Урок.Софія Київська-символ духовності українського народу (за романом Загребельного «Диво»)

Херсонський професійний ліцей зв*язку та полі

Тема програми: Українська історична проза

Тема уроку: Образ Софії Київської - символ духовного надбання українського народу

( за романом П.Загребельного «Диво»)

Мета: - розвивати творчу уяву, образне та мислення, інтерес до самостійного

спілкування з книгою;

вчитись - удосконалювати вміння аналізувати художній образ, робити самостійні висновки та узагальнення розуміння необхідності збереження духовності в наш час;
виховувати почуття любові до своєї історії, розуміння її винятковості.

Тип уроку: комбінований, засвоєння нових знань з елементами

бесіди.

Методи навчання ,прийоми: розповідь з елементами бесіди

Форма організації навчальної діяльності учнів: інтегрований, конференція.

Основні терміни і поняття: фреска, щільник, зодчий, мозаїка,

жигало.

Міжпредметні зв’язки: з історією, зарубіжною літературою,

кінематографією.

Наочність: навчальна документація, виставка «Вибраних творів» Павла Загребельного, підручники Непорожнього «Українська література. 11клас», «Українська література. Хрестоматія для 11 класу» упорядн.: Р.В.Мовчан, творчі роботи учнів (малюнки, вірші), опорні конспекти, словник незрозумілих слів.

Технічні засоби навчання: мультимедійна система, музичний твір П.І.Чайковського.

Проблемне питання:

Чим роман П. Загребельного «Диво» актуальний у наші дні?

Епіграф: Хто не знає свого минулого,

той не вартий свого майбутнього…

М. Т. Рильський

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни та перевірка наявності учнів на уроці)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Питання по біографії

Яка тематика творчості Павла Загребельного?
Назвіть цикл творів, присвячених Київській Русі

Мотивація навчальних досягнень учнів

Вчитель

Літературознавці до цього часу сперечаються, хто чи що стоїть у центрі художньо-історичної оповіді П. Загребельного — романі «Диво». Одні вважають, що це — сама Софія Київська, диво з див. «Але за цим дивом,— як відзначають інші дослідники,— у тісному зв’язку з ним, поступово виростає інше диво — диво людського духу.

Дивовижна людина, яка зуміла створити цей храм, дивовижно сильні духом і ті, хто зберіг красу. Ось ця естафета людського духу і є тим композиційним центром, що

забезпечує якість роману.» Літературознавець Юрій Бондаренко об’єднує ці думки й пропонує розглядати проблему під кутом зору історичності, як її розуміє сам письменник.

Гарна книга збагачує розум і виховує почуття, спонукає до роздумів і діянь, до розмови, до відкриття для себе соціально – моральних істин та красу буття. Згадаймо як Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжну здатність облагороджу-

вати душу. Животворний зв’язок між письменником і читачем виникає тільки тоді, коли митець має що сказати людям, а вони, заглиблюючись у безмежжя художнього світу, пристрасно шукають відповіді на хвилюючі їх питання. І Павло Архипович Загребельний понад сорок років вів такий діалог зі своїми читачами.

Сьогодні на уроці ми й поговоримо з вами про роман «Диво» - один з найкращих історичних творів Павла Загребельного з циклу про Київську Русь.

(Вчителем оголошується тема, епіграф та мета уроку.

Перед учнями ставляться проблемні питання,

на які вони мають відповісти в кінці уроку.)

ІІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Вчитель

Ще на нашому уроці присутні історики та літературознавці, які дадуть відповіді нам на поставлені питання.

З молодших класів ви знайомі з творчістю П.Загребельного, неодноразово читали його твори, захоплювались ними. А давайте зараз згадаймо з вами, які ж твори Павла Архиповича ви знаєте.

Учні відповідають, називаючи твори:

-«Роксолана»

-«Дума про невмирущого»

-«Переходимо до любові»

-«Левине серце»

-«Новели морського узбережжя»

-«День для прийдешнього»

-«Розгін»

-«Південний комфорт»

-«Тисячолітній Миколай»

-«Я,Богдан»

- дилогія:«Европа -45»,»Европа-Захід»

-«Первоміст»

-«Диво»

-«Смерть у Києві»

-«Євпраксія»

Вчитель

Молодці. Що ж до останніх назв, то за визначенням самого автора він створив цикл романів про Київську Русь, в який входять твори, про які сам автор писав так:

««Роман «Диво» - це доля таланту,

«Смерть у Києві» - доля державної ідеї,

«Первоміст» - доля народної споруди,

«Євпраксія» - роман про долю людини… »

Роман Павла Архиповича Загребельного «Диво» є першою частиною епічного циклу про Київську Русь, над якою автор працював довгих 10 років.

Композиція «Дива» нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі. Вибудовуючи своє «Диво», письменник використав композиційний прийом поєднання різних часів:

- 992 – 1037 рік – сива давнина (ХІ ст., період правління Ярослава Мудрого);

- 1941 – 1942 роки – фашистська окупація Києва;

- 1965 – 1966 роки – сучасність .

Але центром роману, його головною, об*єднуючою частиною всіх часових просторів є собор Софії Київської та доля і місце цього мистецького витвору в нашій духовній історії.

У своєму романі Загребельний прагнув не тільки відтворити складний процес будівництва найдавнішої архітектурної споруди Київської Русі - Софії Київської, а й хотів показати епоху Ярослава Мудрого і той великий культурний спадок, залишений нам предками, що формує в нас сьогодні відчуття спокою, краси і гармонії. Згадаємо історичну обстановку, яка склалася в період правління Ярослава Мудрого.

Учень – історик 1.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський пристол сідає Ярослав, прозваний Мудрим(1019—1054 pp.), який єдиновладно правив 18 років.

В еликою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї..." або "...у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, прикрашене дорогоцінним камінням та золотом, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. До речі, ця Євангелія й досі знаходиться в музей Франції – Луврі.На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

За час правління Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печерський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов.При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: "Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку. Зібрані Ярославом висококультурні люди: Никон, Нестор-літописець, митрополит Іларіон тощо, за твердженням історика М. Грушевського, були першою академією наук України - Руси. Вони уклали "Руську Правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління був збудований собор Софії Київської. Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво— і триповерхові будинки з балконами та галереями. На

Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. (Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві в 1018 p).

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, однією з найкращих пам'яток Європи XI ст. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

Вчитель

Прочитавши роман, яким ви уявляєте собі образ Ярослава Мудрого?

Учень

Для мене образ Ярослава Мудрого складний і суперечливий. Багато в яких рисах він привабливий, але водночас жорстокий, тобто справжній син свого часу. Так, він був закоханий у книги, прогресивний розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайний виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу, девізом якого було: «від жорстокості до розквіту держави».

А на мій погляд, Ярослав у романі постає як звичайна смертна людина, навіть трохи незахищена і слабка. Народившись від Рогніди та князя Володимира, він був калікою, бо мав від народження вивихнуті ноги. І коли б не його вірний служка Бодий, який щоразу масажував (м*яв) його ноги і примушував їх згинати й розгинати, то напевно ніколи б на них Ярослав не встав.

Загребельний пише: « Князь мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах

не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою ненавистю до князя Володимира.

Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі – і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб*язку…»(стор.175)

Саме за задумом князя Ярослава Мудрого Сивоок –русич, геніальний митець з народу - будує архітектурне диво – Софію Київську. Рівного цьому собору не було в усій північній півкулі.

Вчитель

Що знав Павло Архипович Загребельний про творця Софії Київської? Чи існував цей геніальний майстер? Які документи залишили свідчення про існування талановитого художника? На ці питання ми попросимо дати нам відповідь істориків.

Учень - історик

На жаль, історія не зберегла імені майстра. В жодному літописі того часу немає імені творця Софії Київської.Скоріше за все собор був створений не одним, а багатьма такими народними умільцями, яких на той час було дуже багато.

