездатні вивести країну з кризового стану через свою некомпетентність, або в своїй діяльності прагнуть досягнути власних цілей, далеких від інтересів народу та держави. Стабільність і безконфліктність в Україні до Майдану стали фактором , який увійшов в історію Украни ,і привів до революційних подій наприкінці 2013 року. Чи не відіграв роль український менталітет? Проявилася перша риса української ментальності у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу, пов’язаних з із суспільним і державним невдоволення. На Майдан вийшли ті,для яких національна ідея понад усе.Студенти українських вузів виступили за своє майбутнє,за нову Європейську державу з новии цінностяи і менталітетом нових українців.Події у Донецьку і Луганську ще раз показали особливість українського менталітету , яким наділені Патріоти України.

Глибоке знання базових рис української вдачі має сприяти (разом з іншими чинниками) осмисленню напрямків творення і розвитку вітчизняного державотворчого процесу з урахуванням світової практики й самобутності історичного досвіду українського народу.

Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими як очищення від рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, малоросійства та ін.

.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке ментальність?

2.Назвіть системотворчі ознаки ментальності українського народу.

3.Назвіть особливості української світоглядно-філософської

ментальності.

4.Прояви української ментальності в сучасноу світі.

5.Як українська ментальність відображена у фольклорі?

Література

1.Українське народознавство: Навчальний посібник.За

ред.С.Павлюка,Г.Гориня, Р.Кирчіва.Львів: Фенікс,1994.

2.Т.Мінченко.У творчості - цвіт нації.Чернівці,ОІППО,2002.

3.М.Попович .Проблеми теорії ментальності. – K.: Наукова думка,

2006.

Урок 2

Архетип як первообраз, засіб творення людського досвіду

1) Поняття «архетипу».

2) Архетипи української культури.

• Поняття «архетипу»

Самовизначення української нації в духовно-ментальному просторі європейської цивілізації на початку ХХІ століття потребує зіставлення різних, нерідко діаметрально-протилежних ціннісних настанов. Тим більше, що зростання темпу життя, швидка поява інноваційних технологій, поширення глобальних систем зв’язку,збільшення в геометричній прогресії споживчих потреб наштовхується на нездатність людини так само швидко зрозуміти, переосмислити, сприйняти нове.Адже існують певні цінності світоглядних засад , які уже сформувалися і супроводжують людину,як духовні орієнтири.Такі орієнтири (архетипи) передаються із покоління в покоління, забезпечуючи тяглість духовної традиції. На сучасному етапі в Україні проводяться дослідження, котрі торкаються аналізу окремих аспектів такої проблематики, зокрема архетипової концепції.

Загальновідомо, що кожна історична епоха базується на типових

«архетипах», які є основою духовного життя людської цивілізації. У різних філософських концепціях вони отримують різні назви: «архетипи», «прообрази», «універсалії», «інваріанти», «форми без змісту», «наскрізні інформаційно-енергетичні структури».Ми іх простежуємо в сферах духовного життя людини, зокрема в міфології, фольклорі, мистецтві, культурі загалом. Навіть за опосередкованого опису міфу неможливо уникнути таких слів, як «першоелементи», «першообрази»,«схеми», «типи» та їх синонімів, котрі зводяться до поняття «архетипу». Досить часто термін «архетип» вживають на позначення й висхідних схем уявлень, і загальнолюдських міфологічних мотивів, і першообразів, і першоелементів. Значна частина цих понять співвідносяться між собою, наприклад, першообраз і першоелемент можуть розглядатися як тотожні складові мотиву.

До «архетипів» ми відносимо древній фольклор – міфи,притчі, легенди , казки.

Значний внесок у вироблення поняття «архетипу» через аналіз співвідношення міфологічного і типового у культурі зробив Т. Манн. На думку німецького мислителя, у процесі вивчення минулого на перший план виходить інтерес до типового, загальнолюдського, того, що вічно повторюється і є позачасовим. У типовому є багато від міфічного. Типове, так само, як і міф, – це висхідний взірець, початкова форма життя, позачасова схема, здавна задана формула ,яка заповнюється життям . А відтак, міф розуміється Т. Манном як найдавніша форма архетипізації культури. Варто зауважити, що подібне розуміння архетипу стало наріжним для філософії ХХ століття.

• Архетипи української культури

Українські архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях і є узагальненням досвіду наших предків. Українська культура пройшла тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На її розвиток впливали природні умови географічного положення, території, міграційні процеси, елементи інших культур. Протягом століть одні племена та етноси змінювались іншими. Кімерійці, скіфи, сармати, гуни, слов'яни, половці, татари та ін. брали участь в етногенезі українців. Основою культурного процесу, що передавав здобутки предків нащадкам, було місцеве населення, яке вбирало в себе усі впливи і будувало з них свою культуру.

Одним із перших проблему філософського осмислення архетипів української культури порушив С.Кримський. До універсальних архетипних символів він зараховував формулу троїстості буття,символіку протилежностей (світла і тіні, верху і низу). Архетипи є психофізичними і духовними передумовами освоєння світу, основою уявлень людини про світ і себе,що лягло в основу фольклору.

Вивчення української дохристиянської міфології розкриває процес формування знань, почуттів, переживань. Як вважають дослідники, важливими елементами міфології як динамічної багаторівневої системи освоєння світу є замовляння, обрядові пісні, загадки і казки. Їх розвиток зумовлений психофізіологічними факторами людської свідомості, згодом вони опосередковувалися соціальними і духовними факторами.
Історично і логічно першими продуктами міфосвідомості були замовляння, засновані на архетипах. Поєднавшись з емпіричним досвідом, архетипи переросли в етноархетипи, розкриваючи генезу таких характеристик особи, як відчуття єдності з вищими силами і стихіями, перебування в центрі світу, зачатків свободи. Архетипи у замовляннях відображають бачення людиною моделі світу, пов'язані з її життєдіяльністю, потребами захисту, контакту з вищими силами. Архаїчні тексти замовлянь свідчать про два типи ставлення людини до вищих сил – покори і приєднання до добрих сил з метою перемоги над злими.

Із часом продуктивні можливості освоєння світу за допомогою архетипних образів вичерпали себе, внаслідок чого почали виникати міфи. У процесі пошуків основ для достовірного розуміння світу люди знаходили в актах рефлективного висловлювання пункт зосередження всієї повноти зв'язків з ним. Формою такого зв'язку стало вимовляння-зображення об'єкта в момент здійснення сакрального акту. Це було першою фазою переростання архетипу в міф, продуктами якого стали обрядові пісні, щедрівки і колядки,інші види народної творчості.

Архетип як феномен історії культури не локалізований в реальному історичному процесі, а утримує в собі всю повноту часів. У цьому вся суть феномену архетипу.

Урок 3

Притча як архетип української культури

1. Притча як архетип української культури,.

повчальна алегорична оповідь.

2)Легенда – найдавніший жанр української народної тврчості.

• Притча як архетип української культури,

повчальна алегорична оповідь

При́тча – повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору.

На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господню науку. Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів^[.

У перекладі з грецької мови «притча» – це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях

Притчі були надзвичайно популярні серед Стародавніх народів Сходу і це був фольклорний, народний жанр. Народні притчі нерідко містили в собі викривальні мотиви.

Притча відома за «Панчатантрою». Вона широко застосовується в Євангелії, виражаючи в алегоричній формі духовні настанови, як, приміром, «Притчі Соломона». Це збірник мудрих, моральних, наставницьких висловів, багато з яких належить царю Соломону, частину з яких він зібрав серед народу за волею Божою^[, що вслід за Псалтирем набули широкого вжитку за часів Київської Русі. Особливої популярності зазнала «Повість про Варлаама і Йосафа», що стала предметом наукової студії І. Франка. Цей жанр мав великий вплив на його творчість, недарма оригінальні притчі складають композиційну основу його збірки «Мій Ізмарагд» (1898). Звертаються до притчі і сучасні поети (Д. Павличко, Ліна Костенко та ін.). Позначився жанр притчі і на українському малярстві, зокрема на серії малюнків Т. Шевченка.

В новітній європейській літературі притча стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень. Тут притча не зображує, а повідомляє про певну ідею, покладаючи у свою основу принцип параболи: оповідь немовби віддаляється від даного часопростору і, рухаючись по кривій, повертається назад, висвітлюючи явище художнього осмислення у філософсько-естетичному аспекті

(Б. Брехт, Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін).

НЕБО І ВОРОНА

Якось одна ворона піднялася у небо з куснем м'яса у дзьобі. Двадцять інших ворон здійнялися слідом і, переслідуючи, почали злостиво на неї нападати. Коли ворона врешті випустила м'ясо, задоволені переслідувачі відлетіли, залишивши її у спокої. І сказала ворона: "Я втратила шматок м"яса, а здобула мирне небо".

І сказав монах дзену: "Коли мій будинок згорів, мені відкрився вигляд на місяць уночі".

ДОСКОНАЛЕ ЯБЛУКО

Тільки-но Насредін скінчив свою промову, як почув з натовпу:
– Замість того щоб плести релігійні теорії, чому б вам не показати нам щось практичне?

Ці слова застали бідного Насредіна на місці:
– Що саме вам показати? - спитав він. Його насмішник, задоволений з того, що, принизивши муллу, зміг справити враження на натовп, сказав:

– Наприклад, покажи нам яблуко із райського саду.
Насредін, не роздумуючи, підняв із землі яблуко і подав його чоловікові.
– Але це яблуко з одного боку зіпсоване, – сказав чоловік. – Небесне яблуко було би досконалим.

– Небесне яблуко і справді буде досконалим, – сказав мулла. – Але беручи до уваги твої теперішні можливості, оце яблуко дуже схоже на те небесне яблуко, яке ти одержиш.

Чи можеш ти сподіватись побачити досконале яблуко недосконалими очима? Або знайти доброту в інших, якщо твоє серце - егоїстичне.

ХТО МОЖЕ ВКРАСТИ МІСЯЦЬ?

Учитель, який мешкав біля підніжжя однієї гори, вів дуже скромний спосіб життя. Якось уночі, коли учителя не було вдома, в його хижу проник злодій, але побачив, що там нема чого красти. Аж тут повернувся господар та застав злодія на гарячому. "Ви завдали собі стільки турбот, щоб забратися сюди, – сказав він. – Ви не повинні піти з порожніми руками. Будь ласка, візьміть як подарунок моє покривало і одяг". Шокований злодій вислизнув разом з подарунком.

А Ріокан сидів біля дверей хижі зовсім голий і замріяно дивився на небо. "Бідний хлопчина, – казав він. – Шкода, що я не можу подарувати йому місяця вночі".

ПЛЯНЕТА, НА ЯКІЙ МОЖНА ПОСТАВИТИ ДІМ

Жив колись чоловік, який цілковито був зайнятий будівництвом свого дому. Його будинок, звісно, мав бути найгарнішим, найтеплішим і найзатишнішим у цілому світі.

Одного разу Землю охопила пожежа, і хтось покликав його на допомогу. Може це когось і стосувалося, але не чоловіка, що був перейнятий тільки своїм будинком. Коли ж нарешті він добудував його, то виявилось, що дім ніде поставити, бо Земля згоріла.

ОГЛЯДАТИ НАЙГАРНІШИЙ ОСТРІВ

Старший чоловік більшу частину свого життя провів на острові, який вважався одним із найгарніших у світі. Коли він вийшов на пенсію та повернувся у велике місто, його запитали:

– Напевно, це просто прекрасно – прожити стільки років на острові, що є одним із чудес світу, правда ж?

Подумавши, старий відказав:

– Ну, правду кажучи, якби я знав, що він такий відомий, то оглянув би його.

Людей не треба вчити дивитися. Їх просто треба рятувати від шкіл, що засліплюють.

ОРЕЛ ТА КУРКА

Сталося так, що орлине яйце опинилося в кутку курника, де висиджувала яйця квочка. В належний час разом із курчатами вилупилося і маленьке орлятко.

З часом, коли пташеня оперилось, то стало підсвідомо тужити за небом. Й воно спитало свою матір-курку:

– Коли я вчитимусь літати?

Бідна курка була цілком певна того, що не вміє літати, і не мала щонайменшого уявлення про те, як інші птахи навчають своїх дітей цьому мистецтву. Проте вона соромилася зізнатися в цьому, а тому сказала:

– Не зараз, дитинко, не зараз. Коли настане час, я навчу тебе.
Та проходив місяць за місяцем, і юний орел запідозрив, що його мати не вміє літати.

Однак він не міг змусити себе здійнятися вгору і полетіти: бідолаху загнало у безвихідь почуття вдячности до курки, яка його виростила.

ПРИТЧА ПРО МИЛИЦІ

Після того як внаслідок нещасного випадку сільський голова перестав володіти ногами, він був змушений користуватися милицями. Поступово він так призвичаївся ходити на них, що став робити це доволі швидко, і навіть навчився танцювати і виконував на потіху своїм сусідам невеличкі піруети.

Згодом йому спало на гадку навчити ходити на милицях своїх дітей. Незабаром милиці стали у селищі ознакою заможности їхнього господаря.

У четвертому поколінні ніхто в селі вже не міг ходити без милиць. До навчальної програми у місцевій школі було внесено предмет «Милицезнавство: теорія і практика», а сільські ремісники прославилися виробництвом своїх милиць на всю Туреччину. Подейкували навіть про створення електронної пари милиць на батареях.

Та ось перед сільськими старійшинами з'явився один молодик і зажадав відповіді на таке запитання: чому всі повинні ходити на милицях, коли для цього Бог дав людям ноги? Тим не вельми сподобалось, що якийсь висікака вважає себе розумнішим за них, і вони вирішили провчити його.

– То покажи нам, як це робиться, – сказали вони у відповідь.

– Згода! – вигукнув хлопець.

Демонстрацію домовились провести наступної неділі о десятій годині ранку на сільському майдані. Молодий сміливець вийшов на своїх милицях на середину майдану і, як тільки годинник пробив десяту, відкинув милиці в різні боки. Натовп занімів, а хлопець відважно ступив крок вперед – і впав долілиць на землю.

Це тільки зміцнило віру мешканців села в те, що ходити без милиць цілком неможливо.

ЧАРІВНИК І ДРАКОН

Одного разу в Китаї з'явився велетенський дракон, який спустошував села, вбиваючи все, що потрапляло йому на очі: корів і собак, курей і дітей. Селяни послали по чарівника, сподіваючись, що він зуміє зарадити їхньому лихові. Але той сказав: «Я не можу сам убити дракона, бо хоч я і чарівник, але теж боюсь. Втім, я допоможу знайти людину, яка на таке здатна».

Після цих слів він обернувся на дракона і ліг посеред мосту, тож кожен, хто не знав, що перед ним насправді чарівник, боявся пройти поруч. Проте одного дня якийсь мандрівник наблизився до чудовиська, переліз через нього і спокійно подався далі.

Чарівник миттю знову прибрав людську подобу і вигукнув:

– Зажди-но, друже! Я вже кілька тижнів чекаю на тебе!
Просвітлені знають, що страх криється не в самих речах, а залежить від того, як ми на них дивимось.

ІСТИНА У СВОЄМУ ДОМІ

Молодий чоловік, якого охопила жага пізнати Істину, покинув свою сім'ю та друзів і подався на її пошуки. Він відвідав багато країн, плавав по багатьох морях, підкорив не одну вершину, в дорозі йому доводилось переборювати серйозні труднощі і зазнавати чимало страждань.

Прокинувшись одного ранку, невтомний мандрівник раптом усвідомив, що йому вже сімдесят п'ять, а Істини й досі не знайдено. З сумом вирішив, що треба повертатися додому.
Роки брали своє, і він довгих кілька місяців діставався до рідного міста. Відчинивши двері свого будинку – знайшов усередині Істину, яка терпляче чекала на нього всі ці роки.
Запитання: Чи мандри допомогли йому знайти Істину?
Відповідь: Ні, та вони підготували його до пізнання.

• Легенда – найдавніший жанр української народної

творчості

1. Легенда –найдавніший жанр української неказкової прози, походження якого більшість вчених схильні пов'язувати з джерелами писемної літератури. Саме слово «легенда» походить від латинського legenda – те, що належить прочитати – виникло на означення жанру середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у християнській традиції як оповідання про життя святого, мученика, пустельника і т. п., яке мало читатися у день його пам'яті. Ці оповідання часто носили повчальний характер. Вони укладались у збірники, що називалися «Патериками». У Західній Європі найбільш поширеним у13 –14 ст. був збірник християнських оповідань під назвою «Золота легенда» (Legenda aurea), перекладена багатьма мовами. Такі перекладені збірники були поширені й у Київській Русі, де у княжу добу виник і збірник оригінальних староруських легенд «Києво-Печерський Патерик».

Походження жанру тривалий час закріпляло за ним визначення твору суто біблійного християнського змісту. Зокрема, Ф. Колесса писав: «Легенди – це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському ґрунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин».

Перейшовши в усне побутування, легенда швидко змінила свою сутність, подолавши межу між сюжетами релігійного і світського характеру. Це було наслідком відірваності книжної літератури від народного середовища, і, у сївою чергу, необізнаності народу з писемними джерелами. На слов'янському ґрунті легенда увійшла в усне побутування на основі численних міфологічних вірувань, повір'їв та язичницьких релігійних уявлень, що спричинило особливості жанру в українській словесності.

Легенда про Україну

Бог створив нашу землю і почав роздавати її різним народам. Наші предки пізно спохватилися, і землі їм не дісталося. От вони прийшли до Бога, який в цей час молився. Через деякий час Бог озирнувся і запитав їх:

– Чого ви прийшли до мене?Дізнавшись, що вони осталися без землі, він запропонував їм чорну землю.

– Ні. Ми не будемо там жити. Там уже живуть німці, французи, італійці, сказали наші предки.

– Ну тоді я дам вам землю, яку я залишив для раю. Там є все: річки, озера, пустелі, ліси, гори. Але пам’ятайте: якщо будете берегти цю землю, то вона буде ваша, а якщо ні – то ворога, – сказав Бог.

Пішли предки наші на ту землю і оселилися там. А країну свою називали Україною. І зараз ми живемо на тій самій райській землі.

Запитання для самоконтролю

1.Що таке притча?

2.Дати визначення поняття «архетип».

3.Назвіть героїв українських міфів.

Література

1.Бичатін С. Символи та міфи. Культурологічна концепція К. Юнга //

Людина і світ. - 2002. - № 1.

2. Шеллінг Ф. Вступ до міфології - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003.

3. Юнг. К. Архетипи української культури. - К.: Довіра, 1993.

Тема 4

Моя держава – Україна

• Україна − європейська держава

• Безпека держави – гарант стабільності

• Обов`язки громадян щодо безпеки держави та обов’язки держави щодо громадян

• Українська мова як визначальний чинник державної безпеки

• Українська освіта як стратегічна державна сфера

• Українська наука

• Українська Національна еконоіка,екологія,культура − Їхня взаєообуовленість та взаємозалежність як гарант національної безпеки

Урок 1

Україна − європейська держава

На карті світу існує велика кількість різних країн із власними законами, релігіями, різним рівнем розвитку та менталітетом населення. Країн безліч, але так вже сталося, що найріднішою і наймилішою є для нас Україна.

Якби кожного із вас попросили декількома реченнями описати Батьківщину, то, мабуть, і не почули б нічого особливого: «Просто це найкращий куточок у Всесвіті» – саме так прозвучала б ваша відповідь… І, мабуть, вона б нікого не здивувала, адже як говорить українське прислів’я, рідний край – земний рай… А хто з вас має невеликий туристичний досвід і слухаючи оповіді бувалих подорожуючих,починає мимоволі розуміти, що за чужим обрієм навіть сонце не сідає так лірично, як за батьківською хатою.

Ми певні, що ніде в світі немає такого падолисту восени і таких яскравих зірок на небі уночі, як на нашій Батьківщині. Ніде на земній кулі немає таких привітних і працьовитих людей, таких родючих ланів і такого смачного і запашного свіжого хліба, як у нас вдома, в Україні. Ми всім серцем і душею пишаємося тим, що народилися саме тут. Ми пишаємося тим, що навесні нам співають українські пташки, тим, що влітку нас зігріває українське сонце, а восени саме український вітер пустує з опалим листям під ногами… І ми ніколи не зможемо розлюбити це, адже любов до Батьківщини кожен з нас отримує із молоком матері, а такі почуття, як відомо, лишаються із людиною до останнього подиху.

Н а нашу думку, кожен українець, незалежно від того зовсім маленький він чи дорослий, має повне право пишатися тим, що він народився на прекрасній українській землі. Якщо ми з вами зазирнемо до скриньки історії нашого народу, то зрозуміємо, що сумніватись у цьому не маємо жодних підстав.
Досить лишень згадати, скільки стародавніх неповторних і колоритних звичаїв має наш народ, яке високе ставлення до всього культурного прищеплювалося нашим далеким пращурам, українцям, ще змалечку, скільки сакральних цінностей залишено нам історією. А скільки неймовірних монументальних архітектурних пам’яток є на нашій землі. Чого тільки варта одна Софія Київська! Милуючись цим культурно-історичним дивом, що було дбайливо збережене до наших часів, мимоволі розумієш, скільки зусиль докладено для того, щоб зараз ми могли мати цей величезний духовний скарб на своїй рідній землі. А чи замислювались ви над тим, скільки чарівних обрядів має наш народ? Це й обряди календарних і церковних свят, традиції весільних урочистостей, тощо. І ми невимовно щасливі і горді, що маємо безпосередній стосунок до усього цього, що ми – українці.

Погляньмо на те, як шанобливо і з якою великою чистою любов’ю ставилися в давнину в нашій країні до мови. Це безумовно свідчить про колосально високий моральний рівень культурної самосвідомості. Адже, як говорить українське народне прислів’я, птицю пізнають по пір’ю, а людину – по мові. І ця народна мудрість цілком справедлива, адже всім нам відомо, що мова є однією з основних рис, за якими одну націю відрізняють від іншої.

А наша, українська мова,є особливою відмінністю нашого народу, адже недарма вона займає друге за милозвучністю місце в цілому світі! А це значить, що красу нашої рідної мови визнаємо не тільки ми, українці, а й всі люди світу, навіть ті, що не розуміють значення українських слів, але все ж захоплюються їх мелодійним звучанням.

На жаль, попри всю красу нашої мови та її визнаність світовою культурою, мовний розвиток у нашій країні завжди був проблематичним. І хоча загальновідомо, що мова – це душа народу, саме нашу, українську «душу»,не раз намагалися вирвати із грудей, заборонити нею користуватися. Але мову, яка символізує гармонію нашого культурного і духовного життя, не змогли віддати забуттю. І це, по-перше, говорить про національну свідомість звичайних людей, які не піддалися ані вимогам, ані законам, що забороняли користуватись українцям рідною мовою. Так, із давніх-давен передавалася, передається і буде передаватися українська мова від покоління до покоління, набуваючи якихось нових відтінків слів, але завжди залишаючись нашою непохитною ознакою культурності.

Українська мова безперечно варта пошани, а ми, справжні українці, які користуємося нею щодня, маємо пишатися кожним її словом, крилатим висловом, кожним прислів’ям і приказкою, що зберігають мудрість нашого народу і проносять її крізь віки від наших пращурів до сьогодення. Саме тому, досліджуючи мовне питання у нашій державі, не завжди зрозуміле прагнення деяких верств українців до прийняття російської другою державною мовою. На нашу думку, такий крок нам не потрібен. Досить того, що у нашій країні кожен має право у повсякденності користуватися тією мовою, яку вважає за потрібне, а от звання державної варто залишити лише для рідної мови – української – мови, якою ми завжди будемо пишатися.

Але навіть така вагома риса нашого народу, як мовне багатство, не може залишатися єдиним предметом національної культурної гордості. Згадаймо про українські народні звичаї. Так історично склалося, що кожне свято в нашій країні має свої багатовікові традиції, що збереглися до теперішнього часу. Звичайно, якісь фрагменти культурної спадщини, в силу осучаснення життя українців, втратилися у плині часу, і те, що ми не дотримуємося їх сьогодні, не дає нам права забути про те, якими казковими барвами розмальовували ці майже забуті звичаї та обряди життя звичайних простих українців усього декілька століть тому.

Ми повинні не тільки зберігати свою українську культуру, пишатися нею, а й цікавитися, вивчати, берегти все те,що набули наші предки упродовж багатьох віків.Це не тільки звичаї, традиції, а й численні ремесла, мистецтво.

Крокуючи сторінками української історії та пригадуючи всі ті речі, що викликають гордість,через те, що ми, українці, маємо безпосереднє відношення до них, мимоволі спадає на думку, що величезна кількість талановитих людей, які залишили слід в історії Батьківщини, – це лише невеличкий паросток, який виріс на щедрій культурно-духовній ниві нашої держави.

Скільки монументальних постатей ми, українці, маємо лишень у літературі! Кожен з нас, напевно, не тільки знайомий з творчістю, але й має улюблені рядки в літературній скарбниці Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… Цей перелік можна продовжувати дуже довго, адже Україна неймовірно багата великими талантами і не тільки в літературі, але й у музиці, живописі і ще безлічі галузей світового мистецтва.Внесок,згаданих письменників у культурно-освітній та політичний розвиток нашої держави безцінний. Поети та літератори – всі були виховані духом нашого великого непокірного народу, всі вони провели червоною ниткою через кожен рядок своєї творчості проблеми і біль свого народу, і всі вони до останнього подиху були нестямно закохані в Україну, у все, що з нею пов’язано. Тарас Шевченко, з точки зору багатьох українців, – духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості, тісно пов’язаної з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України. У духовній історії України Шевченко посів і досі безумовно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і значних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.

Варто пам’ятати також і про внесок Івана Франка у літературну та духовну скриньку України. Всебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. У своїй творчості Франко завжди лишався собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівник людських душ українського народу.

Винятково велике значення в українській літературі належить творчості Лесі Українки. Вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами. Використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової культури. Творчий доробок Лесі Українки покликаний надихати, примушувати замислюватися над життєвими і моральними цінностями.

Ми вважаю, що саме такі люди мають бути зразком патріотичності і національної моральної свідомості для підростаючих поколінь українців. Над подібними ідеалами не владний час, вони назавжди закарбувалися на сторінках не тільки нашої, української, але й світової історії і саме тому назавжди залишаться прикладом для багатьох із нас. Тож, ми можемо пишатися вже тим, що народилися з ними на одній землі і любимо свою Україну не менше за них.

У нашої, порівняно молодої, України є великий потенціал. Це історично-культурна спадщина, і людський ресурс, який було виховано на духовних цінностях – маючи все це, ми зможемо зробити неабиякий крок уперед. Головною проблемою незавершеного розвитку нашої країни,є брак часу від моменту, коли Україна стала самостійною державою. Адже двадцять з лишнім років в історичному плані зовсім мало, тому ми просто не встигаємо реалізувати себе як у матеріальній, так і у духовній сфері. Але, на нашу молоду самостійну і незалежну державу чекає великий ривок уперед.

