Наукова робота "Коболчинська димлена кераміка кінця ХІХ-початку ХХІ ст."

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Чернівецької облдержадміністрації

КОПНЗ «Буковинська Мала академія наук учнівської молоді»

Відділення: літературознавство,

фольклористика,

мистецтвознавство

Секція: мистецтвознавство

КОБОЛЧИНСЬКА ДИМЛЕНА КЕРАМІКА

КІНЦЯ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Роботу виконала:

Мазур Тамара Анатоліївна,

учениця 10 класу

Коболчинської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Сокирянського району

Чернівецької області

Науковий керівник:

Костик Василь Васильович,

доцент кафедри української

літератури

Чернівецького національного

університету імені Ю.Федьковича

кандидат філологічних наук

Чернівці – 2016

Коболчинська димлена кераміка кінця ХІХ-початку ХХІ ст.

Мазур Тамара Анатоліївна

КОПНЗ «Буковинська Мала академія наук учнівської молоді»

Коболчинська ЗОШ І-ІІІ ступенів, 10 клас,

Сокирянський район Чернівецька область

Костик Василь Васильович, кандидат філологічних наук доцент кафедри української літератури, ЧНУ імені Ю. Федьковича,

Савчук Ганна Іванівна, вчитель українознавства Коболчинської ЗОШ І-ІІІ ст.

Українська димлена кераміка є давньою галуззю і складовою декоративно-прикладного мистецтва. Історичний шлях димленої кераміки охоплює кілька тисячоліть. За час її існування на теренах України виробилися і вкорінилися місцеві традиції, що дозволяє вважати її українською за суттю.

На Буковині здавна було поширене гончарне виробництво, кульмінація розвитку якого припадає на кінець ХІХ-поч.ХХ ст. Тут існувало чимало осередків, де виготовляли ужитковий посуд та архітектурну кераміку.

Традиційне виготовлення керамічних виробів на Буковині дуже давнє, воно тягнеться ще з часів кількох культур, залишки яких зафіксовано на теренах нашого краю (зарубинецької, трипільської, черняхівської). Сучасні майстри, котрі не полишили ремесла й сьогодні, виготовляють чимало «експериментальних» виробів, які мають спільні елементи з керамічними, що майструють на Косівщині, в Опішні чи на Львівщині. Таким чином, є всі підстави вважати, що технологія і техніка виготовлення коболчинської кераміки «вписується» у загальноукраїнський контекст. Особливо вагомий внесок у дослідження традицій коболчинського гончарства зробив відомий гончар, заслужений працівник культури України Іван Іванович Гончар. Зібравши колосальний науковий матеріал та колекцію старовинних і сучасних виробів, відкрив музей.

Серед найхарактерніших рис коболчинської кераміки можна виділити виробництво теракотового і димленого посуду та наявність нескладної системи геометричного декору.

ЗМІСТ

ВСТУП	……………………………………………………………………	2
РОЗДІЛ І	ГОНЧАРСТВО – НАЙДАВНІШЕ РЕМЕСЛО ЛЮДИНИ…	5
	1.1. Зародження гончарства на території України…………...	5
	1.2. Розвиток гончарства як професії………………………...	6
	1.3. Історія розвитку гончарства на Буковині………………...	7
	1.4. Гончарські осередки Чернівеччини……………………..	9
РОЗДІЛ 2	РОЗВИТОК ГОНЧАРСТВА У СЕЛІ КОБОЛЧИН СОКИРЯНСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ...	13
	2.1. Скарбниця прадавнього ремесла…………………………	13
	2.2. Стародавні форми українського народного гончарного посуду………………………………………………………….	14
РОЗДІЛ 3	ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ГОНЧАРНИХ ВИРОБІВ………………………………………………………	16
	3.1. Глина – «хліб» гончарної справи………………………..	16
	3.2. Сіро-чорна кераміка та символіка орнаменту-розпису.....	19
	3.3. Способи випалювання як основа кольороутворення у неполив’яному посуді………………………………………..	23
РОЗДІЛ 4	У ЦАРСТВІ КОБОЛЧИНСЬКОГО ГЛЕЧИКА………………	25
	4.1. Майстри – гончарі – горном чаровані………………….	25
	4.2. Із секретів творення виробу……………………………..	27
ВИСНОВКИ	…………………………………………………………………..	30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………	32
СЛОВНИК ДІАЛЕКТИЗМІВ………………………………………………….	33
ДОДАТКИ	……………………………………………………………………	34

ВСТУП

Українська кераміка – самобутнє явище у світовому мистецтві, що відіграє важливу роль у збереженні національної духовності й ідентичності. У ній значне місце займають димлені вироби – давній підвид кераміки від сріблясто-сірого до лискучо-чорного кольорів, якому приділялося мало уваги. Більшість глиняних пам’яток, що належать до техніки відновлюваного випалу, тривалий час залишалась непримітною і сьогодні димлені вироби можна зустріти лише в окремих музейних та приватних колекціях. Ці гончарні витвори, прикрашені стриманими тонованими або рельєфними узорами чи зовсім позбавлені орнаментації, з першого погляду можуть видатися не вартими уваги. Однак, придивившись до цього простого глиняного посуду, неможливо не відчути чарівність їх пластичної краси, часом настільки досконалої, що вона не губиться серед яскравого різноцвіття мальованих виробів.

Димлену кераміку України до цього часу досліджували вибірково. Автори нечисленних публікацій здебільшого лише торкалися деяких ділянок цього художнього явища, що не сприяло його ґрунтовному аналізу, а іноді приводило до неточних і хибних висновків щодо історії, технології виготовлення та назви.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що народні ремесла і промисли Буковини недостатньо висвітлені і досліджені у загальноукраїнському контексті. Окремі публікації зробив професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Г.К. Кожолянко та окремі його учні. Чорнолощена кераміка, традиції виготовлення якої існують у селі Коболчин Сокирянського району Чернівецької області, потребує детального вивчення у системі виготовлення західноукраїнського посуду, речей хатнього вжитку. Тим більше, що вона має подібні елементи із виробом такого ж ремесла, що побутує на Львівщині (Сокальський район). На Чернівеччині традиція виготовлення керамічних виробів має багатовікову історію, пригадаймо хоча б елементи черняхівської, трипільської культури. У цьому плані надзвичайно цікавою є праця Олега Кандиби «Шипинці. Мистецтво та знаряддя неолітичного селища» (Чернівці, 2004), що була перевидана українською мовою і введена в україномовний науковий обіг археологічних матеріалів зі всесвітньо відомої археологічної пам’ятки. У цій праці автор зібрав докупи розпорошені знахідки (керамічні вироби та їх фрагменти) з села Шипинці Кіцманського району та проаналізував їх як з огляду форми так із огляду орнаментики [6,с.1].

Мета і завдання роботи:

- зібрати, систематизувати та узагальнити цікавий матеріал про гончарний

промисел Буковини, зокрема, села Коболчин;

- вивчити розвиток гончарної справи у даній місцевості, особливо в техніці

чорнолощення;

- дізнатися про технологію виготовлення керамічних виробів та виявити

чисельність майстрів такої древньої професії;

- зробити дієвий крок у збереженні та відродженні народного гончарного

мистецтва;

- пропагувати гончарні промисли, знайомити з роботами майстрів.

В останні десятиліття виникло питання про збереження димленої кераміки, як галузі народного мистецтва, що найближчим часом може зникнути. У гончарних промислах нагромадилася велика кількість проблем, вирішити які неможливо без зовнішньої підтримки. Збереження, відновлення й засвоєння традиційної димленої кераміки, як і народного мистецтва взагалі, є однією з важливих умов національного й культурного відродження.

Новизна дослідницької роботи полягає в тому, що вперше польовим методом, на основі розповідей і спогадів мешканців села Коболчин зібрано матеріали про технологію і техніку виготовлення чорнолощеної кераміки, що розповсюджена у цій місцевості.

Глина супроводжує українця від народження до смерті. З неї починається життєвий колообіг і в неї, як у материнську утробу, повертається на завершення земного шляху кожне наступне покоління, лишаючи спадкоємцям освячені вогнем письмена.

