МАН на тему:" «Тема єдності у творчості Тараса Григоровича Шевченка»"

Відділення літературознавства, фольклористики та мистецтвознавства

Секція «Українська література»

«Тема єдності у творчості Тараса Григоровича Шевченка»

Фото учня

Автор:

Розкладка Надія Юріївна

Учениця 9 класу

Великобузівської

загальноосвітньої школи

Науковий керівник:

Борідка Марина Володимирівна

Вчитель української мови та літератури

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу.

Предметом дослідження послуговують тексти Т. Г. Шевченка («Кавказ», «І мертвим, і живим, і не народженим», «Єретик», «Чи ми ще зійдемося знову…», «Якби ви знали, паничі», «Гоголю», «До Основ’яненка», «Саул» та ін. ).

Метою дослідження є дослідження питання єдності в українській літературі на прикладі поезій Т.Г.Шевченка, прагнення збагнути творчу постать Кобзаря цілісно та всебічно.

Актуальність дослідження: проблема нового, сучасного прочитання творчості поета; застосування для досягнення цієї мети нових підходів у вивченні творчості Шевченка.

Літературна спадщина Шевченка є постійно актуальною для суспільства. Протягом двох століть вона освоюється з позицій різних теорій та ідеологем. Кількість витворених кліше рецепції Шевченка величезна.

Для досягнення вказаної мети були поставлені наступні завдання:

сучасне прочитання творів Т.Шевченка;
визначення сучасного підходу до вивчення проблеми;
ознайомлення з найновішими досягненнями шевченкознавства;
дослідження теми єдності у творчості поета;
наведення прикладів з творів Т.Г. Шевченка.

Результатом дослідження є наголошення на сучасності Шевченкової спадщини, визначаючи паралелі поетового часу і свого, застосовуючи принципи історичного мислення та контекстуальності.

Тарас Шевченко створив новий ритм українського серця, ритм любові і посвяти для своєї Батьківщини. Він заставив Україну дивитися і приймати світ критеріями найбільших історичних подвигів нації. Він розбудив почуття національної гордості. Він запалив українську душу вогнем революції і чинного спротиву проти всіх ворогів України і чин як основу екзистенції нації поставив в основу своєї віри. Віра Шевченка була, є і залишиться не згубленою скарбницею національної енергії і відваги, яку черпатимуть всі виконавці його заповіту. Дух Шевченка просвічував і супроводжав всіх учасників наших визвольних змагань у їх боротьбі. Кожний революційний рух в Україні носив знамена Шевченкового послання, списаного в «Кобзарі».

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….

РОЗДІЛ 1. ТАРАС ШЕВЧЕНКО – НАЦІЄТВОРЕЦЬ, ВИРАЗНИК НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЧУТТІВ…………………………………………………..

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИЧНІ ЗВЕРНЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА МАЙДАНІ………………………………………….…………………...................
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………
ДОДАТКИ……………………………………………………………………………

ВСТУП

«Великих героїв і поетів створює народ у моменти найвищого напруження в житті нації – в моменти, коли вони потрібні людям як повітря, як пожива. Справжній поет завжди з народом, коли той бореться за свободу. Справжній герой завжди йде на чолі народу, коли народ піднімається на завоювання свободи» [3, с. 8].

Тарас Шевченко завжди сучасний, бо кожне покоління бере від нього те, що здужає взяти. «Це стосується як окремих людей, так і поколінь, як суспільства, так і певної доби, її прагнень, її духу» [9, с. 73].

Сьогодні ми спостерігаємо повернення до творчості і нову рецепцію нашого генія молодими людьми, для яких Шевченко став сучасником.

До Тараса Шевченка ми йдемо від вивчення біографії, поступово переходячи до основних тем його творчості, виробляючи свої бачення на прочитання текстів поета. Ю.Ковалів, із погляду герменевтики, називає такий підхід «…зведення зовнішнього чинника до внутрішнього, іманентного, безпосередньо даного сприймання» [2, с. 4]. Йдеться про «діалог» автора й інтерпретатора його тексту. Для нас важливо наголосити на сучасності Шевченкової спадщини, визначаючи паралелі поетового часу і свого, застосовуючи принципи історичного мислення та контекстуальності.

Тема дослідження: «Тема єдності у творчості Тараса Григоровича Шевченка».

Метою роботи є дослідження питання єдності в українській літературі на прикладі поезій Т. Г. Шевченка, прагнення збагнути творчу постать Кобзаря цілісно та всебічно.

