Незалежно від витоків, неокласицизм початку ХХ століття (німецький, польський, російський) орієнтований на єдині філософські і культурологічні тенденції (концепція людини-артиста Ф.Ніцше і “філософія присмерковості” О.Шпенглера) в осмисленні культурно-ціннісних домінант, що перебувають по той бік природної казуальності.

У програмі неокласиків чітко простежуються їх філософсько-естетична та етична спрямованість, що базується на засвоєнні надбань рубежу віків:

- етична настанова, спрямована на перетворення духовного життя на духовне виробництво (М.Вебер) як творчої праці для майбутніх поколінь (М.Зеров);

• соціологічна вимога, спрямована на благоговіння перед життям (А.Швейцер) у формулі творчого злиття з світовим життям (М.Рильський);

• поєднання аполлонівсько-фаустівського пізнання природи, реалізованого в прихильності до циклічного сприйняття світу (М.Драй-Хмара, М.Зеров).

Феномен неокласицизму в українській літературі 20-х рр. XX ст. є підтвердженням її орієнтації на західноєвропейські зразки. Основні положення естетичної програми неокласиків зведені до осягнення вершин світової культури, трансформації їх форм та образної системи у власній поезії. Для їх творчості була характерна культу­рологічна спрямованість з її орієнтацією на духовний зв’язок з Європою, на ті набутки західноєвропейської літератури, які фор­мували нові тенденції розвитку. Поети висували вимоги тематичного жанрового, художнього оновлення української літератури. Сплав міфологічних елементів з науково-філологічним аналізом зумовив особливий поворот у поетичній творчості неокласиків, явлений в інтелектуалізації почуттів, перетворюванні поезії на своєрідну паралель філософії, на лірико-медитативну відповідь своєму ча­сові, особливу форму абстрактного мислення.

З початку XX ст. у світовій літературі, в тому числі й ук­раїнській, ускладнюються форми художнього вираження сутності осо­бистості та її зображення, що було пов’язано з процесом реміфологізації. Прагнення вийти за соціально-історичні та просторово-часові рамки заради виявлення загальнолюдського змісту зумовило звернення до міфології, яка в силу своєї символічності виявилася зручною мовою опису вічних моделей особистості та суспільної по­ведінки певних сутнісних законів соціального і природного космо­су.

Неокласики (М.Зеров, М.Рильський) зверталися до античної культури
(“аполлонівської”) з її статикою, спокоєм, завершеністю, ясністю, ідеалом гармонії. Аполлонівське начало в неокласиків ви­явилося в пошуках рівноваги між індивідуальним і суспільним, фор­ми і теми античності стали для них естетичним еталоном, а сама Античність - зразком гармонійної і досконалої епохи, в якій від­кривалася історична перспектива, рух до ідеалу, до “золотого ві­ку”, що означало повернення зі світу Хаосу, Руїни у світ устале­них цінностей. Це було пізнання себе через світову культуру.

Відроджуючи античність, неокласики висунули естетичний фе­номен Краси, через осмислення якого вирішувалася традиційна для української культури антитеза - минуле як золотий вік і нинішнє як стан Руїни. (М.Зеров “Діва”). Таке проблематичне бачення світу співзвучне найважливішій опозиції космогонічного міфу (життя - смерть, світло – тьма), але її розгортання в відбувається як ланцюг реальних подій, позначених трагізмом кровопролиття, голоду, дест­руктивних змін.

Образ і ідеал Краси єднає з Античністю і М.Рильського. Митець сприймає античність як міф про красу світу, де не розрізня­ються ні люди, ні боги, і переходи один до одного чисто умовні. Пошуки Краси виявляються в поезії неокласиків в її найрізнома­нітніших модифікаціях від Античного Космосу як ідеального першообразу буття до сучасних її уявлень в образах Софійності як віч­ної Жіночності і Софії-Ахамот. Це, в свою чергу, зумовило в поети­ці неокласиків сміливий синтез античного і біблійного.

