Тема. Українські рушники
Мета. Ознайомити дітей з рушником, як оберегом, з різними його функціями, символічним значенням, традиціями, звичаями, обрядами, пов’язаними з рушником; виховувати почуття любові до батьків, до українського народу, його минулого та бажання зробити майбутнє кращим.
(Звучить «Пісня про рушник». Діти заходять до зали
Всі діти в українських вишиванках. На столі коровай на вишитому рушнику.
(Дві сестрички сидять на стільці.)
Сестричко, а звідки у нас так багато рушників? (Показує рукою на рушники.)
Це наш скарб. Залишився від бабусі.
Кожна господиня, вишиваючи рушник, виливала на ньому свою радість і свій смуток. Червоний колір — то радість, а чорний — то печаль.
А для чого людям рушники?
Без рушника не обходилася жодна подія у людському житті.
Під час шлюбу молоді ставали на весільний рушник, підносили на рушнику хліб і сіль.
Коли син вирушав у дорогу далеку, мати дарувала йому рушник, як оберіг від зла і лиха.
Я теж хочу навчитися вишивати рушники.
Обов’язково навчишся. Адже рушник і нині прикрашає наш дім.
А це не важко?
Запам'ятай, у народі кажуть: «Ледачому завжди тяжко, а вмілому всяка робота легка».
Ведуча 1.
Висить рушник у хаті на кілочку,
Калина червоніє на столі,
А біля неї житні колосочки,
Мов пустотливі братики малі.
Це все — моя земля, моя Вкраїна,
Це рук моєї матері тепло.
І цей рушник, яким і дочку й сина
Благословляє мати на добро.
Учитель. Щасливі ми, що народилися і живемо в Україні. Тут жили наші батьки, діди та прадіди, тут корінь українського народу. Знати свій народ — це знати мамину пісню, що сіяла в душу дитини зернятка, котрі, зійшовши, виростали в добро, любов і ласку людині; це любити батьківську хату, стежина від якої веде у великий шлях Батьківщину; це шанувати бабусину вишиванку, пам'ятати дідусеву казку. Україна — це милозвучна рідна мова, вишитий рушник, задушевна лірична пісня і крилатий танець. Тож сьогодні мова піде про усе це.
У нас сьогодні свято!
Милують око диво — рушники.
Дівочий спів лунатиме у школі.
Як добре, що є звичаї такі.
Збиратися разом, співати, погуляти,
Про Україну – неньку розмовляти.
Дізнатись більше про традиції, обряди,
Культуру та історію ми завжди раді.
Скільки багатства у нашого народу!
В криниці мудрості не висиха вода.
Свято шануються закони роду.
Душі народної скарбниця не згаса.
Дитина: А мова наша, рідна мова.
Чи то не золото, не скарб?
Вона, мов гілка калинова –
Красою вабить і цілющий має дар.
Дитина: А як же не згадать про пісню –
Сумну й веселу, радісну й тужну.
Вона то у блакить зрина небесну,
То серце наше крає від жалю.
Дитина: Не вистачить нам ночі, мабуть,
Щоб розказати про всі оті скарби
Адже сьогодні ми прийшли сюди,
Щоб розповісти вам про рушники.
На ньому кетяги калини,
Красивих квітів пелюстки.
Як обереги на Вкраїні
Були і будуть рушники.
А чи сумні, а чи веселі
На схилах Гніздної ріки,
Немає місця на Вкраїні,
Де не шанують рушники.
Той – нареченим на весілля,
А той – для сина у дорогу,
Щоб, де не був, не забував
Тепло вітцівського порогу.
Із щирим серцем вишивали
Для гостя, що спішить у дім,
І у поклоні віддавали рушник
І хліб та сіль на нім.
Моя бабуся гарно вишиває:
Цвітуть на полотні троянди й виноград.
Розкалиновий там грає,
І дивні птахи щебетять.
Навіть з’єдналось чорне і червоне,
Мойого краю гордість і краса.
Душа народу – малинові дзвони,
Його веселка і його краса.
Пісня про рушник
Ведуча 2. Історія рушника дуже цікава. Традиційно він слугував оберегом. Ще за поганських часів його чіпляли на дерева, пускали на воду, клали на каміння та молили богів, щоби відвели стихійне лихо, всілякі навроки; просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминали родину. З приходом християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві.
Учениця
А мама вишивала рушники
Думками й українськими піснями,
І слалися дорогами нитки,
І йшли по цих дорогах дні за днями.
Життя з них починалося і доля,
І зустрічі, й прощання, і розлуки,
І житні колоски не тому полі,
Де сонце гладить материнські руки.
Приходить і тепер в безсонні ночі
Ті рушники, волошками розшиті,
І дивляться з них материні очі
І чорнобривці, росами умиті.
А мати вишивала рушники
Піснями й калиною край дороги,
І йшли у даль життєвої стежки,
Неначе журавлі в осінню пору.
Учениця
Вишивала мати рушники,
квіточку за квіткою стелила.
Підростали діти, йшли роки,
Непомітно мати постаріла.
В кожній квітці — лагідне тепло
Материнських рук невтомна ласка.
А моя матуся ніжними руками,
а моя матуся шовками-нитками
шиє-вишиває!
Я вночі проснуся, а моя матуся
спати не лягає,— шиє-вишиває!
— Скоро,— каже мати,—
березня дев’яте.
Ми портрет Тараса
рушником прикрасим
Пісня про рушник
Ведуча 1. Рідна мати моя, і твоя, і його, і її. Це вони, матері, навчають любити свою землю. Рідну оселю, кущ калини при дорозі, рожеві мальви під вікном, людей; наповнюють душу людяністю, сердечністю, правдою, теплотою. Мати, мов провідна зірка, вказує життєвий шлях своїм дітям. І немає у світі такої міри, щоб оцінити працю матері, її сердечність і доброту.
