Матеріал про пори року: зима, весна, осінь, літо. Зібрано прислів'я, приказки, загадки, казки про всі пори року (місяці зокрема).

Сонце на літо, а зима на мороз

Хоч народне прислів’я і стверджує, що сумний грудень у свято і в будень, але саме останній місяць року налаштовує кожного з нас на оптимістичну хвилю, бо хоч зима і повертає на мороз, проте сонце вже йде на літо. Як-не-як, а таки спливає з життя ще один рік.

Сучасна назва грудня раніше стосувалася передостаннього місяця року. В давньоруські часи початок зимового літочислення йменувався «студнем» (до речі, так і досі офіційно користуються білоруси – «студзєнь»). Щоправда, поруч співіснувала й інша на кличка – «груднъ» і означала «нерівний, покритий грудками шлях». Про це підтверджує й Іпатіївський літопис (1118р.): «Поидоша… по грудну пути, бъ бо тогда мцъ грудень». Цю назву фіксують і решта східноукраїнських дореволюційних календарів.

Разом з тим в активному вжиткові співіснувало чимало діалектних означень. Серед них найбільш відомі – «лютень», «хмурень», «стужайло», «студений», «мостовик» тощо. На західноук-раїнських землях була в ужиткові ще одна назва – «трусим». Я.Головацький у своїй чи не найповнішій, котра не втратила свого значення і в наш час, праці «Поділ часу в русинів» писав: «Грудень – то змерзлі груди дорогу возову псують, не раз сніг потрусить – для того трусим; часто і крепкі морози потягнуть, зовсім уже зима – для того студень…»

Серед багатьох регіональних накличок упорядники нинішнього офіційного календаря України зупинилися на одній – «грудень». Подібні назви зустрічаємо в поляків – «грудзєнь», білорусів – «грудень», сербохорватів – «грудан» та словенів – «груден».

На Закарпатті жодне з названих наймень невідоме. Тут користувалися лише двома відомими нам термінами – «мочавець» («мочарець») та «андріїв» («андрієць»). Стосовно першої назви, то вона означає – вологий, мокрий або мочавий місяць. Справді-бо, в цих краях грудень надміру нестійкий, з частими дощами та мокрим снігом.

Інша назва – «андрієць» – походить від ймення святого Андрія. Це було чи не найпопулярніше обрядодійство, з яким пов’язані цікаві вечорницькі забави.

В інших європейських мовах збереглося давньоримське означення «децембер». У перекладі це означає десятий місяць року, який закінчувався у лютому.

У наш час грудень завершує календарний рік. На кінець місяця, тобто 22 числа, припадає і зимове сонцестояння, за яким визначають

астрономічний початок зими. Наші пращури пов’язували з ним «народження сонця», або ж «родини сонця». Саме в цей день настає найдовша ніч. Але мине кілька днів, і світловий час почне прибавлятися «на заячий скік». Тому від Спиридона (25 грудня) селяни вже налаштовувалися на весну. Кожен наступний день від Спиридона, за тодішніми уявленнями, мав відповідати характерові всіх дванадцяти місяців. Хлібороби ретельно стежили і записували до своїх прогностиків щоденні прикмети, щоб у такий спосіб завбачити погоду на увесь рік.

З останнім місяцем року пов’язано чи не найбільше з народних свят. Кожне з них так чи так стосувалося вечорницьких дійств. Адже молодіжні зібрання в грудні відбувалися майже щодня.

Завершуючи розповідь про останній місяць року, варто наголосити, що він був початком підготовки до новолітування. Одриваючи останній аркушик на календарі, кажемо собі: ну от і минув ще один рік – вагома часточка нашого життя. Намагаємося згадати, яким він був, що встигли зробити і тішимо себе: ось у новому році все буде краще…

З такими чи подібними думками щоразу переступаємо поріг нового року. Щедрішаємо на усмішку, бажаємо одне одному щасливих і сонячних днів, веселого настрою, міцного здоров’я. Спалахують вогні новорічної ялинки, до оселі заходить з гостинцями для дітлахів добрий Дід Мороз…

Звідки взялися всі ці поетичні обряди?