Неокласики античну традицію, пов’язану з одвічною подвій­ною природою світу, примножують християнською. Утворення тріади в неокласиків у витоках своїх проектується на традиції іконопису (зокрема, на зображенні Софії між Дівою Марією й Іоанном Хрестителем). Неокласики надають перевагу найрізноманітнішим трансфор­маціям образу Софії-Ахамот і чи не в першу чергу образу Саломеї, який став своєрідним знаком естетизації пороку. Саме в такій іпостасі постає цей образ у М.Драй-Хмари (“Київ”), М.Зерова (“Саломея”) і П.Филиповича (“Саломея”).

Наявна літературна критика та літературознавство залишає поза увагою таку цікаву проблему як “зоряний світ” в поезії київських неокласиків. Поети не тільки торкалися проблеми астрономії у поезії, але й прекрасно зналися на походженні та значенні “світил” неба.

Багато героїв античної міфології одержали від богів подарун­ки - вічну пам’ять у людей, які користувалися і користуються ци­ми орієнтирами упродовж своїх подорожей – перетворилися на зорі та сузір’я.

Астрономія у Ю.Клена не вичерпується античними назвами і поняттями, на ряду з ними з’являються українські. Поряд із Мо­лочним Шляхом виникає Чумацький. Біля грецького бога Сонця Геліоса знаходяться і слов’янські - Хорс і Даждьбог. Коли охоплений ностальгією, ліричний герой Клена вдивляється в зоряне небо :

Вони ж ті самі тут, рясні сузір’я,

Які світили між подільських лон.

Поглянь, он осявають верхогір’я

Кассіопея, Віз і Оріон.

Вони ведуть тебе у невідоме,

І може, десь за кряжем кам’яним

все буде так, як то було удома:

пахучий степ із полином терпким

(євшане мій, люблю тебе це й досі!) (3, ЗІ9)

- поряд із сузір’ями Кассіопея та Оріон він бачить сузір’я Плеяди, яке в міфології нерозривно пов’язане з Оріоном, але поет вживає не еллінську назву, а суто українську - Віз, що з ним пов’язані народні легенди, це створює певні умови для виникнення символу, тобто і в уяві ліричного героя, і в уяві читача Віз асоціюється з Україною.

У Миколи Зерова зустрічаємо цілий цикл поезій, присвячених зіркам неба, під назвою “Зодіак”. Читаючи сонети “Діва”, “Скорпіон”, “Близнята”, “Водник”, у читача перед очима постає цілий “зо­ряний світ”. Автор дає таку примітку до циклу “Зодіак”: “Не треба думати, що цей цикл матиме коли-небудь дванадцять поезій: назва умовна, аби тільки об’єднати якось ліричні переживання, на­віяні зоряним небом” (2, 130). Поет добре знався на астрономії, і запозичені з грецької та римської міфології назви зірок і сузір’їв що­разу викликали у нього нові, свіжі асоціації. Краса “небесної мапи, зоряної, безкрайої, і в золотих розсипинах тону” (2, 138) навіть не дає заснути поетові. У своєму сонеті “Водник” Зеров малює живу картину серпневої ночі, коли:

... розбитий Фаетон

Жалібно поринав у вогкість яру;

Цвіли над обрієм вогні Стожару,

І лівим боком сходив Оріон... (2, І42).

Як відомо з астрономії, Водник, Фаетон, Оріон - це сузір’я, а Стожар, або як його ще називають, Волосожар, Плеяди у сузір’ї Тільця є скупченням зірок. У міфології можна знайти, що Оріон -це син Посейдона та Евріали, або Геї. Він був гарним мисливцем, мав здібність ходити по воді. Став сліпим, він посадив собі на плечі одного з учнів Гефеста та наказував йому підказувати дорогу до сходу сонця. Коли вони були на місці, Оріон знову прозрів. За­гинув від стріл Артеміди.

Після написання цього сонета М.Зеров пояснив, що “Водник” - це враження ночі, коли мати везла його з Охтирки в Зіньків, щоб він перебував дома кілька днів перед заняттями в гімназії, куди поступив.

За допомогою зоряного неба поет хоче дізнатися про своє майбутнє. Він вважає, що зорі підкажуть йому, який путь він повинен обрати. Зорі служать для Зерова правдивими поводирями:

Я від’їздив, і оком астролога

Допитувався в зір, яка дорога

Мене провадить у майбутні дні...