Для досягнення вказаної мети були поставлені наступні завдання:

сучасне прочитання творів Т. Шевченка;
визначення сучасного підходу до вивчення проблеми;
ознайомлення з найновішими досягненнями шевченкознавства;
дослідження теми єдності у творчості поета;
інтерпретування творів Шевченка до сьогодення України.

Предметом дослідження послуговують тексти Т. Г. Шевченка («Кавказ», «І мертвим, і живим, і не народженим», «Єретик», «Чи ми ще зійдемося знову…», «Якби ви знали, паничі», «Гоголю», «До Основ’яненка», «Саул» та ін. ).

Об’єкт дослідження – питання єдності у поезіях Шевченка.

Намагаючись по-новому осягнути поетичного генія Шевченка, ми прагнемо поєднати низку найновіших підходів, запропонованих сучасними шевченкознавцями. Так, наприклад, надзвичайно важливо вловити типологічні відповідності творчості Кобзаря. Окреслюючи етапи творчості Шевченка, вивчаємо біографію митця, особливий колорит його доби.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Наукова новизна дослідження полягає в адаптації матеріалу для проведення екскурсій у літературних музеях, забезпечує можливість інтерпретувати, сприйняти творчу постать Тараса Шевченка по-сучасному, у новому світлі та систематизації доробків відомих науковців із вказаної теми.

РОЗДІЛ 1. ТАРАС ШЕВЧЕНКО – НАЦІЄТВОРЕЦЬ, ВИРАЗНИК НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЧУТТІВ

Для багатьох поколінь – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...

Вже для багатьох поколінь українців поет означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, наче ми все про нього знаємо. Але у глибокої істини – тривалі шукання. Переконуємося, геніальне не піддається однозначному розумінню, вимагає об’єктивації від загального до конкретного. Тому вимір Шевченкової поезії не можливо представити одним усталеним баченням поетичного слова. Сьогодні ми все ще на шляху до глибшого пізнання поета. Як зазначає І. Дзюба, «Тараса Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо свій час і Україну в ньому» [6, с. 9].

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Ми не можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу. Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.

Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу [19, с. 41].

І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.

Шевченко – творець в українській літературі, у духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того «національного сорому», який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження [11, с. 26].

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

«Чи ми зійдемося знову…»

«Встане правда! Встане воля!» – запевняє засіяні горем, залиті ріками крові кавказькі народи український поет. Але не забуває про долю свого пригніченого колоніальним невільництвом народу.

Одразу після першої поїздки в Україну, де він перебував майже рік, Шевченко напише в Петербурзі у червні 1844 року свою знамениту сатиричну поему «Сон». Молодий поет і художник наче зазирнув у безодню зла і безнадії. Він ужахнувся, побачивши духовно спустошений край та свій уярмлений народ – у жахливих злиднях і повному безправ’ї. Шевченка найбільше вразило те, що нещодавно гордий, вільнолюбний козацький дух згас, що національні почуття ледве жевріють у народній свідомості. Свій гнів та обурення колоніальною політикою самодержавної Росії він «переводить» на мову сатири, іронії, гротеску, «засилає» гострі інвективи в саму серцевину імперської системи – до царя та його двору, з болем у душі, із скорботою і жалем роздумує над долею свого «неприязного краю» [5, с. 154].

Поетове «серце плаче, ридає, кричить», його душа наповнена непогамовною тривогою за сплюндровану рідну землю і за знівечений стан духу й свідомості українського народу. Шевченко уявою, начебто уві сні, підноситься над милим його серцю краєм і прощається з ним:

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмари заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову, тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

«Сон (У всякого своя доля…)»

Із надхмарних висот поет бачить-переживає історичну долю свого народу, зворушено оглядає ще остаточно не сплюндровані острівки рідної країни, які зеленіють, вмиваються «дрібною росою», сподівається, що ніхто їх до тла не зруйнує, бо вірить, що його дума, його люта мука долетить до Бога і він скаже:

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

«Сон (У всякого своя доля…)»

Таку ж функцію націєтворця, виразника національних почуттів, прагнень і домагань свободи і незалежності, яким був Тарас Шевченко, виконували для своїх народів, формуючи їхню національну свідомість, А. Міцкевич та Ю. Словацький, О. Пушкін і М. Лермонтов, В. Гюго, Д. Леопарді, Дж. Байрон, П. Шеллі, Г. Гейне, М. Богданович... [3, с. 9].

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слов’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині, —

звертався Шевченко в поемі «Єретик» до вченого-славіста Павела Йозефа Шафарика. Такі активні слов’янські діячі, як П.-Й. Шафарик, В. Ганка, К. Гавлічек-Боровський, Ф. Палацький, Л. Штур, своєю науковою, літературною громадською діяльністю стимулювали національне відродження, організовували національні рухи, формували національну ідентичність своїх народів, домагалися виборювання прав і свобод для всіх слов’янських народів.