Новорічна символіка дуже давня. Під час розкопок у Єгипті археологи знайшли вази виготовлені понад три тисячі років тому. На них вдалося розшифрувати напис: «Початок доброго року». На думку вчених, це поки що найдавніші відомі нам новорічні подарунки.

Однак ідея офіційного відзначення цієї події, як свідчать історичні джерела, належить римському імператорові Помпілію. Провівши реформу календаря, він переніс початок року з березня на січень. Латинська назва цього місяця, як ви вже знаєте, походить від імені божества древніх – дволикого Януса, покровителя всіх дверей та воріт, які він власноручно відкривав та замикав. Це підтверджує, зокрема, і зовнішність божества: старе обличчя, що символізувало рік минулий, спрямоване в тильний бік, а юне – уособлення пройдешнього – дивиться вперед.

Символіка нового року, як і час його визначення, у різних народів неоднакова. У давніх скотарських та землеробських народів

релігійні обряди та культи були пов’язані головним чином із сільськогосподарськими роботами. Як правило, вони збігалися з початком Нового року, а позаяк у різних регіонах кліматичні умови неоднакові, то й відзначали його в різний час.

Святкування нового року першого січня започаткували римляни в 46 році до нової ери. Щоправда, цьому передували значні складності. Першу реформу промів Юлій Цезар, який ознайомився з єгипетським досить точним календарем. Одначе повністю його запровадити не вдалося – на заваді стали релігійні традиції. Александрійському астрономові Созігену, котрий, власне, і є автором нового, так званого юліанського календаря, довелося поморочитися, щоб підігнати перше січня 46 року до нової ери до першого молодика після зимового сонцестояння. Тільки так вдалося об’єднати старий місячний римський календар з новим єгипетським.

Згодом цією системою скористалися інші народи. До Київської Русі вона потрапила через Візантію. Володимир Святославич, офіційно запровадивши християнство, ввів і відзначення Нового року за старим візантійським зразком – першого вересня. Однак у народі ще довго відзначали його у березні.

У нас помилково утвердилася думка, що буцімто вперше січневе новолітування запровадив у 1700 році Петро І. Справді, такий указ був обнародуваний російським імператором. Але, на Україні, зокрема в західних її регіонах, січневим відліком року почали користуватися значно раніше, оскільки ці землі мали тісні зв’язки з європейськими країнами.

Народний прогностик

Введення, або Виведення, третя Пречиста (4 грудня). Вважають, що в цей день Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло, а тому і свято називають «Виденням». У цей день ніхто не провідує сусідів; якщо помітять, що хтось іде до хати, то намагаються примкнути двері. Особливо боялися жіночих навідин, бо «обов’язково принесуть нещастя».

Як Введення мостить мостки, а Микола (19) забива гвіздки, то люта зима буде.

Як буде на Введення в сліду вода, то на Юрія трава.

Введенські морози ще зими не роблять.

Прокопа (5 грудня). У давнину в цей день на шляхах ставили віхи, щоб мандрівники не збилися з дороги. Тому казали: «Прийшов Прокіп – розбив розміт, по снігу ступає – дорогу копає».

Канун святої Катерини (6 грудня). З цього вечора дівчата починали гадати. Робили це в такий спосіб: крали в чужому садку гілочку вишні і ставили у воду. Якщо вона до Різдва розквітне, то того ж року дівчина вийде заміж.

Катерини (7 грудня). Дівчата роблять те, що і на канун. Насипали в миску каші і йшли гуртом на двір кликати судженого на вечерю, б’ючи по воротах макогоном по черзі, приказуючи: «Іди, іди, суджений, кашу їсти!»

Звідки загавкає пес, туди й заміж піде.

З приходом Катерини сподівалися на люті морози.

З приходом Катерини ховайся під перину.

Катерина по воді, то Різдво по льоді.

