Троп
Як свідчить І. Качан, «У будові словосполучень, речень, абзаців, і навіть цілих текстів відображені особливості художнього мислення...Усі мовні одиниці, взаємодіючи в системі художнього твору, створюють багатоплановий образ, який впливає на свідомість людини. її розум, почуття. Саме цей вплив і визначає ступінь дієвої образної системи, того чи іншого твору...» [ , с. 105] Елементарними складовими образотворення з найдавніших часів були тропи: «... це не слова... це найрізноманітніший за формою мовний матеріал – від слова до речення чи відтинка тексту, – утворений на основі двох способів словотворення – метафоричного (асоціація за подібністю) і метонімічного (асоціації за суміжністю)» [ , с. 104]
Троп (від гр. - поворот) – слово чи вираз, вживаний у переносному значенні. При цьому ознаками одного явища користуються для глибшого розкриття і яскравішого показу якоїсь дуже суттєвої риси іншого явища. Тропи дають змогу коротко й яскраво схарактеризувати особливість того, про що йде мова. Тропи мають місце і в розмовній мові, але особливо часто зустрічаються вони в художній літературі й зокрема в поезії. Наявність великої кількості тропів – одна з особливостей художньої літератури. Вони – важливий засіб індивідуалізації й типізації життєвих явищ та оцінки їх письменником. Залежно від принципів зближення ознак і перенесення їх з одних явищ на інші розрізняють такі основні види тропів: прості – епітет та порівняння і складні – метафора, метонімія, синекдоха, алегорія, іронія, гіпербола, перифраз та ін. [43, с. 392] У риториці й стилістиці утвердилось розуміння тропів як цілої системи виражальних засобів. Підставами вважати тропи системою, а окремий троп членом цієї системи є те, що у творенні тропів задіяні механізми сематичних змін, зміщень, трансформацій, спроможних продовжувати нові смисли, аспекти, погляди:
1) зв’язки між семами різних семем і переходи та перехрещення між ними – тотожності, індетифікації.
2) трансформація сем знака відсутнього референта до наявного.
3) обовязковість контекстів (мікро – та макроконтекстів):
Дослідження тропів є досить дискусійним питанням. Вони розглядаються як механізм творчого мислення, інструмент мислення і пізнання, підкреслюється роль тропів у культурній революції. Разом з тим проблема семантичної класифікації тропів залишаєтьсяповність не вирішеною. «Одна з найбільш чітких класифікацій розроблена у роботах Ю. Скребнєва та О. Мороховського. Вона включає розподіл тропів на дві групи – тропи кількості та тропи якості. Кількісними тропами є гіпербола та мейозис, до основних тропів якості належать метафора, метонімія та іронія» [30, с.47]. Цей підхід не викликає заперечень, у науковців, за винятком порівняння, статус його і місце у класифікації чітко не визначено, та тропів кількості, які часто важко відрізнити від метафори, порівняння або епітета. Порівняння відрізняється від метафори структурно – наявністю так званих маркерів компаративності – ніби, немов, подібно, ще складність заключається і у тому, що приховане порівняння, не має цих маркері. «Учені вказують і на певні відмінності двох образних засобів у семантиці. Дж. Ліч відзначає, що порівняння є більш експліцитним, ніж метафора, і може конкретизувати основу і спосіб зіставлення. Н. Арутюнова виділяє той факт, що метафора виражає сталу подібність двох обєктів, у той час як порівняння виявляє в основному тимчасову подібність» [14, с. 20]. Також питання про взаємозв’язок метафор і порівнянь у художньому тексті зясовували такі науковці – Р. Будагов, Н. Кожевникова, Л. Синельникова, вони вказують на однозначний напрям розвитку образності у тексті – від порівняння до метафори, від прямого зіставлення до його прихованого вираження. З їх міркувань випливає висновок, що порівняння ніби ствоюює метафору, уводить її у текст як складніший і ефектніший образний засіб. Найважливішою рисою, що зближує метафору та порівняння, – це їх здатність до взаємоперетворення. «Значення цієї особливості тропів для семантики та прагматики полягяє в тому, що оборотність мінімізує різницю у структурі тропів, але виводить на перший план семантичну спорідненість виразових засобів» [14, с. 21]. На нашу думку, подібність між порівнянням і метафорою є більш значними, ніж їхні відмінності. У цьому плані ми приєднуємося до точки зору С. Гончаренка, бо відносить образне порівняння разом з метафорою до однієї групи – компаративних тропів.
