Тема: Опозиційний рух в 60-70-х рр.
Мета: Розкрити причини активізації опозиційного руху наприкінці 60-х – у
першій половині 70-х рр.. ХХ ст.. Дати оцінку дисидентського руху
цього періоду. З’ясувати течії дисидентського руху та дати їм
характеристику. Продовжувати формувати критичне мислення учнів.
Виховувати в них інтерес і повагу до історичного минулого своєї
країни, до борців за незалежність України.
Тип уроку: комбінований
Форма проведення: семінарське заняття.
Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта: “Україна у період застою” (1964 - 1985 рр.); Г. Касьянов “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980 рр.”; Олесь Козуля “Жінки в історії України”.
Основні терміни: дисидентський рух, шістдесятництво, самвидав, репресії.
І. Організаційний момент.
ІІ. Актуалізація знань.
ІІІ. Вивчення нового матеріалу
Поява дисидентського руху. Дисидентський рух у першій половині 1960-х років.
Особливості дисидентського руху в другій половині 1960-х =- першій половині 1970-х рр..
Форми і методи боротьби дисидентів.
Українська гельсінська спілка.
Діячі дисидентського руху.
Жінки в дисидентському русі.
Боротьба з дисидентським рухом.
Значення дисидентського руху.
IV Підсумки уроку та домашнє завдання.
Хід уроку.
І. Організаційний момент.
ІІ. Вивчення нового матеріалу.
Поява дисидентського руху. Дисидентський рух у першій половині 1960-х рр.. ХХ ст..
Розповідь вчителя: В ніч із 24 на 25 лютого 1956 р. На закритому засідання ХХ з’їзду КПРС протягом чотирьох годин перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші вірили і не вірили одночасно. Перед ними постав новий образ Сталіна – малокомпетентного, жорстокого тирана, який послідовно створював свій культ, безжально знищував опонентів і вчорашніх соратників. Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від найбільш одіозних, реакційних рис, які гальмували його розвиток навіть на шляху, накресленому офіційною доктриною, передусім духовною. Згодом ці часи дістали назву “Відлига”.
Зазначені зміни збіглися в часі з формуванням нового покоління інтелігенції. Процес становлення його інтелектуального і творчого обличчя припав саме на початок шістдесятих років, тобто на період найбільшої свободи і найменшої заангажованості в рамках радянської системи. Можливо, найзнаменитішою подією “відлиги” стало народження цілого покоління інтелігенції, яке уособлювало суспільне явище, течію, духовний феномен – шістдесятників.
Феномен шістдесятництва можна розглядати в багатьох аспектах – культурно-історичному, літературознавчому, мистецтвознавчому, соціально-психологічному тощо. Слід зазначити, що серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. І лише постійні репресії з боку системи спричинили поступову еволюцію частини шістдесятників у її противників. Дуже важливим аспектом шістдесятництва була поява лідерів, яскравих особистостей: І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, Б. Горинь, В. Чорновола, Л. Лук’яненка, І. Дзюба. та ін. Серед шістдесятників значне місце в русі опору займали і жінки: А. Горська, О. Горинь, Н. Світлична, Л. Костенко, М. Коцюбинська, А. Пашко, та багато інших.
Ідеологічний та адміністративний тиск на шістдесятництво мав логічно досягти вищої точки, набувши форми відкритих репресій. Потрібна була відповідна вказівка “згори”. За спогадами учасників руху опору, демонстративне стеження за ними, яке завжди передувало арештам, почалося з кінця 1964 року тобто після приходу до влади Л. І. Брежнєва та його прибічників. Наприкінці серпня на початку вересня 1965 року буденний плин часу для десятків людей в Україні припинився. Спочатку поповзли чутки, про те, що в республіці розкрито антирадянський “бандерівський” підпільний центр, знайдено нелегальну друкарню, вилучено зброю, іноземну валюту. Незабаром вияснилось що на робочих місцях, в аудиторіях вузів, не вистачає кількох десятків чоловік. Вони опинилися у слідчих ізоляторах КГБ.
