Легенди і містика стародавнього Ніжина

Ніжин – місто унікальне, адже в ньому сконцентрована творча енергетика багатьох поколінь. Місто пережило багато лихоліть, але жодного разу не було зруйноване повністю. За давніми переказами та легендами, його оберігає велика кількість храмів, які захищають городян та сприяють розквіту їхніх талантів.

Ніжин – одне із старовинних міст України, історія якого нараховує більше 1000 років. Про його древні корені свідчать поховання доби неоліту та бронзи, скарби римських монет І-ІІ ст., ювелірні вироби ІV-V ст.

Вперше Ніжин згадується у літописі «Повість минулих літ» 1078 р., як Нежатин – 1135р., Уненіж – 1147 р. У ХІV столітті Ніжин згадується у документах як володіння Великого князівства Литовського, яке приєднало до себе Південну Русь. Сучасна назва Ніжина відома з 1514 року.

Назва Нежатин, за легендою, походить ще від часів татаро-монгольських навал. Перекази говорять, що усі чоловіки пішли на війну із загарбниками, і коли вони повертались з поля бою то їх зустріли нежаті ниви із осипавшимся зерном. Відтоді, говорить легенда, і з’явилась назва «Нежатин» - незжата нива.

За іншою легендою, назва міста походить від слова «нежить» - одна із назв рослинних або тваринних духів, що вмирають в ніч на Івана Купала.

А ще говорять, що саме на місці нинішнього Ніжина багато років тому сидів відомий усім билинний Соловей-Розбійник. Пам’ятаєте, в билині про Іллю Муромця, сидів Соловей акурат між Києвом і Черніговом. Якщо подумати й підрахувати кілометраж - одержимо місто Ніжин.

На східній околиці міста знаходилось озеро, а на його берегах стояв посад. Науковці стверджують, що то і був літописний Нежатин, одна з фортець на північному сході Київської Русі. Під час монголо-татарської навали посад було спалено, його захисники готувались до загибелі від ворожих стріл – аж раптом води озера розступились і заховали всіх його мешканців! І відтоді лише раз на рік, у Великодню ніч, на одну коротку мить посад підіймається на поверхню озера, – розповідає легенда… «Ночь казалась перед ним еще блистательнее. Какое-то странное упоительное сияние примешалось к блеску месяца. Серебряный туман пал на окрестность. Запах от цветущих яблонь и ночных цветов лился по всей земле. С изумлением глядел он в неподвижные воды пруда: старинный городской дом виден был в нем чист и в каком-то ясном величии…» – це опис містичного озера у Миколи Гоголя.

«И как будто в отдаленье

Под водою слышно пенье

И колокола звучат» - поетичними рядками закінчує опис Євген Гребінка.

Ніжин – одне з небагатьох українських міст, яке багато в чому зберегло планування та забудову ХVІІ- ХVІІІ ст. За підрахунками фахівців, тут близько 300 давніх будівель, з них понад 70 мають велику культурну та історичну цінність.

Розгадку дивовижної біографії міста слід шукати у самобутній, неймовірно оригінальній його забудові. Містичним чином, немовби виконуючи план низпосланий, храми Ніжина утворюють хрест, орієнтований зі сходу на захід. Відносно осі цього хреста спостерігається певна симетрія природних об’єктів: водойм, садів, парків, історичних пам’яток, навіть навчальних закладів...
Недаремно існує легенда, що Ніжин – місто святе, і в ньому має бути сорок храмів. У давнину кожен подорожній, прямуючи через місто, жертвував на будівництво церкви...

Мешканці Ніжина можуть підтвердити, що легенди тут зустрічаються майже на кожному кроці. Недалеко від залізничного вокзалу розташований пам’ятник … огірку.

Л егендарний «ніжинський огірок» - своєрідний бренд нашого міста, за яким ніжинців знають усюди в світі. Тут не обійшлося без легенд.
Розповідають, що місцеві огірки уславилися завдяки Марії Матвіївні Москаленко – бабусі конструктора першої космічної ракети Сергія Корольова.