Кожен із цих провісників національного духу своїх народів у тій чи іншій літературній формі висловив свою любов до свого народу, до свого краю, до своєї батьківщини, як це здійснив Тарас Шевченко.

Послання «І мертвим, і живим...» – типовий зразок політичної поезії. У стилі цього твору переплелися найрізноманітніші поетичні літературні традиції, що йшли з одного боку, від біблійної, давньоукраїнської громадянської поезії, а з другого – від власного досвіду автора-тираноборця, у поезіях якого поєднувався високий ораторський стиль з народно розмовним забарвленням. Цей твір став класикою жанру послання.

Один із мотивів твору – це заклик до єднання всіх національно свідомих сил України. Спочатку цей мотив звучав тільки у словах «Розкуйтеся, братайтеся». Але на завершення послання він став головним. Недаремно Шевченко виніс тему єднання у кінцівку твору. Вона наділена певним очищаючим смислом. Це своєрідний завершальний акорд, який своїм оптимізмом немовби зрівноважує ту гірку розпачливу правду, що звучала упродовж усього твору:

Обніміте ж брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.

«І мертвим, і живим»

Слово «обніміте» Шевченко ставить в анафорі і повторює його двічі. Перший раз воно звернене до всіх представників суспільної верхівки. Удруге поет звертається до всіх станів українського суспільства.

Заклик «Розкуйтеся, братайтеся» на початку та прикінцеві рядки «Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!» творять своєрідну композиційну єдність, обрамлення. Ці найважливіші слова-звертання розгортаються в сюжеті за принципом градації, що не тільки посилює емоційність твору, а й акцентує увагу на шляхах реалізації поетової програми. Шевченко вірить: прийде час, настане радісний день, і оживе добра слава (слава України). Ця думка посилена наступними рядками, що нагадують біблійний стиль:

І світ ясний невичерпний

Тихо засяє…

Шевченко розуміючи одночасну необхідність і згубність влади, обстоює владу демократичну, обрану та підтриману народом, існуючу задля народу; і категорично заперечує владу тоталітарну, яка встановлює сама себе й існує виключно для себе [2, с. 25].

Вночі підкрались, зайняли

Отари з поля; а пасущих,

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І все розтлили, осквернили,

І, осквернених, худосилих,

Убогих серцем, завдали

В роботу-каторгу. Минали

За днями дні. Раби мовчали…

«Саул»

Ось триєдина мета тоталітарної держави, триєдине диявольське зло, котре вона несе з собою. По-перше, злодійське пограбування народу («Вночі підкрались…, все взяли») та постійна потреба поневолювати все нові народи. По-друге, розтління, осквернення праведних людей, витворення з них «худосилих, убогих серцем». Ставши такими, вони поповнюють стадо «темних рабів» – перетворюються на опору царя, несуть іншим (сусідам і нащадкам) зло, що їх же окайданило. По-третє, як результат, перетворення вільних людей у каторжних.

Найстрашнішу небезпеку тоталітаризму Шевченко вбачає саме у розтлінні і з жахом помічає його симптоми в Україні:

Не заріже батько сина

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже; викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві.

«Гоголю»

Або:

«І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров’я… – Вам байдуже. Аби добра була для городу!»

«І мертвим, і живим…»

І тому такі часті в «Кобзарі» гнівні, але справедливі докори землякам, всім пригніченим деспотією народам:

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То отдасте.

«П. С.»

Мабуть, найтяжчим і найдошкульнішим оскарженням українців залишаться на всі минулі й грядущі віки слова:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби.

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного!

«Юродивий»

Цей крик обвугленого серця стільки разів уже рятував нас од ницості, електрошоковим ударом оживляв помертвілу нашу гордість,– віримо, він і в майбутньому не даватиме нам обертатися на плазунів.

За Шевченком, людина, придавлена пірамідою суспільного зла, хоче чи ні, так чи інакше починає служити лукавому. У неї є лише один вихід аби залишитися Людиною : вона мусить «За правду пресвятую стать і за свободу». У «Кобзарі» серед праведних сміливців, що повстали – Христос, Алкід, гайдамаки, Іван Підкова, Тарас Трясило, Іван Гус, кавказькі горці… У когорті «споборників святої волі» і ліричний герой поеми «Юродивий», так дурні називають мудреців дурнями [2, с. 27].

«Кобзар» – це найвищий закон кожного українця, зокрема і всіх українців разом. Там є кодифікація нашого права, там є вказівка для нашої поведінки, там є виписане все те, що і як маємо діяти, щоб собі те право зробити.

