Т ема 1

Інклюзивна освіта:

ідеологічні засади та завдання

Мета: ознайомити студентів з принципами та специфікою інклюзивної освіти в умовах ЗНЗ; формувати професійні якості; виховувати зацікавленість дисципліною, почуття толерантності.

Рекомендована література: [4 с.5-36; 6 с.1-4; 8 с.52-56]

Ключові поняття: інклюзія, інклюзивна освіта, інтеграція, діти з особливими освітніми потребами.

План лекції

1. Інклюзивна освіта в контексті реалій сьогодення.

2. Історичний екскурс розвитку інклюзії.

3. Проблеми впровадження інклюзивного та інтегрованого навчання в ЗНЗ.

1. Інклюзивна освіта в контексті реалій сьогодення.

Актуальність його пов'язана з інноваційними процесами в системі дошкільної та загальної середньої освіти і, на жаль, з постійним зростанням цього контингенту дітей, що обумовлено екологічними, економічними причинами та спадковими факторами і захворювань членів родини.

Нині рівень цивілізованості суспільства визначається, в тому числі, за рівнем забезпечення доступу до якіс­ної освіти дітей із особливими освітніми потребами. Діти не повинні зазнавати будь-якої дискримінації через проблеми свого розвитку. Фундаментальним принципом освіти дітей з особливими потребами є створення умов для кожної дитини, які дають змогу почуватися їй повноправним і поважним громадя­нином, цінною та захищеною особистістю). Опти­мальний на сьогодні - шлях реалізації й поширення моделі інтегрованого та інклюзивного навчання. Таке навчання є корисним також для Інших дітей, тому що вони призвичаюються перейматися проблемами людей, стають добрішими і толерантнішими.

Міністерство освіти і науки розробило понад 25 правових актів щодо організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Основним досягненням є те, що інклюзія визнана, вона сьогодні працює сприймається суспільством, як значущий напрям.

Для України інклюзивна освіта – педагогічна інновація, що перебуває на етапі впровадження, а тому постає немало проблем. Це і професійна не­підготовленість учителів масової школи до роботи з дітьми із особливими освітніми потребами порів­няно з педагогами спеціальних шкіл, і архітектурна недоступність шкіл, недосконалість нормативно-правої бази та необхідність додаткового фінансу­вання інклюзивних закладів освіти. А ще переван­таженість навчальних програм, які досить важко адаптувати до потреб дитини з вадами розвитку, відсутність спеціальних підручників, негативне ставлення батьків інших дітей.

Одна з найбільш гострих - архітектурна, транспортна бар'єрність. Згідно зі статистикою, 25% дошкільних, 40% загальноосвітніх, 37% позашкільних навчальних закладів є безбар'єрними.

Варто зазначити, що сімдесят відсотків педагогів наших шкіл стверджують, що вони не готові або не бажають працювати з особливими дітьми в своїх класах. Ця неготовність не тільки професійна: методична, методологічна, а й ментальна.

З огляду на це, набуває актуальності питання забезпечення процесу інклюзивного навчання особливих дітей висококваліфікованими фахівцями, які володіють прийомами позитивної мотивації, професійним потенціалом, гуманно-особистісним характером психологічного впливу на дітей.

2. Історичний екскурс розвитку інклюзивної освіти

Питання про надання допомоги та навчання дітей з особливими потребами було поставлено досить давно. У давні часи, коли ще не було раціональних пояснень людської дії, незрозуміла, а іноді, навіть страшна поведінка хворих людей вважалася наслідком надприродних містичних сил. Протягом століть людей, які мали фізичні або психічні відхилення, відокремлювали від суспільства, заковували у кайдани, замикали у тюрми. Під впливом суспільного світогляду в усіх народів формувався певний погляд на хвороби людини, їх соціальні, психологічні та економічні наслідки. В епоху рабовласництва такі діти підлягали фізичному знищенню. У феодальному ладі, коли дуже великий був вплив церкви, будь-яке відхилення від норми розцінювалося, як прояв «злого духу». Такі люди піддавалися гонінням, усуненням від всякого суспільного життя і навіть тортурам інквізиції.