Її чоловік Микола Якович тримав на вул. Гоголівській крамницю. У нього купували цукор, борошно, крупи, цукерки. Але фірмовим продуктом вважалися соління, що їх готувала Марія Матвіївна. Свої огірочки Москаленки постачали до Києва, Риги, Вільна й навіть Санкт-Петербурга. Якось Марія Матвіївна повернулася зі столиці й розповіла, що якийсь князь придбав у неї цілу бочечку огірків і на знак подяки пообіцяв здобути для Москаленків звання «постачальників двору Його Імператорської Величності».

За іншими переказами, українка сама попрямувала до Зимового палацу й почастувала своїм фірмовим виробом царського шеф-кухаря. Той замовив бочку для Миколи ІІ.

Але то легенди. Бо російські імператори вподобали ніжинські огірки ще наприкінці XVIII ст. А «хрещеним батьком» ніжинських солінь є гетьман Богдан Хмельницький – саме він дозволив грекам оселитися в Ніжині, надав їм право на самоврядування та звільнив від податків. Греки привезли з собою насіння мініатюрних огірків, незнаних доти в Україні. У заплаві річки Остер вони вирощували свої дивні овочі й солили їх за якимсь невідомим рецептом. Приготовані в такий спосіб хрусткі огірочки виявилися чудовою закускою і користувалися у місті великою популярністю. Першим із можновладців, що їх скуштував, був князь Григорій Потьомкін. І під час другої російсько-турецької війни Потьомкін надсилав по диво-огірки посланця за сотні верст до Ніжина. 1787 року цариця Катерина ІІ поїхала в Україну. Потьомкін подбав про те, щоб у кожному містечку її дивували якоюсь місцевою «родзинкою». У Ніжині таким сюрпризом були огірки. Спробувавши їх, Катерина ІІ наказала: «Впредь неизменно поставлять нежинские огурцы к царскому столу в Петербург!».

За переказами, на знак подяки за багаторічну гостинність греки залишили жителям Ніжина насіння своїх огірків і розкрили секрети їх соління. Так чи ні, але естафету й справді підхопили городяни. Незабаром чи не в кожному подвір’ї вже вирощували й солили грецькі огірки.

1879-го огірки скуштували у Москві. Соління з Ніжина почали доправляти також до Копенгагена, Берліна, Парижа, Лондона, Стокгольма. Згодом ніжинські огірки замовляли 56 країн світу. А з 2004-го вони потрапили до столу британської королеви Єлизавети ІІ.

Богоявленська або Замкова церква розташована на території сучасного ринку. Назву «Замкова» вона отримала тому, що її прихожанами були воїни гарнізону Ніжинської фортеці та мешканці Замку. У цій церкві довгий час зберігалися шведські ядра, якими обстрілювали фортецю у 1708 році, а старожили міста й досі розповідають нащадкам легенду, як ніжинські козачки боронили місто від шведів.

Ніжинська поштова станція (1780-1781 рр.). Комплекс її будівель є унікальним і єдиним збереженим в Україні. Складався він з контори (з апартаментами директора і готелем), двох флігелів (будинку станційного наглядача та ямського приміщення), конюшень, каретника та фуражного складу. Сама станція з’явилась у Ніжині після запровадження регулярного тракту між Києвом та Москвою. Нині це відділ краєзнавчого музею, тут є постійно діюча експозиція. Вона розповідає про історію поштової служби від часів Київської Русі до ХХ століття.

Існує містична історія, пов’язана з портретом музею «Поштова станція». Євгенія Спаська подарувала музею чудову різьблену рамку. Спочатку в неї хотіли помістити портрет пушкінської літературної героїні Дуняши Виріної. Але портрет ніде не знайшли. Тож працівники музею помістили в рамку портрет дівчини тих часів. Але, як потім з’ясувалось, то був портрет Генріетти Зонтаг, однієї з найвідоміших європейських співачок XIX століття. Виявляється, вона була на поштовій станції в Ніжині тоді, коли виходила заміж за графа Россі.