Сьогодні у вік прогресу високих технологій, комп’ютеризації та всебічної механізації в усіх сферах життя в нас, сучасних українців, змінюються не тільки повсякденні людські цінності, а й погляди на більшість культурних і моральних ідеалів. Ми вже не намагаємося перш за все підняти свій культурно-освітній рівень, метою сучасного суспільства, зокрема молоді, є встигнути за науково-технічним прогресом. Але ми забуваємо, що не тільки від знань залежить, яким шляхом розвиватиметься наша держава в майбутньому. Сучасному молодому поколінню необхідно знайти і підтримувати гармонію перш за все між науково-технічним і культурно-моральним розвитком.

Мимоволі на думку спадають слова ельзаського філософа, лікаря, борця за мир Альберта Швейцера, який мав свій погляд на гармонію розвитку людської особистості: «Сп’янілі прогресом теоретичного пізнання і практики, що спостерігаються в цей час, ми забули потурбуватися про прогрес духу людини. Ми непомітно схилилися до песимізму, повіривши в усі види прогресу, крім духовного прогресу людини і людства. Ознака культури, яка позбавлена духовності, втрачає свою владу над нами».

Замислюючись над словами мислителя, ми розуміємо, що прогрес сучасних технологій поступово, але впевнено формує культурно-духовний вакуум суспільства. Так, у потоці загального ми забуваємо про особистий розвиток людини. Забуваємо про те, що без духовного начала неможливе існування нації рівно настільки, наскільки неможливий її подальший розвиток і рух уперед.

Проблемою сучасних українців є те, що ми розучилися бачити позитивне та прекрасне, у тому числі і в повсякденності нашої держави. Щоб зрозуміти велич і потенціал України у майбутньому, нам, українцям, необхідно зазирнути у глибини історії, зрозуміти, яка неймовірна сила криється у корінні нашого народу. Нам потрібно навчитися вірити в себе і свої сили, як вірили наші пращури багато років тому, тоді ми обов’язково підіймемо Україну на якісно новий рівень розвитку. І коли це станеться, нам обов’язково варто пам’ятати про перевагу духовного начала над матеріальним.

І ми абсолютно ясно розуміємо своє покликання у цьому жиитті – ми маємо зробити свою Україну сильною і квітучою.

Запитання для самоконтролю

1.Аргуентовано спростуйте або доведіть твердження

• Українська національна культура – скарбниця цінностей

українського народу

Конец формы

Урок 2

Безпека держави – гарант стабільності

1) Поняття та структура національної безпеки України.

2) Загрози національним інтересам.

У сучасному світі проблему національної безпеки виділено в окрему галузь політичної науки та політичної діяльності, значення якої постійно зростає. Від рівня національної безпеки залежить саме існування та розвиток людини, суспільства, держави. Процеси глобалізації, посилення єдності світу з одночасним поглибленням його національної різноманітності, революція у військовій сфері призвели до зміни загроз і небезпек для людства, окремих націй і держав, що вимагає нових підходів до глобальної, міжнародної та національної безпеки.

Найбільш гострою проблема національної безпеки виявилася для сучасних посткомуністичних держав, зокрема й для України, що перебувають у перехідному періоді. Для нього притаманні загострення соціальних протиріч, які провокують конфлікти в різних сферах життя суспільства, загрожують його національній безпеці. Створення ефективної системи забезпечення національної безпеки України, модернізація її військової політики відповідно до вимог часу є складовою державотворчих процесів в Україні. Існування України як суверенної та стабільної держави, її прогресивний розвиток, самозбереження й безпека неможливі без розроблення і впровадження цілеспрямованої системи політики захисту національних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз. Усе це зумовлює актуальність проблем національної безпеки і військової політики України.

• Поняття та структура національної безпеки України

Проблеми національної безпеки належать до найважливіших, найскладніших багатоаспектних та інтегральних явищ суспільного і політичного життя. Теорія національної безпеки — це метанаука, яка поєднує прикладні аспекти соціальних, військових, гуманітарних, технічних, психологічних, біологічних та інших наук з метою дослідження сутності, змісту, методів, форм і засобів забезпечення безпеки особистості та соціальних спільнот різних рівнів. Тому під час вивчення національної безпеки використовують чимало категорій, зокрема такі: безпека, національна безпека, національні інтереси, об'єкти національної безпеки, суб'єкти національної безпеки, чинники забезпечення безпеки, загрози, небезпека, система забезпечення національної безпеки, принципи національної безпеки, функції національної безпеки тощо.

Безпек − це стан, коли нікому ніщо й ніхто не загрожує; водночас це й діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення і відвернення загрози, здатної втратити їх, знищити матеріальні та духовні цінності, перешкодити їх прогресивному розвитку. Наявність безпеки є необхідною умовою та одним із основних мотивів життєздатності людини, суспільства, держави і світового співтовариства.

З виникненням національних держав, перетворенням їх на основний суб'єкт міжнародних відносин, безпека набула характеру національної безпеки. Англійський філософ і політичний мислитель Томас Гоббс (1558 −1679 pp.) свого часу сказав: національна безпека − не просто центр державницької діяльності, вона − головний сенс існування держави. Без неї, вважав Гоббс, узагалі неможлива будь-яка держава.

Поняття національної безпеки відображає провідну роль нації − політичної, державно-громадської спільноти − як носія інтересів розвитку суспільства, вказує на те, що національна державність залишається основною формою політичної організації суспільства, а національна держава продовжує відігравати роль важливого суб'єкта міжнародних відносин.

У сучасному взаємопов'язаному, взаємозалежному світі однією з найбільших цінностей стала самостійна державність. XX століття стало тріумфом національних держав. Якщо перед Першою світовою війною у світі було 62 незалежні держави, 1946 р. − 74, то до кінця XX ст. їхня кількість збільшилася більше, ніж утричі, до 193 держав. Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. Ігнорування національних держав, їх суверенітету та інтересів− це хибний шлях, що призводить до конфліктів.

У XX ст. поняття національної безпеки було вперше введене до політичного лексикону в посланні Президента Т. Рузвельта Конгресу США 1904 p., де він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. Основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки було викладено у "Законі про національну безпеку", прийнятому у США 1947 р. Для забезпечення національної безпеки США передбачалося вирішення трьох головних завдань:

• зміцнення координації між зовнішньою, внутрішньою і військовою політикою;

• підвищення потенціалу і можливостей розвідки;

• раціоналізація "оборонного співробітництва" зі збройними силами.

Національну безпеку надалі розглядали переважно у військово-політичному аспекті як проблему оборони держави.

Для розвитку сучасного людства є властивим зростання національної свідомості. У цьому явищі відображено не лише елементи здорової реакції на експансію у світі глобалізму, а й підтвердження того, що національний чинник залишається джерелом історичного прогресу.

Нація − це не минуща цінність, а модерна форма самоорганізації суспільства, завдяки якій універсальні права людини різноманітних етнічних, культурних меншин та економічних спільнот набувають конкретного змістового наповнення. Об'єднуючи етнічну своєрідність та економічну універсальність суспільного життя, нація не дозволяє першій перетворитися на архаїчну спільноту фундаменталістського або расово-нацистського типу, а другій − на нівелюючий будь-яку культурну самобутність комунізм або космополітичний націоналізм.

У державах сучасного світу національна безпека стала невід'ємним атрибутом, своєрідним категоричним імперативом їх зовнішньої, внутрішньої та військової політики. Незважаючи на це, поняття національної безпеки залишається терміном із багатьма значеннями. В американській політичній науці національну безпеку визначають як довготривалу підтримку цінностей або системи,і відсутність загрози стосовно них, або як політику, що забезпечує соціальну автономію груп, рівень політичного статусу, певний мінімум очікуваного економічного добробуту, а не лише фізичне виживання індивідів усередині національних кордонів. На розуміння поняття національної безпеки впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливості міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої та військової політики тощо.

У Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, схваленій Верховною Радою України 16 січня 1997 p., це поняття визначено як "стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за яких забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам".

Водночас національна безпека є системою оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, що має суспільство для протидії цим загрозам. Загрози для суспільства є завжди, а рівень захищеності від них ніколи не буває максимальним. Тому національна безпека є динамічним засобом досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб'єкта протидіяти їм, з другого.

Національна безпека функціонує через систему різноманітних відносин між особою та суспільством, між громадянином і державою, між суспільством і державою, між різними державами. Тому національна безпека − це стан внутрішніх і міждержавних відносин, який визначає ефективність системи державних, правових і суспільних гарантій прав та свобод людини та громадянина, базових цінностей та інтересів суспільства й суверенної держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Основними об'єктами національної безпеки є:

• людина і громадянин − їхні конституційні права та свободи;

• суспільств − його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні інності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

• держава її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність;

• нація та інші національні спільноти, її самобутність та чинники саморозвитку;

• соціальні спільноти, їх функціональні ролі та чинники розвитку;

• природа, природне середовище − його безпосередній стан.

Суб'єктами національної безпеки є держава, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, громадяни, громадські організації та об'єднання. Основним суб'єктом забезпечення національної безпеки є держава. Суб'єкти національної безпеки є суб'єктами політичної, економічної, соціальної, інтелектуальної та інших видів діяльності, на основі яких виникає стан захищеності інтересів громадянина, суспільства, держави.

Національна безпека України за суспільними сферами функціонування поділяється на такі основні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та військову безпеки. Вони характеризуються своєрідністю, але перебувають у тісних взаємозв'язку і взаємозалежності. Вказані елементи є однаково важливими для формування комплексної системи безпеки, але, залежно від історичних обставин, різноманітних чинників кожна складова може набувати особливого значення.

Політична безпека

Політична безпека − це стан захищеності політичних інтересів особи, соціальних груп, держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності. У багатьох випадках вона ототожнюється з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Політична безпека, як центральний елемент національної безпеки означає безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів, цілісності та незалежності держави від політичної сваволі й екстремізму всередині держави, політичного тиску та агресивних спрямувань на міжнародній арені.

Найбільш прийнятною формою політичної організації, що забезпечує політичну безпеку, є представницька демократія, через яку реалізуються різноманітні групові інтереси. Видатний англійський філософ Томас Гоббс наголосив, що саме представницька форма демократії здатна привести різні інтереси в суспільстві до спільного знаменника цивілізованими формами і методами.

Економічна безпека

Економічна безпека − це стан захищеності національної економіки, який забезпечує здійснення економічного суверенітету, економічне зростання в умовах системи міжнародних взаємозв'язків й дає змогу:

1) гарантувати економічний розвиток держави на підставі досягнень науково-технічного прогресу;

2) зберігати або швидко оновлювати виробництво в умовах припинення зовнішніх надходжень або надзвичайних ситуацій внутрішнього характеру;

3) забезпечувати стійке фінансування своєї кредитно-грошової системи та задоволення потреб суспільства за несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов.

Суть економічної безпеки полягає у здатності держави створити необхідні матеріальні передумови для всебічного розвитку суспільства, виступати самостійним суб'єктом мікрогосподарських зв'язків. Економічна безпека передбачає захист економічного життя від незаконних і підривних фінансово-економічних дій певних громадян, організацій та інших держав. Вона пов'язана з захистом економічних прав і свобод, майна громадян, громадських організацій та держави з забезпеченням економічної рівноправності, свободи торгівлі, економічної діяльності в межах чинного законодавства. Найважливішим чинником економічної безпеки є відповідність системи економічних та виробничих відносин не лише потребам виробництва, а й економічного розвитку країни.

Можна виділити кілька напрямів економічної безпеки: демографічна, продовольча, ресурсна, питноводна, енергетична, цінова, фінансово-грошова, кримінальна.

Соціальна безпека

Соціальна безпека відображає стан захищеності соціальних інтересів особи, соціальних груп та суспільства загалом. Від соціальної безпеки залежать забезпечення нормальних умов життя суспільства, недопущення деградації певних соціальних груп, саме виживання української нації. Вона є таким станом правових норм та інститутів безпеки, що забезпечують захист прав і свобод людини, духовних і матеріальних цінностей суспільства.

Інформаційна безпека

Інформаційна безпека суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних впливів. Інформаційна безпека особистості відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеність її психіки та свідомості від небезпечних інформаційних впливів − маніпулювання, дезінформування тощо. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень і захист інформаційних ресурсів держави.

Екологічна безпека

Екологічна безпека − це стан правових норм і відповідних інститутів, що гарантує захист навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання і розвиток довкілля для забезпечення повноцінної життєдіяльності людини.

Найближчими десятиріччями найактуальнішими будуть питання глобальної екологічної безпеки:

1) потепління клімату внаслідок парникового ефекту;

2) руйнування озонового шару;

3) забруднення поверхні океанів нафтовою плівкою;

4) збільшення кількості кислотних дощів;

5) проблема ядерної безпеки та ядерних відходів;

6) знищення лісів і порушення балансу кисню тощо.

Науково-технічна безпека − це стан захищеності наукового потенціалу держави, наявних у країні конкурентоспроможних технологій, а також недопущення та усунення наслідків технологічної недосконалості та господарської діяльності.

Військова безпека

Військова безпека − це стан захищеності прав і свобод громадян, базових інтересів та цінностей суспільства і суверенної держави від можливих зазіхань із застосуванням військової сили. Деякі науковці під військовою безпекою розуміють певний стан міждержавних відносин і обороноздатності держави, за яких імовірність війни стає щонайменшою або протидіє залученню до неї країни.

Особливістю військової безпеки є те, що вона є частиною державної безпеки і водночас функціонує як самостійне явище. Військові аспекти мають усі інші види безпеки — соціальну, економічну, екологічну, інформаційну тощо.

Поняття військової безпеки тісно пов'язане з військовою небезпеко − системою політичних, економічних, військових та інших чинників у стосунках між державами, яка за певних обставин і умов здатна призвести ці держави до військового конфлікту того чи іншого масштабу. Військова небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об'єктом військової агресії з боку іншої держави або союзу держав, а також унаслідок цієї агресії. (Згадайте події на Південному Сході України 2014р.).

По суті, національна безпека це забезпечення міжнародної безпеки в межах самостійних національних держав. Міжнародна безпека функціонує також на регіональному (регіональна безпека) та всезагальному, всесвітньому рівнях (глобальна безпека).

Міжнародна безпека − це такий стан відносин між державами і народами, який не допускає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого народи можуть без втручання, тиску реалізувати свій суверенітет, право на самовизначення, обрати напрями соціально-політичної самореалізації. Міжнародна безпека − це також діяльність держав і міжнародних інститутів щодо підтримання такого стану, а також універсальна система механізмів і гарантій, що не допускають застосування сили в міжнародних стосунках, захоплення чужих територій, втручання у внутрішні справи інших держав. У світовій політиці міжнародна безпека розглядається як важлива функція світового співтовариства, яка здійснюється на принципах роззброєння, дотримання демократії, поваги суверенітету, регулювання військових конфліктів, що виникають у тих чи інших регіонах світу. Україна розглядає міжнародну безпеку як важливу умову і чинник своєї національної безпеки.

Основою національної безпеки є захист національних інтересів. Головну роль інтересів у визначенні поведінки і дій людини, нації, соціальної групи, держави відзначало чимало мислителів і політичних діячів − від філософів Стародавньої Греції до сучасних теоретиків політичної науки. Лорд Пальмерстон висловив відомий афоризм: "В Англії немає вічних друзів чи ворогів, в Англії є вічні інтереси".

Перше визначення національної безпеки в категоріях національних інтересів належить американському журналісту і соціологу У. Ліппману. "Держава перебуває в стані безпеки, − писав соціолог, − коли їй доводиться приносити в жертву свої законні інтереси з метою уникнути війни і коли вона в стані при необхідності захистити ці інтереси шляхом війни". Засновник концепції "політичного реалізму" Г. Моргентау стверджував, що "відправною точкою політики будь-якої держави має бути концепція національних інтересів, визначена в термінах сили". Незважаючи на різноманітність підходів до визначення національних інтересів, наявність наукових і політичних дискусій про їхню роль у політичній діяльності, вони були й залишаються інтегральним і визначальним компонентами національної безпеки.

Національні інтереси − це визначальні потреби суспільства (держави), які співвідносяться з його (базовими цінностями і виражаються у вигляді програмних нормативних цілей у певних законодавчих актах.

Національні інтереси України відображають:

• фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в належних умовах життєдіяльності, підвищення стійкості державних інститутів;

• розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців, розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх національностей, що проживають в Україні;

• зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;

• створення громадянського суспільства, підвищення ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;

• подолання економічної кризи і створення соціально орієнтованої ринкової економіки;

• збереження та підвищення науково-технічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення технологічної та техногенної безпеки життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

• створення ефективної системи національної безпеки на місцевому, регіональному та національному рівнях.

• До пріоритетних зовнішніх національних інтересів України належать:

• забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів;

• інтеграція України до європейського політичного, економічного правового та до євроатлантичного безпекового простору;

• налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування у європейську та світову спільноту при збереженні економічної самостійності;

• недопущення домінування іноземного економічного, політичного та культурного впливу, економічного та культурно-інформаційного імперіалізму;

• досягнення вільного доступу до важливих економічних зон, комунікацій та інформаційних потоків;

• підтримка міжнародного процесу з нерозповсюдження ядерних технологій, нових видів озброєнь, зниження чисельного і бойового складу збройних сил;

• участь у будівництві ефективної міжнародної, глобальної та регіональної безпеки.

• Загрози національним інтересам

Національна безпека як стан відносин з приводу захищеності національних інтересів має своїм антиподом загрози і небезпеку. Загрози національній безпеці − це стан відносин, коли існує очевидний намір (обіцянка) однієї держави (держав), юридичних чи фізичних осіб завдати шкоди національним інтересам іншої держави (держав). Загрози становлять потенційну небезпеку для національних інтересів. Небезпека національним інтересам — це практичні дії однієї держави (або груп держав), юридичних чи фізичних осіб щодо завдання безпосередньої шкоди національним інтересам іншої держави.

За ступенем можливої шкоди інтересам громадянина, суспільства та держави систему небезпек можна класифікувати в такому порядку:

• ризик − можливість виникнення ситуації або її існування, за якої формуються передумови протидії процесу реалізації національних інтересів, цінностей, системі забезпечення національної безпеки;

• виклик − конкретна протидія захисту національних інтересів та цілей, вирішенню завдань забезпечення національної безпеки у формі офіційних і неофіційних політико-дипломатичних дій, економічної та інформаційної експансії тощо;

• небезпека − завдання шкоди важливим національним інтересам і національній безпеці в обмежених (локальних) масштабах;

• загроза − безпосередня небезпека заподіяння шкоди життєво важливим національним інтересам і національній безпеці, яка виходить за локальні межі й зачіпає основні національні цінності: суверенітет, державність, територіальну недоторканність.

Загрози та небезпеки для національної безпеки необхідно розглядати на двох рівнях. По-перше, загрози національної безпеки України, що мають загальносистемний характер і зумовлені об'єктивними особливостями розвитку сучасної цивілізації. Це насамперед проблеми, пов'язані з процесами глобалізації різних сфер суспільного життя, поглибленням суперечностей між глобалізацією і національно-державними формами суспільного розвитку, песимістичними демографічними, екологічними, енергетичними прогнозами на першу половину XXI ст., ймовірність не лише виникнення, а й збільшення кількості локальних конфліктів, виникнення конфліктів між різними цивілізаціями тощо. Ці загрози мають глобальний і регіональний характер. По-друге, загрози, зумовлені специфічними проблемами сучасної України як незалежної держави, зокрема, системною економічною кризою, повільними темпами трансформаційних процесів в Україні в напрямі до демократії, а також процесів соціальної та політичної структуризації суспільства. За масштабами можливих наслідків ці загрози можуть бути загальнонаціональними, локальними, поодинокими.

Загрози й небезпеки можна також класифікувати за сферами суспільного життя, в яких вони виявляються, або за типами національної безпеки.

Загрозами політичної безпеки України треба вважати реальні впливи, які ускладнюють або унеможливлюють здійснення національних політичних інтересів і створюють небезпеку для суверенітету нації й свободи особистості, незалежності, соборності, стабільності та прогресивного розвитку Української держави як рівноправного суб'єкта міжнародних відносин. До них належать:

• порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини та громадянина, зокрема при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконанням законів України;

• посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав;

• спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

• військово-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

• розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб;

• загроза посягань з боку певних груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;

• поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності;

• злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму;

• загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України;

• можливість незаконного ввезення до країни зброї, боєприпасів, вибухових речовин та засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів;

• спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

• прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою певних регіонів України.

У системі національної економічної безпеки України загрозами є дії, спрямовані проти здійснення економічного суверенітету держави, становлення України як рівноправного учасника міжнародних економічних відносин. Прикладом таких загроз можуть бути:

• суттєве скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності й науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку;

• ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки;

• нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, зокрема фінансової (фіскальної) політики держави;

• відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам;

• зростання кредитних ризиків;

• критичний стан основних виробничих фондів у новітніх галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення;

• загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об'єктів на території України;

• недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці;

• критична залежність національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку;

• нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості;

• велика боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і внутрішнього боргу;

• небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки;

• неефективність антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних монополій, що ускладнює створення конкурентного середовища в економіці;

• критичний стан із продовольчим забезпеченням населення;

• неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу для енергетичної безпеки держави;

• "тінізація" національної економіки;

• переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними.

Загрози для соціальної безпеки охоплюють дії, спрямовані проти утвердження України як соціальної держави, створення відповідального, солідарного суспільства, проти національних соціальних інтересів, які відображають потреби українського народу у добробуті, гідних умов життєдіяльності.

Украй небезпечними є:

• невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

• неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

• криза системи охорони здоров'я та соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

• загострення демографічної кризи;

• зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

• вияви моральної та духовної деградацій суспільства;

• зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва;

• неконтрольовані міграційні процеси в Україні;

• наявність постійного безробіття;

• тінізація процесів формування середнього та вищого класів тощо.

У системі екологічної безпеки загрози спрямовані проти тих правових норм і відповідних їм інститутів безпеки, що гарантують захист середовища проживання. Для України вкрай актуальними є такі групи загроз:

• значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

• нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як невідновлювальних, так і відновлювальних;

• неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи;

• погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води;

• загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на ріці Дніпро;

• неконтрольоване ввезення до України екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороби, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необгрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів;

• неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності;

• небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму;

• посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема, генетично змінених організмів та біотехнологій;

• застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів тощо.

Із поняттям "інформаційна безпека" пов'язане поняття "інформаційна загроза". Це такий внутрішній чи зовнішній інформаційний вплив, за якого створюється реальна чи потенційна небезпека зміни напряму або темпів прогресивного розвитку суспільства, індивіда, держави. Інформаційні загрози впливають на свідомість, підсвідомість, інформаційні ресурси та інші об'єкти інформаційної інфраструктури країни. Основною інформаційною загрозою для національної безпеки України є загроза через вплив на свідомість людей, інформаційні ресурси та інформаційну інфраструктуру нав'язати громадянам, державі, суспільству систему цінностей та інтересів, які вигідні для іншої держави. Інформаційний вплив спрямовано, по суті, на підрив суверенітету України, її самостійності та незалежного розвитку. Інформаційні загрози є передумовою інформаційної війни.

До загроз для інформаційної безпеки України належать:

• вияви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

• комп'ютерні злочинність та тероризм;

• розголошення інформації, яка є державною та іншою, передбаченою законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації;

• маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл;

• спроби запровадження цензури тощо.

Забезпечення гуманітарної безпеки передбачає виявлення та усунення загроз, пов'язаних із діями, спрямованими на підрив гуманітарного, інтелектуального потенціалу нації, прав і свобод людини та громадянина. Серед цих загроз необхідно передусім відзначити такі:

• наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн;

• неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності;

• низька конкурентоспроможність продукції;

• нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансій;

• зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, спад її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності;

• відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України;

• невизначеність державної науково-освітньої політики тощо.

Особливе місце в системі національної безпеки належить загрозам розвитку етнонаціональної сфери або етнонаціональній безпеці. До них належать дії, спрямовані на підрив етнонаціональної стабільності в державі, обмеження використання українською нацією усіх її потенціальних можливостей; недооцінення або ігнорування ролі української мови як державної, спроби нав'язати суспільству віджилі схеми етнонаціональних відносин, які вигідні для інших держав тощо. Основною загрозою в етнонаціональній сфері, як і в системі національної безпеки, є недооцінення ролі національної ідеї у трансформації українського суспільства на шляху до демократії, захисті суверенітету, територіальної цілісності української держави.

Питання збереження національної самобутності хвилює субетноси багатьох країн. У сучасному світі виникла гостра потреба вдосконалення міжетнічних відносин через втілення на практиці апробованих принципів національної політики, а саме:

1) принцип самовизначення народів;

2) вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку і підтримка відносно рівних умов життя етносів багатонаціональних держав;

3) пріоритет загальнолюдських інтересів над національними;

4) визначення народами свого внутрішнього політичного статусу без втручання ззовні;

5) територіальна цілісність;

6) демократизм міжнаціональних відносин;

7) боротьба проти всіх форм расової й етнічної ворожості та ксенофобії.

У Концепції національної безпеки України до основних загроз національної безпеки України у військовій сфері належать:

• посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність;

• нарощування поблизу кордону України угрупувань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що сформувалися;

• військово-політична нестабільність та конфлікти у сусідніх країнах;

• можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України;

• зниження рівня боєздатності військової організації держави;

• політизація силових структур держави;

• поширення зброї масового ураження та засобів її доставления;

• нелегальна міграція;

• накопичення великої кількості застарілої та непотрібної для Збройних сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин.

У процесі функціонування національної безпеки реалізуються національні інтереси України — фундаментальні цінності, потреби, прагнення українського народу, без яких неможливе його існування.

Захист національних інтересів України передбачає діяльність із виявлення, запобігання та усунення загроз для національної безпеки в усіх важливих сферах життєдіяльності.

Національна безпека України як інтегральне явище охоплює такі види безпеки: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, економічну, гуманітарну, військову тощо.

Національна безпека — це один із рівнів функціонування міжнародної безпеки як діяльності держав зі створення відносин між народом і державою, які унеможливлюють реальні загрози розвитку суспільства.

Запитання для самоконтролю

1.Що відображає поняття «національна безпека» ?

2. Що являється суб'єктами національної безпеки ?

3.За суспільними сферами функціонування Національна безпека

України поділяється на такі основні види: …?

4.Обгрунтуйте поняття «військова безпека»

Література

1.Закон України Про основи національної безпеки України. Київ, 19 червня 2003 року.

2. Феденко О.В. Оцінка військових загроз Україні як чинника її безпеки // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Зб. наук. пр. Національного ун-ту “Львівська політехніка”. – Львів, 2002.

Урок18.

Обов`язки громадян щодо безпеки держави та обов’язки

держави щодо громадян

1)Права та обов'язки громадян?

2)Конституційні обов’язки.

3)Екологічні права та обов'язки громадян.

4) Обов'язок держави - захищати життя людини.

5) Забезпечення інформаційно-психологічної безпеки

Особистості.

• Права та обов'язки громадян?

Права і свободи людини і громадянина держава закріплює у правових, насамперед конституційних нормах. Без цього реалізація прав і свобод людини виявилася би проблематичною, а в деяких випадках неможливою. Права і свободи людини визначають її правовий статус (становище) у відносинах із державою в особі державних органів, службових та посадових осіб.

