Шевченківська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю

Черкаської обласної ради

Збірник диктантів з української мови

8 – 11 класи

Шевченкове

2015

Упорядник: Хмара Н.М.- учитель української мови та літератури Шевченківської школи-інтернату

Рецензент: Коваль Н.В. – методист Звенигородського районного відділу освіти

Матеріал схвалено та рекомендовано до використання засіданням методичної ради школи-інтернату та методичним об’єднанням учителів гуманітарного циклу

Анотація

Збірник текстів громадянсько-патріотичного спрямування з української мови (диктант) пропонується для всіх типів шкіл в Україні.

Тексти дібрані з художніх творів різних авторів, матеріалів педагогів та учнів Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату. Тексти відповідають таким вимогам: змістовно цілісний, логічно завершений, ідейно навантажений уривок твору, зрозумілий і доступний школярам цього віку (8 - 11 кл.); обсяг тексту від 180 до 190 слів.

Лінгвістичне наповнення текстів відповідає вимогам шкільної програми.

Ці тексти можна використовувані для формування та вдосконалення мовних умінь і навичок учнів 8-11 класів.

О мова моя!

О місячне сяйво і спів солов'я,

Півонії, мальви, жоржини!

Моря бриліантів, це - мова моя,

Це - мова моєї Вкраїни.

Яка у ній сила і кличе, й сія,

Яка в ній мелодія лине

В натхнення хвилини!

О мова моя, душа голосна України!

Ти - сурми на сонці, ти - стягів гаї,

Ти - вибухів огненних повна.

Це - матері мова. Я звуки твої

Люблю, наче очі дитини...

О мова вкраїнська! Хто любить її,

Той любить мою Україну.

В. Сосюра

Є КУТОЧОК ЗЕМЛІ, УКРАЇНИ ВСІЄЇ ОКРАСА…

Україна

Я народилась на святій землі,

В країні вільного та гордого народу,

Де на калині соловей співа пісні,

І верби нахилили віти в воду.

Сади тут мальовничі і поля,

Й стежина кожна, ніби вишиванка мами,

Я в рідну землю закохалась ще малям,

Цим почуттям я з радістю ділюся з вами.

Зі мною доторкніться до краси,

Що матінка-Вкраїна дарувала.

Тут трави п’ють цілющої роси –

Здоров’я з ними змалку набирала.

І я горджуся, що українка я,

Що Кобзаревими стежками я проходжу.

Що Україна – Батьківщина це моя.

На карті світу краще місце не знаходжу.

Кацевич Ірина, випускниця школи

Черкащина

Моя Черкащина, мій милий серцю край –

Степи широкі і вербовий гай.

Це Кобзареве слово й пісня солов’їна,

Що так сердечно понад світом лине.

Мій край весною садом розцвітає,

Калина в пелюстки себе вбирає.

Верба гойдає віти над ставком,

І мріє тополина за селом.

Земля черкаська щедра і завзята,

Її ніхто не зможе подолати.

А діти, мов зернята в колосочку,

А мрії – наче квіти у віночку.

Ми хлібом-сіллю всіх стрічаєм щиро.

Усім бажаєм і щастя й миру.

Черкащино, мойого серця рай,

В моїй душі квітує твій розмай..

Горбунова Оксана, випускниця школи

Мій куточок

Яблуневий маленький садочок

Біля хати з трояндами мами.

То прекрасний рідненький куточок,

Який близько до серця тримаю.

Народилася там і зростаю.

Коли бачу ромашку - співаю.

І душа десь у вирій літає,

Та не знає, чого там шукає.

Коли бачу стеблину полину,

То душа моя пташкою лине

Безупинно у світлу годину.

Стане з нею зозуля кувати,

Мою доленьку віщувати.

Мені довгої долі звіщує,

А своєї вона не почує.

І садок, і стежина, і хата біленька –

То моя батьківщина маленька.

Грицай Наталія,

випускниця школи

Батьківщина Тараса

Є куточок неньки України,

Гарний він, неначе із казок.

На горбах видніються хатини,

А між вербами шумить ставок.

Батьківщина це великого Тараса,

Це Шевченкове, де я живу і ти.

Гордість це моя, землі окраса,

Вічно буде ця краса цвісти.

Кацевич Ірина, випускниця школи

Край садків

Звенигородський повіт – пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чудові старі садки.

Од самого берега Росі, на південь, починається такий рай, якого важко знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі йдуть ніби крутими хвилями. По крутих горах, по глибоких долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі ліси. Усі села суспіль ніби залиті старими садками. Їдеш селами, наче густими лісами: по обидва боки вулиць скрізь стоять садки, наче зелені стіни. Черешні та груші зовсім закривають білі хати. Село Керелівка, де жив і бідував Тарас Шевченко, все потонуло у старих садках, неначе у здоровому лісі.

Які пишні села в цім краї бувають весною, коли цвітуть садки! Одно село зовсім запало в глибоку долину й неначе потонуло в білому цвіту садків, як у молочному озері; друге стоїть на спадистій горі й красується в яблунях і черешнях проти сонця, неначе біле марево в прозорій імлі. Там десь на широкій долині розлився довгий став; кругом садка над садами берегом біліє смуга з вишневих та черешневих садків. Ставок блищить на сонці, неначе дзеркало, вправлене в срібні рами, закутані дорогою білою, прозорою тканиною, А там далі, серед зеленого лісу на долинці, стоїть прилісок в садках, - і здається, ніби серед лісу схопилося біле полум’я, а здорові груші та яблуні, подекуди розкидані між зеленими грабами, стоять у цвіту, наче срібні канделябри, розкидані по лісі.

З таких пишних садків вилинув, як соловей з гаю, Шевченків геній, і його пісня така ж поетична, як і ті садки, весняної доби.

(За І. Нечуєм-Левицьким)

Доля Миколи Степановича Терещенка

Доля Миколи Степановича Терещенка - це доля тисяч українців, дитинство і юність яких були обпечені страшною війною 1941-1945 років.

Сільська дитина, він виростав серед краси української природи та добрих серцем, трудолюбивих хліборобів.

Змалечку був спостережливим, допитливим, рано проявився у нього талант до мистецтва. Дивував однолітків і дорослих своїми малюнками, гарним соковитим співом. Жаль тільки, що в часи голодовок, передвоєний період, не було кому займатись цією дитиною, шліфувати її талант. А коли прийшла війна, не стало можливості і тієї, що була.

В 1944 році забрали Миколу в армію. Служив 7 років при міністерстві морської авіації. У вільні хвилини сідав до улюбленої справи - малював. Відпускали його і на етюди, і відвідати картинні галереї, виставки робіт художників. Хлопця запримітили добрі люди. Побачивши його роботу на виставці художніх робіт військовослужбовців, порадили ходити до художньої студії. І знову кожна вільна хвилинка була присвячена малюванню, навчанню у вечірній школі.

( Із матеріалів Терещенко М.С.)

Закоханий у рідний край

Після армії Микола Степанович Терещенко повернувся на Черкащину, де займав високі посади свого рідного Звенигородського району. Маючи вищу педагогічну освіту, працював певний час заступником директора школи, а також директором школи.