Для самого існування будь-якого народу здорова провідна верства конче необхідна. Це глибоко усвідомлював Шевченко і всіляко підтримував її, намагався розбудити в ній дух козацького лицарства (досить нагадати лише регулярні поетові контакти, незважаючи на постійні розчарування, з тогочасними українськими інтелігентами, дворянами, чиновниками; нагадати такі твори, як «Гайдамаки», «У неділеньку у святую…», надто ж «І мертвим, і живим…») [2, с. 27].

Мить притягання душі до Танатоса закарбувалася у вірші «Якби ви знали, паничі…», написаному 1850 року в Оренбурзі. Караючись на каторзі за тридев’ять земель од України, поет живе єдиним спогадом про «тихий рай» Батьківщини й дитинства. Аж і ту краплю світла злизує лютий біль: «в тім раю я бачив пекло». У повній духовній темряві, «зав’язаності» починає постукувати-прокльовуватися з серця дракон-сатана, ось-ось розломить його… Послухаймо, вловімо ці постукування, передані промовистими апосіопезами. Спочатку Шевченко, навіть оплакавши родину, живцем розіп’яту пекельним світом, усе ж рішуче твердить: «На праведній Твоїй землі! Ми в раї пекло розвели, А в тебе другого благаєм». Але ось стук, поет обриває себе на півслові, прагне замкнути в серці свій оскаржувальний біль, проте це сильніше від нього і таки виривається на люди:

А може, й те ще…ні, не знаю,

А так здається …сам єси…

(Бо без Твоєї, Боже, волі

Ми б не нудились в раї голі).

А може, й сам на небеси

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром!

«Якби ви знали, паничі»

Служить найочевиднішим доказом планетарної геніальності Шевченка той факт, що людина одна з найпередовіших, найорганічніших у своїм раціонально-просвітительськім часі прагла вчитися і стала академіком, – що ця людина, певно, як ніхто, збагнула небезпеку чистого розуму й наполегливо попереджала нащадків про цю небезпеку. Передовсім можна назвати послання «І мертвим, і живим…» [2, с. 32].

«Посланіє» адресоване далеко й далеко не лише «українському помісному панству», як то твердить офіційна наука. Майже всі твори «Кобзаря» мають кілька різнозаглиблених змістових шарів, кожен з яких самодостатній. Ось і тут на поверхні дійсно актуальна для того часу ідея «усовіщання владоможних»земляків. Але то лише оболонка, в суті ж Шевченко пропонує зовсім іншу, понадстанову, панадепохову систему координат. За авторським задумом, читач мусив неодмінно спотикнутися об заголовок послання і помітити суть: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Перед нами постає апостольське до українців, як Павлове до римлян, коринфян, галатів, солунян…, що це «Об’явлення», послане Шевченкові, як свого часу й Іванові Богослову. У тому «Об’явленні» застереження нас од катастрофи, якого ми не послухали, візія самої катастрофи.

У своєму ж часі поет звертається до тієї сили, котра була майже непомітною в суспільстві, ніким не сприймалася всерйоз, але саме вона визначала в майбутньому долю Батьківщини, – до прогресивної української інтелігенції, до провідної верстви нації [2, с. 37].

Шевченко віщує, так ніби бачить внутрішнім, духовним зором майбутні діяння провідної верстви. Вона дуритиме дітей своїх, «Що вони на світі На не тілько, щоб панувать». Вона шукатиме «У чужому краю» «Волі! Волі! Братерства братнього» (щиро керуватиметься благими намірами), а в Україну принесе «Великих слов велику силу, Та й більш нічого». Ідеться тут не стільки про саму демагогію, як про збереження того ж змісту при позірній зміні форми: нібито народний, більшовицький режим виявився ще макабричнішим визискувачем, катом народу, ніж царський. Отож насамперед червоним «визволителям» трудящих речуться оці слова:

Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

І хилитись, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв.

Шевченко передбачав, що «гірше ляха» розіпнуть Україну «свої діти». Не кріпосники тут передовсім маються на увазі, а ті, хто хоче просвітити «Материні очі Современними огнями, Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку» [2, с. 34].

Поет вважав, що «просвітителі» ще заподіють страшне лихо і собі, і всьому краю:

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки проклюнетесь

Своїми синами!

«І мертвим, і живим…»

Таке пророче бачення громадянської війни, що точитиметься на Україні понад сорок років – російсько-більшовицька окупація початку 20-х; геноцид супроти селянства й інтелігенції в 30-ті, коли дим хмарою заступив сонце перед самою ж КП(б)У; упокорення Західної України протягом 40-х.

