Не далеко, не близько,

Не високо, не низько,

За чорнильними морями,

Паперовими горами,

В граматичному царстві

Жили –були орфограми…

Лінгвістичні казки легко, цікаво і пізнавально переносять школярів у незвичайний світ слів або їх частин, мовних явищ,фактів,які живуть,сперечаються,вирішують мовні проблеми,борються з несправедливістю,підкорюються законам безжального Правила; активізуют різноманітні аналізатори, смислові асоціації, мовлення; роблять урок української мови радісним і корисним, не перетворюючи його на розвагу.

Як фея Фонетика звуки мирила

Дуже – дуже давно в одному королівстві, в старовинному паперовому

замку жили – були брати – звуки. Жили вони в мирі і дружбі до тих пір, поки

один із братів не сказав:

-Брати, але ж я найпотрібніший і найкращий з вас усіх, а ви всі нікому не потрібні!

Що тут сталося! Кожен звук почав кричати та розхвалювати себе!

- Я головний!, – кричав звук О,-Бо я найкругліший.

- Ні, я найширший, отже – найважливіший, – кричав звук Ж. Навіть жук схожий

на мене.

- Подумаєш, найширший! А у мене зате довгий хвостик і я умію гудіти, –

крикнув голосно звук У.

Звуки кричали і сперечалися так голосно, що розбудили фею Фонетику.

Ця фея була відома своєю добротою і мудрістю. Вона негайно прилетіла

до замку і взялася за справу. Фея покликала найкрикливіших і найгаласливіших братів А, О, У, Е, И, І та й назвала їх голосними. А інших, котрі спокійніші та менш галасливі, назвала приголосними.

Приголосні звуки не могли так голосно кричати, як голосні, вони лише шипіли і свистіли. Фонетика сказала звукам, що кожен із них потрібен, і лише всі разом вони приносять користь людям. За допомогою звуків складаються слова, люди їх вимовляють і чують. Завдяки звукам люди спілкуються між собою.

Звуки з цікавістю слухали мудру фею Фонетику. Вони були вдячні їй за

те, що Фонетика помирила їх.

І з того часу в мирі і дружбі живуть голосні і приголосні звуки в своєму старовинному замку.

Хто важливіший?

В одному царстві, яке називалось Фон, жили-були Голосні та Приголосні

звуки. Голосних було мало, всього шість, але їх дуже любили Слова. Кожний

Голосний звук був у великій пошані. Особливо гарно звучали вони у піснях. У

голосні звуки був закоханий Наголос, а на Приголосні навіть уваги не звертав.

Одного разу найбільш заздрісний звук [з] став думати-гадати, як би

провчити Голосні звуки. Він звернувся за допомогою до свого брата [с]. Зібрали брати на збори усі звуки. Звук [з] почав говорити, що Голосні звуки зазнаються, нескромно себе поводять. Звук [с] почав суперечку з Голосними, які стали оправдовуватися.

Усі звуки почали сваритися. Найбільш чутливий звук [о] сказав ображено: «Облиште суперечку. Якщо Приголосні звуки такі горді та розумні, хай обходяться без нас. Я і всі брати дуже ображені, тому ми покинемо вас».

Не стало Голосних у царстві. Перестали співати пісні. По-іншому почали

говорити. Приголосні ледве могли порозумітись між собою. Сумно стало

жити...

Завдання: закінчити казку.

Фантастичні пригоди наголосу

Якось зібралися Слова на нараду. Стали вони одне перед одним вихвалятися, які корисні та поважні. Без Слів не обійдеться жодна людина, адже ні думки висловити, ні побажання приятелям, ні почуття передати. Що і казати – дуже потрібні людям Слова. Але забули вони запросити на свою нараду Наголос. І він дуже образився.

Як тільки почали Слова виступати, попросив слова Наголос і сказав:

-Що ви без мене? Як забажаю, зміню значення у декого з вас!

Слова були такими гордими, що навіть не звернули уваги на крик Наголосу. Вперед вийшов ЗАмок і сказав:

-Я нікого не боюся! Я такий міцний, що можу впоратись навіть з великим військом загарбників. Вони не пройдуть через мої кремезні стіни. То що для мене якийсь Наголос? Це тільки маленька рисочка!

Наголос розсердився й перескочив з першого складу на останній. Враз зник величний ЗАмок. Замість нього на землі залишився лише іржавий ЗамОк.

Застрибав Наголос по словах: от вже замість яскравого атлАсу з'явився навчальний Атлас.І скільки ще слів спотворив Наголос!

Засмутилися Слова – не можуть вони без Наголосу. Відвели і йому почесне місце на своїй нараді. З тих часів всі ставляться до Наголосу з великою повагою.