Робота потребувала повної віддачі сил, вільного часу практично не залишалось, але Микола Степанович з живописом не розставався, а ввечері ще й співав у сільській хоровій капелі.

Картини вдома довго не затримувались, він щедро дарував їх друзям, гостям Шевченкового краю. Картини виставлялись на районних, обласних виставках робіт художників Черкащини. І зараз його роботи прикрашають домівки, квартири в місті Києві, Черкасах, в нашому Шевченковому краї. Їх можна побачити в приміщені місцевого коледжу, школи-інтернату, Будищанського будинку престарілих. Картини Миколи Степановича ще багато років милуватимуть очі тих, хто буде зупинятись біля них.

Закоханий Микола Степанович у рідну українську природу, над усе любить ставки, озера, левади. Тому й не дивно, що в кожній його картині милує око голубе, в білястих хмариночках небо. Віддзеркалює те небо голубизну шевченківських, будищанських ставків.

Як і Тарас Шевченко, який любив український степ, пшеничне поле, закоханий в те поле і Микола Терещенко.

Микола Степанович не продав за свій вік жодної картини. Він дарує їх людям, а разом з картинами і свою любов до людей.

(Із матеріалів Терещенко М.С.)

Школа мистецтв

В цьому справді прекрасному куточку України, в селі Шевченковому, ось уже двадцять перший рік працює школа-інтернат мистецького спрямування, яка з 2002 року отримала статус спеціалізованої з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю.

Є школи, які усміхаються. Наша школа належать до цієї категорії навчальних закладів. Вона усміхається весною буйним яблуневим цвітом саду, в якому потопають шкільні приміщення, влітку й восени різнобарв’ям чорнобривців і петуній, взимку розпашілим від морозу дитячим личком.

Щороку тут навчається більше двохсот дітей, для яких створені належні умови для всебічного розвитку гармонійної особистості.

Проживають вихованці в світлих, затишних, добре умебльованих спаленьках, в гуртожитку створені найкращі побутові умови. Тут же ігрова кімната, бібліотека, читальний зал, кабінет психолога, кімната для індивідуальних занять з музики, народознавча світлиця.

Навчаються учні в таких же затишних добре умебльованих класах, скрізь багато квітів, сонячного тепла та людських посмішок.

Ми дуже щасливі, що зустрічали в школі народних артистів України, серед яких Ніна Матвієнко, Руслана Лижичко, Володимир Гришко, Раїса Недашківська, відомого кобзаря-лірника Василя Нечепу та багато інших шанованих людей не тільки з України, а й з усього світу. Школа наша – найкраща, і її не оминає увага ні людей, ні Бога.

(Із матеріалів Терещенко Л.Д.,

директора школи)

На освяченій Кобзарем землі

Черкаський край – центр України, де колосяться пшениці, буяють вишневі і яблуневі сади, хлюпочуть хвилі річок Дніпра, Росі, Гнилого і Гірського Тікичів. Тут проживають працьовиті господарі, закохані в пісню, в образотворче мистецтво, рідну природу.

Мабуть, тому Черкащина – пісенний край, де свято бережуть народні традиції, дбають про розвиток мистецтва і культури – складових візитної карти України.

На цій, освяченій Кобзарем землі, розташована Шевченківська мистецька школа. Дві сотні дітей з різних районів Черкащини, Київської та Кіровоградської областей навчається в нашому закладі. Але вони не просто навчаються, вони тут виховуються, формуються, самоутверджуються, часто духовно зцілюються, бо таке покликання мистецтва, а відтак і нашої школи.

Наші діти «купаються» в мистецтві. Зранку до обіду ідуть уроки, як і в будь-якій українській школі, а по обіді розпочинає роботу мистецький факультет школи, а саме: це і спецзаняття з музики (клас фортепіано, баяна, бандури, домри, скрипки, духових інструментів), і заняття з хореографії, образотворчого мистецтва, в літературній студії «Голос». Інші діти біжать на заняття ансамблів бандуристів, домристів, баяністів, сопілкарів, скрипалів, ВІА, ансамблю «Керелівські козаки», «Росинка» та ін.

Вихованці Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату щасливі тим, що вони щоденно спілкуються з мистецтвом. Мелодії, які після уроків звучать то з класу фортепіано, то з класу бандури, чи скрипки, чи домри, стають невід’ємною складовою нашого шкільного життя!

( Із матеріалів Терещенко Л.Д., директора школи)

Справді українська школа

Ніхто не має права дорікнути нашій школі, що вона байдужа до долі своїх вихованців, що вона не формує громадян України, люблячих свою Батьківщину, вихованих, таких, що по зернинці збирають відомості про історію України, що майже щоденно пропагують красу рідної української мови, культури, мистецтва. Діти вивчають культуру і мистецтво всіх етносів, які становлять нашу українську націю, вивчають їх пісні, танці, звичаї. Зустрічі з людьми різних етносів переконують наших дітей, що всі вони, тепер уже українці, цікаві, гарні люди, для яких Україна уже навіки стала рідною державою.

І ми пишаємося своєю школою, радіємо за наших вихованців, і щоденно молимо Бога, щоб він їх оберігав і допомагав стати Людьми з великої літери, цікавими, розвинутими, щедрими душею особистостями.

Наша школа бореться за долю кожної дитини, спільними зусиллями виводимо їх на світлу і хорошу життєву дорогу, і переконані, що виховуємо десятки, сотні дітей, добрих серцем, підготовлених до життя, дітей, які не соромляться ходити у сорочках-вишиванках, а пишаються ними, своїми українськими вишиваночками. Свято віримо, що наша школа іде правильним шляхом, така школа має право на довге і красиве життя. Вона дійсно українська школа, яка виховує громадян України і пишається ними.

(Із матеріалів Терещенко Л.Д.,

директора школи)

Юні художники

Переступаємо поріг нашої школи, піднімаємося на другий поверх затишного вестибюлю – і найперше, що кидається в око, – це виставка художніх робіт. Тут і різні пейзажі, і натюрморти, і портрети… Акварель, гуаш, олівець … Око пильно придивляється до кожного малюнка – і робимо висновок: працював майстерний художник.

Так, справді, майстерний, бо художники нашої школи не раз доводили свою майстерність на різних українських та міжнародних конкурсах.

Учень п’ятого класу Олійник Олексій взяв участь у Всеукраїнської виставці-конкурсі дитячого малюнка “Я хочу жити в якісному світі”, і в своїй творчій роботі передав і свою любов до своєї сім’ї, і гордість, що живе в Україні. Це не перша Альошина перемога, він любить своє рідне село Шевченкове, його природу і переконує всіх: він живе серед багатої, красивої природи, купається в буйному цвітінні яблуневих і вишневих шевченківських садів, іде з мамою і друзями на пленери і вже змалечку вчиться передавати красу рідного краю на полотні.

Катя Бурла (9 клас), здібна юна художниця, любить нашу українську вишивку, наші красиві українські краєвиди, і вміло передає цю красу в своїх малюнках. Катя в 2008 році зайняла II місце у Всеукраїнському конкурсі дитячої творчості „Діти за єдність України” .

