Добропільський міський відділ освіти

Білицька загальноосвітня школа I-III ступенів №8

ОБЛАСНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ РУХ«ДОНБАС – МІЙ РІДНИЙ КРАЙ

ЕКСПЕДИЦІЯ "МІСТА ТА СЕЛА ДОНЕЧЧИНИ"

Історія міста Білицьке.

Робота виконана членами

краєзнавчого гуртка «Джерело»,

керівник Безверхня Тетяна Миколаївна

По велінню примхливої Долі,

Із натхненням, що рухає стіни,

Серед степу, у чистому полі

Мужні люди створили картину.

То картина була особлива,

Не портрет, не садочок із Раю.

Той був витвір – справжнісіньке диво

Із сюжетом шахтарського краю.

Це не просто містечко у полі,

Тут Історії корінь заклали.

Тут людськії вершилися Долі,

Тут народжувались, тут вмирали.

А.Плетень.

Білицьке – місто районного підпорядкування з 1966 року, розташоване за 12 кілометрів на південний схід від міста Добропілля Донецької області (в долині річки Водяної (притока річки Бик, басейн Дніпра) і займає площу 217,6 гектари. Білицька міська рада, до якої віднесено селище Водянське, підпорядкована Добропільській міській раді. Найближча залізнична станція Мерцалове знаходиться на відстані 4 км.

Є 3 версії походження назви міста.

Перший варіант. Група заможних селян приїхала сюди з Росії, родом з села Більчани, які стали себе називати себе по попередньому місцю мешкання.

Другий варіант говорить про те, що тут жив поміщик Бєлік, проте це нічим не підтверджується, в нашому районі не було людини з таким прізви-щем. Для з'ясування цієї інформації ми звернулися до мешканця нашого

міста Підопригори Володимира Івановича, батько якого свого часу збирав

інформацію про місто зі слів старожилів. Він говорить, що прізвище поміщи-

ка, що проживав на території Білицького - не Бєлік, а Бєльц, по походженню він бельгієць. До речі, в інтернеті пошук поміщика Бєліка не дає практично жодної інформації, а пошук по прізвищу Бєльц видає досить багато людей з таким прізвищем, що проживали саме в Донецької області.

Третій варіант: хутір Білицьке назвали на честь революціонера Білецького. До речі, в Книзі Пам'яті України (загиблих під час Великої вітчизняної війни) - наше місто, яке на той час було хутором згадується як Білицьке, - і цю назву до нашого часу використовують відносно нашого міста.

В кінці XIX століття землі, де нині розташоване місто Білицьке, нале-жали поміщику Клаусену, а на початку XX ст. – поміщику Коптєву. В 1901 - 1903 р. р. цей землевласник збанкрутів. Землі перейшли у власність банку. В 1909 р. їх викупили багаті селяни Дегтярьов, Ліщина, Заварза, Рубель, Буте-нко і заснували хутір, який спочатку називався Дегтярьовим. Багач Дегтярьов мав у хуторі невеличкий цегельний завод. Тут поселились їхні сім’ї. Потім сюди прибули більше десятка сімей – переселенців з російського села, яке мало назву Більчани, вони стали називати себе за попереднім місцем прожи-вання. Так, в 1909 році вперше згадується хутір Білицьке. Складався він всьо-го з 15 саманових хат. Після Жовтневої революції , коли в селі Никанорівка встановилася радянська влада, хутір Білицьке був підпорядкваний сільській раді с. Никанорівки.

В 1930 р. там організували колгосп, в якому спочатку працювали і жителі хутора. Але потім, через велику віддаленість від Никанорівки(15 км), хутір приєднали до радгоспу « Гірник» ( пізніше – радгосп « Добропільський»). У довоєнні і перші післявоєнні роки там і працювали жителі хутора.

В 1929 – 1933 роках поблизу хутору Білицьке з'явилися перші геологи з Юзівки (під керівництвом братів Ізотових - Івана і Михайла ), була прове-дена геологічна розвідка підземних надр і виявлені значні поклади кам’яно-

го вугілля (промислові запаси вугілля - 68 млрд. 763 тис тон). Але побуду-

вати тут шахту перешкодила війна.

У роки війни біля хутора Білицьке йшли бої Червоної Армії з фашистами.

Восени 1941 року на хуторі була встановлена нацистська влада. Вперше німці прийшли в хутір в середині листопада. На території сьогоднішнього міста стояло всього 8-9 будинків (зараз це вулиця Шевченка). Німці організували сільськогосподарські роботи (господарство нинішнього радгоспу «Гірник»). З Німеччини надійшла техніка: трактори, сівалки, косарки.

