Легенди про корисні рослини
Деревій
…Безкраїми степами під палаючим сонцем гнали ординці у ясир дівчат-полонянок з України. Виснажливою була дорога. Закривавилися їхні ноги, зів'яли їхні личка молоді, а дорозі кінця-краю не видно.
Ніч. Зупинилася валка на спочинок. Зігнали ординці полонянок до тісного гурту, оточили їх зусібіч вартою та й полягали спати. Та не спиться потомленим дівчатам. Туга невольнича крає їм груди, виливається болючим стогоном і тихим плачем.
Заспівали полонянки пісню. Тихо звучала вона, та далеко чулася: вітер розносив її по широкому степу. Зачула ту пісню-скаргу мати однієї полонянки, званої Олесею. Птахом полетіла на пісню. Через терни колючі, через води глибокі, через трави високі бігла нещасна мати і втоми не знала. Непоміченою промайнула повз варту і невдовзі вже пригортала до грудей поневолену доню.
Аж ось почалася злива шалена, така густа, що зовсім нічого не стало видно, хоч вже пора було наставати світанкові.
Збилися полонянки докупи, горнулися одна до одної, гріючись. А злива шаленіла. Блискавиці падали на степ вогненними стрілами, громи ревли, мов гармати на велетенському бойовищі.
Перелякані коні татарські хропли, рвалися в степ. І ніхто не годен був стримати їх. Понесли коні своїх вершників – татар геть світ за очі та й не повернулися на місце, де валка ночувала.
Після грози опам'яталися полонянки, зібралися повертатися до рідних домівок. І тут побачили, що ні Олесі, ані її матері нема поміж них. Лиш на тім місці, де сиділи вони обнявшись, росли дві квітки: одна біла, як молоком облита, а друга червонкуватого кольору.
І наче з-під землі почувся голос Олесиної матері: «Зірвіть, діти мої любі, ці дві квітки, бо з жалю до вас я і моя Олеся розцвіли ось тут. Соком зі стебел капніть на ваші зранені ноги, і рани загояться. Зваріть стебла і вмийте тим відваром обличчя, і краса на них заграє гожа та весела.
Тільки вмовк той голос, дівчата зробили так, як радив він. І силу нову відчули, і радощів зазнали. Усі повернулися додому, а про квіти ті, народжені для добра, не забули, доглянули їх коріння. Розрослися із того коріння квіти скрізь по луках і узбіччях доріг та по узліссях. І слава про квітку деревію йшла від села до села, від роду до роду. Назвали люди рослину деревієм за високе і струнке стебло, що нагадувало горду і нескорену людську вдачу.
Живокіст
Жив колись такий чоловік у горах, що мав два серця. Пішов він якось на полонину, щоб трохи сіна на зиму маржині накосити. З раннього ранку махав косою, а потім сів під смерекою полуднувати. Попоїв смачно і води напитися захотілося. Пішов той чоловік до потока, напився чистої джерельної води, сів і спочиває.
Аж раптом бачить – якась жінка вийшла з води і з букетом квітів прямує до нього. Не з їхнього села була, бо вже пізнав би. А такої в селі ніколи не бачив. Глянула та жінка на нього й каже:
Негоже живеться тобі на світі, бо два серця маєш.
Таки маю, - відповідає чоловік. – Але що вдієш, таким вже уродився.
Ану відкрий рота, - наказала йому жінка.
Відкрив чоловік рота, а вона йому в зуби квітів синіх та рожевих напхала. І в ту ж мить чоловік той обернувся у вовка.
Будеш таким аж три місяці блукати, до того часу, поки з тебе не вирвуть лихі люди друге серце, - сказала жінка і зникла знов у ріці. Не день і не два ходив чоловік вовком по лісах карпатських. Заліз якось поміж сторчаки і дуже ногу пробив. Як не старався, а вийняти той сторч ніяк не міг.
Уночі пішов на ту полонину, де колись, людиною будучи, сіно косив. Бачить – кошара овеча стоїть. Старий чабан ватру розклав і кулешу з бринзою собі на вечерю готує.
Підійшов до нього той чоловік-вовк і поранену лапу простягає, очима вовчими благає, допомоги просить.
Злякався чабан вовка, але бачить, що звір дуже тихий. Узяв чабан вовчу лапу, вийняв з неї сучок та й каже сам до себе:
Таке пережив зараз, ніби два серця мав би!
І я колись мав, добрий чоловіче, два серця, - каже йому вовк чоловічим голосом, - але тим сучком гострим заколов я собі друге серце і тепер знову хочу бути людиною.
Тої ж миті затріщали в лісі старі дуби, попригиналися додолу могутні смереки, зашуміли-зашелестіли довкруж трави полонинські. А поміж трав з'явилася ще одна, якої в тих краях ніколи і ніхто раніше не бачив.
То з крові моєї трава виросла і зацвіла синіми квітами, почув чабан знову чоловічий голос. – Ти, чабане, врятував мене, витягнув з лапи сучок. А на тому сучку було моє друге серце, з якого синіми квітами кров сходить. Але то байка, бо живе моя кість. І знову я стану людиною, знову піду на полонини косити трави для маржини. Тож назвімо ту траву живокостом. Нехай той живокіст лихих своєю отрутою губить, а добрим людям приносить здоров'я.
І стихло все довкола. Сходило сонце. Біля чабанської ватри сиділо двоє чоловіків. Вони смакували парену кулешу з бринзою і весело розмовляли про свою нічну пригоду з вовком.
