Історія виникнення вогнепальної зброї

Пройшли століття, перш ніж вибухова сила пороху почала використовуватися як метальний засіб у військових цілях, а воїн зрозумів, що крім власної фізичної досконалості й спритності йому може допомогти в бою ще й вогнепальна зброя.

Чорний порох (багатокомпонентну вибухову суміш, спроможну до горіння рівнобіжними прошарками без доступу кисню ззовні з утворенням газоподібних продуктів, що штовхають уперед ракети й снаряди) винайшли в Стародавньому Китаї ще до нової ери, близько 2000 років тому, для запалювання яскравих вогнів-феєрверків під час свят. Секрет виготовлення пороху китайці зберігали надзвичайно ретельно, тому він став відомим у світі лише в ХІІ ст. й спочатку використовувався в гірничій та будівельній справах. Феєрверки ж з’явилися в Європі лише на початку ХІV ст.

Димний порох (вибухову суміш селітри з вугіллям) теж здавна знали в Китаї, Індокитаї, Індії. В V-ІХ ст. популярним став «грецький вогонь», який виготовлявся із суміші сірки, смоли й нафти і горів навіть під водою. Схожі запальні речовини використовували у Візантії.

Для військових цілей порох у Європі вперше застосував азіатський народ (татари), в яких поняття про геройство суттєво відрізнялося від західного. Усвідомлюючи свою фізичну недосконалість, татари намагалися зрівняти диспропорцію сил за рахунок зростання дії своєї зброї й, таким чином, дали імпульс для справжнього перевороту у веденні війни. Переваги нових засобів боротьби виявилися досить привабливими і європейці активно підхопили нововведення.

Проте спочатку вибухова сила пороху не знайшла прихильників у зброярів. Звістка про неї постійно вертілася в лабораторіях учених та в монарших келіях, де зберігалася до середини ХІІ ст. як секрет алхіміків. Аж поки, 1313 року, німецький монах-алхімік Бертольд Чорний, експериментуючи з сумішшю селітри, сірки та вугілля, не винайшов вибуховий запал для аркебуза. З цього винаходу народилася рушниця, яку вперше використали проти своїх ворогів німецькі рицарі Грусберг та Шпілімберг того ж, 1313 року. Так, в Європі, на рубежі ХІІ-ХІV ст. почалася історія артилерійської та стрілецької вогнепальної зброї.

За принципом дії ручна зброя ХІV-ХV ст. мало чим відрізнялася від гармат. Навіть назви були схожі: у Західній Європі – бомбарделли (маленькі бомбарди), на Русі – пищалі (рушниці). Їхні стволи нагадували залізну або бронзову трубку із глухим кінцем (завдовжки близько 30 см, калібром 25-33 мм), вкладену в жолоб, видовбаний у колоді-ложі (довжиною 1,5 м) і скріплений металевими кільцями. Зверху біля жолоба висвердлювався невеличкий запальний отвір. Зарядивши (через дуло) рушницю пилоподібним порохом і кулею з міді, заліза чи свинцю, стрілок притискував приклад до землі, грудей чи клав його на плече й затискав під пахвою (це залежало від довжини і форми приклада), цілився, а потім підпалював пороховий заряд, підносячи до запального отвору розпечений металевий прут. Щоб покращити далекобійність і купчастість стрільби, зброярі збільшували довжину стволів, а з віддачею боролися, оснащуючи рушниці опорними гаками та упорами.

Звичайно, така зброя поступалася досконалим лукам і арбалетам у скорострільності, влучності, далекобійності й пробивній силі. Крім того, викувані або відлиті на око стволи служили недовго, могли розірватися в момент пострілу. Та й прицілюватися і одночасно підносити розпечений прут до рушниці було дуже незручно. Тому, наприкінці ХV ст. зброярі перенесли запальний отвір на правий бік ствола, а поруч розмістили невеличку полицю з заглибленням, куди насипалася мірка «затравочного» пороху. Достатньо було запалити порох, як вогонь через запальний отвір перекидався в казенну частину ствола й підпалював заряд. Із часом поличку прикрили від вітру, дощу і снігу відкидною кришкою; замість розпеченого прута почали брати довгий ґніт, який у європейських країнах просочували селітрою чи винним спиртом, а на Русі виварювали в золі. Тепер ґніт уже не згоряв, а ледь жеврів, і стрілок міг стріляти в будь-який момент. Пізніше ґніт з’єднали зі зброєю металевим «серпантином»: у воїнів відпала потреба постійно знаходитися поблизу польової жаровні, щоб розпекти прут.

У ХVІ-ХVІІ ст. англійці прилаштували до полиці рушниці невеличкий щиток, який під час пострілів захищав очі від спалахів. Ґніт замінили кременем і металевим кресалом, винайшовши колісцевий замок (подібна техніка запалення використовується нині в запальничках). Тоді ж перейшли й до більш ефективного виду пороху: пилоподібний, котрий у сиру погоду швидко вбирав вологу, злипався і горів нерівномірно, замінили крупнозернистим (для цього ліпили з порохової суміші невеличкі тверді коржі, а потім розколювати їх на крупне зерно). Новий порох незабаром витіснив усі попередні сорти і проіснував до середини ХІХ ст., аж поки на зміну йому не прийшов піроксиліновий. У 1867 р. А. Нобель, працюючи з порохом, отримав динаміт.

