Красноградський коледж комунального закладу
«Харківська комунально-педагогічна академія»
Харківської обласної ради
Семінарська робота з історії України на тему:
«Феодальна роздробленість Київської Русі»
Підготувала: студентка групи Т-21, Борисенко Анна
Викладач: Демяник Юрій Володимирович
м. Красноград 2018
План
1. Вступ
2. Причини роздробленості
3. Діяльність Володимира Мономаха
4. Монголо-татарське нашестя
5. Результати та наслідки роздроблення Київської Русі
1. Вступ. Загальні відомості про Київську Русь.
Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Балтійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.
Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці — плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. Займалися також скотарством.
Причини феодальної роздробленості Київської Русі пов'язані, з одного боку, з особливостями соціально-економічного розвитку Російських земель, а з іншого, - з загальними закономірностями розвитку феодального способу виробництва, що виявилися не тільки в історії Вітчизни, а й в історії світової економіки.
Визначальною рисою феодального ладу є панування натурального господарства, коли економіка являє собою сукупність замкнутих господарських одиниць. На Русі такою формою організації виробництва були вотчини, що функціонують за принципом самодостатності. У вотчинах вироблялося все необхідне для забезпечення матеріальних потреб населення, що обумовлювало слабкість господарсько-економічних зв'язків між вотчинами і між окремими князівствами, а також нерегулярність цих зв'язків.
2. Причини роздробленості.
Починаючи з 30-х років XII століття Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.
Перші її ознаки з'являються відразу після смерті Ярослава Мудрого. Надалі роздробленість була закріплена Любецьким з'їздом князів (1097 р.) на якому було вирішено: "Хай кожен тримає вотчину свою". Верховенство належало великому київському князю, а удільні князі правили в інших містах і землях, спираючись на підтримку бояр.
Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна виділити такі:
Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, подальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства почали самі себе забезпечувати необхідними товарами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.
Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим.
Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємництва князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління - від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний» принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.
Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІІІ ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.
Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі степовими кочовниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.
Отже, до основних причин феодальної роздробленості Київської Русі можна віднести такі:
перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства - на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об'єднанні земель;
воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні;
влада великого князя стала зайвою;
поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;
зміна торгових шляхів у зв'язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;
різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.
В результаті роздробленості у XII ст. утворюються 12 князівств, на початку ХІІІ ст. їх кількість досягла 50, а у ХIV ст. – 250.
Найбільшими князівствами стали:
Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, які стали основою формування Української держави;
Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське, Рязанське – основа Московської держави;
Полоцьке, Мінське, Турівське – основа Білоруської держави.
3. Діяльність Володимира Мономаха
Володимир Мономах – видатний державний діяч, князь чернігівський та переяславський, великий князь київський, який здобув славу завдяки своїй реформаторській діяльності. Є онуком видатного київського князя Ярослава Мудрого. Народився Володимир Всеволодович Мономах 1053 року. Ще будучи в 12-річному віці він починає свою військово-політичну діяльність. Загалом протягом свого життя він здійснив більше 80 походів, більшість з яких були проти половців. Досягнувши 25-тирічного віку Володимир Мономах отримує у керування Чернігів і влаштувався у Переяславському князівстві. Цікаво, що прізвище Мономах він отримав від матері, яка була візантійською царівною. Період його правління був в цілому сприятливим для Русі. Припинилися міжусобиці.
Завдяки мудрій політиці він зумів об’єднати навколо себе князів, селян та ремісників, які допомагали йому оборонятись від набігів половців. Для того, щоб стабілізувати внутрішнє становище Володимир Мономах урегулював систему законодавства на Русі. В першу чергу він упорядкував правничо-реформаторські реформи. Їхня суть викладена в «Руській правді», яка ще відома за назвою «Статут». Це перша в історії Київської Русі збірка законодавчих актів, яких строго дотримувались навіть після смерті автора. Він перший хто встановив контроль над діяльністю лихварів і землевласників, скасував холопство за борги та розвивав зовнішню торгівлю в інтересах власного народу.