У лютому 1942 р. під час Барвінково – Лозовської операції на хуторі з’явились 3 радянських танки з 13 піхотинцями на броні. Через кілька днів вони з боями відійшли в сторону Костянтинівки.

У тому ж таки лютому 1943 р., під час рейду танкістів - кантемирівців в район Красноармійська хутір вдруге ненадовго, був звільнений від фашистів. А 23 лютого сюди прибули 5 радянських танків 115 піхотинців, що відходили на північ області – в Красний Лиман. Тут, в хатах селян Кривошеєнко , Тру-біних, Латухи, Шефеля вони залишили своїх важкопоранених ї для прикрит-тя свого відступу - 40 бійців. Бій був нерівний – гинули наші воїни. Вночі в хутір знову вдерлись фашисти. Всіх поранених і тих, хто їх переховував ( сі-м’ ї Кривошеєнко, Трубіних) розстріляли, а їхні хати спалили. Вцілілі жите-лі поховали 49 червоноармійців і своїх хуторян у братській могилі біля хуто-ра. ( В 1974 р. їх перепоховали в парку м. Білицьке).

Після визволення від окупантів у вересні 1943р. жителі хутора взялись до відбудови зруйнованого війною.

У 1949р. було прийняте рішення Уряду СРСР про будівництво нової шахти «Білицька». В 1950р. на хуторі з’явились перші будівельники, які почали споруджувати житлові будинки для шахтобудівельників.

У 1951 році був затверджений проект будівництва шахти з робочим селищем на 15000 осіб. На відстані 3 кілометрів від хутора запрацювала тех-ніка і шахтобудівники. До будівельного майданчика була підведена заліз-

нична колія. Почалось спорудження нової потужної шахти, а в 1953р.

почалося будівництво шахтного селища.

На будівництво з усіх куточків Радянського Союзу прибули по комсомольських путівках демобілізовані воїни. Першими серед них були: М.Є.Кусков, О.Г.Дудков, Є.Г. Одинчук, М.І.Іванов, І.І. Іванова, І.І.Воєвода, І.К.Станцой, В.І.Марушак, Т.О.Шиян, Г.В.Познаньська, В.І.Тютюнник, О.І.Сластьон, А.Д.Копцов.

Начальником шахтобуду був Сокологорський В.Я. Під його керівниц-твом будувалася шахта і робоче селище. Будівництво міста починалася в умовах відсутності техніки, житла, робочої сили, кадрів, фахівців – Полі-

щук Н.П. згадує, як вона по селах розвішувала оголошення. Так, в 1954 році були створені курси при ПТУ для підготовки будівельників, при ньому був гуртожиток. Для будівництва робочого селища відводилася територія, ро-ками розорана, на якій сіяли пшеницю, кукурудзу, соняшники, люди тримали городи. Це ускладнювало роботу будівельників – часто, було неможливо дій-ти до місця роботи – ноги грузли в бруді – «без палиці не пройдеш» (Мітро-хіна М.П.) Крім того, в селищі не було води, за водою ходили до хуторян.

На будівництві також працювали засуджені – копали траншеї. Двічі в день вони відмічалися в єдиного дільничного – Немазаного Миколи Івано-вича ( зі спогадів Белікова Н.Н). Проте у зв'язку зі смертю Сталіна (1953 р.) (амністія) – їх звільнили. Поліщук Ніна Петрівна, що приїхала на будівни-цтво в 1951 році згадує, як вона здивувалася, коли зустріла колишнього ув'яз-неного, який став «батьком Василем».

Приїжджали на будівництво і юні хлопці, що лише закінчили училище, і жінки. Першобудівники приїжджали сім'ями, запрошували своїх родичів. Багато будівельників до споруди житла в місті жили в селищі Водянське та Гірник, якщо було житло, то давали по кімнаті на сім'ю. На роботу ходили пішки – «вставали і приходили затемна». Робочий день був з 8-00 до 17-00, вихідний – неділя. Проте працювати доводилося допізна, в 2 зміни підряд,

часто за місяць було лише 1-2 вихідних дня – « вечір субота,– думаємо-

відпочинемо, коли стукають у вікно – «Давай на Мерцалово!» - ліс виван-

тажувати або ще що-небудь.» , згадує Бахтін Микола Васильович. Видавали спецодяг (на 1 рік). Заробітна плата на ті часи була дуже низька.