Павло Архипович, вочевидь, вивчав літописи, художню літературу та фольклор ХІ століття і вдало відтворив психологію обдарованого русича та його сучасників.

Учень – літературознавець

Досвідчені літературознавці вважають, що така людина була і найпромовистішим документом на користь народного умільця, якого автор назвав в романі Сивооком, свідчить сам собор, його мистецьке оздоблення. Адже під собором Софії Київської є безліч підземних ходів, і деякі з них до цього часу й зовсім не обстежені,бо засипані. І де гарантія, що саме там, в підвалинах собору, немає документу, який би засвідчив авторство талановитого умільця, того, якого, завдяки своєму таланту, Загребельний назвав Сивооком.

Вчитель

Скільки людей, вчених, дослідників, стільки й думок. Давайте з вами звернемося до роману.Незрівняне місто Київ. Колись, дуже давно Первоапостол Андрій, побачивши величну природу і красу гір, захоплено сказав: «На цих горах засяє благодать Божа!»

Київ – першопочаток нашої держави, який має за плечима тисячолітню історію, як тепер, так і колись засліплював своєю красою, величчю та золотом церковних бань.

І не дивно, що він засліпив Сивоока та його товариша Лучука, коли ті вийшли з пущі і вражені, зупинились перед неймовірно неземною красою…

Хто ж такий Сивоок? Яким ви уявляєте його, читаючи роман?

Що вразило вас в цьому образі?

Учень

З роману видно, що доля Сивоока була складною. Колись давно, немовлям, обабіч дороги його знайшов дід Родим, добрий і великий язичницький майстер, який проживав у пущі разом з іншими язичниками далеко від людей, не бажавшими приймати християнство і визнавати Ісуса Христа. Науку діда Родима Сивоок запам’ятав на все життя: «не коритися можновладцям і дивуватися барвами світу». Так і жив Сивоок - ніколи й нікому не корився, але при цьому відчував дивний світ кольорів.

У дитинстві він любив спостерігати, як мовчазний щедрий і добрий дід Родим чаклував над полум’ям, і тоді барви народжувалися, вигравали, жили буйним, веселим життям. За ті декілька щасливих років Сивоок навчився добра, «знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, лукавства, заздрощів», поселилася в його душі здатність захоплюватися всім прекрасним.

Після трагічної смерті діда Родима, Сивоок разом зі своїм другом виходить з пущі. Вперше за 14 років побачивши Київ, він був вражений його золотом і сяйвом. А зайшовши до церкви святої Богородиці, Сивоок дивувався «красі та величі ікон, його захопив буйно-дивний світ барв. Від буйновища звуків, у яких спліталися високомовні молитви та дзвони з переливами, йому хотілось плакати…». Враження від побаченого він проніс через все життя.

Учень 2

Де тільки не побував Сивоок за час своїх мандрів: у рабстві, втікаючи, блукав по Русі, зокрема у Радогості, захованій

«в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава відкрила йому душу барв, «які мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, крикливі, жалібні, холодні, теплі…» Саме Звенислава відкрила в ньому талант, який зміг би «вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків». І вона не помилилася…

Учень 3

На мене справило враження те, що Сивоок більше, ніж 30 років поневірявся по світу. Він був ченцем у болгарському монастирі, а під час війни, втікаючи з іншими ченцями, потрапив у полон до роменського царя Василя Другого, жорстокість якого не знала

меж. З 14 тисяч полонених, цар осліпив 13 тисяч і відпустив їх, сліпих, додому, багато з яких так і не дійшли. А тисячу інших наказав відвести до Константинополя, щоб там, на площі, привселюдно перед імператором Костянтином осліпити. Саме в цю тисячу й потрапив Сивоок. Прислужників, які хотіли його припнути ланцюгом до землі, Сивоок розкидав і став наче стовп, втупившись очима в ката, який йшов до нього з розпеченим жигалом.

Учень зачитує уривок:

«Імператор Костянтин заніс долоні для плескання мужньому Сивоокові за його витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: відмовитися від ланцюгів і стоячи зустріти найстрашнішу кару!.. Кат ішов швидше й швидше, націлюючись своїм жигалом у очі полоненому…

І тут сталося чудо.Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, спрожогу зупинився і став присідати повільно й безпорадно. Жигало випало йому з рук, а він осідав нижче й нижче й впав навзнак..

Ніхто нічого не міг зрозуміти, не розумів, що сталося, й сам Сивоок. Він уже бачив. Як наближалося йому до очей страшне жигало, відчував його палання в себе на обличчі, зосередився на одному лиш намаганні – не заплющити очей, ще бодай раз

глянути на світ, хоч уже не бачив нічого, окрім тої ядучої червоності, яка наближалася невідворотно. І зненацька кат впав.»

Провідна зірка і доля вберегли Сивоока, він був помилуваний царем, і довгий час працював у константинопольського багатого майстра Агапіта як будівник і оздоблювач храмів.

Учень 4

Саме в цей час Ярослав Мудрий надумав збудувати храм Святої Софії кращий, ніж у Константинополі, тому й скликав по світу всіх майстрів на будівництво собору. Сивоок з великим нетерпінням і радістю повертався додому в Київ, щоб створити таку велич, яка б відтворила дух народу, прославила слов’янську землю, стала б найвеличнішим дивом у світі, ввібравши в себе традиції предків та все те найкраще, що він бачив, блукаючи по світах, бо «малість не може здивувати світ». Для митця Сивоока Софія мала свій образ: «… зеленої просвітленості, мов ранкова морська прозорість».

Учень зачитує уривок:

«Під час творення собору Сивоок ніби самознищувався. Тепер, коли вдалося домогтися у Ярослава будувати церкву саме таку, яка йому привиділася в години його першої зустрічі з рідною землею після довгої розлуки, в ньому розквітло щось ніби рослинне: він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, спливав крізь пальці на свої мозаїки небаченими кольорами…

…А йшли до нього охочі, босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі… Він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді та клопотах…, ділив з ними ту належність, що припадала йому від князя, але розумів, що нагодувавши десятьох, однаково не нагодує тисяч. Повторювалося те саме, що бачив багато літ у Візантії: чим більше й розкішніше

будовано, тим біднішим і обдертішим ставав народ, бо мав все винести на своїх плечах, своєю працею, своїми нестатками та

обмеженнями, заплатити за достаток, пиху і славу можновладців.» (стор.540)

Учень 5.

Автор запевняє читачів, що велика любов Сивоока до людей та до коханої жінки Ярослави допомогла йому спорудити дивохрам. І коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? – він став на захист жінки і поплатився за це своїм життям. Так підказали йому любов і честь – інакше він не міг би бути гідним того дива, яке створив своїми руками. До речі, в своєму романі Загребельний висловив цікаву версію того, що сам зодчий Сивоок був похований друзями у соборі Софії Київської.

Вчитель

Ну що ж, художня версія автора має право на життя. Софія Київська постала з любові. А подвиг в ім*я любові, в ім*я мистецтва - це те, що залишає слід на землі.

Князь Ярослав Мудрий і невідомий нікому талановитий митець Сивоок… Що, на вашу думку, їх об*єднує?

Учень

Я думаю, що спільним для цих двох дуже різних людей є собор Софії Київської, що виступає центральним образом роману і навколо якого й розгортаються всі події. Сивоок гідний найвидатнішого розуму тієї епохи – Ярослава Мудрого.

Вони обидва йшли до однієї мети, хоча й різними шляхами:

- Сивоок піднявся з джерел народних,

- а князь, долаючи численних супротивників, стверджував все своє життя, що духовність – то найвищий скарб.

Вчитель

З давніх – давен височать на нашій землі церкви. І це не просто архітектурні споруди. Це справжні твердині людського духу. На найвищих точках нашої землі будувалися храми, що уособлювали в собі найвищу духовну цінність народу і водночас були заповітом предків нащадкам, що не мають права зректись своєї землі, свого коріння.