Саме так з’явилися люди, яких згодом назвали гучним словом ДИСИДЕНТИ.
Словникова робота: у словнику історичних термінів знайдіть визначення слова “Дисидент”
Дисидентство – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці: відступництво від учення панівної церкви.
З поразкою збройної боротьби ОУН – УПА український національно-визвольний рух не припинився, він лише набув нових форм. Однією з найпоширеніших форм боротьби на цьому етапі стало виготовлення і поширення листівок.
Воля народам! Воля людині!
Громадянине!
Чи зробив ти висновок, що дав українському народові жовтневий переворот 1917 року?
Він зліквідував здобуту народами внаслідок повалення царизму волю, придушив молоду Українську Народну Республіку, принісши твоєму народові ще гірше рабство, ніж було царське. І він спричинив до загибелі кращих твоїх братів і друзів, до загибелі української культури і знищення твого добробуту.
Чи згоден ти і на далі терпіти більшовицьке ярмо?
Прочитай і непомітно підкинь другому.
- Які ідеї містились у листівці?
- Чи могли мати вплив на громадян проголошені в ній ідеї?
Ця листівка була підготовлена і розповсюджена групою “Об’єднання”, яка проіснувала з 1956 по 1959 рік. Вона нараховувала 15 активних учасників. Девізом організації можна взяти рядки з вірша одного його учасників: “Смертні ми люди – справа безсмертна. Віримо в святість її!” після викриття і судового процесу учасники були ув’язнені, реабілітовані в 1992 році.
Інша організація, що діяла у Львові, - Український національний комітет, нараховувала 20 активних учасників. Вони намагалися створити підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби. У програмі групи проголошувалось:
Повна національна незалежність.
Український уряд, обраний народом.
Українські суверенні границі.
Ліквідація колгоспної системи.
Проведення нової аграрної земельної реформи.
Запровадження нового законодавства
Виселення за межі держави всіх інших націй.
Українська національна армія.
Розроблення нової конституції.
Свобода слова і друку.
Група проіснувала з 1958 по 1961 р. Потім була викрита. Члени її засуджені.
Однією з найбільш теоретично підготовлених була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що утворена в 1958 році на чолі з юристом Л. Лук’яненком. На відміну від попередніх груп вона складалася з людей. Що мали вищу освіту. Першочерговим завданням групи було вироблення ідейних засад руху. Серед учасників групи не було єдності в цьому питанні. Одні пропонували марксизм-ленінізм, а інші категорично це відкидали. Спілка мала політичну програму і об’єднувала близько 30 чоловік.
травня 1961 року в одному з приміщень тюремного ізоляторів обласного управління КГБ у Львові відбувся закритий судовий процес над членами УРСС. У цілому він мало чим відрізнявся від багатьох інших подібних процесів часів “відлиги”: судили не за конкретні дії, а за наміри, не доведені слідством. Вирок був надзвичайно жорстоким: Л. Лук’яненка приговорили до розстрілу, І, Кандибу – до 15 років позбавлення волі, С. Віруна – до 11 років, інші дістали по 10 років таборів. Згодом Лук’яненку смертну кару замінили на 15 років ув’язнення. Усіх ув’язнених відправили до мордовського політичного табору.
2 Особливості дисидентського руху в другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років .
стає більш масовим і організованим;
були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим анти тоталітарним;
у поглядах дисидентів прослідковується майже весь ідеологічний спектр;
зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;
заперечення насильницьких методів боротьби;
прагнення легалізувати свою діяльність;
80% дисидентів становила інтелігенція.
Течії дисидентського руху:
за соціалізм з “людським обличчям”;
національно-визвольна:
демократично-правозахисна;
релігійна.