Їх у нас багато, маленьких і старших художників, а об’єднує цю дітвору одне - любов до рідної природи, рідного краю, вміння бачити навколо себе красу.

(Із матеріалів Терещенко Л.Д.,

директора школи)

І чужого научаємося…

Учні нашої школи займаються вивченням культури і мистецтва не тільки України, а й тих країн, звідки родом поляки, греки, болгари, євреї, німці – хто давно є громадянами України і багато років живуть в Україні. А після пошукової роботи проходять тижні української, російської, польської, грецької, єврейської культури і мистецтва.

Зустрічі з представниками різних етносів нашої України, вечори культури і мистецтва, вікторини, усні журнали… Скільки завжди вражень, скільки нового дізнаються діти і дорослі про наш такий багатонаціональний український народ! Вчаться поважати звичаї, обряди, культуру тих держав, вихідці з яких стали повноправними українцями.

Проходив у нашій школі тиждень грецької культури і мистецтва. У нас, в Україні, проживає багато греків. Наші учні третій рік підряд їздять на відпочинок до Греції, мають щастя купатися в Егейському морі. Про природу, господарство, населення Греції розповідали юні географи. Юні художники та їхній наставник Прісич Н. М. ознайомили на одному з вечорів із скульптурою та архітектурою цієї прекрасної країни. Протягом тижня звучали грецькі пісні, діти танцювали «Сиртакі»

В березні греки відзначатимуть День Незалежності Греції. В ці дні в школі чекаємо дорогих гостей, нині українців, з ними будемо співати, а до того часу учитель хореографії Звєрєв Ю. А. навчив усіх нас, дорослих і дітей, танцювати під таку незвичайно прекрасну мелодію «Сиртакі». То буде незвичайне дійство, воно залишиться в пам’яті назавжди.

( Із матеріалів Терещенко Л.Д.,

директора школи)

Анатолій Савченко

Мабуть, Кобзарева земля має таку енергетику, таку духовну силу доброти, світлих намірів, бажань, що народжуються тут особистості з високими ідеалами, запитами і потребами, які прагнуть до досконалості і ведуть за собою нове покоління юних громадян України, які народилися вже в незалежній, демократичній державі. До цього покоління належимо ми, учні Шевченківської школи-інтернату. Ми вдячні долі, що маємо такі можливості черпати із глибин джерела духовності найкращі особистісні риси, виховуватися на творчому доробку нашого вчителя.

А.О. Савченко народився на Звенигородщині. Тут прожив дитячі літа, на які випала війна та голод 1947 року. Закінчив школу, служив у Радянській Армії в Ленінграді. Щонеділі, отримавши дозвіл командира на вихід до міста, відвідував уславлені виставки та музеї, визначні місця північної російської столиці. А.О. Савченко закінчив Черкаський педагогічний інститут. Доля привела його у Шевченкове село, де спочатку працював вчителем, а потім директором місцевої школи. Тут Анатолій Олексійович почав писати вірші. У його творчому доробку - вірші, статті, нариси, новели, лірична проза. З нетерпінням чекали шевченківці виходу в світ нових і нових книг Анатолія Олексійовича, а вони, мов діти, народжувалися з-під пера автора та дарували і даруватимуть вічно світу свою неповторність та щирість.

(Із матеріалів Скрипник Г. Л.,

заступника директора з виховної роботи)

Діти і книги

Улюблена справа життя Анатолія Олексійовича – це діти і книги, книги і діти. В усіх його творчих доробках велично сяє незрадлива любов і шана до українського слова, культури рідного народу. Про синівську пошану до отчого краю говорять слова: «Мої нариси – це данина краєзнавству, це всього лише ліричні сповіді. Маю надію, що читачі сприймуть цю книжечку як оду рідному краю, якому я зобов’язаний і появою на світ Божий, і тим вогнем творчості, який запалила в мені Звенигородщина».

Поезія Анатолія Олексійовича – рідна сестра патріотизму. Вслухаєшся, вчитуєшся в поетичні рядочки, які йдуть з глибини душі і серця автора - і відчуваєш бажання жити і робити цей світ кращим, досконалішим, збагачувати щодень свою копилку добрих справ для тих, хто поруч, для всього живого і сущого, розумієш свою відповідальність за день наступний, за все, що передають нам у спадок наші батьки і діди.

А поетичні рядочки «Є куточок землі, України всієї окраса…» стали візитівкою нашої рідної Кирилівки, вони облетіли всю Україну, знані за її межами. Адже цими рядочками, які виплеснулись з-під пера Анатолія Олексійовича, зустрічають щороку десятки тисяч відвідувачів в Шевченківському національному істотко-культурному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка». Ці слова – це посвята найдорожчому місцю для всіх Шевченківців - садибі-музею, де зростав Великий Кобзар.

(Із матеріалів СкрипникГ.Л.,

заступника директора з виховної роботи)

Майстер пензля та олівця

Анатолій Олексійович Савченко не тільки майстер художнього слова, це – ще й неповторний талановитий майстер пензля та олівця. Художні роботи А.О. Савченка, дійсно, неповторні. Вони легкі і прозорі, його картини – це дотик до краси, яку бачить художник. Картини так і кричать до нас: „А ви і не побачили, а ви і уваги не звернули! А все це поруч з вами! Ви живете в царстві прекрасного, зупиніться, зігрійте цей світ любов’ю!” Книга „ Стежинкою в стиглому житі ” проілюстрована акварелями автора. Неповторне видання! Виставки художніх робіт майстра неодноразово експонувались в Національному заповіднику „Батьківщина Тараса Шевченка”, на районних та обласних виставках.

Відбулася виставка в нашій школі. Якого ще визнання може прагнути людина? Це дитяче щиросердне слово написане в зошиті вражень від перегляду виставки творчого доробку Анатолія Олексійовича. Є тут записи від класів, окремих учнів, вчителів школи. Можливо, в учнівських записах десь і вкралася помилка, та хіба про це мова? Головне, що моє покоління, мої друзі, однокласники розуміють в чому саме і цінність людського життя.

Вчитель, ім’я якого Анатолій Олексійович Савченко, безсумнівно був громадянином-патріотом нашої держави, тому що все своє життя сіяв добре і вічне, тому що щедро ділився із людьми тим, чим наділила його матінка-природа та праотче коріння земляків Тараса Шевченка.

( Із матеріалів Скрипник Г. Л.,

заступника директора з виховної роботи)

Село, в якому живемо

«В самому серці України село Шевченкове цвіте…».

Колись, давно-предавно, тут робив перші кроки всесвітньо відомий митець – Тарас Шевченко. Завдяки йому наша Кирилівка стала осередком шевченкознавців; зі звичайнісінького населеного пункту перетворилася на найважливішу складову туристичного маршруту «Золота підкова Черкащини».

Звісно ж, з часів Тараса Григоровича відбулося дуже багато змін. Шевченкове розрослося, забуяло розкішним цвітом ніжнобарвних клумб і пишнолистих садків. Тут були побудовані школи, технікум, лікарня, крамниці… Але сама душа, саме серце цього прегарного села залишилося незмінним.

