ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОБРАЗУ «БАЙРОНІЧНОГО ГЕРОЯ»

У ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКІВ РІЗНИХ КРАЇН

ЗМІСТ

ВСТУП		3
РОЗДІЛ 1	Чайльд Гарольд – перший герой байронічного типу	6
РОЗДІЛ 2	Образ «байронічного героя» в інтерпретації письменників різних країн	9
2.1.	Байронізм як вияв демонізму	9
2.2.	Євгеній Онєгін – байронічний герой у російській літературі	9
2.3.	Різка відмінність байронічного героя у різних творах М.Лермонтова
2.4.	Переродження образу в творах Адама Міцкевича
2.5.	Байронічні віяння у творчості Генріха Гейне
2.6.	Гротеск у творах Віктора Гюго як спосіб зображення байронічного героя
2.7.	Байронічний герой Стендаля не втікач від суспільства, а його підкорювач
2.8.	Оноре де Бальзак підніс свого героя над побутом
2.9.	Герой французького письменника Альфреда де Віньї стійко й гордо сприймає неминучість
2.10.	Байронізм в українській літературі
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Мета наукової роботи. У цій роботі проведено дослідження того, як творчість однієї людини – Байрона – вплинула на формування романтизму у творчості письменників різних країн; як політичні, національні та інші чинники відобразилися на авторському створенні байронічного героя у світовій літературі.

Актуальність дослідження. Враховуючи, що частина літературної освіти школярів – це вміння розрізняти і розуміти художні стилі та літературні явища, то дослідження тим і актуальне, що допомагає зрозуміти таке важливе літературне явище, як байронізм, його вплив на літератури інших країн.

Предмет дослідження: твори письменників різних країн та, безпосередньо, вірші й поеми самого Байрона.

Методи досліджень: використовувались загальноприйняті у літературознавстві, зокрема ознайомлення з критичними матеріалами, порівняння авторських стилів різних письменників, аналіз змісту творів.

Творчість Байрона — незвичайне явище, яке вплинуло на розвиток усіх європейських літератур. Байрон — совість епохи, він бачив пороки та вади суспільства і не боявся говорити про них. Життя поет сприймав як суцільну боротьбу, подолання опору заради мрії, прагнення до істинного.

Байрон запропонував свою концепцію людської особистості — особистість, яка протистоїть усьому оточуючому світу і знаходить порятунок тільки сама в собі. .
Поет надав романтизму особливої дієвості, поєднавши внутрішнє життя людини з буттям епохи. Байрон створив новий тип героя, який здобув назву "байронічного" і став втіленням часу. .
З появою поеми "Паломництво Чайльд Гарольда" до широкого вжитку увійшло поняття "байронічний герой".

Це художнє відкриття поета, яке він зробив у спостереженнях над самим собою і над своїм поколінням. Герой розчарований у принадах світу,

його не радує ні багатство, ні розваги, ні слава.

Основний душевний стан — нудьга. Він незадоволений навколишнім середовищем, не може знайти в ньому місця. Герой не співвідносить своє життя із батьківщиною, країною, якоюсь землею, він стоїть понад кордонами, він належить усім.

Його душа протестує проти неволі, духовної ницості, обмеженого існування. Герой прагне полинути у світ чистих і світлих почуттів, краси природи, високих ідеалів, але світ надто жорстокий до нього. Байронічний герой самотній і відчужений. Його страждання і почуття становлять головний предмет дослідження автора. Герой Байрона — песиміст і водночас егоїст. Він приносить загибель усім, хто його любить. Це грішний янгол, демон, який ніде не знаходить розради, але і сам страждає від цього.

Тому «дух бунтарства, рефлексія і подвійність — характерні риси його психології» [11].

Письменники різних країн всотували його ідеї, переймалися байронівським протестом, відчаєм, «світовою скорботою», трагедією особистості в сучасному світі.

Розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю — у «світову скорботу».

Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внутрішнього хвилювання та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу — таємничими і непізнаваними. .
Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтичного відчуття двох світів — переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності.

У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн — до всього, що різко контрастує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності.

Але «байронічний герой» у письменників різних країн набирає своїх неповторних особливостей. В одних – це герой, що перебуває у постійному пошуку, прагне змінити світ на краще, а в інших письменників – це розчарований у житті персонаж, який несе розорення всьому, що його оточує.

Постановка завдання. Дослідити, як творчість однієї людини – Байрона – вплинула на формування романтизму у творчості письменників різних країн; як політичні, національні та інші чинники відобразилися на авторському створенні байронічного героя у світовій літературі; чим допомогти учням зрозуміти таке важливе літературне явище, як байронізм, його вплив на світову літературу.

РОЗДІЛ 1 ЧАЙЛЬД ГАРОЛЬД – ПЕРШИЙ БАЙРОНІЧНИЙ ГЕРОЙ

Джордж Гордон Байрон був романтиком і в творчості, і в своєму житті.

Його рід був дуже давнім, походив ще від англійських і шотландських королів, але англійська буржуазна революція XVII століття призвела до занепаду роду. Все це сформувало особистість поета і теми його творчості.

Поему «Паломництво Чайльд Гарольда» написано у вигляді щоденника, який пишуть дві особи: сам автор і його герой. Герой поеми після перших рядків автобіографічного характеру стає лише ім’ям, його витісняє автор, читачеві вже важко розрізнити, де чиї записи.