Арніка
Серед гуцулів побутує легенда про чудодійну силу гірської рослини з оранжево-жовтими язичковими квіточками. В Карпатах її називають скусівником, нечуйвітром, гірським баранчиком. Родинна її назва походить від грецького слова «арнос» - баранчик. Оповідають, що галицький князь Данило хворів дуже тяжкою формою «дихавиці» (бронхіальною астмою), а лікарі княжого двору були безпорадні. Якось у Галичині з'явився бортник (пасічник), що розумівся на зіллі. Привели його придворні до покоїв князя і сказали: «А чи зможеш ти вилікувати нашого світлого князя від дихавиці?» Знахар на те відповів: «Знаю таке зілля, котре за сорок днів і сорок ночей, якщо його пити, позбавляє людину від недуги. І назва тому зіллю арніка».
Зварив бортник зілля і напутив слуг поїти князя сорок днів і сорок ночей. Чудо-зілля поставило Данила на ноги, і він ще довго був галицьким князем. Хотів князь щедро нагородити свого зцілителя. Кинулися слуги шукати бортника, а його й слід прохолов.
Перестач (дикий калган )
Ходить така баєчка у Карпатах.
Одного разу в Кутах та й довкола – а діялося те в сиву давнину – такі яблука вродили, що світ не видів. Не пропадати ж марно добру. І налагодили гуцули з-під Кутів плоти з тими яблуками аж до самої Америки.
Правда, що воно за землі такі, тоді ніхто не знав. Та оповідали, що люди там гарні і гречні жили. А от яблук таки не виділи й не знали.
Тож і поїхали гуцули базарювати. Люди вони щирі. Продали свої здобутки за безцінь. Зате в дорогу дали їм тамтешні люди коріння живучого, що калганом звалося. І води цілющої дали, аби хвороби ніякі не приставали в далекій подорожі.
Узяли наші кутяни того коріння та й настояли на воді. А вода зацвіла квітами. Напився тої води один гуцул, другий, третій – сили додалися. І великий океан видався їм, як маленьке озерце.
Пливуть. Аж бачать на хвилі наче плоти якісь, тільки на їхні гуцульські не схожі. А на плотах – також люди. Гуцули й питають:
Як си маєте, брати наші?
А хто ж ви будете, люди добрі? – вийшов до них старший. А то був Колумб. – Звідкіля ви?
Гей, гей, з країв далеких, - відповідають. – Із самої Гуцулії. Чули про таку землю?
А то ж як! – відповів Колумб.
До хати вертаємо, з Гамерики. Яблука продали, калгану придбали. І тебе хочемо почастувати.
Згодився на те Колумб, бо увидів, що то люди щирі. Причастився калганом і теж звеселів.
То де, - питає, - того зілля надбали?
У самій Гамериці, - казали гуцули.
А я ото якраз і їду її відкривати, - каже Колумб.
То най щастить тобі, чоловіче добрий!
Отак, виходить, ще до Колумба відкрили гуцули далеку Америку. І відтоді у наших краях і село з'явилося, котре нині Черганівкою називають. А тим корінням живучим, що калганом іменується, недуги люди виліковують.
Рута
У гуцульського майстра-різбяра Юри Бербенюка зростала файна донька Анничка. Старий був удівцем, боявся видати її заміж в інше село і зовсім залишитися самотнім. А донька, як на гріх, покохала легеня Василя з сусіднього села, гарного скрипаля. То й почали вони зустрічатися в горах, коли на землю спускалося надвечір'я. Одного разу старий майстер прослідкував за своєю дочкою і побачив, що вона зустрілася з Василем. Вийшов майстер зі своєї криївки за великим каменем та й пішов прямо до молодих, говорячи: «То так ти, доню, шануєш свого батька, так його старе серце втішаєш? То знайте ж обоє, що ніколи я не віддам за музику свою єдину дочку, свою надію останню!»
Дівчина злякалася і кинулася бігти вниз по крутому схилу, подалі від розсердженого батька. Василь побіг за Анничкою, яка вже добігала до прямовисного урвища. Він закричав, що попереду дуже круто і небезпечно, але було вже пізно: дрібне каміння ковзнуло під ногами дівчини, і вона білим птахом полетіла у прірву.
Гори підхопили той вигук Василя і ніби зітхнули глибоко: «Там круто…круто…руто…руто…о-о-о!»
З горя старий майстер геть закинув своє ремесло і скоро помер. А Василь геть-чисто втратив розум: обшарпаний і простоволосий блукав він горами, грав на старій скрипці і все шепотів: «Руто моя, запашна Руто…Де ти, Руто? Гори відають, а я не відаю… Скажіть мені, гори високі, чому ви гукали: «Руто, Руто!»? Ви
кликали мою Анничку, та й забрали від мене… Поверніть мені її, чуєте? Поверніть!»
Одного разу він зупинився на тім місці, де востаннє зустрічався з Анничкою, і побачив якийсь зелений кущик, що саме починав цвісти, розповсюджуючи довкола запаморочливі пахощі. Сів на плескатий камінь і жалібно заграв на скрипці. Аж смереки посмутніли, аж пташки щебетати перестали. А гори ніби зітхнули, і вчувся в тім зітханні знайомий голос:
Не сумуй, мій легінику,
Зірви цю травичку.
Звари її, потім випий –
Забудеш Анничку.
Ще раз вип'єш – вернеш розум
І щасливим станеш.
А як втретє вип'єш зілля –
В цей бік і не глянеш...
Замовк голос. Замовкла і скрипка. Помутнілий розум Василя ніби освітився тим голосом. Хлопець нарвав листя з того кущика зеленого та й зробив так, як радив рідний і знайомий голос. Напився тричі відвару з листя і все забув. Анничка навіть мертва бажала своєму коханому щастя. Лиш запам'ятав єдине слово – «рута».
І подумав Василь, що так, мабуть, називається той зелений кущик. З того часу лишилася людям ця назва та ще легенда, яка розповідає про нещасливе кохання і про цілющу руту запашну.