Будівництво міста було справою не з легких– лише в 60-і роки з'явився баштовий кран. Всі роботи проводилися вручну. Робота була не лише важ-кою, але ще і небезпечною – багато хто отримував травми, у тому числі і Мітрохина Марія Платонівна, Гавріщук Ганна Олексіївна. Розповідали, що одній молодій жінці під час роботи розчин попав в обличчя – вона осліпнула. І, не дивлячись на це – продовжували будувати, і будували місто з піснею По вулиці Радянська стояв пункт розчину, який поступово переносили до місця будівництва. Через дорогу від вул. Радянської (до приватного сектора) стояли дерев'яні склади. У балку (вулиця Білицька) вивантажували ліс. Напроти вул. Радянської був тупік, по якому доставляли матеріал до місця будівниц-тва, з часом побудували ще один (у районі колишнього хлібозаводу) і закіль-цювали. Шандро М.Я. згадує, що часто з будівельниками їздив на вагонах в їдальню, яку побудували в гуртожитку. Будівництво не припинялося навіть взимку – копали траншеї під фундамент, сушили будинки. Мітрохина М.П. згадує, що її часто залишали до двох годин ночі топити коксом діряві бочки (мангали).

Будівництво селища перейшло в Красноармійськжилтрестбуд Будуправ-ління №2 у 1956 році. Начальником призначили Куровського В.Ф., багато

першобудівників згадують його як серйозного, уважного і справедливого начальника. У 1957-1960 роки заробітна плата будівельників була низькою: у теслярів і каменярів до 150 карбованців; у штукатурів і малярів – до 100 карбованців; у касира – до 60 карбованців, інженера отримували близько 120 крб. Зими тих років були суворі (сніги деколи наносило з висоту одноповер-хового будинку - будівельникам при температурі 20 градусів доплачували «зимові». На обробні роботи посилали працівників контори (Черкашина

Лідія Яківна) На період 60-х і до закінчення будівництва основним замов-

ником був ВКБ (відділ капітального будівництва) м. Добропілля.

Архітектором був Старчеус. У селищі Водянське був автопарк. Субпідрядники – бригади сантехелектромонтажа СУ-4 (Мисник В.Д. – робили «начинку» будівель – проводили радіо, телефон, водопровід, тепло-трасу, каналізацію, будували котельні. Будинки здавалися «під ключ» - в квартирах стояла сантехніка, були поклеєні шпалери. Біля будинку були дитячі майданчики, посаджені дерева.

І що найважливіше, не дивлячись на важкі умови життя, низьку зарплату, дефіцит необхідних товарів – жили дружно і весело. Ходили в кіно, на танці. Якщо хтось отримував грамоту, то гуляли всією вулицею. Всіх цих людей об'єднало не лише будівництво міста майбутнього для себе і своїх дітей, але і післявоєнне минуле – більшість першобудівників - учасники бойових дій, діти війни. Всі ці люди, що будували місто і шахту, відрізняються дивною доброзичливістю, чуйністю і, звичайно ж, працьовитістю. У багатьох з них трудова книжка списана подяками, є грамоти і навіть медалі за самовіддану працю.

Серед них :

Бабій Марія Григорівна

Мітрохіна Марія Платонівна

Бахтін Микола Васильович

Колесник Ганна Василівна

Галик Марія Василівна

Глушко Ганна Денисівна

Бездолін Олексій Єгорович

Павленко Володимир Микитович

Маслов Василь Іванович

Халява Любов Федорівна

Тернових Василь Григорович

Тинєв Іван Степанович

Тинєва Євгенія Миколаївна

Титов Петро Семенович

Катюшин Юрій Максимович

Генова Ганна Яківна

Олейник Анастасія Іванівна

Олейник Володимир Андрійович

Борблик Михайло Іванович

Мартинова Ганна Федорівна

Бєликов Микола Назарович

Климчук Надія Рудольфівна

Мартинюк Василь Леонтійович

Дутко Олександр Васильович

Доля Григорій Федорович

Михайленко Микола Павлович

Горобченко Григорій Миколайович

Ярема Розалія Дмитрівна

Шевченко Тамара Пантеліївна

Ленда Катерина Олексіївна

Гаврищук Ганна Олексіївна

Лавриненко Ганна Назарівна

Зайкова Тамара Пилипівна

Звєрєва Галина Іванівна

Бородіна Валентина Михайлівна

Прохоренко Валентина Миколаївна

Харьковский Василь Єфремович

Шуляк Микола Іванович

Шуляк Ірина Іванівна

Полищук Ніна Петрівна

Щусь Катерина Іванівна

Щусь В.Г.