Прагнення пізнати людей, незадоволеність дійсністю, намагання випробувати свої духовні можливості та сили - ось цілі паломництва Чайльд Гарольда, які близькі й самому Байрону.

Розчарування і смуток Гарольда не залежать від його скривдженого самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особистих мотивів, на відміну від його попередників у літературі.

Головна риса Чайльд Гарольда як художнього образу - його незавершеність, герой покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки історичних змін і усвідомлювати трагічні суперечності, які були характерною рисою сучасності.

Байрон ставить питання про причини суспільних вад, національного занепаду, замислюється над суперечностями і загадковістю історичного процесу, відчуває глибоке незадоволення собою і розмірковує над значенням своєї творчості.

Герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага до життя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І він постає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів.

Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» - головний мотив вірша.

Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. Позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

Джордж Гордон Байрон вкладав у створені їм образи часточку самого себе – свій неспокій і протест проти того суспільства, в якому він жив і яке йому не подобалося.

Друг і біограф Байрона Т.Мур говорив, що поет був увесь за дійсність. Але треба розуміти, що Байрон не хотів бачити дійсність буденну, метушливу. Його приваблювала дійсність романтична, тому і його герої – це борці й бунтарі, для яких світ сповнений неправильним устроєм і думками.

Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і відбив основні проблеми свого часу. Такий герой не знає ні причин «світової скорботи», ні засобів її позбутися. І він лишає за собою право не ховатися від неї, а вистраждати її.

Байрон мав можливість прожити забезпечене і спокійне життя, але, схоже, що спокій був його ворогом. Аристократ за походженням, що успадкував титул лорда, проміняв таке життя на визвольну боротьбу грецького народу проти турецького поневолення, успадкувавши бунтівний дух своїх шотландських предків. За легендою, Байрон наказав поховати своє серце у Греції. Такого ж бунтівного духу сповнена і його поезія «Хотів би жити знов у горах…».

Поета ваблять «темні урвища і хребти», «пустка дика й хмура», «небо грозове». Він ладен проміняти вищий світ, де людина не може лишатися собою, а вимушена лукавити, брехати, пристосовуватися, на життя наодинці з природою, де виявляються кращі риси людини, відбувається випробування на міцність. Його ідеалом є орел - він не боїться сонця й літає вище за всіх птахів. Для поета - це висота духу, не обтяженого земними клопотами і наділеного «незлобним серцем».

Тема самотності і образ бунтаря-одинака проходить через всі поеми Байрона, для якого в той період його творчості ідеал свободи втілювався не в боротьбі маси, а в волелюбність окремої особистості.

Самотній навіть кращий з бунтівних героїв поета – Каїн. Самотній і гордий Конрад. Він надзвичайно сильний духом, владний, до зухвалості сміливий. Благородна гордість підносить його над іншими піратами, і навіть серед побратимів-розбійників він завжди похмурий, замкнутий і носить в душі якусь таємницю, нікого не посвячуючи в неї. Йому приємне тріпотіння, яке відчувають перед ним люди, він протистоїть їм – це друга відмінна деталь характеру байронічного героя.

Конрад нікому не прощає слабкості, не пробачив би її і собі, навіть будучи закутим в ланцюги. Втративши кохану, він насолоджується своєю скорботою і, по суті, прирікає на загибель розбійницьку громаду.

Такі романтичні герої виявився близькими багатьом поетам. Тому твори Байрона перекладали різними мовами, і навіть виник тип поведінки людини, який дістав назву «байронічний».

РОЗДІЛ 2 ОБРАЗ «БАЙРОНІЧНОГО ГЕРОЯ» В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПИСЬМЕННИКІВ РІЗНИХ КРАЇН

2.1. Байронізм як вияв демонізму

Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї. У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з’являються мотиви захоплення злом, злочином. Відмова романтичного героя від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. «Демонічні» романтики ніколи не були рабами зла, вони розподіляли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до «царства духовного». На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з погордою таланту і волі.

Поділяючи оману багатьох своїх сучасників, Байрон вважав тоді, що боротьба за свободу – доля виняткових особистостей, які стоять над натовпом, диктують їй свою волю, вселяють покору.

2.2. Євгеній Онєгін – байронічний герой у російській літературі

Саме таких героїв, як зауважив у романі «Євгеній Онєгін»

О. С. Пушкін, «Лорд Байрон зодягнув у тьмяний романтизм і безнадійний егоїзм». Тим не менш «східні поеми» захоплювали читачів, їх герої спонукали поетів до зображення подібних характерів.

Пушкін, наприклад, створив поеми «Кавказький полонений», «Цигани». Але, якщо Байрон звеличує гординю Корсара, то Пушкін розвінчує егоїзм Алеко, хоча той, як і герої Байрона, пішов з «неволі задушливих міст». І вирок старого цигана: «Ти не народжений для дикої частки, ти для себе лише хочеш волі», – це вирок самого Пушкіна.

Як бачимо, байронічний тип героя у О.Пушкіна виведений по-іншому, ніж у Байрона: він відчуває глибоку печаль, але це не байронівська «світова

скорбота», Алеку байдуже до почуттів інших людей, до законів суспільства

в якому він живе. Автор не вивищує свого персонажа над оточенням, хоча й виділяє його, але читачеві зрозуміло, що прості цигани вищі у своєму сприйнятті реальності, ніж Алеко.