У статті 3 Конституції України наголошено: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, а й для всього суспільства. Всі інші цінності мають бути підпорядковані цінності людини. Не існує жодної цінності в суспільстві, заради якої можна було б пожертвувати людиною. У цій статті зазначено також, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Із цього випливає, що держава не всевладна щодо людини у своїй діяльності, вона має бути обмежена її правами і свободами. Це означає також, що держава має створювати умови, за яких стає можливою реалізація прав громадян, тобто держава має забезпечити гарантії цих прав.

Саме тому в багатьох статтях Конституції України зафіксовано, що держава гарантує, забезпечує права і свободи людини, створює умови для їх реалізації.

У статті 22 проголошено, що перелік закріплених у Конституції України прав і свобод не є вичерпним. І це зрозуміло, адже людські потреби зростають і урізноманітнюються, що збільшує і розширює права і свободи людини. Такі права і свободи можуть закріплюватися у законах України, міжнародних правових актах.

Права людини поширюються на всіх осіб, які проживають в Україні, а права громадянина лише на тих осіб, які є громадянами цієї держави. Наприклад, право брати участь в управлінні державними справами, у всенародному та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (стаття 38) визнається лише за громадянами, а іноземні громадяни та особи без громадянства таких прав не мають.

Конституційні права і свободи поділяються на громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні та інші (наприклад, екологічні).

До громадянських (особистих) прав і свобод людини належать: права людини на життя та його захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та таємницю листування, на недоторканність житла, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, пересування.

До найголовніших політичних прав і свобод належать: право на участь в управлінні державними справами, на об’єднання, на мирні збори та демонстрації, на свободу друку та інформації, виборчі права та інші.

До головних соціально-економічних прав, насамперед варто віднести право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на підприємницьку діяльність, а також різноманітні соціальні права: на працю, на страйк, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та інші.

До культурних прав належать: право на освіту, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші.

Держава покладає на себе відповідальність забезпечувати реалізацію прав і свобод людини і громадянина, охороняти і захищати права та свободи. Свої права і свободи громадяни також можуть захищати в суді.

• Конституційні обов’язки?

Права людини не є абсолютними та безмежними. Межею реалізації особою власних прав і свобод є права і свободи інших осіб. Ця межа охарактеризована в статті 68 Конституції України як обов’язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Його дотримання запорука того, що люди зможуть здійснювати свої права, і таким чином задовольняти власні потреби та інтереси. Однак уявлення про те, де починаються права інших, у різних людей часто не збігаються, адже поряд із однаковими в усіх членів суспільства інтересами існують інтереси групові та індивідуальні, а розуміння того, як їх задовольнити, нерідко суттєво відрізняється.

Важливим елементом взаємодії держави, права і особи виступають конституційні обов’язки. В обов’язках виражено як особисті, так і загальнозначимі інтереси. Під конституційними обов’язками розуміють такий тип поведінки людини, здійснення якого забезпечує нормальне життя суспільства і держави. Їх небагато, але кожен обов’язок має величезне значення. Залежно від змісту деякі обов’язки є обов’язками кожної людини, яка живе в Україні, інші − тільки громадянина України (наприклад, захист Вітчизни).

Відповідно до Конституції України важливими обов’язками громадянина України є захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів (стаття 65). Конституція України також закріплює обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки (стаття 66). Крім того, кожний громадянин зобов’язаний сплачувати податки і митні збори (стаття 67). Важливим обов’язком громадянина, як і кожної людини, що проживає в Україні, є неухильне дотримання Конституції України та законів України, повага до прав і свобод, честі та гідності інших людей.

Які проблеми можуть виникати при реалізації наших прав?

Кожна людина має використовувати свої права таким чином, щоб це не порушувало прав інших людей. Можна сказати, що право однієї людини закінчується там, де починається право іншої. Але в житті кожному, напевно доводилося опинятися в ситуації, коли здійснення своїх прав порушувало права інших. Наприклад, ти бажаєш послухати музику після школи, реалізуючи своє право на дозвілля, а твій сусід у цей час зібрався поспати. Або кореспондент газети, використовуючи своє право на свободу слова, повідомляє у статті подробиці політичної події. Утім, ця подія пов’язана з проблемами особистого життя громадського діяча, котрий вважає, що його права на повагу до його честі та гідності порушено.

У таких випадках нерідко виникає конфлікт. Але, як правило, його можна розв’язати, виявляючи толерантність і бажання досягти компромісу. Якщо дійти згоди не вдається, розв’язання конфлікту доручають незалежному арбітру – суду.

У реальному житті поряд із конфліктом прав досить часто трапляється конфлікт прав і обов’язків. Наприклад, тобі хочеться затриматись на дискотеці ввечері, але ти знаєш, що мама хвилюватиметься, тож твоїм обов’язком є повернутися додому вчасно. У тебе є право на відпочинок, але ти маєш розпорядитися цим правом так, щоб виконати встановлений законом обов’язок здобути загальну середню освіту.

• Екологічні права та обов'язки громадян

В умовах інтенсивного використання природних ресурсів та їх відновлення, формування ринкових відносин в економіці України, екологічної обстановки, яка останнім часом загострилася, важливого значення набуває проблема чіткого визначення в законодавстві екологічних прав та обов'язків громадян, меж їх здійснення, основних форм охорони і захисту порушених екологічних прав.

Історично ідея екологічних прав спочатку знайшла своє відображення в міжнародно-правових документах. Міжнародні пакти про права людини містять тези, що дуже умовно можна трансформувати на екологічні права громадян.

Проблема прав людини на сприятливе навколишнє середовище була обговорена як самостійна на Стокгольмській конференції ООН по довкіллю в 1972 році.

Ряд положень про місце людини в природі, про роль і принципи людської діяльності закріплено у Всесвітній хартії природи та в Конвенції ООН щодо навколишнього середовища і розвитку (1992 p., Бразилія) тощо.

Особливе значення має Орхуська конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища», яка не тільки проголошує, декларує екологічні права громадян (на сприятливе довкілля, екологічну інформацію, участь у прийнятті екологічно значущих рішень тощо), а й регулює процедурні (процесуальні) питання їх захисту.

Термін «екологічні права» вперше в Україні на законодавчому рівні був закріплений у Законі України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9). В подальшому вони були зафіксовані і в Конституції України (ст. 50). Це свідчить про їх провідну роль у загальній системі прав людини. Крім цього, екологічні права громадян закріплені в низці законів України: «Про охорону атмосферного повітря», «Про екологічну експертизу», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» та ін.

Екологічні права належать до суб'єктивних прав, підставою для виникнення яких є екологічна система, що існує нині.

Суб'єктивне екологічне право громадян являє собою правову форму реалізації їх екологічних інтересів, основою виникнення і задоволення яких є їх екологічні потреби. Екологічний інтерес — це ставлення до певних екологічних об'єктів, що існують у громадян. Але можливі ситуації, коли екологічні інтереси задовольняються без нормативно встановленого суб'єктивного права громадян. При цьому деякі екологічні права громадян можна віднести до природних прав, невідчуджуваних. Вони являють собою вищу соціальну цінність і існують невід'ємно від особистості, життєдіяльності громадянина. Незалежно від їх правового закріплення ці права є безпосередньо чинними, перебувають під захистом держави і відповідають міжнародним стандартам у галузі прав людини.

Екологічні права як вид суб'єктивних прав являють собою сукупну міру можливої поведінки в галузі приналежності екологічних об'єктів, їх використання, відтворення й охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки. Це означає, що законодавство надає громадянину юридичну можливість: користуватися навколишнім природним середовищем як природною сферою, придатною для життя і такою, яка відповідає вимогам екологічної безпеки; домагатися від держави, всіх інших осіб виконання ними обов'язків по використанню, відтворенню й охороні довкілля, забезпеченню його екологічної безпеки; звертатися в необхідних випадках за захистом свого порушеного суб'єктивного права.

Екологічні права громадян мають певні, притаманні тільки їм властивості, які обумовлені екологічними факторами. До них належать:

по-перше, спрямованість здійснення екологічних прав громадян, яка пов'язана із задоволенням екологічних потреб і забезпеченням реалізації екологічних інтересів;

по-друге, пріоритет екологічних прав громадян у загальній системі прав людини і громадянина. Він обумовлений змістом основних, природних прав на екологічну безпеку і безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

по-третє, при встановленні екологічних прав громадян враховуються закони природи, згідно з якими розвиваються екологічні об'єкти;

по-четверте, екологічний фактор визначає установлення форм належності природних об'єктів відповідним суб'єктам;

по-п'яте, зміст екологічних прав обумовлено принципами екологічного права як самостійної галузі права;

по-шосте, екологічні права здійснюються в основному під контролем держави. Забезпечення екологічних прав є головним завданням екологічної політики держави;

по-сьоме, особливості екологічних прав обумовлюють необхідність вибору оптимальних і ефективних правових способів і форм їх захисту.

Свої екологічні права громадяни можуть реалізувати самостійно, а також спільно з іншими, об'єднавшись в організації, групи та інші утворення.

З урахуванням суб'єктного складу виокремлюють загальні та спеціальні екологічні обов'язки.

Загальні обов'язки притаманні всім без винятку громадянам як суб'єктам екологічного права.

Спеціальні обов'язки передбачені чинним поресурсовим екологічним законодавством і базуються на загальних положеннях права власності та природокористування, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо. Але, поряд з цим, вони містять обов'язки, зумовлені специфікою природного ресурсу, особливостями правового режиму експлуатації відповідного об'єкта. Особливу групу становлять обов'язки, які характерні при введенні режиму надзвичайного стану, при оголошенні місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.

• Обов'язок держави - захищати життя людини

Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення.

Згідно зі статтями 2, 10 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 p. першим із завдань міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист Їх прав і свобод, законних інтересів. Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу, у разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою або повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких подій, зобов'язаний вжити заходів до запобігання і припинення правопорушень. рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують тощо.

Преамбулою до Закону України “Про Національну гвардію України” від 4 листопада 1991 p. передбачено, зокрема, що цей державний озброєний орган покликаний захищати життя та особисту гідність громадян, їх конституційні права і свободи від злочинних посягань.

Відповідно до Закону України “Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р., у межах своєї компетенції Служба безпеки зобов'язана забезпечувати захист особистої безпеки громадян.

Подібні обов'язки мають і деякі інші державні органи.

Право людини на захист від протиправного посягання не повинно, на наш погляд, обмежуватися лише наданням їй права на необхідну оборону. Законодавство України має передбачати й інші можливості запобігання посяганням на життя та його захисту.

• Забезпечення інформаційно-психологічної безпеки особистості

Сучасний світ, активізуючи потреби людей в отриманні та переробці інформації, сприяє їхній орієнтації в швидкозмінюваних політичних та соціально-економічних умовах, змушує бути гнучкими у сприйнятті інформації та активними учасниками тих чи інших суспільно-політичних подій.

Останнім часом відбувається зміна і у трактуванні терміна „інформаційна безпека”. Суспільство змушене переходити від традиційної боротьби з витоками інформації і несанкціонованим проникненням в інформаційні системи до створення комплексних систем інформаційної безпеки, створюючи перешкоди масовому інформаційному впливу на свідомість громадян. Прикладом такої трансформації може служити резолюція 120 Асамблеї Ради Європи „Про вплив нових комунікативних та інформаційних технологій на демократію”, прийнята 1997 року. В ній зазначено, що розвиток та застосування нових комунікативних та інформаційних технологій дасть реальну соціальну вигоду. Ці технологій повинні сприяти свободам, підвищувати рівень самореалізації громадян та спонукати їх до активнішої участі в громадських справах, стимулювати економічний розвиток і зайнятість, заохочувати соціальний і культурний процес, удосконалювати процес освіти й здобуття знань. Їх слід використовувати в інтересах людини, соціального прогресу, демократії та миру.

Вчені-аналітики стверджують, що передбачити всі можливі загрози в галузі інформаційної безпеки неможливо, оскільки вони здатні міняти свої зміст та динаміку, а правове регулювання вимагає стабільності.Ми маємо пряий доказ інформаційної агресії з боку російських ЗМІ після «Майдану». Саме тому наголошується на необхідності спрямовувати політику інформаційної безпеки не на пошук відповіді на певну загрозу, а на створення безпечних умов функціонування інформаційної сфери, за яких ця сфера буде несприйнятливою до можливих негативних впливів як всередині держави, так і ззовні.

Інформаційно-психологічну безпеку особи та суспільства вважають окремою складовою національної безпеки держави та трактують як стан захищеності гарантованих законодавством умов життєдіяльності держави, суспільства та окремої особи від зовнішніх та внутрішніх загроз. Підтримання національної безпеки є важливим напрямом державної діяльності, що актуалізується залежно від наявності та ступеня відповідних загроз. .
Складність забезпечення інформаційно-психологічної безпеки визначається декількома факторами. Так, до політичних факторів відносять:

• зміну геополітичної обстановки внаслідок фундаментальних змін у різних регіонах,
• формування нових національних інтересів,
• становлення державності на основі демократичних принципів, законності, інформаційної відкритості,
• руйнування усталеної системи командно-адміністративного державного управління,
• інформаційну експансію розвинутих країн, які здійснюють глобальний інформаційний вплив, з метою поширення світогляду, політичних і духовних цінностей та ідеалів західного світу,
• посилення міжнародної співпраці на основі максимальної відкритості сторін,
• низький рівень політичної, правової та інформаційної культури в суспільстві.

До соціально-економічних факторів відносять:
• труднощі переходу до ринкової економіки;
• продовження інфляційних процесів та падіння життєвого рівня

Населення;
• зростання безробіття, майнову поляризацію;
• поширення злочинності, криміналізацію суспільних відносин;
• погіршення показників здоровя нації;
• зростання міжетнічної напруги.

Духовні фактори також мають значення, а саме:

• криза державної ідеології,
• деформація системи норм, установок та цінностей, що проявляється у неадекватності оцінки інформаційно-психологічного впливу,
• поява нових форм та засобів впливу на індивідуальну, групову й масову свідомість,
• поява й ріст нових форм свідомості,
• недооцінка національних і культурно-історичних традицій та проникнення в суспільну свідомість шаблонів західної масової культури,
• послаблення важливих соціокультурних інститутів держави  науки, освіти, виховання та культури,
• недовершеність та недосконалість системи етичних норм у сфері інформаційної діяльності .

Таким чином, вважаємо, що саме чинники інформаційного суспільства визначають специфіку сучасної соціально-політичної ситуації. Агресія мас-медіа, велика кількість слабоконтрольованих контактів, навала екологічних, демографічних та інших проблем, залишки тоталітарного режиму в масовій свідомості, готовність до покори, психологічна беззахисність населення, яка стала основною передумовою піддатливості фаховому тиску зацікавлених осіб, брак ефективно діючих громадських соціальних інститутів − усі ці чинники призводять до використання маніпулятивних технологій у різних сферах існування людини, а як наслідок, загрожують інформаційно–психологічній безпеці, впливаючи таким чином і на міжнародну безпеку.

Показовим є те, що в нашій державі починають звертати увагу на проблеми забезпечення інформаційної та інформаційно–психологічної безпеки. Так, Українським центром економічних та політичних досліджень 2001 року був проведений системний аналіз ситуації у сфері інформаційної безпеки України. До основних загроз інформаційній безпеці України, зазначають експерти, можуть бути віднесені обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації, руйнування системи цінностей, духовного та фізичного здоров’я особи, суспільства, негативні зміни їх цільових настанов, маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл, низький рівень інтегрованості України в світовий інформаційний простір тощо.

Вчені стверджують, що з-поміж першочергових заходів, яких необхідно вжити для усунення чи нейтралізації загроз інформаційній безпеці, є ухвалення закону „Про психологічний захист населення” для регулювання негативного впливу на психологічне здоров’я людини. Таку ж рекомендацію дають і інші дослідники, які вважають нагальною потребою створення служби психологічної гігієни, яка б могла контролювати якість як політичної, так і будь-якої іншої реклами. Ця служба мала б складатися з досвідчених експертів (професійних психологів), наділених повноваженнями забороняти цілком або ж частково рекламні кампанії, здатні зомбувати людину. Такі заходи спрямовані на забезпечення психологічного здоров’я нації.

Запитання для самоконтролю

1.Що таке конституційні обов’язки?

2.Які проблеми можуть виникати при реалізації наших прав?

3.Що вам відомо про екологічні права та обов'язки громадян?

4.Які Закони захищають життя людей?

Література:

1. Актуальні проблеми інформаційної безпеки України. Аналітична доповідь //Національна безпека і оборона. – 2001. – №1

2.Інформаційна безпека України: проблеми та шляхи їх вирішення //Національна безпека і оборона. – 2001.− №2

3. Інформаційне законодавство. Збірник законодавчих актів у 6-ти т. /За заг.ред. Ю.С.Шемшученка, К.С.Чижа. – Т. 5: Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері. – К.: ТОВ „Видавництво „Юридична думка”, 2005.

4. Кормич Б.А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України. Автореф. дис. ... на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук. – Харків, 2004.

Урок 3

Українська мова як визначальний чинник державної

безпеки

1. Мова як чинник державотворення.

2. Українська мова – державна мова в українській .

Державі.

3. Мова і мовлення.

4. Мова і мовлення.

5. Вимоги до мовлення.

6. Офіційно – діловий стиль мовлення.

7) Закон України «Про державну мову»

• Мова як чинник державотворення

Одним із вагомих чинників, від якого залежить успіх державотворення, є дотепер не вирішене мовне питання, навколо якого відбуваються гострі суперечки між представниками різних політичних кіл. Представники однієї сторони віддають перевагу двомовності, посилаючись при цьому на досвід багатьох держав Заходу, де є подібні впровадження й апелюють до вирішення мовного питання в бік узаконення двомовності. Прикладами можуть слугувати: Швейцарія, де офіційними мовами, поряд з ретро-романською, є німецька, французька й італійська; Канада, в якій офіційними є французька та англійська мови; Бельгія, де офіційними є три мови — французька, німецька та нідерландська.

Прихильники протилежної сторони наполягають на тому, щоб у державі була офіційною одна мова — українська, що виконує роль базису, на якому ґрунтується ментальність, національний характер, національна свідомість, духовність, культура. А за ними — історія народу, його земля, національна ідея, соборність і державність нації, її доля і шлях у майбутнє.

Однак, як свідчить досвід людства протягом тисячоліть, мова об’єднує народи у нації й зміцнює державу. Занепадає мова — зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною і високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету — культурного та інформаційного, зрештою, засадничо-ідеологічного. Сьогодні навіть потужні англомовні держави дбають про свій мовний суверенітет.

На різних етапах існування України відомі мовознавці, представники ідеї соборності української літературної мови, такі як І. Огієнко,який видав окремий розроблений курс «Наука про рідномовні обов’язки» вважали , що рідна мова — це найважніша основа, на ній зростає духовно й культурно кожний народ. Не перебільшуючи роль і значення рідної мови в процесі державотворення, ми находимо у І. Огієнка положення «рівномовного виховання», які і сьогодні не перестають бути актуальними щодо свідомого громадянина нашої держави:

1. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова — то головний двигун культури народу.

4. Уживання в літературі говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.

5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися нацією.

6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова.

7. Головний обов’язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літературної мови.

8. Стан літературної мови — ступінь розвитку народу.

9. Як про зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу, судять найперше з культури його літературної мови.

10. Кожний свідомий громадянин має дбати, щоб навіть у найменшій оселі працював «Гурток плекання рідної мови»

Добре розуміючи роль рідної мови в становленні нації, маючи «великий досвід» боротьби з нею, наприклад, укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, лінгвоцид тоталітарної радянської системи, рекомендації Ташкентської конференції (1979) і, насамкінець, проголошення російської мови офіційною (1990), певні політичні сили й сьогодні намагаються різними способами зашкодити становленню української мови як державної. Головні з них — це намагання надати російській мові статус офіційної, штучне створення так званої проблеми «русскоязычного населения». Мабуть, окремі політики сьогодення свідомо (а, може, через незнання) забувають ті століття рабства, упродовж яких знищувалася культура українського народу, його інтелігенція, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб «злилися нації», щоб сформувалася універсальна мова (російська). Саме тому демократична громадськість нашої держави повинна зробити все, щоб не допустити запровадження російської мови як офіційної, докласти зусиль для відродження рідного слова на власній землі. Незважаючи на те, що українська мова визначена державною відповідно до ст. 10 Конституції України і держава ,повинна забезпечувати всебічний розвиток її функціонування в усіх сферах суспільного життя, на всій території України .

Таким чином, зазначене вище говорить про те, яке місце в державотворенні займає мовний чинник і наскільки він пов’язаний з тими чи іншими царинами життєдіяльності усіх членів суспільства.

Одже:

1) українська мова сьогодні і в перспективі є вагомим чинником у будівництві держави та консолідації українського суспільства у націю;

2) механізм впливу мовного чинника на процес згуртування нації приводиться в рух авторитетом мови;

3) у різних частинах України простежується єдина тенденція орієнтуватися на українськомовну державу при ліберальному ставленні до мов національних меншин;

4) авторитет корінної мови в Україні на сьогодні недостатній для виконання нею повною мірою процесу державотворення;

5) вирішальним для піднесення авторитету української мови є формування національно свідомого громадянина;

6) потреба цілеспрямованих зусиль і заходів держави та громадськості для підвищення цього авторитету очевидна і нагальна

• Українська мова – державна мова в українській державі

В умовах розбудови України, утвердження її на міжнародній арені, закріплення української мови як державної, розширення процесів демократизації нашого суспільства постала настійна потреба впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності держави, забезпечення використання її в громадському і державному житті.

Нагальною потребою сьогодення є зміцнення статусу української мови у державному діловому спілкуванні. Це стосується діловодства і документації, офіційних документів, актів державної влади й управління тощо. Саме офіційно-діловий стиль задовольняє потреби членів суспільства у сфері ділового спілкування.

Зважаючи на публічність цього стилю, на вимогу дотримання чітких стандартів, широкий діапазон його функціонування, зокрема й на високому офіційному рівні, мова ділових паперів має бути взірцем й відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі, незнання яких знижує рівень культури мовлення в загальнонаціональному вимірі.

Досконале, ґрунтовне володіння українською літературною мовою у повсякденно-діловій, офіційно-документальній сфері, вміння правильно укладати ділові документи відповідно до вимог Національних державних стандартів є обов'язком кожного службовця будь-якого рівня.

• Поняття національної та літературної мови

Мова - це найважливіший універсальний засіб спілкування людей, висловлення їх думок, почуттів. Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Українська мова - єдина національна мова українського народу, якою послуговуються не лише в Україні, а й за межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах.

На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Літературна мова − це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, завдяки якій літературна мова однакова на всій території функціонування.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (теріторіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.

Українська літературна мова належить до найпоширеніших високорозвинених мов світу.

Видатні знавці української мови високо оцінили її:

«...Українська мова в багатстві й гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна | аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим». (М.Драгоманов)

«…На Україні повинно мати силу тільки українське слово…»

(В. Винниченко)

Українська мова не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує на хвилях народної пісні, переливається в душу нації, творить чуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський скористалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це значить, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова не вчора придумана. Вона - не сирота, вона має слов'янську родину і світову славу. Вона має все (Д. Павличко).

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Державна мова - це "закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики"

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV - першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, "без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням".

• Мова і мовлення

Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.

Щоб досягти успіху у спілкуванні потрібно добре володіти мовленням.

Мовлення - це спілкування людей між собою за допомогою мови, тобто процес реалізації мовної діяльності.

Мовець використовує засоби мови для передання певного змісту, до якого можуть входити, крім думок, почуття і волевиявлення.

Отже, мова й мовлення взаємопов'язані. Мовлення неможливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес мовлення.

Мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення завжди індивідуальне, оскільки мовні засоби кожен з нас застосовує по-своєму.

Розвиток і збагачення мови відбувається у процесі мовленнєвої діяльності. Якщо мовленнєва діяльність засобами певної мови припиняється, мова стає мертвою. Мова живе тільки у мовленні.

Вивчення мови, збагачення пам'яті різноманітними засобами і способами вираження думок сприяють розвиткові мовлення. Не менш важливе значення має також систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною мовою із співробітниками, знайомими, приятелями, родичами, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Мовленнєва діяльність репрезентується у спілкуванні. Розрізняють спілкування: вербальне − невербальне, контактне−дистантне, безпосереднє− опосередковане, усне − письмове, міжособиісне - масове, монологічне – діалогіч − полілогічне, приватне − офіційне, інформативне −неінформативне, нормативне − ненормативне, етикетне − неетикетне.

• Вимоги до мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

- правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

- змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

- послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок

-багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

- точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, необхідно добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

- виразністю, для досягнення якої варто виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити співбесідника, викликати у нього роздратування, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення − це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість − основні вимоги мовного етикету.

• Офіційно - діловий стиль мовлення

Поняття стилю

Одна з найважливіших умов культури спілкування - дотримання мовного стилю.

Мовний стиль − це сукупність мовно-виражальних засобів, зумовлених змістом, метою і функцією висловлювання.

В українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, конфесійний, художній, епістолярний, стиль побутового мовлення. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри − це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Мовне оформлювання будь-якого тексту залежить від стилю, що відповідає характерові комунікативної ситуації.

Отже, залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбувається певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших для певної мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень.

Найважливіші ознаки,що характеризують офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стил − функціональний різновид літературної мови, що використовується в офіційному спілкуванні (між установами, окремою особою і установою, між посадовими особами; ділові взаємини на виробництві). Це стиль ділових паперів - законів, договорів, розпоряджень, постанов, заяв, резолюцій, протоколів, актів, наказів, анкет тощо.

Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів цього стилю характерні й спільні мовні риси, зумовлені специфікою його використання:

1. Наявність реквізитів, що мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль зазвичай позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу: у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, залежно від, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5. Для чіткої організації роботи з документами текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, виробнича рада розглядає, має місце. Вживаються і такі звороти: згідно з оригіналом , складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися з заявою, надати слово, оголосити подяку, перерахувати кошти, накласти резолюцію, доводити до відома, давати згоду, вирішити питання.

7. Найхарактерніші речення − прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності й однозначності сприймання позначуваних понять, стислості, економності формулювань.

Зразок стилю:

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Стаття 24

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров ’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Культура усного ділового спілкування

Без спілкування люди не могли б жити в суспільстві, працювати та передавати свій досвід і знання іншим. Усе, що ми робимо, вимагає обміну інформацією. Отже, основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування - це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

Спілкування відбувається за певними визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки. Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти його "технікою" та застосовувати її у щоденній практиці.

Під технікою спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у послуговуванні вербальними (словесними) і невербальними (погляд, жести, міміка) засобами комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування.

Через спілкування виявляється стан мовної культури суспільства, рівень володіння усним мовленням та характер взаємин між людьми. Щоб оволодіти мистецтвом спілкування, потрібно дотримуватися основних його правил:

1. Бути у спілкуванні ввічливим, привітним і доброзичливим, з повагою ставитися до співрозмовника.

2. Уміти відчувати співрозмовника, враховувати його настрій.