Коли ж люди не усвідомлювали свого морального обов’язку і головними для них ставали лише матеріальні цінності, тоді вони втрачали духовність і деградували, не залишаючись в пам’яті наступних поколінь.

Віра в Бога, у вищі моральні цінності робила людей кращими, одухотвореннішими. Саме завдяки цій вірі вони вміли терпіти

горе і нестатки, вчились жертвувати своїм благополуччям, рятували свої душі від морального спустошення і розтління.

Яким же постає перед читачем собор Софії Київської?

Учень

Загребельний писав: «Софія Київська - храм небаченої величі і краси, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав собі рівних у цілому світі». А за свідченням просвітера Іларіона, автора «Слова про закон і благодать» : «Софійський собор – справжня перлина мистецтва, виквіт душі народної. І якби чужинці не

намагалися його знищити, зітерти з земної поверхні, їм цього не вдавалося, бо… собор стояв уперто, несхитно, вічно, так,

ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

(На екрані мультимедійної системи під музику Чайковського відтворено собор і його фрески)

Первісний вигляд Софіївського Собору

( Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.)

Мозаїка в центральному куполі — Христос

Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.

Богоматір Оранта

(мозаїчний з використанням смальти образ з собору Київської Софії)

(Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів у вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.)

Мозаїка в центральному куполі — Архангел

Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у Стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.

Іконостас Софійського Собору 1747 року

( В ХІ ст. під час будівництва Собору вівтар був відокремлений від загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру. Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою у 1637-38рр. Іконостас мав 3 яруси, з яких до цього часу зберігся тільки нижній, оскільки в 1935-37рр. більшовики зруйнували та спалили вісім барокових іконостасів бічних. Окремою цінністю в іконостасі були виготовлені із срібла та позолочені царські врата. Врата простояли в Соборі 184 роки, аж до 1934 року, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (що б легше було винести з Собору та переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.

Родина Київського Князя Ярослава Мудрого.

Фреска ХІ століття

Учениця

(читає уривок напам’ять)

«Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкались об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, тоді здавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор і суцільна його дивна рожевість змінялася жовтістю від кованого золота, і храм раптом засвічувався, мов щільник повний меду, а в най- похмуріших душах ставало ясніше від того видовища.

…В найвищій вишині собору виблискувало зображення Христа- Вседержителя. Правою рукою він благословляє зібраний унизулюд, а в лівій – тримає закриту книгу Нового Завіту, яку відкриє в день страшного суду.

«Небом послуговуюсь як троном, і земля – підніжжя для моїх ніг.»

А на величезній увігнутій поверхні – зображення Оранти – Пречистої Марії, яка молиться за всіх людей. Всеславна, скора на поміч усім християнам. Вона - превише небес. В ній - і мудрість, і захист, вона мовби небесний град, з якого вийшов Христос на боріння й смерть за рід людський. Вона – й церква земна, вона – все...

Може, й будовано цей собор у сльозах і крові… Може, з урочистим співом і радістю,- хоч як там було, але над дерев*яними містами…вознеслося рожеве кам*яне диво небаченої краси й величі, храм, що за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав собі рівних у цілому світі!..

Не один раз як «свої», так і «чужі» завойовники піднімали руку на священний собор… І навіть тоді, коли Київ був знесений Батиєм з лиця землі, тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, але вціліла, стояла над пожарищами та руйновищем…

І підносила Матір Божа свої руки в молінні за Київ та дітей своїх на стіні, поставленій древнім будівничим… Тоді й названо було ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що вічно стоятиме цей великий і предивний собор, і вічно, захищаючи їх, здійматиме в молитві свої руки скорботна Марія – Оранта…»

Вчитель

І неначе, щоб показати нерозривність поколінь і традицій, в продовження подій тисячолітньої давності Павло Архипович Загребельний відтворює роки фашистської навали й сучасність. І вже представники іншого покоління, що належать ХХ століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис теж стають на захист Софії Київської, своєї історії та культури. Як саме?

Учень

Історик професор - іконограф Гордій Отава все своє життя вивчав історію Софії Київської й висловив гіпотезу про Сивоока. Під час окупації бере гору в розмовах з німецьким професором, штурмбанфюрером Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності слов*янської культури. Він ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення їх до Німеччини. Саме тому «…вбитий був у тому самому соборі, загинув самотнім, нікому невідомим бійцем…, діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, такий уже мав характер».

Справу батька продовжує Борис Отава – представник нового покоління вчених. Його кличе до цього обов*язок перед пам*яттю батька, наукою та рідним містом. Софія Київська для нього - святиня, символ духовного надбання нашого народу.

І здається, ніби отой древній слов*янин Сивоок передав свої знання Гордію Отаві, а той заповідав Борисові. Від покоління до покоління… Назавжди…

Вчитель

Читаючи роман Павла Загребельного «Диво», ми відчуваємо перегук між образами: Сивоока, Гордія Отави та його сина Бориса – продовжувача справи батька. І перед нами постає зв*язок поколінь нашого народу – тих, що представляли його геній в добу Київської Русі, і сучасників, що примножують цей геній сьогодні.

Тому зараз вам не важко буде відповісти на ті проблемні питання,

які прозвучали напочатку уроку:

З чого ж починається духовність?

Учень

Духовність починається з прадавніх коренів нашого народу, про який весь світ дізнався, слухаючи чарівний голос України в дзвонах куполів величного Софіївського собору, збудованого понад 10 століть тому. Стоїть він і досі під небом історії як велич українського народу, як його мудрість і сила, талант і слава, як символ християнства і духовного єднання нації, як виквіт її душі.

Вчитель

А що потрібно для збереження духовності в наш час?

Учень

Пам’ятати про свою історію, берегти духовні скарби давнини, які завжди були вічним джерелом духовності сьогодення. Пам’ятати про традиції, шанувати морально - етичні засади свого народу.

Вчитель

Навіщо нам потрібно пам’ятати і знати свою історію? Для чого нам потрібні традиції, звичаї та обряди?

Учениця

Той народ, який не знає й не хоче знати своєї історії, ризикує кожного разу робити одні й ті самі помилки і нічому не навчитися, а отже, не розвиватися. Ми зобов*язані вбирати в себе ці духовні витоки, дорогоцінні набутки минулих віків, бо це пам*ять для нас і наших дітей, бо це – дух наших предків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос.

Вчитель

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман Павла Загребельного «Диво» закликає сучасників «берегти собори людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя.

У час, коли в Україні йде процес державотворення, пробудження національної свідомості народу, повернення його до духовних цінностей предків, Софія Київська знову і знову набуває рис незаперечного символу нації. ЇЇ покликання сьогодні – об’єднати український народ навколо ідеї державності, незалежності, соборності України, принести порозуміння в ряди представників різних конфесій православ’я.

Пишалися Софією наші предки. То чи ж можемо ми не гордитися цією вічною красою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з нерозгаданих секретів її мозаїк та фресок, її витонченої оздоби. Безумовно, Софія Київська – це те незвичайне диво, що «ніколи не кінчається і не переводиться».

ІІІ. Домашнє завдання

Вивчити опорний конспект; написати твір на тему: « Бережіть собори ваших душ».

Тема програми: Українська історична проза

Тема уроку: «Я жив тобою, Україно мила…»

(огляд життя і творчості Павла Загребельного)

(1924 – 2009)

Епіграф: « Павло Архипович писав про українців від дев’ятого століття до двадцятого. Він був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Він був найерудованішою людиною нашого часу...»

В.Яворівський,

голова Спілки письменників України

Мета уроку: - познайомити учнів з життєвим та творчим шляхом видатного

письменника сучасності Павла Загребельного, визначити його

місце в українській літературі;

- розвивати вміння співвідносити життєвий досвід

письменника з його творчістю;

- виховувати оптимістичне ставлення до життя, необхідність

знання історії свого народу.