У творі «Кавказький полонений» бранець – мандрівник, розчарований життям російський європеєць, що відправився з Заходу на Схід, з «цивілізованого простору» – в район диких звичаїв, слідом «за веселою примарою свободи». Але саме тут він потрапляє в неволю.
Як і годиться герою «байронічних» (тобто побудованої за жанровими законами «східних повістей» Дж. Г. Байрона) поем, він виявляється в парадоксальному становищі раба, захоплено спостерігає за вільним життям горян, своїх поневолювачів.

Природньо, що в нього закохується юна і горда черкешенка; серце європейця холодне, однак він як би приймає її любов, зберігаючи при цьому вірність своїй єдиній коханій – свободі. .
Вона пропонує забути «свободу, батьківщину» і назавжди з'єднатися з нею сімейними узами. Полонений не може ні закохатися, ні погодитися на пропозицію, бо він «охолов серцем», черкешенка не в силах зрозуміти, що таке любов не до жінки, а до волі; зате в силах пожертвувати собою – заради цієї «ідеальної» любові свого коханого. Бранець отримує волю; черкешенка гине в бурхливих водах річки. .
В образі кавказького полоненого зібрані риси всього передчасно охололого покоління 1810 - початку 1820-х р. (Тому він і не названий по імені), проте жанр «байронічні» поеми припускав підкреслений автобіографізм героя, впізнаваність авторської особи в його узагальнених рисах. Пушкін формально дотримується цього правила; в присвяті до поеми він прозоро натякає на обставини свого життя, пересічні з обставинами життя цього персонажу.

Отже, О.Пушкін створив такі образи, для яких розчарування не переростає у «світову скорботу»; персонажі женуться за примарою чогось незвіданого, вони навмисне чи бездіяльно гублять тих, хто поруч, але керує цими героями їх глибокий егоїзм .

2.3. Різка відмінність байронічного героя у різних творах М.Лермонтова

По-іншому виведений образ Мцирі у М.Лермонтова.

Мцирі волею долі опинився в монастирі, який став йому в’язницею, герой самотній і відсторонений від світу, як і належить «байронічному герою». Але автор вносить у сюжет несподівану деталь: Мцирі оточений монахами, які по-доброму ставляться до хлопця, його душевний стан – швидше не нудьга, а сум за втраченим, порив віднайти свободу.
Навіть про свого батька і знайомих Мцирі згадує передусім як про воїнів, не випадково йому сняться битви, в яких він перемагає, недарма мрії тягнуть його в «чудесний світ тривог і битв».

Він переконаний, що міг би бути «в краю батьків не з останніх молодців». Хоча доля не дала Мцирі зазнати захоплення битвою, але всім строєм своїх почуттів він – воїн.

Суворою стриманістю він відрізнявся ще з дитячих років. Юнак, пишаючись цим, каже: «Ти пам'ятаєш, у дитячі роки сльози не знав я ніколи». Волю сльозам він дає лише під час втечі, бо ніхто їх не бачить. Трагічна самотність у монастирі загартувала волю Мцирі. Він втік з монастиря в грозову ніч: те, що злякало боязливих ченців, було йому близьким, – Мцирі відчуває спорідненість зі стихією.

У цьому епізоді є щось демонічне, недарма «байронізм» ототожнювали з демонізмом. .
Мужність і стійкість героя з найбільшою силою проявляються в битві з барсом. Мцирі не боїться смерті, бо знає: повернутися в монастир – продовжити колишні страждання. Зневага смерті, вічний пошук чогось іншого, ніж є в житті, єднає образ Мцирі з образом класичного «байронічного героя».

Трагічний фінал свідчить про те, що наближення смерті не послаблює духу героя і мощі його волелюбства. Вмовляння старого ченця не змушують його розкаятися. Він і тепер би «рай і вічність проміняв» за кілька хвилин

життя серед близьких. Не його вина, якщо йому не вдалося стати в ряди борців за те, що він вважав своїм святим обов'язком: обставини виявилися непереборними, і він марно «сперечався з долею».

Переможений, Мцирі духовно не зломлений, його мужність, цілісність, героїзм - риси, яких Лермонтов не знаходив серед боязких і бездіяльних сучасників.

Яскравим виявом байронізму у творчості М.Лермонтова є Печорин із роману «Герой нашого часу».

У цьому творі Михайло Юрійович Лермонтов порушує ті ж проблеми, які часто звучать в його ліриці: чому розумні і енергійні люди не можуть знайти собі місце в житті, чому вони «старіють у бездіяльності»?

Центральне місце в усіх повістях займає образ молодого офіцера Печорина. Не випадково дія роману відбувається на Кавказі, куди у той час засилали людей, критично налагоджених до самодержавстви.

Туди, як відомо, засилали Пушкіна і Лермонтова. Печорин теж належить до цієї категорії людей. .
Розкриваючи складний і суперечливий характер Печорина, автор показує нам його в різних життєвих ситуаціях, в зіткненні з людьми різних соціальних шарів і національностей: з контрабандистами, з горцями, з молодою дівчиною-аристократкою, з представниками дворянської молоді і іншими дійовими особами.

Перед нами з'являється образ самотньої, розчарованої людини, яка ворогує зі світським товариством, хоча і сам є його частиною.
У віршах Лермонтова образ такої людини намальований в романтичних тонах, поет не розкривав у своїй ліриці причин появи такого героя.