3. Стежити за реакцією співрозмовника на мовлення, апелювати до нього:

Зверніть увагу, будь ласка, на ... Як Ви переконалися, що ...

Вам уже відомо, що ....

4. Змінити тему розмови, якщо вона не подобається співрозмовникові.

5. Брати до уваги статуси і ознаки співрозмовника (вік, стать, професію, посаду, рівень освіченості).

6. Уміти слухати й не перебивати співрозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування:

Говоріть, будь ласка, я Вас слухаю! Я Вас уважно слухаю! Продовжуйте, будь ласка! Мені приємно це чути. Це дуже цікаво, розповідайте далі.

7. Бути максимально делікатним, не ставити запитань, які б виявилися недоречними.

8. Своєчасно реагувати на запитання співрозмовника. Якщо відразу не можете відповісти, то скористайтеся такими фразами:

На жаль, я не готовий зараз дати відповідь. Дозвольте подумати. Дозвольте поміркувати.

На жаль (на превеликий жаль), не володію достатньою інформацією, щоб відповісти одразу.

9. Вдало обирати тему, логічно будувати текст, дотримуючись норм у використанні мовного матеріалу.

10. Уникати багатослівності, надуживання термінами, професіона-лізмами, цитуванням.

11. Належно обґрунтовувати свої думки.

12. Добирати мовні засоби, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації.

13. Брати до уваги присутність третьої особи. Якщо під час спілкування присутня третя особа, то потрібно приділяти увагу і їй, тобто адресувати певні звернення:

А Ви що з цього приводу скажете?

А Ви, добродію Кравченко (пане Петре), не хотіли б висловитися (щось додати до наших міркувань)?

Гадаю, що й пан Петро такої ж думки. Цікаво було б знати думку пана Петра.

14. Послуговуватись у спілкуванні формами ввічливості - словами, що підкреслюють шанобливе ставлення до людей:

Даруйте! Вибачте!

Будь ласка, не ображайтеся! Перепрошую, чи не могли б Ви ... На жаль, так вийшло ... Щиро дякую за ... Дозвольте подякувати Вам за ...

Щоб стати цікавим співрозмовником, необхідно:

- мати всебічні знання та інтереси, які постійно слід розвивати і поглиблювати;

- говорити про те, що цікавить слухачів;

- запам'ятовувати й записувати все цікаве, що чуєте чи читаєте;

- обдумувати початок розмови, щоб він привернув увагу слухачів;

- розмову будувати за принципом логічної послідовності; коли наступне випливає з попереднього, коли тези підкріплюються аргументами, а висновки закономірні й умотивовані;

- наводити цікаві факти;

- залучати слухачів до дискусії;

Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивість мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою безумного (Ф. Ларошфуко).

Найбільша цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, а й не казати того, чого не треба (Цицерон).

Усе, про що маєш намір сказати, розглянь перше в умі своєму, бо у багатьох язик випереджує саму думку (І. Сократ).

Отже, до усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

- точність у формулюванні думки, недвозначність;

- логічність, послідовність;

- стислість;

- відповідність між змістом і мовними засобами;

- відповідність між мовними засобами та ситуацією спілкування;

- відповідність між мовними засобами й стилем викладу;

- різноманітність мовних засобів;

- нешаблонність у побудові висловлювання;

- доречність;

- виразність дикції;

- відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Усі ці вимоги мають грунтуватися на знанні літературних норм і чутті мови.

Національний стандарт України ,склад реквізитів докуентів

ДСТУ 4163-2003 "Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів" поширюється на організаційно-розпорядчі документи - постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності:

- органів державної влади України, органів місцевого самоврядування;

- підприємств, установ, організацій та їх об'єднань усіх форм власності.

Цей стандарт установлює: склад реквізитів документів; вимоги до змісту і розташування їх; вимоги до бланків та оформлювання документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомогою друкувальних засобів. Вимоги його щодо оформлювання реквізитів можуть бути поширені на всі класи уніфікованих систем документації. Цей стандарт не поширюється на процеси створення та обігу електронних організаційно-розпорядчих документів.

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром.

Формуляр-зразок – це модель побудови формуляра службового документа, що встановлює сферу його застосування, формат, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та реквізити.

Державний стандарт України визначає такий склад реквізитів документів:

1 - зображення Державного герба України, герба Автономної Республіки Крим.

2 - зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування).

3 - зображення нагород.

4 - код організації.

5 - код форми документа.

6 - назва організації вищого рівня.

7 - назва організації.

8 - назва структурного підрозділу організації.

9 - довідкові дані про організацію.

10 - назва виду документа.

11 - дата документа.

12 - реєстраційний індекс документа.

13 - посилання на реєстраційний індекс і дату документа, на який дають відповідь.

14 - місце складення або видання документа.

15 - гриф обмеження доступу до документа. 16-адресат.

17 - гриф затвердження документа.

18 - резолюція.

19 - заголовок до тексту документа.

20 - відмітка про контроль.

21 - текст документа.

22 - відмітка про наявність додатка.

23 - підпис.

24 - гриф погодження документа.

25 - візи документа.

26 - відбиток печатки.

27 - відмітка про засвідчення копії.

28 - прізвище виконавця і номер його телефону.

29 - відмітка про виконання документа і направлення його до справи.

30 - відмітка про наявність документа в електронній формі.

31 - відмітка про надійдення документа до організації від адресата.

32 - запис про державну реєстрацію.

Заява.Її реквізити

Заява - це офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання.

За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні й зовнішні, які бувають від організацій, установ (службові) та особисті. У зовнішній особистій заяві обов'язково зазначається повна домашня адреса, а в службовій - повна поштова та юридична адреса установи, підприємства. У внутрішній заяві не є обов'язковими викладені вище вимоги. У заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності:

1. Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява (адресат).

2. Нижче у стовпчик - назва професії, місце роботи, прізвище, ім'я, по батькові, адреса того, хто подає заяву (якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду й місце роботи чи структурний підрозділ).

3. Ще нижче посередині рядка пишеться слово Заява з великої літери й не ставиться крапка.

4. З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обгрунтуванням.

5. Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч - підпис особи, яка писала заяву.

У складній заяві також подаються відомості про те, які саме документи додані до заяви на підтвердження правомірності висловленого в ній прохання (документи перелічуються після основного тексту перед підписом).

Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Зразки заяв:

Генеральному директорові МІМ-Київ

Коваленку В. П. Ткаченко

Надїі Іванівни

Заява

Прошу зарахувати мене слухачем програми "Магістр бізнес-адмі-ністрування" з 01 вересня 2011 року на денну форму навчання. З умовами вступу та навчання ознайомлена.

2011. Підпис

Голові Державного комітету

статистики України Головку С. В.

Конончук Галини Іванівни,

що проживає за адресою:

вул.П.Сагайдачного,8,кв.14.

м/Киїd -04118

Заява

Прошу призначити мене на посаду бухгалтера II категорії у фінансовий відділ з 04 січня 2011 року. Додаток:

1) трудова книжка;

2) копія диплома;

3) автобіографа.

02.01.2011 Підпис

Запам'ятайте!

Призначити:

призначити на посаду, призначити пенсію, призначити зарплату, призначити лікування, призначити побачення, призначити заступником.

Приймати:

прийняти м'яч на голову, приймати у спадок, приймати рішення, приймати присягу, приймати старостів, приймати замовлення, приймати справи, приймати бій, приймати удар на себе, приймати всерйоз, приймати залік, приймати парад, приймати на роботу.

Автобіографія

Автобіографія - це опис свого життя. Цей документ характеризується незначним рівнем стандартизації. Головні вимоги під час його написання - вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу. В автобіографії обов'язково зазначають;

1. Назву документа.

2. Прізвище, ім'я, по батькові.

3. Дату народження.

4. Місце народження (місто, село, селище, район, область, країна).

5. Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися).

6. Відомості про трудову діяльність (стисло, в хронологічній послідовності назви місць роботи й посад).

7. Відомості про громадську роботу (всі її види).

8. Стислі відомості про склад сім'ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).

9. Дата написання й підпис автора.

Заголовок (Автобіографія) пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення необхідно починати з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора - праворуч. Автобіографія має дві форми: автобіографія - розповідь з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей, автобіографія - документ з точним поданням фактів.

Автобіографія - обов'язковий документ особової справи.

Зразок автобіографії:

Автобіографія

Я, Максименко Тарас Вячеславович, народився 13 грудня 1971 року в м. Києві.

1978 року пішов у перший клас середньої школи № 185 м. Києва. Після закінчення 9 класів 1985 року вступив до Юридичного ліцею м. Києва, який закінчив 1987 року із золотою медаллю.

1988 року вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За час навчання в університеті був старостою групи.

1993 року закінчив повний курс згаданого університету за спеціальністю "Правознавство". Після закінчення університету присвоєно кваліфікацію юриста. З вересня 1993 року працюю юристом у Міжнародному фонді "Відродження" м. Києва.

Склад сім’ ї:

дружина - Максименко Надія Іванівна, 1973 року народження, вчителька української мови та літератури середньої школи № 38 м. Києва;

дочка - Максименко Олеся Тарасівна, народилася 12 лютого 1989 року.

18 листопада 2011 р. Підпис

Характеристика

Характеристика - це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника за підписами представників адміністрації. Це офіційний документ, який видає адміністрація на прохання працівника. Характеристику пишуть або друкують у двох примірниках, один з яких видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи.

Текст викладають від третьої особи.

Основні реквізити характеристики:

1. Назва документа й прізвище, ім'я, по батькові того, кому видається характеристика.

2. Рік народження, освіта.

3. Текст, де зазначено, з якого часу працює чи вчиться особа, як ставиться до виконання своїх службових обов'язків, який має рівень професійної майстерності, авторитет у колективі.

4. Дата складання.

5. Підпис відповідальної службової особи й гербова печатка організації, яка видала характеристику.

Зразок характеристики:

Характеристика

Логвиненка Василя Олексійовича, начальника слідчого відділення Козелецького РВ, майора міліції, 1954 року народження, освіта вища

Логвиненко В. О. працює на посаді начальника слідчого відділення з 2000 року. За час роботи на посаді виявив себе висококваліфікованим слідчим. Постійно й послідовно запроваджує у відділенні нові методи розкриття злочинів, тобто має особистий підхід до цього.

Щоб глибше й ґрунтовніше вивчити ситуацію в районі, Василь Олексійович поновив зустрічі працівників відділення з населенням. Під його постійним контролем перебуває процес правового виховання особового складу відділення, що фунтується на підвищенні особистої відповідальності кожного правоохоронця. Особливу увагу приділяє працівникам, які найчастіше контактують з громадянами та засобами масової інформації: дбає про їх загальну та мовленнєву культуру, розширення їхнього світогляду, комунікабельності.

В. О. Логвиненко дисциплінований, сумлінно ставиться до своїх обов'язків, здібний організатор. Він користується повагою у колег, населення.

В. О. Логвиненко як кваліфікований фахівець повністю відповідає посаді, яку він нині обіймає.

12.02.2011

Начальник Козелецького РВ

підполковник міліції підпис К. Бойчук

• Закон України «Про державну мову»

Цей закон спрямований на забезпечення використання державної мови України на всій території України, забезпечення права громадян України на користування державною мовою України, захист і розвиток мовної культури.

Стаття 1. Українська мова як державна мова України

1. Відповідно до Конституції державною мовою України на всій її території є українська мова.

2. Статус української мови як державної передбачає обов'язковість використання української мови в сферах, визначених цим законом, іншими законами України та іншими нормативними правовими актами України, її захист і підтримку, а також забезпечення права громадян України на користування державною мовою.

3. Порядок затвердження норм сучасної української літературної мови при її використанні як державної мови України, правил української орфографії та пунктуації визначається урядом України.

4. Державна мова України є мовою, що сприяє взаєморозумінню, зміцненню міжнаціональних зв'язків народів України в єдиній багатонаціональній державі.

5. Захист і підтримка української мови як державної мови України сприяють примноженню й взаємозбагаченню духовної культури народів України.

6. При використанні української мови як державної не допускається використання слів і виразів, які не відповідають нормам сучасної української літературної мови, за винятком іноземних слів, що не мають загальновживаних аналогів в українській мові.

7. Обов'язковість використання української мови як державної мови України не повинна тлумачитися як заперечення або применшення права на користування мовами народів України.

Стаття 2. Законодавство України про державну мову України

Законодавство України про державну мову ґрунтується на Конституції, загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, міжнародних договорах України, і складається із цього закону, інших законів України та інших нормативних правових актів України, що регулюють проблеми мови.

Стаття 3. Сфери використання державної мови України

1. Державна мова України підлягає обов'язковому використанню:

1) у діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій усіх форм власності, у тому числі в діяльності з ведення діловодства;

2) у найменуваннях органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій усіх форм власності;

3) при підготовці й проведенні виборів і референдумів;

4) у конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному судочинстві, судочинстві в арбітражних судах, діловодстві у федеральних судах, судочинстві й діловодстві в мирових, третейських та інших судах України;

5) при офіційному опублікуванні міжнародних договорів України, а також законів та інших нормативних правових актів;

6) у взаєминах органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій усіх форм власності й громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, громадських об'єднань;

7) при написанні назв географічних об'єктів, нанесенні написів на дорожні знаки;

8) при оформленні документів, що засвідчують особу громадянина України, за винятком випадків, передбачених законодавством України, виготовлення бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану, оформленні документів про освіту, що видаються освітніми установами, які мають державну акредитацію, а також інших документів, оформлення яких, відповідно до законодавства України, здійснюється державною мовою України, при оформленні адрес відправників та одержувачів телеграм і поштових відправлень, що пересилаються в межах України, поштових переказів грошових коштів;

9) у діяльності загальноукраїнських, регіональних і муніципальних організацій телерадіомовлення, редакцій загальноукраїнських, регіональних і муніципальних періодичних друкованих видань, за винятком діяльності організацій телерадіомовлення й редакцій періодичних друкованих видань, заснованих спеціально для здійснення теле- та (або) радіомовлення або видання друкованої продукції мовами народів України або іноземними мовами, а також за винятком випадків, якщо використання лексики, що не відповідає нормам української мови як державної мови України, є невід'ємною частиною художнього задуму;

10) у рекламі;

11) в інших сферах, визначених законами України.

2. У разі застосування в сферах, зазначених у частині 1 цієї статті, поряд із державною мовою України мов народів України або іноземних мов, тексти українською мовою й мовами народів України або іноземними мовами, якщо інше не встановлено законодавством України, повинні бути ідентичними за змістом і технічним оформленням, виконані розбірливо. Звукова інформація (у тому числі в аудіо-та аудіовізуальних матеріалах, теле- і радіопрограмах) українською мовою й зазначена інформація мовами народів України або іноземними мовами, якщо інше не встановлено законодавством України, також повинна бути ідентичною за змістом, звучанням і способам передачі.

3. Положення частини 2 цієї статті не поширюються на фірмові найменування, товарні знаки, знаки обслуговування, а також теле- та радіопрограми, аудіо- та аудіовізуальні матеріали, друковані видання, призначені для вивчення мов народів України або іноземних мов.

Стаття 4. Захист та підтримка державної мови України

З метою захисту та підтримки державної мови України органи державної влади в межах своєї компетенції:

1) забезпечують функціонування державної мови України на всій території України;

2) розробляють і приймають закони та інші нормативні правові акти України, розробляють і реалізують спрямовані на захист і підтримку державної мови відповідні цільові програми;

3) вживають заходів, спрямованих на забезпечення права громадян України на користування державною мовою України;

4) вживають заходів щодо вдосконалення системи освіти та системи підготовки фахівців у області української мови й викладачів української мови як іноземної мови, а також здійснюють підготовку науково-педагогічних кадрів для освітніх установ із навчанням українською мовою за межами України;

5) сприяють вивченню української мови за межами України;

6) здійснюють державну підтримку видання словників і граматик української мови;

7) здійснюють контроль за дотриманням законодавства України про державну мову України;

8) приймають інші заходи щодо захисту й підтримки державної мови.

Стаття 5. Забезпечення права громадян України на користування державною мовою

1. Забезпечення права громадян України на користування державною мовою України передбачає:

1) отримання освіти українською мовою в державних і муніципальних освітніх установах;

2) отримання інформації українською в органах державної влади, інших державних установах, органах місцевого самоврядування, організаціях усіх форм власності;

3) отримання інформації українською мовою через загальноукраїнські, регіональні та муніципальні засоби масової інформації. Це положення не поширюється на засоби масової інформації, засновані спеціально для здійснення теле- та (або) радіомовлення, або видання друкованої продукції мовами народів України або іноземними мовами.

2. Особам, що не володіють державною мовою України, при реалізації та захисті їхніх прав та законних інтересів на території України у випадках, передбачених законами, забезпечується право на користування послугами перекладачів.

Стаття 6. Відповідальність за порушення законодавства України про державну мову України

1. Прийняття законів та інших нормативних правових актів України, рішень місцевих органів влади, спрямованих на обмеження використання української мови як державної мови України, а також інші дії та порушення, що перешкоджають здійсненню права громадян на використання державної мови, тягнуть за собою відповідальність, установлену законодавством України.

2. Порушення цього закону тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством України.

Стаття 7. Набуття чинності цього закону

Цей закон набирає чинності із дня його офіційного опублікування.

Президент України

Закон України «Про засади державної мовної політики»

Стаття 2. Завдання державної мовної політики

Державна мовна політика в Україні має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української мови як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими користується населення країни в державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства.

Стаття 3. Право мовного самовизначення

1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

Стаття 4. Законодавство України про мови

1.Законодавство України про мови складається з Конституції України, Декларації прав національностей України, цього Закону, законів України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин", "Про національні меншини", "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин" та інших законів України, а також міжнародних договорів, що регулюють питання використання мов, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов в Україні - виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах суспільного життя.

2.Якщо чинним міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про мови, то застосовуються норми, які містять більш сприятливі положення щодо прав людини.

Стаття 5. Цілі та принципи державної мовної політики

1.Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

2.При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;

2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;

3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;

5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.

3. Держава сприяє розвитку багатомовності, вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед тих, які є офіційними мовами Організації Об'єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.

Стаття 6. Державна мова України

1. Державною мовою України є українська мова.

2.Українська мова як державна мова обов'язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, науці, культурі, інших сферах суспільного життя.

3.Обов'язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення.

4.Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі. Порядок затвердження словників української мови і довідників з українського правопису як загальнообов'язкових довідкових посібників при використанні української мови, а також порядок офіційного видання цих довідників визначаються Кабінетом Міністрів України. Держава сприяє використанню нормативної форми української мови в засобах масової інформації, інших публічних сферах.

5.Жодне положення цього Закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «національна мова»

2.Чому вважають, що мова є визначальним чиннико державної безпеки ?

3.Що вам відомо про стилі мовлення ?

4.Прокоентуйте Закон Україн «Про засади державної мовної політики»

5. Назвіть принципи державної мовної політики

Література

1. Дзюба І.М. Починаймо з поваги до себе: Ст., доп. — К.: Вид. центр “Просвіта”, 2002.

.

Урок 4

Українська освіта як стратегічна державна сфера.

• Освіта - основа розвитку особистості, суспільства,

нації та держави

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є найбільш масштабною і людиномісткою сферою українського суспільства, визначальним чинником його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний і економічний потенціал народу, виховує патріота і громадянина України.
Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені. Освіта і наука є найголовнішими умовами утвердження України на світовому ринку високих технологій.
За роки незалежності на основі Конституції України в державі визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, розпочато практичне реформування галузі згідно з Державною національною програмою «Освіта. Україна XXI століття».
Водночас темпи і глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби суспільства, держави й особистості. Актуальною є проблема доступності якісної освіти впродовж життя для всіх громадян, забезпечення національного характеру освіти. Потребують постійного оновлення зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним є стан фінансування освіти і науки. Потребує особливої підтримки освіта у сільській місцевості, навчання дітей з особливими потребами. Необхідно докорінно змінити і оновити матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, впровадити інформаційні технології, забезпечити сучасні підходи до підготовки і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми вимагають першочергового розв'язання.

ХХІ століття висуває до освіти нові вимоги. Глобалізація, швидка зміна технологій, утвердження пріоритетів сталого розвитку суспільства зумовлюють зростання ролі освіти. Людство помітно змінює орієнтації в напрямі розвитку демократії, піднесення гідності особистості, її культури, національної самоідентифікації, толерантності, розвитку в умовах ринкових відносин, утверджує їх як ознаки нової світової динаміки. Нагальною потребою і передумовою прогресивного поступу людства є подолання згубних наслідків технократизму. Життя в умовах демократії, ринку, новітніх науково-інформаційних технологій стає реальністю. Все це зумовлює потребу радикальної модернізації освіти.
В Україні має стверджуватися стратегія прискореного, випереджувального іннюваційного,розвитку освіти і науки; повинні забезпечуватись умови для розвитку, самоствердження і самореалізації особистості впродовж життя.

Національна доктрина є державним документом, що визначає стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI століття.

Освіта у форуванні людини, національно орієнтованої особистості –

патріота.державотворця.

Головна мета української освіти - створити умови для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства; сприяти консолідації української нації, інтеграції України в європейський і світовий простір як конкурентоспроможної і процвітаючої держави.

Пріоритетами державної політики в розвитку освіти є:
- особистісна орієнтація освіти;
- формування національних та загальнолюдських цінностей;
- створення рівних можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної

освіти, постійного оновлення змісту освіти;
- розвиток системи неперервної освіти та освіти впродовж життя;
- формування через освіту здорового способу життя;
- розвиток україномовного освітнього простору;
- забезпечення освітніх запитів національних меншин;
- забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної

самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників,

підвищення їхнього соціального статусу;
- розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти в сільській

місцевості;
- інтеграція освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки;
- розробка і запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
- створення індустрії навчальних засобів;
- створення ринку освітніх послуг;
- інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір.

Система освіти має забезпечувати:
- формування особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється;
- збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до українських національних святинь, української мови, історії і культури всіх національностей, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;
- виховання людини демократичного світогляду, яка поважає громадянські права і свободи, традиції народів і культур світу, національний, релігійний, мовний вибір кожної людини;
- формування у дітей і молоді цілісної наукової картини світу, сучасного світогляду, творчих здібностей і здатності до самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості;
- підготовку людей високої освіченості і моралі, кваліфікованих спеціалістів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукомістких та інформаційних технологій, мобільності та конкурентоспроможності на ринку праці;
- створення необхідних умов для розвитку обдарованих дітей і молоді;
- підтримка дітей і молоді з особливими потребами;
- формування здорового способу життя, розвиток дитячого і юнацького спорту, туризму;
- етичне, естетичне та екологічне виховання;
- наступність і неперервність освіти;
- інноваційний характер навчально-виховної діяльності;
- різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання й виховання;
- моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх послуг;
- створення умов для ефективної професійної діяльності, підтримки працездатності та збереження здоров'я педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального статусу.

Національний харктер освіти

Освіта України ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності. Вона розвивається на основі педагогічної спадщини Київської Русі, доби українського козацтва, світоглядної парадигми Володимира Мономаха, Петра Могили, Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Я.Чепіги, С.Русової, Г.Ващенка, В.Сухомлинського та інших видатних українських мислителів, її духовним джерелом є висока культура українського народу, його споконвічна мудрість, прагнення жити у процвітаючій Україні.
Освіта утверджує українську національну ідею, сприяє розвитку культури українського народу. Сучасна освіта підпорядкована ідеї консолідації українського народу в єдину політичну націю, яка прагне жити у співдружності з усіма народами і державами світу. Вона спрямована на формування національних цінностей і водночас сприяє оволодінню особистістю багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу. Українська освіта має гуманістичний характер.

Національне і гроадянське виховання

Національне і громадянське виховання є одним із головних пріоритетів і органічним компонентом розвитку освіти. Воно має бути спрямоване на формування у дітей та молоді сучасного світогляду, ідей, поглядів, переконань, заснованих на найцінніших надбаннях вітчизняної і світової культури. В основу національного і громадянського виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного і громадянського виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадян української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури.
Національне і громадянське виховання має здійснюватися впродовж усього процесу навчання дітей та молоді. Воно має забезпечити всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, її здібностей і обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, формування громадянина України, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності.

Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті визначає, що головна мета української освіти – створити умови для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства; сприяти консолідації української нації, інтеграції України в європейський і світовий простір як конкурентоспроможної і процвітаючої держави. Реалізація цієї мети має базуватися на впровадженні гуманістичної освітньої парадигми.

На сучасному етапі розвитку освіти відбувається складний і водночас цікавий період реформування. Перед педагогами постає завдання забезпечити всебічний розвиток особистості, спрямувати навчально-виховний процес на формування духовного світу особистості, утвердження загальнолюдських цінностей, розкриття потенційних можливостей та здібностей .

У вивченні процесів формування особистості, цінності займають провідне місце. Вони безпосередньо пов’язані з мотивами та потребами особистості і виступають в ролі своєрідного регулятора її життєдіяльності. Вони забезпечують зв’язок між теорією і практикою, утворюючи між ними своєрідний «міст». Система цінностей виступає інтегруючою основою як для формування окремої особистості, так і соціальної групи, нації, та людства в цілому. Ціннісні орієнтації - важливі елементи у структурі самосвідомості особистості. Вони визначають спрямованість інтересів і потреб індивіда на певну ієрархію життєвих цінностей; схильність приписувати значущість окремим цінностям, суб’єктивно диференціювати їх за значимістю. Інакше – вони визначають змістову сторону спрямованості особистості, визначають поведінку і діяльність (в тому числі й професійну) людини, детермінують її мотивацію, впливають на стиль мислення і життя.

• Погляди видатних державотворців на призначення освіти

У вселюдськім житті тільки той народ

бере перемогу, який має найкращу школу

С. Русова

С. Русова (1856 – 1940) – видатний педагог, громадський і державний діяч. Психолого-педагогічні ідеї С. Русової лежать в основі роботи нових типів шкіл і дошкільних закладів. У Києві в 1993 р. створено освітньо-виховний центр Софії Русової, який надає допомогу педагогам. До 140-річчя з дня народження С. Русової у Львові вийшла друком книжка «Теорія і практика дошкільного виховання», у Києві — «Вибрані педагогічні твори», «Мої спомини».

С. Русова народилася 1856 року на Чернігівщині, першу освіту європейського рівня одержала в родинному колі, згодом закінчила найкращу жіночу гімназію в Києві «Бригантина». У 1871 р. у Києві відкрила перший дитячий садок в Україні. Працювала в недільних школах, організовувала дитячі садки та притулки. У 1919 р. в уряді УНР С. Русова очолювала два департаменти — дошкільного виховання і позашкільної роботи, друкувалася в журналах із питань національної освіти різних народів. Національну освіту вважала головною умовою становлення та розвитку і нації, і державності. На початку 20-х років С. Русова у віці 60 років змушена була емігрувати. Працювала в Празі у Вищому Українському педінституті ім. М. Драгоманова. Основні засади педагогічної діяльності С. Русової такі:

• ідея державотворчого значення школи й освіти. «Велике слово — школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ бере перемогу, який має найкращу школу» («Нова школа», 1917);о освіта й виховання повинні будуватися на підставі положень педагогіки і психології про закономірності та умови розвитку сучасної дитини, про найбільш доцільні для певного віку методи навчання;

• найоптимальнішою є початкова школа з першого по п'ятий клас;

• сучасний учитель повинен мати високий рівень наукової компетентності і практичної педагогічної майстерності.