Зародження християнства відкрило новий погляд на сенс буття, людину як найвищу цінність у житті, що створена за образом і подобою Божою, яка є відблиском Світового Розуму, Любові, Свободи Волі. Всі людини рівні перед вищим Творцем, а кожна людина, незважаючи на зовнішній вигляд, хворобу, порушення фізичного чи розумового стану, є втіленням Храму Божого. Усе життя земне отримало іншу невидиму основу.

В українській і російській мовах до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як «калика», «калька», «хромец», «слепец» (давньоруською), що знаходимо у пам’ятках давньоруської літератури. Питання соціального захисту покалічених, хромих і сліпих відбито в Уставах князей Ярослава, Володимира, Всеволода. Подібні укази були прийняті при Івані Грозному (про необхідність піклування хворих, убогих і позбавлених розуму), в царстві Федора Олексійовича (укази, що забороняли бродити по вулицях жебракам, убогим, юродам, що зобов’язують відкривати для них богадільні, поміщати «дурнів» у монастирі.

Петро I видав декілька указів «про дурнів», де визначав ознаки дурнів, щоб уникнути симуляції. Пропонував будувати госпіталі для психічнохворих, але, на жаль, цей указ широкого розповсюдження не одержав. І лише за царювання Катерини ІІ з’явилися будинки для психічнохворих, відкрилося декілька установ для нагляду за інвалідами і сиротами.

На початку XVIII століття у слов’янських мовах починає вживатися слово «інвалід» (безсилий, слабкий, важко поранений), який прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця ХІХ ст.. вживалося в значенні «відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність». Термін «інвалід» походить до латинського кореня (valid – «діючий, повноцінний, здатний») і в буквальному перекладі може означати «непридатний», «неповноцінний». Із другої половини ХІХ ст.. термін поширюється й а цивільних осіб, що також стали жертвами війни.

Основні зміни у ставленні суспільства до психічно хворих та осіб із почуттєвими збуреннями можна було спостерігати наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.

Загальноприйнятим ствердженням є те, що гуманістичні реформи започаткував французький лікар Пінел (1745 – 1826), котрий наказав зняти кайдани з психічно хворих.

У ХІХ столітті відношення до фізично та психічно хворих людей починає розглядатися не тільки як прояв гуманності, але і як засіб самозбереження суспільства: потрапляючи на вулицю, такі люди ставали причиною зростання злочинності, асоціальної поведінки. Починає створюватися законодавча база, з’являються спецустанови, поширюється рух на захист аномальних дітей, з’являються органи, контролюючі діяльність спец. установ, організовуючі індивідуальну опіку над недоумкуватими.

Нарешті після Другої світової війни в руслі загального руху щодо формулювання й захисту прав людини в цілому й окремих категорій населення зокрема відбувається формування поняття «інвалід», що ставиться до всіх осіб, які мають фізичні, психічні або інтелектуальні обмеження життєдіяльності.

Особливу увагу проблемі прав людини приділяє ООН. У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини. У 1959 р. ООН прийняла Декларацію прав дитини. У ній проголошено 10 принципів прав і свобод дитини.

Проблема виховання і навчання дітей з недоліками в розвитку зростає до рівня міжнародної. Багато міжнародних організацій приділяють увагу цій проблемі: ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародна організація праці, Міжнародна ліга суспільств допомоги розумово неповноцінним людям тощо.

Положення про захист прав інвалідів містяться також у таких документах, як Декларація соціального прогресу й розвитку, Принципи захисту психічно хворих осіб і поліпшення психічної допомоги й т.п.

Таким чином, загальноприйнятим твердженням є те, що історія розвитку соціальної допомоги особам із відхиленнями здоров’я налічує чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції в суспільне середовище, стрижнем якої на сучасному етапі стала «інклюзія».

Англійське дієслово inclusion перекладається, як утримувати, включати, мати місце в своєму складі. Тому inclusion є терміном, що відображає нові погляди не лише на освіту, але й на місце людини в суспільстві. Поняття inclusion закордоном, де існує 50-річний досвід соціальної інтеграції нетипових дітей приходить на зміну поняттю «інтеграція».

Інклюзія – лише частина набагато більшої картини, ніж навчання у звичайному класі загальноосвітньої школи. Інклюзія – це коли ти є частиною того, що й інші, коли тебе приймають і обіймають, як того, що до них належить.