Дитина: На землі великій є одна країна:
Гарна, неповторна, красна, як калина.
І живуть тут люди добрі, працьовиті.
І кажу, до речі, ще й талановиті.
Дитина: Землю засівають і пісні співають,
Вишивають гарні барвисті рушники.
На бандурі грають і вірші складають
Про ліси і гори, луки і сади.
То скажіть же, діти, що це за країна?
Діти: Наша Україна!
Дитина: Що таке Україна.-
за віконцем калина,
Тиха казка бабусі, ніжна пісня матусі,
Дужі руки у тата, під тополями хата,
Під вербою криниця, в чистім полі пшениця.
Стіл дубовий в хатині і рушник на картині.
ДІВЧАТА ВИШИВАЛЬНИЦІ
Учениця: А знаєте, мені моя мама свій весільний рушник показувала. Він їй дістався ще від прабабусі. Коли була війна, то прабабуся всі свої найкоштовніші речі в землю закопала, серед них і свої найкращі рушники. Ось цей візерунок я з того рушника перевишила.
Учениця: А в моєї прабабусі були рушники, повишивані рожами і хмелем.
Учениця: А моя прабабуся розповідала, що коли їй виповнилося 10 років, то її мама почала для неї посох готувати – хустки купувала, намисто гарне, тканини барвисті, а на сорочки та рушники сама полотно ткала. А ще вона казала, що потрібно було надбати 40 рушників.
Учениця: Сорок? А навіщо? І що, всі вишиті?
Учениця: Ні, не всі. Були рушники вишиті і ні, білені і небілені. Небілені робили з цупких ниток для рук, обличчя, тіла. У народі їх називали «утирачі». Гостям, щоб висловити свою шану, зливали на руки воду і давали чистого утирала.
Учениця: Крім утирачів, були ж ще й стирачі – рушники для витирання столу, лавок, посуду.
Учениця: А як відбілювали рушники?
Учениця: А я знаю. Кожна господиня мала праник, яким били по вимоченому у ставку полотні, яке потім розстеляли у сонячні дні на траві. Робили це кілька разів, аж поки полотно не ставало білим. Потім прасували рубликом і качалкою.
Учениця: Це було цікаво але ж і важко. Пісня дівчата
Рушник – це дому давній оберіг,
Він вишитий усякими нитками.
Споконвіків родину він беріг,
Бо вишитий матусеньки руками.
: Рушник несли, як народився син чи доня,
У візерунках і у квітах запашних,
Щоби завжди щаслива була доля
Й усе найкраще було лиш для них.
Гостей гостинно кликали до хати,
На рушнику несучи хліб і сіль.
Рушник до армії давала сину мати,
Сватів дівчата всі в’язали для весіль.
Дивлюсь я мовчки на рушник,
Що мама вишивала.
І чую – гуси зняли крик,
Зозуля закувала.
Знов чорнобривці зацвіли,
Запахла рута-м’ята.
Десь тихо бджоли загули,
Всміхнулась люба мати.
І біль із серця раптом зник,
Так тепло – тепло стало…
Цілую мовчки той рушник,
Що мати вишивала..
Поспитайте матусю мою,
Скільки радості й смутку вмістила,
Скільки снів голубих переснила
І ночей недоспала в маю.
Поспитайте матусю мою
Яку ношу поклала на плечі,
Щоб рости і сміятись малечі,
Наче пташці весною в гаю.
Рушники, рушники…
Тут червоне із чорним
Так магічно сплелось,
Що нагадує вічне життя.
І здається, він крилами зараз пригорне
І згадаються теплі хвилини життя.
З дитинства пам’ятаю рушники,
Що так любовно їх творила мама.
По- українськи хата на святки
Сіяла вишитими рушниками.
На полотні співали солов’ї,
І красувались кетяги калини.
Зелений хміль в’юнився по гіллі.
Зоріли в колосках волошки сині.
Біле поле полотняне,
рівно ткане, чисто пране.
А по ньому голка ходить,
за собою нитку водить.
Покрутнеться так і сяк —
зацвіте червоний мак.
Зазирне і там і тут —
василечки зацвітуть.
Застрибає навпрошки —
зажовтіють колоски.
А як пройдеться поволі —
заряхтять листочки в полі.
Біле поле полотняне
рушником барвистим стане.
Я біленький рушничок
Шовком вишивала.
Візерунки з ниточок
Гарно гаптувала.
Щоб вони, немов живі,
Квітнули на ньому,
Ніби роси на траві
Після зливи й грому.
Милу пташку — солов'я
Вишию малого.
Десь йому позичу я
Голосу дзвінкого.
І повішу на стіні
Рушничок біленький,
Заспіває хай мені
Соловей маленький.
Україно моя мила, Україно,
Моя рідна земле, матінка єдина.
Твої роси моє личко умивають,
Твої вітри мої коси розплітають,
Твої діти рідну землю рушниками прославляють.
Пломеніє, немов зоря,
Віще слово Кобзаря,
Пісня солов’їна,
Вишиванка, рушничок,
Український народний танок –
Все то – Україна.
Майбутні вчені й ковалі,
Сталевари, космонавти, зодчі…
Поклонімось матері-землі,
Де сліди ще не забулись отчі.
Нам належить пронести в віках
Пісню і надію материнську,
Вишиту на білих рушниках
Долю нашу славну українську.
А на прощання хочеться сказати:
Шануйте, друзі, рушники.
Квітчайте ними свою хату -
То обереги від біди.
Шануйте те, що дала мати
Годуйте дітей з чистої роси.
Щоб легше їм в житті здолати
Похмурі та скрутні часи. Разом: Шануйте, друзі рушники.