«Якщо ми потребуємо демократії, то мусимо для неї виховувати молодь для того, щоб ця молодь могла утворити новий, кращий гуманний світ... Гаслом нової школи є саморозвиток і соціальна служба — служба родині, громаді, державі, нації, людству», — писала С. Русова в 1918 р. в праці «Дещо з філософії виховання». Ці ідеї мають абсолютне сучасне звучання, як і думки С. Русової щодо змісту освіти.

Найдоцільнішими предметами для малечі вона вважала мистецтво і природознавство, які мають найкращі можливості для морального й естетичного впливу.

Відомо, що С. Русова особливої уваги надавала громадському авторитету вчителя, вихователя, його загальнокультурній, психологічній і фаховій майстерності.

Ким тільки не доводилося працювати Русовій: вихователем дитячого садка, учителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педінституті в Києві, Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі; була членом Української Центральної Ради, головою департаменту дошкільної і позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником української педагогічної академії тощо. Але проблеми виховання й освіти української молоді у неї завжди були на першому плані.

Сьогодні освіта порушує і розв'язує ці ж питання. Отже, концепції Софії Федорівни Русової не втратили й сьогодні своєї актуальності. Немало освітян-ентузіастів створюють дошкільні заклади, школи, ліцеї, дитячі центри, працюють за ідеями С. Русової, використовуючи її педагогічну спадщину

***

Плекаючи свої кращі національні традиції,

борючись за свою самостійну державу, віримо,

що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра.

Г. Ващенко

Г.Ващенко (23.04.1878—2.05.1967). Професор Г. Ващенко — видатний український учений, педагог і психолог — уродженець Полтавщини (с. Богданівка). Помер у Мюнхені (Німеччина). У Москві закінчив богословські студії, на священика не висвячувався, бо був розчарований поведінкою духовних осіб і професорів та студентів, далекою від християнських норм. Він повернувся в Україну, і тут учителював, вивчав педагогіку і психологію (зокрема Петра Лесгафта). Працював у різних гімназіях в Україні, у Грузії, досвід використав в організації освіти в Україні (у 1917—20 рр.), організував учительські курси, школи. Швидко став доцентом Українського Полтавського Університету (1918). У 1927 р. став професором і керівником кафедри педагогіки, написав «Загальні методи навчання», видав у 1928 р., як підручник для педінститутів в Україні. Керував аспірантською групою, але був визнаний «буржуазним націоналістом», знятий з посади, чекав своєї черги на знищення. Книга була знищена, а сам Г. Ващенко виїжджає в 1936 р. в Сталінґрад, де працює в педагогічному інституті. Під час Другої світової війни повертається в Україну, потім з родиною виїхав до Мюнхена, де очолив кафедру педагогіки в Українському Вільному Університеті, а також став ректором Української богословської Академії в Мюнхені. 22 роки провів у еміграції. Найбільше працював у справі національного виховання української молоді в умовах діаспори. Написав праці «Виховання волі і характеру», «Основи естетичного виховання», «Виховання любові до Батьківщини», «Виховна роль мистецтва», «Система освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання».

Професор Г. Г. Ващенко в основу виховного ідеалу поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові і красі. Зведений ним виховний ідеал українця — служіння Богові і своїй нації — є традиційним у житті і побуті українського народу. А такі риси українського народу як працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність і гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, любов до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців, вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут є основою української ментальності. Славнозвісний підручник «Виховний ідеал» Г.Ващенко завершує словами: «Українська молодь мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротися за них».

Українське педагогічне товариство нині носить ім'я Г. Ващенка.

Запитання для самоконтролю

1. Яку роль відіграє освіта у формуванні особистості?

2.Чому Українську освіту вважають стратегічною державною сферою?

3. Що таке Національна доктрина розвитку освіти?

4. Що вам відомо про С. Русову?

5. Що лежить в основі виховного ідеалу Професора Г. Г. Ващенка ?

Література

1.Державний стандарт загальної середньої освіти в Україні. - К. - 1997.

2.Ткачова Н.О. Історія розвитку цінностей в освіті: Монографія. - Харків: ВЦ ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004.

Урок 5

Українська наука

Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Яка відіграла важливу роль у розбудові держави.Наука – як особлива форма людської діяльності, яка склалася історично та має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони й методи дослідження. зародження й становлення якої налічує багато століть, адже у своєму розвитку вона пройшла довгий шлях. Від перши елементів науки Н стародавньому світі, у зв'язку з потребами суспільної практики, що мали суто практичний характер, — аж до наших часів, коли наука стала по суті джерелом економічного зростання і невід'ємною складовою національної культури та освіти України.

• Українська нука від минулого до сьогодення

Античні часи

З часу виникнення на північних берегах Чорного та Азовського морів античних стародавніх грецьких міст-держав (VIII–VII ст. до н.е.) існують відомості про збирання донаукового знання на території сучасної України. Найвідомішими грецькими містами-державами того часу були: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Бугу), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія, Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії) та інші. Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури. Мешканці приділяли значну увагу навчанню дітей: учні вивчали читання, лічбу, письмо, риторику, красномовство. Розвивалися історія і філософія. Особливе значення приділялося медицині. Про це свідчать численні археологічні знахідки (хірургічні ножі, пінцети, голки та ін). В Ольвії існувала аптека. Мешканці Керкінітиди широко використовували цілющі властивості кримських грязей. Історик Пліній Старший так описував один з берегів Сакського озера: «...на Таврійському півострові є земля, за допомогою якої лікуються різні хвороби».

Часи Київської Русі

Найбільшого розвитку освіта у Київській Русі набула за часів правління князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Володимир значно розширив межі держави та здійснив реформування місцевого управління, у результаті чого вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосередилася у руках великого князя. Активний розвиток освіти і науки почався після хрещення Русі. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там вчилися читати, писати, співати церковних пісень, оволодівали грецькою мовою. З цієї школи виходили освічені священики, писарі, перекладачі з грецької та інших мов на церковнослов'янську. Ярославов Мудрий збирав у чужих державах книги з різних питань пізнання світу і сформував величезну на той час бібліотеку. До шкіл на навчання Ярослав залучав здібних дітей не лише князів та духовенства, а й простих міщан. Основною причиною накопичення знань у цей період була практична діяльність. Наприклад, знання хімічних властивостей та особливостей будівельних матеріалів застосовували у виготовлені скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів тощо. Також при зведенні будівель застосовувались математичні знання.

Належну увагу в Київській Русі приділяли лікарській справі. Так, княгиня Ольга першою заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Крім того, першим визначним лікарем-жінкою в історії Русі-України була дочка київського великого князя Мстислава Володимировича та онука Володимира Мономаха, праправнучка Ярослава Мудрого Добродія-Євпраксія-Зоя. На підставі власної лікарської практики й аналізу досліджень тогочасних медиків Євпраксія в 30-х роках ХІІ ст. написала науковий трактат грецькою мовою «Алімма» (Мазі), який дістав популярність за межами Київської Русі. Це була перша відома авторська медична праця.

Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Так у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов'янських племен літописець Нестор пов'язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип'яттю, Двіною, Десною та Сулою. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхов і далі Варязьким морем. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.

Найбільший вплив на натурфілософський розвиток Русі справляла Візантія, що давало доступ до натуралістичних творів грецького та римського світів. З перекладених книг черпали наукові знання про природу («Шестиднєв» Василя Великого та «Фізіолог»), географію («Топографія» Козьми Індикоплова), філософію (короткі уривки з творів Платона й Аристотеля). Були в Київській Русі і власні філософи: митрополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович. Розвиток науки активно спостерігався аж до розпаду Київської Русі.

Розвиток науки у період козаччини та Руїни.

У період Козаччини, а згодом Руїни, відчутно спостерігається занепад науки як такої. Але, попри жахливу ситуацію, в якій опинилась українська наука, все ж можна відзначити помітний розвиток деяких наукових галузей лінгвістичної науки — лексикографії й лексикології. Серед відомих лексикографів того часу, особливо треба відзначити Памва Беринду, автора одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє», Лаврентія Зизанія автора «Грамматіки словенскоі съвершеннаго искуства осми частій слова и иных нужных» та першого друкованого церковнослов'янсько-українського словника, що вийшов у світ у Вільні в 1596 році — «Лексис СирЂчь РеченїА, Въкрат (ъ) цЂ събран (ъ) ны... », Івана Федорова — який видав перший східнослов'янський Буквар.

Перша сторінка одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» Памви Беринди

Розвиток науки у XVII–XVIII ст.

Київський Синопсис

На початку XVIII ст. завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи одним із провідних науково-освітніх центрів Європи стає Києво-Могилянська академія. Серед провідних науковців того часу були — Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький та ін. Інокентій Гізель, що працював у галузі історії, є атвором «Синопсиса» (1674 р.) — короткого нариса історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., який мав велику популярність, і навіть використовувався як офіційний підручник.

У цей період спостерігається становлення й утвердження лінгвістики. Один з найвідоміших учених того часу уважається Єпифаній Славинецький, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів у Святому Письмі.

Поряд з історичними та лінгвістичними дослідженнями вчені Києво-Могилянської академії зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпифаній Славинецький здійснив переклади слов'янською мовою посібників з анатомії Везалія. У 1707— 1708 pp. Феофан Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Могилянської академії.

Розвиток української науки у складі двох імперій

Після фіксації розподілу українських земель у складі Російської і Австро-Угорської імперій почався новий етап розвитку науки в Україні. Обидві імперії зберігали архаїчний економічний устрій, але поступово прогресували у культурній сфері.

Задля русифікації українських земель російський уряд відкрив 3 університети: Харківський (1804), Київський (1834) і Одеський (1865). У цих університетах концентрувалися приїжджі викладачі та професори з інших областей Росії, у першу чергу з Петербургу, Москви та німецьких освітніх закладів Прибалтики. Нечисленні місцеві дослідники також йшли викладати в університети. Проте вже у другій половині ХІХ сторіччя серед випускників університетів побільшало українців, а до початку ХХ сторіччя в університетах були сформовані потужні місцеві наукові школи.

Науковці, що працювали на українських землях здійснили цілий перелік наукових відкриттів світового рівня. Зокрема, анатом і гістолог Володимир Бец описав нервові клітини Беца і нейрони Кахаля, гістолог Никанор Хржонщевський відкрив епітелій у легенях, ботанік Сергій Навашин описав подвійне запліднення у квіткових рослин, Ілля Мечніков описав клітинний імунітет і фагоцитоз, за що отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини, фізіолог Володимир Правдич-Немінський виміряв першу неінвазивну електроенцефалограму.

Багато українців робили наукову кар'єру в інших регіонах імперії, часто зберігаючи своє коріння.

Розвиток науки у складі СРСР

У цей період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони об'єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. У 20-30 х рр. в Україні працювало 35 наукових товариств:

Між тим, на листопадовій сесії ВУАН 1929 р. було прийняте несподіване рішенння про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії. А у 1930 р. вийшла ще й постанова ЦК КП(б)У «Про завдання партії в області наукової роботи», яка закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень та переходу до принципів колективності й плановості, які передбачалося запровадити у діяльність наукових товариств. Наслідком ухваленого рішення став стрімкий занепад наукових товариств, які виявилися неспроможними існувати у нових умовах, що передбачала постійне втручання компетентних органів у вільний науковий пошук. Більшість наукових товарист перестали функціонувати, а ті, що існували поза структурою ВУАН, ледь виживали, хоча й проіснували більш тривалий час, оскільки їх діяльність не піддавалася такій суворій регламентації з боку держави.

Учені Української Радянської Соціалістичної Республіки внесли вагомий вклад у скарбницю світової науки. Багато їхніх розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників, у тому числі 62 тис. докторів і кандидатів наук. В УРСР налічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук, близько 16 тис. доцентів і кандидатів наук. Великий загін учених працював у Південному відділенні Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP — 81 тис. співробітників, у тому числі 14 тис. наукових працівників, серед яких понад 1000 докторів і 7000 кандидатів наук, 300 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Результати фундаментальних досліджень дали змогу пояснити ряд явищ при поділі атомних ядер, створити принципово нові стани речовини з наперед заданими властивостями, розшифрувати структуру складних хімічних речовин, створити наукові передумови управління спадковістю й мінливістю живих організмів. Підтвердженням високої якості цих технологій є продаж ліцензій промислово розвинутим країнам.

Сучасна наука

В Україні, як і в інших державах на теренах колишнього СРСР, протягом останніх двох десятиліть тривав складний процес інституційних структурних і когнітивних змін у сформованій за радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринкової економіки та демократичних принципів керування відбувалася повільно. Причини полягали, перш за все, в глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат. Причиною негативних процесів, що супроводжувала трансформацію вітчизняної наукової системи, була її слабка підготовленість до швидкоплинних радикальних перетворень суспільства та запровадження нових функціональних механізмів (в політиці — перехід від тоталітаризму до демократії, в економіці – від адміністрування до ринку, в науці — від державного управління до автономії, самоорганізації і комерціоналізації)^]. Однак, попри ці причини, українській науці вдалось зберегти повноцінну за секторальним розрізом структуру (академічний, галузевий, вузівський та заводський сектори науки), успадковану від СРСР. За структурною повнотою в Європі Україну випереджають тільки Франція, Велика Британія, Німеччина і Росія.

Кількість публікацій українських учених про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень українських еліт. Попри деякі недоліки в науковій сфері, все ж нині українська наука посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів.

• Національна Академія наук України

Приміщення Президії НАН України на вулиці Володимирській № 54 у Києві

Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) — вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук. На кінець 2013 року в НАН України працювало 40211 співробітників, з них 19292 — науковці. Керівні органи НАН України перебувають у Києві.

В олодимир Вернадський — перший президент УАН

Українську академію наук засновано за указом гетьмана Павла Скоропадського і урочисто відкрито 24 листопада 1918 року.^[2] Її було створено самоврядною установою, яка одразу складалася з 45 установ: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічна обсерваторія, Біологічна станція, бібліотека, друкарня та архів. Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки.

А гатангел Кримський, вчений секретар

Академії наук (1918–1928)

Установче спільне зібрання 27 листопада 1918 обрало президентом УАН професора Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем — Агатангела Кримського. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами академії обиралися М. П. Василенко (1921–1922), О. І. Левицький (1922), В. І. Липський (1922–1928), Д. К. Заболотний (1928–1929), Олександр Богомолець (1930–1946), Олександр Палладін (1946–1962), Борис Патон (з 1962 року).Більшовицький уряд УРСР підтвердив заснування УАН, визначивши її структуру і фінанси. Вже 1921 року відбулося перше скорочення наукових співробітників ВУАН. Декретом від 14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Всеукраїнську Академію наук», згідно з яким академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. ВУАН поділялася на 3 відділи, кожен з яких мав у своєму складі кафедри, інститути або комісії. Ці наукові центри створювалися навколо одного з академіків ВУАН і сприяли зосередженню зусиль науковців довкола певного наукового напрямку чи проблеми. Такі центри були автономними та самостійно визначали напрям власних досліджень. Сама Академія не мала жорсткої ієрархічної структури.

Таке становище зберігалося до кінця 1920-х років, поки радянський уряд не прибрав залишки автономії через втручання у процедуру виборів керівництва Академії. 1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані. У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УРСР. РНК УРСР затвердила новий статут АН УРСР, за яким вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи — її наукові інститути. Після перейменування Академія стала не національною, а територіальною науковою установою. Її знову поділено на три відділи: суспільних наук, математично-природничий і технічний. 1938 року другий відділ поділено на Фізико-Математичний і Біологічний.

На початок 1941 у складі АН УРСР існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпропетровську та Львові.

Під час німецько-радянської війни інститути були евакуйовані в 1941 році. Більшість інститутів та Президія АН УРСР переїхали до Уфи, Інститут електрозварювання — до Нижнього Тагіла, інші установи — до Свердловська, Челябінська, Златоуста та інших міст СРСР. Зусилля академії були спрямовані на надання допомоги фронту і тилу. Першочергове місце посіли наукові розробки в галузі оборонної промисловості, поліпшення методики лікування поранених тощо. В березні 1944 почалась реевакуація інститутів АН УРСР до Києва.

До 1960 були створені 20 нових інститутів (всього існувало 44). У 1954 засновано Кримський філіал АН УРСР. У 1956 році створено Донецький науковий центр АН УРСР, а згодом і інші центри: Західний, Харківський, Південний та Дніпропетровський. На 1977 рік АН УРСР мала 121 дійсного члена і 175 членів-кореспондентів. Три її секції охоплювали 11 відділів і 82 наукові установи. У 1980х роках більшість наукових співробітників Академії була зосереджена у секції фізико-технічних і математичних наук (у 1986 — 76% працюючих), у Секції хіміко-технологічних і біологічних наук (19%), у Секції суспільних наук (5%). Загальна кількість наукових співробітників зросла до 15340. Разом із прогресом у фізичних і технічних науках проводилося фальшування історії АН УРСР, приховувалися з ідеологічних причин імена видатних науковців.

Після досягнення незалежності НАН України постала перед значними фінансовими труднощами. Неможливість купувати обладнання і реактиви, низька оплата роботи науковця, відсутність держзамовлення для практично-орієнтованих досліджень спонукала тисячі співробітників НАН залишити Україну чи науку. З іншого боку, перед вченими, особливо в галузі гуманітарних наук, розкрилися великі перспективи творчої праці. Юристи, історики, соціологи, економісти взяли активну участь у процесах державотворення. Якісно поліпшилися умови спілкування і взаємодії вчених із колегами за кордоном.

Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них інші наукові установи. Вони діють на підставі власних статутів, затверджених і зареєстрованих у НАН України.

Дослідно-виробнича та конструкторська база академії охоплює дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, інженерні та обчислювальні центри. При установах НАН України функціонують малі та спільні підприємства, які сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень. За активної участі установ НАН України працюють 8 технопарків, на які законодавчо поширено спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності.

До структури Академії входить Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського, яка є депозитарієм ООН і фонди якої містять близько 15 млн одиниць зберігання, та Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Академія має видавництва «Наукова думка» і «Академперіодика».

В академії сформувалося чимало наукових шкіл. Їх засновниками були видатні вчені-математики Д. О. Граве, М. М. Крилов, М. М. Боголюбов, механіки О. М. Динник і М. О. Лаврентьєв, фізики К. Д. Синельников, Л. В. Шубников, В. Є. Лашкарьов, О. І. Ахієзер, О. С. Давидов, А. Ф. Прихотько, О. Я. Усиков, С. Я. Брауде, геолог П. А. Тутковський, хіміки Л. В. Писаржевський, О. І. Бродський, А. В. Думанський, біологи і медики Д. К. Заболотний, О. О. Богомолець, В. П. Філатов, М. Г. Холодний, І. І. Шмальгаузен, В. В. Моргун. У всьому світі відомі українські школи електрозварювання Є. О. Патона і кібернетики В. М. Глушкова. Набули широкого визнання економічні й гуманітарні школи, які очолювали економісти М. В. Птуха і К. Г. Воблий, історики М. С. Грушевський і Д. І. Яворницький, сходознавець А. Ю. Кримський, мовознавець Л. А. Булаховський, літературознавці С. О. Єфремов і О. І. Білецький.

Наукові інституції та їх досягнення

Чернівецький Національний університет ім.Ю.Федьковича

Історія

Заснований заклад 4 жовтня 1875 року, указом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа, на основі теологічного інституту, що існував із 1827 року з німецькою викладовою мовою та з окремими кафедрами української та румунської мов і літератур.

Університет мав різні назви: імені Франца Йосифа (нім. Franz Josephs) у 1875–1918 pp.,( Universitatea Regele Carol I din Cernăuţi ) –1919–1940 і Чернівецький державний університет після 1940 року.

1989 року Чернівецькому університетові присвоєно ім'я Юрія Федьковича.

11 вересня 2000 року Указом Президента України Чернівецькому державному університету імені Юрія Федьковича надано статус національного.

Першим ректором був відомий учений і громадський діяч Костянтин Томащук. Тут викладали і вели дослідницьку роботу вчені європейського та світового рівня: економіст Йозеф Шумпетер, філософ Ґеорґ Еліс Мюллер, юрист Г.Гросс, історик Раймунд Кайндль, славіст Омелян Калужняцький, україніст Степан Смаль-Стоцький, композитор і письменник Сидір Воробкевич та інші.

За австрійської влади ЧНУ мав три факультети: православної теології, правничий і філософський. На філософському факультеті кафедрою української мови завідували: К.Ганкевич (1875–1876), І.Онишкевич (1876–1882), С.Смаль-Стоцький (1885–1918), слов'янських мов О.Калужняцький (1875–1898) і Є.Козак (1899–1919); кафедру практичного богословія очолював Д.Єремійчук (1899–1919).

У цей час в Чернівецькому університеті навчалися, крім буковинців, також багато галичан, зокрема: І.Франко, Лесь Мартович, Д.Лукіянович; габілітувалися В.Мількович з історії Східної Європи (згодом професор ЧУ, 1895–1919), О.Колесса з української мови.

Серед ректорів університету були українці: К.Томащук (1875–1876), О.Калужняцький (1889–1890) і Є.Козак (1907–1808).

1875 — на загальне число 208 студентів українців було 41, у 1914 на 1198 — 303 (приблизно стільки ж румунів, найбільше було євреїв і німців).

Після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року і прилучення Буковини до Румунського королівства університет до 1940 р. вважався румунським вищим навчальним закладом. У 1918–1940 pp. університет було румунізовано, скасовано українські кафедри, а українських професорів звільнено. Філософський факультет поділено на два: філософсько-літературний і природознавчий. Довголітнім ректором ЧНУ за румунського часу був Й.Ністор.

У 1920 на 1 671 студентів було 239 українців, у 1933 — на З 247 студентів було 2117 румунів, 679 євреїв, 199 німців, 155 українців, 57 поляків, 40 інших національностей.

1940 — після радянської окупації Північної Буковини і включенням її до УРСР, університет реорганізовано у державний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання та поділено на 7 факультетів, а з 1955 на 11: історичний, філософський, іноземних мов, географічний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, економічний, технічний і заочний, була 51 кафедра. Теологічний факультет було ліквідовано. Запроваджене заочне й вечірнє навчання та аспірантуру.

У 1976–1977 pp. було близько 10 000 студентів (у тому числі 38 % заочників) та близько 500 викладачів, у тому числі 26 професорів і докторів наук, близько 290 доцентів і кандидатів наук.

Університет сьогодні

Сьогодні при університеті є ряд дослідних установ: ботанічний сад (заснований 1877), біологічна дослідна база (в Жучці), лабораторії фізики напівпровідників і термодинаміки, експериментальний рибозавод, сейсмічна і метеорологічна станції, 4 музеї (зоологічний, ботанічний, геологічний, історії університету).Наукова бібліотека університету має 11 відділів: комплектування, наукової обробки літератури, зберігання вітчизняних видань, зберігання зарубіжних видань, рідкісних та цінних видань, абонементів, читальних залів, галузевий, культурно-просвітницької роботи, інформаційних технологій, а також інформаційно-бібліографічний відділ.

Цікавою є історія бібліотеки. Заснована книгозбірня в 1852 році як Крайова бібліотека, перша публічна бібліотека на Буковині, від 1875 р. (року заснування Чернівецького університету) — університетська бібліотека. Загальний фонд бібліотеки (на 01.01.2005) нараховує близько 2,6 млн примірників. Серед них: 1.125 тис. примірників наукової літератури, 171 тис. підручників та навчальних посібників, 648 тис. примірників журналів, 96 тис. примірників художньої літератури. Фонд зарубіжних видань налічує 376 тис. творів німецькою, румунською, англійською, латинською, польською, старогрецькою, французькою, гебрайською їдиш та іншими мовами. У фонді рідкісних та цінних видань зберігається близько 70 тис. прим.: інкунабули, палеотипи, вітчизняні та іноземні стародруки, особисті архіви В.Сімовича – професора Львівського університету, Є.Козака – професора Чернівецького університету, К.Райфенкугеля  – директора бібліотеки Чернівецького університету, колекції Томащука – першого ректора Чернівецького університету, І.Карбулицького, І.Співака та ін. Найцінніша книга датується XIII ст. Вона написана на пергаменті латинською мовою. У цьому фонді зберігаються також книги Марії-Луізи, дружини Наполеона I, цісаря Франца Йосифа I, професорів університету С.Смаль-Стоцького, Іона Сбієри та ін.

ЧНУ видає «Наукові записки» (у 1945–1967 появилося 58 тт.), монографії (84), підручники (65).

Ректором ЧНУ з 2005 року є академік Міжнародної термоелектричної академії, доктор фізико-математичних наук, професор Степан Васильович Мельничук.

29 червня 2011 р. 35-та сесія комітету Світової спадщини ЮНЕСКО прийняла рішення про включення до списку Світової культурної спадщини центрального корпусу університету — колишньої резиденції митрополитів Буковини і Далмації.

У 2013 році отримав меценатську допомогу на реконструкцію будівель закладу від місцевого підприємця Дмитра Фірташа. Керівники благодійного фонду FIRTASH Foundation Дмитро та Лада Фірташ вручили ректору університету Степану Мельничуку сертифікат на 8 млн. грн. на реставраційні роботи Резиденції.