Мучниця
Розцвіла у бідного поліського селянина донька Галя. І задумали батько з матір'ю видати її заміж. Прийшов час дочці летіти з рідного батьківського гнізда.
Не зводив з неї очей сусідський хлопець Олесь, та й Галі він був до душі. Та бідний був Олесь, як і Галя. А батьки Галині, як і всі в ті далекі й сумні часи, вважали, що їхня донька буде тоді щасливою, коли вийде заміж за багатого.
І як на біду Галину та Олесеву впала дівчина в око синкові місцевого багатія Данькові. Він був товстий і незугарний, але тримався з погордою, бо мав за плечима батькове багатство. І коли заслав сватів, то Галині батьки не знали як і радіти від такого нежданого-негаданого щастя. Плакала Галя, але батько гримнув на неї: «Твій Олесь ще більший голодранець, ніж ми!»
Нічого не допомогло: не сміла дівчина йти проти волі батьків і мусила стати дружиною нелюба Данька. Та не склалося в неї життя з осоружним чоловіком. Побачив він, що Галя не любить його і страшно розлютився. Побив її. А щоб не втекла від нього, заховав одяг і взуття. Але це не стримало горду жінку. Увечері, в одній білій сорочці, босоніж вийшла вона у снігову хурделицю. Галя, не бачачи світу за суцільною білою завісою хурделиці та за слізьми, йшла навмання подалі від своєї гіркої долі.
Уже не відчувала холоду і не зчулась, як опинилася біля своєї оселі. Задубілими руками постукала вона у шибку і тут же знепритомніла, впала в сніг.
Вибігли стривожені батьки, занесли майже зовсім замерзле тіло доньки до хати, почали бідкатись, відігрівати, відтирати снігом.
На другий день Галя прийшла до тями, але палала, як у вогні. Приходив Данько і хотів забрати її, але батьки не віддали. Через три дні Галя померла. Ще більше горе придушило бідну хату її батьків. А навесні, коли зійшли сніги, люди побачили довгу зелену стежку, що бігла від двору Данька аж до хати Галиних батьків. То виросло не бачене тут раніше зілля, яке встелило стежку зеленим килимом. Люди пов'язали появу цього зілля з Галиною втечею та її трагічною смертю і назвали його мученицею. А ще рослина ця має інші назви: мучниця, мученичник, ведмежий виноград, боровка, толокняк. Люди кажуть, що цілюща сила рослини від того, що під босими ногами Галі танув сніг і в нього стікали з поранених ніг дівчини краплини крові. І влітку і взимку вічно зеленіє килим, розстелений кущиками мучниці, а між листочками червоніють ягідки. Рослина ця повідує людям про сумну долю бідної дівчини, про її добре, сповнене любові до людей серце.
Вероніка лікарська
Жив у Карпатах легінь Дмитро. Щедра гірська природа наділила його великою силою, сміливою вдачею і жвавим розумом. Добре і чуйне серце мав, яке вбирало в себе любов до людей і відгукувалося на людські біди. Був Дмитро, як і його дід і батько, лісорубом. Валив вікові буки і смереки, а по весні ставав за кермо і сплавляв дараби ( пліт із дерева ) по Черемошу. Була в нього файна дівчина Анничка, як ружа розцвічена. На осінь мали й весілля гуляти. Та трапилася несподівана біда. Перевернувся пліт і потрапив Дмитро у холодну воду. Дивом дістався берега хлопець, весь побитий і понівечений. Травами напувала його мати, і молитви читала, і до знахарки ходила. Та нічого не допомагає. Щодня приходила до нього Анничка, приносила мед, лісові ягоди. Плакала, ридала дівчина, краще, говорила, сама б стала цілющим зіллям, аби вилікувати Дмитрика. Почув ці слова добрий мольфар ( чарівник ), що причаївся біля хати і слідом за нею подибав. Прошепотів він якесь заклинання і Анничка не зчулась, як сон її зморив. Заснула вона так, як стояла, з берізкою обнявшись. Так і не повернулась Анничка додому вже ніколи, лиш понад плаєм, що біг від хати Дмитра до її хати, поросло зілля, що стелилося низько до землі і цвіло дрібненькими блакитними квіточками. Мати Дмитра звернула увагу на них. Та все наче хтось нашіптує їй: «Зірви те зілля, висуши і звари з нього ліки. Ними ти врятуєш сина свого». То мольфар все нашіптував, і мати так і зробила. Поїла тим зіллям сина щоднини, а коли пройшов місяць, Дмитро почув в собі сили. Вперше піднявся і вийшов до лісу. Він все розпитував матір і людей про Анничку, але ніхто нічого не чув про неї.
Якось увечері стояв він під тою самою берізкою, де часто зустрічався з Анничкою. Зітхнув тяжко і промовив уголос: «Де ж ти, моя вірна Анничка? Чи ж не бачиш, як я сумую за тобою?»
І почув, як зілля, що розрослося навколо берези, прошелестіло голосом Аннички: «Я зіллям, Дмитрику, стала, щоб від недуги тебе врятувати. Живи, мій легіню файний, тішся життям, а мене не згадуй лихом». Та й замовкло. Щоб не ятрити душу гіркими спогадами, виїхав з Карпат Дмитро в далекі краї, там і залишився до кінця днів своїх.
А люди назвали те зілля вірна Анничка. Згодом лікарі переінакшили народну назву – вероніка лікарська. Скромна і малопримітна ця квіточка, а силу цілющу велику має.
Болотяна сушениця
Було це в поліському селі Житники. Поле Петра Шульги підходило до заболоченого берега тихої річки. А що кілька років підряд літо видавалося дощовим, то в посівах жита у Петра з'являлися кущики невеличкої трави, яка росте тільки на мокрих берегах. «Сушить мені жито проклята трава, - бідкався Шульга. – Випиває з землі соки, тому й жито таке неврожайне».