Георгія Побідоносця, Єгорія, Юрія, Юріїв день (9грудня). Це друге після весняного (6.05) свято, яке ще називають осіннім або холодним Юрієм. Одна з легенд мовить, що Георгій отримав блискучу перемогу над страшним Змієм Драконом. На честь цієї події і запроваджено празник, котрий, на відміну од травневого, не пов’язаний якимись значущими обрядами. Лише на Поліссі, як переповідали літні інформатори, у давнину відзначали свято вовків. Селяни звечора міцно закривали стайні, не ходили до лісу й остерігалися вирушати в дорогу, вважаючи, що в цей день небезпечно зустрічатися із звірами.

Парамона, або Передандрія (12 грудня). Молодь збиралася увечері на калиту. Дівчата випікали великий корж, підв’язували його до сволока, а хлопці мали «проїхати на коцюбі» й відкусити шмат. Якщо ж хлопець розсміявся чи не зумів посмакувати калитою, то невдаху обмащували сажею.

Якщо вода на річці тиха – на рівну зиму, шумовита – на завірюхи.

Якщо вдень йшов сніг, то буде хурделиця цілий тиждень.

Андрія (13 грудня). В цей день жінки намагалися не пекти хліба, не шити й не прясти. На Андрія дівчата багато ворожили, завбачуючи свою долю.

Я, святий Андрію, конопельки сію, дай же, Боже, знати, з ким весілля грати.

Андрію, Андрію, я тобі коноплі сію, пеленою волочу, бо я заміж хочу.

Наума (14 грудня). У найдавніші часи навчальний процес розпочинався взимку – першого грудня за тодішнім літочисленням. Це була найзручніша пора, коли сільські діти мали змогу здобувати освіту. Батьки відводили дітей до школи саме на це свято, бо «Пророк Наум наведе на ум».

Варвари (17 грудня). Святкують тільки жінки. Про це свято існувало чимало переказів. Одні вважали, що Варвара була іудейкою, але згодом вихрестилася. Коли ж про це довідався батько, то виніс їй смертний присуд. Інші стверджували, що Варвара магометанка, але зголосилася прийняти християнське віросповідання; тому батько примусив її товкти босоніж подрібнене скло. Одне слово, це була великомучениця за віру.

Яка погода на Варвари, така й на Різдво.

Варвара кусок ночі украла, а дня приточила.

Коли на Варвари мороз приліз, то ховай сани, а витягай віз.

Якщо в грудні на Варвари болото, то буде зима красна як золото.

Сави (18 грудня). З цим святом пов’язано найбільше жартівливих обрядів. У тих родинах, де були чоловіки з таким ім’ям, справляли обряд «похорону Савки». Збиралися переважно родичі й сусіди, щоб увіншувати іменника: «Як бува Сава, то не їв сала, їв паляниці, щоб любили молодиці!». Хто не працював, то казали:

Савила та варварила і сорочки собі не справила.

Сави і Варвари на мені сорочку обірвали.

Бідному Савці нема долі ані на печі, ані на лавці.

Сава приїхав на білих санках.

Варвари ночі увірвали, а Сава став день доточувати.

Сава мостить, а Микола гвоздить.

Савка бідний, Миколка багатий.

Сава – батько зимового Миколи.

Миколи (19 грудня). Святого Миколая вважався захисником усіх бідних і знедолених. Та найбільше його пошановували діти, для яких він був почесним охоронцем. Навіть існує легенда про те, що Миколай рятував дітей серед моря.

На Миколая хлопці вже починали домовлятися про колядки.

Хвали зиму після Миколи.

Як впаде великий іній – на гарний врожай хліба.

Як на Миколу піде дощ, то буде врожай на озимину.

Ганни (22 грудня). Від Ганни зима набирає розгін. За народними уявленнями, в цей день вовки остаточно збігаються в тічки, щоб відгуляти до Водохреща «шлюбну пору». В деяких регіонах вважали цей день святом вовків і намагалися не працювати. З Ганниного дня жінки починали готуватися до Різдва – білили хати, прибирали оселі й посилено годували поросят, щоб мати свіжину до свят. На Закарпатті в цей день не пряли, особливо ті, в кого часто боліла голова.