Саме за цими безсмертними глиняними літописами сучасні українці пізнають власну минувшину. Адже випалена глина – чи не єдиний рукотворний матеріал, який непідвладний всемогутньому Хроносу, тоді як майже всі інші свідчення прадавнього буття невмолимий час перетворює на порох [16,с.8].

Глина говорить з кожним українцем символічною мовою етнокультурних символів, які з віків у віки, від покоління до покоління передають викристалізовану інформацію про пізнані закономірності самозбереження народу і його гармонійного існування на планеті Земля.

Бог створив людину з глини і вдихнув у неї життя. Отож, здатність творити передається людям від Бога. Відтоді вони й прагнуть вдихнути життя в ту ж саму глину. І це їм вдається. Адже кераміка – вироби з глини, яка пройшла загартування у вогні, стала єдиним видом народного мистецтва, який дає змогу дослідити свою історію, свої найвіддаленіші джерела [16,с.9].

Не раз задумуємося: про що думали, яку мету переслідували перші гончарі. Мабуть, найперше прагнули зробити з глини посудини для продуктів, які тоді нелегко їм діставались. І навряд чи спадало комусь на думку, що через віки люди будуть захоплюватись, дивлячись на виліплену їхніми руками посудину. Захоплюватись тому, що в тих череп’яних кухлях і мисках – пробудження нашого життя, нашої культури [18,с.17].

Об’єктом нашого дослідження стали народні ремесла села Коболчин, Сокирянського району Чернівецької області.

Предметом дослідження є особливості виготовлення чорнолощеної димленої кераміки, що виробляється і в наш час.

Джерельною базою дослідження послужили праці Валентини Бордіян «Проблеми буковинського гончарства» (1993 р), Романи Мотиль «Гончарські осередки Буковини» (2010 р), у яких містяться певні відомості про гончарство Буковини, загальні аспекти розвитку гончарських осередків, художні особливості глиняних виробів та імена окремих майстрів.

РОЗДІЛ І

ГОНЧАРСТВО – НАЙДАВНІШЕ РЕМЕСЛО ЛЮДИНИ

1.1. Зародження гончарства на території України

Гончарство – це одне із найстаріших традиційних ремесел людини, невичерпне джерело високоморальних почуттів і високохудожніх образів, до яких рано чи пізно прилучається кожна людина, яке зародилось на території України з часів неоліту. Можна твердити, що ще до оволодіння людиною вогнем, вона почала формувати з глини предмети, потрібні для вжитку.

Під палючим сонцем ці предмети набирали міцності і мали певну цінність. Це були різні ємкості для пожитків та амулети. А вже з часом освоєння людиною вогню на великій кількості стоянок вчені виявили сліди гончарного посуду та подобу людської фігурки.

Сліди гончарства на території України археологи датують VІІ-VІ тисячоліттям до н.е.

Наприклад, трипільська культура V-ІІІ тисячоліття до н.е., що охоплює лісостепову територію України від Дніпра до Карпат, дуже багата на вироби ручної роботи без застосування гончарного круга. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, визначалися вишуканістю форм, цікавою оздобленістю, були витворами мистецтва. Трипільці розмальовували поверхні, робили рельєфний малюнок. При розписі використовували білий колір по сірому, чорний, червоний та коричневий [4,с.87].

Із VII століття починається доба розвитку української кераміки. У цей період зустрічаються перші згадки про темно–сіру кераміку, яка і буде об’єктом нашої науково–дослідницької роботи.

Як свідчать факти – майстрів виготовлення сірої глини можна перерахувати на пальцях. Тому матеріал є досить цікавим та раритетним.

У далекому минулому люди виготовляли керамічний посуд вручну способом налепу, пізніше – за допомогою гончарного круга, який з’явився у ІІ ст. н.е. Десь у ХІV-ХVст. виник більш досконалий і продуктивний ножний гончарний круг. До другої половини ХІХ ст. це була модель так званого шльонського круга, що мав шестірню з нерухомою віссю. Наприкінці ХVІІІ ст. гончарі починають застосовувати веретенний гончарний круг («волоський») з рухомою віссю – веретеном [3,с.243].

З використанням круга, гончарство стає ремеслом, накопичуються кращі навики й уміння, створюються родові таємниці.

Українська кераміка, незважаючи на довголітнє розчленування народу різними окупантами, має характерну самобутність для центральних областей Слобожанщини та західних - Буковини і Закарпаття.

1.2. Розвиток гончарства як професії

Одним із найдавніших ремесел є гончарство. Воно набуло повсюдного поширення в Україні. З огляду на це Україну часто називають країною глин: у нашій державі немає області, немає району, де б не було покладів глини. Це зумовило утворення осередків керамічного виробництва на Середньому Придніпров’ї (міста Васильків, Обухів, Канів, села Дибинці, Моринці, Глинець), на Полтавщині (Опішня), на Чернігівщині (міста Ічня, Ніжин, Олешня, Кролевець), на Поділлі (Бар, Кришинці, Бубнівка), у західних районах України особливо уславилися гончарством Косів і Коломия на Івано-Франківщині та села Вільхівка і Дубовинка на Закарпатті.

Центри і осередки гончарства розміщено на території України досить непропорційно у зв’язку з нерівномірністю покладів гончарської глини.

Наприкінці ХІХ ст. на українських етнічних територіях існувало більше 700 гончарських осередків. Продукція цих гончарських центрів мала спільні риси, але водночас і місцеві особливості [10,с.126].

Досить оригінальною є сіра кераміка.

Осередками сірої кераміки були: Городище Полтавської, Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Шпиколоси й Гавареччина Львівської, Коболчин Чернівецької області.

У цих осередках не створювали керамічних цехів (вважалося, що сіра й теракотова майоліка поступається мальованій), і до певної міри тут найдовше «законсервувалися» традиційні форми. Однак з плином часу центри сірої кераміки поволі згасали. Наприкінці 80-х їх залишилося менше половини та й то працювали в них один-два досвідчені майстри: Іван Бібік з Олешні Чернігівської області, Яків Падалка з с. Віта-Поштова Київської, Іван Сухий з Черкас, Григорій Гнатченко з с.Хомутці Житомирської, Феодосій Кричук і Степан Романюк з с.Залісці Тернопільської, Василь Бакусевич з с.Гавареччина Львівської, Іван Мазур і Василь Гончар з с.Коболчин Чернівецької області.

Як твердять самі гончарі, слово «гончар» походить від слів «горн» і «чарування» - той, хто горном чарований.

Гончарство допомогло коболчинцям вижити після розрухи народного господарства і особливо під час голодомору 1947 року. Тому люди казали: «Як маєш в руках ремесло – чорну біду пронесло, бо гончар глиною живе, а вона його годує».

І хоча праця гончаря стає більш продуктивною, з 1960–х років починається масовий випуск фабрично-заводської продукції, дешевого фаянсового посуду, який витіснив керамічний зі вжитку. Саме цим можна пояснити скорочення гончарного промислу. Частина майстрів зовсім полишає своє ремесло, а незначна кількість, що не була залучена до праці в колгоспах, продовжує працювати, збуваючи вироби в сусідніх селах та містах [ 1,с.286].

1.3. Історія розвитку гончарства на Буковині

Упродовж багатовікової історії на Буковині утворилося дві зони гончарного виробництва: рівнинна (на півночі, в Пруто-Дністровському межиріччі) і передгірська (на півдні). Багаті поклади якісних глин та величезні лісові масиви, що забезпечували необхідну для випалу деревину, обумовили поширення тут гончарного ремесла.

На Буковині склалися свої притаманні локальні художні та стильові особливості, явища самобутнього характеру, що сформувалися на місцевих традиціях під впливом складного історичного минулого тутешніх земель.

Археологічні пам’ятки, знайдені під час розкопок на буковинських теренах засвідчують, що на пізньому етапі трипільської культури (ІІ тис.до н.е.) тут були поширені керамічні посудини з конічним верхом, заокругленим низом і плоским дном [4,с.98].

Із середини І тисячоліття Північна Буковина була заселена слов’янськими племенами, для яких характерним був кухонний посуд (горщики і баньковидні посудини), а також столовий посуд (миски, кухлі, глеки) із прогладженими узорами [9,с.36]. Багато особливостей ранньослов’янської кераміки збереглося серед гончарів Буковини до наших днів, що простежується у конструкції горнів та формах виробів.

