Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.
Кожний стиль має:
Ø сферу поширення і вживання (коло мовців);
Ø функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
Ø характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
Ø система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).
Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.
Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.
Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.
Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:
q розмовний,
q художній,
q науковий,
q публіцистичний,
q епістолярний,
q офіційно-діловий,
q конфесійний.
Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.
Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.
Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.
У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.
Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.
Стиль мови — різновид літературної мови; один із своєрідних способів використання літературної мови.
Поняття «стиль мови» засвідчує високий рівень роз- витку мовних засобів, їх багатство, уніфікацію, відпрацьовуваність, унормованість у межах певного стилю мови. Це оцінка мовних засобів кожного із стилів у статиці. Термін «стиль мовлення» акцентує на конкретному — усному й писемному — функціонуванні, динаміці специфічних мовних засобів, які належать до окремого стилю.
Стиль мовлення — функціонально-стилістичне використання тих мовних одиниць, з яких сформувався кожен із стилів мови.
Коли йдеться про стилістичні можливості виражальних засобів сучасної української літературної мови як цілісної системи, доцільно вживати термін «стиль мови» , а термін «стиль мовлення» застосовувати тоді, коли це стосується конкретного комунікативного використання окремою особою мовних елементів певного стилю. стилі мовлення.
2. ПРОБЛЕМА СТИЛІВ В УКРАЇНСКОМУ МОВОЗНАВСТВІ
Галина Городиловська
У сучасний період, коли активно розвиваються такі напрями лінгвістичних досліджень, як комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика, посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який «передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації» [13, c. 76]. Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. “Поняття тексту, текстової схеми, — зазначає С. Єрмоленко, — стосується стилю як цілісності, як певного динамічного явища, процесу, підпорядкованого комунікативним намірам, меті мовця” [8, c. 27]. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю. Принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою залежать від погляду того чи іншого дослідника. “Те, що різні мовні засоби по-різному застосовуються у різних сферах спілкування, у різних сферах мовленнєвої діяльності — це безперечний факт, — пише Д.Шмельов, — він підтверджений численними спостереженнями над функціонуванням самої мови в суспільстві. Внаслідок цього виділення і визначення функціональних різновидів мови зумовлене об’єктивною дійсністю існування мови і не може залежати від сваволі дослідника. Але в самій мові не дано безпосередньо (виділив Д. Шмельов) критеріїв того, що ми можемо визначити як “функціональний стиль” [18, c. 28].
Лінгвісти одностайно констатують наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. АкадемікВ. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування); ужитково-діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний (функція впливу) [5, c. 6].
А.Коваль також визначає стилі за функціями мови: розмовний стиль (функція спілкування), науковий, діловий (функція повідомлення), публіцистичний і художній (функція впливу) [5, с. 6]. Б. Кулик і О. Масюкевич вважають, що “ґрунтуючись на функціонально-мовному принципі, в сучасній українській літературній мові можна виділити такі основні мовні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, літературно-художній” [10,c.17].
У “Нарисах загальної стилістики сучасної української мови” І. Чередниченко стверджує, що в основу визначення стилів мови варто покласти “мовні засоби та способи їх використання” [16, с. 41]. Учений виокремлює такі стильові різновиди: 1) мова живого усного загальнонаціонального спілкування, 2) офіційно-діловий стиль, 3) мова наукової і технічної літератури, 4) стилі масової радянської преси та агітаційно-масовоїпубліцистики, 5) ораторський стиль, 6) мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики.
В академічній “Стилістиці сучасної української літературної мови” за редакцією академіка І. Білодіда стилі розрізняються за основною комунікативною функцією: стиль наукового викладу (пізнавально-інформативна функція), публіцистичний (інформативно-пропагандистська функція), офіційно-діловий (настановчо-інформативна функція), художньо-белетристичний (естетично-інформаційна функція). Деякі дослідники розглядають як самостійний епістолярний стиль. Такий самий поділ стилів в українській літературній мові подано в праці “Стиль і час. Хрестоматія” — стиль художньої літератури, публіцистичний стиль, науковий, офіційно-діловий та епістолярний.
Багато вчених визнає залежність функціонально-стильової диференціації мови від найважливіших сфер мовного спілкування. Серед основних сфер використання мови найчастіше називають суспільно-політичну діяльність, науку та освіту, адміністративно-виробничу діяльність, масову інформацію, побут. Зокрема Д. Шмельов стверджує, що стилі мови залежать від сфери спілкування, тобто функціонально-стильова диференціація мови зумовлюється метою і характером комунікації. Учений пропонує свою диференціацію стилів мови, яку прийняли багато лінгвістів і яка охоплювала розмовне мовлення, художнє мовлення і “спеціальне” мовлення, з такими функціонально-мовленнєвими стилями, як офіційно-діловий, газетно-інформаційний, науковий і публіцистичний [18, c. 75].