3. Форми і методи боротьби дисидентів:
масові заходи;
листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР;
протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн;
виникнення і розповсюдження самвидаву;
акції солідарності з іншими народами, що зазнавали утисків від тоталітарних режимів; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину
відстоювання ідеї рівноправ’я народів;
вивішення синьо-жовтих прапорів;
розповсюдження листівок;
індивідуальні протести;
створення правозахисних організацій.
(Учні записують в зошити найгучніші акції протестів дисидентів у даний період.)
4. Українська гельсінська група.
Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 року заключного документу в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно активізувався дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу. Дисиденти почали організовувати легальні групи і об’єднання, які, на їх думку мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 року. Між різними дисидентськими групами встановлювались тісні зв’язки. Н. Строката-Караванська, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Мешко, М. Матусевич, проголосили утворення української гельсінської групи. (УГГ)
УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола широкої громадськості з декларацією прав людини, сприяти виконанню гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агенства, інформування світової громадськості про факти порушення на терені України Декларації прав людини. За час існування УГГ нараховувала 37 чоловік. Проте радянським керівництвом група була розгромлена. До 1980 року три чверті членів УГГ були ув’язнені. До українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. У важких умовах ув’язнення у 1984 – 1985 рр. Померли В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин.
5.Діячі дисидентського руху (робота з фотоматеріалами).
Жінки в дисидентському русі:
Алла Горська
Пам’ятні 60-ті роки... тоді у період “хрущовської відлиги” багато хто повірив, що прийшов час другого відродження України, її народу, її духу і культури. Ті роки ввійшли не тільки в історію України, а й у долі багатьох людей . Особливий слід лишився у творчості письменників, композиторів, художників, одні з яких стали нині відомими , інші пішли з життя. Когорта письменників, критиків, поетів, таких як В. Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, вимагали припинення втручання партії в справи літератури й мистецтва.
Серед тих, кого немає, художниця Алла Горська.
Виростала в інтелігентній сім’ї, мала добре виховання. Вчилася в Київській середній школі, яку 1948 року закінчила з золотою медаллю. Потім художній інститут з відзнакою. Як і більшість київських родин родина Горських була російськомовна, змалку вони, народжені у містах, і не намагалися розмовляти українською. Не було і усвідомленості своєї причетності до українства. Звідки йому було взятися?
Інститутські роки. Згадує художниця Людмила Семикіна: “Яка була Алла? Репрезентивна, гарна, очі зеленкувато-сірі, мінялися. З інтелігентної родини. Добре поставлена етика, культура. Чесність – риса характеру. Йшла, як всі ми: рівненько, тихенько, так би й тривало, якби не Хрущов, і щастя відлиги з ним. Людині відкрили карти ставлення до життя, сказали. Як ніколи до того: ти є людина, поважай себе.
Не вистачало землі, коріння, відповідальності. Починалося самовиховання. На превелике щастя збіглося кілька ювілейних вечорів: ми вдруге відкрили для себе Шевченка і Лесю, підняли Франка, відчули в руках смолоскипи. Які були вечори: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська !”
Алла не могла пробачити того, що її дурили до цього часу. Їй тепер хотілося знати все, за найкращою пробою правди. Аллі і її товаришам дуже прислужився Клуб творчої молоді, який склався в 1959 році. До нього входили студенти столичних інститутів і консерваторій, молодь акторських і режисерських курсів. Горська була душею клубу, його організатором. Алла не дуже володіла українською мовою, не досить знала українське мистецтво, але вона не переставала вчитися. Студіювала українські словники, щось виписувала, вивчала вірші.
Разом з Лесем Танюком Алла Горська працювала у київському драматичному театрі над виставою “Ніж у сонці” за поемою Івана Драча. В її ескізах було багато смаку, вигадки, бо в ній жила цілісність дитячої казки, розового сприйняття світу. До мистецького твору підходила як до речі, яка не вичерпується. Було в ній щось шляхетне... заборонили всі вистави.
Як митець не приймала дворушництва, нещирості. Коли працювала над образом Шевченка, докопувалася до суті його пророчої, біблійної енергії, що потрясла імперію, до трагедійної пристрасті його слова.