Сучасні дослідники виокремлюють переважно три тропи: метафору, метонімію і синекдоху, що виникають в результаті семантико-функціонального переносу. Також існують пошуки першотропу, якому б мали підпорядковуватися інші як його різновиди, бо дослідники вже давно помітили, що вони якось споріднені і взаємоперехідні. Цю думку висловив ще в 1910 р. у праці «Символізм» Андрій Бєлий: «...форми зображальності невіддільні одна від одної: вони переходять одна в одну; один і той самий процес живописання, переходячи різні фази, постає перед нами то як епітет, то як порівняння, то як синекдоха, то як метонімія, то як метафора...» [28, с. 321]. Були і є спроби звести всі тропи до метафори як основного тропу, такої думки дотримується більшість науковців, але У. Еко вважає першоосновою метонімію, і навіть до синекдохи ("Група т"). Найвиразнішими спільними ознаками для всіх тропів є їх аналогійний характер і паралогічність, бо перенос відбувається ж за аналогією, на перший погляд може здатися, що це логічна помилка, але така, яка відкриває нові риси явища і збагачує мову, додає цікавих, неординарних поєднань. Здатність мови до тропеїчності робить її багатшою, динамічнішою й образнішою. Саме тропи увиразнюють стиль автора, допомагають зануритися у внутрішній світ митця, його поезії.
«Метафора (від гр. – перенесення) – слово чи словосполучення, яке розкриває сутність і особливості одного явища через перенесення на нього схожих ознак і властивостей другого явища» [43, с. 206].
Метафору розглядають як найпродуктивніший засіб збагачення мови, як троп, що володіє значним образним та експресивним потенціалом. Метафора «домінує» над іншими тропами – вона традиційно вважається найяскравішим, найвиразнішим, а сам термін «метафора» часто використовується на позначення тропів у цілому, а «метафоричне» нерідко стає синонімом «образного». Усі дослідження метафори, прямо чи опосередковано стосуються вчення Арістотеля про метафору. Нині у лінгводилактиці існують такі типології метафор: 1) за морфологічним показником головного компонента метафори: іменникові, прикметникові, дієслівні (Л. Мацько, Л. Андрієнко, М. Варламов, Г. Гасанова, І. Нечитайла та ін.); 2) за структурою: прості (однокомпонентні), складні (багатокомпонентні) (Н. Арутюнова, Н. Варич, Є. Ілліна, Л. Кноріна, Л. Кравець, В. Миргородська, М. Старцева, В. Чамбай); 3) за функцією: порівняння, протиставлення, відкриття (Н. Арутюнова, О. Балабан, А. Вежбицька, В. Петров, І. Степанченко); 4) за належністю до системи мови і мовлення: узуальні (або стерті, мертві, згаслі, мовні), авторські (образні, оказіональні, мовлиннєві) (В. Вовк, В. Гак, Т. Гончарова, Н. Кожевнікова, В. Телія, А. Шамота); за семантикою: антропометафори (персоніфікація, прозопопея, уособлення), зоометафори, ботанометафори (біометафори), метафори-опредмечування ознак, метафори-синестезії (сенсорні метафори) (Б. Болквадзе, О. Вербицька, Т. Єщенко, А. Купіна, Л. Макаренко, О. Некрасова, О. Потебня, О. Тимченко, О. Тищенко); 6) за належністю головного компонента метафори до певної лексико-тематичної групи (О. Поцибіна, О. Яковенко).
В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін визначається так: «Одним з найвдоміших засобів посилення картинності й емоційності мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак – саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача»[10, с. 208].
За граматичним вираженням метафор серед них виділяють кілька типів: «субстантиновані, атрибутивні, дієслівні, комбіновані» [43, с. 332]
Субстантиновані метафори поділяються на такі види:
1. Загальномовні одночленні іменникові метафори, у яких залишилося лише переносне значення.
2. Двочленні іменникові метафори (генітивні конструкції) так, як другий член виражений формою родового відмінка.