Комунікативна сфера потрібна, але це недостатня умова для існування відповідного функціонального стилю. “Кожен функціональний стиль, — зазначає Ю. Арешенков, — формується під упливом сукупної дії низки ряду екстралінгвістичних чинників, а саме: форми вияву мови (усна / писемна), виду мовлення (діалог / монолог), способу комунікації (масова/особиста) та ін. Саме вони, — продовжує мовознавець, — по-різному впливають на мовну структуру текстів і визначають їхню мовну стильову специфіку” [3, c. 78].
Цікавою, на наш погляд, є думка М. Кожиної, яка вважає, що в основу класифікації стилів доцільно покласти, по-перше, екстралінгвістичні принципи, тобто враховувати мету і завдання комунікації в тій чи іншій сфері спілкування, адже залежно від цього в кожній сфері спілкування формуються свої прийоми добору й використання мовних засобів, по-друге, принцип, запропонований В. Виноградовим: урахування різних функцій мови, започаткований Ш. Баллі й ученими чеської школи, на підставі чого виокремлюють публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий стилі і стиль художньої літератури.
Дедалі більшого поширення набуває класифікація, яка ґрунтується на зіставленні спеціального / неспеціального спілкування. Таку класифікацію стилів подає “Лінгвістичний енциклопедичний словник” за редакцією В. Ярцевої:побутово-літературний, газетно-політичний, виробничо-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі [12,c. 567].
У сучасній функціональній стилістиці існують класифікації, які визначають таку систему стилів: художній, науковий, офіційно-діловий, розмовний, публіцистичний та інформаційний стилі. Останній виходить за межі власне публіцистичного стилю (Д. Баранник, Ю. Арешенков). В інформаційному стилі “реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тоді як у власне публіцистичних текстах актуалізується функція впливу, або апелятивна” [2, c. 44]. Цей різновид спеціального мовлення діє у сфері масової комунікації (преса, радіо, телебачення, інформаційні агентства, редакції, творчі об’єднання) та має на меті повідомити про найважливіші явища навколишньої дійсності й реалізується за допомогою специфічних мовних засобів: чітка стандартна схема організації тексту, висока частотність уживання термінів і оцінної лексики, активне функціонування форм персональності, широке використання експресивних засобів у поєднанні зі звичними стандартними для цього стилю засобами мовного вираження.
Останнім часом мовознавці Н. Бабич, В. Задорожний, Н. Дзюбишина-Мельник додають до цих класифікацій ще одну, яка містить у своєму складі конфесійний стиль, що пов’язаний з особливою сферою людського буття — релігією. В основі виділення конфесійного стилю, на думку Н. Дзюбишиної-Мельник, лежить сфера “спілкування людської душі з Богом через церкву”. “Найприкметніша риса цього стилю, — зазначає дослідниця, — значна кількість так званих маркованих слів, тобто пристосованих до використання саме в конфесійному стилі” [7, c. 16]. На наш погляд, уже зараз можна говорити про сформованість стилю як окремого різновиду української мови і вважати його повноцінним складником її функціонально-стильової сфери.
Найпоширенішою у науковій літературі є на сьогодні класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний стилі (М. Пилинський,О. Пономарів, М. Пентилюк, Н. Ботвина, С. Єрмоленко, Н. Озерова). Наведена класифікація опирається на функціонально-стилістичну концепцію академіка В.Виноградова, який пов’язує диференціацію стилів із суспільними функціями мови і може стосуватися пратично всіх високорозвинених мов. Ми приєднуємося до думки тих учених, які відносять до функціонально-стилістичної системи мови лише основні стилі, тобто ті, які трапляються у всіх класифікаціях, це — науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній і розмовний стилі.
Кожний із функціональних стилів має свої підстилі, або жанрові різновиди. У цьому плані думки мовознавців теж не є одностайними. Як засвідчують дослідження учених, у межах наукового стилю (НС) виділяються різні підстилі. Дослідники за критерії їх виділення беруть різні функції і сфери застосування НС. Проте, якими б різними не були позиції дослідників (М. Пилинського, А. Коваль, О. Митрофанової, К. Ленець, О.Пономаріва, Н.Ботвиної, М.Пентилюк), зіставлення цих позицій дає змогу відмітити і спільне, що виявляється у виділенні, насамперед 1) власне наукового (академічного) підстилю із жанрами текстів (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези); 2) науково-популярного підстилю (науково-популярна література) та 3) науково-навчального (дидактичного) підстилю із жанрами текстів (підручники, посібники, лекції, бесіди). Деякі мовознавці вважають, що україномовний власне науковий підстиль майже не реалізується. За їх переконаннями, функції власне наукового підстилю виконує в україномовному спілкуванні науково-технічний мікростиль (А. Коваль, Н. Непийвода). Окрім цих підстилів НС, в окремі самостійні підстилі вчені виділяютьвиробничо-технічний (О. Пономарів, М. Пентилюк), науково-інформативний та науково-діловий підстилі(М. Федосюк, Є. Панченко).