І Скорпій гас в красі своїй недобрій,

А друг Стрілець виносив понад обрій

Свій срібний лук і приязні огні (2, 160).

Якщо заглянути до грецької міфології, то сузір’я Стрільця пов’язане з найзнаменитішим з кентаврів фантастичного племені півлюдей, півконей, Хіроном, яким грецька уява заселила підгір’я Тессалії в героїчну добу. Педагог, вихователь багатьох героїв, ворожбит, музика і лікар, - Хірон, єдиний з кентаврів, переміг змисловість і звірячу хіть свого племені. По смерті, взятий на небо, перетворився на сузір’я Стрільця.

Не можна залишити поза увагою сонет “Діва”. Ось, рядки з цієї поезії:

В погожі ночі, в запахущім травні,

Як цвіт буяє і ростуть жита,

Вона стоїть, пречиста і свята,

Як в оні дні Сатурнові днедавні (2, 182).

На нашому небі Діва з’являється на заході сонця в травні і держиться до серпня. А згідно з античним міфом, Сатурн - Кронос, син Урана, один з найдавніших римських богів. За його правління на Землі був золотий вік. Але тільки “гаї і тихі плавні Спогаду­ють ті золоті літа. Як люд не знав ні спису, ні шита, І війни спали, дикі та безславні” (2, 198). Цими рядками Зеров згадує минулі часи, коли Україна не знала ніяких війн. Але усе змінилося, навіть у “зоряному світі”:

І пролилася кров. Дзвенить сурма;

Ступає віл під тягарем ярма,

І землю грішну кидає Астрея.

Лиш повесні, в далеких небесах

Сріблиться зорями її кирея

І згоди Колос світиться в руках (2, 178).

Автор дав таку примітку до цього вірша: “Астрея – Діва - Правда, що з кінцем Золотого віку залишила землю і відтоді сяє на не­бі сузір’ям Діви. Колос - головна зоря в сузір’ї Діви” (2, 178). Але, від­клавши цей астрономічно-філологічний коментар, ми повинні просто визнати, що перед нами - чудесний клаптик зоряного неба і, що постать Астреї перетворюється на символ миру, а “згоди Колос” світиться для нас як одна з найвищих мрій людства.

У Михайла Драй-Хмари зірки промовляють про нетривкість, змінність, химерність та загадковість і природного, і ширшого буття. Для поета “зоряний світ” - природна багатозначність і невичерпність, таємниця. У той самий час він розуміє, що діється на небі:

...В свічаді зоряного сна

Я бачу добрі й злі години...

У кого серце віщуна

Тому не обіймать людини (1, 57).

Тобто, можна побачити, що для письменника “зоряний світ” - дзеркало, в якому відображається увесь людський світ з його “добрими” і “злими” годинами.

У своєму вірші “Зоріти ніч і бути з вами...” М.Драй-Хмара передає своє

враження від зоряного неба, коли:

... в темряві усе завмерло!

Хрусткий на серці стигне лід,

і з неба падають, мов перли,

огненні сльози Персеїд (1, 62).

Якщо звернутися до міфології, то Персеїди - це дочки героя античних міфів Персея, який був одним з найпопулярніших героїв Греції. Про нього збереглося багато легенд, які оповідали не скрізь однаково. Цікаво, що ряд осіб, які діють у цих міфах, ста­родавні греки перенесли на небо. І тепер ми знаємо такі сузір’я, як: Персей, Андромеда, Кассіопея (мати Андромеди) і Кафей (її батько).

Дуже цікава поезія М.Драй-Хмари “Лебеді”, яку він присвя­тив своїм товаришам. Письменник закликав не стояти на одному місці, а боротися з тяжкими хвилинами у житті, і він сподівається, що саме сузір’я допоможуть їм у цій справі:

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя (1, 102).

Це не просто внутрішній настрій, що підкоряє собі зовнішнє, а невеличкий сюжет переживання, що виростає з картини життя, зі спостережень над нею та причетності до неї:

Самотніх мук порвалися орелі...

Свій передсмертний кинувши привіт,

ти зупинив орлиний гордий літ

і в море скочив з Бронзової скелі.

Коли над морем стане Скорпіон,

а з темряви подмуть сумні гобої,

я згадую тебе, як скорбний сон (1, 117).