Як і багато років тому, зранку сходить сонце. Його вітають радісними співами півні. Прокидаються і люди. Діти поспішають в школу, студенти - в технікум, дорослі – на роботу. Ніхто не залишається без діла, адже ще з часів Кобзаря тут живуть працелюбні, старанні, відповідальні люди.

Після трудового дня стомлені шевченківці ідуть додому. Їх підбадьорює ніжна, наймелодійніша у світі українська пісня, що лунає то від одного, то від іншого кутка.

Темна ніч накриває село своїм покривалом. У хатах потихеньку гасне світло. Усе засинає. І майже в кожній оселі з покуття до сплячих пильним, суворим і водночас лагідним поглядом придивляється безсмертний Тарас Григорович Шевченко.

( С. Статечна, випускниця школи)

***

Шевченкова батьківщина, у вузькому значенні цього слова, села Моринці й Кирилівка, - це один з наймальовничіших куточків не тільки Черкащини, а мабуть, і всієї України. З якого боку сюди б не їхав – із Звенигородки, з Вільшани чи з Корсуня – перед очима пропливають розлогі поля, невеличкі, але розлогі ліси, що темніють на схилах горбів, часом досить глибокі яри, на дні яких течуть невеличкі річки або світяться вікна так званих копанок, - все те, що складає неповторний у своїй красі український пейзаж.

В це квітуче буяння природи, оспіване Шевченком, пізніше Нечуєм-Левицьким, рукою української людини вписані нові, сучасні риси: ажурні щогли високовольтних ліній Корсунь-Шевченківської гідросистеми, будівлі Моринської цегельні – все те, без чого не мислиться наш рідний край.

Коли наближаєшся до Моринець, до Шевченкового, природа асоціюється з рядками Тарасових поезій.

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти… Правда, рай?

.

(За В. Грушкіним)

***

Коли йдеш центральною вулицею Шевченкового, яка тут називається, як і в Києві, «бульваром Шевченка», ніяк не віриться, що сто років тому, тут

… повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хатки, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

По обидва боки підносяться кам’яні будівлі навчальних закладів та різних установ: сільськогосподарський колледж, житловий і учбовий корпуси школи-інтернату, лікарня, ясла, клуб, а трохи віддалік – ряд магазинів, павільцон побутового обслуговування, пошта, їдальня, аптека.

Між клумбами запашних квітів височить бронзова постать великого Кобзаря. Чепурна тіниста алея веде нас від бульвару до світлого будинку з високими вікнами й зеленим дахом. Це літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченк. Він розташований на батьківській садибі поета. Перед будинком - пам'ятник і камінь з написом, видовбаним нібито самим Тарасом. Тут колись стояла хата, яку змалював поет в один із своїх приїздів до родичів.

Ми виходимо з музею і спускаємося сходами до могили, прикрашеної живими квітами. Тут поховано матір поета. Внизу, в яру, невеличка копанка. Недалечко в ід неї – кущ калини.

Тепер по той бік яру і ген над його краєм простяглися вулиці із сучасними будиночками. Захоплюються оновленою Кирилівкою земляки, дивуються заморські гості. А село з року в рік кращає і розквітає.

( За Н. Ткаченком)

***

Школа, де працював і вчився Тарас, аж ніскільки не булла схожа на «храм науки»: містилася вона в убогій хаті з розбитими шибками і мала страшенно занедбаний вигляд – гірший від шинку, про який Богорський, мабуть, дбав більше, ніж про вихованців свого, «навчального закладу».

… Над широким яром, по крутому схилу якого носив малий Тарас воду школярам, стоїть і досі напіврозвалена школа-хатина, як сумний пам'ятник тих часів, коли навчання було невіддільне від різки, а учні боялися одного погляду п'яного вчителя.

Тепер у селі, де булла лише дяківська школа й дві церкви, підносяться корпуси двох шкіл і коледжу. Затишні, охайно прибрані подвір'я цих навчальних закладів потопають у запашних яблуневих та вишневих садочках. Не заростає стежка і до старої дякової хати. Але тепер її оглядають лише численні екскурсії. Захоплені старовиною відвідувачі пильно вдивляються в малесенькі вікна хати, яку ось-ось ніби поглине земля. А щоб зберегти для нащадків стареньку дяківську хату, збудували над нею високий скляний павільйон.

(За В. Грушкіним)

***

Якимось незвичайним уявляється тобі раптом і небо, і сонце, і долина, і виднокіл. Ба навіть – дерева. Ти знаєш, що оці тополі, клени, колини обвівалися в наших вітрах, найстаріші з них одного віку з довгожителями села, і все ж якось по-особливому дивишся на ту потужну парость, схиляєшся перед нею, обожнюєш її, бо вона живиться соками, черпає силу з тієї крутизни, яка дола колись осоння бойківському роду.

Потоки люду з усіх усюд прибувають на моринське узгір'я – влітку і взимку, з екскурсіями і поодинці. Навіть археологові не відшукати жодного не обстеженого кроку землі: все оповите безсмертним ім’ям Тараса.

З трепетом душі спускаєшся в байрак до давно замуленого джерельця. З нього брали воду і дід Яким, і баба Параска, і мати Катря, і дядько Павло, і тітка Євдокія… Чи ходили вони з тиквою, ч из відрами на коромислі – хтозна. Збереглося досеменно лише одне: від хати Бойків до криниці рівно сімдесят два кроки.

(За О. Дмитренком)

***

Сучасні Моринці буяють у зелені щедрих садків. У своєму поступі село гінко розпросторилося на пагорбах і в долинах, побіля мальовничих ставків, і ця чумакова хата, що вп'ялася корінням у клаптик привільшанської пуповини, зостається для поколінь заповідним куточком.

Які-то експонати в ній? Різьблений Мисник, довбані ночви, стругана лава, дубовий ослін, жорна і ступа, коноаки і паскарі, рубель і макогін, полив'яний посуд… Їх знайдеш у будь-якій скарбівні. Але стривайте! Вам кажуть: рушники й сорочки, вишиті в»хрестик» - червоним і чорним – із вирізкою на лиштві, то прадавнє рукоділля і святкове вбрання моринських дівчат, перевесниць Тарасової матері. А кленові ложки, ополоник з берези, вербова таріль, що вийшла з умілих рук Варлампія Настюченка! Ще йтепер їх ріже на пенсії Кирило,Варлампіїв син.

А звичайна селянська піч! Нехай комусь більше до серця комфорт газової плити, а в моринській хаті навіть комин окраса. Архітекторами називають селяни Кузьму Аркушу, Хтодося й РоманаНечаїв, Степана Андрущенка, які так укладають цеглу, що їхня черінь і через роки по смерті майстрів горітиме й узимку незгірш Південного берега, і хліб, спечений на солом’яному духу та ще й на капустині, здається запашнішим і вищим м від сонця.

***

Хто ми? Звідки ми? Де коріння нашого роду? Ці запитання завжди хвилювали нас. Особливого звучання вони набувають сьогодні, коли, здобувши давно омріяну незалежність, ми повертаємося нарешті до вічних цінностей і до історії зокрема.