А в романі «Герой нашого часу» Лермонтов зображує Печорина реалістично. Письменник намагається показати, як на характер людини впливає середовище, в якому він живе.

Печорин живе в тридцятих роках XIX століття, і відчуває розчарування в суспільстві, що оточує його. .
Печорин народився і виріс в аристократичній сім'ї. Природа наділила

його гострим розумом, чуйним серцем і твердою волею. Але кращі якості цієї людини виявилися не потрібні суспільству.

«Кращі мої почуття, боячись кепкування, – говорить Печорин, – я ховав в глибині серця». Він закохувався і його кохали; займався наукою, але скоро зрозумів, що слави і щастя вона не дає. А коли він зрозумів, що в суспільстві немає ні безкорисливої любові, ні дружби, ні справедливих гуманних стосунків між людьми, йому стало нудно. .
Печорин шукає гострих відчуттів, пригод. Розум і воля допомагають йому здолати перешкоди, але він усвідомлює, що його життя порожнє. І це посилює в нім почуття туги і розчарування. Печорин добре розбирається в психології людей, тому легко завойовує увагу жінок, але і це не приносить йому відчуття щастя. Він, як і Онєгін, «не створений для блаженства сімейного життя». Жити, як люди його кола, він не може і не хоче.
У історії з княжною Мері, яку Печорин закохав в себе, підпорядкував своїй волі, він з'являється і як «жорстокий мучитель», і як людина, що сама глибоко страждає. Змучена Мері викликає в нім почуття співчуття. «Це ставало нестерпним, – згадує він, – ще хвилина, і я б впав до ніг її». .
У назві роману звучить іронія письменника над своїм поколінням і над часом, в якому воно живе. Печорин, звичайно, не герой у буквальному розумінні цього слова. Його діяльність не можна назвати героїчною. Людина, яка б могла принести користь людям, витрачає свої сили на порожні заняття.

Отож, «байронічний герой» у М. Лермонтова не втікач від світу, який його стомив, а навпаки жива і гаряча натура, що прагне повернутися у свій світ, сповнена енергії життя.

У той же час це глибоко розчарована у житті особистість. Лермонтов створив правдивий образ свого молодого сучасника, в якому відбилися риси цілого покоління. У передмові до роману він писав, що Печорин – «це портрет, складений з вад нашого покоління, в повному їх розвитку».

Автор не прагне ні засудити Печорина, ні зробити його кращим, ніж

він є. Треба відмітити, що М. Ю. Лермонтов з великою майстерністю

розкрив психологію свого героя. Критик Н. Г. Чернишевський відмічав, що «Лермонтова цікавив сам психологічний процес, його форма, його закони, діалектика душі».

2.4. Переродження образу в творах Адама Міцкевича

По-своєму інтерпретує образ байронічного героя Адам Міцкевич, проте не можна забувати, що байронізм Адама Міцкевича був глибоко обґрунтований.

Як значно пізніше скаже В’ячеслав Іванов, «для слов'янства він [байронізм] був вогненним хрещенням духу, першим врізався в серце, як розпечений друк, звісткою про одвічне право та владу людської особистості на вільне самовизначення перед людьми і Божеством» [5]. Байрон був близький Адаму Міцкевичу не демонізмом і «світовою скорботою», а, насамперед, ідеєю свободи, що мала для Польщі не тільки політичний, але і принциповий історичний та культурний зміст, це була «турбота про порятунок народної душі в розділеному державному тілі».

Ліро-драматична поема «Дзяди» («Поминання» або «Діди») стала для Адама Міцкевича твором, до якого він повертався усе життя. «Дзяди» розповідають про зв’язок між живими й померлими. Вночі до будинку священика приходить дивний гість. Дорослі розгублюються, і тільки діти розуміють, що перед ними – мрець. Гість розкриває ксьондзу свою душу. Це Гюстав, який недавно скінчив життя самогубством через кохання. А перетворили природне кохання на трагедію суспільні забобони, які не дозволяють людям з різних каст любити одне одного. Спроби священика втішити нещасну душу, яка не може отримати спокою, ні до чого не приводять. Гюстав буде вічно бродити по землі, поки люди не перебудують суспільство так, щоб природним почуттям і прихильностям нічого не заважало.

Легенда про Гюстава цікавила Адама Міцкевича ще на батьківщині, а в еміграції він знову повертається до неї, тепер вже на новому рівні.

Адам Міцкевич створює ІІІ частину «Дядів», в якій додає нові факти до біографії душі Гюстава. Після самогубства люди знаходять на стіні латинський надпис: «Тут помер Гюстав й народився Конрад». Тобто, не зазнавши щастя на землі, душа Гюстава звільнюється від земного кохання і йде на зустріч відчайдушному служінню батьківщині.

Таким чином поет переосмислює образ середньовічного героя Конрада Валленрода, до якого вже звертався в однойменній поемі.

Ліричний герой протистоїть величезній Росії («Уривок»), яку Адам Міцкевич зображує як країну безправ’я й несправедливості. Петербург для Міцкевича  – місто Сатани, Мідний вершник – символ тиранії. Продовження «Дзядів» глибоко образило О.Пушкіна, який відповів віршем «Он между нами жил…»

 Російський поет назвав Адама Міцкевича «злобним поетом», звинуватив його у невдячності. О.Пушкін абсолютно не розумів патріотичних почуттів підкорених Росією народів.

