Лірика трубадурів

1. Європейська лицарська лірика виникла у Провансі (південь Франції), на межі XI–XII століть. Прованські поети називалися трубадурами (від прованс. trobar — знаходити, вишукувати, імпровізувати).

Відомо близько 500 імен поетів-трубадурів, а кількість пісень, складених ними, наближається до 2,5 тисяч.

Провансальські поети займали різне суспільне положення: серед них були і королі, і знатні феодали, але у своїй більшості це звичайні рицарі, які наймалися на службу. Авторитет трубадура визначався не його соціальним походженням, а мірою таланту.

2. Виникла поезія трубадурів із народних провансальських хороводних пісень, що широко використовували любовну тематику.

Але трубадури хотіли бути віртуозами вірша. Пушкін відзначав: "Поезія прокинулась під небом Південної Франції — рима відізвалась у романській мові: ця нова прикраса вірша...мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишукували для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми... "

3. У поезії трубадурів спостерігаються різні рівні складності. Так, на ранньому етапі був створений "темний стиль". Першими його представниками були трубадури-аристократи, які хотіли, щоб їхні твори розуміли тільки у вузькому колі придворної еліти. Пізніше утверджується "ясний стиль". Поети цієї манери зрозуміли, що справжня цінність твору — у його доступності для всіх, їхня творчість звернена до широкої аудиторії.

Поезія трубадурів була перша в Європі лірика, створена народною мовою. Вона формувалася при аристократичних дворах Провансу, чинила неабиякий вплив на становлення усієї подальшої європейської поезії.

4. Трубадури багато подорожували верхи. До їх прийому готувалися заздалегідь, їхніх пісень чекали всюди: за бенкетним столом, на сезонному турнірі чи у військовому поході. Трубадури не тільки складали вірші, а й писали музику, співали.

Самому виконувати свої твори йому було необов'язково — для цього існували виконавці-жонглери, які часто були слугами трубадурів. Жонглер тоді вважався особою недоторканою, тож господар часто відсилав його до своїх ворогів, аби той зухвалими сирвентами сіяв ворожнечу між васалами супротивника. Іноді подібні місії для жонглерів закінчувалися трагічно: одного з них четвертували за те, що висміяв стару королеву Англії, інший був проданий королем Арагона Альфонсом Другим євреям, які, начебто, спатили його на Різдво. Один із найвідоміших жонглерів — Папіоль — слуга Бертрана де Борна, не боявся співати сирвенти трубадура перед людьми, яких рицар хотів посварити.

Жонглер відповідає німецькому «шпільман», англійському «менестрель» — з латинської — «прислужник».

5. Середньовічні поети створили не тільки надзвичайну культуру, а й своєрідну культуру кохання. Культ дами посідав центральне місце у творчості провансальських поетів, серед яких переважали лицарі та представники феодальної знаті. Співець визнавав себе васалом дами, якою зазвичай була заміжня жінка, дружина його сеньйора. Він оспівував її достоїнства, красу і благородство, прославляв її владарювання і страждав через недосяжність мети.

6. Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається як найвище благо, а здатність кохати — як показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась "тонка", "висока" любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. "Висока" любов була модною і престижною в рицарському колі. Вона протиставлялась любові "безглуздій", тобто грубо чуттєвій — любові "дурних багачів", старих, чванливих, скупих. Обов'язковим був культ страждання через любов. Часто кохання було платонічним.

Серед трубадурів-чоловіків також було відомо багато жінок-трубадурів.

Послідовниками трубадурів стали німецькі мінезингери (з німецької "співці кохання"). Відомими мінезингерами були Дітмар фон Айст, Вальтер фон дер Фогельвейде, Гартман фон Ауе та інші.

Мінезанг — німецька куртуазна лірика XII—XIII ст. Мінезингер — німецький куртуазний поет.

7. «Королевою» літературного процесу середньовіччя була поезія. Тому, що пергамент, на якому записувалися тексти, коштував тоді надзвичайно дорого, віршований же текст потребував менше пергаменту для запису, ніж прозовий, та й запам'ятати й відтворити усно його було легше. Найулюбленішими формами провансальських трубадурів були альба, кансона,сирвента, тенсона і пасторела. Для кожного вірша характерна чітка визначеність

тематики, сувора відповідність строфічної побудови й система рим. Коротко

охарактеризуємо кожну з форм.