3. Тричленні іменикові метафори, образність у них виникає на нанизувані лексеми.
Атрибутивні метафори (метафоричні епітети) мають такі форми вираження – прикметник і дієприкметник.
Дієслівні метафори – це такі, в яких один член виражений дієсловом з переносним значенням.
Згідно з Н. Арутюновой, можливо виділити наступні типи метафори:
1) номинативна метафора – заміна одного значення іншим;
2) образна метафора – створюється завдяки переходу ідентифікуючого значения в предикатне і котра слугує для розвитку фігуральних значень і синонімічних засобів мови;
3) когнитивна метафора – виникає в результаті зміщення звязку предикативних слів і створюючи полісемію;
4) генералізуюча метафора – котра стирає в лексичному значені слова межі між логічними послідовностями і стимулює створення логічної полісемії.
Типологія метафор М. Нікітіна будується на схожості ознак у денотатах, котрі слугують основою для переноса імені та відповідної метафоричного перенесення прямого значения, що може бути різної природи. Якщо схожість полягає у самих аналогічно співвідносних речей, то ми маємо справу з онтологічною метафорою: прямою і структурною. У випадку прямої метафори якості мають однакову фізичну природу, а у випадку структурної – схожість носить структурний характер. Також він виділяє синестезичнуі емотивно-оцінюючу. Дж. Лакофф і М. Джонсон виділяють два типи метафор: онтологічні, тобто метафори, котрі дозволяють бачити події, дійсність, емоції, ідеї, як певну субстанцію і орієнтировані (орієнтаційні) – метафори, котрі не виявляють один концепт в термінах іншого, але вони організовують всю систему концептів у відношенні один до одного. Засобом передачі метафоричного значення може бути і граматика. Під граматичною метафорою у лінгвістиці розуміється навмисне перенесення категоріальних якостей однієї граматичної категорії в сферу діяльності другої граматичної категорії з метою створення нового додаткового сенсу, котрий уже не обовязково являється граматичним. Виокремлють три шляхи граматичної метафоризації:
1) контраст між граматичними значеннями форми і контекстом;
2) контраст між граматичними значенням форми і її лексичним наповненням;
3) контраст між словниковою і позамовною ситуацією.
При порівнянні лексичної і граматичної метафори виділяють таку різницю: метафоризація в граматиці обмежена малою кількістю опозицій і закритим типом граматичної системи, крім того, граматична метафора характеризується однонаправленістью, а не навпаки. А Л. Мацько зауважує, що метафора має такі різновиди: антономазія, персоніфікація та алегорія, але у своїй роботі, ми будемо розглядати кожен троп, як окремий, хоча і погоджуємося, що метафора надзвичайно широке поняття. Науковці сходяться тільки в одному, що метафора посідає одне з почесних місць в мовознавстві та літературознавстві.
«Персоніфікація ( від лат. особа і роблю ) – троп, вид метафори, що утворюється перенесенням ознак особи на придмети, речі, явища, твариний і рослиний світ» [43, с. ]. Персоніфікацію досліджували такі науковці А. Ефімова, А. А.Гвохдьова, В. Виноградова, Л. Щерби і А. Ярнатовської. Виокремлюють такі види персоніфікації:
1) перенесення ознак людини на живі та неживі предмети (наприклад, вода сміється);
2) перенесення ознак живих обєктів на неживих( наприклад, сонце сміялося);
3) перенесення властивостей живого на частину цього живого;
4) перенесення ознак живого на абстрактне поняття( наприклад, втратити надію).
Так, як ми, у даній роботі, розглядаємо порівняння як окремий троп, тому «порівняння – часто вживаний у художній літертурі засіб створення образності: пояснення одного предмета чи явища за допомогою іншого, подібного до нього, у якому потрібна авторові риса виступає дуже яскраво» [43, с. 289]. Існує кілька різновидів порівнянь: 1) просте двочленне порівняння, найчастіше у своєму складі воно містить сполучники (як, ніби, наче, немов, мов), або ж використання слов типу «подібний», «схожий», «здається». Трапляється також просте скорочене порівняння у якому одна з частин визначена невиразно, але її легко встановити з контексту;
2) порівняння у формі орудного відмінка;
3) Заперечне порівняння (найчастіше трапляється у фольк¬лорі).