Факультети і кафедри

 Інститут біології, хімії та біоресурсів

• Кафедра молекулярної генетики та біотехнологій

• Кафедра біохімії та біотехнології

• Кафедра ботаніки і охорони природи

• Кафедра ґрунтознавства

• Кафедра екології та біомоніторингу

• Кафедра землевпорядкування та кадастру

• Кафедра зоології та гідробіології

• Кафедра аналітичної хімії

• Кафедра неорганічної хімії

• Кафедра органічної та фармацевтичної хімії

• Кафедра фізичної хімії та екології хімічних виробництв

 Географічний факультет

• Кафедра географії та менеджменту туризму

• Кафедра географії України та регіоналістики

• Кафедра гідроекології, водопостачання та водовідведення

• Кафедра економічної географії та екологічного менеджменту

• Кафедра соціальної географії та рекреаційного природокористування

• Кафедра фізичної географії і раціонального природокористування

• Кафедра геодезії, картографії та управління територіями

 Економічний факультет

• Кафедра економіки підприємств

• Кафедра економіко-математичного моделювання

• Кафедра економічної теорії та менеджменту

• Кафедра маркетингу

• Кафедра міжнародної економіки

• Кафедра обліку та аудиту

• Кафедра фінансів

 Інженерно-технічний факультет

• Кафедра загальної фізики

• Кафедра кореляційної оптики

• Кафедра оптики та спектроскопії

 Факультет історії, політології та міжнародних відносин

• Кафедра етнології, античної і середньовічної історії

• Кафедра історії нового та новітнього часу

• Кафедра історії України

• Кафедра міжнародних відносин

• Кафедра міжнародної інформації

• Кафедра політології та державного управління

• Кафедра сучасних іноземних мов та перекладу

 Факультет комп'ютерних наук

• Кафедра комп'ютерних систем та мереж

• Кафедра математичних проблем управління і кібернетики

• Кафедра програмного забезпечення комп'ютерних систем

 Факультет образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва

• Кафедра декоративно-прикладного мистецтва

• Кафедра образотворчого мистецтва та графіки

 Факультет педагогіки, психології та соціальної роботи

• Кафедра загальної і соціальної педагогіки

• Кафедра музики

• Кафедра педагогіки та методики початкової освіти

• Кафедра педагогіки та психології дошкільної освіти

• Кафедра практичної психології

• Кафедра психології

• Кафедра психофізіології та медичної психології

 Факультет прикладної математики

• Кафедра алгебри та інформатики

• Кафедра диференціальних рівнянь

• Кафедра математичного аналізу

• Кафедра математичного моделювання

• Кафедра математичної і прикладної статистики

• Кафедра прикладної математики

 Фізичний факультет

• Кафедра електроніки і енергетики

• Кафедра оптоелектроніки

• Кафедра радіотехніки та інформаційної безпеки

• Кафедра теоретичної фізики

• Кафедра термоелектрики і фізичної метрології

• Кафедра фізики напівпровідників і наноструктур

• Кафедра фізики твердого тіла

 Факультет фізичної культури та здоров'я людини

• Кафедра безпеки життєдіяльності

• Кафедра військової підготовки

• Кафедра здоров'я людини, рекреації та фітнесу

• Кафедра теоретичних основ і методики фізичного виховання

• Кафедра фізичного виховання для гуманітарних факультетів

• Кафедра фізичного виховання для природничих факультетів

 Філологічний факультет

• Кафедра журналістики

• Кафедра зарубіжної літератури та теорії літератури

• Кафедра історії та культури української мови

• Кафедра румунської та класичної філології

• Кафедра слов'янської філології та порівняльного літературознавства

• Кафедра сучасної української мови

• Кафедра української літератури

 Факультет іноземних мов

 Філософсько-теологічний факультет

• Кафедра релігієзнавства і теології

• Кафедра соціології

• Кафедра філософії

Юридичний факультет

• Кафедра конституційного, адміністративного та фінансового права

• Кафедра кримінального права і криміналістики

• Кафедра міжнародного права

• Кафедра правосуддя

• Кафедра теорії та історії держави і права

• Кафедра

Загальноуніверситетські кафедри

• Кафедра будівництва і архітектури

• Коледж чернівецького національного університету.

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка (КНУ імені Тараса Шевченка або просто Шевченків університет, відкритий як Київський Імператорський Університет Святого Володимира) — державний вищий навчальний заклад України, розташований у місті Києві, самоврядний (автономний) дослідницький національний університет.

Історія

І мператор Микола І, за чиїм Указом був заснований

університет Св. Володимира

Ідея заснування університету в Києві виникла в правлячих колах Російської імперії ще на початку XIX ст., відразу після відкриття таких закладів у Харкові та Казані (обидва відкриті в листопаді 1804 р.). Однак втілювати в життя плани створення університету влада розпочала лише 1833 р., після закриття Кременецького ліцею на Волині (ліцей було закрито за участь його студентів у польському повстанні 1831 року). Бібліотеку ліцею, нумізматичний кабінет, колекцію картин, гравюр та скульптур було конфісковано і передано новоствореному Імператорському університету. Рослини з ботанічного саду і наукові прилади теж було перевезено до Києва. Таким чином, Університет, значною мірою, було створено на матеріальній базі Кременецького ліцею. Викладачами Університету також стало багато викладачів колишнього ліцею (проф. О. Міцкевич та ін.).

8 листопада 1833 р. імператор Микола І підтримав подання міністра народної освіти графа C. Уварова про заснування Імператорського університету Святого Володимира. 25 грудня 1833 р. імператор затвердив проект Тимчасового статуту й штатний розпис Університету. 28 (16 за ст. ст.) липня 1834 р. (в день пам'яті рівноапостольного кн. Володимира) відбулося урочисте відкриття закладу. 28 серпня 1834 р. в університеті розпочалися заняття.

У добу Гетьманату розділено на:

• Київський український державний університет

• Російський київський університет;

• 1920–1926: Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова

• 1926–1932: Київський інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова

• 1933–1939: Київський державний університет

• 1939–1994 Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка (КДУ)

• 1959: Київський ордена Леніна державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка

• 1984: Київський ордена Леніна й ордена Жовтневої Революції державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка

• 1994 — по сьогодні: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (КНУ)

2008: Київський національний дослідницький університет імені Тараса Шевченка (згідно з Указом Президента України цього ж року)

Інститути й факультети

Б арельєф зі стін Радіофізичного корпусу Київського університету з цитатами з віршів українських поетів Т. Шевченка та П. Тичини (частина барельєфної композиції «Підкорення простору» (автори — А. Григоров, М. Машко, В. Прядка, А. Гайдамака, 1975-1979 р.р.))

Київський національний університет імені Тараса Шевченка — багатогалузевий навчально-науковий комплекс, який об'єднує:

15 факультетів: філософський, психології, юридичний, історичний, біологічний, географічний, геологічний, економічний, кібернетики, механіко-математичний, підготовчий, радіофізичний, соціології, фізичний, хімічний;

6 навчальних Інститутів: журналістики, міжнародних відносин, філології, військовий, післядипломної освіти, високих технологій;

Центр підготовки та перепідготовки іноземних громадян,

Центр українознавства,

Корпорація «Науковий парк КНУ імені Тараса Шевченка,

Науково-дослідний інститут фізіології,

Ботанічний сад,

Лінґвістичний музей,

Зоологічний музей,

Наукову бібліотеку,

Інформаційно-обчислювальний центр,

Астрономічну обсерваторію,

Видавничо-поліграфічний центр,

Канівський державний заповідник.

Докладніше: Канівський природний заповідник

Докладніше: Київський університет (газета)

Університет є співзасновником трьох інститутів та двох коледжів. В цих структурах вчаться понад 30 тис. студентів.

В університеті здійснюється підготовка та перепідготовка фахівців з 31 напрямку й 81 природничих та соціально-гуманітарних спеціальностей і 157 спеціалізацій за ступеневою системою — бакалаври (4 роки) та спеціалісти (1 рік) або магістри (1,5-2 роки).

Щорічний конкурс до університету становить понад 3 чол. на місце, а на окремих факультетах — 6-11 чол. Це свідчить про високий рейтинг Київського університету.

В університеті працюють понад 2000 науково-педагогічних та понад 1000 наукових працівників на 160 кафедрах. Вчені ступені і звання мають понад 72% викладачів, зокрема 18,25% (371) викладачів — доктори наук, професори; 12 академіків та 19 членів-кореспондентів державних академій. Щороку науковцями та викладачами університету публікуються монографії, підручники, навчальні посібники та наукові статті, у тому числі за кордоном і у фахових виданнях.

Запитання для самоконтролю

1.Коли і ким була заснована Національна Академія наук України?

2.Хто вам відоий із провіднх науковців XVII–XVIII ст.?

Література

1.Україна ХХІ століття : стратегія науки // Освіта. — 1992.

2.Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє: Щорічник. — Випуск 14–15 / За заг. ред. М. В. 3.Лазаровича. — Тернопіль: Видавництво ТНЕУ «Економічна думка», 2010.

3.Кревецький І. Українська Академія Наук у Києві // Літературно-Науковий Вісник, V–VIII — Л., 1922

Урок 6.

Українська Національна еконоіка,екологія,культура-

Їхня взаєообуовленість та взаємозалежність як гарант

національної безпеки

• Національна економіка: сутність, структура, механізми функціонування та цілі розвитку

Національна економіка є історично сформованою системою суспільного відтворення країни, яка ґрунтується на використанні наявних національних ресурсів, забезпечує реалізацію національних економічних інтересів країни та функціонує за об'єктивними економічними законами. Поняття національної економіки в наукових дослідженнях останніх років визначається як у вузькому, так і в широкому розумінні. У вузькому розумінні національна економіка є сукупністю економічних суб'єктів і зв'язків між ними, яка має просторово визначену і специфічно складену національну організаційну структуру, характеризується господарською цілісністю і спрямована на задоволення потреб суспільства у матеріальних і соціальних благах. У широкому розумінні національна економіка - це структурована в галузевому і територіальному просторі економічна діяльність у масштабах країни, що регулюється інституціональною системою, яка відповідає економічному, політичному та ідеологічному устрою (порядку), сформованому в цій країні.

Наукові визначення поняття «національна економіка» базуються на двох підходах: технологічному та соціально-економічному. За технологічним підходом, національна економіка є сукупністю галузей, видів виробництв та характеризується обсягом виробленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг, їх якістю, рівнем використання ресурсів тощо. Соціально-економічний підхід розглядає національну економіку як сукупність виробничих відносин, яким властиві певний рівень розвитку продуктивних сил, тип економічної системи, характер суспільного відтворення, специфічний господарський механізм, рівень життя населення, зовнішньоекономічні зв'язки.

Національній економіці як цілісній системі властиві такі загальні ознаки: економічний суверенітет держави; територіальна та господарська цілісність; спільність економічного середовища, що формується єдиним законодавством, єдиною грошовою одиницею, спільною кредитною і фінансовою системою; наявність тісних економічних зв'язків між суб'єктами господарювання на основі поділу праці, праві власності; наявність єдиного економічного центру управління, який виконує регулюючу та координуючу функцію з використанням інструментів економічної політики (таким центром є уряд країни); єдина система економічного захисту та гарантії економічної безпеки.

Національна економіка характеризується взаємозв'язком умов виробництва та його результатів і формується як єдиний господарський механізм із взаємозумовленими внутрішніми процесами та явищами. Значний вплив на особливості національної економіки справляють історичні та культурні традиції, географічне розташування країни, її роль у міжнародному поділі праці.

Базисними компонентами національної економіки, які її визначають, є: досягнутий рівень розвитку продуктивних сил; стан техніки та технологій, тенденції їх удосконалення; збалансованість і рівновага ринку; відносини власності; організація виробництва і система управління; принципи розподілу, перерозподілу та споживання благ; ресурсний потенціал. Основу національної економіки утворюють суб'єкти економічної діяльності, які виконують чітко визначені функції і об'єднані в єдину систему економічних взаємовідносин.

Національна економіка має складну структуру. В структурному аспекті національна економіка характеризується певними співвідношеннями, які складаються між галузями і видами діяльності, секторами економіки, економічними процесами, регіонами. Розрізняють такі види структур національної економіки: відтворювальну, галузеву, територіальну, інституційну, зовнішньоекономічну та технологічну .

.

Характеристика структур національної економіки

Види структури	Зміст та характеристика
Відтворювальна	Характеризує співвідношення: між стадіями суспільного відтворення (виробництвом, обміном, розподілом та споживанням); між проміжним і кінцевим виробництвом; між фондом нагромадження та фондом споживання; між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання
Галузева	Характеризує поділ економіки на окремі галузі та сектори економіки і відображає складені пропорції за видами економічної діяльності
Територіальна	Відображає частку у виробництві валового внутрішнього продукту (валового випуску) кожної адміністративної території, регіону, виробничо-територіальних комплексів
Інституційна	Характеризує співвідношення у виробництві валового внутрішнього продукту за формами власності, інституційними секторами, ринковими і неринко-вими інститутами
Зовнішньоекономічна	Характеризує співвідношення між експортом та імпортом товарів, послуг і капіталів; між національними економіками різних країн
Технологічна	Характеризує співвідношення технологічних укладів економічної системи

Структура економіки на макрорівні відображає найважливіші загальногосподарські пропорції, тобто певні кількісні співвідношення, співрозмірність окремих елементів економічної системи.

Національна економіка спрямована до стабільності, ефективності та справедливості через досягнення таких довгострокових цілей: стабільне економічне зростання національного продукту; високий і стабільний рівень зайнятості; стабільний рівень цін; підтримання рівноважного зовнішньоторговельного балансу; гарантування економічної безпеки; підвищення якості та рівня життя населення.

Я к співвідносяться поняття «екологія» і «культура»?

Учені-екологи вважають, що більшість екологічних проблем – глобальних, регіональних, місцевих пов'язані з низьким рівнем екологічної культури населення і насамперед молоді, особливо в містах. Споживацьке ставлення до природи, до людей, бездуховність, незнання і руйнування народних традицій, незнання основ раціонального природокористування і екологічного права, недооцінка екологічних знань в системі навчання та емоційного фактора при формуванні відносин людини до природи –тугий вузол проблем, який необхідно вирішувати. Їхнє вирішення лежить у сфері підвищення культури кожної людини, всього суспільства, нації.

Співвідношення термінів «екологія» і «культура», їхня взаємозалежність у проявах діяльності людини, суспільства сьогодні привертають увагу не тільки учених різних галузей знання, фахівців, а й широких верств населення. Латинське слово «культура» в перекладі означає «вирощування, оброблення». Ще Цицерон вважав, що дух, розум людини необхідно обробляти як ґрунт, і тоді він стає культурним: «Як родюче поле без обробки не дасть врожаю, так і душа...». Головна задача педагога будь-якого рівня освіти і є оброблення, формування розуму, духу людини на класичних моральних засадах через формування екологічного мислення і відношення до природи

Ознака екологічної культури – це раціональне, невиснажливе використання природного середовища на основі пізнання законів розвитку природи з урахуванням найближчих і віддалених наслідків змін навколишнього середовища під впливом людської діяльності.

Терміни «екологія» і «культура» сьогодні привертають увагу всього суспільства. Провідним елементом культури в її сучасному розумінні є не тільки сукупність матеріальних і духовних цінностей, але і стан природного оточення. Штучно створений, хоча і виходячи з життєво необхідних потреб, часто надмірних, екологічний стан став провідним елементом світової культурної спадщини, яка залишиться нащадкам. Наскільки ми усвідомлюємо це, настільки ми культурні в цілому й в екологічному відношенні зокрема. Усвідомлення такої ситуації, бажання змінити її в позитивному напрямку і є ознакою культури кожної людини окремо і суспільства в цілому.

Жадібність людська не має меж – писав Аристотель ще 23 сторіччя тому назад. Філософи вивчали і вивчають цю проблему, цю якість людської психіки і прийшли до висновку, що саме вона зрештою і привела цивілізацію на межу самознищення. Тому необхідно шукати нові підходи в навчанні і вихованні, за допомогою яких можна було б "окультурити" учня, людину, придушивши в ній споживацькі запити, які часто багаторазово перевищують природні потреби.

Поширення екологічної інформації, системи знань про природу, розвиток екологічної теорії і її популяризація, створення оптимальних соціально-економічних умов є основою для формування екологічної культури, необхідної для раціонального природокористування. Для цього екологічне навчання не повинно бути формальним нагромадженням знань, теорій, а стати свідомим відношенням до їх прояву в природі.

Велике значення в цьому мають традиції дбайливого відношення до природи. Прикладом екологічного безкультур'я є Чорнобильська катастрофа, особливо ставлення до її наслідків. Безкультур'я - це цинізм, невігластво та безгласність, в яких відбивається наше ставлення до природи, до самих себе.

Через це площа під смітниками в Україні складає понад 250 тис. га і зростає на 5-6 тис. га щорічно; 20% території держави знаходиться в зоні підвищеної електромагнітної небезпеки – (в США тільки один відсоток); загальна площа природно-заповідного фонду складає близько 4%, в той час як у розвинутих європейських державах не менше 6%; площа лісів - тільки близько 14 %, в розвинених країнах - не менше 20%.

З 1972 р. під егідою ООН ведеться Список всесвітньої спадщини, що тепер нараховує 290 об'єктів, з яких культурних – 211, природних - 70, змішаних – 9. Україна представлена тільки Софійським собором у Києві. І чим довше в нашій країні проблеми екологічної освіти, виховання будуть залишатися на нинішньому рівні, як другорядні, тим швидше деградує держава, нація. Адже дотепер в загальноосвітніх школах відсутній окремий предмет «Екологія», хоча навчальні програми давно розроблені, а його викладання вимагає державна Концепція екологічної освіти та виховання в Україні.

Запитання для самоконтролю

1.Дати характеристику структурі національної економіки

2.Як співвідносяться поняття "екологія" і "культура"?

3.Яка роль екологічної, природоохоронної інформації у формуванні

екологічної культури?

4.Які ознаки екологічного безкультур'я?

5.Прокоментувати: Українська Національна еконоіка, екологія,

культура – їхня взаєообуовленість та взаємозалежність як гарант

національної безпеки.

6. напишіть творчу роботу «Від екології природи –до екології душі»

Література

1.Долгов С.І. Глобалізація економіки: нове слово або нове явище? К.:

"Економіка", 2008.

3. Джигерей В. С., Сторожук В. М., Яцюк Р. А. Основи екології та

охорона навколишнього природного середовища (Екологія та

охорона природи). Навчальний посібник. — Вид. 2-ге, доп. —

Львів, 2009.

4. Джигерей В. С. Екологія та охорона навколишнього природного

середовища. — К.: «Знання», 2002.-2003 с.

Тема 5

Україна та українці у світі

• Геополітичні інтереси Української держави

• Війна. Види воєн

• Інформація. Інфораційний метаболіз

Урок 1.

Геополітичні інтереси Української держави

1)Що таке геополітичні інтереси?

2)Україна як суб'єкт світової політики.

3)Україна у сучасному геополітичному середовищі.

• Що таке геополітичні інтереси?

Геополітичні інтереси України – державотворчий імператив сучасного національного політичного процесу

Сучасна Україна переживає один з найдраматичніших періодів своєї історії. Перебуваючи в стані громадсько-політичної кризи, вона болісно прагне перебороти внутрішню смуту й визначити власний шлях розвитку як великої демократичної держави. Рішення цих завдань нерозривно пов'язане з тим, яке місце держава займає в новій системі міжнародних відносин, а також із забезпеченням національної безпеки. Історичне майбутнє нашої держави визначається, насамперед, унікальним геополітичним положенням України, а також у майбутньому, багато в чому буде залежати від того, що держава має талановитий народ з високим духовним потенціалом, є терплячим, невибагливим, вільним від владних амбіцій. Це є винятковим багатством, її надбанням. Вся історія держави, у тому числі й у ХХ – ХХІ століттях, показує, що, натхненний загальнонаціональною ідеєю, цей народ здатний на великі соціальні здійснення.

Безсумнівно, Україна має необхідні об'єктивні умови для того, щоб зайняти гідне місце у світовій цивілізації. Але в суспільному житті можливість перетворюється в дійсність тільки через діяльність людей, активність людського фактора. В умовах нової геополітичної картини світу інтересам України відповідає політика добросусідських відносин як із ближнім, так і з далеким зарубіжжям.

Проводячи виважену далекоглядну політику, Україна прийняла рішення,керуючись національними інтересами, інтегруватися в Європу. Незважаючи на посилення ідеології та конкретної політики Росії, пріоритетом для Україна повинно залишатися прагнення отримати статус члена ЄС..

Можна стверджувати, що й в Україні відтепер зовнішня політика усе більше залежить від суспільної думки й міфів суспільної свідомості.

Новизна ситуації полягає й у тім, що значно активніше в політичній сфері починає застосовуватися геополітична аргументація. За сутністю, геополітика стає новою ідеологією. Звичайно, і в радянський час геополітика існувала - вона просто не могла не існувати в наддержаві, на потреби зовнішньої політики якої працювали цілі інститути. Тільки називали її звичайно по-іншому. Після розпаду СРСР було знято табу з перекладів і публікацій основоположників західної геополітики, що творили, як правило, у першій третині ХХ століття

Після розпаду світової комуністичної системи й Радянського Союзу сучасні політичні відносини характеризуються загостренням боротьби різних центрів сили, блоків, союзів, тимчасових альянсів за сфери впливу. Геополітичні інтереси провідних країн світу стали основною рушійною силою сучасних політичних процесів. Докорінна зміна сучасного світоустрою й геополітичної ситуації на планеті після припинення ідеологічного протистояння двох соціальних систем відбувається на тлі повсюдного посилення погроз безпеки й проявів міжнародного тероризму, що актуалізує необхідність відновлення ідейно-теоретичних і методологічних основ дослідження геополітичних інтересів як важливого фактора сучасного політичного процесу. Політичний процес вибудовується відповідно до геополітичних інтересів, які в сучасних умовах стають важливими факторами, що детермінують характер відносин між державами, пов'язаних з рішенням територіальних і ресурсних проблем.

Актуальним залишається теоретичне осмислення змісту самих геополітичних інтересів, що лежать в основі сучасного політичного процесу, прояснення їх ролі, змісту й характеристики. Змінюється характер геополітичних інтересів з перетворенням геополітичної картини світу: відбувається укрупнення суб'єктів політичного процесу, що виражається в створенні союзів, альянсів, блоків, що охоплюють цілі групи країн у рамках різних регіонів планети. Геополітичні відносини проявляються на різних рівнях: міжнародному, регіональному, державному. Однак головним залишається глобальний рівень, що актуалізує необхідність розгляду трансформації значення геополітичних інтересів у ході глобалізації сучасного політичного процесу, розгляд регіоналізації як фактора глобального процесу для того, щоб вийти на рішення найбільш пекучого питання – прояснення сутності й механізмів реалізації геополітичних інтересів сучасної України.

У сформованій геополітичній ситуації стає необхідним усвідомлення громадянами докорінних інтересів української держави, що може стати важливим фактором у зміцненні національно-державної ідеї.

Розглядаючи геополітичний простір, необхідно наголосити, що геополітичні інтереси є головним фактором, який закріплює або ж, навпаки, підриває й руйнує специфічний й конкретний єдиний геополітичний простір. Вони також є рушійною силою двох основних тенденцій сучасного світового політичного процесу - глобалізації й регіоналізації, розглядаючи сучасну геополітичну ситуацію у світі в аспекті протистояння інтересів провідних країн.

В умовах нової геополітичної ситуації сучасна Україна зберігає можливості для реалізації своїх геополітичних інтересів на основі далекоглядної політики.

Наша країна не агресивна, ніколи ні на кого не нападала, а змушена була безперервно захищатися. Й це справило особливий вплив на формування національного характеру й української політичної думки та свідомості, які грунтувалися на принципах толерантності, терпимості, миролюбства.

В українському суспільстві сформувалися свої національні характер, психологія, свідомість і самосвідомість, культура. Вони й постають сьогодні реальними підвалинами подальшого розвитку українства, яке зі свого боку має великий вплив на вдосконалення якісних характеристик українського суспільства, його державності та культури.

Зрозуіло, що сучасне міжнародне становище змушує й Україну виробляти в зовнішній політиці правила поведінки, які будуть адекватними ситуації в світі й у той же час відповідатимуть її власним національним інтересам. Варто зауважити, що геополітика відіграє надзвичайно важливу роль у важкій справі державотворення. І тому нині як одна з першочергових потреб постає формування власної активної геополітичної стратегії. Це сприятиме завоюванню й закріпленню стійкого міжнародного авторитету нашої держави, її впливу на міжнародні події.

• Україна як суб'єкт світової політики

Сьогоденна Україна як суб'єкт світової політики має певну відповідальність і певні обов'язки, які допомагають реалізації інтересів світового співтовариства. Тому вироблення геополітичного курсу — справа дуже складна й потребує ретельного теоретичного обґрунтування.

Формування власної геополітики спирається на виважене розуміння національного інтересу й того місця, яке він повинен займати в розбудові відносин з іншими країнами. Очевидно, що в умовах державотворення національні інтереси мають відігравати підвищену роль, оскільки вони згуртовують навколо певної центральної ідеї широкі народні маси. При цьому найбільше сприяє і, власне, зумовлює історичний процес така політика, яка базується на національних інтересах. Тут, однак, треба мати на увазі, що це насправді буде так, якщо розглядати національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через геополітичну систему. При цьому маються на увазі інтереси не взагалі громадян, які належать до даного суспільства, а кожного зокрема, інтереси національних, соціальних, політичних груп, інтереси держави. Ідеєю, яка консолідує ці інтереси й робить їх національними, є ідея України як вітчизни всіх громадян, котрі пов'язали свою долю з українською землею й причетні до утворення на цій землі суспільства, що відповідає за продовження глибокої історичної традиції й водночас узгоджує цю традицію зі стратегією світового історичного розвитку. Тобто національна визначеність України може бути забезпечена поєднанням етноісторичних цінностей із громадянськими, моральними, гуманістичними вселюдськими цінностями.

Це питання дуже тісно пов'язане з розробкою й послідовною реалізацією концепції національної безпеки. Національна безпека України полягає не тільки в умовах виживання нації, а й у її саморозвитку та творчості, зміцненні її авторитету й набутті широкої міжнародної поваги як суверенної держави й, нарешті, в можливості широкої участі України у вирішенні загальнолюдських інтересів. Але для цього потрібне ще й осмислення та розуміння того, що національні інтереси України нерозривно пов'язані із загальнолюдськими й що таким чином участь України в міжнародному політичному процесі потребує вироблення такої геополітичної лінії поведінки, яка будується на цьому взаємозв'язку і всіляко сприяє реалізації загальнолюдських інтересів.

Відповідно до чіткого розуміння національного інтересу визначаються й пріоритети геополітичної діяльності. Необхідно підкреслити, що ефективна геополітична стратегія можлива лише за об'ємного бачення світу, постійної аналітичної роботи, відмови від імпульсивних рішень. Саме користю для держави, для народу потрібно керуватися в політиці, попри всілякий романтизм, амбіції та ейфорію. Свіжі вітри перетворень вимагають звільнити міжнародні відносини від вантажу підозріливості, ворожості й рецидивів насилля. Україна вважає, що найкоротший шлях до цієї мети – організація міждержавного спілкування на основі здорового глузду, поваги свободи вибору відповідно до одвічних постулатів міжнародного права. Усе це свідчить про сприйняття Україною того типу міжнародного політичного мислення, який відповідає реаліям сучасного світу з його численними загрозами.

Аналіз сучасного політичного процесу виявляє пріоритет геополітичних інтересів держави й можливість застосування насильства для їх захисту. Життєво важливі національні геополітичні інтереси пов'язані зі збереженням, збільшенням і захистом національних цінностей, девальвація й втрата яких ставлять під питання безпеку або навіть саме існування народу. До таких геополітичних інтересів можуть бути віднесені: суверенітет, державна й територіальна цілісність, ефективна система оборони й безпеки, відбиття агресії, запобігання війнам. Геополітичні відносини, геополітичне протистояння виступають фактором, що задає тематику сучасного політичного процесу. На формування змісту й характеру системи геополітичних інтересів впливає ряд взаємозалежних факторів, насамперед географічний. Не можна скидати з рахунку і історичний фактор.

Швидкий і впевнений вихід на світову арену української держави як суверенного суб'єкта міжнародних відносин підтверджує, що в сучасних умовах помітної демократизації механізмів як внутрішніх, так і зовнішніх стосунків між державами зростає значення національного чинника державотворчого процесу, й саме гармонійне поєднання загально цивілізаційних тенденцій і національного змісту є найважливішою запорукою життєвості геополітичного курсу, який виробляє та здійснює країна. Українська держава, побудована на цих засадах, маючи великий природний, економічний, культурний, інтелектуальний потенціал, спроможна зробити помітний внесок у світову цивілізацію, її збереження й подальший розвиток.