Найдавніша архітектурна пам'ятка XVII ст. - Миколаївський собор, з історією якого пов’язано кілька легенд.

Учені вважають його першим мурованим храмом, збудованим у стилі українського бароко, тому він став взірцем для інших архітектурних пам'яток України. Зведений на старовинному Соборному майдані, ніжинський собор називають «першим кам’яним дивом на Лівобережній Україні». Він всефасадний – тобто однаковий з усіх чотирьох боків, повернутий водночас до всіх сторін світу. Скільки б ви не йшли під його мурами, він весь ніби повертається навколо своєї осі, залишаючись однаковим та незмінним. Обійти його так само неможливо, як пережити вічність або подолати безкінечність.

Перед входом до Миколаївського собору було споруджено двоярусну дзвіницю, а поруч з нею каплицю. Дзвін, який прикрашав дзвіницю собору, важив 400 пудів і був відлитий у Ніжині на заводі братів Чернових. Ці неповторні невеликі споруди були зруйновані в 20-30-х роках XX ст.

За переказами, саме в цьому соборі вінчався гетьман Богдан Хмельницький із сестрою Золотаренків Ганною.

Саме в цьому храмі обраний гетьманом на Чорній раді 1663 р. Іван Брюховецький приймав присягу. А у ХХ ст. тут вінчалися батьки відомого конструктора космічних кораблів Сергія Корольова.

За зразком нашого Миколаївського собору збудована Катерининська церква Чернігова та ряд інших храмів України.

Як кожне пристойне старовинне місто, Ніжин має свій будинок з привидами – це одна з найвідоміших і водночас найзагадковіших споруд міста. Очевидці стверджують, що й досі ночами хтось плаче в закутках, хтось прочиняє важкі двері до кімнат, зітхає і блідою тінню блукає коридорами. «Хтось» - це молода грецька красуня, яка закохалася у сина міського голови. Юнак не відповів взаємністю, і дівчина наклала на себе руки, а її душа так і не заспокоїлася.

За переказами, споруда здобула лихої слави ще під час будівництва. Будинок складається з двох частин: одну половину будував заможний грек, іншу – настоятель Благовіщенського монастиря В. Черняєв, і на кожній з них лежить прокляття. Ту частину будинку, яку будували на замовлення грека, прокляв підрядник – щоб помститися жадібному власнику. Прокляття полягало в тому, що всі чоловіки з роду грека ніколи не матимуть нащадків. Дружині грека, яка в той час була вагітна, народити так і не судилося - жінка і немовля померли при пологах. З того часу і блукає будинком прозора біла тінь вагітної жінки, яка плаче і просить про допомогу.

Існує логічне пояснення цього феномену: з метою помсти у вентиляційні труби будинку було покладено шийки розбитих пляшок. Потік повітря, гуляючи в них, завжди породжує дивні звуки, тому мешканці будинку постійно чули моторошні шуми і стогони. Коли змінюється погода або здіймається вітер, то весь будинок наповнюється звуками: чується то лагідний жіночий спів, то плач дитини, то басистий стогін. Крім того, внаслідок збою в роботі вентиляційної системи в будівлі можуть ляснути віконниці, заколисатися фіранки. Кажуть, що в ті часи майстри досить часто практикували такий вид помсти.

Друга частина будинку, власником якої був В. Черняєв, розміщувалася на території Благовіщенського монастиря. Монастир, заснований С. Яворським, за Черняєва пережив своє друге народження, і настоятель вирішив доживати віку в Ніжині. Та на чолі монастиря поставили іншу людину, і з того часу у В. Черняєва розпочалися неприємності – його всілякими способами намагалися виселити з будинку, навіть відкрили кримінальну справу. Довгі роки образ завершилися тим, що Черняєв таки мусив виїхати з Ніжина, та на прощання прокляв не лише свій будинок, а й весь монастир.