Розрізняють порівняння логічні та образні, відмінність полягає у тому, що образне порівняння вихоплює якусь одну найвиразнішу ознаку і робить її основною, ігноруючи всі інші.
Порівняння може мати таке граматичне вираження:
1) порівняльний зворот зі сполучниками: як, мов, наче, неначе, ніби, нібито і подібні;
2) Форма орудного відмінка;
3) підрядне речення;
4) конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників;
5) описові порівняння;
6) речення порівняльної структури, в яких обєкт порівняння охоплює всю предикативну частину;
7) порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за принципом образної аналогії.
О. Потебня стверджує, що «Самий процес пізнання є процес порівняння» [28, с. 359]. У порівнянні мовне зображення особи, предмета, дії чи явища передається через найяскравіші ознаки, додаючи мові образності.
Епітет (гр. – прикладка, прізвисько) належить до загальновідомих словесних художніх засобів. Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. «Етимологічний словник української мови» подає етимологію слова епітет від грецького виразу «epithetononoma», що означало «додане ім'я» [28, с. 338]. Епітети бувають зображальні (описують предмет, явище) та оцінні (надають оцінки, виявляють своє відношення до події, явища). У дослідженні епітетів виникає проблема розрізнення епітетів (художніх означеннь) і звичайних гра¬матичних означень. Останні вказують на загальні властивості певного предмета, явища, а художні епітети підкреслюють індивідуальні влас¬тивості тексту, його неповторність. Класифікують епітети за різноманітними ознаками. За значенням розрізняють такі епітети: звичайні (вжиті у прямому значенні), метафоричні, метонімічні, гіперболічні, іронічні (П. Волинський). О. Веселовський виділяє синкретичні епітети, їх виникнення пояснює синкретизмом (злитістю) наших сприймань (зорових, слухових, дотикових). О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-авторські, прикрашальні. Досить детально розглядає епітети Л. Мацько, він виокремлює такі лексико-семантичні групи: кольористичні епітети, епітети внутрішнопсихологічного сприймання (оборативні – характеризують предмет за запахом, смаком, дотиком і емотивні, абож почуттєві епітети). Найчастіше вважають, що епітети виступають прикметниками, іменниками, прислівниками, дієприслівниками, але Л. Мацько продовжий цей ряд додавши епітети виражені іменником-прикладкою, формою орудного відмінка іменників, предикативними конструкціями, епітетами-композитами, епітетами-неологізмами. Ми приєдунуємося до думки науковця, так, як граматичне вираження епітета надзвичайно широке. Епітет є давнім образним засобом мови, без нього просто не можливо навіть говорити, бо саме вони описують, передають, певною мірою конкритезують довколишній світ і події. О. Веселовський зазначав, що «історія епітета є історією поетичного стилю... І не тільки стилю, а й поетичної свідомості...; ціла історія смаку і стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до видіння поняття прекрасного» [28, с. 339].
А. Ткаченко виділяє такі групи епітетів: постійні, оригінальні, епітети- характеристики.
«Метонімія ( від гр. - перейменування) – один з тропів: перенесення назви одного явища на інше, що перебуває з ним у тому чи іншому звязку» [43, с. 209]. Значними дослідниками метонімії були – О. Раєвська, О. Анашкіна. О. Раєвська виділяє такі види метонімії: перенесення «частина – ціле», гіперо-гіпонімічну, яка використовується для запобігання повторів, еліптична метонімія (згортання словосполучень за допомогою еліптичного іменника) і використання слова для позначення ситуації, непрямі мовленняєві акти. Але все ж існує традиційний, значно ширший поділ метонімії: 1. Метонімія місця (заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають, країни, у якій живуть);
2. Метонімія часу (заміна назви події назвою часу, коли вона відбувалася);
3. Метонімія засобів (органів, знарядь), за допомогою яких щось здійснюється;
4. Метонімія належності (заміна назви предмета іменем його творця, власника);
5. Метонімія матеріалу, заміна назви речі матеріалом, з якого вона зроблена;
6. Заміна назви дійової особи назвою дії, яку вона виконує, або предмета, що її характеризує;
7. Заміна назви дії одним моментом.