Свою історію має кожен великий чи малий населений пункт, кожен регіон. Славна своїм минулим і прекрасна сьогоденням і наша Звенигородщина, яку ми з любов’ю називаємо Шевченковим краєм. В центрі Черкащини зоріє вона незгасною перлиною добра, працьовитості і високого патріотизму.

Звенигородський район є центром Черкащини не тільки з географічної точки зору, а й в духовному розумінні, адже сааме тут, у селі Моринцях, народився геній нації – Тарас Шевченко, роль якого в історії України важко переоцінити. Скроплена потом, зрошена кров'ю кращих представників народу, земля Звенигородщини зростила не одну когорту славних патріотів України. У битвах з монголо-татарськими ордами, шляхетним панством, з численними чужоземними поневолювачами гартувався волелюбний дух жителів краю, початок якого поклав легендарний Звенигород, славне й дзвінке ім’я якого промовисто звучить про його давню історію.

( За А. Петренком)

Україна

Київ… Русь… Україна… Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близькість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії.

Ось уже понад п’ятнадцять століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи – Київської Русі.

Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубицький монастир і Києво-Печерська лавра з Успенським собором, старовинний Поділ і сивочолий Борисфен-Дніпро – все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.

Оглядаючи з високих київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою мовою спілкувалися наші предки? Якого походження слова «Русь», «Україна»?

Оглядаючи з висоти пташиного польоту рідну землю, захоплюєшся її красою і величчю. Яка широчінь! Який простір! На заході постають зелені Карпатські гори, на півдні золотиться море достигаючої пшениці, на сході встають терикони донецьких шахт, на півночі багряніють червоною калиною ліси. І все це наша Батьківщина – Україна!

(З журналу)

Найбільший скарб

Відомо, що мова – явище давнє, її коріння сягають доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь.

У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею і найміцніше природне єднання – суспільство, народ. Нації без мов не існують, як не існують мови без націй. Зникнення з життя якоїсь форми розумного існування – велика втрата для всього людства.

Національна мова – це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, але й водночас і здобуток культури всього людства. Тому той, хто виступив проти однієї мови, намагається умертвити її, зробити «неперспективною» , стає на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства.

Коли ж народ сам через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх реакційних сил перестає плекати й обороняти найважливіше – рідну мову, самозрікається найцінніших скарбів, здобутих предками, він стає на шлях самогубства.

Мова – основа культури нації, найбільший її скарб і відбирати її в людини чи народу – значить відбирати все минуле й сучасне, позбавляти людину й народ найприроднішого в їх творчому існуванні.

Доля української мови сумна і героїчна водночас. Але, незважаючи на численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, все-таки вистояла.

(За Г.Нудьгою)

Перший космонавт України

Першим космонавтом незалежної України став Леонід Каденюк. 19 листопада 1997 року американська ракета-носій «Колумбія» винесла на орбіту космічний корабель «Шаттл» з міжнародним екіпажем на борту: четверо американських астронавтів, японський науковець і космонавт-дослідник, у якого на правому рукаві скафандрап яснів синьо-жовтий прапор.

Леонід Васильович Каденюк народився в 1951 році в селі Клішківці Хотинського району Чернігівської області.

Командир «Колумбії» Кевін Крігель недаремно сказав про Леоніда Каденюка: «Пощастило мати в екіпажі такого досвідченого пілота». «Космічний стаж» у нього й справді великий.

До загону космонавтів у Зоряному містечку під Москвою Каденюк прийшов у 1976 році. А доти було навчання у вищому військово-авіаційному училищі в Чернігові, робота льотчиком-інструктором. Як пілот Леонід Каденюк опанував понад п’ятдесят типів і моделей літаків, як космонавт пройшов льотну та інженерну підготовку за програмою «Буран», повну підготовку як командир екіпажу корабля «Союз». Готувався він і до роботи на орбітальних станціях «Салют» і «Мир».

У 1995 році Леонід Каденюк переміг у відбірковому конкурсі на політ у складі міжнародного екіпажу і розпочав вишкіл за програмою «Шаттл».

Висока людська порядність, сумлінне ставлення до будь-якого завдання, високий професіоналізм у всьому. За цими словами доля людини, її шлях до зірок.

(Із кн.. «Я пізнаю світ» )

Весільні скрині

Ще років сорок тому неодмінним атрибутом українського сільського весілля була скриня, куди складали одяг, рушники, полотно – увесь посаг молодої, готувати який починали невдовзі після народження дівчинки. Вишивані сорочки, спідниці,корсетки, пояси, рушники, намиста – усе це мати спочатку зберігала в своїй скрині. А років з п’ятнадцяти дочці справляли власну.

Весільна скриня не лише зберігала майно нареченої - вона таїла в собі дівочі мрії про майбутнє, про заміжжя. Скриня з її вмістом символізувала працьовитість молодої та її родини. З народних пісень парубок, захоплюючись дівчиною, порівнює її з панною, на що вона з гідністю відповідає: «Я не панна – я господиня, в мене полотен повна скриня». Під час весілля, звичайно в неділю після обіду, скриню з усім добром перевозили в дім нареченого. У багатьох місцевостях відомий був весільний обряд «пересувин» і «викупу» скрині, пов’язаний з перевезенням її у дім свекрухи. Цей обряд відбився і в народнопісенній творчості: «Ой зятю, зятю хороший, не віддамо скрині без грошей».

Нині вже не виготовляють весільних скринь – їх місце посіли фарбовані шафи та чемодани. Але у весільно-обрядових піснях скриня, поряд з іншими предметами давнього побуту, ще оспівується як символ достатку і працьовитості.

(За Л.Орел)

Київ

Київ! Скільки рідного і близького в цьому сонячному слові для серця кожного патріота.

Ти – колиска свободи і державності.

Із сивої глибини віків сторінки стародавніх літописів зберігають безсмертну славу Київської Русі.

Багато грабіжників зазіхало на твої багатство і могутність, стольне місто Київ. Та гинули вони на твоїх площах, біля твоїх стін, на стрімких берегах Дніпра. В народі ти завжди був символом непохитності, непереможності і вічної слави.

Біля твоїх Золотих воріт цілував священну землю великий Богдан Хмельницький, який приніс тобі перемогу. Через Золоті ворота увійшов він з військом України, і коло стародавньої Софії під дзвони на площі підніс гетьман свою булаву. Твою чарівну красу, Києве, твої тополі й каштани, блакитне небо і яскраві зірки оспівали поети.

Про тебе народ склав найдорожчі нашому серцю думи та пісні, прославляючи твоїх чудо-богатирів, їх безсмертні подвиги в ім’я незалежності і свободи України.

Славу твою, Києве, несли в віках стародавні й віковічні кобзарі, світлі посланці народної правди й мудрості.

Київ сучасний! Славна столиця України, квітучий сад, місто веселих пісень і творчої праці. Таким знає і любить тебе вся наша Батьківщина.

Крилатий вітер з Дніпра розвіває над вільним Києвом блакитно-жовтий прапор свободи й незалежності.