Як бачимо, демонічний байронівський образ набуває в А.Міцкевича нового звучання. Це не втікач у чужі землі, а борець за свій край, хоча із-за нещасливого кохання Гюстав пішов із життя, але з’явився Конрад, який загинув за батьківщину і його дух не залишив нескорені землі.

Поезія Адама Міцкевича є глибоко патріотичною й сповненою громадянського обов’язку, але вона може і лякати своїм протистоянням релігійному фаталізму.

2.5. Байронічні віяння у творчості Генріха Гейне

У німецькій літературі яскравим представником байронічного віяння був Генріх Гейне. До своєї «Книги пісень» (1827) поет включив поетичні цикли, які він публікував із 1821 р. – «Страждання юнака», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину», «Північне море».

Ліричний герой «Книги пісень» є молодим чоловіком то іронічно- глузливим, то романтично- захопленим, але які б почуття його не

охоплювали, він завжди зберігає романтичне протиставлення між собою і

«цивілізованим» суспільством німецьких вірнопідданих, яке складається з «гладких чоловіків» і «гладких дам» на «гладенькому паркеті», і до яких поет звертається із такими словами:»Я хочу піднятися в гори, і там сміятися над вами».

Взагалі, «Книгу пісень» присвячено невдалому коханню до кузини Амалії, дочки його дядька – відомого гамбургського банкіра, в домі якого вимушений був жити юний Гейне. Звідси й назва збірки, яку поет запозичив в Петрарки («Канцоньєре» в перекладі означає «Книга пісень») і тим самим приєднався до багатовікової традиції оспівування недосяжної Мадонни. Правда, Мадонна Гейне нагадує ренесансні взірці доволі віддалено. Поет не заперечує – він закохався у досить обмежену і звичайну дівчину, але іншої немає.

Є така думка: Гейне приземлив кохання з небес на натертий паркет вітальні, і сам боляче вдарився об нього. Звичайно, кузина Амалія не могла віддано покохати поета, який не мав хисту до комерційних справ. Та й не в дівчині справа. Як писав один із перших критиків збірки, відомий письменник Карл Іммерман: «Зміст ранніх поезій Гейне лише зовнішньо зводиться до любовного переживання. Але тільки ми поглянемо на справу більш докладніше, ми з’ясуємо, що свідомість поета турбують набагато сильніші мотиви, ніж любовна невдача, і що бідна дівчина, якій він так сердито докоряє, терпить за гріхи інших» [6].

Якщо ранні німецькі романтики через романтичну теорію знаходили шлях до підняття над матеріальним світом, то Гейне, віртуозно володіючи прийомом романтичної іронії, і не намагається врятуватися від реальності і її жорстоких законів.

Його ліричний герой самотній і знедолений, як і належить «байронічному типу», він у конфлікті із суспільством, але не втікає від дійсності, живе тим, що дає життя.

Гейне порівнював себе з Атлантом, який тримає на своїх плечах усі злигодні світу. Поза жартами і гумором його поезій відчувається жорстока туга за справжнім життям, жадання вирватися за кордони суспільства.

2.6. Гротеск у творах В. Гюго як спосіб зображення байронічного героя

Своє бачення «байронічного героя» явив світові французький письменник Віктор Гюго. Він вважав, що мистецтво не повинно відображувати світ буквально, воно повинно зосереджувати свою увагу на граничних проявах краси и потворності, добра и зла, любові и ненависті.

Такої концентрованості немає в природі, але ж мистецтво є перетвореною природою, особливим світом, який, наче Бог, створює художник. «Прекрасне має лише одне обличчя, потворне має їх тисячу», – стверджував Гюго і розробляв теорію гротеску.

Найбільш відомим і найбільш незвичайним твором вважається роман «Собор Паризької Богоматері».

Романтики намагались творити персонажі, які б далеко виходили за

кордони сучасного життя. Вони творили індивідуальну міфологію на рівні міфології античної або християнської, і будь-яку міфологію сприймали як абсолютну правду.

По-іншому виводить такі образи Віктор Гюго. У кожен персонаж роману «Собор Паризької Богоматері» автор вкладає окрему ідею, що перегукується з ідеями Байрона.

Так, Клод Фролло втілює середньовічне нехтування усім земним. Це талановита, але викривлена людина. Гюго доводить: нехтування людським, природним породжує зло. Пристрасть Фролло до Есмеральди немає нічого загального із любов’ю, в тому числі із любов’ю християнською. Клод Фролло – злочинець, але і нещасна людина, жертва трагічного і жорстокого ставлення до реального світу.

Есмеральда – циганка (правда, тільки за вихованням) і француженка (за походженням). Її унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не міг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго.

Це його суб’єктивне, романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд. І одночасно прекрасна танцівниця втілює якості нової

ренесансної культури (народність, єдність духовного і тілесного, людяність), яке йде на зміну середньовічному аскетизму, і цей фатальний рух не можна припинити (з цього приводу символічний зміст має перша сцена роману, що показує неминучу втрату церквою колишнього авторитету).

Гротескний Квазімодо – потворний, розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. І він відповідав жорстокістю на жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту, інакше, як з огидою на нещасного дивитися не може. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов’ю.

Квазімодо втілює авторське осмислення природи і долі народу,

забитого й безправного, нерозумного й рабськи покірного. Але не завжди.

