Християнсько-середньовічна апологетика основні і патристика: основні світоглядні принципи.
У середньовічній філософії ІСНУВАЛИ ТАКІ виділити основні ідеї:
А) ідеї монотеїзму – релігійне розуміння Бога як Єдиного Творця світу видимих і невидимих речей та ідея потойбічного світу.
Ідея стосується в першу чергу людини, якій буде виділена міра покарання впродовж земного життя. А тому, людина, яка знаходить горизонт надії, має не лише минуле, але й майбутнє.
Б) Біблія як джерело знання про Бога, світ, людину та її історію;
В) ідея дуалізму божественного і людського, священного та гріховного;
Г) ідея теодицеї (чому на світі стільки багато зла, якщо Бог є добро) та есхатології (наука про кінцеві остаточні долі світу і людини).
Головні проблеми, які порушувалися у середньовічній філософії були такі: співвідношення віри і розуму, докази буття Бога, проблема універсалій (термін, що позначає загальні поняття, запозичений з філософії античності).
В історії середньовічної філософії виділяють три етапи розвитку: апологетика, Патристика, Схоластика.
Апологетика (у перекладі з грецької άρολογια означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так називається частина християнської теології, яка являє собою систематизоване аргументоване міркування для відстоювання непорушності християнської віри, що торкається її божественного походження.
Слід виділити чотири функції апологетики:
1) Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від зазіхання на нього єретиків та не істинних вчителів, які несуть в собі неправильні погляди, видаючи їх за істину Божу.
2) Апологетика як викриття плутаниць – тут спостерігається захист істини не пасивний, а швидше активний, викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань. Усі, по суті новозавітні, тексти Біблії, особливо послання апостола Павла являють собою полеміку з іудействуючими, гностиками і антиномістами.
3 )Апологетика як проповідь божественної істини – полягає у доказі того, що християнство єдиний шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса Христа, відмовившись від інших релігій.
4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно починають задумуються над своїм буттям, існуванням, а також над суттю свого віросповідання, стикаються з іншими поглядами та переконаннями. Це існувало як в часи середньовічної апологетики так і сьогодні.
У середньовічній апологетиці виділяють найбільш яскравих її представників: Юстина Філософа, Філона Олександрійського, Тертуліана, Іринея Ліонського і Орігена.
Апологети розглядали низку важливих питань христологічного, тринітарного характеру, розробили ідейні основи, визначивши основні напрямки подальшого розвитку християнської філософії.
Кінцеву перемогу у дискусіях філософів – апологетів принесла заборона впровадження культу язичництва на території Римської імперії у 391-392 роках нашої ери, в тому числі ще однією важливою подією – утвердженням і закріпленням християнства як офіційної релігії на Східній і Західній частині імперії згідно рішення Халкідонського собору у 451 році.
Другий період – патристика, характеризується виробленням та систематизацією доктрин християнської віри, що ґрунтується на Святому Письмі та Священному Переданні, а також на святоотцівських творах.
Цей період датується ІV століттям нашої ери. У середньовічній християнській теології його ще називають «золотою добою» патристики. Її представляють ієрархи Східної церкви, зокрема такі видатні вчителі і богослови як Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Золотоустий. Вони займалися аналізом питань віровчення, догматики та обрядовості, відношення церкви та держави, а також важливим питанням формування морально – соціальної доктрини церкви.
Період патристики в цілому представлений святоотцівською літературною спадщиною, що є ще одним вагомим внеском у середньовічну філософію.
Саме в той час виникла певна дилема між східними і західними богословами. Тому що східні церкви обрали містичний шлях пізнання Бога, натомість як західні – раціональний (з допомоги людського розуму).Тоді виходить, що східний містицизм – це внутрішнє споглядання і пізнання Бога, тоді як західний раціоналізм – пізнання Бога через Його присутність у світі та осмислення Його творіння, за допомогою релігії і філософії.