(За Г.Ткаченко)

Українська святиня

Чернеча гора в Каневі, де поховано Тараса Шевченка, є нашою найбільшою національною святинею. Кожен прагне хоча б раз у житті вклонитися могилі поета, чия постать в очах світу є уособленням українського народу, його духовності і долі. Однак небагатьом відомо, що канівської святині могло б і не бути. Родичі покійного, зустрічаючи домовину в Каневі у травні 1861 року, купили місце для його могили на кладовищі Щекавицької гори. Трохи згодом вирішили справу на користь цвинтаря у Видубицькому монастирі. Вдень жалібний повіз прибув до Києва у супроводі художника Григорія Честахівського та студента Петербурзького університету, згодом відомого історика Олександра Лазаревського.

Після відправи у церкві Різдва Христова на Подолі родичі та найближчі до Тараса Григоровича особи зібралися в господі викладача другої гімназії Чалого, щоб остаточно вирішити питання про місце поховання поета. «Після тривалих дискусій і розмов, - згадував Лазаревський, - вирішено було ховати коло Канева, причому таке рішення майже цілком належить Честахівському, про що й свідчимо тут перед тими, кому цікаво це знати». Саме він переконав присутніх, посилаючись на заповіт поета. Чистахівський, близький друг і пристрасний шанувальник Шевченка, відстоював його волю висловлену у безсмертному творі «Як умру, то поховайте…»

(За В.Смілянською)

Чигиринський сотник

Богдан Хмельницький, сотник чигиринський, сидів на скелі над Дніпром і співав журливу пісню. Він не пам’ятав, чи чув її від сліпих кобзарів, чи сам склав, коли сидів довгі дні і ночі в турецькій неволі. Скільки пісень, скільки дум переспівав він на самоті, згадуючи рідну Україну! Буряне і неспокійне життя випало йому, так як і кожному, хто страждав, боровся за рідну землю, за рідний народ. Бо були то роки одчайдушної боротьби поневоленого народу за свої права, за свою батьківщину.

Богдан народився у Переяславі десь близьку 1595 року. Батько вирішив дати синові добру освіту і віддав учитися в єзуїтську колегію.

Богдан добре вивчив курс наук, що там викладали, оволодів польською мовою, латинню, але лишився стійким і незламним, вірним сином України.

Після колегії, повний сили, енергії, цікавий до всього, він кинувся у вир війни, що точилася між турками та поляками, і потрапив у полон. Його відвезли до Константинополя.

Там, у неволі, Богдан вивчив турецьку й арабську мови, читав Коран, стародавні книжки, приглядався до турецьких звичаїв, до людей.

Через два роки він знову в Україні і вже за кілька років веде запорожців у блискучий морський похід визволяти братів-невільників.

(За О.Іваненком)

Валерій Лобановський

Ім’я Валерія Лобановського, футболіста, заслуженого тренера, відоме сьогодні всій Україні.

А починав він грати у звичайній команді старшокласників міського відділу народної освіти. У 1957 році вперше брав участь у чемпіонаті країни. Серед футболістів виділявся золотистою шевелюрою і високим зростом, якого, до речі, чомусь соромився. Відзначався Валерій проте не цим, а цілеспрямованістю і працелюбністю. Спортзалів на той час було мало, а тому взимку хлопці, як правило, грали на вулиці в хокей. Валерій же без перестанку працював із м’ячем у коридорах школи. Зате весною на перших тренуваннях на просохлому футбольному полі він жонглював м’ячем скільки хотів і показував чудеса. Валерій грав по-своєму: до автоматизму відпрацьовував штрафні, освоїв удар «падаючий лист» тощо.

Так і на тренерській посаді було. Ніяких послаблень собі не давав ніколи!

Він щиро любив футбол. Говорив про нього тільки серйозно. Був оптимістом і завжди вірив у перемогу рідного київського «Динамо».

Повернувшись з Кувейту, в дев’яностих роках очолив збірну України і зробив усе, від нього залежне, щоб команда наполегливо працювала за складеною програмою і згодом повернула собі титул чемпіонів. Його вихованці несуть сьогодні славу українського футболу по всьому світу. Досить згадати Андрія Шевченка – кращого бомбардира Європи.

(З газети )

Ніч перед Великоднем

У Великодню суботу закінчують усі роботи в хаті й по господарству, готують крашанки чи писанки.

У Великодню ніч у гарні кошики, коробки, дерев’яні ночви складали для освячення паски, крашанки чи писанки, поросятко з хріном у зубах або м’ясо, сало, ковбасу, масло, сир тощо. Усе це прикривали вишиваним чи тканим рушником, ставили в кошик і запалену свічку. Як тільки задзвонять церковні дзвони, рушали в святковому одязі до церкви, хто пішки, хто на возі, сьогодні на машинах, автобусами. З церкви виносять хорогви, хрест, образ Воскресіння Христового, Євангеліє, плащаницю й обходять тричі навколо церкви з хором: «Христос воскрес».

У Великодню ніч у церкві служба, довкола – люди стоять рядами і чекають, коли освятять паску. Потім христосаються.

Великдень – день особливий. За народним спостереженням і повір’ям цього дня і сонце інакше світить – «гріє».

Після того, як розговіються, відпочивають. Старші люди ходять у гості, а молоді по обіді довкола церкви водять танки, співають, граються крашанками, писанками.

Три дні в церкві – святкова служба. У понеділок діти йдуть з пирогами до хрещених батьків, ті дають їм гостинці. Третій день Великодня святкували в корчмах, по домівках.

Так усі християни відзначали найбільше свято – Воскресіння Христове, справді великий день.

(За Л.Орел, 190 слів)

Перлина Карпат

У північно-східній частині Міжгірського району, біля підніжжя гори Озірної, на висоті дев’ятисот вісімдесят дев’ять метрів над рівнем моря розташувалося Синєвирське озеро. Легенда розповідає, що в давні часи ці гори належали графу, в якого була красуня донька Синь. В очах дівчини, здавалося, була зібрана вся синява карпатського неба. Одного разу граф приїхав у гори перевірити, як працюють наймити, і взяв із собою доньку. На поляні, де паслися вівці, Синь побачила юнака, котрий грав на сопілці. Молодята познайомились, і Вир (так звали пастуха) попросив дівчину приїхати ще. Молоді стали потай зустрічатися, доки про це не довідався її батько. Заборони не злякали Синь, і тоді граф наказав убити пастуха. Якось Вир сидів на лісовій галявині і грав. Слуги графа підкралися і зіштовхнули на нього великий камінь. Почувши страшну звістку, Синь гірко заридала. Дівочі сльози лилися, лилися, поки не затопили всю галявину і її саму, утворивши озеро, котре люди назвали Синєвир. Вода в озері синя, як очі Сині, а острівець посередині – це вершок каменя – могили Сині й Вира.

Нині Синєвирське озеро – ландшафтний заповідник. На прибережній території заборонена рубка лісу, земляні, гідромеліоративні, будь-які роботи. Як зіницю ока бережу природоохоронці Закарпаття свою перлину.

(За Л.Івановим,)

Місто Лева

На пагорбах, оточених високою міцною стіною від нападу ворогів, височів Львів – місто, що його збудував для сина Лева у ХІІІ столітті Данило Галицький.