На наш погляд, у межах НС сучасної української літературної мови можна виділити такі підстилі: власне науковий (академічний), науково-навчальний, науково-популярний, науково-технічний та науково-фантастичний. За твердженнями О. Митрофанової, відмінність між ними буде виявлятися насамперед на лексичному і синтаксичному рівнях мови.
Офіційно-діловий стиль (ОДС) має свої підстилі. Дослідниця ОДС А. Марахова виділяє такі його підстилі: 1)законодавчий (закони, укази, статути, постанови); 2) дипломатичний (декларації, міжнародні договори, конвенції, комюніке, меморандуми, ноти, угоди, ультиматуми, міжнародні заяви, акти); 3) адміністративно-канцелярський(статути, інструкції, постанови, накази, розпорядження, договори, контракти, заяви, автобіографії, звіти, службові листи, доповідні, характеристики, свідоцтва, розписки та ін.). Деякі мовознавці сюди відносять юридичний підстиль, який використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж) (М. Зубков).
Публіцистичний стиль (ПС), на думку Г. Колесник, характеризується такими підстилями: 1) власне публіцистичним (повідомлення, хроніка, прокламації, відкриті листи, передові статті, огляди міжнародного життя); 2) науково-публіцистичним (великі праці на теми сучасної політики, економіки та суспільних відносин, літературно-критичні статті, наукові та літературно-мистецькі огляди, рецензії); 3) художньо-публіцистичним (нариси, фейлетони, памфлети,мемуари, політичні доповіді). Як окремі підстилі ПС С. Єрмоленко розглядає мову преси(інтерв’ю, репортаж, хроніка, нарис); мову радіо і телебачення (мова дикторів, ведучих радіо і телепередач); усну публічну мову (промови, виступи на зборах, мітингах). Д. Баранник виділяє церемоніальний різновид ПС.
За родами і жанрами літератури поділяється на підстилі художній стиль (ХС): 1) епічний, прозовий (епопея, казка, роман, повість, оповідання, байка, новела, художні мемуари, нарис); 2) ліричний, поетичний (поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма); 3) драматичний (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); 4) комбінований(ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
У розмовному стилі (РС) (більшість дослідників надають перевагу термінові “розмовне мовлення” перед терміном “розмовний стиль” — І. Білодід, М. Жовтобрюх, В. Костомаров, О. Сиротиніна, Н. Шведова, О. Земська, П. Дудик) і поділяють його на два підстилі: 1) розмовно-побутовий і 2) розмовно-офіційний.
Крім основних, загальновідомих п’яти функціональних стилів та їх жанрових різновидів (підстилів) дослідники виділяють інші стилі, які є повноправними серед названих. Це конфесійний стиль (КС) (пропонуються ще такі найменування цього стилю: богословський, церковний, релігійний). На думку дослідника І. Грималовського, цей стиль варто поділити на такі підстилі: 1) сакральний (Святе письмо, канонічні молитви); 2) літургійний (літургійні тексти); 3) проповідницький (релігійні проповіді ); 4) науково-конфесійний (наукові праці з богослов’я); 5) художньо-конфесійний (авторські молитви, переспіви біблійних текстів, наприклад, Шевченкові “Давидові псалми”) [6, c. 170].
Дослідники епістолярного стилю (ЕС) К. Ленець, М. Пилинський, В. Німчук, Б. Шарпило заявляють про наявність у цьому стилі двох підстилів: 1) офіційного, службового і 2) неофіційного, приватного. “Залежно від теми листа, його призначення і взаємин кореспондентів, — пише К. Ленець, — листи можна поділити на родинно-побутові; інтимно-товариські; приватно-ділові; офіційно-ділові” [11, c. 209].
Сьогодні багато уваги приділяють дослідженню теорії та історії ораторського стилю (ОС). Суттєвий внесок у це питання зробили праці вчених Г. Апресян, Н. Безменової, М. Герман, Е. Клюєва, Е. Корнилова, Г. Сагач, Т. Іржі.E книзі “Ораторське мистецтво” Г. Апресян розрізняє такі види цього стилю: 1) громадсько-політичне ораторське мистецтво (лекції на громадсько-політичні теми, політичні промови, огляди, виступи на мітингах, агітаційні промови); 2) академічне ораторське мистецтво (наукова доповідь); 3) судове ораторське мистецтво; 4) промови з нагоди громадських урочистостей (ювілейна промова або поздоровлення, тост); 5) церковні проповіді[1, c. 82].
Аналіз мовознавчої літератури засвідчує, що функціональні стилі не можна змішувати з експресивними. Щодо останніх, то вони виділяються за характером наявних елементів експресії, і традиційно їх поділяють на високий, знижений і нейтральний. Елементи нейтрального стилю є міжстильовими, тобто можуть уживатися в будь-якому функціональному стилі практично без обмежень. Елементи високого чи зниженого стилів, як правило, закріплені за певними різновидами мови. “Фактично експресивні стилі, — зазначає С. Єрмоленко, — створюють ґрунт для виникнення колоритно-стилістичних різновидів української мови, що урізноманітнюють, деталізують функціональні стилі сучасної української мови” [8, c. 30]. Тому, на думку В. Русанівського, важливо простежити співвідношення експресивних та функціональних стилів. “Говорячи про будь-який функціональний стиль сучасної літературної мови чи то з погляду його формування, чи виявлення сучасних тенденцій розвитку, — пише академік, — ми не можемо обминути проблеми співвідношення в кожному з них елементів високого (урочистого), середнього (нейтрального) і зниженого, розрахованого на збудження негативних емоцій” [15, c. 81].