Тип уроку: засвоєння нових знань з елементами опереджувального навчання

Методи навчання, прийоми: розповідь з елементами літературної композиції, використання музичного супроводу,опорних конспектів, відеоматеріалів, доповідей, художньої літератури.

Форма організації навчальної діяльності учнів: інтегрований урок (літературний портрет з використанням проблемних питань)

Основні терміни і поняття: «концтабір», «сорокоп’ятка», «гольцшуги», «бліндаж»

Міжпредметні зв’язки: з історією, російською літературою, музикою.

Наочність: навчальна документація, виставка «Вибраних творів» Павла Загребельного, підручники Непорожнього «Українська література. 11клас», «Українська література. Хрестоматія для 11 класу» упорядн.: Р.В.Мовчан, творчі роботи учнів (малюнки), опорні конспекти, відеоматеріали, словник незрозумілих слів.

Технічні засоби навчання: музичний твір «Шоста симфонія» Д.Шостаковича.

Проблемні питання:

- На вашу думку, що лежить в основі творчості Загребельного?

- Як розумів духовність письменник ?

- Як ви розумієте поняття «духовність»? Що є мірилом духовності?

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни та перевірка наявності учнів на уроці)

Мотивація

Вчитель

Він прославився історичними романами, які були суворо заборонені за радянських часів. Кажуть - за будь-яку тематику, крім Переяславської ради, можна було «загриміти в табори». Книгу «Південний комфорт» обговорювали на засіданні Генпрокуратури СРСР. Це все стосується патріарха української літератури Павла Архиповича Загребельного. Його твори оцінив народ, купуючи по 100 карбованців з-під поли потайки.
Двадцять романів за сорок років, колеги-письменники кажуть - найбільший доробок серед сучасників. Ці романи одразу ставали бестселерами. «Роксолана», «Я – Богдан», «Диво», «Євпраксія», «Тисячолітній Миколай» і остання книга – «Думки нарозхрист» - не просто виходили багатотисячними накладами, їх читають різні покоління. Історія - те, що Загребельний переживав нутром і робив актуальним для сучасників.
На відміну від багатьох, хто пережив гітлерівські чи сталінські табори, Павло Загребельний ніколи не намагався отримати за це дивідендів. Казав, що побачив «розпаханість людських душ» і потім всі люди були для нього немов би скляні - він бачив усе, що ті хотіли б, та не могли приховати. Павло Загребельний очолював Спілку письменників України й був усунутий з посади колегами - за «…націоналізм».

Від середини 80-их він оселився на дачі й зосередився тільки на своєму ремеслі.
Павло Загребельний пішов із життя у 84 роки. Крім романів та повістей, лишив ще й власну філософію життя. Казав, що «…треба жити страстями. Ні, не отими, що в священних книгах у нас описані. А страстями оцими, які нас ведуть по життю. Жити кожною миттю цього життя. Життя прекрасне. Світ прекрасний. І нам щастя дано бути в цьому світі. От просто бути в цьому світі - і більше нічого».

Сьогодні ми з вами,на основі підготовлених вами матеріалів: творів,спогадів та інтерв’ю відтворимо літературний портрет видатного письменника й незабутньої людини – Павла Архиповича Загребельного.

ІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

(Вчителем оголошується тема, епіграф та мета уроку.

Перед учнями ставляться проблемні питання, на які вони мають відповісти в кінці уроку.У проведенні уроку допомагають учні – біографи

та літературний критик, який виступає від імені П.А.Загребельного.)

Учениця – біограф:

Селянський син неповних сімнадцяти літ, учорашній випускник середньої школи з путівкою райвійськкомату для навчання в артилерійському училищі йшов вулицями вранішнього Києва і думав про те, яким буде його перший бій з ворогом.

Не по літах високий, Павло йшов з Ботанічного саду, де довелося заночувати; він, певно, не припускав й думки, що там, на фронті, його можуть убити. Позаду — зовсім небагато прожитого. Маленьке степове село Солошино на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року.

Констянтин Симонов якось у своєму щоденнику наводив страшну статистику про всіх народжених у 1924 році: - «… з кожних 100

народжених живими залишалося лише 3…». А Павло Архипович набагато пізніше з сумом додавав: «…я належу і до тих ста, і до тих трьох…»

Змалку Павлик ріс без матері – вона померла, коли йому було лише 6 років. Все своє життя він трудився наполегливо й невтомно, зрозумівши, що треба бути чесним, непохитним і совісним, як учив його батько та односельці, серед яких жив…

Дитинство, школа, друзі і довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки, коли формувалася його духовність, коли душа озивалася назустріч слову Шевченка, Гоголя, Коцюбинського – все це було ніби вчора… А зараз він замислено йшов по Києву, і нараз зупинився вражений білокам’яним дивом - собором Софії Київської. Там, попереду, на нього, і на таких, як він, на всіх, хто зодяг шинелі, — і навіть на тих, хто не зодяг, — чекали давно відлиті кулі, снаряди і бомби… А тут юного Павла зачарувало ніколи не бачене диво.

Зважаючи на неповних 17 літ, одразу добровольця з Солошино на фронт не відправили, він став курсантом Київського артилерійського училища, яке брало участь в обороні Києва. Бойове хрещення курсанта Загребельного відбулося в прикиївському лісі. Вчорашній курсант, а нині начальник батареї, мав під рукою поспіхом мобілізованих сільських дядьків, колишніх конюхів, трактористів, столярів. Війна й кілька місяців артучилища не вибили з нього, чемності та традиційної поваги до старших, а тому він шанобливо звертався до своїх солдатів по імені та по батькові, а вони його, юного, і не боялися, і, мабуть, не дуже слухалися…Курсанти артилерійського училища були кинуті під Суми зупиняти танки Гудеріана, які прорвали лінію фронта. Молоді артилеристи зі своїми гарматами «сорокап’ятками» стояли насмерть і на кілька днів зупинили танкову дивізію, хоч самі майже всі загинули на полі бою. Важко пораненим був і сімнадцятилітній Загребельний.

Після лікування в Саратовському госпіталі Павло знову повернувся на передній край і був удруге важко поранений в груди. Пізніше, в своїй автобіографічній повісті «Дума про невмирущого» в образі Андрія Коваленка Загребельний розповість про себе і про подвиг та мужність тих солдат, які мимоволі потрапили в німецький полон, але не скорилися, витримавши всі тортури та знущання.

(Під музику Д. Шостаковича учні читають уривки з повісті «Дума про невмирущого», а на екрані мультимедійної системи демонструються фотодокументи з концтабору.)

Учениця

читає напам’ять уривок

Андрiй опритомнів і побачив,що лежить у блiндажi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще й зараз. Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуальної допомоги, тамуючи бiль, розгриз зубами й спробував якось затулити рану,та вона була надто велика. Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньої бiлої сорочки i накладати їх на рани. Він стогнав жалiбно,як дитина. Одна з куль розтрощила ребра, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному русi. Сяк-так, заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив і спробував вилiзти з блiндажа, але не змiг.

Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!

Андрій не пам’ятав скільки часу він пролежав без свідомості. Нестерпно мучила спрага і йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й палає на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi. На четверту нiч випав дощ, і краплі стікали по стіні бліндажа. Андрій пiдвiвся й лизнув крапельку на стiнi. До вечора на тiй стiнцi, бiля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки,а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до вологої землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води. Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi,бiля чумацької могили,пiд копою пшеницi. Чи знала ти,мамо,як важко буде твоєму синовi,твоїй дитинi.В день народження п'ють iскристе вино,дзвенять келихи,зичать щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка, назбирану теплу дощову воду,змiшану з жовтою глиною,i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.