У Х-ХІІ століттях Буковина була частиною Київської Русі, а згодом вона послідовно переходила до складу Галицького та Галицько-Волинського князівств. У цей час, коли повсюдно поширився ручний гончарний круг, а в деяких місцях і ножний, глиняний посуд виготовляли тільки ремісники. Вони займались виробництвом горщиків, мисок, глеків, черпаків тощо [8,с.384].

З ХІV ст. на буковинських землях оселились «волохи» (теперішні румуни) і заснували Молдавське князівство із столицею в Сучаві. У цей період відбуваються зміни у формі та в декорі посуду: горщики починають робити із завуженим денцем і з утором, а смуга декору стає вужчою, починають переважати горизонтальні прямі й хвилясті ритовані лінії [8,с.389].

У цей період (ХІV–ХV ст.) виготовляли дешевий і зручний неполив’яний посуд для приготування страв.

З ХVІ ст. свинцева полива почала витісняти неполив’яні вироби. У цей час буковинські землі, разом з Молдовою, опинились у підпорядкуванні Оттоманської Порти. Турецьке панування тягнулося упродовж двох століть. У цей період (ХVІІ ст.) застосування поліхромії перейшло у повсюдне поширення різнобарвного декору.

У ХVІІІ ст. Буковину було приєднано до Галичини під назвою Чернівецького округу. Із поширенням у Європі фаянсових мануфактур гончарний посуд купували переважно селяни і малозабезпечені прошарки міського населення. Більшим попитом нерідко користувалися привозні вироби, що відрізнялися від місцевих кращою якістю і багатством розписів. Ці умови примушували гончарів вдосконалювати ремісничу майстерність, так як від цього залежав їхній добробут. Можливо саме тому у ХVІІІ ст. починають застосовувати веретенний ножний гончарний круг із рухомою віссю без шпиць, який у ХІХ ст. витіснив так званий «шленський» (шпицевий) [11,с.224].

Межа ХІХ-ХХ ст. стала кульмінацією в розвитку гончарства, саме тоді було зафіксовано найбільшу кількість гончарних осередків із найвищим кількісним складом гончарів, а також найширший асортимент та найкращі мистецькі якості виробів.

Та згодом стан гончарства почав поступово погіршуватися. До цього привів цілий ряд факторів, одним з яких була зростаюча конкуренція з боку фабрично-заводської керамічної промисловості.

У 1918 році Буковина увійшла до складу Румунії, а в 1940 р. її територія була приєднана до складу Української РСР. Друга світова війна так само наклала негативний відбиток на кількість осередків та чисельність гончарів.

Та у повоєнний період виробництво кераміки на Буковині дещо пожвавилось. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню гончарства. Однак, вже після 1970-80-их років масовий випуск заводської продукції, зміни у побуті населення, відсутність кредиту і неорганізованість збуту виробів остаточно вирішили долю гончарного посуду: по теперішній час триває процес відмирання гончарських центрів.

1.4. Гончарські осередки на Буковині

Писемні матеріали, польові дослідження свідчать про те, що у ХVІІІ – ХІХ ст. в нашій області існувала досить розгалужена мережа гончарного виробництва. У праці «Історія міста Чернівці з найдавніших часів до наших днів» читаємо: «У Чернівцях осідали різні майстри. А щоб привернути добрих майстрів на постійне місце проживання в Чернівцях, їх звільняли від служби в армії, і п’ять років вони не обкладалися податками. У 1799 році було 144 ремісники, серед яких 6 простих гончарів» [1,с.284].

Гончарі працювали не тільки в селах, а й у містах. Період розквіту буковинського гончарства припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століть.

Найбільші гончарські осередки діяли в с. Коболчин Сокирянського району, с.Малинці Хотинського району, в Садгорі (Чернівці), проте існували і невеликі, але досить популярні серед населення осередки в містах Хотин, Герца, Глибока, Вашківці, селах Панка Сторожинецького району та Нижні Синівці Глибоцького району [7,с.8].

До найбільш відомих і потужних буковинських осередків гончарства здавна відносився Хотин. Тут, як і в цілому по Буковині, виготовляли теракотовий та димлений і полив’яний посуд. Місцеві майстри застосовували зелену, коричневу і прозору поливи. Традиційно вироби глазурували суцільно лише прозорою поливою, а кольоровими вкривали тільки верхню частину посудини (до «пука»). Оздоблювали хотинський посуд доволі простими засобами декору. Характерним був геометричний візерунок у вигляді прямих і хвилястих смуг, рисок, невеликих геометризованих гілочок. Найпоширенішою технікою була описка білого або коричневого кольору, рідше зустрічається лискування і ритування. Розміщували декор у верхній частині виробів, на плічках, фіксуючи тим самим найширшу частину, що підкреслювало наповненість посудини. Внутрішню поверхню макітер завжди обробляли зубчастим коліщатком, що розповсюджено тільки у буковинській кераміці.

Іншими потужними осередками гончарства на Хотинщині були Малинці та Клішківці. У Малинцях колись займалися гончарством майже у кожному дворі, тут працювало до 50 майстрів, були відомі цілі гончарські династії: Бощани, Поштарі, Паладійчуки, Рибаки, Котики та інші, а станом на сьогоднішній день у селі гончарюють лише два майстри: Паладійчук Іван Тимофійович (1943 р.н.) і Поштар Василь Іванович (1938 р.н.). Переважаючим видом кераміки малинецьких гончарів був посуд, а починаючи з середини ХХ ст. почали виготовляти вазони для квітів, а також такий вид архітектурної кераміки як димарі [12,с.144].

Щодо різновидів гончарних димарів, то у Хотинському районі віднайдено дві основних форми: циліндричний та чотирикутний.

Наприкінці ХІХ ст. у Клішківцях існувала ціла вулиця, заселена гончарями, яка і називалася Гончарною. Сьогодні в цьому селі не залишилось жодного майстра. До 1990-х років тут виготовляли простий ужитковий посуд – миски, горщики, макітри, глечики. Поверхню посуду вкривали прозорою поливою. Декорували вироби простим лінійним орнаментом. Виробляли тут і димлену кераміку, яку прикрашали лощенням.

Ще один гончарський осередок Буковини – село Вашківці Вижницького району. Тут виготовляли посуд традиційних форм теракотовий і полив’яний. Часто вироби вкривали поливою зсередини, а ззовні поливали лише зверху.

Садгора – один з найбільших гончарських осередків Чернівецької області. На початку ХХ ст. тут працювало біля 1000 майстрів, що займалися виготовленням полив’яного і простого посуду та іграшок. Місцеві гончарі, декорували його смугами, штампом, ритуванням. Особливе місце серед виробів цього осередку займають дзбанки, миски, полумиски, оздоблені нетрадиційною для Буковини технікою – фляндруванням. Фляндрівку досить часто застосовували коломийські майстри, а покутські вироби широко завозили на Буковину ще з 1860 року. Очевидно, цю техніку гончарі з Садгори перейняли від покутських майстрів.

Характерним був рослинний або зооморфний декор, що складався із одного великого центричного мотиву – квітки, гілки або птаха. Краї миски оздоблювали також доволі крупними мотивами, часто у вигляді листя або пелюсток [2,с.23].

Коболчин – давній центр гончарного промислу на Буковині. Він завжди славився високою якістю керамічних виробів, що забезпечувало їхній збут далеко за межі краю. Коболчинські гончарі – одні з небагатьох в Україні, що зберегли традиції виготовлення димленої кераміки. Вона вирізняється особливою технологією випалу, коли у горні створюється безкисневе середовище і на стінках посудин осідає вуглець. Це надає черепку забарвлення різноманітних тональних градацій – від глибокого чорного до сіро-металевих відтінків. Стриманість та лаконізм, майже повна відсутність декору підкреслюють красу і досконалість форм коболчинської кераміки. Іноді коболчинські майстри прикрашали димлені вироби лискованим орнаментом у вигляді прямих і хвилястих смуг, зигзагів, спіралей, що м’яко мерехтіли на темній поверхні посудин. Разом із димленими виробами виготовляли і теракотову кераміку, яку розписували коричневою фарбою, зробленою на основі місцевих глин, та інколи покривали прозорою поливою [12,с.145].