Якщо не вважати окремих і не занадто послідовних спроб більш ґрунтовно переглянути устояні поняття, традиційна західна геополітика так і не відповіла на кинутий їй новою реальністю виклик, не змогла визначити, що геополітичні інтереси стали одним з рушійних факторів сучасного політичного процесу. Збереження геополітики чи ледве не в первісному вигляді неминуче веде до обмеження її рефлексивної й практичної корисності, маргіналізації як "приватної" галузі знання, хоча в ній закладений величезний потенціал свідомого впливу на дійсність. Перешкодити цілком реальному знеціненню традиційної геополітики здатне розширення предмета її досліджень для того, щоб визначити геополітичні інтереси як детермінанти сучасної й перспективної та багаторівневої глобальної політики в багатомірному й багатополярному світі, інтегрувавши слабко пов'язані сьогодні між собою міркування про різні їх аспекти. Виходячи з такого визначення, нова фундаментальна геополітика зможе аналізувати розвиток подій з урахуванням геополітичних інтересів не тільки на глобальному, але й на регіональному, субрегіональному і навіть внутрішньодержавному рівнях. Геополітика сучасності - це сукупність десятків, навіть сотень паралельних і пересічних процесів з властивостями, що відбивають взаємодію інтересів різних держав.

Початок ХХІ століття відзначений зрослим інтересом політиків, засобів масової інформації й суспільних наук до проблеми геополітичних інтересів у політичному процесі. Первісне звертання до геополітичних інтересів надавало можливість політикам, експертам і журналістам доводити свою деідеологізованість і реалізм, на противагу емоційно-ідеологічним настановам своїх опонентів. При цьому проголошені «реалізм» і «геополітика» знаходили найрізноманітніше змістовне навантаження залежно від того, якій саме ідеології вони протиставлялися.

Звичайно, розуміння геополітики у сучасному політичному процесі має потребу в якісному реформуванні, перегляді наукових підстав для наближення її до реальності світової ситуації початку XXI ст. Але при дотриманні цих двох умов геополітика здатна стати «системним забезпеченням» зовні- і внутрішньополітичної стратегій, додати їм ту гнучкість, що дозволить оперувати при необхідності відразу декількома продуманими варіантами. Геополітичні інтереси являють собою складне багаторівневе утворення, що формується в руслі об'єктивних процесів як під прямим, так і опосередкованим впливом безлічі факторів

Один з найістотніших моментів геополітичного розуміння світу полягає у виявленні взаємозалежності між інтересом та ідеологією. Вивчення суспільних відносин з боку інтересів являє собою не тільки важливу методологічну вимогу, але й має велике практичне значення. Воно дає можливість виявити внутрішні джерела рушійних сил розвитку суспільства в цілому, а також коли потрібно розкрити не тільки сутність і характер суспільних зв'язків, але й логіку поведінки конкретних соціальних суб'єктів, визначити рушійні сили історичного процесу, необхідний аналіз виробничих та інших видів суспільних відносин з інтересами націй та інших соціальних груп.

Саме цей факт і втілюється в національно-державотворчих інтересах. Вони мають об'єктивну спрямованість національного самоствердження й тому є найбільш важливими в політичному процесі. Сучасна дійсність світового розвитку настійно вимагає уточнення й відновлення поняття національно-державного інтересу. Раніше мова в основному йшла про національні, пізніше – державні інтереси, і лише в окремих випадках – про наднаціональні.

Протистояння між провідними державами світу, перемістилося зі сфери ідеології у сферу геополітики. Це означає, що проблема гарантування безпеки не зникла, а набула нових характеристик. Новизна ситуації полягає в тому, що значно активніше в політичній сфері починає застосовуватися геополітична аргументація. По суті, геополітика стає новою ідеологією, тим «наріжним каменем», що заважає затвердити безконфліктний світ, структуруючи геополітичні інтереси на три компоненти: геополітичну практику, геополітичну ідеологію й геополітичну науку.

Відносини між цими трьома сторонами геополітики мають досить складний характер. Ідеологія це невід'ємна частина суспільної свідомості, у якій одержують теоретичне вираження різноманітні інтереси й цінності різних суб'єктів соціальної життя: соціальних груп, спільнот, класів, націй, держав. Особливістю нашого часу стало те, що з'явилися нові форми ідеології, які відбивають інтереси союзів держав, блоків, альянсів, створюваних для досягнення фундаментальних цілей домінування, експансії, панування; цілей, викликаних до життя процесами глобалізації, інтеграції, регіоналізації. Зіткнення інтересів і цінностей призводить до ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації. У цьому контексті ідеологія виступає формою вираження й реалізації конфронтаційних відносин.

Геополітичне значення цього факту полягає в тому, що двополярність світу, заснована на класовій ідеології, поступилася місцем однополярності. Однак планетарна дихотомія не зникла. Більше того, спостерігаються тенденції до її посилення. Основне протиріччя епохи переміщується в сферу відносин між державами, що розрізняються рівнем розвитку і географічним розташуванням.

Національний, державний інтерес, що раніше концентрувався в сфері політичних відносин, перемістився у сфері економічного протистояння, в основі якого лежить територіальний, геополітичний інтерес. Однак відмова від політичної ідеології лише оголила більш глибокі підстави глобального геополітичного протистояння.

Ідеологія й ідеологічне протистояння набули відкрито геополітичного характеру. Світ неминуче вступив в еру гострого геополітичного протистояння, що має потребу в ідеологічному виправданні, у новій ідеології. Ключовими поняттям нової ідеології стають «геополітичний інтерес», «геополітичне протистояння», «прагнення до домінування», «геополітичні устремління», «геополітичні погрози», «життєвий простір», «безпека», «стратегічна стабільність» і т.п. Для виправдання й обґрунтування нової ідеології створюються спеціальні концепції, що мають досить привабливі назви, але націлені на використання ідей і цінностей, вигідних сьогодні державам «золотого мільярда». До них додаються концепції загальнолюдських цінностей, глобалізації, модернізації, мондіалізму, деякою мірою – культура миру й ненасильства. Безсумнівно, кожна з ідей, що втілюється в цих концепціях, має деякий об'єктивний зміст, але зовсім інша справа – політичний зміст і реальне наповнення, що надається цим поняттям зацікавленими силами. Вони переважно використовуються для позначення політичних позицій держав, оцінки їх місця в системі міжнародних відносин, виходячи з дослідження комплексу економічних, політичних, військово-стратегічних, ресурсних та інших питань, що відіграють важливу роль у збереженні або зміні загальносвітового й регіонального балансу сил.

Місцевий політичний інтерес іноді стає додатковим геополітичним фактором. Але він часто спровокований розвитком первинних умов: економічних, соціальних, демографічних, природно-кліматичних та інших. Усе це дозволяє в середовищі геополітичних факторів виділити як вищевказані первинні, значимі фактори розвитку регіонів, так і вторинні. При всій мінливості геополітичних характеристик завжди залишаються територіальні причини, що визначаться «географію» регіону. Інтегрування можливе за допомогою геополітичних програм і проектів, що дуже часто веде до збігу економічних, соціальних, політичних і культурних вимірів. Це підтверджує наявність загального поля дії геополітичних і регіональних закономірностей.

Геополітичні інтереси держав, як правило, прагматичні, якщо не сказати егоїстичні. У боротьбі інтересів за виживання, за безпеку нації, цілей досягають насильством, кровопролиттям, війною, удосконалюванням засобів захисту своєї безпеки. Безпека держави виступає домінуючим геополітичним інтересом, одним з елементів національного інтересу держави, що забезпечує йому поряд з іншими елементами (внутрішньою стабільністю, економічним розвитком, моральним здоров'ям суспільства, сприятливим зовнішнім оточенням, позитивним міжнародним іміджем) оптимальне існування.

Таким чином, у рамках сучасного політичного процесу відбувається пошук різних структур і форм розвитку, що враховують безліч геополітичних інтересів. В умовах нової геополітичної ситуації сучасна Україна має об'єктивні можливості для створення механізму реалізації своїх геополітичних інтересів на основі зваженої далекоглядної політики.

• Україна у сучасному геополітичному середовищі

Геополітичне значення виникнення в Європі держави України важко переоцінити. Розміри її території, чисельність населення, значний (хоча певною мірою і структурно нераціональний) промисловий комплекс, науковий та інтелектуальний потенціал, природні багатства - усе це вже зараз змушує сприймати Україну як вагому європейську державу. Крім того, саме її розташування винятково вигідне, оскільки робить країну ключовим субрегіоном, що з'єднує своїми транспортними артеріями Захід і Схід, Північ і Південь континенту. Незамерзаючі чорноморські порти створюють сприятливі умови для безпосередніх зв'язків із країнами інших континентів.

Європейська природа Української держави зумовлена її історією та геополітичним розташуванням. Століття існування України у складі євразійської імперської системи виявилися неспроможними знищити природну фундаментальну ознаку української нації. У зв'язку з цим стратегічним напрямом української зовнішньої політики на найближче десятиліття стала активна, цілеспрямована інтеграція України в європейську спільноту. Шлях до Європи є для України також і шляхом зміцнення її незалежності.

Проголошена Україною мета - стати незалежною, демократичною, без'ядерною, позаблоковою державою - не тільки не суперечить принципам побудови нової Європи, але й навпаки, з урахуванням зазначених її геополітичних характеристик, найкращим чином узгоджується з ними. Розбудова української державності та системи її національної безпеки, включаючи побудову Збройних сил, зміцнення кордонів, упровадження ефективного митного режиму тощо здійснюється з урахуванням національних інтересів інших держав, передусім найближчих сусідів.

Здобуття Україною політичної незалежності є, безперечно, позитивним чинником, що істотно покращує геополітичну ситуацію в європейському регіоні, надає їй більшої стабільності та врівноваженості. Зміцнення Української держави не пов'язане з виникненням загроз для будь-якої із сусідніх країн, а для деяких - стає гарантом змін на якнайкраще майбутнє.

Усвідомлення національних інтересів України надзвичайно важливе не тільки для проведення послідовної і цілеспрямованої політики у відносинах з іншими країнами, але й для вироблення відповідної стратегії розвитку власної державності. Науковий підхід до визначення національних інтересів Української держави передбачає послідовне врахування суттєвих обставин розвитку української нації в процесі її генези й до сьогодення. З цього погляду сучасну українську націю можна трактувати у двох значеннях: у широкому - як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільнота українських громадян. Це аж ніяк не суперечить вужчому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Перше віддзеркалює переважно сферу відносин державності й громадянства, друге - походження, виховання, культуру. Під час з'ясування конкретних національних інтересів мають враховуватися обидва визначення.

Дотримання таких підходів щодо визначення нації і, національних інтересів, а також проведення належним чином національної політики дають змогу подолати національну обмеженість, створюють необхідні умови для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, де поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності. Водночас це сприятиме усвідомленню національних інтересів України її громадянами як своїх власних. Останнє є важливим внутрішнім аспектом діяльності держави щодо формування громадянського суспільства, обстоювання національних інтересів і водночас істотно впливає на ефективність функціонування системи національної безпеки.

Помилки у визначенні національних пріоритетів можуть призвести і, на жаль, призводять до виникнення загроз політичному ладу, національній безпеці, перешкоджають національній злагоді і навіть створюють загрозу існуванню нації в цілому. Чітко усвідомлюючи свої власні інтереси, держава має змогу узгоджувати їх з інтересами інших країн і народів, іти на компроміси в тактичних питаннях, але не поступатися стратегічними та життєво важливими інтересами.

Визначення системи національних інтересів України мусить враховувати як історичний досвід національного і державного розвитку, так і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно-інтелектуального життя. З урахуванням цього Україна розробляє власну модель орієнтації у світовому просторі. Українська держава мусить мати власний погляд на події, які відбуваються у світі, на близьке і далеке оточення, з яким вона взаємодіє як самостійний суб'єкт міжнародних відносин.

Прийняття такої моделі всіма гілками державної влади та суспільством у цілому є необхідною передумовою входження України до світової цивілізації на рівноправних засадах, а також - основою здійснення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Відсутність такої моделі має наслідком зневажливе ставлення до країни, яка змушена йти у фарватері політики іншої держави або групи держав. У такому разі Україна посідатиме те місце, яке їй хтось прагне відвести.

На жаль, сучасний світ поки що продовжує дивитися на Україну швидше як на частку пострадянського простору, і менше - як на незалежну державу. Тому важливе завдання України на світовій арені полягає в тому, щоб якомога швидше змінити свій імідж одного з регіонів колишнього СРСР і завоювати авторитет самостійної європейської держави. Досягти цього можливо лише в процесі реалізації головного національного інтересу України - відродження і зміцнення власної державності, відтворення повною мірою демократії та ринкових засад сучасної національної економіки, формування самоідентичності її громадян як громадян України. Усе це є необхідною умовою розквіту нації, важливим засобом забезпечення національної безпеки.

Україна як держава не може існувати в світі сама по собі, спираючись лише на власне розуміння своїх інтересів. Країна має усвідомити себе в геополітичному контексті й у контексті розвитку світової цивілізації. Таке самоусвідомлення має зважено враховувати і весь спектр думок цивілізованого світу щодо України взагалі та її дій на міжнародній арені. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує ретельного вивчення складної системи інтересів різних країн, глибокого аналізу розкладу сил - економічних, політичних, військових, духовних - у певному конкретному регіоні; особливо це стосується близького оточення України.

Розташування України в південно-східній частині Європи, у місці перетину трьох величезних геополітичних масивів - Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний трансцивілізаційний простір. У цьому вбачаються не лише певні переваги, але й величезні проблеми. У будь-якому разі, таке розташування є визначальним для долі України як держави. Визначення національних інтересів України й активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбуваються на трьох рівнях: глобальному, регіональному та локальному.

На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї і значно понизила свій військовий та економічний потенціал. Унаслідок геостратегічного програшу Україна на цьому рівні виступає як об'єкт тиску з боку глобальних силових потуг - США та міжнародних фінансових структур, з одного боку, Російської Федерації, яка зберігає статус світової військово-стратегічної потуги - з другого. У ситуації, що склалася, Україна на глобальному рівні може зберігати свій геополітичний статус як суб'єкт, якщо балансуватиме між інтересами світових потуг в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. За умов балансування можливі такі лінії поведінки держави, як політика інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва із США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. Але, зрозуміло, більш ефективний вихід держави із геостратегічної ізоляції можливий насамперед шляхом повної структурної модернізації економічного потенціалу України і набуття статусу впливової регіональної держави.

Українську геостратегію визначають на сьогодні три основні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: євразійська, євроатлантична та південно-східна. Усі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені географічним розташуванням України, що свідчить про їхню об'єктивність та значимість для існування держави. У суспільній думці ведеться боротьба між прихильниками насамперед західного (євроатлантичного) і північно-східного (євразійського) геополітичних напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором. Сформоване в нашу добу рішення позначиться на долі держави в майбутньому. Радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів не завжди, однак, адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В існуючій ситуації не доцільно обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської чи прозахідної орієнтації.

З іншого боку, якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про "поляризований" світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого "полюса" як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим полюсом, або необхідність балансувати між різними полюсами. Це означає також визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав'язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, у якій саме площині проходитиме вісь протистояння.

Реальність є значно складнішою, аніж це здається з погляду класичної геополітичної схеми протистоянь. Усі геополітичні схеми відбивають певні реалії сучасного світу, але як абстрактні понятійні конструкції їх варто сприймати з певними застереженнями. На наш погляд, побудова сучасного геополітичного простору значною мірою визначена існуванням ліній напруги, що складаються між сферою реального світового економічного і політичного порядку, де панує закон і міжнародне право, у якому пріоритетними є права людини, - і тією реальністю, що їй протистоїть у вигляді беззаконня, численних локальних конфліктів, сил кримінального ґатунку, екологічної кризи, економічної неспроможністі ряду країн тощо - усе те, що несе загрозу безпеці, стабільності та розвиткові людської цивілізації. Отже, саме в цьому сенсі можна вести мову про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія силам хаосу є найважливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується і подальша система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партнерів і союзників. Згідно з цією позицією, набувають реального змісту різні вектори нашої зовнішньої політики.

Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині багатовекторності, але також і в аспекті двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв'язку із цим виникає питання «стратегічного партнерства», яке нині виглядає досить заплутаним, оскільки ми часто зараховуємо до рангу «стратегічних партнерів» держави тих, з ким у нас існують просто добрі стосунки. Іноді ми маємо на увазі швидше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей. Вибір стратегічно важливих партнерів - це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному просторі. Точніше кажучи, Україна ще не має реальних і надійних стратегічних партнерів серед країн світу. Їх пошук і визначення, розвиток потенціалу взаємин до такого рівня - це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Стосунки стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як в геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах.

З часу здобуття Україною незалежності головними напрямами її зовнішньої політики були і значною мірою залишаються відносини з Росією та західними країнами. їх важливість зумовлена комплексом історичних та політичних чинників, а також потребами соціально-економічного розвитку країни. Незважаючи на певні досягнення зовнішньої політики в цих напрямах, Україна стикається із труднощами, що породжуються її невизначеністю становища як держави, яка поступово виходить зі сфери впливів Росії, але ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн.

Зовнішньополітична активність України обмежена необхідністю балансувати між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до безвихідних ситуацій. Україна вимушена займати переважно очікувальну позицію і виступати швидше в ролі об'єкта інтересів різних потуг, аніж активнодіючої сили. Це негативно позначається на іміджі держави та має наслідком загострення конфронтації внутрішніх соціально-політичних сил, що дотримуються протилежних зовнішньополітичних орієнтацій.

Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним розташуванням, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків із країнами Європи. Стратегія повернення України в Європу повинна спиратися на реальні можливості її економічного, соціально-політичного, воєнного та духовно-інтелектуального потенціалу. Аналіз реального стану речей свідчить, що, по-перше, цей процес буде довгим, важким, але незворотним. По-друге, він є складним і багатомірним, оскільки охоплює низку конкретніших процесів, що диференційовані відповідно до складного характеру розвитку самого Європейського співтовариства.

Пріоритетність взаємин з Європейським світом визначається відповідно з нашими національними інтересами. Інтеграція в європейські структури може відбуватися не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. Якщо ця інтеграція передбачає місце Україні як державі другорядній, периферійній, як постачальникові дешевих ресурсів і робочої сили, як ринків збуту застарілих товарів, або як країні з функціями передової зони в нових системах військово-політичного протистояння, то навряд чи така інтеграція для нас прийнятна.

Входження в Європу для нас пріоритетне лише за умов визнання місця України, відповідного її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну національну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді прийнятна для нас модель інтеграції відбудеться цілком природно.

Захід у цілому демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з Росією як правонаступницею СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядались як щось вторинне і незрозуміле. До того ж, Захід і Росія знайшли спільну мову в питанні ядерного роззброєння України, створивши ситуацію міжнародної ізоляції нашої держави. Існує загроза перетворення України на "буферну зону" між НАТО і Росією - чи не найгірша з усіх можливих геополітичних позицій. Шанси до вступу в НАТО в України в осяжному майбутньому досить проблематичні, тоді як вступ до євразійського альянсу є для неї небажаним.

Стратегічно важливим напрямом нашої зовнішньої політики є також південно-східний вектор, у межах якого Україна розвиває перспективні взаємини з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону, Середнього Сходу, Центральної і Південної Азії, країнами АТР. На цьому напрямі Україна знаходить нові можливості для власної зовнішньополітичної та економічної активності, залучає до співпраці нових перспективних партнерів. Україна вже стає важливою ланкою в проектах розбудови євроазіатської системи транспортних та енергетичних комунікацій. У своїй зовнішньополітичній діяльності вона враховує і факт переміщення центру тяжіння світової економіки в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Робота над концептуальними засадами нашої стратегії в цьому просторі ще далека від завершення, а практичні проблеми, які тут виникають, потребують нетривіальних підходів і рішень.

Південний стратегічний напрям національних інтересів України найменш розвинутий, але з погляду перспектив найпривабливіший. За сприятливих умов Україна може здійснювати торговельно-економічну експансію на Південь і з часом зайняти поважне становище серед країн Чорноморського басейну. Через Південь Україна виходить у широкий світ країн Близького Сходу, Азії і Африки, через Європу Україна може спілкуватися з Північною і Південною Америкою, через країни СНД лежить шлях до країн Далекого Сходу, у Китай. Але геополітичні інтереси України в цих регіонах можуть визначитися, можливо, тільки тоді, коли будуть реалізовані інтереси держави в ближчому оточенні. На цей час ми можемо тільки намітити власні економічні інтереси в країнах Африки та Південної Америки.

Посилення зовнішньополітичної активності України в інших регіонах світу сприятиме поліпшенню соціально-економічної ситуації в межах країни, оскільки підвищить зайнятість населення в різних галузях виробництва і надасть нові можливості для економічного розвитку, а також послабить соціально-політичну напруженість, адже суспільство отримає замість існуючої біполярної іншу конфігурацію зовнішніх орієнтацій політичних сил.

З іншого боку, що ж до Росії, то зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, проте цей процес гальмується претензіями частини політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. У ситуації невирішеності ряду спільних проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. За умов нарощування Росією нових підходів до вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем, у відносинах з іншими державами, у тому числі з Україною, починають домінувати більш прагматичні міркування. Протягом останніх років простежувалася керована стагнація економічного співробітництва між Україною і Росією, катастрофічно падав товарообіг, гуманітарні відносини зводилися до взаємних претензій. Навіть після декларованих довгострокових програм, засідань змішаних комісій і численних резолюцій урядів обох країн визначальною тенденцією у відносинах Росії й України була політика меркантилізму і протекціонізму, що включає введення торгових бар'єрів, квот і каральних тарифів.

Критика зовнішньої політики України посилювалася і з боку українського істеблішменту, особливо активізувалися ті, чий бізнес орієнтований на Росію. Болючі точки російсько-українських міждержавних взаємин не змінювалися роками: співробітництво України з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського Чорноморського флоту в Севастополі, стан російської мови, делімітація й демаркація державних кордонів - усе це було тим замкненим колом, за межі якого не вдавалося вийти ні президентам, ні жодному із часто змінюваних кабінетів міністрів Росії й України, ні законодавчим органам обох країн.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу українсько-російських відносин, їх глибинного підґрунтя, то не можна не визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення все ж таки немає. Обидві країни є справді спорідненими з культурно-цивілізаційного погляду, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини непорозумінь в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб'єктивний характер, тобто зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.

Насамперед це, безумовно, позиція росіян щодо самих себе як представників великодержавної нації, а щодо українців - як етносу вторинного, меншовартісного, селянського, неспроможного до самостійних політичних дій. Уважаючи себе єдиною правонаступницею СРСР, Росія просякнута амбіціями стосовно відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі.

Зовнішньополітична доктрина Росії щодо "близького зарубіжжя" має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право втручання у справи цих країн з метою "захисту інтересів російських громадян" - своєрідна "доктрина Брежнєва" в сучасних умовах. Що це не марні слова свідчить реальна російська політика в Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та інших регіонах. У зв'язку з цим Україні доцільно проводити зважену і стриману політику щодо "російської експансії", враховуючи її тимчасовість і кон'юнктурність. Водночас життєво важливим для держави уявляється просування власних інтересів у регіонах півдня, насамперед в аспекті диверсифікації джерел енергопостачання, що зумовлено зростанням енергетичного тиску з боку російських нафтогазових монополій.

Україна, аналогічно країнам Кавказу і Центральної Азії, перебуває у вразливій ситуації "буферної зони" і важливого об'єкта російських геостратегічних амбіцій. Схожість ситуацій та спільність інтересів робить необхідними кроки до консолідації цих держав, зокрема активізації їх співробітництва в межах ГУАМ. Іншим напрямом "нейтралізації" російської експансії є активізація зусиль у питаннях поглиблення співробітництва із Заходом, а також з країнами азіатського Півдня - Туреччиною, Іраном, Пакистаном, Китаєм та Індією. Масштабне підвищення рівня співпраці з цими країнами сприятиме зростанню їх інтересів в Україні та інших державах пострадянського простору, що у свою чергу слугуватиме більш стриманій і обережній поведінці РФ у стосунках із країнами пострадянського простору.

Подальший загальнополітичний перебіг подій в Україні, економічна стабілізація, боротьба з корупцією, оптимізація законодавчої бази в народногосподарській сфері, пробудження інтересу зарубіжних інвесторів до українського ринку і створення відповідних гарантій та, зрештою, остаточне завершення творення української політичної нації залишатимуться ключовими елементами національної безпеки нашої держави. Від розв'язання цих проблем залежить стабільність української державності та суспільного розвитку

Завдання для самоконтролю

1.Дайте визначення поняття « геополітичні інтереси»

2.Що таке об`єкт геополітичних інтересів?

Література

1.Снігир О. В. Україна як об’єкт у геополітичних стратегіях держав

трансатлантичного регіонуСтратегії розвитку України: теорія і

практикаЗа ред. О. С. Власюка. – К.:НІСД, 2002. 

2.Снігир О. В. Національний інтерес європейських держав як стимул

до об’єднання Європи // Україна: крок у ХХІ століття (соціально-

політичний аналіз). – К.: Інститут філософії НАН України, 2002. 

3.Снігир О. В. Геополітичне розташування України: актуальні

питання та проблеми // Політологічний вісник. – 2002. – Випуск 11. 

Урок 2

Війна. Види воєн

1) Що таке війна?

2) Основна причина виникнення воєн та їх види.

3) Інформаційна війна та інформаційна зброя.

1) Війни на території України.

• Що таке війна

Війна́ – складне суспільно-політичне явище, пов'язане з розв'язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до застосування засобів збройної боротьби, що відбувається у формі бойових дій між їх збройними силами. Це специфічна форма вияву соціальних відносин, у якій домінує збройна боротьба як продовження політики, що підпорядковує своїм цілям усі сфери суспільного життя.

За визначенням Клаузевіца, «війна є продовження політики іншими засобами».

Поряд зі збройною боротьбою, як її головним і вирішальним засобом, під час війни ведуться політична, дипломатична, економічна, інформаційна та інші види боротьби, які підпорядковуються її цілям та інтересам. У цьому сенсі війна — це організоване озброєне насильство метою якого є досягнення політичних цілей. Тотальна війна - це збройне насильство, доведене до крайніх меж. Головним інструментом у війні є армія.

• Основна причина виникнення воєн та їх види

Основна причина виникнення воєн — прагнення політичних сил використати збройну боротьбу за досягнення різних зовнішньо-та внутрішньополітичних цілей. З виникненням у XIX столітті масових армій важливим інструментом мобілізації населення для війни стала ксенофобія (ненависть, нетерпимість до кого-небудь або чого-небудь чужого, незнайомого, незвичного, чужого сприйняття як незрозумілого, незбагненного, а тому небезпечного і ворожого). На її основі легко розпалюється національна, релігійна чи соціальна ворожнеча і тому з ддругої половини XIX століття ксенофобія є основним інструментом розпалювання воєн, напрями агресії, певних маніпуляцій масами всередині держави і т. д.