Відомий ніжинцям старовинний будинок став героєм одного з випусків передачі «Битва екстрасенсів». Знімальна група та 12 екстрасенсів прибули до Ніжина 17 лютого 2012 р., щоб розгадати його таємниці. А запросила їх мешканка однієї з квартир Юля Разон, стурбована безпричинним вимиканням світла, пересуванням і падінням предметів, постійним відчуттям чиєїсь присутності.

Е кстрасенси розповіли, що будинок будувався монахом, болгарином за походженням, який служив у монастирі. Саме в цьому будинку він зустрів свою кохану, з якою незабаром розлучився і помер на чужині. Будинок є тим місцем, де зустрічаються їхні душі, і не можуть вони звідси піти, оскільки не були разом за життя.

Українець Денис Шевченко відмітив, що кілька років тому на східцях будинку знайшли вбитого чоловіка, а сам будинок назвав «Будинком вдови», який ніби видавлює із себе представників сильної статі.

В іктор Александровський із Казахстану запевнив господарів, що в будинку живе домовик, а в квартирі він частенько бешкетує тому, що господарі свого часу винесли з кімнати піч – місце, де він мешкав.

Естонка Ілона Калдре відчула в квартирі потойбічні сили і порадила придбати ще одну ікону до двох інших, які вже були в сім’ї (як вона дізналася про них, залишилося таємницею, адже на стінах квартири їх немає).

Відвідавши підвал (нині тут бомбосховище), Хаял Алекперов із Азербайджану описав, як тут переховувалися поранені солдати під час Другої світової війни. Також у підвалі екстрасенс показав точне місце, де раніше був вхід до тунелю, який вів до Благовіщенського монастиря. До речі, про цей тунель знали лише кілька жителів, адже замурований він був багато років тому, а після кількох перебудов колір стін став однаковим.

А ось Анна Гальєрс із Великобританії побачила жінку, що кричала своєму чоловікові: «Вбивця!» за те, що він замурував її у стіну. Екстрасенс була переконана, що причиною смерті красуні стали ревнощі чоловіка до її молодого коханця. Побачила Анна й те, що кілька років тому під час ремонту кістки нещасної жінки знайшли, тому турбувати мешканців вона не може.

Ясновидиця з Грузії Майя Дзидзішвілі розповіла, що будинок будувався священиком, в якого була закохана молода дівчина. Він же ставився до неї як до доньки, а от дівчина хотіла одружитися і мати дітей. Побачила вона і переслідування цього монаха. Виявляється, дівчина допомогла коханому втекти з міста. Дух цієї жінки і приходить до будинку, з яким були пов’язані найкращі моменти її життя. Найчастіше він з’являється перед вагітними та маленькими дітьми – адже це саме те, чого вона хотіла, але так і не змогла досягти. Було помічено, що маленькі сини Юлі Разон – Рома і Владик – часто перед сном або вранці, прокинувшись, махають комусь рученятами «Пока-пока», а на запитання мами відповідають: «Там тьотя».

А ще екстрасенси бачили духи дівчини і священика, які мешкають на даху будинку.

Провидці запевнили, що духів боятися не варто, адже вони позитивні, і не завдадуть шкоди мешканцям. Зазвичай, духи при появі екстрасенсів розбігаються, а в цьому будинку стояли нерухомо.

Підсумовуючи все почуте, мешканці будинку дійшли висновку, що не може бути проблем у будинку, збудованому священиком, а «виживати» з себе він може тільки тих, хто живе неправильно – ображає рідних і близьких, піднімає на них руку, зловживає спиртним. У цілому, будинок –хороший, і атмосфера в ньому позитивна.

Благовіщенський собор споруджено у 1716 р. (1702—1716) на честь перемоги Росії над шведською армією на чолі з Карлом XII. На Україні таких пам'ятників тільки два - в Полтаві і в Ніжині. Зводив Благовіщенський собор Г. І. Устимов - це п'ятибанний, чотиристовпний, дев'ятидільний храм. Хтозна, чи побачили б собор ніжинці, якби не діяльність і кошти церковного і політичного діяча, письменника і філософа Стефана Яворського.