Коли в 1113 р. київський князь Святополк, який відзначався своєю жорстокістю та потуранням купцям і лихварям, помер, у Києві спалахнуло повстання. Городяни були незадоволені прислужником Святополка, міським тисяцьким Путятою. Повстанці розгромили його хороми, розграбували садиби лихварів. Бояри й купці, перелякані подіями в Києві, зібрали спеціальне віче із заможних городян, яке постановило покликати на престол до Києва шанованого людьми Володимира Всеволодовича (Мономаха).
Князь Володимир Мономах прибув до Києва зі своїм військом і придушив повстання. Сидів на київському престолі з 1113 до 1125 р. Він був сином Всеволода Ярославича й дочки візантійського імператора Константина Мономаха. Родове ім’я своєї матері, візантійської царівни, Володимир приєднав до свого імені.
Переяславське князівство, де протягом 20 років правив Мономах, постійно зазнавало половецьких набігів. Тому князь Володимир дуже добре знав, як важко боронитися від ворогів самотужки. Він доклав чимало зусиль для припинення князівських усобиць і згуртування сил для опору кочовикам. З цією метою тричі скликав князів на з’їзди, де вони присягали на Євангелії й цілували хрест, що житимуть у злагоді між собою. Князь дотримувався постанови Любецького з’їзду й вимагав цього від своїх підлеглих. Найменші спроби внести розбрат, вийти з-під влади великого князя київського швидко й жорстоко придушувалися.
Коли Давид Ігорович, один з учасників Любецького з’їзду князів (волинський князь, онук Ярослава Мудрого), порушив клятву, пішов проти іншого учасника з’їзду — князя Василька Ростиславича — й осліпив його, Володимир домігся кари для порушника. «Не бувало ще на Руській землі ні за наших дідів, ні за наших батьків такого лиха. Підіть, щоб поправити те все лихо, що натворилося. Бо як цього не поправимо, то настане в нас ще гірше лихо й почне заколювати брат брата, і погибне наша земля, а наші вороги половці прийдуть і візьмуть її». Такі заходи князя зміцнювали державу.
Володимирові Мономаху вдалося відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. У жорстокій боротьбі він зумів об’єднати три чверті території Київської держави: Київщину, Волинь, Турово- Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську, Мінську землі та Поволжя. Лише в Галицьому князівстві самостійно правили брати Ростиславичі.
Припинення міжусобної боротьби позитивно вплинуло на економічний розвиток держави. Швидкими темпами почало розвиватися сільське господарство, ремісниче виробництво, пожвавилася торгівля, а це сприяло розбудові старих міст і виникненню нових.
Володимир Мономах добре знав причини повстання в Києві й тому зменшив податки міщанам і повинності селянам, обмежив застосування рабської праці. Дбаючи про розвиток торгівлі, князь надавав пільги тим купцям, які втратили майно внаслідок пожежі чи війни.
За часів Володимира Мономаха Київська держава зміцнила свої міжнародні позиції й авторитет. Цьому насамперед сприяли переможні походи Володимира на половців. Починаючи з 1103 р. він здійснив п’ять великих переможних походів у половецький степ. Зазнавши нищівної поразки, половці почали служити руським князям. Слава про перемоги дружинників Мономаха над кочовими племенами ще довго жила в народній пам’яті.
З Руссю-Україною, що відновила свою могутність, шукали союзу Візантія, Скандинавські країни та держави Західної Європи. Союзи держав у ті часи скріплювалися сімейними узами. Сам Володимир був одружений з англійською принцесою Гітою. Його старший син Мстислав — зі шведською принцесою Христиною. Дочка Мономаха стала дружиною угорського короля Коломана. Щоб роз’єднати половецькі сили, свого молодшого сина Юрія він одружив із дочкою половецького хана.
Володимир Мономах помер у 1125 р. у віці 72 років. Його поховали в Софійському соборі в Києві. Своїм синам він наказав жити чесно й у злагоді, щоб розвивався й міцнів їхній рідний край.
4. Монголо-татарське нашестя
У той час як Русь вела нескінченну боротьбу з половцями, в далеких східних степах Азії виникла сильна монгольська держава, яка пізніше змінила хід цієї боротьби. Почалася доба монголо-татарських завоювань, що вплинули на країни Азії і Європи, залишивши глибокий слід у їхній подальшій історії.