Метонімія характеризується такими ознаками:
1) належність до певного мовного рівня (лексична, граматична, синтаксична);
2) за стилістичною характеристикою (загаьномовна та індивідуально- авторська);
3) за особливостями суміжності, що лежать в основі перенесення;
4) за специфікою звязку з контекстом.
У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висловлює найважливіше слово, фікусує на ньому увагу 336 мацько Л. Мацько зазначає, що різновидами метонімії є – синекдоха, перифраз, евфемізм та іронія, але цією думкою ми не послуговуємося.
У А. Ткаченка в «Мистецтві слова» визначено такі види замін у метонімії:
«1. Ім'я творця замість його творів;
2. Назва матеріалу замість речі, виготуваної з неї;
3. Назва вмістища замість вмісту;
4. Назва якоїсь речової ознаки замість людини( гурту, колективу, соціальної чи національної диференціації тощо);
5. назва місця помешкання чи перебування людей замість самих мешканців чи їхніх дій;
6.Назва властивості чи якості замість їх носія;
7. Назва одномоментної зовнішньої дії замість її внутрішньої мотивації (наслідок замість причини);
8.Кількісна метонімія, або синекдоха...»[ ,c. 254-255]
Синекдоха ( від грецьк. – співвіднесення ) – троп, вид мтонімії; вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, на заміні частиною – цілого, одним – сукупності і навпаки. «Синекдоха (від гр. – поєднання, злиття, - ставлю разом, обєдную) – поєднання в одному тропі різних, іноді далеких асоціацій» [43, с.342].
Дослідженням синекдохи займалися – О. Білодід, О. Грищенко, А. Коваль,
Д. Розенталь, В. Блинова, За допомогою синекдохи може оцінюватися частина придмета, явища, при цьому мається на увазі ціле поняття чи придмет. Дискусія полягала у тому, що О. Потебня, В. Скиба вважали, що синекдоха не є видом метонімії, а от О. Тараненко і О. Пономарів навпаки, приєднувли її до ситуативної метонімії. Ми приєднуємося, до першої думки, так, як синекдоха у порівнянні з метонімією не ставить рамки для автора в плані частина – ціле, а дає ширші можливості, підкреслює характерне в образі виділяючи щось актуальне саме для автора.. Але у більшій мірі тлумачення все ж були схожі, це ми можемо простежити, порівнявши визначення двох науковців І. Білодіда та А. Коваль. Перший зазначає: «Якщо троп створюється шляхом називання за асоціацією цілого й частини, утворюється синекдоха» [45, с. 141]. Натомість А. Коваль зазначає, що «Синекдоха – троп, який полягає у заміні однини множиною, у вживанні цілого замість частини, у заміні загального частковим» [45, с. 142]. За напрямом перенесення виділяють такі типи синекдохи: узагальнююча і конкретизуюча. Д.Розенталь пропонує таку класифікацію синекдохи: однина замість множини; множина замість однини; частина замість цілого; родова назва замість видової; видова назва замість родової.
Альтернативна версія А. Ткаченка передбачає наступне:
а) частина замість цілого;
б)ціле замість частини;
в) однина замість множини;
г) множина замість однини;
д) загальні імена у значенні власних;
е)рід замість виду;
є) вид замість роду;
ж)означена кількість замість неозначеної;
з) неозначена величина замість означеної» [ c. 255]. Однак і цей зразок не є вичерпним і достатнім бо є ще класифікації І. Качуровського.
Синекдоха виступає як стійкий засіб розширення лексичного значення слова, а бо навпаки, конкретизує його. Науковцями було доведено, що в синекдохічних значеннях найчастіше виступають лексеми на позначення: частин тіла людини, споруд та їх частин, назв одиниць виміру.
«Гіпербола ( від гр. - перетягнення; перебільшення ) – один із тропів: велике перебільшення рис людини, предмета чи явища з метою надання зображуваному виняткової иразності, загостреності, а також вияву захоплення чи ненависті» [43, с. 80]. Гіпербола є особливою формою творчого мислення митця і відображення світу. Існують різні підходи до вивчення гіперболи: одні дослідники вважають її тропом, інші – стилістичною фігурою, навіть – поетичною фігурою, у своїй роботі ми розглядаємо її як троп. У порівнянні з метафорою, епітетом. Гіпербола має певні ознаки, які вирізняють її – це поєднання реальності та гіперболічності її функція перебільшення нерозривно повязана з функцією образності.