Виривав ту траву, а вона знову виростала. Одного разу так розсердився, що повиривав її разом з корінням, висушив на сонці і зварив у казані. А потім вилив у дерев'яну діжку.
Та не давала вона йому спокою. Якось уночі не міг заснути. Пити хотів. Попросив дружину, щоб принесла йому напитися. Сонна жінка зачерпнула з діжки і принесла чоловікові напитися. Випив він і заснув міцно. Уранці встав Петро спокійним і навіть веселим. Зраділа й жінка, зрозуміла, що відвар той не отрута, а дуже корисна. І назвала цю траву сушеницею.
Папороть
Було це дуже давно. Жив в одному селі бідний чоловік на ім'я Іван. Тяжко працював, але ж злидні обсіли з усіх боків. Одного разу повесні запріг Іван у невеличкий візок свою стару конячину та й поїхав у ліс по дрова. Почав сухе гіллячко збирати. І такі ті дрова тяжкими видались Іванові, що він дуже швидко втомився, присів на пеньок і спочиває. Коли це – гульк! - з'явився перед ним старий дід з довгою сивою бородою. Стоїть, дивиться на Івана, на суху палицю опирається і покахикує таким старечим надтріснутим голосом. Далі говорить:
Добридень, чоловіче добрий! Дрова збираєш?
Добридень і вам, - стомлено відповідає Іван, - та то хіба я збираю? То злидні мої збирають.
Та щось не дуже вони тобі збирають, ось подивись, - дід тричі стукнув палицею об землю.
Тут Іван побачив, як ціла зграя маленьких обідраних чоловічків розтягують з візка дрова, які він з таким трудом назбирав.
Ото бачиш, - каже дід до Івана, від них і все горе твоє.
А як же їх позбутись?
А то, чоловіче, річ не проста. Та я тобі дам пораду. За три дні буде ніч Івана Купала… Прийди звечора до лісу і заховайся за дубом, під яким папороть росте. Опівночі почуєш дивні крики, сміх, але не лякайся: саме о цій порі і розцвітає папороть. Не намагайся зірвати квітки, а тільки придивись, куди впаде ягода, яка на твоїх очах з тої квітки виросте. Зроби
там знак і вранці приходь і копай на тому місці. Викопаєш корінець, висушиш його і звариш вночі в горщику. Тоді постав той горщик серед хати і лягай спати. А там побачиш…
І дід, як стояв перед дідом, так і щез.
Усе зробив Іван, як радив дід. Поставив горщик з паруючим зіллям посеред хати, ліг на лавці і вдав, що спить. А сам краєчком ока дивиться, що далі буде. Бачить: позбігалися всі злидні до горщика, оточили його і почали галасувати, кому першому пробувати те вариво. Кожне з них і їсти хоче, і першим спробувати боїться: а ну ж то отрута! І тут найзлиденніший злидень каже: «Нехай господар першим і спробує». Зовсім знахабніли злидні: обліпили наляканого господаря, стягли з лавки і наказали пити зілля, яке сам наварив. Хочеш не хочеш, мусив Іван трохи надпити того трунку. І тільки він зробив три ковтки, як почув, що міцний сон так і бере його в обійми. Знову ліг на лавку та й заснув. Коли вранці прокинувся, то побачив, що горщик від зілля порожній, а навколо нього сплять його прокляті злидні. Встав потихеньку, зібрав їх у мішок, зав'язав його міцно, пішов до річки та й утопив свою біду в найглибшому місці.
Після того з кожним днем відчував, як припливають до нього сили, як всяка робота йде йому легко, і почав чоловік жити краще, і господарство його пішло вгору.
Тоді він не знав, що сила йому додалася після випитого зілля.
Про папороть існує багато легенд. І всі вони одна одної цікавіші. Та всі зводяться до одного: папороть цвіте в ніч під Івана Купала.
Перекази про цвітіння папороті передаються з глибокої старовини, коли слов'яни були ще язичниками і поклонялися богу грому і блискавки Перуну. Йому ж присвячувалася і ніким не бачена яскрава, як полум'я, квітка папороті.
«Цвіт папорта» невпійманний, як швидка блискавиця, за древнім повір'ям, робить людину, яка його знайшла, невидимкою. О.Афанасьєв у книзі «Поетичні погляди слов'ян на природу» наводить таку оповідь.
Один селянин шукав напередодні Івана Купала корову, що загубилася; саме опівночі він зачепився ненароком за кущ папороті – і чудодійна квітка потрапила йому в постоли.
Одразу ж прояснилося йому все минуле, сучасне і майбутнє; він легко відшукав корову, дізнався про багато захованих у землі скарбів і надивився на витівки відьом. Коли ж селянин повернувся до сім'ї – домочадці, чуючи його голос і не бачачи його самого, перелякалися; та ось він роззувся. Квітка випала – і в ту ж мить всі його побачили. З втратою квітки закінчилося його всезнайство, навіть забув про ті місця, де ще недавно милувався заритими скарбами.
Про цвітіння папороті в чарівну ніч на Івана Купала гарно розказано в повісті М.В.Гоголя «Вечір напередодні Івана Купала».