Шепеля Ніна Дмитрівна

Черкашина Лідія Яківна

Мисник Володимир Дмитрович

За короткий час поряд з колишнім хутором з 15 дворів з саманними хатами виросли цілі квартали нових одно- і двоповерхових гарних житлових будин-ків.

У 1954 р. завершено будівництво першої в селищі школи ( нині – загальноосвітня щкола №8). Першим директором її призначили Тетяну Олександрівну Шиян. Того ж року відкрито лікарську медичну амбулаторію, де починала перший лікар селища Генрієтта Борисівна Познанська. У 1954 р. відкрито професійно – технічне училище (ПТУ №83, нині - ліцей), яке готувало спеціалістів для гірничої промисловості, будівництва та сфери обслуговування.

У 1956р. Білицьке одержало статус селища міського типу. Першим головою селищної ради став учасник Вітчизняної війни Тарас Макарович Завгородній, учасник другої світової війни, комуніст.

1957р. Почалось будівництво міської лікарні, завершене в наступному році. Лікарня мала мед амбулаторію і стаціонар, в якому пізніше відкрили

відділення – терапевтичне, хірургічне, акушерсько – гінекологічне і інфек-ційне.

1958 р. Закінчено будівництво Будинку культури ім. Т. Г. Шевченка. Тут відкрили бібліотеку шахти « Білицька».

18 грудня 1959р. достроково введено в дію нове вугільне підприємство під назвою шахта імені XXI – го з’їзду КПРС ( нині шахта «Білицька). Її селище Білицьке в ті часи було найкрасивішим і упорядкованим населеним пунктом на Добропільщині – з гарними житловими будинками, тротуарами і асфальтованими вулицями. Того ж року в селищі відкрився перший дитячий садок.

60 – ті роки 20 століття. В селищі Білицьке продовжувалось широке будівництво. 1960 р. – почав діяти новозбудований Білицький хлібокомбінат.

У 1960 році відкрито Білицьку міську бібліотеку.

1961 р. – заснована збагачувальна фабрика « Жовтнева». Того ж року збудована школа №9. У 1963 р. збудована школа №10. У 1965 р. заснована музична школа.

У 1966 р. Білицьке одержало статус міста, Білицькій міськраді було підпорядковано селище Водянське. Головами Білицької міської ради в різні роки працювили Микола Ілліч Дербін, Олександр Свиридович Черкашин, Катерина Іванівна Коцар, Валентина Вікторівна Титаренко, які зробили великий внесок в розбудову і розквіт міста.

У 1968 р. збудовано спортивний комплекс. Вулиця Харківська забудо-вувалась п’ятиповерховими будинками.

В 70 – 80 роки місто Білицьке продовжувало розбудовуватись і розши-рюватись. Були збудовані нові дитсадки ( «Колобок»,«Світлячок», «Дзвіночок», « Малюк»), домова кухня.

1989 р. – відкрито будинок – інтернат для інвалідів і одиноких пенсіонерів.

Головним підприємством міста є шахта «Білицька» (шахта-майданчик «Білицька» ООО ДТЕК «Добропіллявугілля»)

Видобуває вугілля з 1959 р. Особливо успішно і стабільно підприємство працювало перші 15 років, нарощуючи щорічний видобуток вугілля. В 1960 – 1965 роках було видобуто 7 млн. 45 тис. тонн вугілля (106%), в 1966 – 1970 роки – 7 млн. 342 тис. тонн ( 105 %), 1971 – 1975роки – 9 млн. 4 тис. тонн

( 103%). Середньодобовий видобуток шахти досягав 4000 тонн палива.

За мужність на фронтах Вітчизняної війни і ударну працю понад 200 гірників шахти нагороджені орденами і медалями СРСР, в тім числі: орденом Леніна – 6, Трудового Червоного Прапора – 13, Жовтневої революції -4. В місті кожен третій – кавалер знака « Шахтарська слава».

В числі уславлених гірників шахти « Білицька»:

Федір Гнатович Чабан – бригадир комплексної видобувної бригади, Герой Соціалістичної праці (1971 р.). Його бригада досягла рівня вуглевидобутку 1100 тонн за добу. В 1972 р. йому в числі перших було присвоєне звання Почесного громадянина міста Добропілля.

Д. С. Лунгу – бригадир комплексної видобувної бригади, кавалер ордена Леніна. В 1968 р. добовий видобуток бригади – 930 тонн, пізніше – 1250 т.