Українські, польські, єврейські, грецькі, вірменські, німецькі слова, слова багатьох інших мов лунають на вулицях. А вулиці – рівні, зелені, а будинки - кам’яні, чисті.

Іван Федоров знав від Ходкевичів, що Львів – велике й багате місто, де ведуть торгівлю купці з різних країн, де багато монастирів і церков, де живе сила ремісників.

У такому місті, напевно, потрібна робота друкаря.

У Львові й оселився перший друкар.

У лютому місяці 1574 року вийшла у Львові перша друкована книжка в Україні.

Художньо і тонко була вона зроблена. Майстер перевершив своє перше видання, хоча «Апостол» львівський був подібний до московського. Але було в книжці дещо відмінне. Нові малюнки, інша післямова. Новий малюнок самого апостола Луки. Цікавою і новою була в книзі сторінка, де з лівого боку красувався герб старовинного міста Львова з левом посередині, а з правого – герб самого друкаря: кутник – необхідний прилад для друку, і вигин річки, адже «книги – це ріки, що напувають Всесвіт».

Найперший на всій Русі буквар для дітей надрукував Іван Федоров у Львові в 1574 році.

(За О.Іваненко)

Скіфські знахідки

У 1937 році українські археологи підняли з дна річки Буг, поблизу села Саботинівки, стародавній човен. Це була знахідка світового значення. Вона не мала собі рівних серед усіх відомих досі пам’яток археології Західної Європи. Бузький човен виявися посланцем скіфської епохи.

Ця знахідка поклала початок новій галузі української науки – гідроархеології, засновником якої став професор Орбелі. Він вів дослідження на Дніпрі, на морі поблизу Херсонеса, Керчі, Ольвії, Феодосії.

Професор вивчив документи стародавніх епох двадцяти народів земної кулі, дослідив історію світових підводних робіт. Він довів, що в Київській Русі були свої водолази. Чудовими «акванавтами» славилися й запорозькі козаки.

У Херсонесі вчений відкрив частину підводного античного міста. У Феодосії та Керчі були знайдені сліди старих хвилерізів.

Цікавою виявилася знахідка на березі Керченської протоки. Це була гробниця скіфської царівни. На гарно різьблених марках лежали останки жінки, а біля підніжжя вартували вбиті служниці, котрі мали прислужувати своїй господині й після смерті. Царівну прикрашала золота діадема, чудове намисто, обручки й персні. Та найкоштовнішою знахідкою була янтарна ваза з барельєфом – шеренгою скіфських воїнів. Напевно, небіжчиця дуже дорожила цією вазою, якщо рідні дбайливо поклали її на коліна царівні, де ваза збереглася до наших днів і зажила світової слави.

(За А.Денисенко)

На кручах Дніпра

Помітивши на рудо-жовтавих кручах шипшинові кущі, я зістрибнув з човна й подався по плюскотливій мережці прибережних хвильок. Чайки тужливо цигикали, літаючи понад річкою чи сідаючи на її теплі, лагідні груди й безтурботно погойдуючись.

Обриваючи на колючому гіллі коралові блискучі ягоди шипшини, я сходив кручею ще вище. Й чим вище я сходив, тим ширше перед моїм зором відкривався дніпровський простір, і коли зрештою я опинився на верху кручі, річка внизу прослалася з такою непередаваною величчю, що не можна було не завмерти в захопленні й не замилуватися нею.

Часто доводилося бачити Дніпро з висоти – хай то в Києві, Каневі, Черкасах, хай то будь-якої пори року, хай то в різний вік і за різного свого настрою, – проте завжди і скрізь Дніпро вражав непедаваною на словах вельможною величчю, приступною не так розуму, як серцю та підсвідомості, розворушуючи душу так, що не годен виповісти, що можна дише відчути й зоставити в пам’яті почуттів.

Не хотілося спускатися з кручі, праглося вбирати і вбирати живий мальовничий простір, почуваючи себе його невід’ємною часткою, його мислячою субстанцією, і водночас цей живий простір видавався природною часткою мого єства, що також мислив, радувався, почувався й за мене.

(За Є.Гуцалом,)

Натхненне мистецтво

Видатний український художник Олександр Олександрович Мурашко народився в сім’ї майстра іконописних робіт і вже з дитинства жив у оточенні живописців. Навчаючись у Київській рисувальній школі свого родича – художника Миколи Івановича Мурашка, він виявив там неабиякі творчі здібності. Його учнівські роботи привернули увагу відомого на той час мистецтвознавця А.Прахова, який очолював роботи з внутрішнього оздоблення київського Володимирського собору, де працювали визначні майстри пензля Васнецов і Врубель. Прахов показав їм малюнки Олександра. В них обидва художника відчули справжній талант і умовили батька юнака дозволити йому вступити до Петербурзької Академії художеств.

1894 року Олександр Мурашко став студентом, і незабаром у числі найобдарованіших учнів Академії потрапив до майстерні Іллі Рєпіна.

Ілля Рєпін, вважаючи Мурашка одним з найталановитіших своїх студійців, дозволив йому самостійно знайти тему для програмної картини. Юнак обрав близький своєму світоглядові сюжет – «Похорон кошового». Ілля Юхимович, який сам походив з України і в своїй тематиці не раз звертався до українських сюжетів, охоче схвалив задум свого учня.

Повернувшись до рідного Києва, Олександр Олександрович організовує Товариство київських художників. Митець водночас багато працює і над власними творами. За картину «Карусель» Олександр Мурашко здобув на виставці у Мюнхені золоту медаль.

(За Є.Кротевич,)

Шлях до Тараса

Я терпляче чекав Шевченкового ювілею.

На причалі було святково, багатолюдно, грала музика. Кілька великих пароплавів один за одним відходили від Канева.

Миготіли береги Дніпра, погода була, як на замову, чудесна, і сила-силенна народу звідусюди поспішала до Канева на пароплавах, катерах, ракетах і суходолом на машинах.

От ми побачили на вершечку гори постать Кобзаря. Ми, як до живого, їхали до нього.

А гора немов була оперезана барвистими стрічками – то шляхом, стежками піднімалися люди з прапорами, квітами, в мальовничому нашому українському вбранні. Такого свята я ще не бачив.

Ми йшли на гору до самого пам’ятника. І от тисячі народу заспівали «Заповіт», - я дивився на пам’ятник, на це море квітів, прапорів, потоки людей і синій Дніпро, зараз також різнобарвний від оздоблених пароплавів, катерів, човнів.

Далеко линули слова «Заповіту», і кінця-краю не було цим людським потокам, і луна від пісень здавалась мені найгучнішою за всі, що я колись чув у своєму житті.

Я замріявся, дивлячись на цю дивовижну картину, співаючи рідні з перших кроків життя рядки, ці чудесні слова найвищої правди, що передавались і передаватимуться з покоління в покоління. Заклик до єдиної вольної сім’ї на всьому світі.

(За О.Іваненко)

Батьківський садок

Батьківський садок. Батьківські руки, батьківський піт – у всьому: і в отих схилястих рясних вишнях, і в невисоких міцно стовбурних яблунях, і в товстих, покручених, потрісканих коренях виноградних лоз, сірих, як київська земля, нестомних у своєму щорічному проростанні, як самі весни.