Можна побачити у творах М.Драй-Хмари не лише особливість його органічного природопочування, а й душевний досвід, пережи­вання історії і сучасності. За драмою природи нерідко вгадується і соціальна драма:

Спустилося Трикутника сузір’я

на води дніпрові, на тьмяний брук,

на синю сутінь оболонських лук, -

і заніміло з подиву узгір’я.

Під ним димує сиза оболонь...

А над мостом піднялось сузір’я, -

зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь... (1, 122).

Як і для попередніх поетів - неокласиків, для Максима Рильського “зоряний світ” допомагає йому у тяжкі хвилини, коли його серце шукає затишного притулку:

Зорі сяють.

Навівають

Мрії й ніжні муки,

Десь співають,

Десь ридають

Струн хвилясті звуки (6, 34 ).

Душа поета тягнеться до зірок, завдяки їм він намагається передати свої душевні переживання. Поет прагне знайти рівновагу в цьому житті, і в першу чергу знайти себе і своє місце в суспільстві:

І мрії полинуть над ясні зорі,

В країну далекую чар.

На крилах шовкових, блакитно-ясних

Я з ними здіймусь, полечу,

І знову не буде у думах моїх

Ні мук, ні страждань, ні плачу... (6, 36).

У М.Рильського є цикл віршів під назвою “З вечірніх мелодій”, присвячений зіркам. Поет називає їх “небес ясними квітками”, “красунями”. Він надає їм людських якостей, вони в нього “ходять у просторі, мов чайки у синім морі”.

Цікавим у збірці “Синя далечінь” (1932) є сонет “Діана”:

Заснув Ендіміон на місячній поляні,

Де смольний дух трави і сосен прастарих.

До милих уст його, рожевих і пухких,

Богиня хилиться в нестримному бажанні... (6, 170).

Діана в римській міфології богиня місяця і полювання. Часто її ототожнювали з грецькою Артемідою. Артеміда - богиня-мисливи­ця - спочатку була покровителькою тварин, як свійських, так і ди­ких. Сама Артеміда в найдавніші часи зображалася у вигляді твари­ни. Потім вона стає охоронницею матері, даючи благополучні роди, під час народження дитини. Як сестра Аполлона, бога світла, вона вважалася також богинею місяця і ототожнювалася з богинею Селеною. А Ендіміон, за давньогрецькою міфологією, - юнак-красень, якого Зевс узяв на небо, але за любов до Гери - дружини Зевса - покарав вічним сном. В Ендіміона була закохана Діана.

Як зірки та сузір’я не таять своєї величі та краси, так і М.Рильський у своїй творчості говорить те, що думає і відчуває.

Неокласики вчились у життя, не фабрикували фальшивих цінностей, прагнучи знайти рівновагу в безконечній і яскравій різнобарвності зірок та сузір’їв. Тим часом виникають соціальні понят­тя, слова, які виражають потребу в рівновазі. Правда, справедливість, істина, моральність, чистота душі і розуму - всі вони проголошують одне - рівновага має бути досягнута. Сильний не повинен бути дуже сильним, слабкий - дуже слабким. Але перше ніж прийти в рівновагу, чаші терезів повинні коливатися.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Драй - Хмара М.П. Вибране. - К., 1989.

2. Зеров. М.К. Твори : В 2-х т. – К., 1990.- Т.І.

3. Клен Ю. Вибране. - К., 1991.

4. Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М., 1989.

5. Минакова А.М. Образы вечные и мировые: сущность и функционирование // Вечные темы и образы в советской литературе. – Грозный, 1989.

6. Рильський М.Т. Зібрання творів: В 20-ти томах. - К., 1983.-Т.1.

7. Турган О.Д. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. і античність. Шляхи сприйняття і засвоєння. – К., 1995.

8. Философская энциклопедия. – М., 1983.

АНОТАЦІЯ.

У статті розглядається одна з численних тем, розроблюваних київськими неокласиками, - рецепція античних образів як “вічних образів” і символів, зокрема малорозроблюваний в літературознавстві “зоряний світ” в поезії М.Рильського, М.Драй-Хмари, Юрія Клена, М.Зерова. Через модифікацію античних образів митці відтворювали свою модель і картину світу, вибудовували свій “поетичний космос”, ставили найактуальніші проблеми сутності людського буття, збагачували національну свідомість світовими темами.