За густими лісами і високими скелями є маленьке село. А в тому селі є маленький будиночок, в якому жив лісник Іван Купайло зі своєю донечкою Папороттю. Жили вони щасливо. Та раптом все скінчилося. Привів батько у свій дім нову жінку, яка не злюбила дівчину. Якось пішов він на полювання. А мачуха стала варити якесь зілля і слова якісь говорити. Випила вона те зілля і перетворилась на відьму. Папороть злякалася і хотіла втекти, та зла мачуха наздогнала її і проговорила: «Будь кущем, високою травою. Сліди, які залишаться за тобою, теж стануть кущами. І ніхто вже більше тебе не побачить. Краса твоя знищена. А квітнути ти будеш лише раз на рік, у чарівну ніч, саму найкоротшу літню ніч. А той, хто побачить твоє цвітіння буде щасливим. Та нелегко буде знайти до тебе дорогу, на шляху всілякі жахи будуть».
Перетворилася на птаха і полетіла мачуха. А вдома знову стала жінкою. Прийшов лісник з полювання. А жінка спить і доньки ніде не має. Побачив він чаклунську книгу, прочитав в ній про доньку свою і затужив.
Та недовго чинила зло мачуха. Якось, коли вона була в подобі птаха, наздогнала її стріла. І не стало злої сили.
А батько Папороті все ходив і просив людей, щоб знайшли його донечку. Та так вона і не повернулась додому. Лише напередодні свята «Купання сонця», в чарівну ніч, цвіте вона дуже гарною, яскравою квіткою. Те свято назвали на честь лісника – свято Івана Купайла.
* * *
А ще кажуть, що хто побачить квітку папороті, тому відкриється мова тварин і рослин.
Родовик лікарський ( кровохлебка )
Обсіли Кармелюкових славних хлопців панські посіпаки, загнали їх до старого лісу, притиснули до широкого непрохідного болота.
Відчайдушно бились хлопці, та сили були нерівними: на одного народного месника припадало по десятку озброєних до зубів шляхетських жовнірів.
З раннього ранку до пізнього вечора точився нерівний бій. Багато ворогів полягло від влучних пострілів і гострих шабель ватаги Кармелюкової, але важко було і оборонцям: один по одному падали вони, щоб ніколи не звестися. Жменька відчайдушних повстанців лишилась, коли ніч темна поглинула ліс.
Кармелюк із залишками загону вирішив скористатися темрявою і непомітно вислизнути з цієї пастки. Єдиний шлях до порятунку був через болото, яке ховало під купинами і болотяними заростями бездонні «вікна». Потрапивши до них, годі було сподіватися на порятунок.
Лише їм відомою стежкою месники пробралися на другий бік болота. Лісові хащі надовго і надійно заховали їх від переслідувачів.
На ранок озвірілі панські посіпаки пішли в новий наступ, але, не зустрівши жодної живої душі, розлютилися ще дужче. Накинулися на мертвих побратимів Кармелюкових. Шматували їх шаблями, глумилися над ними у люті безсилій.
Мовчки спостерігали за цією дикунською сценою месники з хащів, з другого боку болота. Клялися відомстити ворогам за глум над мертвими побратимами.
На другу весну зібрав Кармелюк великій загін повстанців, налетів на фортецю, за мурами якої ховалося шляхетське військо, взяв її приступом, винищив ворогів, а їхні маєтки пустив з димом. А потому поїхав з цілим загоном на те місце, де рік тому загинули його вірні товариші. Поїхав, щоб пом'янути їх, дати клятву, що буде до останнього подиху мститися ворогам.
Поїхала ватага месників на ту місцину. Кармелюк зіскочив із свого буланого коня, вклякнув на зеленій траві і так із хвилину стояв мовчки. Так само зробили і його товариші. Коли ж він встав і подивився пильніше довкола, то побачив, що на краю болота, між рідкими кущами і деревами піднялися високі рослини з ребристими стеблами і з чорно-пурпуровими квітками.
Браття! – мовив ватажок. – Чи бачите ви ці квіти? Їх не було тут раніш. Це козацькі душі проросли з-під землі і розцвіли кривавим цвітом. Поклянімося ж перед квітками роду козацького, що відплатимо ворогам лютим за їх смерть. За всі муки народні!
І, як вітер могутній у кронах дерев, пролунало: «Клянемось!»
Посідали повстанці на коней та й помчали нищити ворогів.
А що назвав Кармелюк квіти з роду козацького, то й пішла назва в народ, і до сьогодні називають ту високу рослину з чорно-пурпуровими квітами РОДОВИКОМ. І дає вона людям ліки від ран та інших тяжких недуг.
Очний цвіт або зірчата
До сліпого бандуриста, який поволі ступав босими ногами по теплій пилюці битого шляху, долинули заспокійливе гудіння бджіл і пахощі свіжого меду. Він догадався, що десь поблизу має бути пасіка.
Не старий ще був бандурист цей, але ж зовсім сліпий. Недавно з ним сталася біда і погнала чоловіка геть з рідних місць по світу. Десь там, на далекій Запорізькій Січі, його побратими лаштуються в похід на ворога, а він іде по селах, щоб кликати народ підніматися на панів, гострити шаблі, сідлати коней…
Зайшов бандурист на пасіку, привітався голосно. Йому відповів старий дід, пригостив медом пахучим, запросив заночувати. Бандурист радо прийняв це запрошення.
Узявся дід вилікувати бандуриста від сліпоти. Зробив ліки з очного цвіту і бджолиного меду та й приклав до очей сліпого. Залишив ще бандуриста на декілька днів.
І ось одного дня прокинувся чоловік і сонячне світло вдарило йому в очі.
Ще самому собі не вірячи, він закричав: «Я бачу! Бачу!»
Біля нього вже стояв старий пасічник і посміхався.
Тепер, сину, лаштуйся у дорогу. І хай не тільки промовляє твоя бандура, тепер хай і шаблюка заговорить з панами своїм голосом!
І пасічник урочисто простягнув щасливому бандуристові стару козацьку шаблю.
Хвощ польовий
- Тату, а які бувають зорі?