Кожен із функціональних та експресивних стилів реалізується у двох формах: усній і писемній, що залежать від форми спілкування — безпосередньо чи через писемні документи. Для різних стилів різною мірою характерна та чи інша форма спілкування. У всіх стилях функціонують обидві форми (і усна, і писемна), проте для одних стилів (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, художнього, конфесійного та епістолярного), однак переважає писемна форма, а для інших (розмовного і ораторського) — усна. Писемні стилі сформувалися на книжній основі, тому їх називають книжними, на противагу розмовному і ораторському стилям, які належать до усних.
Стилі літературної мови не становлять собою замкнутих систем. Між усіма стилями (і функціональними, і експресивними) існує постійна взаємодія. “Історія літературної мови, — зазначає В. Русанівський, — засвідчує постійну взаємодію зазначених стилів” [15, c. 76]. Ця взаємодія виявляється у взаємопроникненні елементів одного стилю у мовну тканину іншого. Навіть найбільш специфічні засоби певного стилю можуть використовуватися в іншому стилі. Межі між стилями рухомі. “Між стилями немає чітких меж, — пише Н. Озерова. Можна виділити ядро типових мовних засобів (лексичних, синтаксичних, словотвірних) для того чи іншого стилю, відмітити їхню специфіку, проте межі між функціональними різновидами мовлення розмиті” [14, c. 1]. Про це говорить і академік В.Виноградов, який стверджує, що між стилями не існує непрохідних меж, вони не є замкнутими системами. “Ці стилі співвідносні, — пише вчений. Вони почасти протиставлені, але значно більше зіставлені. Іноді вони перебувають у глибокій взаємодії і навіть у змішуванні” [5, c. 6]. В іншій своїй праці В. Виноградов проводить аналогічну думку: “Стилі, перебуваючи в тісній взаємодії, — подає дослідник, — можуть частково змішуватись і проникати один у другий. В індивідуальному вжитку межі стилів можуть ще більше змішуватись, і один стиль може для досягнення тієї чи іншої мети вживатися у функції іншого” [4, c. 19-20].
Питання про взаємодію стилів, взаємопроникнення елементів одного стилю в інший порушували у своїх працях В. Виноградов, І. Білодід, І. Гальперін, Г. Степанов, В. Ващенко, Р. Будагов, І. Чередниченко, М. Жовтобрюх. Взаємовплив і взаємопроникнення стилів — визначальна особливість стилістичної системи мови в наш час. В україністиці ці питання висвітлюють: А. Коваль, І. Їжакевич, Д. Баранник, О. Пономарів, М. Пилинський, В. Русанівський, М. Пентилюк, Н. Непийвода, С.Єрмоленко, Н. Ботвина, Н. Озерова, Л. Ставицька, в російському мовознавстві — М. Кожина, В. Звегінцев, Н. Разинкіна, М. Чаковська й ін. Розглядають питання взаємодії стилів автори колективних монографій: “Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови” (К., 1977), “Взаємодія усних і писемних стилів мови” (К., 1982), “Жанри і стилі в історії української літературної мови” (К., 1989),“Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мови” (К., 1990). Взаємодія стилів виявляється лише в текстах, а не на рівні окремих одиниць мовної системи, “оскільки тільки в тексті реалізуються всі потенційні можливості мови як системи” [13, c. 76].
Будь-якому стилю мови властиві як загальномовні, міжстильові елементи (вони переважають), так і специфічні мовні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання. “Для кожного функціонального стилю існує своя система норм, — зазначає Н. Озерова, — які можуть свідомо або несвідомо порушуватися, замінюватися елементами, характерними для іншого функціонального стилю” [14, c. 1]. При взаємодії стилів функціональна роль цих елементів змінюється. “Проникаючи в той чи інший функціональний стиль, — зауважує А. Швець, — елементи іншого стилю поступово втрачають своє первинне стилістичне забарвлення і стають нейтральними засобами вираження того стилю, в який вони перейшли. В деяких випадках, — продовжує вчена, — ці елементи міцно закріплюються у новому функціональному стилі і стають нормою мовного вираження, яка притаманна даному стилю” [17, c. 23].