Директору видавництва “Навчальна книга”

Литвинюк О.І.

викладача кафедри слов’янської філології

Краматорського економіко-гуманітарного

інституту Бодика О.П.

ЗАЯВА.

Прошу прийняти два примірники моєї статті ““Зоряний світ” в поезії київських неокласиків” до наукового збірника “Актуальні проблеми літературознавства (Філологічні науки. Перелік №1)” Вашого видавництва “Навчальна книга”.

30.01.2002. Бодик О.П.

Бодик Остап Петрович, 1974 року народження, викладач кафедри слов’янської філології Краматорського економіко-гуманітарного інституту. В 1996 році закінчив Горлівський педінститут іноземних мов. Працював на кафедрі української мови та літератури цього ж закладу. В листопаді 2001 року закінчив аспірантуру при кафедрі філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету. Навесні поточного року планую захист кандидатської дисертації на здобуття ступеня кандидата філологічних наук. Займаюсь проблемами вітчизняного та європейського літературознавства, зокрема драматургією і театром. Тема моєї дисертації “Літературно-естетичні пошуки І.А.Кочерги в західноєвропейській традиції”.

Мешкаю за адресою: 84331 Донецька область, м. Краматорськ, вул. Леніна, 70, кв.48, а/с 1. Домашній телефон: (06264 – 7-77-54).

РЕЦЕНЗІЯ

на статтю викладача кафедри слов’янської філоло­гії

Краматорського економіко-гуманітарного інституту

Бодика Остапа Петровича

““Зоряний світ” в поезії київських неокласиків”.

Естетична і літературна думка в Україні на різних етапах її розвитку сприймала й засвоювала античні традиції. Цей безперервний процес, модифікований конкретними історичними умовами, мав своєрідний прояв на зламі ХІХ і ХХ століть. Корінні зміни, що сприяли розвитку світової художньої свідомості на початку ХХ століття, набули специфічного, неповторного вигляду.

Естетичне мислення у цей період було звернене до дивних феноменів стародавньої культури – міфу й ритуалу з їх універсальністю.

Бодик О.П. зазначає, що інтерес київських неокласиків до міфів і міфомислення проявляється відносно сутнісних характеристик самого мистецтва. Зокрема, автор даної статті вказує на те, що у кожному з розглядуваних творів цих митців органічно поєднуються два нашарування художньої культури: народно-міфологічна свідомість із суспільною і художньою свідомістю поетів. Підкреслюється, що саме в глибинній, народно-міфологічній основі твору зберігаються, переходячи з епохи в епоху, універсальні і загально-художні цінності, виражені в національній формі.

Бодик О.П. звертає увагу на те, що сплав міфологічних елементів з науково-філологічним аналізом зумовив особливий поворот у поетичній творчості неокласиків, явлений в інтелектуалізації почуттів, перетворюванні поезії на своєрідну паралель філософії, на лірико-медитативну відповідь своєму ча­сові, особливу форму абстрактного мислення. Аполлонівське начало в неокласиків ви­явилося в пошуках рівноваги між індивідуальним і суспільним, фор­ми і теми античності стали для них естетичним еталоном, а сама Античність - зразком гармонійної і досконалої епохи, в якій від­кривалася історична перспектива, рух до ідеалу, до “золотого ві­ку”, що означало повернення зі світу Хаосу, Руїни у світ устале­них цінностей. Це було пізнання себе через світову культуру.

Автор вказує на те, що поети-неокласики не тільки торкалися проблеми астрономії у поезії, але й прекрасно зналися на походженні та значенні “світил” неба. У зазначених поезіях “київських парнасців” зв’язок людини і природи в духовному аспекті у міфах, трансформуючись, постійно зберігається. Неокласики вибудовували свій “поетичний космос”, ставили найактуальніші проблеми сутності людського буття, збагачували національну свідомість світовими темами.

У цілому стаття Бодика О.П. виконана на належному науковому рівні і оформлена за вимогами видавництва.

Доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Луганського державного педагогічного університету Фесенко Ю.П.