На кінець XII — початок XIII ст. монголи займали велику територію від озера Байкал і р. Амур на сході до верхів'їв р. Іртиш та р. Єнісей на заході, від Великої Китайської стіни на півдні до меж південного Сибіру на півночі.
Основним заняттям монголів було кочове скотарство. Вони розводили коней, велику і малу рогату худобу. Жили кочовики в юртах, харчувалися м'ясом і молочними продуктами. Кожен рід, плем'я мали певну територію кочовищ та пасовищ. У соціальному розвитку монголів були дуже помітні риси родового ладу. Однак у другій половині XII — на початку XIII ст. почався занепад родових відносин, який супроводжувався виділенням багатих, знатних сімей — нойонів та багатурів. Ця знать очолювала орди (союзи родів). Орди, у свою чергу, об'єднувалися у крупніші племінні союзи, на чолі яких стояли хани. Хани та військова племінна знать отримували данину з підкорених племен. У монголів, отже, зароджувалася варварська форма держави з рисами «військової демократії», яка поступово вироджувалася та втрачала своє значення в міру розвитку своєрідного монгольського феодалізму — «кочового феодалізму». Чисельні племена вели між собою боротьбу, під час якої утворилися значні об'єднання племен — улуси.
У 1206 р. відбувся курултай (з'їзд) монгольської знаті, на якому вождем монголо-татарських племен було обрано Темучина, який одержав ім'я Чингізхан — великий хан (1206—1227). Так утворилася величезна ранньофеодальна військова Монгольська держава.
Створення могутнього військового союзу монголів викликало безперервні завоювання. Для цього існувало багато передумов. Чингізхан очолив сильну військово-племенну знать, яка уже мала досвідчену військову силу — дружини нукерів (воїнів), які бажали воєнної здобичі. Кочовий спосіб життя монголів обумовлював наявність і застосування під час завоювань численної кінноти, проти якої були безсилі землеробські осілі народи. Характерними рисами монгольської військової організації були сувора дисципліна та беззаперечне виконання наказів начальників. За втечу одного нукера засуджували на смерть десятьох, за відступ десятка страчували всю сотню. Підкоривши Китай, монголи взяли на озброєння китайську воєнну техніку (стінобитні, каменеметні та вогнепальні знаряддя) та засоби пересування.
У 1206—1209 pp. Чингізхан підкорив багато народів, які жили у південному Сибіру: бурятів, якутів, уйгурів, киргизів тощо. У1211 р. почалося завоювання Китаю, яке закінчилося лише в останні роки життя хана.
Монголо-татари вперше з'явилися біля кордонів українських земель у 1223 р. Половецькі хани звернулися за допомогою до руських князів, які на з'їзді у Києві вирішили надати половцям допомогу і, об'єднавшись із ними, виступити назустріч монголам. 31 травня 1223 р. об'єднане русько-половецьке військо та монголо-татарські полки зустрілися у вирішальній битві. Результатом відсутності єдиного командування, неузгодженості дій та розбрату між князями стала трагічна поразка руських та половців. У той час, як галицько-волинські дружини Мстислава Удалого і молодого Данила Романовича мужньо билися з татарами, Мстислав Київський спостерігав за перебігом битви у своєму стані. Такої поразки Русь іще не знала. Монголи переслідували рештки руських військ до Дніпра, але вторгнутися у межі Русі цього разу не наважилися і повернули назад.
У 1235 р. на курултаї у Каракорумі (столиці монголів) було ухвалено рішення про загальномонгольський похід з метою завоювання країн Європи. Очолив похід онук Чингізхана Батий (Бату).
Наприкінці 1236 р. монголи потужним ударом розгромили Волзьку Болгарію, навесні та влітку 1237 р. підкорили половецькі орди у межиріччі Волги та Дону. Наприкінці цього ж року основні сили Батия (140 тис.) почали завоювання Південно-Східної Русі. Зайняті міжусобицями, князі нічого не зробили, щоб об'єднати сили у боротьбі проти спільного ворога.