Для кожного функціонального стилю характерні проникнення експресивних елементів, а для кожного писемного — усні і навпаки. Щодо кількості проникнення елементів одного стилю в інший, то вона є різною. Найбільш обмеженими у цьому відношенні є строгі сфери мови, передусім офіційно-діловий стиль. Його потенційний словник найбільш “лімітований” серед тезаурусів письмового різновиду мови [14, c. 3]. Отже, в сучасних умовах функціонально-стильова сфера мови постійно уточнюється: переосмислюються традиційні стилі, відновлюються ті, яких за певних умов не визнавали, формуються нові. В сучасній українській літературній мові вважаємо оптимальною таку класифікацію функціональних стилів: основні стилі (науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий, публіцистичний, художній), інші стилі (конфесійний, епістолярний, ораторський).
4. Науковий стиль - стиль літературної мови, якому властивий ряд особливостей - таких як попереднє обдумування висловлювання, монологічний характер, строгий відбір мовних засобів,тяжіння до нормованої мови. Для наукової мови характерні такі стильові риси:
ясність і предметність тлумачень;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об'єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
докладні висновки.
Науковий стиль характеризується логічною послідовністю викладу, упорядкованою системою зв'язків між частинами висловлювання, прагненням авторів до точності, стислості, однозначності при збереженні насиченості змісту.
Логічність - це наявність смислових зв'язків між послідовними одиницями тексту.
Послідовністю володіє тільки такий текст, у якому висновки випливають із змісту, вони несуперечливі, текст розбитий на окремі смислові відрізки, що відображають рух думки від часткового до загального або від загального до конкретного.
Лексику наукової мови складають три основні шари: загальновживані слова, загальнонаукові слова і терміни. У будь-якому науковому тексті загальновживана лексика становить основу викладу. В першу чергу відбираються слова з узагальненим і абстрактним значенням (буття, свідомість, фіксує, температура). За допомогою загальнонаукових слів описуються явища і процеси в різних галузях науки і техніки (система, питання, значення, позначити). Однією з особливостей вживання загальнонаукових слів є їх багаторазове повторення у вузькому контексті.
Морфологічні риси наукового стилю:
переважання іменників;
широке поширення абстрактних іменників (час, явище, стан);
використання у множині іменників, що не мають у звичайному вживанні форм множини(вартості);
вживання іменників однини для узагальнених понять (береза, кислота);
вживання майже виключно форм теперішнього часу у позачасовому значенні, вказує на постійний характер процесу (виділяється, наступають).
Види і жанри наукового стилю
власне-науковий;
науково-навчальний;
науково-популярний.
У межах власне-наукового підстилю виділяються такі жанри, як монографія, дисертація, доповідь та інше. Підстиль відрізняється в цілому суворою, академічної манерою викладу. Він об'єднує наукову літературу, написану фахівцями і призначену для фахівців. Цьому підстилю протиставлено науково-популярний підстиль. Його функція полягає у популяризації наукових відомостей. Тут автор-фахівець звертається до читача, не знайомого в достатній мірі з даною наукою, тому інформація подається в доступній, і нерідко - у цікавій формі.
Особливістю науково-популярного підстилю є поєднання в ньому полярних стильових рис: логічності та емоційності, об'єктивності та суб'єктивності, абстрактності й конкретності. На відміну від наукової прози в науково-популярній літературі значно менше спеціальних термінів і інших власне наукових засобів.
Науково-навчальний підстиль поєднує в собі риси власне-наукового підстилю та науково-популярного викладу. З власне-науковим підстилем його ріднить термінологічність, системність в описі наукових відомостей, логічність, доказовість; з науково-популярним - доступність, насиченість ілюстративним матеріалом. До жанрів науково-навчального підстилю відносяться: навчальний посібник, лекція, семінарс
Основне завдання наукового стилю - гранично ясно і точно донести до читача інформацію. Сфера застосування наукового стилю дуже широка. Це один із стилів, який надає сильний і різнобічний вплив на літературну мову.
Офіційно-діловий стиль це сукупність мовних засобів, призначених для регулювання ділових стосунків, спілкування на державно-політичному, громадському, економічному рівні, у законодавстві, сфері управління адміністративно-господарською діяльністю (офіційно-ділова мовна сфера).
Офіційно-діловий стиль історично базується на документах доби Київської Русі й адміністрації Великого князівства Литовського, гетьманських канцелярій, юридичних актах міських урядів (ХV - ХVII ст.). Цей стиль зазнав лексико-граматичного впливу російської канцелярської мови та мови австро-угорських і польських канцелярій. Якщо на російську літературну мову свого часу відчутно вплинула канцелярська сфера, то українська літературна мова ближча до народної. Традиційно виділяються такі підстилі офіційно-ділового стилю:
Законодавчий | Адміністративно-канцелярський | Дипломатичний |
закони, укази, статути, постанови | накази, інструкції, розпорядження, довідки, звіти, заяви | міжнародні угоди -конвенції; повідомлення - комюніке; звернення - ноти; протоколи |
Офіційно-діловий стиль обслуговує сферу ділових (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних відносин.
Офіційно-діловий стиль використовується у процесі спілкування в державно-політичному й економічному житті, законодавстві, адміністративно-господарській діяльності.
Основне призначення офіційно-ділового стилю - регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.