На тлі цього бачення цілком виправдано звучить звернене до ще «ненароджених» антонових-овсієнків і юріїв коцюбинських тяжке прокляття:

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,..

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

«І мертвим, і живим…»

Отже, передбачені були навіть жорстокі звинувачення, котрі пред’являємо зараз своїм предтечам, осмислюючи кінець XIX- початок XX ст. [2, с. 35].

Щодо чужої мудрості, автор «Посланія» радить землякам чинити за іманентним для українства законом золотої середини:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Ваш розум творитиме добро лише тоді, коли виростатиме з душі вашого народу. Беріть від інших націй усе найкраще, найпоступальніше, але тільки те, що не перечить душі вашої нації. А для цього треба збагнути ту душу, тому Шевченко заповідає: учитись так «щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима» (знову традиційний у «Кобзарі» символ могили – національної душі).

Основою ж нашої душі є заповідана Ісусом любов до людини ( в першу чергу людини, а не класу, верстви, нації) й світу. Отож саме нею і тільки нею має керуватися наш розум, щоб не служити злу. Поет трепетно благає: «Обійміте ж, брати мої, Найменшого брата». І тут маються на увазі не лише «гречкосії», а вся нація, котру інтелігенція покликана очолити. Лише тоді, коли розум служитиме не собі самому, не ненависті, – оживе «Слава України, і світ ясний, невечірній Тихо засяє…», тобто настане гармонія, людина знову наблизиться до Творця – світло є символом триєдиного Бога [2, с. 36].

У поемі «Гайдамаки» Тарас Шевченко в епілозі підсумовує: такою страшною ціною і нічого ж не досягнуто, бо «Посіяли гайдамаки в Україні жито, Та не вони його жали». Ще гостріше відповідає в «Посланії» тим сучасникам (і нащадкам), які хотіли знову оживити принцип «око за око»:

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: впала Польща, Та й вас роздавила.

У післямові («Передмові») до поеми автор так оцінює події 1768 року: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами». «Гайдамаки» писалися для того, щоб застерегти синів і внуків, аби не йшли вони батьківським шляхом зла – помсти [2, с. 38].

Просити у Всевишнього прощення за людські зла, молитися за Батьківщину заповідає поет нащадкам на всі віки. Сьогодні ми часто повторюємо цей священний заповіт:

Смирітеся, молітеся Богу

І згадуйте один другого,

Свою Україну любіть,

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть

(«Чи ми зійдемося знову…») с 40

Шевченкознавство майже століття доводить, що це само собою зрозуміло. «Крилатою» стала теза А. Луначарського: «Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще більше тим, що він поет глибоко революційний» [2, с. 54].

Отже, Тарас Шевченко створив новий ритм українського серця, ритм любові і посвяти для своєї Батьківщини. Він заставив Україну дивитися і приймати світ критеріями найбільших історичних подвигів нації. Він розбудив почуття національної гордості. Він запалив українську душу вогнем революції і чинного спротиву проти всіх ворогів України і чин як основу екзистенції нації поставив в основу своєї віри. Віра Шевченка була, є і залишиться не згубленою скарбницею національної енергії і відваги, яку черпатимуть всі виконавці його заповіту. Дух Шевченка просвічував і супроводжав всіх учасників наших визвольних змагань у їх боротьбі. Кожний революційний рух в Україні носив знамена Шевченкового послання, списаного в «Кобзарі».

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИЧНІ ЗВЕРНЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА МАЙДАНІ

Шевченко свято вірив у постання вільної України і прорікав її незалежність, кажучи, що «Встане Україна, І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..». Україна і український народ у нього завжди на першому місці, бо «Нема на світі України, Немає другого Дніпра» [1].

Щира любов поета до знедоленого українського народу, до поневоленої й убогої України є яскравим проявом його благородних, євангельських почуттів до всіх уярмлених, політично й економічно гноблених і визискуваних. Саме тому його думки і діяння не є виразом якогось вузького патріотизму, якогось національного шовінізму чи територіального провінціалізму. Шевченкові думки – вселюдські, зрозумілі й доступні усім народам і національностям. Вони не знають кордонів у просторі, так само безмежні в часі. Це чудово підмітив італійський драматург Белізаріо Рандоне: « «Кавказ» приманював великих російських письменників від Пушкіна до Лермонтова, до Толстого, але нікому з них не пощастило зрозуміти внутрішньої глибини трагедії народів, що народились в тіні цих гір... Один Тарас Шевченко, син поневоленої країни, насиченої кров’ю, пролитою в боях проти московських наїзників, зумів побачити, перевищуючи в цьому російських поетів, правдиву душу у народів, позбавлених своєї вікової свободи, зумів піддержати їх палкими словами віри».