8. Жанри лірики трубадурів

Альба («пісня ранкової зорі») — змальовує любовне побачення рицаря з дамою серця, яку він будить своєю піснею на світанку. Кожна строфа твору закінчується словом «альба».

Кансона — ліричний вірш-пісня, у якому оспівується чисте, духовне кохання, прославляються високі чесноти й краса коханої та любовні переживання рицаря.

Сирвента (від прованс. sirventes, sirven — служити) — вірш-пісня на якусь політичну (зрідка лише суто ліричну) тему, найчастіше ж у чомусь полемічну. Часто містить нападки на ворогів поета.

Тенсона — поетичне зображення суперечки-дискусії на різноманітні теми (морально-етичну, літературну тощо), де кожний з учасників виголошує по одній завершеній строфі.

Пасторела — лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною-пастушкою.

Серенада - (фр. serenade, от итал. serenata, от sera — вечір) - лірична вітальна пісня. Виконувалась увечері або вночі під вікнами коханої у супроводі гітари або мандоліни.

9. Прованська поезія досягла високого розвитку, але цей розквіт був недовгим. На початку XIII ст., скориставшись закликом Папи Римського викорінити так звану «Альбігойську єресь» (релігійна течія на півдні Франції з центром у місті Альба, яка заперечувала багато догм католицької церкви), північнофранцузькі феодали напали на Прованс. У двадцятирічній війні Прованс зазнав поразки, майже повністю знищена була його чудова культура. Багато з трубадурів загинуло, інші втекли в Італію, Іспанію, розповсюджуючи там своє мистецтво.

Велике значення прованської лірики полягає в тому, що вона відкрила європейській поезії складний світ людських почуттів, ввела риму. Досвід трубадурів використали поети пізніших часів: Данте, Петрарка, Г. Гейне, А. Рембо, О. Блок.

Середньовіччя Західної Європи. Лірика трубадурів
Південь Франції (Прованс)	Північ Франції	Німеччина
трубадури (жонглери - виконавці)	трувери	мінезингери
Жанри	Представники
Альба, Канцона, Сирвента, Тенсона, Пасторела, Серенада.	Джауфре Рюдель, Бертран де Борн
Головні теми	Новаторство
- кохання до Прекрасної Дами - страждання через любов - лицарські бої - воїнська доблесть	- нові поетичні жанри, рими - зображення складного світу людських почуттів - культ кохання до Прекрасної Дами - новий ліричний герой - лицар, який готовий на подвиг заради Прекрасної Дами або слави

Лірика вагантів

1. Довгими шляхами середньовічних Франції, Англії, німецьких земель, Північної Італії та інших країн Європи, здіймаючи літню куряву, місячи осінню і весняну багнюку, долаючи снігові замети, ходили поодинці та групками молоді і не дуже молоді люди частіше в чернечому, рідше — у світському вбранні. Утім, це вбрання іноді неможливо було віднести до чернечого чи світського, бо воно радше нагадувало лахміття жебраків. Однак, незважаючи на бідність, ваганти (так їх назвали, бо латиною vagantes — бродячі люди) були напрочуд веселими, життєрадісними, як і їхня поезія. Вони безтурботно виспівували: «Геть книжки виснажливі! Годі нам учитися! Юні нерозважливій личить веселитися! А до знань на схилі віку можна причаститися!» Ці рядки співали латиною, знання якої було і є ознакою високої освіченості. Отже, така «зневага» до книжок і знань була літературною грою вагантів. Самі ж вони були високоосвіченими людьми, які без книжок не уявляли свого життя.

2. Навчалися тоді зовсім не так, як тепер. Початкову освіту здобували при соборах у так званих соборних школах, а потім продовжували в університетах (від латинського «universitas» — сукупність, спільнота), що якраз починали зароджуватись у XII ст. в Європі. Перший європейський університет виник в італійському м. Болоньї (він став центром юридичної науки). З самого початку студенти мали право вибору університету, викладача і факультету. Викладачі також мали право вибору університету. Звичайною практикою серед викладачів було, пропрацювавши декілька років в одному місці, переїжджати до іншого. А за найвідомішими вчителями поспішали і студенти.

3. Середньовічний університет — це унікальне явище, адже він був підпорядкований своєму власному статутові, який затверджував особисто Папа Римський. Тож університети не підкорялися ані церковній, ані світській місцевій владі й були своєрідними осередками вільнодумства. Зазвичай університет мав чотири факультети.

