Ушинський, Макаренко, Сухомлинський… Окрім того, що вони є класиками педагогіки, їх поєднує ще і те, що всі вони мали українське походження. “Украинскость - женственное, эмоциональное и романтичное начало, с ее образностью, лиричностью”- так мовою оригінала описується та якість, яка, на мою думку, допомогла одному саме в народі побачити виховну мудрість, іншому написати «Педагогічну поему», а останній взагалі своє серце віддав дітям. А ще вони вірили в те, що робили, хоча назвати їх однодумцями зараз у сучасній педагогіці ніхто не наважиться. Спробуємо і ми прийняти участь у цій заочній полеміці.

Простий набір слів: комуна, колектив, що нагадує сім’ю, дисципліна боротьби і подолання - і в уяві постає образ Макаренка. Всебічно розвинена особистість, взаємна довіра педагога і дитини, виховання без потреби в покаранні, дисципліна порядку - це все Василь Олександрович. А що ж стоїть за постаттю К.Д.Ушинського? Лаконічно і просто - народна педагогіка.

К.Д.Ушинський - професор, педагог, правознавець. Один із засновників педагогічної науки, народної школи. В педагогічній системі Ушинського важливе місце посідає вчення про мету виховання, що визначається ним як підготовка до життя і праці, як формування у людини почуття обов’язку перед народом та виховання у людини патріотизму.

Народна педагогіка, як і вся народна виховна мудрість, одержала в трактуванні К. Ушинського найвищу оцінку. Він перший поставив на п’єдестал почестей народну педагогіку. Він же й перший увів поняття “народна педагогіка” в широкий обіг, обґрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично й практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного й всебічного вивчення виховного досвіду народу.

К.Ушинський писав, що “виховання, створене самим народом й побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу”. За його справедливим твердженням “тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку”. А тому виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ; з ним воно народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості.

Не зайвим буде відзначити, що К.Д.Ушинський приділяв великого виховного значення мові народу, адже,за його словами, “якщо вимерла мова в устах народу, вимер і народ”. Педагог обстоював думку,що кожен народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях.

Також він не раз підкреслював величезне значення пам’яток фольклору у справі виховання та навчання і на перше місце поставив казку,назвавши її першою і блискучою спробою народної педагогіки, виразником педагогічного генію народу(цілком зрозуміле тепер відношення В.О.Сухомлинського до казки як засобу виховання).

Ушинському належить розробка наукових засад національного виховання. Національним він вважав виховання, яке історично склалося на історичному грунті певної конкретної нації й своїми цілями,змістом і засобами підпорядковане самобутній природі дитини, потребам забезпечення її належного тілесного,чуттєво-вольового ,інтелектуального, духовно-морального й естетичного розвитку, засвоєнню загальнолюдських культурних цінностей, формуванню довершеної особистості, національно свідомого представника свого народу.

Великий педагог розглядав школу як ”організм суспільного виховання”, але головну,вирішальну роль справедливо відводив учителю – вихователю. К.Д.Ушинський розумів виховання як закономірний соціально – психологічний процес, в якому певну роль відіграють одвічні соціальні потяги людини – потреба у спілкуванні й здатність взаємного “магнетизування”, морально – вольового впливу один на одного.

Можна ще говорити,що Ушинський боровся проти теорії вільного виховання, де спілкування вихователя й вихованців – це стихійні, випадкові контакти; що, захищаючи ідею вирішального впливу особистості вихователя на вихованця, довів,що переконання – це частина виховного процесу, спосіб впливу, метод, найголовніший шлях людського виховання.

За законами жанру далі потрібно було б освітити питання формування суспільних цінностей у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського, адже ми відзначили стільки точок дотику між ним і Ушинським.

Але тільки А.С.Макаренко здійснив у педагогічній практиці дослід, який не має прикладів масового перевиховання дітей – правопорушників у трудовій колонії ім. М.Горького(1920-1928р.р. під Полтавою) і дитячій комуні ім. Ф.Дзержинського(1927-1935р.р.в передмісті Харкова)

Макаренко знайшов, відкрив закони життя і діяльності колективу дітей тому, що створив такий колектив, і у своїх висновках піднявся на вершину наукових узагальнень. Змістом всієї виховної роботи за Макаренком повинна стати організація колективу. “ Для хорошої школи,- писав він,- перш за все потрібна науково організована система всіх впливів шляхом створення єдиних, сильних і впливових колективів”.