Шевченко непохитно вірив у перемогу принципів, які сповідував, вірив у перемогу і торжество правди. Свою віру Шевченко будував на Божій справедливості. Його твердою вірою сьогодні повинен перейнятися кожен із нас. Колективну віру не похитне жоден тиран, її не зламає жоден орган насильства. Лише треба почути Кобзаря:

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

«Я не нездужаю нівроку»

«Та не продамся нікому, в найми не наймуся», – ці слова великого сина України неодноразово згадували в день його 200-ліття. Адже найбільшим горем для Шевченка було те, що Україна «серце погноїла. І в дупло холодне гадюк напустила», що ті, хто повинні б стояти в її проводі, отруїлися московською отрутою, що лакеї в мережаній лівреї славлять лютого Нерона, а «донощики і фарисеї» беруться «За правду пресвятую стать. І за свободу!».

Це можна сказати і про нинішній день! До української «еліти» в поезії «Холодний яр» звертається поет: «Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога!» [5, с. 157].

На українському Євромайдані на нашвидкуруч споруджених барикадах, на наметах, на залізних бочках, кучугурах почорнілого снігу, на дерев’яних конструкціях, обплетених колючим дротом, на польових кухнях, на рукавах і спинах протестувальників – повсюди біліли сотні прокламацій, звернень, лозунгів, гасел, епіграм, сатиричних малюнків, гумористичних звернень, віршованих інвектив на адресу влади (див. Додаток А).

Над Майданом виділяються півметрові літери поетичного звернення Тараса Шевченка:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає! (див. Додаток Ґ)

Цей заклик – із поеми «Кавказ», у якій поет ще до свого десятирічного заслання в солдати «в степи безкраї за Уралом», у листопаді 1845 року, висловив біль і співчуття народам Кавказу, свою солідарність, закликаючи їх боротися за свободу і вірити Божій «силі і духу живому».

Уривок з поеми «Кавказ» читав 21-річний Сергій Нігоян із Дніпропетровщини, який з перших днів протесту проти насилля влади був на Євромайдані і який став одним з перших бійців «небесної сотні»

І вам слава, сині гори

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая! (див. Додаток Е).

«Роки і віки намагаються віддалити Шевченка від нас, а він не піддається, він щодень стає ближчим, дорожчим, зрозумілішим. І щодень потрібнішим... Його поезії можна читати і з трибуни міжнародних форумів, і наодинці з найдорожчою людиною... Доступний і приступний кожному, хто прочитає бодай рядок його поезій, Шевченко водночас – поет неймовірної мистецької досконалості. Провінціальної обмеженості, отих глухих, задушливих бур’янів немає й сліду в його поезіях. Лірична сила його генія – неперевершена. Сила уяви – небачена. Чуття слова – приголомшливе. Природність, невимушеність стилю – дивовижні. Простота – гранично прекрасна... Його поезії... далі чарують тебе своєю відкритістю навіть і там, де героїзм намагаються замінити комфортом, силу духу – монотонністю загальної освіченості, революційні прагнення – буденними дбаннями про підвищення продуктивності праці, шукання істини – безсилим борюканням із примарами нез’ясованих міжнародних конфліктів» [4, с. 219].

Сьогоднішні реалії нібито дозволяють «прочитати» Шевченка заново, відкинути тенденційності та упередження минулого. Разом із тим, іще дуже довго (а може й завжди) існуватиме неподоланне провалля між рецепцією поета науковцями та широким загалом. На жаль, доводиться констатувати, що за всім розмаїттям трактувань, відомих вузькому колу дослідників, на рівні масової свідомості панує спрощене, спримітизоване та ледве не догматичне уявлення про його (чи приписувані йому) ідеї. Низка банальних загальників на кшталт «національний пророк», «месія» не тільки не сприяють, а, навпаки, стають на заваді вдумливому й проникливому сприйняттю шевченкових ідей. Ідей, котрі за всієї позірної простоти викладу (простоти, котра дала П. Кулішу підстави стверджувати, що сама душа українського народу промовляє через Шевченка!), вражають – щойно зануришся в їхній світ – направду незбагненними символічними глибинами та смисловими шарами [7, с. 63].

«Кобзар», по суті, є своєрідним поясненням і виправданням нашого національного буття. «Кобзар» – це вістка у вічність. Бо ми, земні люди, відходимо, а «Кобзар» і Шевченко залишаються. Він посилає від нашої нації потужний сигнал у майбуття: ми є і маємо велику перспективу на майбутнє. Це та наша Біблія, «перечитана» Шевченком і воскресла уже в проекції на кожний день буття кожного нового покоління [3, с. 9].