Андрій копав змлю цiлу нiч,не вiдпочиваючи й нагортаючи пагорб,щоб нарешті вибратись наверх.

Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б видатися мiзерними мурав'їними спорудами.

Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що зробив цей вмираючий юнак. Але він копав якраз для того, щоб не вмерти… Коли горбик землi став високий.., Андрiй пiдвівся, і, не звертаючи уваги на біль і кров,зцiпивши зуби,вперто звiвся над отвором,впавши грудьми на м'яку траву…

А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.

Учениця

читає напам’ять уривок

Полонених везли довго,через усю Нiмеччину, а з ешелонів линули їх глухi стогони.

Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих,а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага.

Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню,щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизав цю дощову воду i дякував, що в Нiмеччинi хоч цей дощ.

Так, дощу в цiй країнi було не менше, нiж слiз…

Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. Їх зустрiла цiла

сотня конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей.Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими,як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями, де висіли де-не-де червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. На яблука дивилися сотнi очей полонених -- сiрих,чорних, синiх, карих - приречених,неiснуючих уже людей. Вони були викресленi з життя і мали право лише на оцю охорону,на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.

На воротях концтабору був напис: --"Кожному своє ".

А це значить, що однi будуть повiльно вмирати вiд ран, інших замучать на каторжних роботах,ще інших живцем спалять в печах крематорiїв, вб*ють отрутою, газом або замордують на різних медичних дослідах... Кожному своє…

Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз -- "З нами Бог" -- i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе тільки спалену землю, хоч головною заповiддю Бога було "Не убий".

Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для радянських хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу,перефарбовану в чорний колiр.

Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги -- видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi,штанях i на пiлотцi,виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "S0",що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих,хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини, яка уже тричі втікала з полону.Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер.Тепер вiн уже

перестав бути Андрiєм Коваленком,а називався просто:"номер тридцять нуль дев'яносто сiм".

Душова.

Після того, як в’язні проходили душову, їм присвоювали номери

Газова камера

Крематорій, один із двох, які були на території Майданека

На столі тіла перед спалюванням німці розтинали, шукаючи золото, яке в’язні ковтали, щоб зберегти від конфіскації

У цьому меморіалі зберігається прах ув’язнених. Над меморіалом є напис – «Наша доля пересторога для вас»

Літературний критик від імені Загребельного

« У серпні 1942 року після короткого кривавого бою мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. В рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував... Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки...».

« Моя повість «Дума про невмирущого» - це пристрасна сповідь молодого покоління, яке прийняло на себе весь жах війни. Тому і Андрій Коваленко з «Думи…», і Андрій Соколов з повісті Михайла Шолохова «Доля людини» - це солдати, які навіть в неймовірно страшних умовах не втратили гідності, мужності й невичерпної волі до життя.»

(з інтерв’ю Дмитру Гордону)

Учениця – біограф:

1945 рік. Визволений з полону американцями, Павло Загребельний, який був офіцером і знав декілька мов, працював в радянській військовій місії в Західній Німеччині, спочатку в англійській окупаційній зоні, а потім в американській, а ще він особисто був знайомий з канцлером Німеччини Кондратом Аденауером. Повернувшись на Батьківщину, Павло Архипович деякий час служить на радянсько – іранському кордоні, цікавиться історією та культурою народів Сходу, а після звільнення з лав армії, повертається до батька, в своє рідне село, допомагаючи відбудувати господарство. Та мрії про навчання не покидають його, тому з 1946 року він навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету та працює в обласній газеті.

Першою помітною письменницькою роботою Загребельного була «Дума про невмирущого» — повість про молодого радянського солдата, який загинув у німецькому концтаборі.

Переїхавши до Києва, Павло Архипович друкується в журналі «Вітчизна» та очолює газету «Літературна Україна».

Учениця

(питання до літературного критика)

А що спонукало Загребельного відмовитися від своєї мрії бути математиком?

Літературний критик від імені Загребельного:

«В моєму житті була страшна школа, то вважав себе… літературою мобілізований і покликаний і особисто переконаний, що виступаю від імені цілого покоління письменників – прозаїків, тих, хто далеко в незрілому віці з першого дня Великої Вітчизняної війни пішов на фронт. А коли повернувся до мирного життя після війни, то взявся за перо, бо занадто багато пережитого було в нього на серці…»

Учениця

(питання до літературного критика)

Скажіть, а як влада поставилась до того, що Загребельний перебував у німецькому концтаборі? Невже йому ніхто ніколи про це не нагадував?

Літературний критик від імені Загребельного

«Мене допитували німці, не один раз допитували й свої, хтось поширював всяку бридоту. Одне слово, мене перевіряли й перевіряли, крок за кроком проходились по воєнній біографії, вишукуючи компромат. І якби вони щось таке, бодай незначне, знайшли, то мені було б дуже складно…

Я завжди відчував, що мене постійно тримають на мушці. Але ніколи не був нічиїм літературним васалом, терпіти не міг ніякого підлабузництва чи вивертання душі напоказ…»

Вчитель

Загребельний писав нариси, оповідання, новели, повісті. Новелістика стала гарною школою для Павла Архиповича. Саме в жанрах повісті та новели він виробив свій неповторний стиль письменника – монументаліста. Загребельний - людина потужної працездатності. Першу свою збірку оповідань «Учитель» він видав у 32 роки, а перший роман «Європа – 45»

- у 35. Впродовж 29 – ти років він створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання. Зверніть увагу на екран,як натхненно і творчо працював письменник, в короткий строк видаючи неперевершені твори:

Твори:

«Європа-45» (1959)
«Спека» (1960)
«Європа.Захід» (1961)
«День для прийдешнього» (1964) – перевидано у 2008 році під назвою «Зло»
«Шепіт» (1966)
«Добрий диявол» (1967)
«Диво» (1968)
трилогія «З погляду вічності» (1970)

«Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»
«Левине серце»
«Переходимо до любові» (1971)
«Намилена трава» (1974)
«Євпраксія» (1975) – історичний роман про Євпраксію Всеволодівну
«Роксолана» (1980)
«Південний комфорт» (1984)
«Вигнання з раю» (1985) (продовження «Левиного серця»)
«Юлія, або запрошення до самовбивства» (1994)
«Брухт» (2002)
«Стовпотворіння» (2004)
«СтовпоТворіння» (2003)
«Думки нарозхрист» (2008)

Всього понад 40 романів письменника. Його твори перекладено 23 мовами.

Кінематографічна діяльність

За його сценаріями поставлені фільми:

«Ракети не повинні злетіти» (1963),
«Перевірено — мін немає» (1965),
«Лаври» (1974, т/ф),
«І земля стрибала мені назустріч» (1975),
«Хто за? Хто проти?» (1977, т/ф),
«Ярослав Мудрий» (1981),
«Розгін» (1986, т/ф).

Про П.Загребельного у 2000 році знято фільм «Сонет – 29».

Нагороди

Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1974)
Державної премії СРСР (1980)
Ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня
Богдана Хмельницького ІІІ ступеня
Жовтневої революції
Ордени Трудового Червоного Прапора (2 шт.)
Орден дружби народів
«Знак Пошани» (2шт.)
Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999)
Почесна грамота КМ (2004)
Герой України (з врученням ордена Держави – 2004)

Вчитель

Ще донедавна Павла Загребельного називали єдиним живим класиком української літератури. Таким він був для кількох поколінь. Час, в якому він жив, визначив його долю й відбився на творчості. Загребельний був відомий всім. Тематика його творів настільки широка, що охоплює читачів різних вікових категорій. Його романами захоплювались школярі, зачитувались дорослі. А для тих, хто навчався в радянських школах, вони були чи не єдиним джерелом пізнання справжньої історії українського народу.