У школі інклюзія не відбувається лише за рахунок переведення дитини до звичайного класу, це радше – бажаний кінцевий результат. Інклюзія припускає розробку і застосування таких конкретних рішень, які дадуть змогу кожній людині рівноправно брати активну участь в академічному і суспільному житті. При інклюзії всі зацікавлені сторони мають брати активну участь для отримання бажаного результату. Вона повинна супроводжуватися належними підготовкою і підтримкою. Мета інклюзії - не лише зарахувати дитину в загальний клас на частину дня чи повний день, а й змінити організацію простору класу і учбовий процес таким чином, щоб повністю включити незвичайну дитину в життя класу. Вона буде досягнута лише тоді, коли дитина братиме участь у діяльності класу як невід'ємний член цього класу та якщо ця дитина отримує всі необхідні послуги й підтримку.

Інклюзія означає, що суспільство повинне вільно, відкрито й без жодного жалю забезпечувати належні умови для будь-якої особи з неповносправністю, не проявляючи при цьому жодних обмежень. Вона утверджує, що все суспільство, його фізична доступність і його соціальне ставлення повинні існувати за умови універсального дизайну (фізичний доступ до всіх публічних місць: церкви, бібліотеки, структур виконавської влади, поліклініки, школи, театру, магазину тощо), таким чином припиняючи фізичне ізолювання, знешкоджуючи ідею про те, що тіло, яке є іншим, неспроможне до управління собою.

Таким чином, можна зробити висновок, що інклюзія має впроваджуватися в систему освіти, перш за все, заради тієї категорії дітей, яка все ще залишається відірваною від своїх однолітків, а зміни, які передбачають включене навчання дітей з особливими потребами в повноцінне освітнє середовище, здатні наповнити сенсом життя усіх таких дітей та навіть може створити передумови для повноцінної соціальної мобільності молодих людей з обмеженими можливостями.

3. Проблеми впровадження інклюзивного та інтегрованого навчання в ЗНЗ.

Концепція інклюзивної освіти відображає одну з головних демократичних ідей – усі діти є цінними й активними членами суспільства. В її основі лежить принцип дотримання прав дитини на здобуття якісної освіти. Філософія інклюзивної освіти базується на переконаннях у необхідності зміни освітньої парадигми – реформуванні шляхом об’єднання двох традиційних систем (спеціальної і масової освіти) в єдину освітню систему. При підготовці майбутніх спеціалістів до роботи в загальноосвітньому навчальному закладі слід акцентувати їхню увагу на те, що у школі інклюзія не відбувається лише за рахунок переведення дитини до звичайного класу, це радше – бажаний кінцевий результат.

Сьогодення вимагає рухатися у напряму втілення міжнародної практики щодо збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів, готових до надання освітніх послуг дітям з особливими потребами. У розв’язанні складних і багатопланових завдань інклюзивної освіти важлива роль відводиться педагогові, оскільки саме він спрямовує навчально-виховний процес, систематизує, конкретизує зміст пізнавального матеріалу, вишукує найбільш раціональні шляхи щодо оволодіння дітьми уміннями, необхідними в самостійному пізнанні, формує необхідні навички, забезпечуючи можливості особистісного розкриття кожної дитини.

Ключовим фактором сприяння інклюзивній освіті має бути відповідна підготовка педагогів для роботи з дітьми з особливими потребами. На сьогодні проблемним є питання щодо педагога, який розумівся б на специфічних проблемах таких дітей. Результат буде задовільним лише тоді, коли разом з вихователями в одній команді працюватимуть і відповідні спеціалісти – вчителі-реабілітологи, вчителі-логопеди, практичні психологи, соціальні педагоги, лікарі тощо. Робота в групах з інклюзивною формою навчання дає якісно новий стимул до самовдосконалення педагога, тому що він має можливість поглиблювати свої знання про закономірності розвитку дітей, виробляти власні позиції щодо ефективності навчальних технологій. Ця робота формує у педагога нове розуміння проблем дітей, які відстають, розкриває перед ним стратегію і тактику психолого-педагогічної підтримки цих дітей.