Мимоволі пригадується київський Майдан десятирічної давності – 2004-го, коли на ньому клекотів помаранчевим гнівом та обуренням стотисячний український люд і над яким тріпотіли транспаранти із тими ж закликами, що й на Євромайдані та поетичними інвективами Шевченка:

Борітеся –

поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда,

за вас слава

І воля святая!

«Кавказ»

І поряд читаємо інші поетичні рядки Шевченка, які засвідчують глибокий біль і переживання поета від заподіяних Україні кривд своїми ж, не чужими людьми, а «рідними» правителями, від гіркого визнання національного розбрату та охолодження національної душі:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

«І мертвим, і живим…»

Тоді, під час помаранчевої революції, і тепер на Євромайдані демонстранти часто звертаються до Шевченка. Священики, які відправляють молебні на майдані Незалежності, закликають словами Шевченка наповнювати свою душу глибокою вірою в Бога та Україну, на головній сцені Майдану між святими образами портрет Тараса Шевченка – головна ікона Євромайдану, при вході до Київської міської державної адміністрації також є величезний портрет Кобзаря. Багато уривків із його поезій можна побачити повсюдно в центрі Києва [12] (див. Додаток Д).

Одного разу один із опозиційних лідерів, народний депутат України, голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок на запитання мітингувальників, який план дій Євромайдану, відповів: «Коли хтось запитує про план — кажу: відкрий «Кобзар», там план» [18].

І така відповідь із посиланням на безсмертну книгу українського народу – «Кобзар» Тараса Шевченка, яка вийшла у світ 1840 р. у Петербурзі, не випадкова, бо саме Шевченко сказав своєму народові:

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

«До Основ’яненка »

І запевнив, що козацька слава не поляже, «не вмре, не загине», що тільки національно свідома людина, яка прагне свободи і справедливості, може пізнати, де «наша слава, Слава України!»

Його система ціннісних орієнтацій для українського народу виявилась актуальною і в наші дні. Шевченко покладав особливі надії на Слово, яке він «уповноважує» на особливу місію творення потужного силового поля духовної взаємодії між поетом і його народом. І це Слово, ці свої думи, «квіти мої, діти» поет виряджає з місією духовного пробудження української людини, бо його слово, його думи наділені енергією націєтворення через розгортання духовної історії України. Сам Шевченко як митець, і український народ як нація могли самоздійснитися передусім у рідному слові, яке відроджує історичну пам’ять народу, та в духовних межах національного світу. Саме від появи першої поетичної книжечки, яка містила усього вісім творів, під назвою «Кобзар» і розпочалася міфологізація постаті Шевченка. Поет свідомо «передає» свої функції оповідача центральному образові – народному кобзареві, кобзареві-трубадуру, який виступає в ролі не тільки хранителя історичної пам’яті українського народу, а й своєрідного деміурга національного духовного космосу. Водночас у ліриці, у ліро-епосі Шевченка активно виступає й інший авторський образ – романтично-міфологічний образ Поета, який виконує місію пророка, апостола правди і науки [13, с.55].

Шевченко усвідомлював свою пророчу місію воскресителя народного духу, національної пам’яті, національної мови, українського Слова, бо Слово є могутньою естетичною силою, здатною підняти з колін імперську людину-раба, порятувати її від принизливого знеособлення, відкрити рабські уста й зігріти охололі душі. У його розумінні Поет, Митець – виразник волі Господа, який загартовує святим вогнем творчості обраних, наділяє їх особливим даром чути Слово і народжувати завдяки Слову істину:

Жива душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

«Мені здається, я не знаю»

Чи не найголовнішою істиною в комплексі цінностей, що їх продукував Тарас Шевченко, було відродження української нації, набуття національної ідентичності, виборення свободи й незалежності:

В своїй хаті своя правда

І сила, і воля.

«І мертвим, і живим»

Отже, й сьогодні творчість Тараса Шевченка, так емоційно чутливо сприймається, органічно вона живе в етнонаціональному духовному просторі буття українського народу. Саме багато в чому завдяки Шевченкові такі всенародні протестні зрушення, як помаранчева революція та Євромайдан, стали революціями духу. Духу національного, який поривається відродити й утвердити національну і людську гідність громадян України, добитися правди і справедливості ненасильницькими методами. А головне – консолідувати українське суспільство з метою активного державного самоздійснення на засадах нових, праведних законів, соціальної справедливості, рівноправності у відносинах між народами-сусідами, єднання в сім’ї європейських народів. Саме тому так сьогодні «запитуваний» Тарас Шевченко. Його ідеї, образи, герої, його ціннісні установки, сама постать Шевченка – поета-пророка володіють потужним національно-смисловим потенціалом [9, с.32] (див. Додаток Г).