“Відлига” закінчувалася. Перший секретар Хрущов почав громити у манежі художників-формалістів, заповзялися їх вишукувати по Україні, знайшли: Горська, Танюк. Операцію по знешкодженню цих художників очолили високопоставлені ідеологи Скаба та Кондуфор. Почалося “полювання на відьом”.
Знали члени клубу про підвалини Жовтневого палацу – колишні катівні НКВС. Тільки ж говоритись про це тоді не рекомендувалось. Але в клубі виникла комісія, котра взялася перевіряти чутки про сталінські поховання у Биківні. Звичайно горська мала до цього причетність. Перепитували людей, знаходили сліди, які вказували на страшні сліди. Так вийшли на Биківню. Дісталися туди втрьох: Алла Горська, Василь Симоненко, Лесь Танюк. Симоненко сказав: “А подивіться, чим вони грають”. Діти гралися маленьким дитячим черепом, простреленим двічі.
Горська відійшла, розплакалася, довго не могла говорити. Симоненко прочитав щойно написані чотири рядки:
Ми топчемо і ворогів і друзів,
О бідні йорки, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Подали меморандум № 2 до міськради, там його справно і поховали. Відтоді почалися активні переслідування. Алла скаржилася: телефонував якийсь чоловік, погрожував. Різко змінилося ставлення до її робіт.
Щоб вижити Алла подалася до монументалістів. Паралельно з цим виникли досить неприємні відносини з КДБ.
У той час було багато моторошних передчуттів, пророчих думок. У 1968 році на зборах Алла була виключена із спілки художників і затаврована. У березні 1970 року Алла занотувала: “мій висновок: сильне радянське мистецтво не потрібно комусь на Україні, як комусь, не потрібний на Україні кращий в Радянському Союзі футбол”.
Раннім ранком 28 листопада 1970 року Алла тихо, щоб не розбудити домашніх, вийшла з хати. Поїхала до Василькова, де жив батько.
Через пару днів труп Алли знайшли в льоху на терасі: зі слідами боротьби, з розбитим черепом (важкий предмет, професійний удар у тім’я), у давній вдяганці.
Через п’ять днів під Фастовом на колії електрички знайшли труп свекра з відтятою головою.
Хто? Навіщо?
Так було.
Так залишилась Алла горська на пів дорозі до себе. Феномен Горської в тому, що вона зробила виклик системі, в її жертовності на шляху власного відкриття України. Ховали її в грудні після сталінської Конституції. Над її Могилою Євген Сверстюк виголосив слова: “Нема Алли Горської. Німотно, темно, і незрозуміло. І вривається до свідомості тонким розпачем. Наче темна завіса спадає на сонце.
Але я знаю – Алли не може не бути. Її духовної сили й енергії, її сонячної усмішки. Вона живе в усьому. Людині, якій особисто нічого не треба. Алла є – вона завжди присутня там, де комусь горе, нещастя, біля бездомних і бездольних, де може підставити своє плече. Вона – рідкісне втілення людської сили і значущості!”
Касандри за колючим дротом
Великий російський гуманіст Андрій Дмитрович Сахаров перебував в позасудовому засланні в місті Горькому. 10 грудня 1985 року в Осло Оленою Бонн ер було виголошено його “Нобелівська лекція “Мир, прогрес, права людини””. Серед імен, які за словом опального академіка, “розділяють зі мною честь Нобелівської премії миру”, в числі перших вказані українки-політв”язні Надія Світлична, Стефанія Шабатура, Ірина Калинець, Ірина Семак. Далі йдуть їхні побратими, брати й чоловіки.
Ірина Калинець народилася у Львові в робітничій сім’ї. Спогади про дитинство у неї сумні, тому що сім’я жила під страхом депортації. НКВС наводило на людей жах. Вивозили у Сибір за будь що інколи навіть за те, що просто українець.