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК ГОНЧАРСТВА У СЕЛІ КОБОЛЧИН

СОКИРЯНСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

2.1. Скарбниця прадавнього ремесла

Серед визначних місць району називають село Коболчин, де здавна живуть майстри гончарної справи. З покоління в покоління передавали вони мистецтво гончарного круга, виготовляючи всілякий посуд для приготування, зберігання і споживання страв (горщики, глечики, миски, макітри, ринки), а також обрядовий посуд, архітектурно-будівельні вироби (цеглу, кахлі, черепицю, димарі).

Гончарством у селі почали займатися декілька століть назад. У молдавській грамоті 1447 року згадується кілька тодішніх центрів виробництва гончарного посуду і серед них названо село Коболчин. На околиці його виявлено рештки поселень трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.), і археологи повідують, що вже тоді в цих місцях займалися випалюванням глини, оскільки при розкопках знаходяться різні керамічні предмети домашнього побуту, що засвідчує розвиток ремесла [17,с.12].

Наявність якісної сировини: глини, глею, призвели до створення гончарного осередку в Коболчині. Значного розвитку цей промисел досяг у середині ХІХ ст., коли гончарство починає функціонувати як окремий самостійний вид кустарних промислів.

У складних умовах виживали гончарі, адже потрібно було вирощувати хліб, годувати худобу, виховувати дітей. І гончарство допомагало ставати на ноги, витримати складний час голодоморів 1933 та 1947 років. Гончарі робили посуд для домашнього вжитку, обмінювали його на хліб, продукти харчування [18, с.3]

За селом у народі закріпилась назва «Горшкограду», адже скільки пам’ятають люди, тут ліпили з глини та випалювали різний посуд. Зі слів І.І.Гончара, потомственного гончаря з діда-прадіда: «Гончарювали тут у кожній четвертій хаті. У багатьох майстрів не було майстерень, і вони працювали в хаті, де проживала вся родина, часто багатодітна. У селі промисел майже не змінився, як сам процес видобування глини, її обробка та підготовка». Особливої шани зажили горшки, які використовувались і тепер застосовуються для приготування в печі голубців, м’ясних запіканок та інших страв. За радянських часів гончарство в селі не підтримувалося, воно навіть заборонялося, люди вимушені були потайки займатися улюбленою справою. Навіть тоді, коли це ремесло винищувалось по всій Україні, печі тут димували вночі, а вдень випікали, загартовували посуд. Рукотворні вироби в магазинах не продавалися, їх можна було придбати тільки в майстра або на базарі. Сільські умільці їздили торгувати керамікою на ринки в Молдову, Могилів-Подільський, Хмельницький. Свою продукцію виставляли не в центрі торгових площ, а десь у закутках, подалі від очей контролерів. Можливо тому, гончарних виробів у селах не вистачало, їх мимоволі стали забувати. Тож невдовзі науковці та дослідники забили тривогу з приводу розвитку гончарства.

2.2. Стародавні форми українського народного гончарного посуду

Коболчинські гончарі – одні з небагатьох в Україні, що зберегли традиції виготовлення чорнолощеної кераміки.

Сокирянський район Чернівецької області, в якому знаходиться село, межує з Молдовою. Деякі молдавські дослідники вважають Коболчин одним з пунктів досить розгалуженої мережі з виготовлення чорної кераміки.

У 1983 році виробничо-художні майстерні Чернівецького відділення художнього фонду України уклали угоду з чотирма коболчинськими майстрами. Чорнолощена і червона кераміка з’явились у художньому салоні, і люди дістали змогу ознайомитись з роботами буковинських гончарів [1,с.288].

На відміну від інших гончарів Прутсько-Дністровського межиріччя, коболчинські майстри особливої уваги надавали виробництву чорнолощеної кераміки, у формі і орнаментації якої знайшли свої відображення давні гончарні традиції. Деякі вироби коболчинських гончарів по формі нагадують речі давньоруської кераміки Х-ХІІ ст. Димлена кераміка скромно оздоблена невибагливими візерунками або й зовсім позбавлена орнаментації, проте відзначається гармонійними пропорціями форм, конструктивно й пластично досконалими, вишукані силуетні лінії в ній поєднуються з тонким графічним рисунком геометричного орнаменту, позначеного блиском на матовій поверхні [5,с.11].

У асортименті виробів – гладущі, глечики, баньки, макітри, ґаваноси, горнята, «близнята», кухлі, миски. Декор виробів продуманий до дрібниць, завжди відповідає побутовому призначенню. А в останні десятиріччя він поповнився різноманітними фігурними вазами, келихами, тарелями, підсвічниками, сільничками, «чурупітами» (свистунцями) та іншими сучасними формами. Загальною ознакою форм димленої кераміки є чіткі пропорції, взаємоузгоджені з доцільністю і функціональною спрямованістю, що засвідчують високомистецьку вартість і побутову значимість виробів.

Але народні майстри у більшості не прикрашають побутового посуду, залишаючи натуральний колір після випалювання. Великі горшки «ґаваноси», що служать для зберігання сипких продуктів покриваються у верхній частині до лінії залому зеленою або жовтою поливами.

На відміну від побутового посуду, коболчинські майстри рясно прикрашають теракотові декоративні вироби – глеки, тарілки, вази, застосовуючи поливний розпис.

На жаль, середній вік гончарів тут 65-80 років. І якщо раніше гончарна справа передавалась у спадщину, то сьогодні діти гончарів не йдуть шляхом своїх батьків. Відрадно, що в селі ще живуть і працюють майстри гончарства. Проте найдавніший промисел на очах занепадає [1,с.287]. У Коболчині ще зберіглося гончарне ремесло, яким у 80-х роках ХХ ст. займалися 15 родин, а тепер залишилось тільки 4.

Нині час змін, і ми сподіваємось, що спільними зусиллями громадськості, етнографів можна буде розвинути діяльність коболчинського гончарного промислу.

РОЗДІЛ 3

ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ГОНЧАРНИХ ВИРОБІВ

3.1. Глина – «хліб» гончарної справи

Хоч і кажуть у народі, що не святі горшки ліплять, та не так то просто зліпити той горщик.

З прадавніх часів технологія виготовлення посуду практично не змінилася. Сам процес є надзвичайно складним та тривалим і пролягає він через творчу й напружену працю. Така вже специфіка гончарного виробництва – перед тим, як приступити до виготовлення виробу, гончареві треба багато попрацювати, бо саме від підготовчої роботи залежить успіх. На перший погляд, ніби все просто: вимісив глину й роби з неї, що хочеш. Проте спробуй недодати чи передати води і – брак, або заготував неякісну глину і тоді усю працю зведено нанівець.

Спочатку видобувають глину (глей), вона має бути пластичною, здатною набувати будь-якої форми і зберігати її після випалювання. Копати глей найкраще в місцевості з найменшою кількістю дерев і кущів, аби продукт був якнайчистіший – без домішок. Щоб викопати сам глей, необхідно відкинути два-три штихи ґрунту. Товщина глиняного покладу залежить від самої місцевості. У середньому вона може сягати від 50 до 120 см.

У глині, яку тільки–но викопали, потрапляють тріски, листя, корінці, черв’яки, камінці вапняку. Щоб маса була придатною для роботи, треба якомога ретельніше відокремити від неї цей непотріб.

Наступним кроком є змочування. Глину треба замочити у спеціальній ямі або ванні. Саму кількість води знає лише майстер, він її ллє, як кажуть, «на око». Це відбувається обов’язково надворі і бажано надвечір, аби глей міг стати рівномірно вологим за ніч, а вранці гончар починає готувати глину до роботи.

Він вибирає замочену глину на дощаний поміст або на простелену ряднину. Складає її в конусоподібну велику купу. Потім дерев’яною довбнею поступово розбиває конус. Коли глина розповзеться і шар її становитиме 5-10 сантиметрів, операцію треба повторити 4-5 разів, тобто скласти знову таку ж купу, як було раніше. Таке биття глини триває доти, аж поки вона зіб’ється і перед майстром постане знову той самий височенький конус.