Шевченко як міфообраз, як національний пророк, національний символ посідає чільне місце в суспільній свідомості не лише українців, а й багатьох народів світу і є культовим явищем, яке засвідчує винятково важливу роль таких історичних суб’єктів у формуванні національної ідентичності та колективної етнонаціональної цілості (див. Додаток Б).

ВИСНОВКИ

Ідеологічність Шевченка виявляється наскрізною для всієї його творчості і жанрі послання зокрема. Крилатий Шевченків вислів: «В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!» ще й досі становить фундамент ідеології та програми всього народовладного українського визвольного націоналізму.
Шевченків націоналізм – це ніщо інше, як рішуче прагнення народу самовизначитися на своїй території та незалежно від будь-кого правити собою згідно із своїми традиціями. Шевченкова віра у самостійну Україні ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та взаємопошані й людяності в міжнаціональних стосунках.

Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду – заповіт – і з рідним народом, і з самим Господом Богом.

Шевченко – український поет, український не тільки за «національною» формою, а й за змістом своєї поезії. Він відкрив силу і красу українського слова, підніс українську літературу взагалі, і жанр послання зокрема, на висоту гідну народу з багатим історичним минулим народу, який ніколи не мирився з неволею і закріпаченням.

Метою і змістом своєї творчості, усього свого життя Тарас Шевченко бачив Україну, її щасливу долю. Щастя для України – це воля і слава, «добра слава». Шлях до їх здобуття – правда, а спосіб – боротьба. «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!». Тільки правда і воля можуть забезпечити українській нації щастя, «Бо де нема святої волі, Не буде там добра ніколи». А «правда на землі» це оте єдине, чому, крім Богові на небі, можна й треба помолитись. Тільки «правда й воля принесуть мир і радість на землю людям».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Барабаш Ю. Я так її люблю... Шевченкова Україна : словообраз концепція, текст / Ю. Барабаш // Сучасність. – 2003. – №78 (9).
Бондар М. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів / М. Бондар. – К.: Наук. думка, 1986. – 326с.
Василенко Л. Т. Шевченко «Заповіт» / Л. Василенко // Все для вчителя. – 2004. – №10-11. – С. 8-9.
Руденко О., Петренко Н. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка: Навч. посібник / О. Руденко, Н. Петренко. – К.: Либідь, 1998. – 272с.
Дзюба І. Довіку насущний / І. Дзюба //Сучасність. – 1989. – №5. – С.154-162.
Дзюба І. Поет супроти імперії / І. Дзюба //Сучасність. – 2004. – №3. – С.3-15.
Жулинський М. Шевченкознавство: стан і перспективи / М. Жулинський // Слово і час. – 2004.– №3. – С.61-66.
Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. – К.: Наук.думка, 1970. – 311 с.
Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка: Поезії до заслання / Ю. Івакін. – К., 1964. – 329 с.
Клочек Г. До істинного Тараса Шевченка: Національна ідея – домінанта творчості Шевченка / Г. Клочек // Літературна Україна. – 2001. – 17 травня.
Марко В. Поема Шевченка «І мертвим і живим...» : концептуально-стильовий аналіз / В. Марко // Дивослово. – 1997. – №5-6. – С.26-30.
Пахаренко В. Художнє слово. Короткий нарис практичної поетики / В. Пахаренко //Українська мова та література. – 2001. – №40.
Рахманний Р. Ми – українці шевченкового роду / Р. Рахманний //Народна творчість та етнографія. – 2001. – №3. – С.55-60.
Рудницька Г. Вивчення послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим...» / Г. Рудницька // Дивослово. – 2000. – №12. – С.33-37.
Скуратівський В. Шевченко в контексті світової літератури / В. Скуратівський // Дивослово. – 2003. – №6. – С.68-72.
Смілянська В. “Святим вогненним словом”. Тарас Шевченко. Поетика / В. Смілянська. – К.: Дніпро, 1990. – 289с.
Соколова В. Національна ідея в творчості Тараса Шевченка / В. Соколова // Слово і час. – 1999. – №3. – С.33-35.
Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Т. Г. Шевченко. – К.: Наук. думка, 1989-1990.
Шупта-В’язовська О. Наближення до абсолюту (три з останніх поезій Шевченка) / О. Шупта-В’язовська // Слово і час. – 2001. – №3. – С.41-44.