За твердженням голови Спілки письменників Володимира Яворівського: «Загребельний написав найбільше з-поміж усіх письменників двадцятого століття… Павло Архипович писав про українців від дев’ятого століття до двадцятого. Він був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Він був найерудованішою людиною нашого часу...»

Не можна говорити про творчість великого майстра Загребельного, не познайомившись з його найвідомішими та найпопулярнішими історичними творами. До них належить цикл романів про Київську Русь: «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія» та «Роксолана». Сам Павло Архипович про ці твори говорив: «Мені хотілось провести художні дослідження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення і сьогодні. Отож, «Диво» - це доля таланту, «Смерть у Києві» - це доля державної ідеї, «Первоміст» - доля народної споруди, а «Євпраксія» та «Роксолана» - романи про долю людини. А що доля людська, надто в трагічних її вимірах, найвиразніше простежується на прикладі жінки, то й написано ці романи про жінок про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові.»

Вчитель

Вам необхідно було прочитати ці історичні твори. Поділіться своїми враженнями від прочитаних романів.

Учениця

« Диво» - це перший історичний роман Загребельного, який автор писав 10 років. Він присвячений найвеличнішому мистецькому витвору сивої давнини собору Софії Київської, створеному кінця Х початку ХІ ст. за часів князювання Ярослава Мудрого. Собор Софії Київської вважався одним з див світу в усій північній півкулі. За художньою версією Загребельного, собор був створений за задумом князя Ярослава Мудрого талановитим майстром з народу Сивооком. Софія як художній символ і як реальна історична пам*ятка, що уособлює в собі весь волелюбний дух нашого народу, його нескореність і невмирущість.Роман найскладніший в літературі, бо охоплює три часові простори: сиву давнину, період Великої Вітчизняної війни та сучасність. Все це дає можливість автору на образах Ярослава Мудрого, Сивоока та Гордія й Бориса Отави показати нерозривність поколінь та висловити основну думку,що «справжня історія – це історія творення, а не руйнування».

(первісний вигляд собору Святої Софії Київської)

Вигляд собору після реконструкції

Софійський собор (XI ст.)

Учениця

(зачитує уривок)

…В найвищій вишині собору виблискувало зображення Христа- Вседержителя. Правою рукою він благословляє зібраний унизу

люд, а в лівій – тримає закриту книгу Нового Завіту, яку відкриє в день страшного суду.

«Небом послуговуюсь як троном, і земля – підніжжя для моїх ніг.»

Може, й будовано цей собор у сльозах і крові… Може, з урочистим співом і радістю,- хоч як там було, але над дерев’яними містами…вознеслося рожеве кам’яне диво небаченої краси й величі, храм, що за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав собі рівних у цілому світі!..Не один раз як «свої», так і «чужі» завойовники піднімали руку на священний собор… І навіть тоді, коли Київ був знесений Батиєм з лиця землі, тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, але вціліла, стояла над пожарищами та руйновищем… І підносила Матір Божа свої руки в молінні за Київ та дітей своїх на стіні, поставленій древнім будівничим… Тоді й названо було ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що вічно стоятиме цей великий і предивний собор, і вічно, захищаючи їх, здійматиме в молитві свої руки скорботна Марія – Оранта…».

Учениця:

Р оман «Первоміст» за словами Загребельного – це твір про долю народної споруди. В ньому йдеться про будівництво в Києві першого мосту через Дніпро. Це ж який треба мати талант, щоб з одного речення в Іпатіївському літописі «Того ж літа 1114 устрої мост через Дніпр Володимир» засобом творчої уяви та художнього вимислу створити образи воєводи Мостовика, світле кохання між Світляною та Маркерієм, життя та боротьбу мостищан проти татаро – монгол. До речі,цікавий факт, вислів «сховати кінці у воду» пішов якраз з того часу, коли бунтарів, які не хотіли платити за переїзд через міст, топили в Дніпрі й називали це сховати «сховати кінці у воду».

Учениця:

В тому ж таки Іпатіївському літописі зазначено « в літо 1109 преставилась Євпраксія, дочка князя Всеволода, місяця липня, 9-го дня, і покладене тіло її в Печерському монастирі, коло південної брами, і споруджено над нею божницею, де лежить тіло її…».

Запис про смерть – і ніяких пояснень. І постають питання: хто була ця Євпраксія - дочка Всеволода? Чому їй така честь бути занесеною в найперший літопис землі Руської? Яке мала життя? Чим прославилася або відзначилася? Над цими питаннями і роздумує Павло Загребельний у своєму романі «Євпраксія».

За свідченням історичних архівів Євпраксія – це смілива й прекрасна жінка – борець проти насилля. В 12 років вона була заручена з 47-річним

німецьким імператором Генріхом ІV, а досягнувши повноліття, стала німецькою імператрицею. Павло Загребельний вивчав також і західні архіви, в яких йшлося про гірку долю Євпраксії, що 5 років терпіла жорстоке насилля над собою, а згодом втекла від чоловіка і в синоді, в П*ємонті, виступаючи перед духовенством і Папою Римським, викрила підступність, жорстокість і розпусність свого чоловіка, німецького імператора Генріха та його двору, які все це робили з відома духовенства. Євпраксія була першою жінкою, яка отримала розлучення від самого Папи Римського, але не була прощена власним батьком, князем Всеволодом. 10 років поневірялась Євпраксія по Європі без засобів до існування, і аж у 1106 році пішки таємно повернулась до Києва, вступила до монастиря, де була ігуменею, її сестра Анна, і в 38 років тихо померла. Я вражена долею цієї мужньої жінки.

Учениця:

А мені сподобався роман Загребельного «Смерть у Києві», в якому йдеться про князя Юрія Долгорукого, засновника Москви. Це ж треба, щоб український князь заснував столицю нинішньої Росії.

Цікаво, що це єдиний князь, який ніколи не нехтував народом, завжди особисто спілкувався з простим людом, був простим і добрим. В літописі говориться, що Юрій Долгорукий, коли завоював Київ, то в місто входив босоніж, ведучи коня поруч з собою. Цим він давав зрозуміти, що земля Київська для нього є святою і благословенною. Наскільки сильно його любили прості люди, настільки ж сильно його ненавиділо боярство та купці, які отруїли князя на одному із свят. В історії нашої держави подібного князя до Юрія Долгорукого не було. Він ніколи першим не розпочинав воєн,

завжди прагнув миром закінчити будь – який конфлікт, був добрим і щирим, дбав про народ, хоча й поплатився за свою доброту. Девізом правління Юрія Долгорукого було: через добробут народу до розквіту держави!

Очевидно, що Юрій Долгорукий набагато випереджував свій час і своїх співгромадян. Хотілося б, щоб сучасні можновладці багато в чому наслідували князя.

Учениця:

На сьогоднішній день найбільш відомий і популярний роман Загребельного «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про 15-тилітню Анастасію Лісовську, доньку священника із Рогатина, яку захопили в полон турки.

Д івчину продали в рабство і вона потрапила спочаткудо школи невільниць, а потім - до гарему турецького султана Сулеймана Пишного. За рік Роксолана (в перекладі людина з Русі) з простої рабині-одаліски стала баш – кадоні, яку називали Гуррем Гассекі (Васела Султанша), Вона була найулюбленішою дружиною султана,народила йому 5 синів і 1 доньку і разом з чоловіком, чого ніколи не було раніше в Туреччині, правила в Османській імперії. Вона дбала про лікарні та школи, нею захоплювались політики і писали її портрети художники (портрет Роксолани, написаний невідомим художником, й досі знаходиться в Луврі, в Парижі). Султан настільки кохав свою Роксолану, що після її смерті, наказав поховати в султанській восьмигранній гробниці, обсипаній дорогоцінним камінням й

кожен день до самої своєї смерті оплакував.

Українська дівчина Настя Лісовська завдяки своєму природному розуму й наполегливості довела, що навіть в неволі, маючи жагуче бажання бути вільною, можна цього досягти. А нині, в Рогатині, визначній жінці свого часу поставлений пам*ятник, який є візитною карткою міста.