Наймасовішим був факультет семи благородних мистецтв, щось на зразок нашого підготовчого відділення та перших курсів. Спочатку це був так званий трівіум, де опановувати граматику (її вважали матір'ю усіх наук), риторику (наука красномовства), діалектику (так називали логіку), потім квадрівіум, де вивчали арифметику, геометрію, астрономію та музику. Після закінчення цього факультету випускники ставали магістрами семи мистецтв. У подальшому вони оволодівали знаннями на трьох вищих факультетах — богословському, медичному й правничому, після чого, якщо вдавалося скласти іспит, отримували звання доктора трьох наук.

4. Викладання здійснювалося латиною, тому латину знали іноді краще за рідну мову. Професор (учитель) читає написаний латиною рукописний фоліант, пояснюючи складні місця в тексті. Книги — рукописні і коштують дуже дорого, зберігаються в церковних або університетських бібліотеках. Тільки в середині XV ст. німець Гутенберг винайшов книгодрукування, і книга стала доступнішою. Жодної свободи на заняттях учні не мають: їм заборонено голосно розмовляти, співати, гратися, за найменшу провину — карають. Перевіркою знань служать диспути учня з учнем, учня з учителем.

5. Іспит був надзвичайно важким: випускник від шостої години ранку до шостої вечора відповідав на запитання двадцяти викладачів-диспутантів, які змінювалися щопівгодини. І лише після цього, за умови успішного складання іспиту, випускник ставав доктором, отримував і мав право носити добре нам відому чорну чотирикутну шапочку, яка стала в усьому світі символом якщо не великої вченості, то здобуття вищої освіти. Звичайно, щоб скласти такий іспит, навчатися треба було довго й наполегливо. Скажімо, на богословському факультеті курс навчання тривав десять років, і це не враховуючи факультету семи благородних мистецтв! Не в кожному університеті предмети викладалися однаково.

Як зазначав монах Гелінанд, «школярі навчаться благородних мистецтв у Парижі, давніх класиків — в Орлеані, судових кодексів — у Болоньї, медичних процедур ~ У Солерно, демонології — у Толедо, а шляхетності — ніде».

6. Ця вільна ватага, яка мандрувала Європою зі сходу на захід, з півдня на північ, не мала ні національності, ні суспільного стану. Студенти самі добували собі на шматок хліба. Вони підзаробляють, а ще частіше — просять милостиню. Вночі вони співають під вікнами городян релігійні пісні. Власне не співають, а ревуть дикими голосами, щоб, за словами історика, «враз підняти з ліжка доброчинного бюргера й змусити його поспішно відкупитися від страхітливої мелодії викинутим через вікно шматком ковбаси чи сиру».

7. У 1500 р. в Європі вже нараховувалося біля 70 університетів, які були осередками знань і культури. Тому середньовічний вагант, почувши, що в такій-то бібліотеці є рідкісна книжка або що в такому-то університеті викладач читає цікаві лекції, легко знімався з місця і йшов до міста, де є потрібні книжка або викладач. Уміти римувати було справою честі кожного ваганта. Тому, подорожуючи, незаможні ваганти жебракували, виконуючи власні пісні-вірші, писані латиною. Особливо полюбляли школярі Овідія, якого тоді частіше називали Назоном. Уміти римувати було справою честі кожного ваганта. Тож при зустрічі на черговому європейському перехресті студенти й клірики обмінювалися новинами та піснями. Якщо пісня подобалася, її запам'ятовували, щось додавали чи вилучали з неї і несли далі. Це був своєрідний фольклор ученої братії. Поезія вагантів взагалі виховувала вільнодумців, яким в усі часи судилося розхитувати підвалини пересіченості і закостенілості.

8. Серед великої кількості анонімних вагантських поезій є пісні, автори яких відомі. Але їхні імена теж анонімпо-вагантські: Примас (старійшина) Орлеанський, Архіпіїта (поет над поетами) Кельнський, Вальтер Шатильопський. Про Примаса Орлеанського існує безліч легенд і анекдотів, його навіть згадує в «Декамероні» Боккаччо. Як насправді звали Архіпіїту Кельнського, ми не знаємо. Відомо лише, що він жив за часів Фрідріха Барбароси, походив, швидше за все, з рицарського роду, у віршах говорив про себе, що страждає на сухоти. Про Вальтера Шатильонського відомо ще менше. Він був майже ровесником Архіпіїти Кельнського, мав блискучу освіту і належав до одного з найповажніших у Європі інтелектуальних гуманістичних гуртків.

