Літературна композиція на тему:
«Доля україни у творчості Тараса Шевченка».
***
Свою Україну любiть,
Любiть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа молiть.
(Тарас Шевченко)
Україна – наша матінка, наша Батьківщина. Ти наша страждальниця, бо від самого початку твого створення твій народ змушений боротися за волю, за правду, за рідну мову.
Сьогодні українці знову повстали , адже хоча 22 роки ми вже незалежні, та на своїй землі ми не почуваємось у безпеці. Безробіття змушує українців їхати працювати за кордон, щоб заробити якусь копійку для забезпечення нормального життя своїх рідних. Внаслідок того діти ростуть без батьків, деякі сім’ї не витримують розлуки і руйнуються. Також ще одна проблема українців – це велика різниця між багатими і бідними. Багаті депутати і держслужбовці панують, а бідні рахують копійчини від зарплати до зарплати.
Та сьогодні ми поговоримо про трошки інше. А саме, яке місце займала Україна у житті Тараса Григоровича Шевченка. Тарас Шевченко - величний син української землі. Спитаєте чому?Тому,що він жив Україною і для неї.
***
"Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!"
Писав поет. Навіть його збірка має символічну назву «Кобзар» ,що означає співець українських дум. Шевченко народився на Україні , у самому серці нашої Батьківщини, та виріс він у Росії, де служив панові Енгельгарду. Тут він проявив свій художній і поетичний талант, а згодом написав вірш «І виріс я на чужині…», який наповнений болем за покріпаченою Україною…
***
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
Та одинокому мені
Здається кращого немає
Нічого в бога,як Дніпро
Та наша славная країна…
Аж бачу,там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхати в Україну,
У те найкращеє село…
У те , де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину..Добре, мамо,
Що ти заранє спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені погнили
Біленькі хати повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
І я заплакавши назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві…Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сина,
А препоганії пани
Жидам ,братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадають.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в країні.
У своїх поезіях Тарас Григорович часто згадує тих, хто боровся як і він за справедливість, за мир і волю на своїй землі – це славні козаки: Хмельницький, Гонта, Підкова, Залізняк, Трясило та інші.
Гайдамаки
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла – червоніла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють.
Та що з того , що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тільки вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тілько роси ранесенько
Сльозами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
А онуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила, - мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла – червоніла.
І день, і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш –
Серце усміхнеться.
Ще один вірш привчений козакам «Розрита могила»
***
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала …Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой, Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
В колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запроданні,
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро,брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває..
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, нелюдки,
Матір катувати.»
На четверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? – Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили, -
Не плакала б діти, мати не журилась.
Є в його творчості поезія, яка актуальна на всі віки, бо в ній декількома словами передано ситуацію в якій протягом багатьох років живе Україна і яка додає нам сили вірити і боротися за свободу.
Кавказ
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукли сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльози, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерніх гарячих сльоз!
А батькових, старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам – царям
Слава!
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
А цей вірш є символічним посланням.
І мертвим, і живим,
і ненародженим землякам моїм
в Україні і не в Україні
моє дружнє посланіє
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає -
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають, -
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою Вкраїну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила,і воля.
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей наших…і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитина мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки проклюнеться
Своїми синами!
Умивайтеся! Образ божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувати…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! Глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современими огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачити славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака – то наша слава,
Слава України.
Ще одна поезія, яка є як пророча для українців сьогодення.
Осії. Глава ХІV
Погибнеш, згинеш,Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Караєш тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…Покара,
Уб’є незримо і правдиво;
Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховною твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а зло зачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..
І плача, матерного плача
Ісполню гради і поля,
Да зрить розтлєная земля,
Що я держитель і все бачу».
Воскресни, мамо! І вернись
В світлицю – хату; одпочинь,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, плаченим мечем
Нарізані на людських душах,
Що кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтесь; всюди
Вас найде правда – мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровею, собаки,
Собак напоять…
І додай,
Такеє ж слово їм додай
Без притчі; вискажи: «Зробили,
Руками скверними створили
Свою надію; й речете,
Що цар наш бог, і цар надія,
І нагодує, і огріє
Вдову й сирот».Ні, не те,
Скажи їм що: «Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживеш,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської…»
Наостанок, я хочу зачитати один з найвідоміших віршів у творчості Тараса Шевченка, бо у ній він прямо, не завуальовано звертається до всіх поколінь українців і просить
Заповіт.
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі
І Дніпро і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синє море
Кров ворожу. Отоді я
І лани, і гори_
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися, а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте і вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Дякую всім, хто зі мною згадав сьогодні величного сина України. Нехай ваші серця наповнює любов і віра у краще життя.