Пам’ятник Насті Лісовській

Учениця:

Я познайомилась з романом Павла Загребельного «Я, Богдан», де автор створив глибоко індивідуальний характер гетьмана Богдана Хмельницького.

Автор змальовує психологічний процес становлення від людини вболіваючої до людини активної дії. Павло Загребельний використовує цікавий прийом: він шляхом оживлення пам*ятника Богдану Хмельницькому, встановленому на Софіївській площі, створює фантастичну ситуацію, в якій після багатьох років смерті Богдан оживає і споглядає на, пройдений українським народом, шлях після визволення з-під Речі Посполитої. Отже всі події, почуття та вчинки героїв подаються через призму бачення самого Богдана. Це твір – сповідь головного героя і цим він цікавий для читача, бо ведеться від імені самого Богдана.

Вчитель:

Творчість Загребельного різнобарвна. Він цікавився всіма аспектами життя. Від князів Київської Русі, воєвод та бояр, від часів гетьманства Богдана Хмельницького до наших сучасників - сталепрокатників, дипломатів, академіків, істориків, архітекторів, фізиків. Вони відчайдушні, талановиті, безмежно люблять свою землю, віддані ів праці, і в коханні. Їх багато і всі вони залишаються в пам’яті.

Що ж, на вашу думку, лежить в основі творчості Загребельного?

Учениця

В основі творчості Павла Загребельного лежить ЛЮДИНА, незалежно від звання, роду й посади, яку вона обіймає. Автора цікавлять думки, почуття, вчинки й стосунки між людьми. І нехай це будуть князі, воєводи чи прості люди, але всіх їх об’єднає гаряча любов до своєї рідної землі і небайдужість до долі людей.

Вчитель

Як же проявляється духовність в творах Загребельного?

Учениця

Як в історичних, так і в сучасних творах Загребельного основною темою є збереження свободи і незалежності, відродження мови і культури, збереження релігії, звичаїв та традицій, які дісталися нам у спадок. Відданість і самопожертва як в праці, так і в коханні. А це і є духовність, яка проявляється в творах Загребельного і яку він закликає берегти.

Вчитель

Інтелектуал, ерудит, енциклопедист, найосвіченіший та найначитаніший з українських письменників Павло Архипович Загребельний в останні роки свого життя пише книгу «Думки нарозхрист». І це не просто публіцистика. Це крик вразливої душі й стогін зболеного серця в лиху годину жахливого духовного занепаду, це ніби розмова з самим собою насамоті, міркування вголос про те, що мучило і не давало спокою митцю…

«Що ж робиться з нашою Батьківщиною? За якихось 18 років Україну відкинуто на цілі десятиліття, а може, й на століття назад, відкинуто в дикість. Відібравши культуру в народу, завдали невиліковної травми його душі… Вмирає народ, а з ним вмирає його мова і його слід на землі. І не порятує ніякий найвищий розвиток економіки, техніки, споживацьких витребеньків. Наші душі стають дедалі холоднішими, і відчай заволодіває нами. А занепад душі народної не відшкодуєш ніякими багатствами, ніяким могуттям…»

Отже, на вашу думку, що цими словами хотів сказати Загребельний?

Що ж таке духовність? І що є мірилом духовності народу в наш час?

Учениця:

Мені здається, що Павло Архипович наголошує на тому, що занепадає наша культура. Ми забуваємо про своє коріння, хто і звідки ми, які ми повинні бути… А натомість йде пропаганда бездумного споживання та сліпого нав’язування всього чужого: релігії, сексу,правил поведінки…

Учениця:

Духовність, як на мене, починається з прадавніх коренів нашого народу, про який весь світ дізнався, слухаючи чарівний голос України в дзвонах старовинних куполів величних соборів. Вона в історії нашого народу, його традиціях, чаруючих піснях і неповторних вишиванках…

Мірилом же духовності є те, як ставляться люди до своєї історичної пам’яті, як бережуть свою мову та культуру, як шанують морально - етичні цінності свого народу, його релігію. На жаль, сьогодні ми спостерігаємо зовсім протилежне. І саме над цим, мені здається, й роздумував Загребельний.

Вчитель:

Колись Загребельний, з приводу вручення йому Шевченківської премії в одному інтерв’ю, сказав: «Треба завжди робити свою справу якомога краще ... Працювати! Служачи — працювати і працюючи — служити! Кому? Звичайно, істині. Народові своєму служити!..» І Загребельний добряче таки попрацював! У 2008 році на 84- році свого життя Павла Архиповича не стало… На похоронах Загребельного Президент України В.А.Ющенко сказав: « Громадянська позиція Павла Загребельного завжди буде прикладом для українців, а творчість надихатиме до дій … Загребельний, напевно, єдиний автор старшого покоління,який переймався долею України й книжки якого залишаються напрочуд актуальними та популярними сьогодні. Важко переживати такі втрати українських світочів…»
Пішов з життя видатний митець, але його слова – служити істині, народові й Україні –назавжди залишиться заповітом для нас.

ІІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Інструктаж

І –ІІ р..- Прочитати роман Загребельного «Диво»,скласти опорний конспект до образів Ярослава Мудрого та Сивоока.

ІІІ р.. - Довести письмово, що слова Сивоока: «Посередності бійся, о княже…», - є актуальними і в наш час.

ІV р..- Підготувати доповідь на тему: «Роль Софії Київської в долі України».

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Загребельний П. Неложними устами. — К., 2008.

2. Дончик В. Істина — особистість (Проза Павла Загребельного). — К., 1984.

3. Фащенко В. Павло Загребельний. Нарис творчості _ к., 1994.
4. Шпиталь А. Історична проза Павла Загребельного. — К., 1996.
5. Слабошпицький М. Історія сучасності й сучасність історії // Слабошпицький М. Літературні профілі. — К.,1994.
6. Загребельний П. «Замкнене коло нашої історії — ось це я мав на увазі»: Інтерв'ю з Павлом Загребельним, автором роману «Диво» // Панченко В. Урок літератури. — Кіровоград, 2000

ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ

ОЛІМПІАДНІ ЗАВДАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ та

ЛІТЕРАТУРИ

ЗАТВЕРДЖЕНО Розробила викладач

на засіданні М/К української мови та літератури

загальноосвітніх дисциплін Н.А.Леонова

Протокол № __ від _______

Голова М/К __________ Л.М.Свідер

м.Херсон – 2018р.

ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ

Нестандартні уроки: нові підходи до організації та проведення

( з досвіду роботи)

Викладач Леонова Н.А.

м.Херсон

ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ

В ІДКРИТІ УРОКИ

Підготувала

викладач Леонова Н.А.

м.Херсон

ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ

ТЕКСТИ ФАХОВОГО ЗМІСТУ

ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ

Завдання для самостійної роботи

СХЕМИ

розбору частин мови

ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ

РЕКЛАМА,

ОПОРНІ КОНСПЕКТИ

Підготувала

викладач Леонова Н.А.

ДПТНЗ «ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ»

ЗАТВЕРДЖЕНО.

Заст.директора з НВР

_________ Л.В.Веремьєва

Календарно – тематичні плани

української мови

та літератури

(І – ІІІ курси)

ЗАТВЕРДЖЕНО Розробила викладач

на засіданні М/К української мови та літератури

загальноосвітніх дисциплін Н.А.Леонова

Протокол № _____ від _______

Голова М/К __________ Л.М.Свідер

м.Херсон - 2018 р.

Консультації

з української

літератури

(І – ІІІ курси)

Консультації

з української мови

(І – ІІІ курси)

ДПТНЗ «ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ»

ЗАТВЕРДЖЕНО.