Десятирічний хлопчик питає свого батька, ще не старого, але сивого кремезного чоловіка. Вони стояли біля намету, що притулився майже до самої течії гомінкого Пруту.
Вони великі-великі, червоні, жовті, сріблясті, блакитні…
А зелені зорі є?
Кажуть люди, що колись давно були на небі і зелені зорі.
А де ж вони поділись?
Хто його знає. Ось послухай цю стару казку.
Давно колись жив у Карпатах хлопець Олесь, трохи старший за тебе. Влітку він пас на полонині вівці. Був собі звичайним хлопцем, дуже любив грати на сопілці. Сяде, бувало, під смерекою і цілими днями виграє, видобуває з сопілки такі мелодії, що аж вівці переставали скубати травичку, заслухавшись у те вигравання.
Одного разу Олесеві довго не хотілося йти спати. Вже давно заснув старий ватаг, заснули в кошарі вівці, а хлопець усе сидів і не міг відірвати погляду від неба, геть-чисто змережаного зорями.
Зачарований тою невимовною красою, почав Олесь тихесенько награвати на своїй сопілці. Тоненькими срібними ручаями потекла мелодія полониною, попливла над горами, зачарувала лісову звірину. Долинув той чарівний голос сопілки аж до зір, і вони, застигши від замилування, заграла всіма своїми барвами. А
найменші, найдопитливіші зелені зірочки так захопилися грою хлопця, що почали опускатися все нижче й нижче, аж поки не посідали у полонинські трави, щоб тут було чути Олесеву сопілку.
До самісінького ранку вигравав хлопець сумні і веселі мелодії. Вчувався в них то шум смерек, то спів сріблястих водограїв, то пташине щебетання, то посвист гірського вітру.
Піднятись би було малим зеленавим зорям до сходу сонця на свої орбіти. Але вони, зачаровані Олесевою грою, забули про все на світі. Коли ж упали на трави перші сонячні промені, зелені зорі пригасли, вросли в землю та й залишилися тут назавжди.
Ти бачив оті невеличкі рослинки, ніби зіткані з маленьких зелених промінців? Ото, кажуть люди, і є ті зелені зірочки. А назвали їх хвощами, мабуть, через ті зелені хвостики-промінчики. Але ти, синку, не шкодуй, що ці зелені земні зорі тепер не на небі. Зате людям вони на землі дарують цілющі ліки, а це не гірше, ніж дарувати красу.
Нагідки або Календула
Летів голуб над зеленою полониною і ніс у дзьобі зернину невідомої в цих краях квітки.
Раптом десь з понад високого захмар'я впав на нього каменем яструб і з усієї сили вдарив голуба своїм гачкуватим дзьобом. Упав зранений красень на траву зелену, випала зернина з дзьоба, впала між трави і одразу пустила паросток. За якусь хвилину потяглося в небо блідо-зелене стебельце, а ще через якийсь час розвинулися листочки і зацвіли яскраві оранжеві квіточки.
Клюнув голуб квіточку оранжеву і підвівся на ніжки. Клюнув ще раз – і махнув крилами, полинув у далечінь до своєї голубки.
Усе те бачив старий ватаг, який пас тоді на полонині вівці. Огородив старий дивну квіточку, аби не стоптала її яка звірина чи не знищили вівці, дочекався, коли визріли зерна, а на другу весну засіяв ними грядочку, скопану тут, на полонині.
Діждавшись квітів, старий ватаг зрізав їх, висушив, і настоєм з них почав лікувати недужих людей.
Слава про цілющу квітку дуже швидко розійшлася по всьому краю. Люди охоче розводили цю рослину на своїх городах, лікували нею недуги.
Отак з'явились і поширились по всій нашій землі нагідки, які ще називають календулою.
А ще є така казка про цю рослину.
У сонечка було багато золотих монеток, які воно тримало в своїх карманах. Світити воно весь час не може, йому потрібен відпочинок. І ось одного разу сонце присіло на горі перепочити. Воно не угледіло, як із кармана випала монетка. Вона скотилася з гори і впала на землю. А в тому місці виросла квітка яскраво-помаранчова, колір якої нагадує нам про сонце.
Нагідку називають «наречена літа». Вона має властивість повертатися за сонцем.
Пижма або дика горобина
Вівчар Олекса щиро любив файну і веселу дівчину Марічку. Ціле літо пас Олекса вівці на полонині. Ціле літо не спускався з полонини і Марічка сумувала за красним легенем. Тоді, коли сонце сходило на високій полонині, а по долах стелились сиві тумани, брав Олекса в руки сопілку і грав для Марічки. Дівчина слухала голос трембіти і чекала осені, коли вони мали побратися. А жив тоді поблизу один лихий чоловік, котрий боявся Олекси, і вирішив він будь-що перешкодити їхньому щастю. Багато ночей, коли не було на небі ні зірок, ні місяця, старий знахар-чародій провів у горах, на полонинах. Шукав він траву-пижму, яку мав використати для весільних намов на Олексиному і Марійчиному весіллі.
Восени зігнав Олекса на доли свої вівці і заслав до Марічки старостів. А невдовзі й весілля гуляли. І саме тоді, як вів Олекса наречену до своєї хати, знахар-чародій кинув до порога під ноги молодим траву-пижму. Мала Марічка перескочити, аби не наступити на траву. Але не так сталося, бо ніхто не знав про намов знахаря. Лиш наступила дівчина на траву, як знялася навколо велика буря. Стало темно, лячно. Люди розбігалися хто куди. Щезла в тій круговерті і Марічка.
Не знав Олекса, що вже не побачить своєї Марічки. Як стихла буря, пішов він у гори шукати свою наречену. Через корчі продирався, у прірви зазирав, кликав Марічку. Та не відкликалася дівчина. І плакав Олекса гіркими сльозами.