Коли Ірина вчилася в 1 класі їх було 56 учениць. У 2 залишилось біля 25. решту вивезли. Найбільше Ірині запам’яталось, як вона шукала маминого двоюрідного брата по тюрмах, його вивезли за те, що був господар. Згодом його реабілітували. Та сталося це вже після того, як він помер.
Запам’яталася школа, де все було поставлено в нестерпні умови “атеїстичного виховання”: дитину, яка йшла до церкви ганьбили, уже з маленьких років дитина вчилася маневрувати між двома світами шкільним і домашнім. А ще пам’ятає зруйновані стрілецькі могили, на які ходила ще з дитинства.
Ірина писала вірші. Вона вчилася думати політично через поезію. Вірші стали засобом виявлення тих почуттів. Того розуміння, що є свобода.
Відпрацювавши після школи 2 роки вступила до університету на філологічний факультет. Закінчила ВУЗ у 1964. А вже в 1965 були заарештовані її найближчі друзі. Ірина залишилась на волі лише тому, що в неї народилась донечка. Однак чаша сія не минула, в 1972 році її було заарештовано за вірші і участь у комітеті захисту прав людини. Через пів року був заарештований її чоловік – Ігор Калинець, поет. Вони обоє дістали по 6 років таборів суворого режиму і по три роки заслання. Ірина Онуфріївна відбувала покарання у Мордовському політичному жіночому таборі.
Заарештували і Надію Світличну, відібравши дворічного синочка Ярему. Вона навіть не знала, яка доля дитини. В Одесі заарештували біолога Ніну Караван, дружину довголітнього політв’язня, відомого вченого-філолога Святослава Караванського.
Поетеса Атена Пашко згадуватиме, що її, Ніні Караванській вражала ерудиція, витонченість, ніжність. І особливо вражали її руки. Так вони були тонкі, жіночні. І уявила, що на ті руки накладають наручники. І зовсім не могла уявити цю жінку на нарах. Це було щось жорстоке, дикунське. Виконавці цієї акції здавались не людьми, а товстошкірими нелюдами. Ситуація народила вірш:
Як же вам, Жінко, на нарах спиться...
Ви ж не грабіжниця і не вбивця.
Як же вам, Жінко, на нарах спиться?
Вам би купатись кожного ранку
У водах, що пахнуть зіллям рум’янку...
Вас на світанку будять конвої
Ведуть, як бранку, до водопою.
А за стіною вогні-неони
У магазинах ніжні нейлони
Різні жіночі збірні брязкальця,
Персні на ваші тендітні пальці...
Бряжчить понуро замок тюремний.
Уже не кафський і не гаремний.
Як же вам, Жінко, кажуть у очі:
“Руки за спину!”, - руки жіночі...
відійшли війни за пер копи,
позаростали квіттям окопи.
А чи вам Жінко, щастя сниться
В наш вік космічний, такий трагічний
Що аж комічний.
Як же вам Жінко, на нарах спиться?
7. Боротьба з дисидентським рухом.
Арешти:
перша хвиля арештів: серпень – вересень 1965 р.
Друга хвиля арештів: 1970 –1972 рр.
Третя хвиля арештів: початок 80-х років
Ізоляція в психічних лікарнях.
Позасудові переслідування:
звільнення з роботи;
виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок;
позбавлення радянського громадянства4
організація громадського осуду.
8. Значення дисидентського руху:
він свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі.
Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху другої половини ХХ ст.
Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню та утвердженню в народі демократичних ідеалів.
Відкрив Україну світові.
Досвід і ідеологічні наробки були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.
Вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва.
Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України.
Вагомий внесок дисидентів у розвиток української культури і науки.
IV Підсумок та домашнє завдання:
Дисидентський рух в Україні, що виник у середині 1950-х років, був загальноукраїнським явищем. Він охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури, мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху. Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів назрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави. Про необхідність кардинальних змін у всіх сферах життя радянського суспільства.