З часом вагантів поменшало і їхня поезія начебто забулася, але не зникла. У ХУІ-ХУІІ ст. в німецьких землях, що тоді були центром університетської освіти, студенти горлали пісню, до якої невідомо як потрапили рядки з поезії вагантів. Її ми знаємо як міжнародний гімн студентства «Gaudeamus igitur» («Гаудеамус»). А в XIX ст. в одному з потаємних сховищ монастиря в Мюнхені була знайдена знаменита збірка середньовічної поезії «Carmina Burana» (Буранські пісні), вивченням якої і розпочалося дослідження поезії вагантів.

Цікаво, що на першій сторінці цього давнього рукопису відтворено середньовічну гравюру “Колесо фортуни”: образ колеса, що то підносить людину, то скидає, став емблемою життєсприйняття мандрівних поетів, своєрідним втіленням філософії вагантів.

10. Музичні відлуння поезії вагантів у наш час - сценічна кантата німецького композитора Карла Орфа “ Carmina Burana” (1936), літературною основою для якої став рукописний збірник XIII ст. поезій вагантів і голіардів. В кантаті К.Орфа можна виділити дві провідні теми “Фортуна володарка долі…” та “Я оплакую рани, заподіяні мені долею…”, які і є свідченням обертів невблаганного Колеса фортуни життя вагантів.

11. В Україні теж колись побутувало явище, подібне до європейського вагантства, — мандрівні дяки (до яких належав відомий український філософ Григорій Сковорода). Як правило, це були студенти Києво-Могилянської академії або колегіумів — Чернігівського, Харківського, Переяславського, які, прослухавши кілька курсів (здебільшого поетики та риторики), на канікулах мандрували Україною, наймаючись домашніми вчителями, заробляли на хліб також писанням скарг, листів, малюванням. Мандрівні дяки переходили з місця на місце, шукаючи собі не лише заробітку, але й нових вражень, знайомств, а то й пригод. Інколи такі ходіння тривали роками. А втім, вони трохи знали латину, вміли співати. Вершиною бажань багатьох із них було стати священиком й таким чином забезпечити собі майбутнє. Проте більшість так і залишилася дячками.

12. Лірика вагантів — поезія вільнодумна, пустотлива, далека від аскетичних ідеалів середньовічного католицизму. У своїх віршах ваганти оспівують прості радощі земного життя. Їхній ідеал — безтурботні веселощі. Досить часто у віршах поетів звучать сатиричні антиклерикальні ноти. Нерідко в ліриці вагантів відчуваються відгуки античної, язичницької поезії, а також поезії народної, особливо у піснях, що вихваляють весну, кохання та застольні радощі. Цілком зрозуміло, що церква з великою ворожістю ставилася до вагантів.

13. Ваганти створили свою оригінальну поезію, аналогів якій у світовій літературі немає. Оскільки освіта в добу Середньовіччя була під контролем церкви, ваганти мали в основному релігійну освіту. Але водночас вони в переважній більшості не були релігійними фанатиками, а навпаки, часто сміливо пародіювали клерикальні твори, критикували показну «святість» ченців. Високоосвічені люди, ваганти ховалися під маскою тих, хто нібито не бажає витрачати молодість на науку, їхнім творам притаманні анакреонтичні мотиви. Однак, як мовилося, ваганти були вельми освіченими людьми, дуже шанували науку і вчення, недаремно саме в їхньому середовищі виник світовий гімн студентства «Гаудеамус». Своєю творчістю і стилем життя вони наче провіщали зміну часів, прихід нової доби Відродження (Ренесансу), коли людина чимдалі більше виходила з-під влади церкви.

Українські перекладачі поезій вагантів: А.Содомора, М.Борецький

поезія вільнодумна	ВАГАНТИ (бродячі люди, студенти, шпілмани) «Gaudeamus», «Орден вагантів», «Бідний студент», «Безтурботна пісня» збірка середньовічної поезії вагантів «Буранські пісні»	молоді
пустотлива	веселі
сатирична	життєрадісні
іронічна	безтурботні
оспівують: земні радощі, кохання, весну, застілля	бідні
змішування жанрів, стилів, латини та народних мов	освічені