М. О. Вовченко – бригадир прохідників – кавалер орденів Леніна і Трудового червоного Прапора. В 1975 р. бригада освоїла прохідницький комбайн і довела проходку до 700 метрів за місяць.

В. І. Калмиков – бригадир прохідників, кавалер орденів Леніна і Жовтневої Революції. Гірники – орденоносці – А. І. Гончаренко, А. І. Агарков, В. І. Демидов, А. Я. Кравченко, М. П. Шаповалов. Почесні шахтарі – А. Д. Копцов, І. І. Лапко, В. І. Полуянов.

Першим директором шахти був Олександр Михайлович Федористов – Герой Соціалістичної Праці (1959 – 1963 р. р.). Після нього шахту очолювали Яків Самсонович Максименко (1964 – 1972р.р.), Віктор Михайлович Пакін (1973 – 1977 р. р.), Юрій Михайлович Голуб (1978 1983 р. р.), Іван Іванович Сниткін (1984 – 1987р. р.), Анатолій Іванович Яцура (1988 –2011 р.р). На

даний момент шахту-майданчик «Білицька» очолює Володимир Миколайо-вич Федоренко.

Велике значення для міста має збагачувальна фабрика(ЦОФ) « Жовт-нева». Введена в дію у 1961 р. Проектна потужність 2,4 мільйона тонн вугільного концентрату на рік ( 6 тис. т за добу). Перший директор фабрики – Євген Павлович Ченський. За роки її існування директорами були Григорьєв Юрій Серафимович (1964 - 1967 роки) ,Коваленко Євген Костянтинович (1967 - 1968 роки), Баликин Віктор Іванович (1968 - 1970 роки.), В’ячеслав Костянтинович Варваров (1970-80 роки), Михайло

Олександрович Базавлуцький (1980-96 р.р.),Юрій Іванович Булава (1996-02 р.р.),Володимир Петрович Тарасенко (2003 -04 р.р.), Євген Анатолійович Гончаренко (2004 - 2008 рр. ), Костянтин Фридольфович Китам( 2002-2003, с 2008 року).

Білицький хлібокомбінат. Збудований в 1960 р. Потужність 15 тонн хліба на добу. Працював успішно. Випускав високоякісну продукцію – хліб і макаронні вироби. Довгі роки директором його була Людмила Миколаївна Бєлая. Завод закрито в 2006 р.

Але особлива гордість кожного населеного пункту, будь це місто, селище чи село, є його мешканці. Саме вони творять історію.

Біличани – гордість великого Добропілля. Серед них :

Яків Магомед Алійович Сулейманов – Герой Радянського Союзу;

Олександр Михайлович Федористов – Герой Соціалістичної Праці –

будівельник шахти і перший її директор;

Федір Гнатович Чабан – Герой Соціалістичної Праці, бригадир видобувної

бригади шахти « Білицька», Почесний громадянин міста Добропілля.

Лідія Микитівна Козик – ветеран Вітчизняної війни ( партизанка) і педаго-

гічної праці. У м. Білицькому мешкає з1955 р. В 1983 р. їй

присвоєне звання Почесного громадянина міста Добропілля.

Михайло Петрович Козицький – ветеран Вітчизняної війни і праці м. Білиць-

кого. Почесний громадянин м. Добропілля.

Почесні громадяни міста Білицьке:

Анатолій Іванович Яцура – директор шахти « Білицька» з 1988 р.;

Анатолій Дмитрович Копцов, В. П. Чернишов – ветерани Вітчизняної війни

і праці (гірники).

Генрієтта Борисівна Познанська – ветеран Вітчизняної війни (військовий лікар) і праці. В місті Білицькому працювала 40 років (з 1954р.), перший головний лікар, а потім протягом багатьох років – завідувач терапевтичного відділення.

Місто Білицьке - наш дім, наша маленька батьківщина. … Білицькі поети відтворили красу рідного краю в слові, серцем оспівали його велич. Мешканці міста знають та цінять творчість наших поетів таких як Василь Брик, Григорій Заварзін, Анатолій Копцов, Анатолій Плетень, Надія Мельник, Микола Новописний, Олександр Сребрянець, Геннадій Романенко, Антон Кордюков, Тамара Казанчук, Вадим Большаков. Залюбки слухають прекрасні пісні Олени Губи, Олександра Андрєєва та Євгена Бахтіна. Юні спортсмени та митці присвячують свої перемоги своєму рідному місту. Ми сподіваємось, що наше місто Білицьке буде жити та процвітати!

‹

›