До зустрічі з Есмеральдою життя Квазімодо проходило нібито в стані сну. Він бачив перед собою тільки величезну споруду собору, служив їй, і був її частиною. Тепер він побачив інше, і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом несвідомим, жорстоким і навіть страшним. Але його важко звинувачувати, йому можна тільки співчувати. Так Гюго засобами романтичного мистецтва висловлює власне ставлення до революційних подій, до народу, що прокинувся, і вже не може бути іншим. У «Соборі Паризької Богоматері» Гюго переміщує історичних особистостей на рівень фону, а наперед виводить особистостей вигаданих (Фролло, Есмеральда, Квазімодо).

Віктор Гюго у романі «Собор Паризької Богоматері» малює не тьмяні почуття, а великі пристрасті, і згідно із власною теорією «концентрованого дзеркала», активно використовує контраст і гротеск.

Есмеральда – не просто красива дівчина, вона  є унікально вродливою, Квазімодо – не просто потвора, його вигляду люди боялися навіть тоді, коли він був немовлям.

Такі персонажі по-своєму самотні й відштовхнуті суспільством, щоб поглибити трагізм образів, автор використав гротеск і контраст, чим по-новому вивів «байронічний тип героя».

2.7. Байронічний герой Стендаля не втікач від суспільства, а його підкорювач

Стендаль у романі «Червоне і чорне» створив особливий тип байронічного героя – це образ Жюльєна Сореля, який, як і належить такому типові «героїв» є великим егоїстом, але він не втікач від суспільства, а людина, що швидко пізнає суспільні закони і використовую їх. Складається враження, що життя для Жульєна було грою, з якої він виходив переможцем, а йому «потрібно було гарненько розібратися у власній душі...».

Вічно нашорошений, до всього підозрілий Жульєн Сорель ховає від

навколишніх свої щирі почуття і наміри. Так розвивається ще одна риса його натури — лицемірство.

Він починає говорити загальноприйнятою мовою неправди. «Це була, — пише Стендаль, — глибоко нещаслива людина, що воює з цілим суспільством». Він виграв, він досяг того стану, до якого прагнув, тому що сміливий, розумний, але не мав досить засобів для вибору кар'єри.

І, якщо простежити його життєвий шлях від захоплення Наполеоном до появи у вітальні де Ла-Моля, то можна сказати, що уроки життя, досвід, добутий Жульєном, не минулися даремно: він навчився давати правильну оцінку тому, що відбувається в суспільстві Вально — де Ла-Моль, відкидати те, що паскудне і потворне, тобто він осягнув основні закони життя цілком пристойної людини.

А ще: йому не вистачало терпіння, а без цього нічому не можна навчитися. Тому після замаху на пані де Реналь Жульєн, скинутий з висоти майже досягнутого «блискучого стану», потрапляє в тюремний каземат.

Саме тут він розуміє, що «кожен для себе в цьому світі», усвідомлює трагедію власного існування.

Він тепер знає, що в суспільстві «одне лицемірство і шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвеличніших...».

Особливість «байронічного типу» у романі Стендаля, перш за все в тому, що Сорель – людина з постійно ураженою гордістю, що нехтує вищим суспільством, проте хоче домогтися визнання людей цього ж суспільства.

У душі Жульєна не було самоповаги, а самолюбство і гордість не могли замінити її у тих умовах, коли кожен прагнув відшукати вигоду за рахунок інших.

Отже, до типових «байронічних» рис – егоїзм, зверхнє ставлення до інших, нехтування вищим світом, замкненість і самотність – автор додав нові: лицемірство, пристосованість, кар’єризм.

2.8. Оноре де Бальзак підніс свого героя над побутом

Зображуючи сучасну йому епоху, Бальзак підносить особистість

над побутом, він по-новому виводить «байронічного героя», який

бореться із спокусою грішми…

У зображенні своїх героїв, як центральних, так і епізодичних, письменник узгоджував соціальну належність героя з його мораллю.

Найбільш показовою у цьому плані є «Людська комедія», де автор з цілковитою точністю і повнотою дослідив специфічні особливості епохи. Найбільшу увагу привертає зображення автором «епохи грошей», адже Бальзак глибоко і тонко проник у сутність і «техніку» грошових стосунків. Він зумів проникнути у неестетичні сторони дійсності — брудні розрахунки спекулянта і катастрофу купця, які визначили більшість рис людського побуту і моралі.

І саме злидні, відсутність грошей, побутові умови стають тією зовнішньою силою, що протистоїть особистості.

Тому так часто герої Бальзака боряться з грішми, а не служать їм, бо на думку самого автора «вигодою можна пояснити лише принизливі вчинки».

У «Людській комедії» присутній цілий натовп позитивних героїв, адже письменник вірить у людину та її невичерпні духовні сили.

Велику увагу приділяє Бальзак визначній особистості. Могутня

особистість, здатна на великі зусилля волі і на боротьбу з людьми і обставинами, приваблює письменника незалежно від мети її діяльності: чи то бунтарство проти ідеологічних пут, чи то проти поневолення думки.

«Батько Горіо» є ключовим твором Оноре де Бальзака. У центрі подій знаходиться п’ятиповерховий будинок, де і відбуваються драматичні, повні несподіванок, події: убивство спадкоємця, грабунок, розпуста. Головні події відбуваються в пансіоні матусі Воке. У кінці листопада 1819 р. тут перебувають сім постійних «нахлібників»: на другому поверсі — юна панночка Вікторина Тайфер з далекою родичкою мадам Кутюр; на третьому — відставний чиновник Пуаре і загадковий пан середнього віку на ім'я Вотрен; на четвертому — стара діва мадемуазель Мишоно, колишній хліботорговець Горіо і студент Ежен де Растіньяк, що приїхав в Париж з Ангулема.