Течуть сльози з його очей, чисті-чисті, як сама любов. І де впаде сльоза, там виростає трава-пижма, або, як її ще називають, дика горобина. Не в'яне та горобина, як не в'яне любов Олекси. Зацвітає вона в другій половині червня і цвіте аж до кінця серпня.
ХМІЛЬ
Спливали весни. Та не марніла врода молодої Катрі. Знали про неї в найглухіших селах Поділля. І недарма стільки пісень склав для красуні молодий козак Іван. Мріяв він про той день, коли назве дівчину своєю дружиною і привезе в рідне село.
Бідний Іван був, а серце мав щире та правдиве. І люди знали Івана, бо ніхто не вмів співати пісень, як цей молодий козак. Тож і кликали його на весілля, просили проспівати для молодих нову пісню.
На весіллі й зустрівся Іван з Катериною. Відтоді усім серцем покохав її. Пас панську худобу, по копійці збирав гроші, готувався до весілля.
Та скоїлося лихо. Впала в око красуня старому панові і вирішив узяти він її собі за дружину.
Одного разу покликав пан до себе батька дівчини і став вимагати повернення боргу або… віддати за нього дочку. Тяжко зітхнув батько, бо що мав робити, коли в нього, окрім Катрі, ще було шестеро малих ротів у хаті. І згодився: нехай Катря буде панові за жону.
Але не такої вдачі був козак Іван. Уночі викрав він свою красуню і подався з нею на тихі луги понад Бугом-рікою.
У густих верболозах наздогнали їх панські слуги. Скрутили Іванові руки, забрали Катрю і повезли у панський двір.
Довго думав пан, як покарати Івана. А потім розіслав по всіх усюдах своїх гінців з наказом, щоб на завтра люди сходилися до маєтку, де пан каратиме Івана.
Другого дня вранці прив'язали Івана до старої груші в дворі, поставили варту.
Підходили люди до козака і тихо прощалися з ним…
А тим часом гуляв на Поділлі славний козак запорізький, що мав прізвисько Хміль. Добра слава ходила про нього поміж простого люду. І саме в цей час, коли пан почав свій суд, несподівано з гурту людей вийшов невисокий, але кремезний чоловік з палицею в руках.
- Козак Хміль! – загомоніли люди.
- То яку кару для Івана вигадав ясновельможний?
- Хто віднімає чуже добро, той злодій, - сказав пан. – А злодіїв ще наші предки карали, щоб не простягали рук до чужого.
- Ти украв наше поле, ти крадеш наш труд, наші гроші. Ти – злодій! – відповів Хміль. – І ми будемо карати не Івана, а тебе, вельможний пане!
Сполотнів тоді розлючений пан.
Не слухайте його, люди! Цей козак хоче порушити давні традиції. Одвічно були бідні й багаті. І бідні мусять коритися багатим. Не може бути пан жебраком! Як ніколи не зазеленіє ота палиця, що її тримає у своїх руках Хміль, так ніколи не стануть іншими наші закони!
Але ж ця палиця може зазеленіти! – мовив козак Хміль.
Якщо так станеться, то я віддам Катерину Іванові і прощу всім борги, роздам людям свої маєтки та отари.
Попросив тоді Хміль, щоб принесли йому води. Викопав ямку, встромив палицю, засипав землею. Потім полив суху землю водою. І палиця зазеленіла ніжними листочками.
Почорнів від люті пан і кричить:
Він чаклун, чародій! Багато лиха заподіє він нашому люду!
І вийшов тоді наперед один старий, білий, як молоко, чоловік та й каже:
- Не чари це, вельможний пане. То серце козацьке своєю любов'ю до простих людей змусило зазеленіти палицю. І тепер ти мусиш виконати обіцяне – роздати своє добро, повернути Катерину Іванові.
Як не опирався пан, як не хапався за зброю, однак розділили люди панське майно. Самого ж пана вигнали. Молодий Іван одружився з красунею Катрею, а те пагіння розрослося по всіх усюдах. І відтоді називають його хмелем – на прізвисько мудрого козака.
Кульбаба
Жив колись у горах карпатський красний легінь Куль. На всі Карпати був легінь. Впадали за ним гірські чічки. Але на жодну не звертав Куль найменшої уваги, бо до нестями закохався в багацьку дівчину Дзвінку. Жила ця красуня одиначкою в старенької баби на найвищому груні біля Косова.
Ніхто не пам'ятав у околицях, як звати Дзвінчину бабу. Але всі знали, що вона кохалася колись у розкошах за своїм покійним чоловіком. І тепер не перевелися в неї багатства й маєтки. Після смерті чоловіка сумно було жити бабі самій. Могла б переселитися в доли, ближче до людей, але не любила вона нікого. І її люди ненавиділи. Так і лишилася жити сама-самісінька.
Пішла якось вона до Косова на ярмарок і вздріла бідну дівчинку-сирітку, що ходила і просила в людей на хліб насущний. Тут і схитрувала баба. Купила сироті усяких ласощів і заманила до себе.
Відмила дівчинку, вичесала, в гарне вбрання одягла. І нарекла її Дзвінкою. Так і жили удвох. Росла Дзвінка, як зоря красна, як смерічка струнка. Добрі люди дивувалися тій вроді дівочій.
Кожної неділі баба і Дзвінка вбиралися в найкращу одіж і спускалися з гір до Косова на ярмарок. Довго ходили поміж люду, бо дуже любила баба почути, як люди кажуть услід їм:
На всі гори зелені дівчина! То донька її.
Від тих слів у баби здоров'я й сили прибавлялося.
Отож на косівському ярмарку й приглянулася Дзвінка красному легіню Кулю, який продавав калинові сопілки.