С. Яворський народився в 1658 р. в м. Яворові на Львівщині. Після Андрусівського перемир'я 1667 р. його сім'я перїхала в с. Краснівку на Чернігівщині.

У 1700 році доля звела Стефана Яворського з Петром І - його призначено на посаду місцеблюстителя Патріаршого престолу. Ставши проректором Слов'яно-Греко-Латинської академії в Москві, він запроваджує її реорганізацію за взірцем Києво-Могилянської академії. 1721 р. С. Яворський стає першим президентом Синоду. Через рік видатний діяч помер у Москві.

С аме на кошти С. Яворського і був зведений Благовіщенський собор, який поклав початок Благовіщенському чоловічому монастиреві. В соборі знаходилась і бібліотека, подарована С. Яворським, яка була тоді однією з найбільших на Русі (понад 600 томів).

Неодноразово дерев'яні споруди монастиря руйнувалися нищівними пожежами, які для тогочасного Ніжина були звичайним явищем. Так, після пожежі 1750 р. вогнем були знищені «трапезна з церквою, келії у верхах розломам і до того ж наймані двори монастирські... всі до основання погоріли».

1 вересня 1757 р. нова пожежа, що перекинулася з грецького кварталу, знищила будинок архімандрита та дерев'яні покрівлі братських келій і дзвіницю.

Довершила чорну справу катастрофічна пожежа 14 вересня 1797 р., яка винищила півміста. Як розповідали свідки, тоді горіло все, навіть цегла та залізо плавились та руйнувались від жахливої спеки. В монастирі тоді згоріли всі верхи соборного храму, будинок настоятеля, трапезна церква з дзвіницею, монастирські крамниці... Здавалося, що монастирю прийшов кінець. Та ніжинці звернулися безпосередньо до імператора Олександра І і отримали дозвіл на відновлення храму.

З 1803 р. в історії монастиря розпочався новий період, пов'язаний з діяльністю Віктора Черняєва. Архімандрит Віктор народився у Чорногорії, походив з багатої купецької родини. Опинившись у Ніжині та дізнавшись про лиху долю, що спіткала Благовіщенський монастир, Черняєв покинув кар'єру вченого монаха і вирішив присвятити своє життя відродженню обителі. За 20 років керівництва монастирем він не тільки відновив поруйнований соборний храм, але й зібрав гроші на велике кам'яне будвіницгво, вклавши чимало власних заощаджень. Саме Віктору Черняєву належить честь відкриття нетлінних мощей похованого у 1721 р. в монастирі святителя Михайла Грецького. Слава про святе життя грецького священика Михайла, його страждання за православну віру привернули до нього серця ніжинців. І після того, коли він відійшов у вічність, ніжинці вирішили захоронити його у щойно збудованому Благовіщенському соборі, який тільки недавно був освячений і користувався особливою пошаною серед мешканців міста. Після цього тіло Михайла спочивало в землі біля 100 років, поки архимандрит Віктор Черняєв відкрив камінний склеп святителя. При цьому виявилося, що тіло, незважаючи на височенну вологість могили, абсолютно ціле і неушкоджене, так що можна навіть розпізнати лик покійника.

Коли чутки про це розповсюдилися містом, православні ніжинці почали служити панахиди біля гробу явленого угодника Божого. В цей час монах Спиридон таємно відправився до гробу Святителя і відрізав частину його риз, сподіваючись через них надавати допомогу хворим. Але в ту ж ніч Михайло з'явився йому уві сні, наказуючи повернути відрізану частину риз на місце. Спиридон не підкорився вимозі і тоді угодник Божий з'явився йому вдруге і втретє, попереджаючи про грядуще покарання за непослух. Тоді Спиридон зізнався в усьо­му архімандриту Віктору, і вони удвох зійшли до гробу Святителя і пришили відрізану частину риз.

Остання обставина ще більше переконала ніжинців молитися до Святителя Михаїла, а архімандрит Віктор, при розписуванні Бла­говіщенського собору живописом в 1816р., звелів тут же, над моги­лою, написати на пілястрі образ Святителя Михайла і зробити такий напис: «Сего Святителя Михайла здесь почивают нетленные мощи; погребен в 1721 году».