Сутнісними характеристиками толерантної взаємодії є визнання і прийняття рівноправного існування різноманітних думок, переконань, здатність до самоконтролю, насамперед у сфері емоцій, потреба у свободі власного вибору і повага до свободи вибору інших. Педагоги мають виховувати толерантність у школярів, а також допомогти деяким батькам усвідомити необхідність толерантного ставлення, поваги до дітей, які не схожі на їхніх власних. Проведення цілеспрямованої роботи з батьками та дітьми з формування толерантності може дати позитивний результат лише тоді, якщо сам педагог є прикладом толерантного й доброзичливого ставлення до інших, демонструє взірець гуманної взаємодії з родинами. Нами розроблені певні рекомендації майбутнім педагогам, які прагнуть налагодити у групі з інклюзивною формою освіти сприятливі й толерантні взаємовідносини: розкажіть своїм вихованцям про те, що не можна до інших ставитися зверхньо, поблажливо, як і чому це може принизити дітей з особливими потребами; поміркуйте, яким чином Ви можете реагувати на потреби всіх вихованців об’єктивно; спонукайте всіх дітей, навіть тих, які мають особливі потреби, допомагати одне одному; розповідайте дітям про людей, які працюють з іншими й допомагають їм без думки про те, що потім їх похвалять чи віддячать їм; проявляйте неприйняття небажаної поведінки, зберігаючи при цьому позицію прийняття кожної дитини як особистості.

Основними принципами організації психолого-педагогічного супроводу дітей у системі інклюзивної освіти є: пріоритет інтересів і потреб дітей та учнів; неперервність супроводу. Психологічна та соціально-педагогічна робота з «особливою дитиною» має спрямовуватися на досягнення головної мети – підготувати її до самостійного життя. Але потрібно слідкувати, щоб допомога та підтримка під час навчання не перевищувала необхідну, інакше дитина стане занадто залежною від неї.

Не менш важливий аспект у запровадженні інклюзивної освіти, на який особливо акцентується увага студентів є робота з батьками. Це нова модель взаємодії. Активність батьків дітей з обмеженими можливостями здоров’я є вищою ніж дітей з нормальним розвитком, але вони недостатньо поінформовані щодо перспектив розвитку своєї дитини. Залучення батьків до участі у процесі навчання і виховання надасть можливість скласти індивідуальний план освіти їхньої дитини, який максимально влаштує всіх учасників навчально-виховного процесу. Важливо, щоб у навчальному закладі були передбачені різні види спілкування та взаємодії між родинами та педагогами. Деякі батьки хочуть спілкуватися в письмовій формі, іншим потрібні особисті зустрічі. Поступово сім’ї набувають певного педагогічного досвіду внаслідок чому у дітей поліпшуються знання та вміння, підвищується самоповага. Якщо родини заперечують необхідність особливої уваги до їхньої дитини, школа має наполегливо та послідовно заохочувати їх до участі в педагогічному процесі. У цьому випадку слід надавати інформацію фактичного характеру й уникати певних оцінок і висновків. Запорукою добрих стосунків між навчальним закладом та сім’єю є повага, некритичне ставлення і співчуття. Оскільки родини є головними наставниками своїх дітей, вони мають повне право на особливу увагу й повагу з боку професіоналів. Шкільні педагоги можуть багато в чому допомогти батькам. Скажімо, ініціювати розмову на теми, про які сім’я говорити не наважується. До прикладу, чимало батьків дітей з особливими потребами спочатку приховують свій гнів, образу, розпач. Коли ж вони бачать, що педагог розуміє їхні переживання, вони охоче ідуть на контакт. Можна сказати, що батьки – експерти з питань, які стосуються їхніх дітей, педагоги ж – експерти з питань розвитку й освіти дітей загалом. Коли вчителі та батьки активно співпрацюють, їхні знання та ресурси подвоюються, що справляє загальний позитивний вплив на розвиток дитини.

Висновок. Оцінюючи можливості широкого впровадження інклюзивної освіти в Україні, більшість освітян вважають, що на сьогодні країна ще не готова чи лише частково готова перейти до інклюзії широкого масштабу. В педагогіці дуже важливий принцип - «навчання веде за собою розвиток». Але навчання це буде корисним і правильним лише тоді, коли відповідатиме реальним можливостям дитини. Лише тоді, коли на боці дитини будуть не тільки батьки, а й учителі, медики, чиновники., коли на її захист стане держава.