На другий день узяв із собою Куль найліпшу сопілку і пішов, де жила Дзвінка.
Став біля найвищої смереки і грає. А флояра та ніби людським голосом промовляла про жар молодого кохання. І смереки шуміли, і потічки співали про любов юнака до дівчини.
Вчула про те баба і заборонила їм зустрічатися. Стала проганяти хлопця. Схопила свою букову палицю і стала кидати в Куля. Що не кине, то на тому місці, де впаде палиця, золотоголові квіточки до сонця витягують свої голівки.
Довго бігала баба по луках, галявинах, садках, дорогах. І всюди залишалися за нею оті золотоголові квіти із зеленими віночками. А Дзвінка гірко плакала і все говорила:
Не руште! То мій Куль, бабо.
З того часу оті жовті квіти й назвали люди кульбабою. Кажуть, що коли в квітні зацвітає на луках, по садках, біля доріг кульбаба, то доглядає вона молоде кохання, від хижого ока стереже його своїм золотистим цвітом.
Волошка
Жив у одному селі легінь Василь. Якось працював він у полі, забарився та й вирішив заночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і коса довга. Василь не міг надивитися на польову красуню. А потім простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.
Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а залишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі, раптом на тому лузі знову з'явилася дівчина-красуня. Присіла біля житнього поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й не зчулася, як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив, пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося, ніби вся краса землі відбилася в них – глибоких і чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.
Хто ти?
Волошка, - одказала несміливо.
Закохався Василь і Волошку. Але дізнався про те батько дівчини, розгнівався на доньку, бо хіба личило, щоб його красуня-донька кохалася з бідним парубком? І прокляв він Волошку. Зашуміло поле, застогнала земля.
І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.
Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
Так і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками.
Є ще одна легенда про цю квітку.
… Якось небо дорікнуло колоссям хлібного поля, що все, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси – таємничий шепіт, птахи – спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.
«Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - сказали колоски. – Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».
«Гаразд, - відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».
І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти – часточку самого себе. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба – волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.
А ось ще така легенда про василечки.
Якось у полі сільський хлопець красень Васильок косив жито.
Саме тоді там бавилися русалки. Одній з них дуже припав до вподоби Васильок. Зачарувала вона сільського красеня. Не втримався хлопець, забув про все на світі й пішов за русалкою. А вона заманювала юнака усе далі й далі. Відтак і сама в нього закохалася. Не захотіла уже назад красеня відпускати, з ним розлучатися. От і надумала русалка обернути Василька на гарну польову квітку, що синім кольором нагадувала синь води. Ось чому відтоді, як розповідають легенди, щороку літньої пори, коли зацвітають сині волошки, в житах бавляться русалки, плетуть з цих гарних квіток віночки і прикрашають ними свої голівки.
Леся Українка так поетично описала про це у поемі «Лісова пісня»: «З жита раптом виринає Русалка Польова: зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березки».
ЧАЙ
Жоден напій не вживається нами так часто, як чай. А втім, триста років тому цього напою не знали ні в Україні, ні в Західній Європі.
На своїй батьківщині – в Китаї – чай був відомий 4600 років тому. Але найбільшого поширення чай набув у VI сторіччі, коли китайці-буддисти почали вважати його священним і цілющим.
Старовинна китайська легенда оповідає: «Давно, дуже давно на жовтій землі жив старий буддійський монах Даррама, або Та Мо. Побачивши одного разу вві сні Будду, він так зрадів, що пообіцяв день і ніч молитися, не заплющуючи очей. Він довго боровся зі сном, але все ж таки, виснажившись, міцно заснув. Прокинувшись, Даррама розсердився на самого себе і, щоб очі більше ніколи не закривались, відрізав повіки і кинув їх на землю. На місці викинутих повік виріс чайний кущ, листя якого дають чудовий напій, що відганяє сон».
КРОПИВА
З часів Київської Русі у нашому народі збереглись багато повір'їв, звичаїв, пов'язаних з кропивою.
Вважалось, що рослина має силу на відьом, чаклунів. У клечальну суботу, напередодні Зелених свят, на воротях та в інших місцях садиби розкидали кропиву, - від відьом, мовляв, це, адже в цю ніч вони бувають особливо винахідливі і шастають по дворах, по всіх закапелках, де тільки можна нашкодити.
Не обходилося без кропиви і в ніч на Івана Купала. Селяни клали жмутки кропиви на вікнах, щоб уберегти себе від відьом, у дверях дворів – молоду осику, вирвану з коренем, а вдень оглядали свої поля, щоб ніхто не поробив на них «завитки закрутки». Кропивою замінюють нерідко і купальське вогнище, бо вона жалюча, пече, як вогонь. Через купи жалкої кропиви перескакували, як через звичайне вогнище.
Отакі символи має ця рослина.
Відомі загадки про кропиву:
Стоїть, коливається, як стрінеш – то кусається.
Зубів не має, а кусає.
Не вогонь, а печеться.
Олена зелена, поцілуй – свербить, болить і чухати хочеться.
Стоїть зелене, торкнешся – ошпаришся, свиня з'їсть – не вдавиться.
Що за трава, що й сліпий знає.
Що пече без вогню?
Жалющі властивості кропиви відбиті і в народній мудрості, в прислів'ях і приказках:
Буде і на кропиву мороз.
На кропиву колючу і мороз тріскучий.
Жалить, як кропива, а колеться, як їжак.
Часом і між кропивою росте кійло.
Часом і між кропивою лілія росте.
Якби на кропиву не мороз, вона б усіх людей пожалила.
А ось є такі порівняння:
1. Добре, як голому в кропиві.
2. Живе, як голий у кропиві.
3. Сердита, як кропива.
4. Жалка, як кропива.