Бурхливі події початку XX ст. захопили церкву у свій нестримний вир. У 30-х рр. собор закрито, зруйновано кутову дзвіницю Петропавлівської церкви.

Кілька десятиріч понівечені споруди монастиря височіли над старовинною вулицею. Тільки своєчасне втручання фахівців Ради Міністрів України у 1961 р. врятувало цю унікальну пам'ятку від руйнування місцевими «геростратами», які готувалися вирішити проблему нестачі коштів на реставрацію храму за допомогою бульдозерів...

Зараз Благовіщенський собор відроджується і починає жити повноцінним життям, як того прагнув його засновник митрополит Стефан Яворський.

Пам’ятник Миколі Гоголю – це перший у світі пам’ятник Гоголю, і перший у світі пам’ятник українському письменнику. Споруджений він на народні кошти - гроші на нього жертвували і городяни, і поміщики (хто – 5 копійок, хто – кілька карбованців, а хто – й кілька сотень), і відкритий 4 вересня 1881 року.

І тут не обійшлося без секретів! У бронзових складках одягу статуї його автор, Пармен Забіла (або Забелло, як він перейменував себе пізніше на італійський лад) сховав свій портрет. Побачити майстра можна, тільки глянувши під певним ракурсом: обійти пам'ятник ліворуч - і от уже складки перетворюються в носатий «фаустовский» профіль. Як отут не вигукнути, подібно Гоголю: «Чудно, право!». Саме Гоголь увіковічив у своїх творах багато легенд і переказів, пов’язаних з нашим містом.

Мало хто з письменників привертав стільки уваги утаємниченим характером свого життя і смерті, як Гоголь. І сам Гоголь був твор­цем не тільки першокласних творів, але й утає­мничених оповідей про своє життя. І вмів їх майстерно ввести в контекст своєї творчості. Згадайте бодай появу його портрету на зна­менитій картині Іванова "Явлення Христа", на якій Гоголь зображений так, що мистецтвознавці нарекли цей персонаж «найближчий до Христа».

М ало хто звертає увагу на те, що поява письменника на світ була пов'язана з містичними подіями чи, як кажуть, Божествен­ним Промислом. Про це постійно говорили у родині Гоголів, переповідаючи на доказ сімейні легенди, які з дитинства знав і Гоголь. Біогра­фам добре відомий епізод явлення Богородиці Василю Опанасовичу, батькові Гоголя, що на­снився йому після відвідин церкви в Ахтирці. Про це розповіла мати письменника, Марія Іванівна, у листі до С. Аксакова. Нагадаю: «Він стояв у храмі по лівій стороні; раптово царські ворота відкрились, і вийшла цариця у порфирі і короні і почала говорити до нього словами, яких він не пам'ятав: «Ти зазнаєш багато хво­роб, ... але все минеться, - цариця небесна ска­зала до нього: ти видужаєш, одружишся, і ось твоя дружина». Мовивши ці слова, підняла вго­ру руку, і він побачив біля ніг її маленьке дитя, що сиділо на підлозі, і риси його закарбува­лись у пам'яті». Василь Опанасович забув цей сон, але через багато років у містечку Яреськах, куди сім'я їздила на молебень до церкви, він побачив у домі тітки майбутньої дружини на руках годувальниці семимісячне маля. Він ясно розгледів обличчя дитини, на яке в його давньому сні вказувала Богородиця. Він ніко­му не розказав про це, але почав часто бувати у домі і залюбки грався з дитиною, дивуючи дорослих своїм завзяттям. Коли майбутній дру­жині мало виповнитися чотирнадцять років, Василь Опанасович побачив «той самий сон і у тому самому храмі, але не царські ворота відкрились, а бічні олтаря, і вийшла дівиця у білому платті з блискучою короною на голові, краси неописаної, і, вказавши у лівий бік, сказала: «Ось твоя наречена». Він озирнувся у ту сторону і побачив дівчинку у білому платті, яка сиділа за роботою перед маленьким сто­ликом і мала ті самі риси обличчя». Після цього Василь Опанасович попросив руки Марії Іван­івни. На цьому події, що призвели Гоголя до думки про власну обраність і особливе призначення, не завершились. Двоє перших дітей под­ружжя народилися мертвими. Ось тоді Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться у неї син, назвати його Миколою, на честь чудотвор­ного образу Миколи Диканьського. Через це письменник, за словами його сестри Ольги, «любив згадувати про те, чому назвали його Миколою». Згадувані настрої зміцнилися після смерті дев'ятирічного брата Івана. У глибоко релігійній свідомості Гоголя, що вийшов із се­редньовічного українського села, не могла не з'явитися думка: Господь чомусь благоволить до тебе, не випадково Він оберігає тебе. І Го­голь щиро і завзято повірив у те, що Господь визначив йому особливу долю.