Заст.директора з НВР

_________ Л.В.Веремьєва

Календарно – тематичний план

української мови

(факультатив)

ЗАТВЕРДЖЕНО Розробила викладач

на засіданні М/К української мови та літератури

загальноосвітніх дисциплін Н.А.Леонова

Протокол № _____ від _______

Голова М/К __________ Л.М.Свідер

м.Херсон - 2018 р.

ПЛАНИ -

КОНСПЕКТИ

УРОКІВ

(ФАКУЛЬТАТИВ)

2018р

ДПТНЗ «ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ»

ЗАВДАННЯ

з української мови

до конкурсу ім. П. Яцика

ЗАТВЕРДЖЕНО Розробила викладач

на засіданні М/К української мови та літератури

загальноосвітніх дисциплін Н.А.Леонова

Протокол № _____ від _______

Голова М/К __________ Л.М.Свідер

м.Херсон - 2018 р.

ДПТНЗ «ХЕРСОНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗВ’ЯЗКУ та ПОЛІГРАФІЇ»

ЗАВДАННЯ

з української мови

до конкурсу

імені Т.Шевченка

ЗАТВЕРДЖЕНО Розробила викладач

на засіданні М/К української мови та літератури

загальноосвітніх дисциплін Н.А.Леонова

Протокол № _____ від _______

Голова М/К __________ Л.М.Свідер

м.Херсон - 2018 р.

Комп`ютерна техніка є невід`ємним атрибутом багатьох робочих місць.

А що робити, якщо щось вийшло з ладу, куди звернутись? Як правильно провести діагностику, виявити несправності та усунути їх?

У нашому навчальному закладі готують висококваліфікованих робітників за професією “Електромеханік з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин”, які зможуть полагодити комп`ютер, принтер, сканер, касові апарати та іншу техніку.

Електромеханік з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин виготовляє друковані плати; усуває дефекти друкованого монтажу; здійснює провідниковий електричний монтаж; паяє друковані вузли і блоки радіоелектронної апаратури; працює з сучасними паяльними станціями та електромонтажним обладнанням; проводить електрорадіотехнічні вимірювання з допомогою універсальних та спеціальних вимірювальних приладів; ремонтує і регулює блоки живлення; виконує обслуговування та ремонт лічильно-обчислювальних машин; виконує обслуговування, настроювання та ремонт принтерів, сканерів, касових апаратів; встановлює операційні системи, програмне забезпечення; проводить модернізацію та вдосконалення комп`ютерів.

Для електромеханіка найважливіше: бути уважним, акуратним, старанним, мати терпіння, наполегливість, бажання самовдосконалюватись, уміти логічно мислити, аналізувати і вибирати правильне рішення.

Перспективи працевлаштування:

- на промислових підприємствах, об`єднаннях радіотехнічної галузі різних форм власності;

- на підприємствах телефонного зв`язку;

- у майстернях, сервісних центрах з ремонту лічильно-обчислювальних машин;

- на підприємствах з техобслуговування і ремонту комп`ютерної техніки, оргтехніки та техніки мобільного зв`язку;

- у сфері роздрібної торгівлі побутовими товарами, цифровою технікою.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЕОМ

Н імецький інженер Конрад Цузе був першим, хто успішно здійснив ідею створення обчислювальної машини на основі двійкової системи числення. У 1936 році він початків конструювати обчислювальний апарат, що працює в двійковій системі числення, що згодом був названий Zuse . Машина Цузе стала першим вичислювальним автоматом із програмним керуванням і вважається першим комп'ютером.

1941 р. - Комп'ютер першого покоління "на реле".

Цузе одним із перших у 1941 році зумів побудувати діючу модель Zuse 3 на базі Z1, що перебувала з 600 реле рахункового пристрою і 2000 реле пристрою пам'яті. Числа можна було „записати" у пам'ять і "зчитати" відтіля за допомогою електричних сигналів, що проходили через реле. Реле або пропускали сигнал, або не пропускали. Керуюча програма була закодована за допомогою перфорованої стрічки, виготовленої з бракованої кіноплівки, що було актуально при дефіциті папери в роки війни. Машина зчитувала програму механічно крок за кроком (лінійно), тому робити розгалужені обчислення було поки неможливо. Zuse 3 проводила від 15 до 20 обчислювальних операцій у секунду.

Перша електронно-обчислювальна машина

До 1942 року всі обчислювальні машини працювали на механічних або електромеханічних елементах (реле), і тільки з цього року почали частіше застосовуватися електронні лампи як для збереження, так і для обробки даних. Це дозволило збільшити швидкість роботи машин у тисячу разів.

П ерша електронно-обчислювальна машина була розроблена Джоном Атанасоффом і Клиффордом Берри, і на її базі в 1946 році під керівництвом Дж. Преспера Зккерта і Джона Маушли був побудований ENIAC (Electronic Numeral Integrator and Calculator) за замовленням військового відомства СІЛА.

Вага машини складала 30 тонн, вона вимагала для розміщення 170 квадратних метрів площі. ENIAC містив 18 000 електронних ламп замість тисяч механічних деталей. Рахувала машина в двійковій системі і робила 5000 операцій додавання або 300 операцій множення в секунду.

Хто і коли придумав перший електронний комп’ютер?

У 1942 році американський фізик Джон Атанасоф і його аспірант Кліффорд Беррі розробили і почали монтувати перший електронний комп’ютер.

Робота не була завершена, але дуже вплинула на творця першого електронного комп’ютера ЕНІАК. Та людина, хто придумав комп’ютер ЕНІАК — першу електронно-обчислювальну цифрову машину, був Джон Моклі, американський фізик і інженер. Джон Моклі узагальнив основні принципи побудови ЕОМ на основі досвіду розробки машин і в 1946 році світу постав справжній електронний комп’ютер ENIAC. Керівником розробки був Джон фон Нейман, викладені ним принципи і структура ЕОМ в подальшому так і стали називатися — фон-Неймановська. Так що на питання про те, в якому році створили комп’ютер, де був створений перший комп’ютер і хто створив перший комп’ютер можна відповісти по-різному. Якщо мова йде про перший комп’ютері взагалі, то творцем такого можна вважати Конрада Цузе, а країну, в якій винайшли перший комп’ютер — Німеччиною. Якщо ж вважати першим комп’ютером саме електронний комп’ютер, то це буде ENIAC, винахідник, відповідно, Джон Мокли, а країна — США. Перші комп’ютери все ж були далекі від тих, якими ми зараз користуємося — персональними комп’ютерами. Вони були величезними, займали значні площі, співмірні з площею багатокімнатної квартири, а важили кілька десятків тонн! Персональні ж комп’ютери (ПК) з’явилися значно пізніше.

Хто створив перший персональний комп’ютер?

С творення перших персональних комп’ютерів стало можливо тільки в 1970-х роках. Деякі люди стали в домашніх умовах збирати комп’ютери. І в 1975 році з’явився перший персональний комп’ютер Altair 8800, який став комерційно успішним першим ПК. Творцем першого персонального комп’ютера став американський інженер Генрі Едвард Робертс, який так само був засновником і президентом компанії Micro Instrumentation and Telemetry Systems, яка почала випуск першого ПК. Altair 8800 з’явився «начальником» буму - комп’ютеризації населення. Перші персональні комп’ютери, і навіть комп’ютери початку 90-х були на багато порядків слабкіше сучасних. Досить сказати, що обсяг пам’яті сучасною не найкрутішої «флешки» можна порівняти з усією дисковою пам’яттю кількох тисяч (!!!) персональних комп’ютерів початку 90-х.

ЗАГАДКИ

В блоці цім живе процесор
Помічник він, не агресор
В ньому щось гуде, співає
Одним оком нам моргає.
Головний він недаремно,
А зовуть його .....(системним)

І комп'ютери порою
Розмовляють між собою
А для цього їм потрібна
Річ відома не усім
До телефону підключай
І повідомлення приймай,
Адже мову ми ведем
Про зв'язок через .....(модем)