Щоб глина не налипала на довбню, її треба зішкрібати, але найефективніше частіше змочувати. А щоб не приставала до помосту, майстер притрушував її попелом, якого доволі в горні.

Для збитої глини використовують стругач (лезо коси). Ним треба перестругати всю купу на дрібні стружечки (обов’язково косий зріз), вибираючи при цьому домішки. Потім перестругану і відібрану глину перемішують у великій посудині, скочують у велику кулю і зволожують її. Потрібну для роботи кількість відбирають, щоб приступити до вигнання з глиняної маси бульбашок повітря, а решту глини вкривають мокрим рядном, плівкою аби захистити від пересихання, і зберігають у прохолодному вологому приміщенні (в підвалі) не менше 12 годин до початку роботи.

Виганяється повітря, яке буде потім заважати працювати на гончарному крузі, двома способами – качанням і вибиванням. Малі глиняні шматки (як у господині, що готує тісто для вареників) викачуються на крузі. При цьому з глиняної маси виходить повітря і вона стає суцільною [ 14,с.215].

Якщо глини треба трохи більше, ніж для виготовлення одного невеликого виробу, то її зручно перебити на столі способом вибивання. Для цього беруть шмат глиняного тіста і з висоти витягнутої над головою руки з силою кидають його на верстак. Затим його формують у буханець і розрізують струною або дротом на шматки, які потім перетворяться на витвори мистецтва – глиняний посуд.

Народна мудрість говорить: «Краще один раз побачити ніж сто раз почути». Спостерігаючи неодноразово за роботою майстрів, я раділа з того, з якою любов’ю, натхненням та запалом гончарі творили прекрасне, нове.

Зручно вмостившись на робочому місці, гончар правою ногою плавно розкручує маховик гончарного круга до 2 обертів на секунду. Кожна нога виконує самостійну дію: права – розкручує, ліва – гальмує. На верхній металевий диск майстер пальцями правої руки наносить глину, відщипнувши її від грудки. Це потрібно для того, щоб грудка міцно утримувалась на диску. Потім лівою ногою гончар зупиняє рух круга і з розмаху кидає на центр робочого диска заготовлену кульку. Знову розкручує маховик проти годинникової стрілки, доводячи швидкість до 5 обертів на секунду і починає одну з найважливіших операцій у гончарній справі – центрування. Змочує обидві руки і намагається ними водночас торкнутися глини. Ребрами долонь поступово стискає грудку, виводячи її на тупий конус. При цьому обов’язково підтримує ту саму швидкість маховика. Постійно зволожуючи долоні, разів п’ять піднімаючи та притискаючи конус великим пальцем, майстер на очах творить чудо.

На виготовлення виробу із глини, не знижуючи обертів маховика та постійно зволожуючи долоні, гончар витрачає від 10 хвилин до однієї години, залежно від величини та складності виробу, досвіду і майстерності гончаря. Спочатку витягує стінки циліндра однією рукою, притримуючи другою. Витягнувши стінки посудини до потрібної товщини, майстер формує виріб за допомогою гончарного ножика (пластини із заокругленим кінцем), який утримує під кутом із зовнішнього боку. Нарешті грудка звичайної глини перетворюється на бажану посудину. Ще слід закінчити вінчик (своєрідне ребро верхнього краю посудини) і утор ( кутом ножика піднімається нижній шар глини з диска). От тепер горщик готовий.

Зупиняється лівою ногою маховик, струною або дротиком зрізується виріб з диска. Чистими руками горщик ставлять сушити на полиці, підвішені до стелі, які називались «трямки». Якщо в гончарні постійна оптимальна температура, то вироби будуть сохнути рівномірно з усіх боків. Майстер слідкує, загладжує роботи, переставляє їх. Посуд після просушування стає міцним, але залишається крихким.

У простому свистунці або горщику завжди зберігається дух майстра, тепло його рук. Не випадково серед гончарів немало тих, хто любить глину самовіддано і вірно.

3.2. Сіро-чорна кераміка та символіка орнаменту-розпису

Специфіка випалу димленої кераміки включає багаті кольорові ефекти, тому її прикрашали лише чотирма графічно-пластичними способами: лощенням, ритуванням, штампуванням, рельєфним ліпленням, що розраховані на світло-тіньове сприйняття.

Зустрічаються зразки димленого посуду, позбавлені будь-якого оздоблення (наприклад, ринки, іноді горщики та глечики, миски), оскільки кераміку для повсякденного користування не завжди декорували, особливо в минулому.

Розквіт рясних візерунків на керамічних посудинах зафіксований у ХVІІІ ст. Щоб витримати конкуренцію, народні майстри почали збагачувати й урізноманітнювати прийоми декорування.

Загалом «розписи» димленої кераміки порівняно нескладні, вони виконані за допомогою найпростіших узорів. Проте, чим менше у творі компонентів, тим важливіша роль кожного з них. Зображення на димленому посуді переважно площинні і мають чіткий контур. Їх часто наносять, поєднуючи лощення із ритуванням, штампом або з рельєфними наліпами, та зустрічається і окреме застосування якоїсь одної техніки декорування. Оздоблення димленого посуду гончарі завжди пов’язували з його формами. У цьому полягає висока художня цінність керамічних виробів. Рисунок обов’язково лягає по формі, «стелиться» по ній. Іноді проста лінія здатна змінити вираз виробу. Вона робить його стрункішим, коли тягнеться до плічок, і навпаки, приземкуватим, коли розміщена ближче до низу [13,с.136].

У кераміці мотиви декору поділяються на центральні – прикрашають основну частину посуду і другорядні – замикають центральні. На відкритих формах посуду (миски, макітри) переважає композиція з центральними мотивами (квіти, зірки), що містяться в центрі дна. Допоміжні елементи – хвилясті або прямі лінії окреслюють краї предмета.

Димлені вироби закритих форм прикрашають за різними схемами. У горщиків, глеків та баньок найпомітнішою є площина вичеревка, тож переважно саме її виділяють головними мотивами декору. Дві менші площини на шийці та денці оздоблюють другорядними елементами. Великі горщики і глеки зберігали на підлозі, лавах – тож найкращі візерунки розміщували у верхній половині корпусу.

Найпоширенішою технікою декорування димлених виробів є лощення. Його застосовують гончарі всіх регіонів України. Для цього використовують ідеально гладенький камінець («гладунець») або звичайну маленьку лампочку. Декор здійснюється по ще невипаленому посуді. Результатом будуть блискучі лінії, проведені гладким матеріалом, проте, цей спосіб розписування підходить лише для оздоблення чорної кераміки. Технологія нанесення лискованого декору дійшла до наших днів майже без змін. Домінуючим у чорно- та сіролощеній кераміці є геометричний візерунок, хоч іноді й зустрічається рослинна та рослинно-геометрична орнаментика. Таблиця 1.

У більшості геометричний узор складають доволі прості елементи: прямі, хвилясті й ламані смуги, кола, еліпси, розтягнуті спіралі, завитки, меандри (безконечники), хрести, ромби, зірки, які в минулому мали магічне значення. Певну символіку несли хрест, ромб, круг. Вони здавна були оберегом від злих сил та недоброзичливців. Рисунок зірки пов’язаний з астральним культом. Найбільш розповсюдженою схемою обробки поверхні димлених виробів є смугасте лощення, яке характеризується чергуванням лискучих та матових ліній. Воно вкриває всю поверхню посудини. Цей нескладний тип лискування, започаткований ще у первісну епоху, і зустрічається фактично у всіх осередках України і нині.

Для димленої кераміки типовим є сітчастий чи плетінчастий орнамент, що вкриває всю поверхню чи якусь окрему зону посудини лискованими смугами, які перпендикулярно або діагонально перетинаються. Плетінчасте оздоблення поверхні найчастіше прикрашає горщики, глеки, «близнята».

Ще однією традиційно стійкою схемою в декорі є зображення «сосонки» («ялинки») у вигляді стовбура зі скісними піднятими або опущеними гілками. Чергуючись, вертикальні та косі полоси вносять у композицію своєрідний настрій. Сосонки є перехідною формою від геометричного до рослинного орнаменту. Порівняно з геометричним орнаментом лисковані рослинні візерунки на димленій кераміці менш чисельні. Деякі види геометричних візерунків розвивалися в рослинні, в іншому – рослинні форми переходили в геометричні. Однак комбінування різних за змістом і формою мотивів в одному узорі не розбиває його, а збагачує, створюючи ритмічну композицію. Таблиця 2.