Кулі спочатку робили зі сталі та інших сплавів у вигляді стріл, кульок, кубів, ромбів. Потім зупинилися на круглій кулі зі свинцю (цей метал легко оброблявся, а його вага надавала виробу прекрасних балістичних властивостей). Така гладкоствольна дульнозарядна зброя проіснувала до початку XIX ст.

Потім прийшов час, коли кулю, порох, капсуль і гільзу зібрали воєдино в патроні. Патрони спочатку виготовляли зі щільного паперу, потім – із латуні, в 1860-х рр. – із металу. Їх уже не заряджали через дуло, а подавали в ствол через казенник. Існували два типи патронів – колісцевого запалення і шпилькові. В 1808 р. паризький зброяр Полі сконструював казнорядну рушницю, яка могла видавати до 6 пострілів за хвилину. В 1827 р. німець Дрейзе винайшов голчасту рушницю, котра була прийнята на озброєння прусської армії в 1841 році.

Та найголовнішим відкриттям 1820-х років став капсуль ударної дії, який винайшов священик Олександр Форсит. Ударник зводився і замикався. При натисканні на спусковий гачок він звільнявся і з силою вдарявся об капсуль. У результаті удару відбувалася детонація з викидом полум’я через штуцер у зарядну камеру, де проходило запалення заряду. Така ударна система довгий час використовувалася в рушницях, пістолетах, а пізніше – в сучасних п’яти-шестизарядних револьверах.

На Русі перші згадки про вогнепальну зброю датуються 1382, 1389 роками: тоді велась оборона Москви від татар («Софійський временник», «Галицький часопис»). У XIV ст. стрілецькою зброєю стали гармати (рушниці, ґаківниці), зменшені настільки, що з них можна було стріляти з руки. З’явилися рушниці з ґнотовим замком (на Заході — аркебузи, на Русі – ручні пищалі). На початку XVІ ст. російські стрільці були озброєні ґнотовими рушницями-мушкетами. Нарізну зброю винайшли теж у XVI ст., але через складність виготовлення, вона потрапила на озброєння тільки в 60-х роках XIX ст.

Перші пістолети з’явилися в ХV ст. Вони були однозарядними, короткоствольними, з ґнотовим замком. Потім Леонардо да Вінчі винайшов для пістолета колісцевий замок, який заводився ключем. Пізніше прийшли кремнієві пістолети. Револьвери (пістолети з барабаном) народилися в ХVІ ст. Вони були масивними, дорогими й не могли стріляти безперервно. Лише в другій половині ХІХ ст. винахідник Браунінг створив відомий усім автоматичний багатозарядний револьвер.

Із винайденням нітропороху, тиск порохових газів почав використовуватися в ручній зброї для автоматичного управління затвором. Це відкриття ознаменувало собою появу напівавтоматичних пістолетів, автоматів, гвинтівок, карабінів. Першість у їхньому серійному виробництві й практичному застосуванні належить Росії. В 1913 р. В. Г. Федоров запропонував свій автомат, яким уперше була озброєна рота 189-го Ізмаїльського полку під час Першої світової війни. В роки Другої світової війни в СРСР з’явилася велика кількість пістолетів-кулеметів та автоматів (найбільше розповсюдження отримав винахід Шпагіна).

На початку 1950-х років розпочалася ера автомата Калашникова (АК-47) – найкращого зразка стрілецької зброї XX ст., модифікації якого є на озброєнні багатьох армій світу, зокрема й Збройних Сил України. Поряд із ним використовуються високонадійні легкі автоматичні зразки: самозарядний карабін Симонова (СКС), ручний кулемет Дегтярьова, снайперська гвинтівка Драгунова тощо. Нині виготовляється зброя, здатна вести вогонь за будь-яких погодних умов зі швидкістю 600 пострілів за хвилину, а заміна магазина займає кілька секунд.

Продукція військово-промислового комплексу України (від ракетоносіїв і танків – до пістолетів) визнається іноземними фахівцями однією з кращих у світі. За останні роки в нас було створено автомат «Сорока» (не дає віддачі); пістолет-кулемет «Гоблін-1» (пробиває 4,5 мм броні на відстані 50 м); пістолети «Трансформер» (у складеному вигляді схожий на цеглину, розміром 35х10 см, приводиться в бойову готовність за 1 секунду), КБ-С-1 «Вій», «Форт»; службовий револьвер «Гном»; гранатомет із 24-міліметровим калібром (пробиває броню будь-якого танка); снайперська гвинтівка СГД-1; револьвери «Сотник» (калібр 9 мм), «Осаул» (5,45 мм), «Пані» (5,6 мм), мисливський гладкоствольний 16-го калібру. Усі вони самозарядні, мають компактні лазерні приціли і стволи, для яких 10000 пострілів – не межа.

Найголовніше, щоб усі ці стрілецькі засоби використовувалися лише на спортивних стрільбищах і ніколи не були сіячами смертей.