Батьку, батьку, про що ти думав, коли біг в атаку на фашиста і коли падав з ворожою кулею в серці і високе небо накрило тебе навіки? Чи встиг ти пошкодувати, що не почув тихого голосу моєї матері, коханої своєї Ганни, а чув тільки тишу смерті на полі бою? Чи, може, хотілося б тобі покласти свою дужу долоню на мою хлоп’ячу голову? Чи згадав ти оці обсаджені тобою виноградні лози і побачив кипіння зеленого листя, бо зелене листя – то вічність, безсмертя?

Ці виноградні лози були для мене мов жива пам’ять про батька. Я беріг корені від морозів, і від засухи, і від всіляких шкідників – від усього беріг батьківські живодайні корені, а вони щовесни обдаровували мене молодим пагінням, і, здавалося, не могло бути більшої радості, ніж бачити, як із старих, мовби вмерлих коренів виростає зелене, соковите, буйно-прекрасне.

Батьку, батьку, ніколи не забуду тебе!

(За П.Загребельним)

Асканія – Нова

Оазисом первісної природи називають Асканію-Нову. Вона розкинулася на схилі Великого Чапельського поду. Тут, цілинному південноукраїнському степу ще в першій половині ХІХ століття почало розвиватися тваринництво. Згодом було визначено недоторкані ділянки цілинного степу, закладено ботанічний сад, утворено зоопарк. Першого квітня 1919 року Асканія-Нова була оголошена заповідним парком, що належить народу, а ще через два роки – Державним степовим заповідником України. Уряд чітко визначив і завдання заповідника: зберігати й вивчати природу цілинного степу, вводити в народне господарство рідкісні й нові види рослин і тварин.

Яких лише мешканців тут нема! Бізони і зубробізони, сибірські козероги й зебри, антилопи і коні Пржевальського, страуси австралійські, американські та африканські, білі й чорні лебеді, пави, фазани – усіх і не злічити. Живуть вони майже на волі, а деякі тварини стали настільки домашніми, що безборонно дають вовну й молоко. Унікальним є і рослинний світ. У тутешньому парку – понад дванадцять тисяч різноманітних дерев, у степу – сотні видів рідкісних рослин, деякі з них, напевно, вже назавжди зникли б, якби люди хоч трішки забарилися.

Прекрасний цей стап весною, коли зацвітають червоні маки у білому ковилі, що зберігся тут з прадавніх часів.

(За С.Гречанюком)

Рідна стихія

Море при самому березі ніжно пінилось і тихо грало. Одинока чайка голосно квилила і падала до води. Вільна безтурботна чайка. Вода була чиста, прозора. На дні ясно проступали обточені хвилею і пройняті сизою хугою округлі камінці. Між ними тремтливою зграйкою в’юнилися мальки скумбрії. Незграбні краби, зачувши небезпеку, враз відштовхувались усіма ніжками, рухаючись боком. Велично погойдуючи гіллясті водорості, розвіявши свої зелені й брунатні коси в той бік, куди плинула морська течія. Вони тяглися до сонця й немов хотіли вирватися з холодної глибини, та корінь їхній придушило каміння, і він навіки прилип до морського дна, наче опинився на мертвому якорі. Тільки сріблясті медузи вільно розгойдувалися під водою. Дуже красиві у воді ці білясті водяні парашутики. А викинеш на берег, і вони тремтять на пекучому сонці, наче їм холодно. Тануть на очах і скоро висихають, лишаючи неприємний слід засохлого колодіума.

І так усе, що живе під водою, на дні морському. Доти красиве і принадне, поки знаходиться в рідній стихії, а виймеш його з води – і все пропало, одразу потьмарилось, наче вкрилося мертвою іржею.

(За В.Кучер)

Згадаймо праведних гетьманів

Минає п’ять століть, як у хроніках, літописах, державних документах, у піснях та думах закарбовується й розвивається історична панорама однієї з найгероїчніших і найдемократичніших сторінок світової історії – Запорізької Січі, козацького війська, які утворювали державу.

Коли ж викинути з української історії трьохсотлітній літопис козацького війська, забути наших гетьманів, то доля України зникне з політичної карти народів світу. Ми матимемо лише безнаціональних покірних кріпаків і німих рабів. Нас зневажатимуть і закидатимуть нам, що ми не спромоглися мати своєї держави, і зараховуватимуть до неповноцінних народів.

Тим часом уже давно наукові світила обґрунтовано і справедливо визначили суспільний лад Запорізької Січі як християнську демократичну республіку. Українська й світова література створили Запорізькій Січі, козацькому військові, національним героям неповторний духовний пам’ятник, бо в усі часи слово «козак» означало вільну людину, було протилежним до понять «кріпак», «раб», «невільник».

Запорозька Січ до останніх днів свого існування, тобто до 1775 року, залишалася островом волі українців серед феодально-кріпосницького океану самодержавної Росії.

У середині XVII століття козацький демократичний лад поширився на великі простори Правобережжя й Лівобережжя, звідки козацькі війська вигнали польську шляхту. 1649 року виникла козацька держава Богдана Хмельницького.

Нині молоде покоління має знати, що саме українські гетьмани перші проклали трагічний для українських мільйонів шлях до Сибіру, на Соловки, в Петропавловську в’язницю.

Тарас Шевченко нагадував своїм сучасникам, що наші вороги намагаються затерти історичну пам’ять, вікопомні сліди українських гетьманів, наших національних героїв.

(За Я.Дзирою)

Полководчий розум Хмельницького

Коли оглянути діяльність Хмельницького, можна побачити одну хибу: він ніколи не оперся виключно на свої сили, а шукав чужої помочі. Чим це пояснити? Здається, тим, що переважна частина його сил – це люди, які лише вчора відірвалися від плуга, не знали військової дисципліни, не мали військового духу. Порівнюючи своє військо х чужоземною регулярною армією, Хмельницький справді міг побоюватися. Перемогти ворога раз-два – на це він міг сподіватися, але могти завше чинити опір – надії було менше.

Отже, і в битві під Берестечком гетьман почав насамперед розглядатися на союзників. Вже раніше пробував він затягти Москву до війни з поляками, але вона остерігалася… Тепер гетьман поновив зносини з Москвою, одночасно писав до Турції, до седмигородського князя, до шведів, не кидаючи зносин з ханом. Словом, треба було вести широку гру, бо й ставка була велика. І Хмельницький вів. Треба дивуватися багатосторонності, спритності й енергії, як він з нічого потрапляв робити все, що було йому треба. Творив полководців, дипломатів, політиків, висилав послів; усім треба було давати інструкції, аби всі до ладу говорили, не переходили один одному дороги. Від сусідів треба було приймати також послів, вести з одним переговори, щоб усе йшло на користь справі. А тут військо – сотні тисяч. І всім їм треба було дати лад, керувати ними. А тут міські справи, а тут ціла Україна отвором – і все то на одній голові, і з тим усім одна голова справлялася.

(За Г.Хоткевичем)