Щодо смерті Гоголя, то тут накопичилося стільки легенд, що наче просяться бути включеними до романів жахів. Чого варта лишень історія перепоховання письменника. Подейкують, що нібито експерти тоді засвідчили захоронения Гоголя заживо... Про можливість цього наче поперед­жав і сам письменник... Але відомий дослідник Гоголя П. Паламарчук спеціально цікавився документальною базою перепоховання письменника у 1934 році з Данилового монастиря на Новодівиче кладовище і не знайшов жодних фактів, які б давали підстави для подібних тверджень.

Хрестовоздвиженська церква – ще одна цікава пам’ятка міста. Збудована вона близько 1694 року, що підтверджує й напис на друкованому Євангелії, яке зберігалося в церкві.

Історія будівництва цієї мурованої споруди тісно пов'язана з іменем одного з останніх полковників Ніжинського козацького полку Пет­ра Івановича Розумовського, двоюрідного племінника останнього українсь­кого гетьмана графа Кирила Розумовського.

Петро Іванович Розумовський зробив військову кар'єру завдяки родинним зв'язкам з улюбленцем цариці Єлизавети – Олексієм Розумовським. Виховувався він у петербурзькому кадетському корпусі, після чого деякий час перебував на військовий службі. У 1753 році він стає ніжинським полковником, а наступного року одружився з донькою Пере­яславського полковника Сулими Пелагією. Але на посаді полковника Розумовський пробув недовго. У1771 році він передчасно помер. Невтішна вдова вирішила поховати свого чолові­ка в Ніжині й обрала для цього церкву на Магерках. У пам'ять про чолові­ка та за упокій його душі пожертвувала Пелагія кошти на будівництво нового кам'яного храму, який освятили 1775 року в ім'я православного свята Воздвиження Чесного Хреста.

На два десятиріччя пережила Пелагія Розумовська свого чоловіка, і, коли 1792 року відійшла у вічність, поховали її поряд з Петром у Хрестовоздвиженському храмі. Цікаво знати, що знаменитий оперний співак Ф. Стравинський, який у свій час навчався в Ніжинській вищій школі, був нащадком відомого роду Пелагії Сулими.

Цей храм також пов’язаний з кількома легендами – зокрема, відомий твір Миколи Гоголя «Вій» написаний на основі реальних подій у Ніжині. Дочка одного з ніжинських сотників насправді володіла надприродними здібностями, у народі подейкували, що була вона чистісінькою відьмою. Померла вона при загадкових обставинах, і труна з її тілом дійсно перебувала у Хрестовоздиженській церкві, а після традиційної нічної молитви священика храму знайшли у церкві мертвим. На основі твору був знятий однойменний фільм.

Трагедія духовності ХХ століття не обійшла й Хрестовоздвиженську церкву. Як і більшість церков, її було закрито, а приміщення передано під кінопрокат. На початку 90-х років розпочалося відродження стародавнього храму, і зараз він збирає під своїми склепіннями всіх віруючих.

Це тільки деякі з легенд та містичних історій міста над Остром…