Найважливіші риси офіційно-ділового стилю
1. | Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, чіткість у висловленні. |
2. | Однозначність формулювань. |
3. | Несуперечлива аргументація викладеного в документі. |
4. | Відсутність образності, емоційності й індивідуальних авторських рис (хоча службові листи можуть мати окремі індивідуальні авторські риси). |
5. | Уживання усталених мовних одиниць - кліше, що забезпечують певну стандартизацію ділових текстів. |
6. | Повторюваність окремих мовних одиниць. |
7. | Наявність реквізитів. Обов'язкові реквізити, без яких документ не має юридичної сили, - дата і підпис. |
8. | Уживання стилістично нейтральної лексики (слів) у прямому значенні. Використання залежно від мети суспільно-політичної, професійно-виробничої, науково-термінологічної лексики. |
9. | Діловий текст може поділятися на розділи -1, на параграфи (§) - 1.1., пункти (п.) -1.1.1., підпункти (пп.) - 1.1.1.1. |
10. | Найуживаніші синтаксичні одиниці - прості поширені речення з прямим порядком слів, складнопідрядні з причиново-наслідковими відношеннями частин. |
Мова ділового стилю характеризується:
1) нейтральним стилістичним забарвленням;
2) уживанням лексики у прямому значенні (їй не властиве вживання слів у переносному значенні, образних висловів, троп і стилістичних фігур);
3) морфологічний аспект текстів будь-якої ділової сфери характеризується використанням форм слів літературної мови;
4) використанням інфінітивних конструкцій спонукання;
5) поширеними простими реченнями з прямим порядком слів: підмет, присудок, другорядні члени речення, причому означення ставлять перед означуваним словом;
6) відокремленими обставинами, вираженими дієприслівниковими зворотами, що ставляться на початку речення;
7) складними реченнями. У діловому стилі найпоширенішими є складнопідрядні з відношеннями з'ясувальними, причиновими, умови та наслідку.
Основні вимоги до ділового мовлення
З поняттям стилю тісно пов'язане поняття культури мовлення. Культура мовлення будь-якої особи є складовою частиною її загальної культури і безпосередньо залежить від знання норм сучасної української літературної мови.
Культура мовлення починається з уміння слухати, правильно, точно і логічно висловити свою думку в писемній та усній формах державною мовою, бажанням спілкуватися, правильно використовуючи засоби української мови.
Культура українського мовлення характеризується такими комунікативними ознаками:
правильність | точність | логічність |
послідовність | багатство | чистота |
доречність | виразність |
Правильність мовлення - це дотримання норм сучасної української літературної мови. Правильність мовлення полягає в доцільному використанні тих чи інших граматичних форм, синтаксичних структур у певному контексті.
Точність мовлення ділової особи полягає в чіткій відповідності значення слів предметам, діям, ознакам або явищам дійсності (понятійна точність) і відповідність висловлювання задуму продуцента (предметна точність), уміння виражати думки так, щоб вони були однозначно сприйняті реципієнтом у процесі спілкування. Логічність виражається у способі організації ділового тексту, його композиції, у правильності побудови словосполучень, речень, у точності вживання слів, у змістовних зв`язках мовних засобів, які виражають відношення між частинами й компонентами думки.
Чистота ділового мовлення передбачає відсутність позалітературних елементів (діалектизмів, просторічних слів, брутальної лексики, жаргонізмів, вульгаризмів, професіоналізмів, іншомовних слів, якщо є українські відповідники, суржикових слів, форм слів, синтаксичних структур, слів-паразитів тощо), які засмічують ділову українську мову.
Лаконічність мовлення - це ясне, чітке і стисле викладення змісту ділового тексту. Якщо мовець правильно відбирає слова, він не буде багатослівним. Оскільки зайві слова не несуть нової інформації, то за допомогою мінімуму мовних засобів можна чітко сформулювати думку, виразити максимальну за обсягом інформацію.
Доречність полягає в такому доборі й організації мовних засобів, які роблять мову відповідною меті та змісту тексту, комунікативній ситуації, індивідуальним рисам будь-якої ділової особи.
Щоб вільно володіти мовою, потрібно:
|
засвоїти норми нової редакції "Українського правопису" і керуватися ними у професійному спілкуванні |
дотримуватися норм літературної мови (правильно вимовляти українські звуки в потоці мовлення, вживати слова в потрібному значенні; уникати слів-паразитів, росіянізмів, жаргонізмів, слів іншомовного походження, якщо в українській мові є відповідники, тощо) |
активно добирати необхідне слово із синонімічного ряду (якщо виникають сумніви, значення слів-синонімів можна з'ясувати за словниками) |
розмежовувати пароніми |
правильно використувати графічні скорочення, абревіатури та складноскорочені слова |
володіти синтаксичною структурою мови |
уміти чітко висловити свою думку в різних комунікативних ситуаціях |
|
|
Публіцистичний стиль
Цей стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.