Усі мешканці дружно зневажають батька Горіо, якого колись іменували «паном».

Растіньяк оголошує, що віднині бере батька Горіо під свій захист. Він пише лист рідним, благаючи прислати йому тисячу двісті франків, — цей майже непосильний тягар для сім'ї, але юному честолюбцеві необхідно обзавестися модним гардеробом. Вотрен, що розгадав задуми Растіньяка, пропонує молодій людині звернути увагу на Вікторину Тайфер.

Юнак вимушений визнати, що Вотрен в грубій формі сказав те ж саме, що говорила віконтеса де Босеан. Інстинктивно відчуваючи небезпеку угоди з ним, він приймає рішення добитися прихильності Дельфини де Нусинген. У цьому йому всіляко допомагає батько Горіо, який ненавидить обох зятів і винить їх в нещастях своїх дочок. Батько Горіо помирає того дня, коли віконтеса де Босан дає свій останній бал. Нещасного батька ховають на останні гроші убогі студенти — Растиньяк і Бьяншон. Дві порожні карети з гербами проводжають труну з тілом на кладовищі Пер-Лашез. З вершини пагорба Растиньяк дивиться на Париж і присягає досягти успіху за всяку ціну.

«Немає принципів, є тільки події; немає законів, є лише обставини; вища людина пристосовується до подій і обставин, щоб керувати ними» («Батько Горіо»).

Оноре Бальзак — постать неординарна. А головне, він був одним із перших французьких письменників, які з такою гостротою відчули свою сучасність.

Створений письменником образ байронічного героя Растіньяка по-своєму самобутній: з одного боку – це егоїст, який тягне гроші з батьків, бо хоче блискуче виглядати у вищому світі, хоч сам цей світ і зневажає, з іншого боку – це людина, що бере під захист покинутого дочками і вже зовсім збіднілого батька Горіо.

Отже, герой у пошуку і приходить до компромісу, а після смерті батька Горіо кидає виклик Парижу: «Ну тепер, хто кого! ».

2.9. Герой французького письменника Альфреда де Віньї стійко й гордо сприймає неминучість

Згідно з твердженням французького письменника Альфреда де Віньї, людина самотня перед сліпою стихією, байдужою до її радощів і страждань.

Однак нарікання на долю принизливі, і єдина гідна позиція – стійке прийняття неминучості.

Панівний тон його творів – смуток, байронівське розчарування, свідомість самотності «високих душ» серед нерозуміючого їх людства, зведення на п'єдестал саможертовності ідеального кохання.

Популярним Віньї зробила поема «Елоа». Хоч здається застарілим оспівування ідеальних ангелів з людськими почуттями, краса і поетичність образу, оспіваного Віньї, рятують його від самозабуття, як і багатьох інших поетів того часу.

Віньї зайнятий думкою про небо, в якому він ніби шукає спогади про своє божественне походження, так само він співчуває занепалим ангелам.

Елоа – чистий херувим, народжений із сльози Христа над могилою Лазаря, вона ніжна і чуттєва, сповнена якоїсь вищої наснаги, оточена божественним сяйвом.

Її несвідома туга і земне почуття, що зароджується в ній, зображені з великою красою. Блукаючи в роздумах серед хмарних сфер, Елоа потрапляє в царство занепалого демона Люцифера, духа зла.

Відбиток страждання на його обличчі приваблює її, і вона говорить йому слова співчуття і любові. Він на хвилину зворушений і майже готовий каятися, але злість бере верх, і демон свідомо віроломними клятвами зачаровує Елоа, яка вирішує піти за ним і стає його полонянкою.

Зобразивши у Елоа падіння душевної чистоти, Віньї малює самотність духовної величі на землі, він стверджує, що доля величних людей – самотність.

Віньї по-новому показав самотній і неординарний тип «байронічного героя», це не носій настроїв цілого покоління, це неординарна особистість, вивищена над суспільством і над буденністю, стражденна і вразлива, та водночас сильна духом і стійка у житті, здатна чинити опір негараздам.

2.10. Байронізм в українській літературі

Вплив Джорджа Байрона на світову літературу є унікальним. До його творів та образів неодноразово зверталися і досі звертаються критики, письменники, перекладачі.

Не уникли цього впливу й українські літератори. У різний час твори Байрона в Україні перекладали Володимир Самійленко, Павло Грабовський, Пантелеймон Куліш, Леся Українка.

Важливу роль у донесенні творчості Байрона до українського читача відіграв І. Франко. Він був одним із перших письменників, що зацікавились особистістю англійського барда. У творчій спадщині Франка є переклади Байронових творів і літературно-критичні статті про його творчість. У поетичній творчості двох визначних письменників є спільні мотиви, образи і сюжети.

ВИСНОВКИ

Протягом майже усієї І-ої половини XIX ст. Байрон мав вплив на більшість європейських літератур, на творчість А. де Віньї у Франції, Й.В.Гете та Г.Гейне в Німеччині, А.Міцкевича в Польщі, О.Пушкіна та М.Лермонтова в Росії, І.Франка в Україні (Додаток А).

Це був особливий романтичний настрій, який був пов’язаний з крахом традицій класицистичної культури, а в Україні як вияв протесту проти традицій бурлеску.