З іншого боку, європейські суспільства, які пережили руйнівні війни XX століття, стали прагнути жити в мирі. Дуже часто члени таких товариств живуть у страху перед будь-якими потрясіннями. Прикладом цього може служити ідеологема «Лише б не було війни», переважала у радянському суспільстві після закінчення найбільш руйнівної війни XX століття — Другої світової.

За своїм масштабом війни діляться на світові та локальні (конфлікти). Важливе значення має також розподіл воєн на «зовнішні» (external warfare) і «внутрішні» (internal warfare)

Тип війни

Громадя́нська війна́ — військова боротьба за владу між громадянами одного суспільства чи країни або, рідше, між двома країнами, створеними на уламках раніше єдиної держави^[. Поняття «громадянська війна» пішло від латинського bellum civile, яким користувалися для позначення громадянських воєн .

Найдавніші відомі в історії громадянські війни - громадянські війни в стародавньому римському суспільстві. При дослідженні будь-якої громадянської війни вчені виділяють основне протиріччя, через яке точилась дана війна, а також дві основні суспільні групи (класи), боротьба між якими визначала характер цієї війни.

Причини громадянських війн

Дослідники визначають громадянську війну як «насильницький конфлікт всередині країни, який ведеться організованими групами з метою захоплення влади в центрі чи в регіоні, або для зміни державного ладу». Енн Хіронака вказує, що однією зі сторін громадянської війни є держава. Деякі політологи визначають громадянську війну як таку, внаслідок якої гине більш ніж 1000 осіб, а інші вказують втрати у 100 осіб з кожного боку.

Основною проблемою, яку намагаються розв'язати дослідники громадянських воєн, є співвідношення між утисками й жадобою серед причин, які їх викликають. Простіше кажучи, чи є причиною громадянської війни етнічні, соціальні чи релігійні розбіжності між людьми одного суспільства, чи за виникненням громадянської війни стоять економічні інтереси. Аналіз підтверджує висновок, що економічні та структурні фактори важливіші, ніж фактори ідентифікації груп населення.

Еволюційний психолог Сатосі Канасава стверджуває, що однією з важливих причин конфліктів між різними групами може бути відносна доступність жінок репродуктивного віку. Він виявив, що багатоженство значно збільшує частоту громадянських воєн, але не міждержавних конфліктів. Дослідники воєн не знайшли зв'язку між етнічними групами з багатоженством та підвищеною частотою громадянськмх воєн, але визнають, що народи, в яких законодавчо дозволено багатоженство частіше переживають громадянські війни, а надання жінкам додаткових прав жінками пов'язане зі зменшенням кількості громадянських воєн^…

Вітчизняна війна

Ознаки вітчизняної війни:

• неспровокований напад;

• війна тільки на своїй території (вигнання ворога зі своєї території означає закінчення вітчизняної війни);

• можливість участі цивільного населення в боротьбі з окупантом (партизанський і підпільний рух);

• мета війни — примусити ворога піти з території країни

• Інформаційна війна та інформаційна зброя

Інформаційна війна - дії, початі для досягнення інформаційної переваги шляхом завдання шкоди інформації, процесам, що базуються на інформації і інформаційних системах супротивника при одночасному захисті власної інформації, процесів, що базуються на інформації і інформаційних системах. Основні методи інформаційної вийни - бокування або спотворення інформаційних потоків та процесів прийняття рішень супротивника.

Інформаційна зброя – сукупність спеціалізованих (фізичних, інформаційних, програмних, радіоелектронних) методів і засобів тимчасового або безповоротного виведення з ладу функцій або служб інформаційної інфраструктури в цілому або окремих її елементів. Основна дія інформаційної зброї - бокування або спотворення інформацийних потоків та процесів прийняття рішень супротивника.

Інформаційна війна являє собою цілеспрямовані інформаційні впливи, що здійснюються суб’єктами впливу на «мішені» (об'єкти впливу) з використанням інформаційної зброї задля досягнення запланованої мети.

Під впливом розуміється переважно вплив на свідомість людей. Тобто інформаційна зброя - спеціально підготована та подана інформація для цільової групи осіб (назвемо "пропаганда"). Основна зброя такої "війни" - повідомлення засобів масової інформації та нетрадиційних джерел інформації.

Інформаційна війна розглядає інформацію як окремий об'єкт або як потенційну зброю та вигідну ціль. Інформаційну війну можна розглядати як якісно новий вид бойових дій, активна протидія в інформаційному просторі.

Інформаційна війна – це атака інформаційної функції, незалежно від засобів, які застосовуються. Наприклад, бомбардування АТС або виведення з ладу інформаційно-комп'ютерної системи противника – операція інформаційної війни. При цьому, щоб операція була ефективною, необхідно виконати наступні дії:

• примусити противника спостерігати за нашими діями;

• змусити його вважати оману за правду;

• діяти відповідно до цілей того, хто вводить в оману.

Сучасні засоби виконання інформаційних функцій зробили саму інформацію уразливою з точки зору доступу до неї та маніпулювання нею. Перш за все, уразливість інформації зумовлена наступним:

• концентроване зберігання інформації, наявність великих, можна сказати, глобальних баз данихⁱ;

• швидкість доступу до інформації, який здійснюється протягом від кількох секунд до кількох годин;

• можливості інформаційних систем працювати автономно.

Інформаційна війна використовує переваги технологічних вдосконалень, вона вже настільки близько підійшла до практичної реалізації, що подальше нехтування цим питанням просто недопустиме. Потрібно зрозуміти, що вплив на програмне забезпечення може завдати невиправної шкоди стратегічним цілям ворожої національної інфраструктури.
Метою війни все більш стає не знищення збройних сил та населення противника, захоплення його території, а керування ним.

Зброєю в цьому напрямку боротьби є пристрої та технології, які використовуються для широкомасштабного, цілеспрямованого, швидкого та таємного впливу на цивільні та військові інформаційні системи

противник

Війни на території України

*Україна в Першій Світовій

війні 1914-1915

З початком війни територія України перетворилась на арену жорстоких боїв між російською армією та військами австро-німецького блоку. На австрійському фронті російська армія, що вела бойові дії на українських землях, мала спочатку значні успіхи. Так, однією з найбільших успішних битв, що провели росіяни у 1914 р. була битва в Галичині 5(18) серпня – 8(21) вересня), в якій з обох сторін брали участь понад 1,5 млн. вояків. Спочатку успіх був на боці австро-угорської армії, але росіяни отримавши підкріплення, захопили Львів, потім – Галич, взяли в облогу Перемишль і вийшли до Карпат.

* Захоплення російськими військами Східної Галичини та Північної Буковини

На завойованих територіях росіянами було утворено губернаторство,яке поділялося на чотири губернії: Львівську, Перемишльську, Тернопільську та Чернівецьку. Характер російського окупаційного режиму лише частково пов’язувався з умовами воєнного часу. Російська влада була переконана, що західноукраїнські землі залишаться у складі імперії назавжди. Тому військова адміністрація вдалася до дискримінаційної політики щодо освіти, українського слова, діяльності українських організацій, врегулювання прав власності, виконання військової повинності тощо. На захоплену росіянами територію було призначено військову адміністрацію на чолі з генерал-губернатором графом Г.Бобринським, який симпатизував російському шовіністичному рухові чорносотенців. Він заявляв: «Східна Галіція і Лемківщина – невіддільна частина однієї великої Росії; тому їх адміністрація має бути основана на російських началах».

Воєнні дії у західноукраїнських землях у 1915-1917 рр.

На початку 1915 р. продовжувались позиційні бої за Карпати. Навесні російські війська активізувалися і 9 березня оволоділи Перемишлем, який тримали в облозі з початку війни. 120 тис. австро-угорських вояків потрапило в полон до росіян. Російські війська встановили контроль над карпатськими перевалами і збирались вийти через них на Угорську рівнину. Становище Росії в Галичині та Північній Буковині здавалося таким твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола ІІ, якого там урочисто зустрічали. Потім він відвідав Перемишль.

Від остаточного розгрому Австро-Угорщину врятувала Німеччина, надавши їй військової підтримки. Маючи перевагу в людях і техніці, австро-німецькі війська потіснили росіян і 9 червня 1915 р. вибили їх із Львова. Російське командування, остерігаючись оточення своїх військ, наказало їм залишити Східну Галичину та Північну Буковину.

Січові стрільці в боях під Галичем. 1914 р.

Під час бойових дій 1914 року січові стрільці проявили себе добре підготовленими та надійними вояками в австро-угорських збройних формуваннях. Попередні плани австрійського командування – використовувати легіонерів як витратний матеріал з тим щоб поступово його позбутися у боях з противником – були змінені: січовикам почали доручати важливі ділянки фронту. Так, австрійське командування доручило українським січовим стрільцям оборону Ужоцького перевалу, який вони мужньо захищали з 25 по 28 вересня. Це було перше бойове хрещення січовиків, і вони витримали його з честю, не пропустивши ворога.

*Україна в Першій світовій війні (1916-1917 рр.)

28 травня 1916 р. росіяни перейшли в наступ по всій лінії фронту і захопили Чернівці. Протягом літа вони знов вийшли до карпатських перевалів, відвоювавши Буковину і більшу частину Галичини. Австро-Угорщина втратила в цих боях 1,5 млн. солдатів і офіцерів, понад 580 гармат, велику кількість військового спорядження. Новим випробуванням для легіону українських січових стрільців на цьому етапі війни стали бої за гору Лисоня на Тернопільщині, у вересні 1916 р. Австрійське командування припустилося тактичної помилки, намагаючись зупинити наступ росіян невеликими загонами січовиків, кидаючи їх у бій по черзі. В результаті січовики втратили понад дві третини особового складу. Залишки легіонерів були вУ жовтні-листопаді 1916 р. легіонери вже брали участь у нових боях за Карпати. Але то вже були останні змагання з військами царської Росії, бо на неї вже насувалась революція 1917 р.ідведені на переформування.

Бойовий шлях українських січових стрільців не тільки овіяний славою, а й щедро политий кров’ю. Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України». Це було військо справжніх лицарів, бо не відомо жодного випадку, щоб січовики вбивали цивільних людей або полонених. Серед легіонерів були обдаровані митці, автори маршових, любовних, жартівливих пісень: ”Ой у лузі калина”, “Їхав козак на війноньку”, “Зажурились галичанки” та ін. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союзників, змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи УСС у секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної України».

Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності.

Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокре¬ма, читалень, товариств «Просвіти», господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 - поч. 1917 рр. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім.

Наприкінці 1916 р. наступальні можливості російських військ були вичерпані, і вони зупинились на лінії р.Стоход-Киселин-Золочев-Бережани-Галич-Станіслав-Ворохта. Взимку 1916-1917 рр. бойові дії набрали позиційного характеру.

На захопленій території було створене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з Ф.Треповим. На відміну від 1914-1915 років місцеве українське населення не піддавалося значному національному і релігійному гнобленню, але ставлення до нього було достатньо підозрілим. Вважалося, що вплив «мазепінщини» як і раніше залишається помітним.

Вже після повалення самодержавства, в березні 1917 року, тимчасовий уряд затвердив крайовим комісаром Галичини і Буковини Д.Дорошенка, який призначав на адміністративні посади українців, сприяв відродженню сільського і міського самоврядування, відкриттю кооперативів: національних шкіл, благодійних установ

* Радя́нський партиза́нський рух на території України 

Радя́нський партиза́нський рух на території України – Рух Опору громадян Української РСР проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941–1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців

Запитання для саоконтролю

1.Які воєнні події відбувалися на фронтах Першої світової війни у 1914, 1915 та 1916 рр.

2.Які воєнні події розгорнулась на українських землях у 1914-1916 рр.?

3.Які воєнні дії розгорталися у західноукраїнських землях у 1915 – на початку 1917 рр.?

4.Як воювали українські січові стрільці?

5.Як ви оцінюєте сили протидіючих сторін в цей період?

Література

1.Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

3.Петро Чернега. Український внесок у радянську війну.К.Либідь.2010.

Урок 3

Інформація. Інфораційний метаболізм

1. Суть і поняття інформації, інформаційної безпеки, захисту інформації

• Суть і поняття інформації, інформаційної безпеки, захисту інформації

Термін «інформація'» походить від лат. «informatio», яке має кілька значеньроз'яснення, виклад, витлумачення.представлення, поняття,ознайомлення, просвіта.

Саме слово «informatio» складається із префікса in- (в-, на-, при-) і дієслова formo (надаю форму, створюю), пов'язаного з іменником forma (форма).

В англійській мові слово «informatio» (в написанні «informacioun») вперше з'явилося в 1387 р. Сучасного написання це слово набуло в XVI ст. У східнослов'янські мови слово "інформація" прийшло із Польщі у XVII ст.

Із середини XX ст. інформація стала загальнонауковим поняттям, але досі в науковій сфері воно залишається вкрай дискусійним. Загальноприйнятного визначення інформації не існує, і воно використовується переважно на інтуїтивному рівні.

На нашу думку, інформація з погляду безпеки – це дані, відомості, документи, які мають бути захищеними через їх важливість для суб'єкта діяльності та можливі наслідки від незаконного втручання, розкриття чи розголошування.

Інформаційні відносини та інформація як їх предмет є складовою різних видів суспільних відносин. Інформація може бути товаром, тобто об'єктом цивільно-правових відносин, а обіг управлінської інформації є предметом регулювання адміністративного права. Основу правового статусу інформації визначає Закон України «Про інформацію». Інформацією у ст. 1 Закону визначено як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Цивільний кодекс України дещо коригує визначення поняття «інформація» - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі .

Інформаційна безпека

Інформаційна безпека – стан захищеності інформаційного простору, який забезпечує формування й розвиток цього простору в інтересах особистості, суспільства та держави. Модель системи захисту інформації можна подати блок-схемою .Інформаційна безпека відіграє істотну роль у забезпеченні життєво важливих інтересів будь-якої країни.Метою забезпечення інформаційної безпеки в Україні є створення розгалуженого, захищеного інформаційного простору, захист національних інтересів України в умовах формування світових інформаційних мереж, захист економічного потенціалу держави від незаконного використання інформаційних ресурсів, реалізація прав громадян, установ та держави на отримання, поширення й використання інформації.

Захист інформації

Захист інформації – сукупність засобів, методів, організаційних заходів щодо запобігання можливим випадковим або навмисним впливам природного чи штучного характеру, наслідком яких можуть бути збитки чи шкода, завдані власникам інформації або її користувачам, інформаційному простору.Захист інформації полягає в забезпеченні її доступності при збереженні цілісності та гарантованої конфіденційності .

Рівень інформаційної безпеки активно впливає на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки України, бо реалізація інформаційних загроз – це переважно завдана шкода в політичній, військовій, економічній, соціальній, екологічній та інших сферах.

Напрямами інформаційної безпеки є:

- Система заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформації, несанкціонованої її модифікації або порушення цілісності (Informational Security).

- Захист політичних, державних і громадських інтересів країни, загальних моральних цінностей, запобігання закликам до порушення територіальної цілісності, заборона інформації, яка містить ідеї війни, насилля, дискримінації і посягання на права людини.

- Запобігання розповсюдженню відомостей, що становлять державну таємницю, а також даних з обмеженим доступом і закритого типу, що переміщуються через державний кордон.

- Інформаційне забезпечення урядів, різних державних органів, недержавних організацій та фірм залежить від їхніх потреб у кожному конкретному випадку

Стан захищеності інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері називають інформаційною безпекою. Інформаційна безпека України складається із багатьох компонентів і залежить від:

- рівня забезпечення свободи слова в державі;

- захищеності громадян від впливу на їхнє світосприйняття зовнішніх чинників;

- захищеності населення від впливу на його психічне та фізичне здоров'я таких негативних чинників, як пропаганда жорстокості, насильства.

• Інформаційний метаболізм

Одним з ключових понять соціоніки є поняття інформаційного метаболізму.

Термін «інформаційний метаболізм» народився з ідеї, висловленої і розробленої польським психологом і психіатром А.Кемпінським. Суть її в тому, що взаємодія людини з навколишнім світом (природою, іншими людьми тощо) і ті образи, які в результаті цієї взаємодії виникають у свідомості людини, мають інформаційний характер. Як життя тіла грунтується на речовинному та енергетичному метаболізмі (тобто на фізичному обміні з навколишнім світом речовинами та енергією, а також побудові на цій основі самого тіла), так життя психіки людини — на інформаційному обміні. Розуміння інформаційного метаболізму є ключем до пізнання механізмів взаємодії людини з навколишнім світом, тому що дає єдину «мову» для дослідження та моделювання різноманітних процесів у всьому циклі «навколишній світ — людина — навколишній світ». Інформаційний метаболізм — це той фундамент, на якому стоїть наука соціоніка, так само, як фізична наука грунтується на вивченні матерії, біологія — на вивченні «живої речовини» (за В.І.Вернадським) тощо.

Спілкування між людьми — це процес обміну інформацією за допомогою слів, інтонації, міміки, жестів, поз, а також створених людиною об'єктів: книг, картин, скульптур, архітектури, машин та інших продуктів творчості. Але яким би складним не був процес спілкування, врешті-решт це процес взаємодії інформаційних систем, процес обміну інформацією, який відбувається за об'єктивними законами.

Уся інформація, яка надходить до людини як із-зовні, так і зсередини (інформація про психофізичний стан людини) — це єдиний інформаційний потік. Такий же потік інформації людина «генерує» назовні.

Аспекти сприйняття світу і психічні функції

Інформаційний потік, що діє на людину, не однорідний — він, як і навколишній світ, має певну структуру. Цей потік розкладається на складові, як біле світло на кольори веселки. Згадані складові ми називаємо аспектами інформаційного потоку.

Припустимо, ви перебуваєте у новому приміщенні і намагаєтесь його оцінити. Таку оцінку можна зробити з різних точок зору, наприклад:

• з погляду комфортності;

• з погляду функціональності і зручності для роботи;

• з погляду безпеки для людини;

• з погляду можливостей вдосконалення і т.п.

Кожна з перелічених точок зору відповідає одному з аспектів інформаційного потоку.

Якщо Ви подивитесь на своїх друзів і знайомих, то легко помітите, що вони не однаково відчувають різні аспекти, наприклад, в одних добре розвинений естетичний смак, але слабке відчуття часу; другі миттєво сприймають логіку будь-якої ситуації, але значно гірше відчувають ставлення до них інших людей тощо. Якщо уважно придивитися, то кожний з нас у чомусь сильний, а в чомусь може й безпорадний. І ось тут ми впритул наблизилися до поняття «психічних функцій».
Психічна функція — це здатність людини з особливим вмінням розбиратися в одному з аспектів інформаційного потоку.

Інформаційний метаболізм - одне з ключових понять соціоніки, являє собою процеси сприйняття, переробки, засвоєння, накопичення, зберігання та видачі інформації, що циркулює в психічних структурах особистості.
Інформаційний метаболізм залишає свої сліди на всіх рівнях функціонування і структурної організації особистості, в тому числі в її анатомічних, фізіологічних проявах

Інформаційний метаболізм є частиною більш загального спільного метаболізму матерії, енергії та інформації - МЕІ-метаболізму.

Війни в людській історії

До XIX століття війни мали порівняно вузьку економічну базу і велися, як правило, нечисленними професійними арміями. З другої половини XIX століття і особливо з XX століття війни вимагають величезного напруження економіки воюючих сторін і втягують в тривалу боротьбу багатомільйонні маси народу. У військовому конфлікті беруть участь багато країн, тим самим перетворюючи війну в світову війну. У Першій світовій війні брало участь понад 70 млн чол., у Другій світовій війні — 110 млн.

Роль війни в людському суспільстві оцінюється неоднозначно.

• До негативних наслідків воєн, крім загибелі людей, можна віднести той комплекс, який позначається як гуманітарна катастрофа: голод, епідемії. Сучасні глобальні війни пов'язані з величезними людськими і матеріальними втратами, з небувалими перш руйнуваннями і лихами. Наприклад, втрати у війнах європейських країн (убиті і померлі від ран і хвороб) склали: у XVII столітті — 3,3 млн чол., в XVIII столітті — 5,4, в XIX і на початку XX століття (до Першої світової війни) — 5,7, у Першій світовій війні — понад 9, у Другій світовій війні (включаючи загиблих в нацистських концтаборах) — понад 50 млн чол. Втім, сучасні конфлікти далеко не завжди стають м'ясорубками.

• До позитивних наслідків воєн відносять обмін інформацією (завдяки Таласської битві араби дізналися у китайців секрет виготовлення паперу), а також зняття протиріч (війна як діалектичний момент заперечення у Гегеля).

Деякі дослідники відносять також до позитивних для людського суспільства в цілому (не для людини) такі фактори:

• Війна повертає в людський соціум біологічний відбір, коли потомство залишає найбільш пристосованих до виживання, оскільки у звичайних умовах людського співтовариства дію законів біології при виборі партнера сильно послаблюється

• На час військових дій знімаються всі заборон, які накладаються на людину в суспільстві в звичайний час. Як наслідок, війну можна розглядати як спосіб і метод зняття психологічної напруги в рамках цілого соціуму.

• Страх перед нав'язуванням чужої волі, страх перед обличчям небезпеки є винятковим стимулом до технічного прогресу. Невипадково багато новинок винаходяться і з'являються спочатку для військових потреб і лише потім знаходять своє застосування в мирному житті.

• Оздоровлення міжнародних відносин на вищому рівні і звернення світового співтовариства до таких цінностей як людське життя, мир і пр. в поствоєнних період.

Запитання для самоконтролю

1.Дати визначення поняття «інформаційний метаболіз».

2.Яким буває інформаційний захист?

3. Називіть аспекти інформаційного потоку.

Література

Шеварчук Л.Д. Світова війна. Людський вимір.К., Либідь.2004.

Маревич С.Т.Доба воєн. К.Наукова думка .2003.

Конец формы

Тематичне оцінювання

1. Я - Українець.

1. Доповнити відповідь.

а). Українознавство — наука про Україну …

б). Предмет українознавства - цілісне пізнання (самопізнання), творення …

в). Поняття «концентр» в українознавстві означає зосередження, …

2. Дати визначення.

а). Самосвідомість – це …

б). Образ "Я" – це …

в). Самопочуття —це …

3. Дати повну обгрунтовану відповідь.
- У чому полягають мета і завдання українознавства в розвитку українського народу?

4. Прокоментувати вислів вченого.
«…Народ без їдеї,що храм без бога…» П.Кононенко

5. Напишіть твір на тему: «Я- Українець».

2. Моя родина, мій рід.

1. Дайте повну обґрунтовану відповідь.

1. Що вам відомо про Українське законодавство про сім`ю та шлюб?

2. Що вам відомо про фольклор весільної обрядовості?

3. Що таке шлюбний контракт?

2. Дати визначення.

а). Ритуал – це …

б). Шлюб – це …

в). Шлюбна угода –це …

3. Доповнити відповідь.

а). Гільце — це символ дівочості. Його прикраша­ли …

б). Випікання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який …

в). Порядок укладання шлюбного контракту, згідно діючого законодавства, полягає в наступному: …

4. Прокоментувати.

- С т а т т я 5. Захист сім'ї державою. (Кодекс про шлюб та сім'ю України).

5. Напишіть твір на тему: « Моя родина – мій оберіг»

3.Мій український народ.

1. Доповнити відповідь.

а). Українські архетипи проявляють себе як символи у …

б). На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена …

в). Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу: починаючи з …

2. Дати визначення.

а). Ментальність – це …

б). Архетип – це …

в). Притча – це …

3. Дати повну обгрунтовану відповідь.
а). Назвіть системотворчі ознаки ментальності українського народу.

б). Назвіть особливості української світоглядно-філософської ментальності.

в). Назвіть героїв українських міфів.

4. Прокоентувати притчу «Досконале яблуко»

5. Напишіть твір на тему: «Мій український народ»

4. Моя держава – Україна

1.Доповнити відповідь.

а). Конституційні права і свободи поділяються на громадянські, …

б). Національна економіка є історично сформованою системою …

в). За суспільними сферами функціонування Національна безпека України поділяється на такі основні види: …

2. Дати визначення.

а). Конституційні обов’язки - це …

б). інформаційно-психологічна безпека – це …

в). екологічної культури – це …

3. Дати повну обгрунтовану відповідь.
а). Що відображає поняття «національної безпеки» ?

б). Які Закони захищають життя людей?

в). Обгрунтуйте поняття «військова безпека»

4. Прокоментувати

- Українська мова як визначальний чинник державної безпеки

5.Напишіть твір на тему: « Моя мова калинова»

5. Україна та українці у світі

1. Доповнити відповідь.

а). Інформаційна війна - дії, початі для досягнення …

б). Екологічної культури - це раціональне, невиснажливе використання …

в). Геополітичні інтереси України – державотворчий …

2. Дати визначення.

а). інформаційний метаболізм – це …

б). інфракція – це …

в). Громадя́нська війна́ —це …

3. Дати повну обгрунтовану відповідь.
а). Які воєнні події відбувалися на фронтах Першої світової війни у 1914, 1915 та 1916 рр.?

б). Яким буває інформаційний захист?

в). Назвіть аспекти інформаційного потоку.

Як ви оцінюєте сили протидіючих сторін в цей період?

4. Прокоентувати.

Проблема інформаційного метаболізму.

5. Доведіть твердження:

Україна - суб'єкт світової політики.

\\

Зміст

Календарне планування

Вступ. МОЯ УКРАЇНА.

Урок1. Українознавство — наука про Україну та українство

ТЕМА 1. Я – УКРАЇНЕЦЬ.

Урок 2. Самосвідомість. Структура моєї самосвідомості.

Урок3. Самопізнання через цінності рідного народу.

Урок 4. Рівні розвитку самосвідомості

Урок 5. Мудрість.

Урок 6. Милення

Урок 7. Вірування.

Урок 8. Култура мови та мовлення.

Урок 9. Риторика як мистецтво красномовства, що поєднує мислення та почування.

ТЕМА 2. МОЯ РОДИНА, МІЙ РІД .

Урок 1.Шлюб та сім'я: поняття, сутність, типологія.

Урок 2. Шлюбні стосунки в уявленнях та віруваннях українців.

Урок 3. Український фольклор про шлюбні стосунки.

Тема 3. Мій український народ.

Урок 1.Ментальність українського народу.

Урок 2. Архетип як історико-філософський феномен.

Урок 3. Притча як архетип української культури.

Тема 4. Моя держава - Україна

Урок 1.Безпека держави – гарант стабільності

Урок 2. Обов`язки громадян щодо безпеки держави та обов’язки держави щодо громадян

Урок 3. Українська мова як визначальний чинник державної безпеки

Урок 4. Українська освіта

Урок 5. Українська наука

Урок 6. Українська Національна еконоіка,екологія,культура-

їхня взаєообуовленість та взаємозалежність як гарант національної безпек.

Тема 5. Україна та українці у світі

Урок 1. Геополітичні інтереси Української держави

Урок 2. Війна. Види воєн.

Урок 3. Інформація.Інфораційний метаболізм

Театичне оцінювання

Я- Українець.

Моя родина, мій рід.

Мій український народ.

Моя держава – Україна.

Україна та Українці у світі

УКРАЇНА І СВІТ

Українознавство

11 клас

Упорядники: Мінченко Т.А.

Ковальчук Г.М.