Найпростіші ритовані геометричні прикраси на димленому посуді, виконані по сирій поверхні черепка пальцем, цвяхом, патичком, гачком чи кісткою, мають більш давні традиції, ніж лощені розписи. Їх коріння сягає глибин археологічних культур.

Різноманітні композиції програвірованих геометричних рисунків ХІХ – поч. ХХІ ст. створюють найпростіші елементи: смуги, кривульки, ямки, які багато в чому схожі з аналогічними складовими декору різьблених дерев’яних виробів. Гончарі наносять візерунки на посуд без розмітки, вільними і нескованими рухами.

Найбільш поширеним видом ритованого декору є широкий пояс геометричного орнаменту, який розміщений єдиною зоною на плічках або на найширшій частині тулуба горщиків, глечиків, баньок чи на вінцях макітер і мисок. Його творять смуги простих та хвилястих ліній, скісних і вертикальних рисок, зубців. Досить часто на димлених посудинах ХІХ – поч.ХХІ ст. ритовані візерунки геометричної форми доповнюють лосковані. Головним елементом у рослинних мотивах є звивиста лінія – стебло, що на згинах виступає з квітами, пуп’янками, листочками. Народні майстри ніколи не роблять попереднього розрахунку чи розмітки узору, ведучи рисунок по кругу, вони не думають про те, скільки разів повторяться мотиви і чи зійдуться вони. Гончарі знають, що завжди з’єднають кінці, розтягнувши чи скоротивши останні елементи [13,с.148].

Витискуваний орнамент димленого посуду, виконаний за допомогою штампика-кілочка, орнаментального валика або зубчастого коліщатка, є досить споріднений із ритованими геометричними візерунками; однак штампованому декору властиві складніші композиції, а їх заглиблені зображення не продряпують, а відтискають за допомогою спеціального інструмента – дерев’яного циліндрика з вирізаним узором, смуги якого відбиваються на м’яких стінках сирих глиняних виробів. Спосіб нанесення не вимагає від майстра надзвичайних творчо-мистецьких здібностей, проте потребує певних технічно-ремісничих навиків.

Найтиповіші елементи витискуваного узору становлять горизонтальні ламані, зубчасті лінії, хвилясті полоси, цятки, ромби, трикутники. Мотиви орнаментів нагадують вишивку – це смуги квадратиків, ромбиків, овалів, поділених однією або кількома рисками. Часто візерунок творять смуги зубців чи трикутників, що поєднуються з поясками ламаних ліній або ямок.

Витискуваний візерунок, зародившись у первісну епоху, особливо розвинувся у черняхівському посуді. Його застосовували як метод оздоблення у ХІХ – ХХ ст. Крім цього у деяких керамічних центрах стінки димлених горщиків, глечиків оздоблювали відтисками орнаментального коліщатка й валика, які поєднували з іншими технічними засобами декорування. Наприклад, Іван Мазур з Коболчина орнаментував вироби зубчастим штампом, чіткі й заглиблені сліди якого доповнював пролощеними спіралевидними смугами. Подібний декор використовували у Садгорі [13,с.155].

Набагато пізніше з’явився у димленій кераміці наліпний рельєфний декор. Ця техніка була запозичена з фаянсового виробництва ХVІІІ – ХІХ ст. Наліпний декор на димлених виробах виступає у вигляді рельєфних прямих і хвилястих ліній, завитків, гілок з виноградними гронами й листям та ін. Скільки б митець не працював, годі знайти дві зовсім однакові форми - тут він справжній художник, творець, адже всі прикраси моделюються на ще вогкому предметі від руки майстра. Такою складною технікою володіла лише невелика група майстрів, серед яких і мій дідусь Іван Мазур. Іноді на поверхні посудини він укладав абстрактний пластичний візерунок, створений з прямих та закручених смуг чи джгутів глини. Дуже обережно він накладав джгутики глини на гладку поверхню димленого фігурного посуду. Застосування відповідних технік і композиційних схем декору зумовлюється тривалою мистецькою традицією, побутовими умовами та смаком виробника. Таблиця 3.

3.3. Способи випалювання як основа кольороутворення у неполив’яному посуді

Випалювання здійснюється у спеціальній печі, яку називають горном.

Коли вироби вже висушені, розписані, майстер готує горн до випалення. До горну носить вироби вся сім’я, а гончар власноруч укладає їх. Цей етап є достатньо складним. Кількість деревини залежить безпосередньо від об’єму самого горну. На горн діаметром приблизно 3,5 м² необхідна кількість деревини складає 2 м²Спочатку в горні повинен палати невеликий вогонь аби піч добряче прогрілася (вогонь має горіти близько 6 год.). Потім вогонь стає більшим, адже підкидають все більшу та товстішу деревину. Жар у топці горна досягає 900 – 950 градусів. Коли уже всі дрова згоріли, залишивши після себе багато жару, його необхідно коцюбою просунути під горшки у печі. Вироби випалюються в горні 12 годин, але витягувати їх з печі одразу не можна. Після випалення глиняні вироби перебувають у горні не менше трьох днів (до повного охолодження), а потім гончар витягує «горшки», у які він вклав часточку своєї душі. З горну дістають вироби довгим дерев’яним рогачем. Так випалюються теракотові, тобто червоні глиняні вироби.

А для випалення чорнолощених виробів є певні секрети. Секрет полягає в тому, що дійсно вироби такого кольору одержують за допомогою спеціального димлення. Коли закінчується випалювання, вкладається в топку горна дерево, яке при горінні виділяє багато диму. Горн засипається глиною з половою або землею, так званою заспою, яка щільно закриває всі отвори в челюстях і топці горна. Внаслідок недостатнього доступу кисню ззовні дрова згоряють за рахунок кисню, який є у глиняних виробах. Чим більше у складі глини заліза, тим чорніший посуд. При малій кількості в глині заліза посуд набуває сріблясто - попелястого кольору. Знавці кажуть, що наша глина має добрі фізико-механічні властивості для виготовлення кераміки, тому й вироби такі добротні та красиві.

РОЗДІЛ 4

У ЦАРСТВІ КОБОЛЧИНСЬКОГО ГЛЕЧИКА

4.1. Майстри–гончарі – горном чаровані

З незапам’ятних часів у селі крутилися гончарні круги. Деякі сім’ї займалися цим ремеслом з діда-прадіда. І досі півсела носять прізвище Гончар, що свідчить про заняття минулих поколінь односельців.

За нашим дослідженням до війни і після війни (1941-1945 рр.) в нашому селі Коболчин жили і працювали понад 250 гончарів. Особливо активно ремесло розвивалося після війни.

Багатьом любителям гончарного мистецтва особливо полюбилася чорна кераміка. Посуд такого кольору коболчинський майстер одержує за допомогою спеціального димлення (про що йшлося вище).

Родом я з сім’ї гончарів. Займався цим ремеслом мій прапрадід, прабабуся, дідусь. Бачила не раз самого майстра за роботою, не раз допомагала носити до горну і звідти готові випалені вироби.

Знаними гончарями у селі були Іван Семенович Мазур (мій дідусь), Василь Іванович Гончар, Василь Феодосійович Мамавко, Федір Іванович Гончар, Федір Семенович Мудрик, Василь Пилипович Кучінік, Семен Іванович Горган, Максим Григорович Мамавко та багато інших.

Особливо вишукана кераміка метра гончарської справи, ветерана Івана Семеновича Мазура. Це гладущі для молока, горшки під голубці, неперевершені гаваноси на 30-40 літрів для соління овочів, зберігання круп. А ще знамениті макітри, слої (подекуди кажуть слоїк) для зберігання меду, капусти, бринзи чи смальцю. Робив дідусь і керамічні чайники з казковими ручками, і гарні декоровані ліпкою та глазуровані напільні вази.

Цікаво, що крім чоловіків, у селі займалися гончарством і багато жінок. Наприклад, мого дідуся Івана Семеновича, навчила ремеслу мати - Марія Іванівна Мазур, а також цією чоловічою справою, займалася і моя бабуся Оксана. За кругом вона не працювала, але була незамінною при розписі, поливанні, випалюванні.

Іван Семенович – один з тих, хто ніколи не сумнівався в естетичній і практичній цінності чорної кераміки, залишався їй вірним усе життя. З дитинства призвичаївся до цієї важкої праці. Він неодноразовий учасник обласних, всесоюзних та міжнародних виставок, роботи експонувалися у Києві, Кишиневі, навіть у Монреалі. Його вироби відправляли на замовлення фірм у деякі європейські країни – Францію, Чехословаччину, Італію. За створення високохудожніх творів нагороджений дипломом Спілки художників та різноманітними грамотами, визнаний кращим майстром- гончарем 1979 року.

Незабутнє враження залишилось у нього від поїздки у столицю гончарства – Опішню. На очах у всієї публіки «витягнув» на гончарному крузі величезний коболчинський ґаванос, що у висоту був більше півметра, а в ширину майже на обхват рук. Більше десяти видів посуду – від найменших горняток до сорокалітрових діжечок-ґаваносів виготовляв майстер. Та найбільш цінним подарунком він вважає відеофільм «Гончарний успіх батька», який створили діти на знак щирої шани, поваги та гордості за їх гончарський рід.

Велику спадщину чудових глиняних виробів залишили після себе Василь Іванович Гончар та Василь Семенович Гончар. Вони щедро ділилися своїми знаннями і вміннями з багатьма односельцями, допомагали утверджувати кваліфікацію майстра студентам-практикантам. Їх чорнодимлена кераміка, як і попереднього митця, багато разів демонструвалася на різних виставках, в тому числі й в Опішні – столиці гончарного ремесла України. Кераміка цих майстрів не раз чарувала красою, як простих селян, так і високоосвічених городян-інтелігентів.

Умінням гончарювати подивував китайців майстер Максим Григорович Мамавко під час служби в армії. Довелось служити близько китайського кордону. Майже щодня бачив, як китайці працюють на цегельному заводі. Якось вдалося завітати на той завод. Ступив і побачив, що за гончарними кругами працюють чоловіки. Захотілося і самому щось зробити, адже мав неабиякий досвід. Жестами і мімікою він таки домовився з іноземцями, сів за стіл, і на очах у присутніх виріс цікавий виріб, якого вони не виготовляли – це була гарна, округлена, з видовженою вузькою шийкою і вінчиком бессарабська банька – посудина для води, яку ще донедавна мала кожна хліборобська родина. І таких історій у гончарів багато.

У селі займалися гончарством і жінки. Варто згадати прізвища майстринь гончарного ремесла: Марії Іванівни Мазур, Гафини Павлівни Гончар (1906-1980 рр.), Тетяни Іванівни Шевчук (1926-1985 рр.), Акуліни Іванівни Мамавко (1924-1993 рр.), Тетяни Дмитрівни Бекір, Ольги Василівни Черній (1925- 2002 рр.), Оксани Іванівни Ротар (1929 р), Оксани Семенівни Решетнік та Оксани Іванівни Гончар (1928-1991рр.).

Більшість із вище згаданих майстрів уже відійшли у вічність. Та не вмирає гончарне ремесло. Його продовжувачами у нашому селі є талановиті майстри Іван Іванович Николайко (роботи якого знають у Києві та Кишиневі), Василь Іванович Николайко, Василь Матвійович Гром, а також потомственний гончар, заслужений працівник культури України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, засновник музею гончарства на Буковині - Іван Іванович Гончар. Не один кілометр дороги зайняли б гладущі, горшки, макітри та баньки, які виготовляли майже безперестанно.

. Із секретів творення виробу

Для гончарного промислу характерною була сезонність і тривалість заняття ремеслом. Гончарство було основним джерелом прибутку для більшості майстрів. Заняття гончарством тривало близько 200 днів у році (деякі майстри працювали і взимку). Гончарі враховували календарні потреби населення, що робило сезонним і гончарне виробництво. За свідченням майстрів, період найбільш інтенсивної роботи тривав від Пасхи до Петра й Павла, коли потреби в посуді більші та легше висушувати вироби. У цей час не працювали на крузі лише під час сну.

Таблиця 4.

Достатньо висушений посуд майже завжди орнаментувався природними фарбами. Тут треба було слідкувати, щоб призначені для цього вироби не були занадто сухими, пересушеними, бо тоді вони «рвалися» (тріскалися), а після випалювання на них лущилася фарба і полива. Зазначимо, що за термінологією гончарів миски – «малюють», а весь інший посуд – «пишуть». Увесь процес орнаментації фарбами глиняних виробів гончарі називали «мальовкою». Це слово також було й загальною назвою тих предметів, які прикрашалися в такий спосіб. «Мальовкою» здебільшого займався не сам гончар, а хто-небудь з його сім’ї – дружина, дочка, син або ж найманий робітник (робітниця).

Цікавим способом декорування кераміки є розписування «галочкою» (камінцем). По висушеній посудині, ідеально гладким предметом наноситься малюнок на поверхню виробу. Після правильного випалювання узор набуває благородного сталевого блиску на фоні матової поверхні.

Мистецтво випалювання удосконалювалося століттями. Знання передавалися з вуст у вуста, техніка вдосконалювалася, гончарі ставали досвідченішими й мали певні секрети. Найголовнішим секретом є, насамперед, якісна деревина. Для випалювання завжди слід було заготовляти абсолютно сухі дрова, бо є великий ризик тріскання виробів. Волога поширюється по всьому горні і псує 99% виробів, утворюючи на їх поверхні тріщини, що зовні нагадують павутину. Аби запобігти такому небезпечному випалюванню, гончарі вдавалися до хитрощів. Після випалювання виробів, коли ще піч гаряча, часто закидали сирі дрова у горн для просушування, а потім їх витягували і зберігали в сухому приміщенні до наступного розпалу.

Майстри часто робили своєрідну перевірку своїм виробам на міцність: перевертали виріб догори дном та ставали на нього зверху (по можливості). Якщо посудина якісно випалена, то вона витримує будь-яку вагу і не розломиться, а траплялося і навпаки. Тому деякі гончарі для зміцнення стінок виробів, добавляли у глину білого міленького піску. Посуд лощили перед випалюванням ще й тому, що це укріплювало глиняні пори, не просочуватиметься вода.

Інколи під час випалювання траплялися своєрідні казуси – вироби мали рудий колір, можливо десь не щільно закидали горн, потрапив кисень. Доводилося виправляти ситуацію повторним випалюванням. Сивий горщик, якщо його покласти на повторне випалювання, стане червоного кольору, а коли з горну вийняти дерев’яним рогачем гарячий виріб, занурити його у посуд із тирсою (дерев’яні відходи) без доступу повітря, посуд стане чорнолощеним.

ВИСНОВКИ

На Буковині здавна було поширене гончарне виробництво, кульмінація розвитку якого припадає на ХІХ– поч. ХХ ст. Тут існувало чимало осередків, де виготовляли ужитковий посуд та архітектурну кераміку.

Наприкінці ХХ ст. українське гончарство поволі занепадає. Причини згасання гончарських центрів Буковини такі ж, як і повсюдно по Україні. Вони зумовлені конкуренцією промислової продукції, переорієнтацією смаків споживача, соціальними змінами у суспільстві. Невпинно зменшується кількість осередків народного гончарства і чисельність гончарів у них.

Українська димлена кераміка є давньою галуззю і складовою вітчизняного декоративно-прикладного мистецтва. Історичний шлях української димленої кераміки з притаманною йому своєрідністю й неповторністю охоплює кілька тисячоліть. За час існування димленої кераміки на теренах України виробилися і вкорінилися місцеві традиції, що дозволяє вважати її українською, а не лише географічно локалізованою.

Упродовж розвитку димлені вироби були народними за видами форм і орнаментальних мотивів, естетичними цінностями і соціальним статусом виробників та споживачів, оскільки задовольняли повсякденні потреби простого люду.

У кожному з центрів виробництва кераміки під впливом історичних, соціальних, культурних факторів та місцевих традицій виробилися і вкорінилися локальні риси, котрі виявляються у розумінні матеріалу, форми, пропорцій та оригінальності декоративних рішень.

Традиційне виготовлення керамічних виробів на Буковині дуже давнє, воно тягнеться ще з часів кількох культур, залишки яких зафіксовано на теренах нашого краю (зарубинецької, трипільської, черняхівської тощо). Окрім того, сучасні майстри, котрі не полишили цього ремесла й сьогодні, виготовляють чимало, скажемо так, «експериментальних» виробів, які мають спільні елементи з керамічними, що майструють на Косівщині, в Опішні чи на Львівщині. Таким чином, у нас є всі підстави вважати, що технологія і техніка виготовлення коболчинської кераміки «вписується» у загальноукраїнський контекст.

Спостерігаючи численні вироби гончарства, ми констатуємо наявність низки прадавніх елементів, що єднає розписи гончарів нашого часу з творчою спадщиною майстрів «мальованої кераміки» Трипілля.

Особливо вагомий внесок у дослідження традиції коболчинського гончарства зробив відомий гончар, заслужений працівник культури України Іван Іванович Гончар. Зібравши колосальний науковий матеріал та колекцію старовинних і сучасних виробів, відкрив музей. Колекція не має собі рівних щодо кількості, різноманітності зразків та форм виробів.

Серед найхарактерніших рис коболчинської кераміки можна виділити такі, як виробництво теракотового і димленого посуду з чіткими вінцями, а також наявність нескладної системи геометричного декору.

Коболчинська кераміка має спільні риси із керамікою сусіднього Покуття і Поділля, а також Галичини, Молдови, Румунії, Угорщини, що свідчить про тісні взаємозв’язки між цими регіонами та країнами.

Мудрість віків, сконцентрована в глиняних творіннях людських рук, має стати одним із джерел утвердження національної самосвідомості українців і згуртування їх на розбудову власної державності.

Отже, досліджуючи передусім кераміку, віднайдену на українських етнічних територіях, пізнаємо себе через нашу гончарську спадщину.

Пам’ятаймо, кераміка завжди є слугою трьох панів: землі, води і вогню. Скористайтеся народною мудрістю і ви не тільки отримаєте задоволення, а також і достаток. Вона – найбільш цінна. І чим глибше ми поринаємо в глибини праукраїнської давнини, тим могутнішим поставатиме українство на Українській землі.

Кожний українець мусить знати джерела духовної культури свого народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бордіян В. Проблеми буковинського гончарства // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. – Т.1.- К.: Опішне, 1993. - С. 284-289. – 519 с.
Бордіян В. Гончарний промисел на Буковині: минуле й сучасне // Матеріали науково-практичної конференції «Середня Наддніпрянщина: матеріальна і духовна культура». - Переяслав-Хмельницький, 2008.- С. 19-24.
Борисенко В.К., Гримич М.В., Гончаров О.П. Українська етнологія: Навч. посіб. - К.: Либідь, 2007. – 398 с.
Бушина Т.І. Декоративно-прикладне мистецтво Буковини. - К.: Мистецтво, 1986. – 126 с.
Голубець О.М. Львівська кераміка. - К.: Наукова думка, 1991. – 119 с.
Кандиба О. Шипинці. Мистецтво та знаряддя неолітичного селища. Чернівці. – Букрек, 2004. – 156 с.
Кераміка з етнографічних колекцій музеїв Сучави, Чернівців та Бельців.- Чернівці, 2014. – 70 с.
Кожолянко Г. К. Етнографія Буковини. - Чернівці:Золоті литаври,1999. - Т.1. – 384 с.
Крамар В.М. Народне мистецтво України: Метод.посіб. - Тернопіль: Чумацький шлях, 1992. – 60 с.
Матейко К. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст. – К.: Видавництво академії наук Української РСР, 1959. – 224 с.
Мотиль Р.Я. Гончарські осередки Буковини // Вісник ХДАДМ. - №1. - 2010. – С. 170-175.
Мотиль Р.Я. Українська димлена кераміка ХІХ – початку ХХІ ст. - Львів, 2011. – 206 с.
Пошивайло О. Народна технологія гончарного виробництва у другій половині ХІХ- на початку ХХ століття // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. - Т.3.– Опішне, 1996. - С. 210- 231. – 574 с.
Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки: Навч. посіб.- К.:Просвіта, 1996. - 207 с.
Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. - Т.4. - Опішне, 1999. – 655 с.
Чорний О. Д. Диво твориться душею. – Сокиряни: Філіал видавництва «Прут», 1994. – 110 с.
Чорний О. Д. У царстві коболчинського глечика. - Чернівці, 2011. – 44с.

СЛОВНИК ДІАЛЕКТИЗМІВ

Банька – горщик для зберігання води у спеку.

«Близнята» – два з’єднані між собою горщики для зберігання їжі селянам у полі.

Вінчик («криса») – ребро верхнього краю посудини.

Ґаванос – великий 20-30-літровий горщик для соління овочів, зберігання зерна.

«Галочка» - відшліфований камінець, яким на посуді виконується різноманітний розпис.

Гладущ – глечик для зберігання молока.

Глянсування (лощення) – нанесення гладким предметом (переважно камінчиком, лампочкою) по сухому черепку лінії, смуги тощо.

«Пук» – найширша частина глиняного виробу.

Ринки (пасківники) – різні за величиною горшики для випікання пасок.

Ритування («уріз», продряпування, гравіювання) – спосіб нанесення заглибленого жолобка дерев’яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черепка.

Трямка – полиця, підвішена до стелі для сушіння виробів.

Утор (онтір) – низ глиняного виробу, його основа.

Фляндрування – спосіб декорування гончарного посуду, при якому на рідку обливку посудини ріжком наносять краплі кольорової фарби і, розтягували її за допомогою шпильки.

«Чурупіта» - глиняна іграшка-свистулька, виготовлена у формі пташки, півника.

ДОДАТКИ

Публікація на літературно-мистецькій сторінці «Калинове гроно» газети «Дністрові зорі» за 15 січня 2016 року (с.5).

Фото М.Бабинського

ТАБЛИЦЯ 1

СХЕМИ ДЕКОРУ ДИМЛЕНОЇ КЕРАМІКИ

ТАБЛИЦЯ 2

СХЕМИ ДЕКОРУ ДИМЛЕНОЇ КЕРАМІКИ

ТАБЛИЦЯ 3

СТРУКТУРА ДЕКОРУ ДИМЛЕНОЇ КЕРАМІКИ

№	Техніки декорування	Типи орнаментів	Елементи та мотиви візерунка
1.	Лощення (лискування, гладження)	геометричний	прямі, хвилясті, ламані лінії, зигзаги, короткі риски, кола, еліпси, спіралі, зірки, трикутники, ромби, квадрати
рослинний	стебла, пагінці, листочки, квіти, плоди, сосонки
2.	Ритування (рифлення, гравірування)	геометричний	цятки, риски, палички, кривулі, ромби, трикутники, квадрати
рослинний	стебла, завитки, листя, п’ятилисники, дзвіночки, вазони, смерічки, галузки, пуп’янки
3.	Витискування (штампування)	геометричний	еліпси, зубці, трикутники, квадрати, ромби, розетки
рослинний	листочки, квіти
4.	Рельєфні наліпи	геометричний	прямі й хвилясті джгути, смуги, завитки, валки
рослинний	виноградні лози, дубові листочки, багатолисники
тваринний	голови баранів, коней

ТАБЛИЦЯ 4

СЕЗОННИЙ ХАРАКТЕР ВИГОТОВЛЕННЯ ВИРОБІВ

Період (цикл)

ІІ

ІІІ

ІV

Місяці

Березень

Квітень

Травень

Червень

Липень

Серпень

Вересень

Жовтень

Листопад

Грудень

Січень

Лютий

Посуд, на який

був найбільший

попит

Макітри

Глечики

Горнята

Горнята для голубців

Близнята

Горщики для квітів

Макітри

Глечики

Горнята

Баньки

Близнята

Ринки

Макітри

Глечики

Горнята

Баньки

Близнята

Слоїки для заквасок

Макітри

Глечики

Горнята

Гаваноси

Близнята

Тамара Мазур за роботою на гончарному крузі (24.08.2015)

Гончарні вироби майстра-початківця Тамари Мазур