Не треба забувати, що Макаренко працював із специфічним контингентом у важкі часи зміни епох. Тому щоб згуртувати таких дітей, обов’язково потрібно було організувати колективну трудову діяльність, організувати загони, за формою наближені до формату сім’ї (не менше 7 і не більше 15 чоловік, різновікові, де старші піклуються про молодших), бо це найбільше відповідало цілям і задачам колонії: потрібно було, зібравши безпритульних дітей,повернути їх до життя, навчити трудитися, по сучасному - соціалізувати. Антон Семенович був рішуче проти парної педагогіки, він недооцінював роль особистісного виховання; робив упор на організаційну структуру, на уміння керувати і підкорятися, на рішучу роль активу як ведучої сили колективу, на обов’язкове створення єдиного загальношкільного колективу, з чим не погоджувався Сухомлинський.

Доволі цікавим є принцип паралельної дії, використовуваний Макаренком, згідно з яким вихованцю пред’являли вимогу не прямо, а через колектив, коли відповідальність за кожного покладали на колектив і його самоврядування ,де пропагувалася дисципліна боротьби й подолання. Та й сімейне виховання він розглядав з державної точки зору(діти не для батьківських радощів, а для виконання державних завдань).

Отже, за Макаренком, у процесі соціалізації головне місце займає вміння особи контактувати і співпрацювати з іншими. Людина в колективі – це людина в суспільстві.

А ось зараз настав час дати слово Василю Олександровичу, бо він, пропагуючи в засаді виховання колективізму в учнів, рішуче відкидав принцип виховання індивідуума через колектив, як засаду, яка може завдати духовної травми вихованцеві.

Сухомлинський на основі системи Макаренка в нових умовах життя суспільства створив дитячий колектив ( Павлиська школа, 640 учнів) нового типу. Він перш за все за ідейну єдність членів колективу, бо у цілеспрямованій діяльності колективу виникають і укріплюються багаточисельні ниточки духовних зв’язків між особистостями.

Ведуча проблема досвіду Сухомлинського – проблема становлення дитячого колективу через формування, ствердження в ньому кожної особистості. Учні його школи не знали покарань, не практикувалися колективні “проработки”. Не просто виховання без покарань,а виховання без потреби в покаранні. Він закликав не переносити механічно досвід Макаренка в абсолютно нові умови. Потрібно переносити ідею, а не організаційні форми. Тому саме клас, переконує Сухомлинський, одновіковий колектив був і залишається основою шкільного первинного колективу, а взаємна довіра педагога і дитини – одним із найважливіших принципів виховання. Не колектив – мета виховання, а всебічно розвинена особистість. (Уривок із книги “Педагогические апокрифы “)

Це право Майстра і факт творчої біографії створювача і літописця Павлиської школи не знаходити місця для Макаренка в школі майбутнього. Скажемо так: Макаренко – це поетика переробки людей, “людського матеріалу” “по образу и подобию” пролетаріату, якому нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів, а завоює він весь світ. У Макаренка немає місця “окремому гвинтику.”

Хлібний корінь людини – його потрібно берегти в кожному… “Моя мама пахне хлібом” – у Макаренка такого не знайдеш. А для Сухомлинського тут вся його філософія і вся його педагогіка. Так, вони різні, належать різним часам . Але це – наша спільна історія.

Шановні мої класики! А де я в цій вашій історії? На якому шляху зараз сучасна українська педагогіка, українська школа? Можливо, вона є прибічником поглядів “Педагогіки співпраці” академіка Ш. Амонашвілі, де взаємовідносини вчитель – учень будуються на рівних; де вчитель сприймає кожну дитину як індивідуальність, особистість з тільки їй притаманним баченням і сприйняттям оточуючого світу. Де вчитель веде кожного від успіху до успіху, не порівнюючи, а вбачаючи в кожному самобутність, поважає його здібності, знання, і навіть – незнання.

Чи може я, кожного дня долаючи шлях на Еверест із учнівських зошитів, нагальних справ, вибираю найкоротший шлях до дитини? Кого із вас в мені більше – на це питання я даю відповідь кожного дня, коли заходжу до класу…