Татари смерчем пройшли через Рязанське та Володимирське князівства, а у березні 1238 р. у битві на р. Сіті розгромили великого князя Юрія Всеволодовича. Після п'ятиденної облоги була захоплена і спалена Москва, а потім Ростов, Углич, Ярославль, Твер, Торжок, Кострома. Мешканці невеликого міста Козельська сім тижнів захищалися від завойовників і усі загинули у нерівній боротьбі.
Літо 1238 р. виснажені монголо-татарські орди провели у придонських степах. Але вже восени військо Батия вдруге спустошило Рязанську землю, міста, не взяті у першому поході, — Муром, Гороховець, Нижній Новгород.
Навесні 1239 р. монголи почали наступ на південно-західну Русь, зруйнувавши на лівому березі Дніпра Переяславське князівство, яке прикривало Русь від степних кочовиків. Восени цього ж року була спустошена Чернігово-Сіверська земля, а на початку 1240 р. ординці вперше з'явились під Києвом.
Тим часом брати Данило і Василько продовжували вести боротьбу за об'єднання галицьких і волинських земель. Після тривалих воєнних дій вони у 1238 р. оволоділи Галичем, відновивши єдність Галицько-Волинського князівства. Незважаючи на те що Південно-Західна Русь наприкінці XII — на початку XIII ст. переживала процес феодальної роздробленості, міжусобних воєн, зазнавала нападів з боку Угорщини, Польщі, німецьких лицарів, монголо-татар, Галицько-Волинське князівство стало центром об'єднання, збирання всіх українських земель в єдину державу.
Навала монголо-татар доповнювалася агресивними діями німецького Тевтонського ордену, війська якого захопили м. Дорогочин (тепер місто у Польщі), загрожуючи Галицько-Волинським землям. У 1238 р. Данило Романович завдав поразки хрестоносцям і повернув місто. Саме м. Дорогочин Данило обрав місцем своєї коронації у 1253 р.
Південноруські князі не зробили висновків після розгрому Південно-Східної Русі, Переяславського та Чернігівського князівств. Ніяких об'єднавчих кроків перед небезпекою князі, зайняті усобицями, не зробили. Тож весь тягар оборони ліг на плечі простого київського люду.
Під Києвом зібралися всі воєводи Батия, вся монголо-татарська орда. Вісім днів і ночей кияни героїчно відбивалися від ворога, вісім днів і ночей ординці таранили мури Києва. І тільки на дев'ятий день татари увірвалися у місто через проломи. Попри героїзм народу, Батий у грудні 1240 р. захопив Київ. Останні захисники рідного міста знайшли притулок у Десятинній церкві і загинули під її уламками.
Пограбований і спалений, Київ надовго втратив значення великого політичного центру. У 1299 р. він втратив і значення релігійного центру: митрополія «всієї Русі» була переведена до Володимира-на-Клязьмі у Володимиро-Суздальському князівстві. З падінням Києва у 1240 р. була перегорнута остання сторінка Київського періоду історії України — однієї з наймогутніших східнослов'янських держав Європи.
Напруженими були відносини Данила Романовича з татарами. Наприкінці 1245 р. він змушений був поїхати в Золоту Орду, де зустрівся з Батиєм. Принизливо прийнявши залежність від хана, головним він все ж таки вважав боротьбу проти ординців.
Наслідками навали монголо-татар на князівства Київської Русі були руйнація багатьох міст, занепад ремесел і торгівлі, демографічні втрати. На довгий час були розірвані етнічні зв'язки східних слов'ян колишньої Київської Русі. Це посилило у подальшому процес формування українського, білоруського та російського народів.
5. Результати та наслідки роздроблення Київської Русі
У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцьке, Смоленське, Тмутараканське,
Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов'ян-переселенців з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угро-фінських племен. (Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові.)
Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах — «снемах». Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву “колективного сюзеренітету”.
Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і її нещастями. Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголо-татар київський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князювань — менше року кожне.
Роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздробленість послабила державу політич-но, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцяхСпостерігалося зростання населення. І лише з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягала вже 50. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися .об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.