Яка Ганна до полудня, така зима до кінця грудня.

Коли йде дощ, то весна буде дощовою.

Якщо в цей день вовки виють над слободою, то на падіж худоби.

Сонце ясне, променисте – Новоріччя буде морозяним; якщо ховається за хмарами, а на деревах висне іній – під Новий рік буде хмарно з відлигою.

Спиридона Сонцеворота (25 грудня). За довголітнім прогнозуванням, це найхолодніший день грудня, бо «сонце переходить на другий бік». У давнину намагалися не працювати, щоб миші не їли соломи, а тому обкурювали димом оселі, бо «Святий Спиридон всю нечистоту гоне з хати вон». Найбільше остерігалися свердлити, бо будуть черв’яки нападати.

Спиридон Сонцеворот небо плечима підпирає – дня добавляє.

Якщо ніч ясна, то зима буде холодна, а літо жарке; як темна – зима тепла, а літо похмуре.

Томи, Аггеля (29 грудня). Дуже холодний день.

Прийшов Тома – сиди дома.

Добре говорив святий Тома, що в грудні найліпше сидіти дома.

Даниїла (30 грудня). Якщо з’явився іній – Різдво буде теплим.

Хвали січень сніговий

У народі кажуть: скільки днів – стільки й свят. Та проте один із них особливо празниковий, бо стосується кожного з нас. Мова йде про Новий рік. За всіх часів і в усіх народів новолітування, на яку пору року воно не випадало, пов’язане з неповторними обрядодіями.

Традиційно на січень припадає найбільше свят. Зимовий період дозволяв селянам абстрагуватися од тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської. Оскільки вільного часу було вдосталь, його заповнювали різноманітними формами дозвілля.

Скажімо, протягом всіх різдвяних свят, які тривали два тижні – від Різдва (7) і до Водохреща (19), в кожній господі тричі варили кутю – багату, щедру і голодну.

Напередодні Різдва, себто 6 січня, кожна родина готувала першу кутю. Традиційно для неї використовували ячмінь; там де його не було, – пшеницю. Приправлене збіжжя ставили в добре напалену піч, щоб воно упріло. Надвечір господар ішов до стайні, наскубував пахучого сіна і, внісши до хати, робив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: «Сьогодні в нас узвар та кутя, щоб курчата лупилися до пуття!»

Святвечір, або багата кутя, – чисто родинне свято. Як правило, його справляли ввечері, коли за обрядовим столом збиралися лише члени сім’ї. Господиня мала наготувати дванадцять різноманітних страв. Найосновнішою їжею, звичайно ж, була кутя та узвар. Потім діти оббігали рідних і близьких сусідів з колядками.

Наступною дією була щедра кутя напередодні Нового року (13 січня). Увечері підліткові дівчата поодинці чи гуртом обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати.

Увечері в одній з осель збиралася молодь. Потім дівчата, потайки від парубків, йшли ворожити, а хлопці, розбившись на невеликі гурти, викрадали в юнок ворота і ховали їх так, аби господар не знайшов. Для того щоб повернулася потрата, батько дівчини мусів поставити могорич. Тому в передноворічну ніч господарі, в яких були дівчата на виданні, ретельно стерегли обійстя. Та чим більше пильнував ґазда, тим азартнішою була спокуса в парубків.

Загалом передноворічні дійства мали різні форми дотепів. Парубки могли довільно «позбиткуватися» над обійстям своїх майбутніх тестів: заткнути зверху комина, зняти біля криниці журавля, прив’язати вхідні сінешні двері, викрасти пса тощо.

Все це вважалося цілком природним явищем і не осуджувалося громадою.