Метою публіцистичного стилю стає викладення та з'ясування певних соціально-політичних та філософських проблем, вплив на читачів або слухачів, агітація та пропагування суспільно-політичних та освітніх ідей у газетах і журналах, по радіо і телебаченню, під час мітингів і зібрань.
Публіцистичний стиль потребує попереднього відбору певних мовних засобів, матеріалу.
Звичайною формою реалізації публіцистичного стилю є усний або друкований монолог.
У цьому стилі можуть використовуватись і нормативна, лексика, високі, урочисті слова і фразеологізми (держава, піднесення, нація, розкрити обійми), емоційно забарвлені лексеми, вигуки, частки, нескладні синтаксичні конструкції, риторичні запитання, окличні інтонації, повтори. Відповідно до провідного завдання цього стилю у ньому часто використовуються політичні та морально-етичні слова і фразеологізми (неопалима купина, нова демократія, помаранчева революція).
Формою реалізації для публічного стилю може бути промова, стаття, памфлет, гумореска.
Наприклад. Людина повинна бути інтелігентною! А якщо її професія не потребує інтелігентності? А якщо вона не змогла здобути освіту: так склались обставини?
Ні, ні й ні! Інтелігентність потрібна за будь-яких обставин. Вона потрібна вам і тим, хто вас оточує (За Д. Лихачовим).
Художній стиль
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);
поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;
експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
Основні мовні засоби:
наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан ( Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
Розмовний стиль
Сфера використання — усне повсякденне спілкування у побуті, на виробництві.
Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.
У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми, жаргонізми тощо: бряз-нутись (розмовне), шпора, фізичка (жаргон); не лізь поперед батька в пекло (фразеологізм), рідненький, дівка (емоційно забарвлені слова). Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки (ну, гей); вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.
У розмовній мові велику роль відіграють не-лінгвістичні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.
Наприклад.
— Ти чия?
— Мамина.
— А де ж мама?
— На фермі.
— А тато?
— На тракторі.
— А що ти робиш?
— Вінок плету (А. Камінчук).
Розмовний стиль - функціональний стиль мовлення, який служить для неформального спілкування, коли автор ділиться з оточуючими своїми думками чи почуттями, обмінюється інформацією з побутових питань в неофіційній обстановці. У ньому часто використовується розмовна і просторічна лексика.
Звичайна форма реалізації розмовного стилю - діалог, цей стиль частіше використовується в усному мовленні. У ньому відсутня попередній відбір мовного матеріалу.
У цьому стилі мови велику роль відіграють позамовні чинники : міміка, жести, навколишнє оточення.
Для розмовного стилю характерні емоційність, образність, конкретність, простота мови. Наприклад, в булочної не здається дивною фраза: "Будь ласка, з висівками, один".
Невимушена обстановка спілкування обумовлює велику свободу у виборі емоційних слів і виразів: ширше вживаються слова розмовні (дурний, роззява, говорильня, хихикать, гелготати), просторічні (заіржати, рохля, ахова, растрепа), жаргонні (батьки - предки, залізно, світовий).
У розмовному стилі мовлення, особливо при швидкому її темпі, можлива менша редукція голосних, аж до повного його випадіння та спрощення груп приголосних. Словотворчі особливості: широко вживаються суфікси суб'єктивної оцінки. Для посилення експресивності вживається подвоєння слів. Обмежена: абстрактна лексика, іншомовні слова, книжкові слова.
Сакра́льний стиль, також Конфесі́йний (від лат. sacrum — священне, присвячене богам) (інакше — конфесійний стиль) — стильовий різновид української мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства. Не всі стилісти виділяють його як стиль, а більше як підстиль (так само як і епістолярний стиль).
Найвиразніше сакральні тексти характеризує лексичний склад. Серед лексико-семантичних груп типовими є слова для найменування Бога та явищ потойбіч, світу (небесний отець, божий син, святий дух, спаситель, царство боже, рай, вічне життя, небеса, сатана, демони), стосунків людини і Бога (вірувати, молитись, заповіді, воскресіння, покаяння, викуплення, праведні, грішні, благодать) та ін. [1]
Сакральна лексика творилася й на слов'янському мовному ґрунті, тому тут знаходимо велику кількість запозичень із старослов'янської мови: благословення, возвістити, хоронитель, прах.
У текстах сакрального стилю широко представлена синонімія, адже для сфери релігії харакетрне використання лексичних одиниць попарно: ласка, милосердя; непорочна, пречиста тощо.
Однією з визначальних ознак сакрального стилю є використання перифразів: Цар небесний, Душа істини (Святий Дух); сіль землі (святі).
До виразних стилістичних засобів належить використання слів із протилежним значенням: Усякого, хто слухає ці слова Мої й виконує їх, Я прирівнюю до чоловіка мудрого, що збудував свій будинок на камені… А всякий, хто слухає ці слова Мої й не виконує їх, прирівнюється до чоловіка нерозумного, що збудував свій будинок на піску…
Для синтаксису сакрального стилю характерний інверсійний порядок слів, який підкреслює урочисту піднесеність мови. Поширені повтори слів, словосполучень і речень, з допомогою яких наголошується та чи ін. думка. Мова культових творів, що апелює до душевних переживань людини, дуже образна, в ній багато епітетів, порівнянь, метафор, алегорій, символів, слів та виразів із переносним значенням.