Поштовхом до його виникнення і розвитку були також політичні та культурні зміни в Європі.

У письменників різних країн знову і знову з’являвся образ людини над суспільством, образ «байронічного героя». Кожен творець, залежно від країни в якій він жив, часу, політичної ситуації по-своєму інтерпретував цей образ.

Так, О.Пушкін створив такі образи, для яких розчарування не переростає у «світову скорботу», вони женуться за примарою чогось незвіданого, вони навмисне чи бездіяльно гублять тих, хто поруч, але керує цими героями їх глибокий егоїзм.

Віктор Гюго у романі «Собор Паризької Богоматері» малює не тьмяні почуття, а великі пристрасті, і згідно із власною теорією “концентрованого дзеркала”, активно використовує контраст і гротеск.

Есмеральда – не просто красива дівчина, вона  є унікально вродливою, Квазімодо – не просто потвора, його вигляду люди боялися навіть тоді, коли він був немовлям.

Такі персонажі по-своєму самотні й відштовхнуті суспільством, щоб поглибити трагізм образів, автор використав гротеск і контраст, чим по-новому вивів «байронічний тип героя».

Особливості «байронічного типу» у романі Стендаля, перш за все в тому, що Сорель – людина з постійно ураженою гордістю, що нехтує

вищим суспільством, проте хоче домогтися визнання людей цього ж суспільства. У душі Жульєна не було самоповаги, а самолюбство і гордість не могли замінити її.

Отже, до типових «байронічних» рис – егоїзм, зверхнє ставлення до інших, нехтування вищим світом, замкненість і самотність – автор додав нові: лицемірство, пристосуванство, кар’єризм.

Як бачимо, визначна особистість, незалежно від роду занять, наділена величезною потенційною силою, владою над зовнішнім світом. Усі герої цього плану є лише варіантами одного типу.

Французький письменник Оноре де Бальзак — постать неординарна. А головне, він був одним із перших французьких письменників, які з такою гостротою відчули свою сучасність. «Немає принципів, є тільки події; немає законів, є лише обставини; вища людина пристосовується до подій і обставин, щоб керувати ними» («Батько Горіо») [2] .

Віньї по-новому показав самотній і неординарний тип «байронічного героя», це не носій настроїв цілого покоління, це неординарна особистість вивищена над суспільством і над буденністю, стражденна і вразлива, та водночас сильна духом і стійка у житті.

Згідно з твердженням французького письменника Альфреда де Віньї, людина самотня перед сліпою стихією, байдужою до її радощів і страждань. Однак нарікання на долю принизливі, і єдина гідна позиція – стійне прийняття неминучості.

Байронічні мотиви бачимо і у творчості українських письменників.

Хоча часто їх герой – це борець проти несправедливості, ватажок народу (як пророк Мойсей у однойменній поемі І.Франка чи поет із «Давньої казки» Лесі Українки).

Отже, хоча байронізм часто порівнювали з демонізмом, можна зробити висновок, що байронічний герой багатоплановий – від злого демона до світлого ангела, але все одно це неординарна особистість, яка стоїть вище суспільства, окремо від суспільства, вигнанець, мандрівник чи й рятівник водночас.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1 Алексеев М.П. Английская литература: Очерки и исслед./ Отв. ред. Н.Я.Дьяконова, Ю.Д.Левин. - Л.: Наука, Ленингр. отд-ние, 1991. – С. 460.

2 Бальзак О.Батько Горіо. К.: Веселка. 1998. С. 271.

3 Дітькова С. Ю., Лорд Байрон - поет-романтик // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2009. - № 2. - С. 2-6.

4 Єлістратова А. Джордж Гордон Байрон. - В кн.: Дж.Г. Байрон. Паломничество Чайльд Гарольда. Дон-Жуан. - М., 1972.

5 Іванов В’ячеслав. Переклад окремих віршів: Байрон Дж. Г. Избранные стихи и поэмы. М., ГЛИ. 1954. С. – 4.

6 Іммерман Карл. Краткая литературная энциклопедия. – М.: Сов. энцикл., Т. 3: 1966. – С. 111-112.

7 Карельский А.В. От героя к человеку. Два века западноевропейской литературы. - М.: Советский писатель, 1990. – С. 400.

8 Мельник О., Байрон у творчій рецепції Тараса Шевченка // Зарубіжна література в школах України. - 2008. - № 3. - С. 14.

9 Михальская Н.П., Аникин Г.В.: История английской литературы. - М.: Высшая школа, 1985. – С. 432.

10 Ніколаєнко О. М. Байронізм в «Євгенії Онєгіні»: порівняння «Паломництва Чайльд Гарольда» та «Євгенія Онєгіна» // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004. - № 10. – С. 14.

11 Ніколенко О.М. Романтизм у поезії. Посібник для вчителя.— Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2003. – С. 8.

12 Павличко С. Дослідження та критичні статті. - К.: «Основи», 2001. – С. 5.

13 Соловьева Н.А., Петрова Е.А. и др.; под ред. Н.А. Соловьевой. - М.: Высшая школа: ACADEMIA, 1999. – С. 559.

14 Третьякова E. Ирония в структуре художественного текста. // Русский язык. - №15. - 2001. – С. 15-23.

15 Франко І. Лорд Байрон. Зібр. тв.: у 50 т. К.: Наукова думка. 1981. т. 29. С. 287-291.