Як тільки наступав досвіток старого Нового року, сільські оселі оббігали юні посівальники. Якщо напередодні господарями щедрувань були дівчата, то тепер таким правом користувалися лише хлопчики. Кожен намагався якомога скоріше засіяти сусіду, щоб отримати подарунок. Починали цю дію з хрещеного батька та хрещеної матері, дядьків та їх сімей, аж потім навідували сусідів.

Нарешті надходила третя і остання в різдвяному циклі кутя. В народі називалася вона «голодною». Готували цю страву напередодні Водохреща (Йордану). Власне, цим дійством і завершувалося багате різдвяно-новорічне святкування. І все ж найпоетичнішим дійством було колядування. Воно тривало від Різдва і до старого Нового року, подекуди і до Водохреща.

Традиційною вкраїнською символікою на Новий рік був дідух. Виготовляли його з кулів або ж першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув’язували в пишний вінок. Знизу робили триральчате розгалуження для того, щоб дідух міг рівно стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки дідуха – а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, – обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами – кожен на свій смак і уподобання. У світлицях його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят.

На Покутті паралельно з дідом робили й бабу. На різдвяний вечір до хати вносили оберемок соломи і застеляли нею долівку. Це означало «зробити бабу».

Близьким до цього дійства є звичай і в гуцулів. На багату кутю ґазда застеляв стіл отавою, сіном чи соломою. Клав крачуна, який мусив бути в кожній хаті протягом усіх різдвяних свят. Цей обрядовий хліб виготовляли вночі на Різдво. При цьому жінка, яка робила крачуна, мала обов’язково одягти гуню і рукавицю (гола рука, за повір’ям, означала бідність, а крачун символізував достаток). Поруч з крачуном ставили снопа, а під нього клали ярмо, хомут чи кінську збрую та зв’язані перевеслом ложку та виделку.

Різдвяно-новорічна обрядовість українців не обмежувалася лише наведеними вище дійствами. В активному вжитку були й інші символи. Особлива роль належала хатнім прикрасам. Скажімо, напередодні Різдва виготовляли «голубців» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока. Як відомо, фігурка птаха ототожнювалася в давніх, зосібна дайбозьких, віруваннях з небесним світилом – сонцем.

Крім «голубців» були досить поширеними на Прикарпатті «павуки» та «їжаки». Стосовно перших, то їх робили з соломи. Зібравшись в одній з осель, юнки – а це було виключно жіноче заняття – заготовляли відповідних розмірів соломинки з цупких стебел. Просовуючи через порожнини нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й кубики. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші «павучки». Бокові стебла обмотували різноколірним папером або ж пацьорками.

Напередодні Різдва «павуків» підвішували до центрального сволока. Вони трималися на довгій волосинці з конячого хвоста. Таке укріплення потрібне було до того, щоб фігурки постійно крутилися. Завдяки циркуляції повітря – через вхідні двері та з палаючої печі – великий «павук» разом з приправленими до нього близнятами поверталися в різні боки, справляючи враження живої істоти. Особливе захоплення він викликав у дітвори.

Поруч з «павуками» сусідились і «їжаки». Їх робили з тіста або глини. У виліплену форму густо затикали невеличкі колосочки, потім засушували її. Такі мініатюрні іграшки з наїжаченими колючками справді уподібнювали дивних звірят.

На Покутті, напередодні Водохреща, робили із соломи хрестики. Їх чіпляли біля ікон, обіч віконних рам і дверей. Вони виконували роль оберегів од нечистої сили, котра в дні свят вважалася особливо небезпечною. А на Прикарпатті хрестики чіпляли ще також на ворота і криницю.

Народний прогностик

Гната (2 січня). В цей день заборонялося прясти. Жінки здебільшого виготовляли обрядове печиво, а дівчата, зібравшись на вечорниці чи посиденьки, робили «павуки» та «їжаки».

Анастасії (4 січня). В народі казали: «Скоро Настя на помості запросить три празники в гості». Справді-бо, за три дні прийдуть найбільші різдвяні святки. Про це навіть співається у колядці:

Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся!