Навчальні диктанти

Рідна земля

Немає нічого милішого за рідну землю. Особливими чарами віє від неї навесні.

Вже відтала земля. Оживає травичка і тягне до сонця свої вушка. Вона немов прислухається до жайворонкової пісні, що ллється з теплого голубого неба. Стовбурами дерев починають бродити цілющі соки. Перекреслюють небо голосні косяки диких гусей. Вони летять під чисті зорі, на тихі води нашої України. Виходять з берегів річки. З городів потягло димом. Це спалюють торішнє бадилля.

Уже й поле оживає, переповнюється гулом тракторів. Скоро вже розпустяться листочки, зацвіте все навкруги, гаї та сади сповняться солов’їним співом. Прекрасна весна у рідному краї.

М.Адаменко

Рідна мова

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, переживання, почування.

Навчаючись з малих літ балакати, ми разом з тими словами, що доводиться їх запам’ятати, набуваємо і розуміння того, що ці слова визначають, - чи назву якої речі, чи думку про що-небудь. Тобто ми разом зі словами набираємося і розуму, набуваємо чужих думок, навчаємося самі думати і ті думки викладати словами.

Наші діти у свою чергу додають до здобутого від нас скарбу мови своїх вимовів того, що їм за свого життя довелось навчитися, передумати, пережити… Таким побитом і складається людська мова, що з кожним новим коліном все більше шириться – зростає. П.Мирний

Свою Україну любіть

Шевченко став першим духовним послом України в чужоземних світах. З іменем Шевченка Україна перетнула всі паралелі і меридіани. Скрізь, де на планеті ступала нога українця, народжувалися школи імені Тараса Шевченка, друкувався і перекладався мовами світу «Кобзар». І за це ми повинні низько вклонитися українській громаді, яка зберегла свою національну сутність, національну гідність, національну гордість.

Я часто бачу Шевченка зримо. Чую, як в казематі він волає» Свою Україну любіть, любіть її… за неї Господа моліть…»

Тарас Шевченко – це не просто Поезія. Це дух. Дух, який в усі часи витав над нами.

Ю.Мушкетик

Київські каштани

Як багато рослин прикрашає столицю України! І все ж Київ називають містом каштанів. Це напрочуд гарне дерево стало його символом.

Настає весна. Пригріває сонце, тепло швидко пробуджує дерева від зимового сну. Прокидаються й розлогі каштани. Дерево викидає невеликі зелені листочки. Вони спершу ніби в’ялі, якісь поморщені. Поступово листя набирає сили, росте, перетворюється на пишні віяла. Невдовзі серед зелених віял спалахують білі пірамідальні свічки квіту.

Якщо подивитися на кремові квітки уважно, можна помітити на них барвисті плями. Забарвлення цих плям змінюється. Спершу вони жовті, потім рожеві і , нарешті стають червонястими. Іншим стає і ледь вловимий аромат квітів.

У Києві росте до десятка форм каштанів. Особливо гарні дерева з кулястими та колоновидними кронами.

С.Івченко

Верховна

Рада

України

Благородство нації

Батьківщина не раз переживала дні сили і слави, мала справді легендарних героїв. Вона мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули не сотні і тисячі, а мільйони її дочок і синів. І потім, як та казкова пташка Фенікс, відроджувалась, виростала з пожарищ і руїн. Ми можемо втішатися і гордитися тим, що Україна ніколи не поневолювала інших народів. Вона лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

На жаль, цілі сторіччя ворогам за допомогою грубого й жорстокого насильства, облудної брехні й підступу вдалось панувати над Україною. Майже всі такі завойовники трубили на повний голос, кричали нахабно, безсоромно і цинічно, що вони несуть українцям тільки добро і щастя.

Г.Дем’ян

Наша земля

Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулися пізніше, але землі їм уже не дісталося. От вони й прийшли до Бога, а він в цей час молився. Вони не посміли йому щось сказати. Стали чекати. По якійсь хвилі Бог обернувся, сказавши, що вони чемні діти, хороші. Дізнавшись, чого прийшли до нього, запропонував їм чорну землю. «Ні, - відповіли наші предки, - там уже живуть німці, французи, іспанці,італійці.» «Ну тоді я вам дам землю ту, що залишив для раю, там є ріки, озера, ліси, пустелі. Але пам’ятайте, якщо будете її берегти, то вона буде ваша, а ні – то ворогам.»

Пішли наші предки на ту землю, поселилися, і живуть до сьогоднішнього дня. А країну свою назвали Україною.

Нар.творч.

Лілії

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали татарські орди. Горіли села. Голосили матері. Лилася кров. Лилися сльози. Старих людей татари рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон.

В однім селі росли й розцвітали вродою чорноокі, працьовиті красуні. Були вони ніжні, як білий цвіт лілій.

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не потрапити в неволю, втопилися в глибокій річці.

На світанку на темній річковій воді з’явилися білі пуп’янки. Зійшло сонце. Його проміння освітило згарище на місці села. А невідомі квіти розцвіли білим цвітом. Здавалось, то ніжні руки дівчат тягнуться до сонечка.

Увечері, коли зайшло сонце, ніжні білі квіти сховалися від чорної ночі під воду.

З того часу прекрасні білі лілії просинаються із сонцем і засинають з його заходом.

Народна легенда

Покрова

Це християнське свято називається Покрова Святої Богородиці. Запроваджене воно було у Візантії.

Одного дня Божа Матір зняла зі своєї голови білу хустку й розкинула її над людьми, що зібралися в церкві. Богородиця молилася за їх спасіння й врятування від біди. Завдяки цьому чудові Візантія була визволена від загарбників.

Свято було назване Покровою, бо Діва Марія «покрила» людей своєю хусткою як оберегом.

Ця легенда припала до душі українцям, тому що століттями земля наша страждала від чужоземних набігів. Божу Матір вважали своєю покровителькою запорожці, тому щорічно з великою урочистістю відзначали вони свято Покрови на Січі. Від порога Покровської церкви січовики вирушали на захист рідної землі. Сюди ж подякою за рятунок козаки поверталися після походів.

Ось чому свято Богородиці – Покрову так шанують в Україні.

В.Супруненко

У засланні

У засланні Тарас Григорович рахував дні й години. Він чекав звістки з України. Та друзі не наважувалися пересилати листи поштою.

Зажурився Шевченко. На сторінках його крихітної книжечки з’явилися сумні рядки про те, що не гріє сонце на чужині.

Зауральський степ вражав пустельністю й бідною рослинністю. Ріденький, вже посивілий ковил, шипчасті будяки та курай. Льодовою тугою віяло від усього цього на вигнанця.

Дні коротшали. Ночі ставали холоднішими. Над рудим пожухлим степом пливло по вітру легке й прозоре бабине літо. Кущики перекотиполя вже підсихали й починали загинати свої зелені гілочки до власної стеблини. Вони перетворювалися на прозорі зелені кулі, готові при першому міцному вітрі відірватися від своїх ламких стеблин і вистрибом помчати в безкраю далечінь легкими м’ячами. Свій шлях вони закінчували в якійсь калюжі або повній осіннього багна баюрі.

Шевченко дивився на цей непривітний степ, а душею був на сивому Дніпрі. Як про нездійсненне щастя мріяв він про те, що от повернеться на батьківщину збудує на стрімкій дніпровій кручі затишну білу хатинку.

Рядок за рядком, вірш за віршем народжувалися в заповітній книжечці.

З.Тулуб

Контрольні диктанти

Українська гостинність

Гостинність українців відбивалась у численних приказках і прислів’ях. Вважалося, що гість приносить у дім добробут і щастя.

Якщо гість нагодився під час обіду, його обов’язково саджали за стіл. Він мусив покуштувати кожної страви, а на закінчення подякувати за хліб-сіль. Якщо гість з’являвся в інший час, його пригощали кращим, що було у хаті. До гостя хазяйка повинна була підійти з припросинами.

За гостиною завжди спілкувалися, а у свята співали застільних пісень. Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти. Зневажали тих, котрі їли мало й погано, бо хто як їсть, так і робить.

З етнографічного довідника

Останній кошовий

У козацьких списках він числиться як Петро Калниш. В історію ж увійшов як останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський.

Долю свою з козацтвом він пов’язав з молодих літ. Кошовим його вже обрали людиною похилого віку.

Калнишевський очолював війну Росії з турками й татарами. Його було нагороджено медаллю, він відзначився мудрим керівництвом і мужністю.

Після руйнування Січі кошового заарештували й перевезли на далекі Соловки. Там його сховали від України, від усього світу.

У народі довго ходили легенди, що кошовий з іншими козаками втік до Туреччини. Насправді він помер в ув’язненні.

М.Слабошпицький

Козак Мамай

Прошелестіла трава під копитами коника. На грудях вершника висіла бандура, на струнах якої сидів сірий соловейко. Поодаль за конем котився маленький меткий песик.

Кінь зупинився, потягнувся губами до трави. Козак спішився, ввігнав у землю списа й прив’язав до нього коня.

Козак підморгнув соловейкові, той перелетів із бандури на його плече, почистив пір’ячко і стиха защебетав господареві у вухо.

Сонце сипнуло вогню в козакову люльку. З неї повився сизий димок. Собачка радісно чхнув і замолотив хвостом по землі.

Мамай узяв бандуру. Забриніла давня пісня, якій годилося б звучати в широкому степу на високій могилі.

Лине пісня незабутня,

Горда, величава.

В ній – надія на майбутнє,

України слава.

Нею сонце зустрічає

Наша Батьківщина

День новий розпочинає –

Сильна, неподільна.

До нових здобутків кличе

Пісня Україну,

А зовуть її велично всі Державним Гімном

Духовний батько Січі

У народні думи та пісні князь Дмитро Вишневецький увійшов під іменем Байди. Може скластися враження, що був він безтурботним гулякою.

Насправді ж гетьман Вишневецький мав серйозні клопоти й здійснював серйозні справи. Цей мудрий та мужній чоловік зробив для свого краю дуже багато. Саме він спорудив на острові Хортиця першу фортецю та згуртував козацькі ватаги. Ось чому ім’я його оповите вічною славою.

Народна пісня розповідає про героїчну загибель гетьмана. Жодного стогону, жодного благання не злетіло з його вуст. Він глузував з ворогів. Це так дратувало турків, що вони застрелили його.

Смерть Байди була для козаків великою втратою. Ось чому історики назвали його батьком Січі.

М.Слабошпицький

Хато моя, рідна хато!

Хато моя, рідна батьківська хато! Ти випливаєш із туманної далечі минулих літ. Ти стоїш переді мною білим видивом, немов хмарина серед буйного цвітіння вишень.

Яким теплом і родинним затишком віє від тебе, рідна хато!

Перші спогади про хату, як рожевий досвіток дитинства. Біля стелі у тебе над головою засохлі польові квіти. До сволока на гаку прикріплена мотузочками вербова колиска. Мати наспівує колискову.

Хато моя, рідна батьківська хато!

Усім найкращим завдячую тобі. Ти навчила мене змалку поважати старих, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і роботящим. Рідна хато моя! Давно я пішов від твого батьківського порогу. Та де б я не був, ніколи не забуду твоєї стріхи, твоєї чистої стелі. Бо хіба може порядний син забути свою матір, свій дім, у якому вперше глянув на світ?

Будь благословенна, хато моя!

І.Цюпа

Святий Миколай

День святого Миколая. Діти готуються, вчать молитви, колядки. За це святий приносить чесним дітям подарунки. Неслухняним приносить різочку. Пам’ятаю свою маму, перебрану на святого. У білих полотняних штанях, з конопляною бородою та патерицею. Підросли ми. Мама вже не перебиралася на святого Миколая. Та він продовжував класти нам подарунки під подушки, і ми все чекали на нього.

Кожне, навіть найменше свято залишалося крихіткою радості в душах, бо в нашій сім’ї шанували одвічні звичаї. Так уже повелося в отчім краю. Пусті ті люди, що звичаю не пильнують. Бо то коріння наше.

С имвол любові й незрадливості

Український рушник пройшов крізь віки. Нині він символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. Він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям

Без рушника не обходяться народження, одруження дитини, ювілейні урочистості.

Ознакою працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник на похваті. По всій Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. Ним накривали і діжку після випікання хліба. Чарунковими рушниками перев’язували кумів і гостей, запрошених на зорини.

Найбільше обрядових сюжетів, пов’язаних із рушником, збереглося у весільному церемоніалі.

Рушники подавали і брали, коли йшли у свати. Ними пов’язували молодих, прикрашали гільце.

Добре було б, якби і в сім’ях повернулися до прадавньої традиції вишивати рушники.

З журналу

Україна

Україна… В одному вже тільки цьому слові бринить ціла музика смутку і жалю. Україна – країна смутку і краси. Країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її. Країна гарячої любові до народу і чорної йому зради.

Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії й молочні ріки… Це обшарпані голодні люди, це царське та панське безбожне свавілля. Праця до сьомого поту. Це розкішний вінок із рути та барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі…

С.Васильченко