Глухі і дзвінкі приголосні

Давно – давно в королівстві Фонетики в чарівному палаці жили – були

приголосні звуки. Жили вони мирно і дружно. Одного сонячного дня зібрались приголосні на прогулянку до лісу. Взяли з собою на обід фісташки і піцу. Прийшли звуки на сонячну лісову галявину, поклали торбинку з їжею під дерево та й почали гратися, співати, веселитися.

Ось і час обіду настав. Підійшли звуки до торбинки, щоб дістати їжу. Та

бачать - торбинка порожня, а під деревом сидять білочка і зайчик та доїдають

останні крихти піци і фісташок.

- Хочу фісташку і піцу, – закричали глухі звуки. – Які недобрі ці зайчик і

білочка.

- Які гарні звірятка,- сказали дзвінкі звуки.

- І справді гарні, – погодились глухі звуки, – але хочу фісташку і піцу!

- Чи вам шкода їжі для звірят? – запитали дзвінкі звуки.

- Ні, зовсім не шкода, але речення “Хочу фісташку і піцу” наше

улюблене, бо в ньому є тільки приголосні глухі, і жодного дзвінкого

приголосного. Не вірите? Перевірте! ХОЧУ ФІСТАШКУ і ПІЦУ.

Як виник алфавіт

Було це дуже давно. Жили собі у незвичайному царстві звуки. Все було б добре, коли б у їхньому царстві панував закон-порядок. Але звуки були незадоволені тим, що вимовляли їх так, як кому заманеться, а букв тоді ще не було.

От і вирішили звуки обрати собі царя. Голосні обрали А, а приголосні – Б. Кому ж них бути царем? Почалися суперечки. Приголосних було більше, тому вони перемогли. Царем став Б. Він сильніше любив Приголосні, догоджав їм. Коли збирав звуки на раду, то Приголосні садив на найпочесніші місця. А Голосні завжди сиділи десь у куточку.

Не хотіли Голосні терпіти приниження. Змовилися вони й утекли. У царстві стався переполох, замість слів виходили якісь дивні звукосполучення.

Зрозуміли Приголосні, що без Голосних їм не обійтися. Пішли вони на розшуки. Багато царств обійшли, та все даремно. Приголосні розділилися на дві групи, продовжували пошуки. Одного разу втомлені Л, Ф, В, Т сіли перепочити. Раптом вони почули дивні слова, складені тільки з Голосних. Зрозуміли Л, Ф, В, Т, що у цьому маленькому царстві проживають Голосні.

Тоді звуки вирішили намалювати себе і своїх друзів на папері. Вийшли дивні слова: „Ш...н...вн... Г...л...сн....! Пр...с...м... в...б...ч...нн... . П...в...р...т..йт...сь. Ч...к...м... .” Листочки з дивним текстом розвішали по всьому царству. Коли Голосні побачили написи, то відразу здогадалися, що мало бути на місці пропусків. Кожен Голосний намалював себе. „Шановні Голосні! Просимо вибачення. Повератайтесь. Чекаємо. ”

Всі разом Голосні вирішили повернутись. Щоб жити у злагоді, звуки придумали створити місто Букв, який вони назвали Алфавітом. З того часу звуки стали позначатися певними літерами. Але одна буква могла виражатися двома звуками (щ) або дві букви могли означати один звук (дж, дз). Букви і звуки про все мирно домовились і видали чіткі закони-правила. Царем обрали звук А, а царицею стала буква А. В алфавіті ця буква стоїть на найпочеснішому першому місці.

Казка про велику букву

Жила-була маленька буква. Її зовсім ніхто не помічав. Часто пропускали,

не дописували.

Образилася маленька буква і вирішила все змінити.

-Спробую я із середини речення стати на початок‖, - сказала вона.

І дивно: відразу із малої букви вона перетворилась у велику. Всі відразу помітили велику букву.

Сподобалось це їй. Але цього для букви виявилось замало. Вирішила вона

писатися на початку назв міст, сіл, річок, вулиць, морів, гір. Стали поважати

букву ще більше. Щоб мати ще більший успіх, стала вона на початку імен,

прізвищ, по батькові. Не забула завітати і до тварин і стати попереду в їх

кличках.

Стала вона попереду в словах Батьківщина, Вітчизна, Україна.

І тепер всі слова, в які вона потрапила, пишуться з великої букви.

А нам треба про це не забувати.

Два Антони

Жили на одній вулиці по сусідству два хлопчики. І хоч однакові імена

мали – Антони, були вони зовсім різні. Один низький, інший високий, один

добрий, інший злий, один щедрий, інший скупий. Виросли Антони і вирішили

подорожувати. Той пішов на південь, а той – на північ. А коли прощалися, один плакав, а інший – сміявся. Не судилося Антонам повернутися в рідне село, і в пам'ять про них люди стали називати протилежні слова антонімами.