Історія сакрального стилю. Уже з середини ХІІ — кінця ХІІІ ст. в Київській Русі функціонував український різновид східнослов'янської редакції старослов'янської мови, яку з ХІІІ ст. почали називати церковнослов'янською мовою. Упродовж багатьох років за нею закріпився статус апостольської (профетичної, посланницької, пророчої) мови. Церковнослов'янська мова є сакральною, тобто богослужбовою. Притаманні їй риси — архаїчність, стандартність (консервативність), урочистість — у всі часи зберігають особливе ставлення до неї. Проте історичний розвиток української літературної мови теж засвідчує можливість і навіть необхідність проникнення її у всі сфери життя народу.
Становлення сакрального стилю української мови відбувалося не тільки в перекладах богослужбових текстів, Святого Письма тощо, а й у живому спілкуванні з Богом, тобто на Службах Божих.
Епістолярний стиль — це стильовий різновид мови, який втілюється в таких проявах як листи та епістолярна творчість. Текст, написаний епістолярним стилем, може належати до різних сфер суспільної та індивідуальної свідомості людини та може бути стилістично неоднорідним. Не всі науковці вважають його самостійним стилем, а приписують його до підстилю розмовного стилю.
Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко окреслених меж — це побут, інтимне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, діловодство. Отже, сферою використання є офіційні міжколективні й міжособистісні стосунки та неофіційні особисті зв'язки.
Основне призначення епістолярного стилю — регулювання правових, ділових, виробничих контактів, зв'язків між суб'єктами правових відносин, ділового партнерства та підтримання стосунків в родинах і дружніх колах. Отже, призначення епістолярного стилю — обслуговувати спілкування людей у всіх сферах їхнього життя у формі листів.
За тематикою й змістом листи можуть бути найрізноманітнішими в залежності від сфери їх використання та інтересів адресатів. Листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).
Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями та між службовими особами, які підтримують офіційні стосунки. Таке листування входить до сфери офіційно-ділового стилю.
Неофіційне (приватне) листування відбувається між особами, які мають неофіційні стосунки. Воно має переважно побутовий характер — родинний, інтимний, дружній — і перебуває у сфері дії усного розмовного стилю. Тому не всі стилісти визначають епістолярний стиль, вважаючи його писемним різновидом (підстилем) усного розмовного.
Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.
Основні ознаки:
персональність;
інформаційна цілеспрямованість (зазвичай на конкретного адресата);
авторське «я»;
наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (P.S. — приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби:
адресація, межі мовного етикету, стандартність висловів у ділових листах;
різнотемна конкретним змістом лексика, вільний виклад змісту у приватних листах;
емоційно-експресивні засоби, варіантність норм і особливості порушення їх в інтимному листуванні;
поєднання компонентів художнього, публіцистичного й розмовного стилів та вироблення індивідуального авторського образу в листах-сповідях, листах-творах, листах-інформаціях.
Епістолярій — листування приватного характеру, що має історико-культурне значення. Епістолярний рід у літературі має свою давню історію і бере свій початок ще з античності. Зразками ранньої епістолярної літератури багаті грецька та римська літератури (листи Цицерона, Горація, Сенеки, Плінія Молодшого та ін.)
Давні риторики навіть ввели правила листування і створювали зразки листів. Вони наголошували на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Листи могли бути різними за змістом, тому що обслуговували багато сфер людського життя. Тому, з часом, з'явилися так звані «письмовники», котрі подавали зразки листів майже для кожного окремого випадку життя.
Впродовж довгих років формувалася канонічна структура листа. У класичному варіанті вона мала містити: привітання (воно включало і звертання); домагання прихильності; розповідь; прохання; закінчення-прощання. Кожний лист мав містити хоча б два з цих компонентів, включно з обов'язковими змістовими формулами: вияв радості з приводу отримання, що прив'язувало цей лист до попереднього; запитання про стан здоров'я і стан справ; перед закінченням листа твердження про те, що «більш нема про що писати» і т. ін. З часом з'явилося спеціальне позначення P. S. («post scriptum»- «після написаного»), що означало необхідність суттєвої дописки, важливої інформації.
Український епістолярій почав формуватися ще за часів Київської Русі, на яку мала великий вплив антична традиція. У добу Литовської Русі було введено у листи кліше князівських грамот (називався титул, ім'я адресата). Протягом ІІ пол. XIX ст. епістолярій активно розвивається і здобуває популярність у зв'язку з появою полемічної літератури. Історія листування в Україніукраїнською мовою до ХІХ ст. зберегла лише поодинокі факти. Листи українських культурних діячів ХІХ ст. сприяли розвиткові української епістолярної традиції. Залишаючись фактом приватного життя своїх авторів, листи культурних діячів стають фактором культурного життя нації.