І. Курахтанова виділяє гіперболи двох видів: оказіональні (образні), або узіальні (індивідуальні або авторські). Про гіперболу О. Потебеня писав так: «Гіпербола є результат нібито опяніння почуттчм, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею» [28, с. 337].
«Перифраз (від гр. – авколо, біля і – пояснюю, говорю) – одна з фігурипоетичної мови, коли власне імя, предмет чи явище називається не прямо, а в формі опису їх історичних і характерних рис та ознак» [43, с. 274-275]. Досліджували – О.Потебня, Д. Вовчок, М. Коломієць, О. Копусь, Г. Моложай, Ю. Орлова, О.Ткаченко, В. Уткіна та О. Юрченко. Однозначна думка, що категоріями перефразу є: описовість, співвіднесеність з іншим словом або виразом, вказівка на існування характерної риси певного предмета чи явища. Дослідники наголошують на зв'язку перифраза з іншими тропами (матафорою, метонімією, синекдохою), бо тропи використовуються як інструмент. На думку О. Галича, перифраз – це «заміна прямого перейменування предмета непрямим його значенням даним у формі описового словесного зворота, що указує на предмет, виділяючи його побічні ознаки» [10, с. 218]
Існують такі типи перенесинь перифрастичних одиниць:
1) назви машин і механізмів;
2) назви професій і видів діяльності людей;
3) назви абстрактних понять;
4) назви країн та інших географічних назв;
5) назви політичних понять;
6) назви представників флори і фауни;
7) назви корисних копалин, хімічних речовин тощо.
Перифрази розкривають світосприйняття автора і читача, даючи оцінку.
Перифрастична конотація може мати різний характер: образний, оцінний, емоційно-експресивний.
Згаданий вище А. Ткаченко до різновидів перифраз відносить табу та евфемізми: «Табу – (полінезійське) – релігійна заборона певних дій, предметів і слів, порушення якої може викликати кару… Евфемізм – це сказати б, окультурене табу, опозиційна пара до дисфемізму буквально ж пом'якшений вислів. Найчастіше ним замінюють непристойні. брутальні. інтимні слова і вирази або повідомлення, що на них лише натякають, відганяючи пряму думку, аби не наврочити..." [ , c. 257]
Оксиморон – різновид тропа, що полягає у сполученні різко контрасних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект. Принцип семантичної несумісності між імениником та прикметником широко використовується у художній літературі, водночас він спостерігається між однорідними присудками, між означеннями одного й того ж слова і та ін. У деяких поетів оксиморонне формолювання розвивається у ліричний сюжет, перетворюється на стилетворичний чинник. Досліджували оксюморон такі науковці – Г. Новиков, Л. Атаєва, А. Павлович, Л. Пастухова, А. Малахова. Поєднання в оксюмороні логічно несумісних якостей дає нам нове значення, яке розкриває певний глибинний зміст. Це означає, що його головною онтологічною властивістю є логічна несумісність, відношення протиріччя між його компонентами. Із точки зору мовознавства, оксюморон є різновидом тропу, найближчий за сутністю до метафори і гіперболи, тобто зміна значення або навмисне перебільшення. До речі, близькою до оксиморона А. Ткаченко вважає катахрезу, котру розуміє як «Вживання слова (виразу) в значенні, різко відмінному від етимологічного» [ c. 261].
Згадані вище варіанти тропів та стилістичних фігур не вичерпують авторської палітри того чи іншого митця, однак їхня сполука, особливості взаємодії на рівні тексту, контексту дозволяють створити неповторне бачення світу, виявити суб’єктивні оригінальні способи інтерпретації вже давно знайомого, розкрити авторське право бачити свіжим поглядом торовані здобутки.
Зображально-виражальні засоби допомагають авторові описати ту картину, чи передати ті почуття, які він прагнув, зробити свій витвір неповторним та особливим,значущим і потрібним певному колу поціновувачів або шанувальників.